Вежа блазнів: Роман. К.: Зелений Пес. Гамазин, 2006. 736 с

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Врятувало Рейневана його власне щастя і нежить, який уже кілька днів мучив Стефана Роткірха.

Річ у тім, що Стерчі добре спланували лови. Вони в'їхали в Кромолін утрьох. Решта ж троє, себто Роткірх, Дітер Гакст і Пугач фон Кнобельсдорф, прибули в поселення раніше і непомітно перекрили найімовірніші шляхи втечі. Рейневан неодмінно налетів би просто на Роткірха, який зачаївся за сараєм, якби не те, що застуджений Роткірх чхнув, і то так потужно, що його наляканий кінь ударив копитом об дошку. Рейневан, хоча паніка скувала йому мозок і він майже повністю втратив владу над ногами, вчасно зупинився, повернувся, промчав біля бурдею, повз купу гною, навкарачки проліз попід плотом і сховався за сухим чагарником. Він так дрижав, що йому здавалося, ніби весь чагарник шарудить, немовби його шарпає сильний вітер.

— Тс-с! Тс-с!

Поруч, за плотом, стояв хлопчик років, може, шести, у фільцевій шапці та перев'язаній перевеслом сорочці, що сягала до середини брудних литок.

— Тс-с! До сирниці, паницу... До сирниці... Тамки!

Рейневан глянув у вказаному напрямку. На віддалену на якийсь кидок каменем дерев'яну конструкцію, чотирикутну, покриту гостроверхим ґонтовим дахом буду, що здіймалася майже на три сажні над землею на чотирьох солідних стовпах. Названа сирницею буда більше нагадувала велику голуб'ятню. А найбільше — пастку без виходу.

— До сирниці, — поквапив хлопчик. — Свидко... Тамки ховайте сі...

— Туди?

— Йо! Ми всі завзди тамки ховаєм сі.

Проклинаючи подумки свою дурість, він уже збирався втікати далі, коли почув тихе шикання, а згори, з чорного отвору, зісковзнув, немов змія, вузлуватий шнур. Рейневан ухопився за мотузку руками і ногами — і миттю опинився нагорі, в темному, задушливому і просякнутому смородом старого сиру нутрі. Спустив мотузку і допоміг йому залізти не хто інший, як голіард у червоному кабаті та рогатому каптурі. Той самий, котрий щойно читав у корчмі гуситську лібелу.

— Тс-с, — цитькнув він, приклавши палець до губів. — Тихо, пане!

— А чи тут...

— Безпечно? Так. Ми завжди тут ховаємося.

Рейневан, можливо, і спробував би з'ясувати, чому в такому разі тих, хто настільки регулярно тут ховається, регулярно ніхто не знаходить, але не було часу. Зовсім поруч із сирницею проїхав Роткірх. Чхнув — і рушив далі, не удостоївши споруди на стовпах навіть погляду.

— Ви, — озвався із пітьми голіард, — Рейнмар з Беляви. Брат Петера. Убитого в Бальбінові.

— Саме так, — підтвердив, помовчавши, Рейневан. — А ти сховався тут, тому що боїшся Інквізиції.

— Саме так, — підтвердив, помовчавши, голіард. — Те, що я читав у корчмі... Артикули...

— Я знаю, які це були артикули. Але оці, які приїхали, — це не інквізитори.

— Ніколи не відомо.

— Це правда. Одначе скидалося на те, що ти маєш заступників. І все-таки ти сховався.

— А ви — ні?
* * *
У стінах сирниці були численні отвори, які, мабуть, служили для того, щоб до гомулок³²⁷, що сушилися всередині, надходило повітря, і водночас забезпечували кругове спостереження. Рейневан припав оком до діри, що виходила на корчму й освітлений мазницями майдан. Він міг бачити, що там відбувалося. Відстань не дозволяла розчути. Але здогадатися було зовсім не важко.
* * *
Військова рада в корчмі ще не закінчилася, пішли з неї тільки деякі. Тож Стерчів на майдані вітали головним чином собаки, а ще — армігери та лише кілька раубрітерів, серед них Куно Віттрам і Йон фон Шенфельд з перев'язаною пикою. Утім, «вітали» — це було занадто сильно сказано, бо мало хто з лицарів узагалі підняв голову. Віттрам і ще двоє всю увагу приділяли баранячому скелетові, з ребер якого здирали і запихали в рот рештки м'яса, Шенфельд тамував спрагу мальвазією, потягуючи її за допомогою просунутої крізь перев'язку соломинки. Ковалі та купці пішли спати, дівки, ченці, ваганти і цигани кудись завбачливо зникли, пахолки вдавали, ніби страшенно зайняті. Як наслідок, Вольфгерові Стерчі довелося повторити запитання.

— Я питав, — загримів він із висоти сідла, — чи бачили ви молодика, який відповідає опису? Чи був тут такий? Або, може, є? Може, хто-небудь нарешті буде такий ласкавий відповісти? Га? Чи ви, щоб вас холера взяла, поглухли?

Куно Віттрам виплюнув баранячу кісточку якраз під копита Стерчевого коня. Другий лицар витер пальці об вапенрок, глянув на Вольфгера і багатозначно перекрутив пояс із мечем. Шенфельд, не піднімаючи очей, забулькотів через свою соломину.

Під'їхав Роткірх, невдовзі приєднався Дітер Гакст. Обоє заперечливо покрутили головами під питальними поглядами Вольфгера і Морольда. Віттіх вилаявся.

— Хтось бачив такого, як я описав? — повторив Вольфгер. — Хто? Може, ти? Ні? А може, ти? Так, ти, бурмильцю! До тебе звертаюся! Бачив?

— Ні, — заперечив Самсон Медок, що стояв під корчмою. — Не бачив.

— Хто бачив і покаже, — Вольфгер сперся на луку, — той матиме дуката. Ну? Ось дукат, щоб ви не думали, що я брешу. Досить показати того, кого я шукаю. Підтвердити, що він тут є або був. Хто це зробить — дістане дуката! Ну! Хто хоче заробити? Ти? Може, ти?

Один із пахолків поволі наблизився, невпевнено озираючись.

— Я, пане, бачи... — почав він. Але не докінчив, бо Йон фон Шенфельд добряче копнув його під дупу. Пахолок гримнувся на всі чотири. Потім підхопився й утік, накульгуючи.

Шенфельд взяв руки в боки, глянув на Вольфгера й невиразно щось пробубонів з-під пов'язки.

— Га? — Стерча перехилився з сідла. — Що? Що він сказав? Що це було?

— Я не впевнений, — спокійно відповів Самсон, — але мені здається, що щось про засраних юд.

— І мені так здається, — підтвердив Куно Віттрам. — Клянуся бочкою святого Віліброда! Ми не любимо тут, у Кромоліні, юд.

Вольфгер почервонів, а тоді зблід, стискаючи в руці руків'я нагайки. Віттіх зрушив коня, а Морольд потягнувся до меча.

— Не раджу, — сказав Ноткер фон Вейрах, що стояв у дверях корчми. З одного боку від нього стояв де Тресков, з другого — Вольдан з Осин, а в нього за спиною — Римбаба і Боживой де Лоссов. — Не раджу починати, панове Стерчі. Тому що, клянуся Богом, те, що ви почнете, ми закінчимо.
* * *
— Вони вбили мого брата, — видихнув Рейневан, усе ще не відриваючи ока від діри в стіні сирівні. — Це вони, Стерчі, замовили це вбивство. Дасть Бог, почнеться бійка... І раубрітери їх посічуть... Петерлін буде відімщений...

— Я б на це не розраховував.

Рейневан озирнувся. Очі голіарда світилися в темряві. «На що він натякає? — подумав Рейневан. — На що не треба розраховувати: на бійку чи на помсту? Чи ні на те, ні на інше?»
* * *
— Я не хочу сварки, — промовив, стишивши голос, Вольфгер Стерча. — І не шукаю клопотів. Просто чемно собі питаю. Чоловік, якого я переслідую, убив мого брата і зганьбив братову. Моє право домагатися справедливості...

— Ой, панове Стерчі, — похитав головою Маркварт фон Штольберг, коли регіт трохи вгамувався. — Даремно ж то ви з тою своєю болячкою до Кромоліна вибралися. Їдьте, раджу я вам, шукати справедливості деінде. До суду, наприклад.

Вейрах пирснув, де Лоссов розреготався. Стерча сполотнів, усвідомлюючи, що його беруть на кпини, Морольд і Віттіх скреготали зубами так, що замалим не викрешували іскор. Вольфгер кілька разів відкривав і закривав рот, але перш ніж встиг що-небудь сказати, на майдан чвалом ввірвався Єнч фон Кнобельсдорф на прізвисько Пугач.
* * *
— Мерзотники, — скреготнув зубами Рейневан. — І як це на них не знайдеться кари... Як це не шмагне їх Господь своїм бичем, не нашле на них одного зі своїх ангелів...

— Хто знає, чи не нашле, — зітхнув у пропахлій сиром темряві голіард. — Хто знає?..

— Хрест вам на дорогу! — сплюнув їм услід Пашко Римбаба.

— Зачули миші кота! — сухо розсміявся Вольдан з Осин.

— Тигра, — багатозначно поправив Маркварт фон Штольберг. Він стояв ближче і добре розчув, що саме Пугач сказав Вольфгеру.

Рейневан, який уже майже висів на вузлуватій линві, затримався.

— Мені вже нічого не загрожує, — запевнив він. — А от ти побережися. За те, що ти читав, спалюють на багатті.

— Є речі, — голіард підсунувся ближче — так, щоб місячне світло, яке просочувалося крізь отвір, освітило його обличчя, — є речі, варті того, щоби заради них ризикувати життям. Ви й самі добре це знаєте, пане Рейневане.

— Що ти хотів цим сказати?

— Ви ж дуже добре знаєте, що.

— Я тебе знаю, — зітхнув Рейневан. — Я тебе вже бачив...

— Бачили, авжеж. У брата в Повойовицях. Але обережніше з цим, про це краще не розводитися. Теревені у теперішні часи — недолік згубний. Уже не один своїм власним задовгим язиком горлянку собі перерізав, як звиклося казати...

— Урбан Горн, — докінчив Рейневан, сам дивуючись власній здогадливості.

— Тихіше, — шикнув голіард. — Тихіше з цим іменем, пане.

На чолі загону лицарів і кінних стрільців їхав чоловік з різко окресленою щелепою і широкими, як двері кафедрального собору, плечима, одягнений у пишний і з багатою позолотою міланський обладунок. Великий вороний кінь лицаря теж був покритий панцирем: його голову захищав шамфрон, себто начільник, шию — бляшаний нашийник, крінет.

Рейневан змішався з кромолінськими раубрітерами, які тим часом висипали на майдан. Ніхто, крім Самсона, не помітив його і не звернув на нього уваги. Шарлея не було ані сліду. Раубрітери навколо гуділи мов осине гніздо.

Обабіч лицаря в міланському обладунку їхали двоє — простоволосий, вродливий, як дівчина, юнак і смаглявий худячок із запалими щоками. Ці обидва також були в повних пластинчастих обладунках, обидва сиділи на ладрованих³²⁸ конях.

— Гайн фон Чірне, — здивовано сказав Отто Глаубіц. — Бачите, яка в нього міланеза³²⁹? Хай мені трясця, та вона запросто коштує сорок гривень!

— Той, що зліва, молодий, — видихнув Венцель де Харта, — це Фричко Ностіц. А той, що справа, — це Вітелоццо Гаетані, з Волощини...

Рейневан злегка зітхнув. Навколо він чув такі ж — більш чи менш виразні — зітхання і тихі прокльони, які свідчили, що не тільки його стривожила поява одного з найвідоміших і найгрізніших шльонських раубрітерів. Гайн фон Чірне, володар замку Німмерсатт, користувався славою найгіршою із можливих, а його ім'я, як виявилося, викликало не тільки жах серед купців і мирних людей, а й грізну шанобливість поміж колег за фахом.

Тим часом Гайн фон Чірне зупинив коня перед старшиною, зліз, підійшов, дзенькаючи шпорами і гримлячи обладунком.

— Пане Штольберг, — промовив він глибоким басом. — Пане Барнхельм.

— Пане Чірне.

Раубрітер роззирнувся, немов хотів перевірити, чи його свита має зброю під рукою і чи у його стрільців арбалети напоготові. Упевнившись у цьому, він поклав ліву руку на рукоять меча, а праву — на стегно. Розставив ноги, задер голову.

— Скажу коротко, — загримів він, — бо не маю часу на довгі балачки. Хтось напав на валонів, гірників із золотостоцьких копалень, і пограбував їх. А я попереджав, що валони із Золотого Стоку перебувають під моєю опікою й охороною. Отож я скажу вам дещо, а ви майте на увазі: якщо хто-небудь із вас, паршивці, нагрів руки на цьому нападі, то хай краще сам зізнається, бо як я його зловлю, то буду реміння дерти з такого сина, хоч би він навіть був лицарем.

Обличчя Маркварта Штольберга вкрилося, можна б сказати, чорною хмарою. Кромолінські раубрітери зашуміли. Фричко Ностіц і Вітелоццо Гаетані незворушно сиділи на конях, ніби дві залізні ляльки. Але стрільці з почту нахилили арбалети, готові до діла.

— Велика підозра за цей вчинок, — продовжував Гайн фон Чірне, — лягає на Кунца Аулока і Сторка з Горговиць, тож я скажу вам іще дещо, а ви слухайте уважно: будете цих злодіїв і вилупків переховувати у Кромоліні, то мене попам'ятаєте.

— Відомо, — вів далі Чірне, не звертаючи уваги на гамір між лицарів, який дедалі наростав, — що вилупки Аулок і Сторк отримують платню від Стерчів, братів Вольфгера і Морольда, таких самих вилупків і мерзотників. З ними в мене давні рахунки, але тепер чаша переповнилася. Якщо з'ясується, що оте про валонів таки є правдою, то я кишки зі Стерчів повипускаю. А також із тих, хто надумає їх покривати.

— І ще одна справа насамкінець. Але справа ця не найменш важлива, так що добре слухайте і мотайте собі на вус. Останнім часом хтось тяжко на купців заповзявся. Раз у раз якого-небудь меркатора знаходять холодним і вже задубілим. Справа, зрештою, дивна, і заглиблюватися в неї я не збираюся, але от що я вам скажу: аугсбургська компанія Фуггерів платить мені за охорону. Тож якщо котрогось меркатора спіткає якась лиха пригода, а з'ясується, що це хтось із вас, то нехай його Бог милує. Зрозуміло? Зрозуміло, такі-розтакі діти?

Серед наростаючого сердитого гамору Гайн фон Чірне зненацька вихопив меча і махнув ним, аж засвистіло.

— А якби, — гаркнув він, — хто-небудь супротивився тому, що я сказав, або подумав, що я брешу, або якби комусь сказане не припало до смаку, то прошу сюди, на пляц! Тут же залізом справу вирішимо. Ну ж бо! Чекаю! Пся мать, то я ж іще від Великодня нікого не забив!..

— Негарно чините, пане Гайн, — спокійно сказав Маркварт фон Штольберг. — Чи ж воно так годиться?

— Те, що я сказав, — щелепа Чірне ще більше видалася вперед, — не стосується ні вас, цний пане Маркварт, ні шановного пана Трауготта, ні взагалі нікого зі старшини. Але свої права я знаю. З-посеред громади викликати мені вільно.

— Я тільки кажу, що це негарно. Усі вас знають. Вас і вашого меча.

— То й що? — фиркнув розбійник. — То я маю, щоб мене не впізнавали, за дівку перебиратися, як Ланселот Озерний? Я сказав: свої права знаю. І вони їх знають. Оця-от громада засранців, що їм аж жижки тремтять.

Раубрітери зашуміли. Рейневан побачив, як Коттвіцові, що стояв поруч із ним, від люті кров відринула із лиця, почув, як Венцель де Харта скреготнув зубами. Отто Глаубіц схопився за рукоять і зробив такий рух, ніби хотів виступити, але Ясько Кульгавий схопив його за руку.

— Навіть не намагайся, — буркнув він. — З-під його меча ще ніхто живим не вийшов.

Гайн фон Чірне знову махнув мечищем, пройшовся, побризкуючи шпорами.

— Ну і що, пердоміхи? Що, гівнолюби? Ніхто не виступить? Знаєте, за що я вас маю? За яловичі задниці я вас маю і яловичими задницями проголошую. А що? Може, хтось заперечить? Може, хтось наважиться сказати, що я брешу? Що, ніхто? Ну то ви всі, до єдиного, тюхтії, мамули і тонкобздюхи. І ганьба на ціле лицарство!

Лицарі-грабіжники шуміли дедалі голосніше, але Гайн, здавалося, цього не помічав.

— Одного тільки, — тягнув він далі, вказуючи, — бачу серед вас чоловіка, оно він стоїть, Боживой де Лоссов. Воістину не збагну, що такий чоловік робить помежи громадою вам подібних свинтусів, пройдисвітів і котолупів. Певно, сам зійшов на пси, тьху, стид і сором.

Лоссов випрямився, схрестив руки на оздоблених гербовою риссю грудях, не злякавшись, витримав погляд Гайна. Проте не поворухнувся, стояв із кам'яним лицем. Його спокій явно розлютив Гайна фон Чірне. Розбійник почервонів, взявся руками під боки.

— Козойоби! — заревів він. — Кнурі недошкробані! Пацики! Сцикуни! Викликаю вас, чуєте, обісранці? Ну, хто стане? Піший або кінний, зараз, тут, на цьому майдані! На мечах або на сокирах, та на чому хочете, вибирайте! Ну, хто? Може, ти, Гуго Коттвіц? Може, ти, Кроссіг? Може, ти, Римбабо, вишкребку?

Пашко Римбаба нахилився і вхопився за меча, вишкіряючи зуби з-під вусів. Вольдан з Осин схопив його за плече, стримав на місці важкою рукою.

— Не дурій, — шикнув він. — Тобі що, життя не миле? Проти нього ніхто не вистоїть.

Гайн фон Чірне зареготав, ніби почув.

— Ніхто? Ніхто не встане супроти? Немає сміливого? Так я і думав! Ех ви, срантюхи! Собачі хвости! Мацапури! Дзбанолизи!

— А курва твоя мать! — раптом гукнув, виступаючи наперед, Екхард фон Зульц. — Пиндюче! Мордовороте! Надмидупо! Виходь на пляц!

— Стою на нім, — спокійно відповів Гайн фон Чірне. — На що битися будемо?

— На оце! — Зульц підняв самопал. — Ти пихатий, Чірне, бо хват на мечі, зух на сокири! Але йде нове! Оце новочасність! Рівні шанси! Будемо стрілитися!

Знову зчинився гамір, Гайн фон Чірне підійшов до коня і невдовзі повернувся зі зброєю в руці. Але якщо Екхард Зульц мав звичайну собі пищаль, просту трубу на палиці, то зброєю Чірне була просто-таки мистецьки виготовлена рушниця з гранчастим стволом у профільованому дубовому ложі.

— То нехай тоді буде вогнепальна зброя, — заявив він. — Нехай буде новочасність вдома і в загороді. Позначте бар'єр.

Це було зроблено швидко. Бар'єри позначили за допомогою двох встромлених у землю списів, що визначили дистанцію десять кроків у шпалері палаючих мазниць. Чірне і Зульц стали один проти одного, кожний із самопалом під пахвою та з тліючим ґнотом у другій руці. Раубрітери відійшли в боки, звільняючи лінію пострілу.

— Готуй зброю! — Ноткер Вейрах, що взяв на себе обов'язки герольда, підняв булаву. — Цілься!

Супротивники нахилилися, піднесли ґноти на висоту запалів.

— Пали!

Якийсь час нічого не відбувалося, панувала тиша, ґноти шипіли і сипали іскрами, смердів порох, що горів на панівках. Скидалося на те, що доведеться перервати двобій, щоби знову набити зброю. Ноткер Вейрах уже збирався подати знак, коли зненацька пищаль Зульца вистрелила зі страхітливим громом, блиснув вогонь, заклубочився смердючий дим. Ті, що стояли поблизу, почули свист кулі, яка не влучила в ціль і полетіла кудись у бік нужника. Майже в той самий момент плюнула димом і вогнем гандканона³³⁰ Гайна фон Чірне. Зі значно кращим результатом. Куля поцілила Екхарду Зульцу в підборіддя і відірвала йому голову. Із шиї поборника антигуситського хрестового походу вдарив фонтан крові, голова гепнулася об стінку клуні, впала, покотилася по майдані й нарешті зупинилась у траві, дивлячись мертвим оком на собак, які її обнюхували.

У стайні він навіть не встиг осідлати коня, як відчув на потилиці лоскітливий погляд. Обернувся, побачив — і завмер, як соляний стовп, обіруч тримаючи сідло. Вилаявся, після чого з розмаху засадив сідло на спину коневі.

— Не дорікай мені, — сказав він, не повертаючи голови і вдаючи, що повністю зайнятий упряжжю. — Мушу їхати слідом за ними. Я хотів уникнути прощань. Точніше, прощальних дискусій, які не дали б нічого, крім зайвих сварок і втрати часу. Я подумав, що краще буде...

Самсон Медок, прихилившись до одвірка, сплів руки на грудях і мовчав, але його погляд був аж надто промовистим.

— Я мушу їхати за ними, — голосно і швидко сказав після напруженого вагання Рейневан. — Не можу інакше. Зрозумій мене. Для мене це неповторна нагода. Провидіння...

— Персона пана Гайна фон Чірне, — посміхнувся Самсон, — і мені приводить на думку чимало аналогій. Але жодну з них я не назвав би пов'язаною із провидінням. Одначе що ж, я тебе розумію. Хоч не скажу, що мені це легко далося.

— Гайн Чірне — ворог Стерчів. Ворог Кунца Аулока. Ворог моїх ворогів, а отже, мій природний союзник. Завдяки ньому в мене може з'явитися шанс помститися за брата. Не зітхай, Самсоне. Тут не місце і не час для чергового диспуту, який би закінчився висновком, що помста — річ надаремна й безглузда. Убивці мого брата не тільки спокійно ходять по землі, а ще й безперервно наступають мені на п'яти, погрожують смертю, переслідують жінку, яку я кохаю. Ні, Самсоне. Я не втечу в Угорщину, залишивши їх тут зі славою і хвалою. Маю добру нагоду, маю союзника, знайшов ворога мого ворога. Чірне пообіцяв випустити кишки зі Стерчів і Аулока. Може, це нічого не дасть, може, це приземлено, може, недостойно, може, безглуздо, але я хочу йому в цьому допомогти і хочу при цьому бути. Хочу бачити, як він випускатиме...

Самсон Медок мовчав. А Рейневан уже не знати котрий раз не міг надивуватися, скільки в його мутних очах і одутлому обличчі ідіота могло з'являтися замисленості й мудрої турботи. І хоч німого, та все ж виразного докору.

— Шарлей... — почав він, затягуючи попругу. — Шарлей, це правда, допоміг мені, чимало для мене зробив. Але ж ти й сам чув, був свідком... І не раз. Як тільки я згадував про своє бажання помститися Стерчам, він мене відговорював. При цьому насміхався і ставився до мене, як до дурного підлітка. Він категорично відмовляється допомагати мені в помсті, ба навіть Аделю, ти сам чув, принижує, висміює, постійно намагається відмовляти мене від поїздки до Зембиць!

Кінь фиркнув і затупцював, немовби і йому передалася роздратованість. Рейневан глибоко зітхнув, заспокоївся.

— Передай йому, Самсоне, хай не ображається. Псякрев, я вмію бути вдячним, усвідомлюю, скільки він для мене зробив. Але, мабуть, найкраще я йому віддячуся, пішовши. Він же сам сказав: я є найбільшим ризиком. Без мене йому буде легше. Вам обом...

Рейневан замовк.

— Я хотів би, щоби ти пішов зі мною. Але не пропоную. Це було би з мого боку негарно і непорядно. Те, що я задумав, — ризиковане. Із Шарлеєм ти будеш у більшій безпеці.

Самсон Медок довго мовчав.

— Я не стану відмовляти тебе від твого задуму, — сказав він врешті-решт. — Не стану наражати тебе на, як ти це гарно назвав, сварки і марнування часу. Навіть залишу при собі свою думку щодо сенсовності твого заходу... Не хочу також ще більше погіршувати становище й обтяжувати тебе докорами сумління. Але хочу, щоби ти знав, Рейнмаре, що своїм відходом ти руйнуєш мої надії повернутися у мій власний світ і в моє власне тіло.

Рейневан довго мовчав.

— Самсоне, — нарешті промовив він. — Скажи. Щиро, якщо можеш. Ти справді... Чи те, що ти говорив про себе... Хто ти?

— Ego sum, qui sum, — м'яко перервав Самсон. — Я є той, хто я є. Даруймо собі прощальні висповідування. Вони нічого не дадуть, нічого не виправдають і нічого не змінять.

— Шарлей — чоловік бувалий і спритний, — швидко сказав Рейневан. — В Угорщині, побачиш, він напевне зуміє зв'язатися з кимсь, хто...

— Їдь уже. Їдь, Рейнмаре.

Було дуже холодно. Коли Рейневан проїхав міст через Ядкову і в'їхав в імлу, йому здалося, наче він занурився у крижану воду. «Що ж, — подумав він, — зрештою, це ж уже вересень».

Біле поле туману, яке розкинулося навколо, відбиваючи світло, давало досить непогану видимість з одного й другого боку, однак Рейневан їхав у цілковитій темряві, ледь бачачи вуха коня. Найбільша пітьма нависала — як не дивно — над самим гостинцем, поміж шпалерами дерев і густих кущів. Останні не раз мали настільки промовисто демонічні силуети, що юнак кілька разів аж здригався, перебуваючи під неприємним враженням від туману, і мимоволі натягав віжки, лякаючи і без того полохливого коня. Їхав далі, подумки висміюючи свою лякливість. Та як же можна, к бісу, боятися кущів?

Зненацька два кущі перегородили йому шлях, а третій вихопив віжки. Четвертий же приставив до грудей щось таке, що могло бути тільки наконечником рогатини.

Навколо затупотіли копита, посилився запах кінського і людського поту. Скреготнуло кресало, посипалися іскри, загорілися ліхтарі. Рейневан примружив очі й відхилився в сідлі, бо один з ліхтарів йому підсунули майже під носа.

— Як на шпига він занадто гарний, — сказав Гайн фон Чірне. — Як на платного вбивцю занадто молодий. Але не завжди варто довіряти очам.

— Я є...

Він запнувся і зіщулився в сідлі, бо дістав чимось твердим по спині.

— Наразі я вирішую, чим ти є, — холодно зауважив Чірне. — І чим ти не є. Наприклад, ти не є роздовбаним арбалетними стрілами трупом у рові. Поки що, саме завдяки моєму рішенню. А тепер помовчи, бо я думаю.

— А що тут думати, — озвався Вітелоццо Гаетані, італієць. Він по-німецьки говорив вільно, але його зраджував мелодійний акцент. — Ножем його через горло — і баста. Та їдьмо вже, бо холодно і їсти хочеться.

Ззаду затупотіли копита, зафиркали коні.

— Він сам, — гукнув Фричко фон Ностіц, якого, своєю чергою, зраджував молодий і приємний голос. — За ним ніхто не їде.

— Не завжди варто довіряти очам, — повторив Чірне.

Над ніздрями його коня клубочилася біла пара. Він під'їхав близько, зовсім близько, так що вони торкнулися стременами. Рейневан із вражаючою ясністю зрозумів, чому: Чірне перевіряв його. Провокував.

— А я, — повторив з мороку італієць, — говорю, щоб його ножем по горлу.

— Ножем, ножем! — спалахнув Чірне. — У вас усе просто. А мені потім сповідник голову прогризає, марудить, випоминає: мовляв, то великий гріх — убивати без причини, треба, мовляв, мати важливу причину, щоб убити. Що не сповідь, то так мені торочить: причина, причина, не можна без причини, закінчиться тим, що візьму і розтрощу ксьондзові череп булавою, врешті-решт, якщо він мене дратує — то це теж причина, га? Але наразі хай буде так, як він мені на сповіді наказав.

— Ну, братику, — звернувся він до Рейневана, — кажи, хто ти. Побачимо, є причина чи її ще тільки треба придумати.

— Я звуся Рейнмар з Беляви, — почав Рейневан. А оскільки його ніхто не переривав, продовжував: — Мій брат, Петер з Беляви, був убитий. Убивство замовили брати Стерчі, а виконав Кунц Аулок і його шайка. Тому я не маю причин їх любити. У Кромоліні я почув, що і між вами дружби немає. Тому я їду слідом за вами, щоб повідомити, що Стерчі були у сільбищі, але втекли звідти, довідавшись, що ви на підході. Поїхали на південь, через брід на річці. Я кажу все це і роблю, бо мною керує ненависть до Стерчів. Сам я помститися їм не зможу. Маю надію зробити це у вашій компанії. Нічого більше я не хочу. Якщо я помилився... Вибачте мені й дозвольте їхати своєю дорогою.

Рейневан зробив глибокий вдих, втомлений поспішно виголошеною промовою. Коні раубрітерів похрапували, подзенькували упряжжю, ліхтарі вихоплювали з мороку страхітливі танцюючі тіні.

— Фон Беляу, — пирснув Фричко Ностіц. — Хай йому біс, виходить, що це, певно, якийсь мій далекий родич.

Вітелоццо Гаетані матюкнувся по-італійськи.

— Їдьмо, — раптом коротко наказав Гайн фон Чірне. — Ти, пане з Беляви, біля мене. Зовсім близько.

«Він навіть не звелів мене обшукати, — подумав Рейневан, рушаючи. — Не перевірив, чи в мене немає захованої зброї. І наказує бути біля нього. Ще одна перевірка. І провокація».

На придорожній вербі гойдався почеплений ліхтар — хитрий трюк, який мав би ввести в оману того, хто їхав слідом, переконати його, що загін знаходиться далеко попереду. Чірне зняв ліхтар, ще раз освітив Рейневана.

— Чесне обличчя, — відзначив він. — Щире, порядне обличчя. Виходить, очам можна довіряти, і цей ось тут ось правду нам каже. Ворог Стерчів, так?

— Так, пане Чірне.

— Рейнмар з Беляви, так?

— Так.

— Пане Чірне... — видушив із себе схоплений міцними руками Рейневан. — Як же так... Як же...

— На тебе є єпископський significavit³³¹, хлопче, — недбало кинув Гайн фон Чірне. — І нагорода за живого. Тебе, бач, розшукує Інквізиція. Чаклунство чи єресь, мені, зрештою, байдуже. Але поїдеш зв'язаний до Свидниці, до домініканців.

— Пустіть мене... — Рейневан зойкнув, бо мотузки боляче врізалися в суглоби рук. — Прошу, пане Чірне... Адже ви лицар... А я мушу... Я поспішаю... До жінки, яку кохаю!

— Як і всі ми.

— Але ж ви ненавидите моїх ворогів! Стерчів і Аулока!

— Факт, — визнав раубрітер. — Ненавиджу сучих синів. Але я, юначе, не якийсь там дикун. Я — європеєць. Я не дозволяю, щоб у справах мною керували симпатії й антипатії.

— Але... Пане Чірне...

— По конях, панове.

— Пане Чірне... Я...

— Пане Ностіц! — різко перебив Гайн. — Це нібито ваш родич. То зробіть так, щоб він притих.

Рейневан дістав кулаком у вухо так, що з очей посипалися іскри, а голову пригнуло майже до кінської гриви.

Більше він не озивався.
* * *
Небо на сході посвітлішало в передчутті світанку. Стало ще холодніше. Зв'язаний Рейневан тремтів, дрижав однаково як від холоду, так і від страху. Ностіц кілька разів мусив втихомирювати його, шарпаючи за мотузку.

— Що ми з ним зробимо? — зненацька запитав Вітелоццо Гаетані. — Будемо тягти із собою через усі гори? Чи ослабимо загін, давши йому ескорт до Свидниці? Га?

— Я ще не знаю, — у голосі Гайна фон Чірне чулося роздратування. — Думаю.

— А чи, — не відступав італієць, — та нагорода аж така велика? І чи за мертвого дають набагато менше?

— Мені йдеться не про нагороду, — огризнувся Чірне, — а про добрі відносини зі Святою Курією. І взагалі, годі теревенити! Я сказав — думаю.

Вони виїхали на тракт, Рейневан зрозумів це зі зміни звуку й ритму стукоту копит по ґрунту. Він здогадувався, що це був гостинець, який вів до Франкенштейна, найбільшого з тутешніх міст. Але він втратив орієнтацію і не міг вгадати, чи вони їдуть у напрямку міста, чи віддаляються від нього. Обіцянка доставити його у Свидницю свідчила якраз про друге, однак визначені на підставі зірок сторони світу могли вказувати на те, що вони їдуть таки до Франкенштейна — скажімо, на нічліг. Він ненадовго перестав докоряти собі власною дурістю і взявся гарячково міркувати, придумуючи, що би то такого викинути і як би то його втекти.

— Х-о-о-о-о! — закричав хтось попереду. — Хо-о-о-о!

Спалахнув ліхтар, вихопивши з мороку кутасті контури возів і силуети вершників.

— Є, — тихо сказав Чірне. — Пунктуально! І там, де домовлено. Люблю таких. Але не завжди варто довіряти очам. Пане Гаетані, залишіться позаду і будьте пильні. Пане Ностіц, пильнуйте родича. Решта за мною. Х-о-о-о-о! Суди!

Ліхтар з протилежного боку затанцював у ритмі кроку коня. Наближалися троє вершників. Один закутаний, мов лялька, у важку широку шубу, що вкривала круп коня, у супроводі двох арбалетників, ідентичних зі стрільцями Чірне, — вбраних у хундсгугелі, залізні коміри та бригантини.

— Пан Гайн фон Чірне?

— Пан Гануш Трост?

— Люблю людей пунктуальних і які дотримують слова, — шморгнув носом чоловік у шубі. — Бачу, що наші спільні знайомі не перебільшували, коли порекомендували вас і дали якнайкращу характеристику. Радий вас бачити і тішуся, що співпрацюємо. Думаю, можемо рушати?

— Співпраця зі мною, — відповів фон Чірне, — коштує сто гульденів. Наші спільні знайомі не могли не поінформувати вас стосовно цього.

— Але ж, мабуть, таки не наперед, — фиркнув чоловік у шубі. — Ви ж, пане, либонь, не думали, що я на це погоджуся. Я — купець, ділова людина. А в нас прийнято так, що спочатку послуга, а потім оплата. Ваша послуга — це безпечно переправити мене через Срібний перевал до Броумова. Зробите — буде заплачено. Сто гульденів, гелер у гелер.

— Краще, — багатозначно наголосив Гайн фон Чірне, — щоби так і було. Справді краще, пане Трост. А на возах що везете, якщо можна запитати?

— Товар, — спокійно відповів Трост. — А який — моя справа. І того, хто за нього заплатить.

— Зрозуміло, — кивнув головою Чірне. — Зрештою, мені й не треба цього знати. Мені лише досить знати, що ваш товар напевне не гірший, ніж той, яким останнім часом торгували інші. Фабіан Пфефферкорн. І Миколай Ноймаркт. Про інших уже й промовчу.

— Може, воно й добре, що промовчите. Забагато балачок. А час би вже рушати. Пощо на роздоріжжі вистоювати, біду спокушати?

— Ваша правда, — Чірне розвернув коня. — Нічого ми тут не вистоїмо. Дайте знак, хай вози рушають. А щодо біди, то не бійтеся. Ота біда, яка останнім часом так лютує в Шльонську, має звичку бити з ясного неба. Якраз ополудні. Воістину, як говорять попи, daemonium meridianum, демон, що знищує опівдні. А тут навколо, погляньте лишень: темрява.

Купець погнав коня, порівнявся з вороним раубрітера.

— На місці демона, — сказав він, помовчавши, — я змінив би звички, бо вони стали надто вже відомими і передбачуваними. А той же псалом згадує і про темряву. Не пам'ятаєте? Negotium perambulans in tenebris.³³²

— Якби я знав, — у похмурому голосі Чірне забриніла весела нотка, — що ви так боїтеся, то підвищив би ставку. До півтораста гульденів щонайменше.

— Я заплачу стільки, — сказав Трост так тихо, що Рейневан ледь розчув. — Сто п'ятдесят гульденів у руки, пане Чірне. Коли безпечно дістанемося на місце. Бо таки правда, що я боюся. Алхімік у Ратиборі складав мені гороскоп, ворожив на курячих кишках... Вийшло, що смерть витає наді мною...

— Ви вірите в такі речі?

— Донедавна не вірив.

— А тепер?

— А тепер, — твердо сказав купець, — я втікаю зі Шльонська. Sapienti sat³³³, я не хочу скінчити, як Пфефферкорн і Ноймаркт. Виїжджаю в Чехію, там до мене не добереться жоден демон.

— Факт, — підтвердив Гайн фон Чірне. — Там не добереться. Гуситів навіть демони бояться.

— Виїжджаю в Чехію, — повторив Трост. — А ваша справа — зробити так, щоб я дістався туди безпечно.

Чірне не відповів. Вози торохкотіли, скрипіли на вибоїнах осі й маточини.

Вони виїхали з лісу на відкритий простір, тут стало ще холодніше і ще більш імлаво. Почули шум води на каменях.

— Венжа, — показав Чірне. — Річка Венжа. Звідси до перевалу неповна миля. Хо-о-о! Поганяй! Поганяй, пога-а-аняй!

Під підковами коней й обіддям коліс застукотіли і заскрипіли окатиші, незабаром вода захлюпала і спінилася біля кінських ніг. Річка була не дуже глибока, але стрімка.

Гайн фон Чірне зненацька зупинився посеред броду, завмер у сідлі. Вітелоццо Гаетані повернув коня.

— Що таке?

— Тихо. Ні слова.

Вони побачили ще до того, як почули. А побачили білі бризки води, що бурунилася під копитами коней, які мчали на них руслом Венжі. Тільки потім вони помітили постаті вершників, помітили плащі, що розвівалися, ніби примарні крила.

— До зброї! — гаркнув Чірне, вихоплюючи меч. — До зброї! Арбалети!

У них ударив вітер, різкий, дикий, виючий вихор, який сік обличчя. А потім в них ударив нестямний крик.

— Adsumus! Adsuuumuuuus!

Тенькнули тятиви арбалетів, заспівали стріли. Хтось скрикнув. А за мить вершники наскочили на них, здіймаючи бризки води, навалилися, як ураган, рубаючи мечами, перекидаючи і топчучи. Завирувало, ніч роздерли крики, вигуки, грюкіт і брязкіт заліза, скімлення та іржання коней. Фричко Ностіц звалився у ріку разом з конем, що брикався, а поруч зі сплеском звалився зарубаний армігер. Хтось зі стрільців завив, виття перейшло у хрип.

— Adsuuuumuuus!

Гануш Трост, утікаючи, повернувся в сідлі, заверещав, бачачи за крок від себе вишкірену кінську морду, а за нею чорну фігуру в каптурі. Це було останнє, що він побачив на землі. Вузьке вістря меча поцілило йому в обличчя між оком і носом, із хрускотом прохромило череп. Купець напружився, затріпав руками і впав на каміння.

— Adsumus! — тріумфально заволав чорний вершник. — In nomine Tuo!³³⁴

Чорні вершники пришпорили коней і кинулися в пітьму. З одним винятком. Гайн фон Чірне кинувся слідом за ними, зіскочив із сідла, вчепився в одного, обидва вони впали у воду, обидва підхопилися на ноги, засвистіли і з дзенькотом зіткнулися мечі. Вони билися запекло, стоячи по коліно в пінистій річці, снопи іскор сипалися з клинків.

Чорний лицар спіткнувся. Чірне, досвідчений боєць, такої нагоди пропустити не міг. Він ударив з півоберту, в голову, важкий пассавський клинок розітнув каптур, розрубав і повалив шолом. Чірне побачив перед собою залите кров'ю, мертвенно-бліде, страхітливо спотворене обличчя, він раптом збагнув, що цього обличчя не забуде ніколи. Поранений загарчав і напав, навіть і не думаючи падати, хоча впасти би мусив. Чірне вилаявся, схопив меч обіруч і рубонув ще раз, замахнувшись усім корпусом, пласко, по шиї. Бризнула чорна кров, голова впала на плече, звисла, тримаючись, мабуть, лише на шматочку шкіри. Але безголовий лицар ішов далі, розмахуючи мечем і розбризкуючи кров навколо себе.

Хтось зі стрільців завив з жаху, ще двоє кинулися панічно втікати. Гайн фон Чірне не відступив. З його уст вилетіла страшна і надзвичайно безбожна лайка, він міцніше став на ноги і рубонув ще раз, цього разу вже остаточно відрубавши голову і відпанахавши майже все плече. Чорний лицар звалився у мілку воду при самому березі й борсався там, смикався і перебирав ногами у конвульсіях. Минуло чимало часу, перш ніж він завмер.

Гайн фон Чірне відіпхнув від колін труп арбалетника в бригантині, який закрутило течією. Він важко дихав.

— Що це було? — врешті-решт запитав він. — Що це, клянуся Люцифером, було?

— Ісусе, змилосердися, — бурмотав Фричко Ностіц, стоячи поруч. — Ісусе, змилосердися...

Річка Венжа співучо шуміла на каменях.

Подумав він про це, може, трішечки зарано, бо кінь саме вирішив перескочити через повалений стовбур. І перескочив, і дуже навіть удатно, от тільки за стовбуром виявилася вирва. Струс послабив хватку, Рейневан вилетів у лопухи, на щастя, такі великі і густі, що вони змогли хоча б частково пом'якшити падіння. Але удар об землю однаково вибив у нього з легень усе повітря і змусив застогнати та згорнутися калачиком.

Випростатися він уже не встиг. Вітелоццо Гаетані, який його переслідував, зіскочив з сідла біля нього.

— Хотів утекти? — прохрипів він. — Від мене? Ах ти, вишкребку!

Він примірився копнути, але не копнув. Шарлей виріс як з-під землі, гупнув його в груди й почастував своїм улюбленим копняком під коліно. Однак італієць не упав, тільки похитнувся, вихопив з піхов меч і рубанув від вуха. Демерит спритно відскочив із зони досяжності вістря, оголив власну зброю — криву шаблю. Крутонув нею, свиснув навхрест, шабля миготіла в його руці, як блискавка, і сичала, як змія.

Гаетані не злякався продемонстрованої вправності у фехтуванні, дико крикнув і кинувся на Шарлея з мечем. Клинки зіткнулися з дзенькотом. Тричі. Вчетверте італієць не встиг парирувати удар набагато швидшої шаблі. Дістав по щоці, її одразу ж заюшила кров. Гаетані цього було мало, він, може, бився б і далі, але Шарлей не дав йому шансів. Прискочив, оголовком шаблі врізав межи очі. Гаетані завалився у лопухи. Завив тільки тоді, коли упав:

— Figlio di puttana!³³⁵

— Так кажуть, — Шарлей витер клинок листком. — Але що поробиш, мати лише одна.

— Я не хочу псувати вам забаву, — сказав Самсон Медок, з'являючись із туману з трьома кіньми, у тому числі з храпаючим і змиленим Рейневановим гнідком. — Але, може, ми би вже рушали? І, може, галопом?
* * *
Молочна пелена розірвалася, туман піднявся, розвіявся в променях сонця, що пробивалося з-за хмар. Занурений у chiaroscuro³³⁶ довгих тіней світ раптом посвітлішав, заблищав, заграв пломенистими барвами. Зовсім як у Джотто. Якщо, звичайно, хтось бачив фрески Джотто.

Заблищали червоною черепицею вежі недалекого Франкенштейна.

— А тепер, — сказав, надивившись, Самсон Медок, — тепер — до Зембиць.

— До Зембиць, — потер руки Рейневан. — Рушаємо до Зембиць. Друзі... Як мені вам віддячити?

— Ми подумаємо про це, — пообіцяв Шарлей. — А наразі... Злізь із коня.

Рейневан послухався. Він знав, чого йому чекати. І не помилився.

— Рейневане з Беляви, — промовив Шарлей сповненим достоїнства та урочистим голосом. — Повторюй за мною: «Я дурень!»

— Я дурень...

— Голосніше!

— Я дурень! — довідувалися Божі створіння, які проживали власне у цих місцях і саме прокидалися: миші-крихітки, ропухи, жерлянки, хом'яки, куріпки, вівсянки й зозулі, ба навіть строкаті мухоловки, ялинові шишкарі й плямисті саламандри.

— Я дурень, — повторював за Шарлеєм Рейневан. — Я патентований дурень, тупак, кретин, ідіот і блазень, який заслуговує, щоб його зачинити в Narrenturm'i! Хоч що би я не придумав, воно виявляється вершиною дурості, хоч що би я не зробив, воно перевищує ці вершини. Урочисто присягаюся, що я виправлюся.

— На щастя для мене, — котилася мокрими лугами ранкова літанія, — на моє зовсім не заслужене щастя, у мене є друзі, які не звикли кидати у біді. У мене є друзі, і я завжди можу розраховувати на них. Тому що дружба...

Сонце піднялося вище і залило золотим світлом поля.

— Дружба — річ велика й прекрасна!