Вежа блазнів: Роман. К.: Зелений Пес. Гамазин, 2006. 736 с

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

— Колесо, — констатував факт Рейневан, підходячи. — Маєте клопіт, правда?

— Гірший, ніж думаєте, — відповіла, розмазуючи по спітнілому чолі дьоготь, молода, рудоволоса і гарна, хоча й трохи занадто повна жінка. — Віська у нас зломилася.

— Гм. Ну то без коваля не зрушите.

— Вай-вай! — схопився за лисячу шапку другий із подорожніх, бородатий єврей у скромній, проте доглянутій та аж ніяк не убогій одежині. — Господи Ісаака! Біда! Нещастя! Що ж нам робити?

— Ви їхали, — здогадався Рейневан, бачачи, в який бік показував дишель, — на Стшелін?

— Ви вгадали, молодий пане.

— Я допоможу вам, а ви за те підвезете мене. Мені, бачте, теж у той бік. І я також маю клопіт...

— Легко здогадатися... — єврей ворухнув бородою, а його очі хитро зблиснули. — Що ви шляхтич, молодий пане, і що не з простих — це видно. А де ж ваш кінь? Хоч ви й не Ланселот, — та що, возом думаєте подорожувати? Проте нехай. Очі маєте добрі. Я — Хірам бен Еліезер, рабин бжегського кагалу. У дорозі до Стшеліна...

— А я, — весело перебила його рудоволоса жінка, наслідуючи спосіб висловлювання єврея, — Дорота Фабер. На шляху в широкий світ. А ви, молодий пане?

— Мене звати, — після недовгого вагання вирішив сказати Рейневан, — Рейнмар Беляу. Послухайте. Зробімо так. Якось мусимо стягнути віз із містка, тоді випряжемо кобилу, я на ній охляп скочу із цією віссю в передмістя Олави до коваля. Якщо треба буде, то й коваля сюди привезу. Ану, за роботу!

Та виявилося, що все не так просто.

Від Дороти Фабер користі було мало, від старого рабина — жодної. Хоч худюща шкапа завзято гамселила копитами об підгнилі колоди та впиралася в хомут, віз посунувся не більше Рейневан сам-один

підняти його не зміг би. Тож врешті-решт вони повсідалися біля зламаної осі і, важко дихаючи, почали розглядати міног і пічкурів, від яких аж ворушилося піщанисте дно річки.

— Ви казали, — запитав Рейневан рудоволосу, — що ви на шляху в широкий світ. І куди ж провадить ваш шлях?

— За шматком хліба, — невимушено відповіла та, витираючи носа тильним боком долоні. — Поки що, раз уже пан єврей милостиво взяв мене на воза, їду з ним до Стшеліна, а потім, хтозна, хоч би й до самого Вроцлава. Я завжди знайду роботу за своєю професією, але все-таки хотілося б якнайліпшої.

— За вашою... професією? — до Рейневана почало доходити. — Це... це значить... що...

— Ось-ось. Я... Як це ви кажете... Ця, ну... Блудниця. Донедавна була в бжегському борделі «Під короною».

— Розумію, — серйозно кивнув головою Рейневан. — І ви їхали разом? Ребе? Ти? Взяв на віз... Гм... Куртизанку?

— А чого б то я мав не взяти? — широко розплющив очі ребе Хірам. — Узяв. Таж, прошу пана, я би почувався жахливим ханжею, якби того не зробив.

Замшілі колоди задвигтіли від кроків.

— Маєте клопіт? — запитав один із трьох чоловіків, що вийшли на міст. — Може, допомогти?

— Добре було б, — визнав Рейневан, хоча неприємні пики добровільних помічників та їхні бігаючі очі йому дуже, ну просто дуже не сподобалися. Як виявилося, не дарма. Одразу ж після того, як кілька пар міцних рук зіштовхнули віз із колод і він опинився на лужку за містком, найвищий із трьох типів, зарослий бородою по самі очі, заявив, розмахуючи дрючком:

— Ну! Роботу зроблено, теперка тра платити. Випрягай, пархатий, коня, скидай шубу, жени калитку. Ти, паничу, знімай куртку і вилазь із чобіт. А ти, красулько, вилазь із усього, що на тобі, інакше тобі прийдеться платити. Ану, до голої дупи!

Камрати зареготали, вишкіряючи свої попсуті зуби. Рейневан нахилився і підняв кілок, яким підважував віз.

— Диви-но, — тицьнув у його бік дрючком бородатий, — який панич бойовий. Ще його життя не навчило, що як кажуть чоботи віддати, то тра віддати. Тому що босяка ходити можна, а от на поламаних куксах — ніяк. Гей! Ану, лупіть його!

Субчики спритно відскочили від свистячого кола, яким оточив себе Рейневан, один напав ззаду і вправним копняком під коліно повалив хлопця на землю, але ж і сам завив та заточився, прикриваючи очі від пазурів Дороти Фабер, яка сіла йому на карк. Рейневан дістав дрючком по плечах, скулився під копняками й ударами кийків, побачив, як один з типів ударом кулака звалив єврея, який спробував було втрутитися. А потім побачив чорта.

Розбійники почали кричати. Страшно.

Те, що напосілося на розбійників, було, звісно, ніяким не чортом. Був то величезний смоляно-чорний пес у нашийнику, наїжаченому голками. Пес метався поміж розбійниками, немов чорна блискавка, а нападав не як пес, а як вовк. Рвав іклами і відпускав. Щоби взятися за іншого. Щоби кусати за литки. За стегна. За задниці і ще дещо. А коли вдавалося — за руки і за лице. Вереск розбійників став навдивовижу пронизливим. Аж волосся ставало сторч.

Пролунав голосний, із переливами свист. Чорний собацюра тої ж миті відскочив від розбійників, сів і завмер з настовбурченими вухами. Ніби статуя з антрациту.

На міст виїхав вершник. Вбраний у короткий сірий плащ, стягнутий срібною пряжкою, облягаючий вамс¹⁰⁹ і шаперон¹¹⁰ із довгим хвостом, який спадав на плече.

— Щойно тільки сонце опиниться понад вершечком он тієї ялини, — голосно промовив вершник, випроставши в сідлі вороного огиря свою аж ніяк не могутню фігуру, — я пущу Вельзевула вашим слідом, мерзотники. Ось скільки у вас часу, негідники. І оскільки Вельзевул бігає швидко, раджу вам не баритися. А от чого не раджу, то це зупинятися, як уже побіжите.

Негідникам не треба було казати двічі. Вони побігли до лісу, накульгуючи, зойкаючи і боязко озираючись. Вельзевул же, ніби знаючи, чим їх страшніше налякати, дивився не на них, а на сонце і верхівку ялини.

Вершник вйокнув до жеребця. Під'їхав ближче, з висоти сідла подивився на єврея, Дороту Фабер і Рейневана, що якраз підводився з землі, обмацуючи ребра і витираючи кров з носа. При цьому від уваги юнака не сховалося, що особливо уважно вершник придивлявся до Рейневана.

— Ну-ну, — сказав той нарешті, — класична ситуація. Як у казці. Болото, міст, колесо і великі клопоти. Та ще й порятунок, як на замовлення. Чи ви, бува, не прикликали когось на допомогу? Не боїтеся, що я накажу вам підписати цирографи¹¹¹?

— Ні, — відповів равин. — Не та казка.

Вершник пирснув тамованим сміхом.

— Я — Урбан Горн, — повідомив він, усе ще дивлячись просто на Рейневана. — То кому ж це ми із моїм Вельзевулом так вчасно допомогли?

— Ребе Хірам бен Еліезер із Бжега.

— Дорота Фабер.

— Ланселот із Воза, — Рейневан, попри все, якось не мав довіри до рятівника.

Урбан Горн знову пирснув, стенув плечима.

— Гадаю, шлях ваш лежить у бік Стшеліна. Я обігнав на тракті подорожнього, який їде у той самий бік. Якщо дозволите дати пораду, то вам краще було би попросити його підвезти вас, ніж стирчати тут до ночі над зламаним колесом. Так буде краще. І безпечніше.

Ребе Хірам бен Еліезер кинув на свій екіпаж тужливий погляд, але киванням бороди визнав за чужаком рацію.

— А тепер, — чужак глянув понад ліс, на верхівку ялини, — бувайте. Мене кличе обов'язок.

— Я думав, — наважився Рейневан, — що ви їх просто лякали...

Вершник подивився йому в очі, і погляд його був холодний. Просто-таки крижаний.

— Лякав, — зізнався він. — Але я, Ланселоте, ніколи не лякаю на вітер.

Ксьондз зупинив коня, не злазячи з козел, вислухав розповідь, подивився на віз зі зламаною віссю, уважно роздивився кожного з трьох прохачів і нарешті втямив, про що ці прохачі уклінно просять.

— Себто як це? — поцікавився він нарешті з великою недовірою. — До Стшеліна? На моєму возі?

Прохачі стали у ще більш прохальні пози.

— Я — Філіп Ґранцішек з Олави, плебан церкви Розради Божої Матері, добрий християнин і католицький священик, маю взяти на віз жида? Повію? І волоцюгу?

Рейневан, Дорота Фабер і ребе Хірам бен Еліезер перезирнулися, при цьому міни в них були неймовірно сконфужені.

— Сідайте, — врешті сухо сказав ксьондз. — Тому що я би почувався жахливим ханжею, якби вас не взяв.
* * *
Не минуло й години, як перед буланим мерином, що тягнув віз священика, виріс Вельзевул, шерсть якого лисніла від роси. А трохи пізніше на тракті з'явився Урбан Горн на своєму вороному.

— Поїду з вами до Стшеліна, — запросто кинув він. — Звичайно, якщо ви не заперечуєте.

Ніхто не заперечував.

Долею розбійників ніхто не поцікавився. А в мудрих очах Вельзевула не прочитувалося нічого. Або ж прочитувалося все.

Священиковим возом, у який було запряжено буланого коня, правила Дорота Фабер. Рудоволоса бжегська блудниця випросила це для себе у ксьондза, явно вважаючи, що це може бути платою за проїзд. А візником вона виявилася пречудовим, давала собі раду з возом із великою вправністю. Завдяки цьому ксьондз Філіп Ґранцішек, який сидів поруч із нею на козлах, міг, не побоюючись за екіпаж, подрімувати або дискутувати.

На возі, на мішках з вівсом, також дрімали або розмовляли — залежно від обставин — Рейневан та рабин Хірам бен Еліезер.

За возом, прив'язана до драбини, дріботіла худюща євреєва кобила.

Так вони собі і їхали, дрімали, дискутували, зупинялися, дискутували, дрімали. Потім трохи попоїли. Випили баклажечку горілки, яку витяг був із сапета¹¹² ксьондз Ґранцішек. Випили й другу, яку витягнув з-під шуби ребе Хірам.

Незабаром, одразу за Бжезьмежем, виявилося, що і ксьондз, і рабин їхали до Стшеліна з практично однією й тією ж метою — на прийом до каноніка вроцлавського капітулу, який відвідав місто і прихід. Але якщо ксьондз Ґранцішек їхав, як він сам зізнався, на виклик, щоби не сказати — «на килим», то рабин усього лише сподівався отримати аудієнцію. Ксьондз був переконаний, що шансів у рабина небагато.

— Велебний канонік, — мовив він, — має там силу-силенну роботи. Цілу купу справ і судів, безліч прийомів. Важкі-бо настали для нас часи, ох, важкі.

— А ніби, — натягнула віжки Дорота Фабер, — часи коли-небудь були легкими.

— Я говорю про часи, важкі для Церкви, — уточнив ксьонз Ґранцішек. — І для істинної віри. Шириться-бо, шириться кукіль єресі. Зустрінеш когось, він тебе привітає в ім'я Господнє, а ти і не знаєш, чи він, бува, не єретик. Ви щось казали, ребе?

— Возлюби ближнього свого, — пробурмотів Хірам бен Еліезер, невідомо, чи не крізь сон. — Пророк Ілія може з'явитися в будь-якій іпостасі.

— Ет, — зневажливо махнув рукою ксьондз Філіп. — Жидівська філософія. А я кажу вам: уважність і праця, уважність, праця й молитва. Бо дрижить і хитається Петрова твердиня. Розповзається, шириться довкола кукіль єресі.

— Оце-ось, — Урбан Горн притримав коня, щоб їхати поруч з возом, — ви вже говорили, патере.

— Бо такою і є правда, — ксьондза Ґранцішека, видно, зовсім покинула сонливість. — Скільки її не повторюй, така правда. Шириться єретицтво, множиться віровідступництво. Як гриби після дощу виростають лжепророки, готові своїми брехливими повчаннями спотворювати Божий Заповіт. Істинно, істинно пророком був апостол Павло, коли писав до Тимофія: «Настане-бо час, коли здорової науки не будуть триматися, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться»¹¹³. І запевнятимуть, змилуйся Христе-боже, що в ім'я істини чинять те, що чинять.

— Усе на цьому світі, — зауважив знічев'я Урбан Горн, — діється під гаслом боротьби за істину. І хоча зазвичай мова йде про дуже різні істини, тільки одна з цього виграє. Істинна істина.

— Єретично воно прозвучало, — наморщив чоло ксьондз. — Те, що ви оповіли. Мені, дозвольте вам сказати, у сенсі істини більше по дорозі з тим, що магістр Йоганн Нідер у своєму «Формікаріусі» написав ¹¹⁴. А порівняв він єретиків із тими мурахами, які в Індії живуть та які з піску золоті піщинки працьовито визбирують і до мурашника зносять, хоча жодного пожитку з того металу не мають, бо й не з'їдять його, і нічого з того не урвуть. Так само, пише у «Формікаріусі» магістр Нідер, і єретики, котрі у Священному Писанні копирсаються і зерна істини в ньому шукають, хоча й самі не знають, що їм з цією істиною робити.

— Дуже гарно це сказано, — зітхнула Дорота Фабер, підганяючи мерина. — Про отих мурах, тобто. Ох, справді, коли я когось такого мудрого слухаю, то мені аж під ложечкою ссати починає.

Ксьондз не звернув уваги ні на неї, ні на її ложечку.

— Катари, — правив він далі, — чи, інакше кажучи, альбігойці, що руку, котра прагнула їх у лоно Церкви повернути, яко вовки кусали. Вальденси і лоларди, які насмілювалися зневажати Церкву і Святого Отця, а літургію собачим гавкотом називати. Мерзенні відступники богомили та їм подібні павликіяни. Алексіяни і патрипасіяни, що наважуються заперечувати Святу Трійцю. «Брати» ломбардські, ці ганчірники і розбійники, у яких на совісті не один священик. Їм подібні дульчиністи, прихильники Фра Дольчіно. Item різні інші відступники: присциліяни, петробрузіяни, арнольдисти, спероністи, пасагіяни, месаліяни, апостольські брати, пасторели, патарени й аморикани. Поплікани і турлупіяни, що заперечують divinitatem¹¹⁵ Христа і відкидають таїнства, а поклоняються дияволу. Люциферіяни, назва яких явно свідчить, кому вони по-блюзнірськи поклоняються. Ну і певно що гусити, вороги віри, Церкви і папи...¹¹⁶

— А щоби було смішніше, — вставив з посмішкою Урбан Горн, — усі названі вами єретики себе якраз і вважають істинно правими, а інших мають за ворогів віри. Що ж до папи, то визнайте все ж таки, отче, що часом важко буває з багатьох вибрати єдиного істинного. А щодо Церкви, то всі в один голос кричать про необхідність реформи, in capite et in membris¹¹⁷. Вас це не змушує замислитися, велебний отче?

— Я не дуже розумію слова ваші, — зізнався Філіп Ґранцішек. — Але якщо вам йшлося про те, що в лоні самої Церкви зростає єресь, то ви праві. Дуже близькі до гріха єресі ті, які у вірі блукають, у писі своїй із побожністю переборщують. Corruptio optimi pessima.¹¹⁸ От хоч би казус усім відомих бичувальників, або флагелянтів. Ще в 1349 папа Климентій VI оголосив їх єретиками, прокляв і звелів карати, та чи це допомогло?

— Нітрохи не допомогло, — заявив Горн. — Вони й далі вешталися по всій Німеччині, людям на потіху, бо дівок серед них була незліченна кількість, а ті займалися самобичуванням до пояса голі, з цицьками наверха. Часом із дуже навіть гарними цицьками, і я знаю, що кажу, бо бачив їхні походи в Бамбергу, у Госларі й у Фюрстенвальді. Ох як підскакували в них ці циценьки, ох як підскакували! Останній собор знову їх засудив, але це теж нічого не дасть. Прийде яка-небудь моровиця чи інше лихо, і знову почнуться процесії бичувальників. Їм це, мабуть, просто-на-просто подобається.

— Один учений магістр у Празі, — включився у диспут трохи розморений Рейневан, — доводив, що це хвороба. Що деякі жінки саме в тому знаходять блаженство, що голими хльостають себе в усіх на очах. Тому-то серед флагелянтів було і є стільки жінок.

— Я не радив би посилатися на празьких магістрів у нинішні часи, — в'їдливо зауважив ксьондз Філіп. — Але щось у цьому таки є. Брати Проповідники доводять, що багато зла йде від тілесної хтивості, а вона в жінках непогамовна.

— Жінкам, — несподівано озвалася Дорота Фабер, — ліпше дайте спокій. Бо й самі ви не без гріха.

— У райському саду, — покосився на неї Ґранцішек, — змій не на Адама, а на Єву ополчився — і напевне знав, що робить. Так само й домініканці напевне знають, що кажуть. Але мені йшлося не про те, щоби жінок обмовляти, а тільки про те, що чимало з нинішніх єресей, за дивним збігом, якраз на хіть і на блуд спираються, через якусь, мабуть, мавпячу підступність, мовляв, раз Церква забороняє, то давайте чинити їй наперекір. Церква наказує бути скромним? То ми виставимо голий зад! Закликає до стриманості і доброчесності? То давайте злягатися як коти в березні. Пікарди й адаміти в Чехії зовсім нагими ходять, і трахаються всі з усіма, погрязнувши в гріху, ніби вони собаки, а нелюди. Так само робили «апостольські брати», себто секта Сегарельї. Кельнські condormientes, тобто «ті, що сплять разом», співживуть тілесно один з одним — не зважаючи на стать і споріднення. Патерніянці, названі так за іменем їхнього негідного апостола Патерна з Пафлагоні¹¹⁹, таїнства шлюбу не визнають, що не заважає їм віддаватися спільній розпусті, особливо такій, яка унеможливлює зачаття.

— Цікаво, — задумливо промовив Урбан Горн.

Рейневан почервонів, а Дорота пирснула, чим довела, що предмет розмови їй не зовсім незнайомий.

Віз підстрибнув на вибоїні так, що ребе Хірам прокинувся, а ксьондз Ґранцішек, який саме готувався до чергової проповіді, прикусив собі язик. Дорота Фабер цмокнула на мерина, хльоснула віжками. Пресвітер зручніше влаштувався на козлах.

— Були і є й інші, — тягнув далі він, — які тим самим грішать, що й бичувальники, перебільшеною, себто, побожністю, від якої лише крок до збочень і єресі. Як-от хоча б подібні до бичувальників такі disciplinati, як battuti, як циркумпеліони, як bianchi, себто «білі», як гуміліяти, як так звані «ліонські брати», як йоахіміти. Ми знаємо це, бо воно і в нас у Шльонську під носом. Я маю на увазі свидницьких і ниських бегардів.

Рейневан, хоча й був дещо іншої думки про бегардів і бегінок, покивав головою. Урбан Горн не покивав.

— Бегарди, — спокійно сказав він, — яких звуть fratres de voluntaria paupertate, убогі з власної волі, могли бути зразком для багатьох священиків і ченців. Мали вони й чималі заслуги перед громадою. Досить буде сказати, що саме бегінки у своїх шпиталях зупинили моровицю в шістдесятому році, не дали поширитися епідемії. А це означає, що тисячі людей було врятовано від смерті. Воістину, бегінкам за це гарно відплатили. Звинуваченням в єресі.

— Авжеж, — погодився ксьондз, — було серед них багато людей побожних і самовідданих. Але були і відступники, і грішники. Багато бегінаріїв, та й тих їхніх хвалених госпісів, виявилися розсадниками гріха, святотатства, єресі та нечестивої розпусти. Чимало зла поширилося і від мандрівних бегардів.

— Ваше право так вважати.

— Моє право?! — вражено вигукнув Ґранцішек. — Та я простий ксьондз з Олави, що я там можу вважати або не вважати? Бегардів засудив В'єннський собор і папа Климентій, приблизно за сто років до мого народження. Мене ще на світі не було, коли в тисяча триста тридцять другому році Інквізиція виявила серед бегінок і бегардів такі жахливі речі, як розкопування могил і глумління над трупами. Мене не було на світі й у сімдесят другому році, коли, згідно з новими папськими едиктами, було відновлено Інквізицію у Свидниці. Слідство довело єретичність бегінок та їх зв'язок з ренегатським Братством і Сестринством Вільного Духа, з пікардською і турлупинською гидотою, внаслідок чого вдова князя Агнєшка закрила свидницькі бегінарії, а бегардів і бегінок...

— Бегардів і бегінок, — докінчив Урбан Горн, — переслідували і ловили по всьому Шльонську. Але ти і тут, певно, радо вмиєш руки, олавський плебане, бо це сталося до твого народження. Знай, що й до мого теж. Та це не заважає мені знати, як воно було насправді. Що більшість схоплених бегардів і бегінок замордували в катівнях. А тих, які вижили, спалили. При цьому чимала група переслідуваних, як воно зазвичай буває, врятувала свою шкуру, донісши на інших, пославши на тортури і смерть товаришів, друзів, навіть близьких родичів. Частина зрадників потім вбралася у домініканські ряси і продемонструвала воістину неофітський запал у боротьбі з єрессю.

— Ви вважаєте, — різко глянув на нього ксьондз, — що це недобре?

— Доносити?

— Із запалом боротися з єрессю. Вважаєте, що це недобре?

Горн різко повернувся в сідлі, вираз його обличчя змінився.

— Не випробовуй, — просичав він, — мене цими штучками, патере. Не будь, курва, таким собі Бернаром Гі¹²⁰. Що тобі з того, що ти впіймаєш мене на каверзному запитанні? Подивися навколо. Ми не в домініканців, а в Бжезьмежських борах. Якщо я відчую небезпеку, то просто дам тобі по голові й кину в яму від бурелому. А в Стшеліні скажу, що ти дорогою вмер від раптового перегрівання крові, припливу флюїдів і гуморів.

Священик сполотнів.

— На наше спільне щастя, — спокійно докінчив Горн, — до цього не дійде, бо я не бегард, не єретик і не сектант із Братства Вільного Духа. Але інквізиторські штучки облиш, олавський пробощу. Згода? Га?

Філіп Ґранцішек не відповів, лише кілька разів кивнув головою.
* * *
Коли вони зупинилися, щоби розпростати кістки, Рейневан не втримався. Відійшовши трохи убік, він запитав Урбана Горна про причину його різкої реакції. Горн спочатку не хотів говорити, обмежився кількома прокльонами і бурчанням про холерних доморослих інквізиторів ¹²¹. Але бачачи, що Рейневанові цього мало, присів на повалений стовбур, підкликав собаку.

— Ті всі їхні єресі, Ланселоте, — почав він тихо, — мене цікавлять не більше, ніж торішній сніг. Тільки дурень, а я себе таким не вважаю, не помітив би, що це signum temporis¹²² і що настав час перейти до висновків. Що, може, є сенс щось змінити. Реформувати, чи що? Я намагаюся зрозуміти. І можу зрозуміти, що їх також заносить і розпирає від люті, коли вони чують, що Бога нема, що на десять заповідей можна і треба плювати, а поклонятися слід Люциферу. Я їх розумію, коли у відповідь на такі заяви вони верещать про єресь. Але що ж виявляється? Що їх бісить найдужче? Не відступництво і безбожництво, не заперечення таїнств, не ревізія догм або їх заперечення, не демонолатрія¹²³. До найлютішого шалу їх доводять заклики до євангельської бідності. До смиренності. До самовідданості. До служіння. Богу і людям. Вони несамовитіють, коли від них вимагають відмовитися від влади і грошей. Тому з такою люттю вони накинулися на б'янкі, на гуміліятів, на братство Герарда Гроота, на бегінок і бегардів, на Гуса. Псякрев, та я вважаю просто чудом, що вони не спалили Поверелло, Франциска Бідняка! Але, боюся, щодня десь палає вогнище, а на ньому — якийсь анонімний, нікому не відомий і забутий Поверелло.

Рейневан покивав головою.

— Тому, — докінчив Горн, — це мене так нервує.

Рейневан кивнув ще раз.

Урбан Горн уважно дивився на нього.

— Щось я надто розпатякався. А таке патякання може бути небезпечним. Уже не один сам собі, як кажуть, горло власним задовгим язиком перерізав... Але я тобі довіряю, Ланселоте. Ти навіть не знаєш чому.

— Та знаю, — вимушено посміхнувся Рейневан. — Якщо ти запідозриш, що я доношу, то даси мені по голові, а в Стшеліні скажеш, що я помер від раптового припливу флюїдів і гуморів.

Урбан Горн посміхнувся. Дуже по-вовчому.
* * *
— Горне?

— Слухаю тебе, Ланселоте.

— Легко помітити, що ти чоловік бувалий і досвідчений. А чи часом не знаєш, хто з владоможців має маєтності поблизу Бжега?

— А з чого б то, — очі Урбана Горна звузилися, — ця цікавість? Така небезпечна в теперішні часи?

— З того, що й усе. З цікавості.

— Ну бо звідки ж іще, — Горн ледь підняв у посмішці кутики губів, але з його очей аж ніяк не зник підозріливий блиск. — Що ж, задовольню твою цікавість у міру своїх скромних можливостей. Поблизу Бжега, кажеш? Конрадсвальдау належить Хаугвіцам. У Янковіцах сидять Бішофсгейми, Гермсдорф — маєток Галлів... У Шенау ж, наскільки мені відомо, сидить чашник Бертольд де Апольда¹²⁴...

— А хтось із них має доньку? Молоду, світловолосу...

— Аж так далеко, — обрізав Горн, — мої відомості не сягають. І сягати не звикли. Та й тобі цього не раджу, Ланселоте. Звичайну цікавість панове лицарі ще стерплять, але вони дуже не люблять, коли хтось занадто цікавиться їхніми доньками. І дружинами...

— Розумію.

— От і добре.