Вежа блазнів: Роман. К.: Зелений Пес. Гамазин, 2006. 736 с

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Вони проминули вуличку Ткачів, потім Бондарську, звідки чути було гупання молотків, врешті-решт Високу, а вже за нею розкинувся ринок. Рейневанові кортіло зазирнути в розташовану неподалік славнозвісну аптеку «Під золотим ліндвурмом», бо він добре знав аптекаря, пана Христофора Ешенлера, в якого колись вивчав основи алхімії і білої магії. Проте він відмовився від свого наміру, бо останні три тижні чимало навчили його основам конспірації. Та й Шарлей підганяв. Він не сповільнив ходи навіть біля однієї з пивничок, де наливали свидницьке березневе — пиво, яке здобуло всесвітнє визнання. Швидко — наскільки дозволяв натовп — вони перетнули торгові ряди з овочами у галереї навпроти ратуші й пішли запрудженою возами вулицею Крашевицькою.

Услід за Шарлеєм вони увійшли під низьке кам'яне склепіння, у темний тунель брами, в якій смерділо так, ніби тут із давніх-давен сцяли стародавні племена сілезян і дзядошан. З брами вийшли у двір. Тісний простір було завалено різноманітним мотлохом і барахлом, а котів тут було стільки, що не посоромився б і храм богині Бастет у єгипетському Бубастисі.

Кінець двору був оточений підковою кружґанку, а біля крутих сходів, що вели на нього, стояла дерев'яна статуя, з ледь помітними слідами фарби і позлітки, які налічували вже кілька століть.

— Який-небудь святий?

— Лука Євангеліст, — пояснив Шарлей, ступаючи на скрипучі сходи. — Патрон малярів.

— А чого ми сюди прийшли, до цих малярів?

— За різним спорядженням.

— Марна трата часу, — нетерпляче заявив Рейневан, який тужив за своєю милою. — Ми гаємо час. Яке ще спорядження? Не розумію...

— Тобі, — перервав Шарлей, — ми знайдемо нові онучі. Повір мені, вони тобі конче потрібні. Та й ми зітхнемо вільніше, коли ти позбудешся старих.

Коти, що вилежувалися на сходах, неохоче звільняли дорогу. Шарлей закалатав, масивні двері відчинилися, і в них з'явився низький, худорлявий і розчухраний пан із синім носом, у халаті, поцяткованому феєрією різнобарвних плям.

— Майстер Юстус Шоттель відсутній, — повідомив він, смішно мружачи очі. — Зайдіть пізніше, добрі... О Боже! Очам своїм не вірю! Шляхетний пан...

— Шарлей, — швидко випередив демерит. — Не змушуйте ж мене стояти на порозі, пане Унгер.

— Певно, що так, певно, що так... Прошу, прошу...

Усередині приміщення міцно пахнуло фарбою, лляною олією і живицею, кипіла напружена робота. Кілька юнаків у замацьканих і до чорного забруднених фартухах поралися коло двох дивовижних машин. Машини були обладнані коловоротами і нагадували преси. Це й справді були преси. На очах у Рейневана з-під притиснутого дерев'яним гвинтом штампа витягли картку паперу, на якій була зображена Мадонна з Дитям.

— Цікаво.

— Що? — синьоносий пан Унгер відірвав погляд від Самсона Медка. — Що ви сказали, молодий пане?

— Що це цікаво.

— Оце цікавіше, — Шарлей підняв аркуш, вийнятий з-під другої машини. На аркуші було видно кілька рівно розміщених прямокутників. Це були гральні карти для пікету — тузи, вишники і нижники, сучасні, за французьким зразком, у кольорах pique і tréfle²⁸¹.

— Повну талію, — похвалився Унгер, — себто тридцять шість карт, ми робимо за чотири дні.

— У Лейпцизі, — відповів Шарлей, — роблять за два.

— Але ж роблять серійний мотлох! — обурився синьоносий. — 3 абияких гравюр, абияк розфарбовані, криво обрізані. Наші, погляньте лише, мають чіткий малюнок, а коли їх розфарбувати, вийде шедевр. Тому нашими грають у замках і при дворах, ба і в соборах та колегіатах, а лейпцизькими тільки голодранці ріжуться в шинках та борделях...

— Добре, добре. Скільки берете за талію?

— Півтори копи грошів, якщо локо-майстерня. Якщо франко-клієнт, то плюс вартість доставки.

— Ведіть до індергмашку²⁸², пане Шимоне. Я там почекаю на майстра Шоттеля.

У другій кімнаті, через яку вони проходили, було тихіше і спокійніше. Тут за мольбертами сиділи троє художників. Вони були настільки поглинуті роботою, що навіть не повернули голів.

На дошці першого художника були ще тільки ґрунт і ескіз, тому неможливо було вгадати, що буде зображено на картині. Витвір другого був уже на значно дальшій стадії готовності, на ньому була зображена Саломея з головою Йоанна Хрестителя на таці. Саломея була вбрана в шати довгі, але зовсім прозорі, художник подбав про те, щоби видно було подробиці. Самсон Медок стиха пирснув, Рейневан зітхнув. Глянув на третю дошку. І зітхнув іще голосніше.

Картина була майже зовсім готова і зображувала святого Себастьяна. Але Себастьян на картині досить принципово відрізнявся від звичних зображень мученика. Звичайно, він так само стояв під стовпом, так само натхненно посміхався, незважаючи на численні стріли, встромлені в живіт і торс ефеба²⁸³. Але власне тут схожість закінчувалася. Тому що цей Себастьян був зовсім голий. Його грубезний інструмент звисав так імпозантно, що картина ця в будь-якого чоловіка мусила б викликати почуття власної неповноцінності.

— Спеціальне замовлення, — пояснив Шимон Унгер. — Для монастиря цистерціанок у Тшебниці. Прошу, панове, до індергмашку.
* * *
З боку розташованої неподалік вулиці Котлярської долітав дикий гуркіт і брязкіт.

— У цих, — показав кивком голови Шарлей, який уже якийсь час щось писав на листку паперу, — у цих, видно, багато замовлень. Шпарко йдуть справи в котлярському рукомеслі. А як у вас, дорогий пане Шимоне?

— Застій, — досить сумно відповів Унгер. — Замовлення, не нарікатиму, є. Та що з того? Коли нема як товар розвозити? Чверті милі не проїдеш, а тебе вже затримують, відкіля, мовляв, куди, питають, у якій справі, у сапетах²⁸⁴ та у саквах порпаються...

— Хто? Інквізиція? Чи Колдіц?

— І ті, й інші. Ксьондзи-інквізитори в домініканців, за три кроки звідси, сидять. А в пана старосту Колдіца немовби диявол вселився. А все через те, що було зловлено зразу двох чеських емісарів з єретичними писаннями і маніфестами. Вони, коли їх заплічних справ майстер у ратуші припік, зізналися, із ким мали справу, хто їм допомагав. Тут у нас, а також у Яворі, у Рихбаху, навіть по селах, у Клечкові, у Вірах... Тільки тут, у Свидниці, восьмеро на багаттях згоріло на вигоні перед Нижніми воротами. Але справжня біда почалася тиждень тому, коли в день апостола Варфоломія, у самий полудень, на вроцлавському гостинці хтось забив багатого купця, пана Миколая Ноймаркта. Дивна, ой, дивна то була справа...

— Дивна? — раптом зацікавився Рейневан. — Чому?

— А тому, юний пане, що ніхто зрозуміти не міг, хто й навіщо пана Ноймаркта вбив. Одні казали, начебто лицарі-грабіжники, хоча б такий собі Тайн фон Чірне або Буко Кроссіг. А інші говорили, що це Кунц Аулок, теж лиходій не з останніх. Аулок, кажуть, якогось юнака, вигнанця, по всьому Шльонську переслідує, бо той юнак чиюсь дружину зганьбив ґвалтом і чаклуванням. Інші кажуть, що не інакше як саме цей переслідуваний юнак купця і вбив. А ще інші подейкують, що вбивцями є гусити, яких пан Ноймаркт чимось дойняв. Як воно там було насправді, тями не добереш, але пан староста Колдіц оскаженів. Клявся, що з убивці пана Ноймаркта, коли його впіймає, живцем шкуру спустить. А в результаті тепер товару не можна розвозити, бо безперестанку перевіряють або ті, або інші: як не Інквізиція — то старостині люди... Так, так...

— Так, так.

Рейневан, який уже давно розважався тим, що шкрябав щось вуглиною по папері, раптом підняв голову й штурхонув ліктем Самсона Медка.

— Publicus super omnes, — сказав тихо, показуючи тому картку. — Annis de sanctimonia. Positione hominis. Voluntas vitae.

— Що?

— Voluntas vitae. А може, potestas vitae? Я намагаюся відтворити напис на обпаленому Петерліновому папері. Ти що, забув? Ти ж казав, що це важливо. Я мав згадати, що там написано. От я і згадую.

— А майстра Юстуса, — промовив сам до себе Унгер, — як не було, так і нема.

Немовби за заклинанням двері відчинилися, і в них з'явився чоловік, вбраний у чорну, простору, підбиту хутром делію з дуже широкими рукавами. Він не був подібний на художника. Був подібний на бургомістра.

— Вітаю тебе, Юстусе.

— Клянуся кістьми святого Вольфганга! Павле? Це ти? І на волі?

— Як бачиш. А звати мене тепер Шарлеєм.

— Шарлей, гм-м-м. А твої... гм-м-м... компаньйони?

— Вони також на волі.

Майстер Шоттель погладив кота, який, з'явившись невідомо звідки, терся об його литки. Потім усівся за стіл, сплів руки на животі. Він уважно роздивлявся Рейневана і довго, дуже довго не відривав погляду від Самсона Медка.

— Ти приїхав по гроші, — нарешті понуро вгадав він. — Мушу, одначе, тебе попередити...

— Що справи йдуть кепсько, — безцеремонно перебив його Шарлей. — Знаю. Чув. Ось список. Написав, стомившись чекати на тебе. Усе, що в ньому фігурує, мені потрібно на завтра.

Кіт застрибнув Шоттелеві на коліна, гравер у задумі погладив його. Читав довго. Нарешті підняв очі.

— Післязавтра. Адже завтра неділя.

— Справді, я й забув, — погодився Шарлей. — Що ж, відсвяткуймо і ми день святий. Не знаю, коли знову до Свидниці завітаю, так що грішно було б не відвідати одну-дві холодні пивнички, не випробувати, як цьогоріч удалося березневе. Але післязавтра, маестро, — це післязавтра. Понеділок, ані днем пізніше. Розумієш?

Майстер Шоттель кивком запевнив, що так.

— Я не питаю тебе, — продовжив після паузи Шарлей, — про стан мого рахунка, тому що ні товариство розпускати, ані свою частку забирати не збираюся. Але переконай мене, що ти дбаєш про товариство. Що не нехтуєш добрими порадами, що їх я тобі колись дав. А також ідеями, які можуть бути прибутковими для товариства. Знаєш, про що я?

— Знаю, — Юстус Шоттель видобув з калитки великий ключ. — І зараз я тебе переконаю, що твої ідеї та поради беру близько до серця. Пане Шимоне, вийміть-но, будь ласка, зі скрині і принесіть пробні зразки ксилографій. Тих, котрі з біблійної серії.

Унгер швидко повернувся.

— Прошу, — Шоттель розкинув аркуші на столі. — Усе — моя власна рука, учням не давав. Деякі готові йти під прес, над деякими я ще працюю. Я вірю, що твоя ідея була слушна. Що люди це купуватимуть. Нашу біблійну серію. Прошу, прошу, оціни. І ви оцініть, панове.

Усі нахилилися над столом.

— Що це... — Рейневан, почервонівши, вказав на один із аркушів, на якому була зображена оголена пара в абсолютно недвозначній позі та ситуації. — Що це таке?

— Адам і Єва. Це ж видно. А те, на що спирається Єва, — це Дерево пізнання...

— Ага...

— А ось тут, прошу, погляньте, — демонстрував далі гравірувальник, сповнений гордості за свої твори, — Мойсей і Агара. Тут Самсон і Даліла. Тут Амнон і Тамар. Зовсім непогано мені вдалося, га? А це...

— Овва! А це що таке? Оце переплетення?

— Яків, Лея і Рахіль.

— А це... — заїкнувся Рейневан, відчуваючи, що кров от-от бризне йому зі щік. — Що це... Це...

— Давид і Йонатан, — безтурботно пояснив Юстус Шоттель. — Але це треба буде ще підправити. Переробити...

— Перероби, — досить холодно перебив Шарлей, — на Давида і Вірсавію. Бо тут, холера, бракує тільки Валаама й ослиці. Стримай трошки уяву, Юстусе. Коли її забагато, то це шкодить, як тоді, коли забагато солі у супі. А це не йде на користь справі.

— А загалом, однак, — додав він, щоб піддобрити трохи ображеного художника, — bene, bene, benissime, maestro²⁸⁵. Скажу коротко: краще, ніж я сподівався.

Юстус Шоттель просвітлів, як і будь-який марнославний і охочий до похвали митець.

— Так що бачиш, Шарлею, часу я не марную, про фірму дбаю. А ще скажу тобі, що я встановив дуже цікаві контакти, які можуть виявитися дуже вигідними для нашого товариства. Отож знай, що «Під волом і ягням» я познайомився з незвичайним молодим чоловіком, талановитим винахідником... Та що тут розказувати, сам побачиш і почуєш. Я ж бо його запросив. Він ось-ось має з'явитися. Ручаюся, коли ти з ним познайомишся...

— Не познайомлюся, — перебив Шарлей. — Я не хочу, щоби цей молодий чоловік узагалі бачив мене у тебе. Ані мене, ані моїх супутників.

— Розумію, — промовив, трохи помовчавши, Шоттель. — Ти знову вляпався в якесь лайно.

— Можна сказати і так.

— Кримінальне чи політичне?

— Це залежить від точки зору.

— Ну що ж, — зітхнув Шоттель, — такі часи. Те, що ти не хочеш, щоб тебе тут бачили, розумію. Одначе у цьому випадку твої побоювання необґрунтовані. Юнак, про якого я говорю, — німець, родом з Майнца, бакалавр Ерфуртського університету. У Свидниці проїздом. Нікого тут не знає. І вже й не знатиме, бо невдовзі від'їжджає. Варто, Шарлею, варто з ним познайомитися, варто замислитися над тим, що він винайшов. Це незвичайна, світла голова, я би сказав — візіонер. Воістину vir mirabilis²⁸⁶. Ти й сам побачиш.

Уже давно розійшлися по домівках і художники та челядники з робітні Юстуса Шоттеля, тому коли нарешті з'явився обіцяний гість — гідна знайомства світла голова, візіонер — у кімнаті з пресами залишалися тільки сам майстер, Шимон Унгер, Шарлей, Рейневан і Самсон Медок.

Гість і справді був молодим чоловіком, ровесником Рейневана. Школяр відразу розпізнав школяра: під час привітання призначений Рейневанові уклін був трохи менш формальним, а усмішка трохи більш щирою.

На прибульцеві були високі чоботи з тисненої козячої шкіри, м'який оксамитний берет і короткий плащ поверх шкіряної куртки, що застібалася на численні латунні гачки. На плечі висіла велика дорожня торба. Загалом він більше скидався на бродячого трувера, ніж на школяра, — єдиним, що вказувало на академічні зв'язки, був широкий нюрнберзький кинджал, зброя, популярна у всіх навчальних закладах Європи, як серед студентів, так і серед наукових працівників.

— Я, — почав прибулий, не чекаючи, поки Шоттель його представить, — бакалавр Ерфуртської академії Йоганн Генсфляйш фон Зульгелох цум Гутенберг. Я знаю, що це трохи задовго, тому зазвичай скорочую до самого лише Гутенберга. Йоганн Гутенберг.

— Похвально, — відповів Шарлей. — А оскільки я теж прихильник того, щоби скорочувати речі непотрібно довгі, перейдімо, не гаючись, до суті справи. Чого стосується ваш винахід, пане Йоганне Гутенберг?

— Друку. Точніше — друкування текстів.

Шарлей знехотя перебрав розкидані на лаві ксилографії, вийняв і показав одну, на якій під зображенням Святої Трійці виднівся напис: BENEDICTE POPULI DEO NOSTRO²⁸⁷.

— Знаю... — трохи почервонів Гутенберг. — Знаю, пане, що ви маєте на увазі. Однак зверніть увагу на те, що для того, аби розмістити текст на вашій ксилографії, аби виготовити цей напис — погодьтеся, не дуже довгий, — граверові довелося марудно різьбити по дереву зо два дні. А якби він при цьому помилився хоча би в одній літері, то вся праця пішла б нанівець, він би мусив усе починати наново. А якби йому треба було виготовити гравюру, скажімо, для всього шістдесят п'ятого псалма, скільки йому довелося би працювати? А на всі псалми? А на всю Біблію? Наскільки довго...

— Вічність, либонь же, — перебив Шарлей. — Винахід же вашої милості, як я здогадуюся, усуває недоліки, притаманні різьбі по дереву?

— Значною мірою.

— Мені цікаво.

— Якщо дозволите, я продемонструю.

— Дозволю.

Йоганн Генсфляйш фон Зульгелох цум Гутенберг розкрив свою торбу, висипав її вміст на стіл. І взявся демонструвати, описуючи свої дії словами.

— Я виготовив, — казав він і показував, — з твердого металу кубики із окремими літерами. Літери на кубиках, як бачите, вирізані випукло, тому я назвав це патрицею. Витиснувши таку патрицю у м'якій міді, я одержав...

— Матрицю, — здогадався Шарлей. — Це очевидно. Випукле пасує до ввігнутого, як татусь до мамусі. Слухаю далі, пане фон Гутенберг.

— У заглиблених матрицях, — продовжував бакалавр, — я можу ливарським способом зробити відливки бухштаб, тобто літер, і мати їх скільки захочу. Ось вони, прошу поглянути. Літери, кубики яких ідеально прилягають одна до одної, я укладаю... у відповідному порядку... в оцій-от рамці... Рамка невелика, тільки для демонстраційних цілей, але нормально, прошу поглянути, вона має розмір сторінки майбутньої книги. Як бачите, я встановлюю довжину рядка. Вкладаю клинці, щоби вирівняти поля. Стискаю рамку залізною обоймою, щоб усе це в мене не порозліталося... Змащую тушшю, тією самою, якою користуєтеся і ви... Чи можна попросити допомогти, пане Унгер? Кладу під прес... На це — картку паперу... Пане Унгер, гвинт... І, прошу дуже, готово.

На аркушику, рівнесенько посередині, видрукуване чітко і чисто, прочитувалось:

IUBILATE DEO OMNIS TERRA

PSALMUM DICITE NOMINI EUIS²⁸⁸

— Псалом шістдесят п'ятий, — плеснув у долоні Юстус Шоттель. — Як живий!

— Я вражений, — визнав Шарлей. — Дуже вражений, пане Гутенберг. Але я був би ще більше вражений, якби не факт, що має бути «dicite nomini eius», а не «euis».

— Ха-ха! — бакалавр засяяв, немов бурсак, якому вдалася витівка. — Я зробив це навмисне! Спеціально припустився помилки укладача, тобто складача. Щоби продемонструвати, погляньте-но, наскільки легко можна внести правку. Неправильно вставлену букштабу я виймаю... Ставлю на потрібне місце... Гвинт, пане Унгер... І ось правильний текст.

— Bravo, — сказав Самсон Медок. — Bravo, bravissimo... Це таки справді вражає.

Не тільки Гутенберг, а й Шоттель з Унгером розкрили роти. Було очевидним, що вони здивувалися б менше, якби заговорив кіт, статуя святого Луки на подвір'ї або Себастьян із величезним прутнем.

— Зовнішність, — пояснив, кашлянувши, Шарлей, — часом буває оманливою. Ви не перші.

— І, мабуть, не останні, — додав Рейневан.

— Вибачте, — розвів руками гігант. — Не зміг опиратися спокусі... Будучи, як-не-як, свідком винаходу, котрий змінить обличчя епохи.

— Ха! — засяяв Гутенберг, як і кожен митець, тішачись похвалою, нехай навіть і виголошеною велетнем з обличчям ідіота, котрий сягає головою стелі. — Саме так і буде! Не інакше! Уявіть собі лишень, вельмишановні панове, наукові книги в десятках, а колись, як би смішно це сьогодні не звучало, можливо, і в сотнях екземплярів! Без виснажливого переписування, яке тривало віками! Мудрість людства — видрукувана і доступна! Так, так! А якщо ви, вельмишановні панове, підтримаєте мій винахід, то ручаюся, що саме ваше місто, прекрасна Свидниця, во віки вічні славна буде як місце, де запломенів світоч освіти. Як місце, звідки на цілий світ поширилося світло знання.

— Істинно так, — промовив, помовчавши, Самсон Медок своїм м'яким і спокійним голосом. — Я бачу це очима душі моєї. Масове виробництво паперу, густо покритого літерами. Кожен папір у сотнях, а колись, як би смішно це не прозвучало, можливо, і в тисячах екземплярів. Усе багато разів розмножене і широко доступне. Обман, маячня, наклепи, пасквілі, доноси, чорна пропаганда і демагогія, що улещує чернь. Будь-яка підлість — облагороджена, будь-яка ницість — офіційна, будь-яка брехня — правда. Будь-яке свинство — чеснота, будь-який зачуханий екстремізм — прогресивна революція, будь-яке дешеве гасельце — мудрість, будь-яка тандета — цінність. Будь-яка нісенітниця визнана, будь-яка дурість коронована. Бо все це надруковано. Є на папері, отже — має силу, отже — зобов'язує. Почати це буде легко, пане Гутенберг. І запустити. А зупинити?

— Сумніваюся, щоб у цьому була потреба, — втрутився нібито всерйоз Шарлей. — Будучи набагато більшим реалістом, ніж ти, Самсоне, аж такої популярності цьому винаходові я не пророкую. Та навіть якби і справді події стали розвиватися шляхом, що його ти провіщаєш, то це можна буде, так, це можна буде зупинити. Простим як дишло способом. Просто-напросто буде створено список заборонених книг.

Гутенберг, який тільки-но променів, пригас. Так, що Рейневанові стало його шкода.

— То ви не пророкуєте моєму винаходові майбутнього, — ствердив Йоганн за хвилину могильним голосом. — 3 воістину інквізиторським запалом виявивши його темні сторони. І достоту як інквізитори злегковаживши світлі. Осяйні. Найсвітліші. Адже можна буде друкувати — і тим самим широко пропагувати — Слово Боже. Що ви на це відповісте?

— Відповімо, — губи Шарлея скривилися в єхидній усмішці, — як інквізитори. Як папа римський. Як соборні отці. Ви що, пане Гутенберг, не знаєте, що з цього приводу сказали соборні отці? Sacra pagina²⁸⁹ повинна бути привілеєм духовенства, бо тільки воно здатне її зрозуміти. Світським тупакам до неї зась.

— Знущаєтеся.

Рейневан теж так думав. Бо коли Шарлей продовжив, то вже анітрохи не приховував ані глумливої усмішки, ні глузливого тону.

— Світським особам, навіть тим, котрі виявляють зачатки розуму, вистачає казань, лекцій, недільних євангельських мес, притч і моралей. А ті, хто зовсім убогий духом, нехай пізнають Писання з вертепів, міраклів²⁹⁰, пасій²⁹¹ і хресних доріг, співаючи лауди²⁹² і витріщаючись у костелах на статуї й образи. А ви хочете надрукувати і дати цій темноті Святе Письмо? А може, до того ж іще й перекладене з латини народною мовою? Щоб кожен міг його читати й по-своєму інтерпретувати? Ви хочете, щоб це сталося?

— Мені зовсім не треба того хотіти, — спокійно відповів Гутенберг. — Бо воно уже й так сталося. Зовсім недалеко звідси. У Чехії. І хоч як би далі не пішла історія, ніщо вже не змінить ні цього факту, ні його наслідків. Хочете ви того чи ні, ми стоїмо перед обличчям реформ.

Запала глибока тиша. Рейневанові здалося, що повіяло холодом. Від вікна, з боку віддаленого на якихось три кроки монастиря домініканців, у якому містилася резиденція Інквізиції.

— Коли Гуса спалили в Констанці, — наважився перервати затяжну мовчанку Унгер, — злетіла, кажуть, з диму і попелу голубка. Кажуть, що це знак. Прийде новий пророк...

— Та й часи такі, — зненацька вибухнув Юстус Шоттель, — що досить взяти, написати якісь заклики і прибити їх, курва ж його мать, на двері якогось костелу. Киш, Лютере, геть зі столу, нахабний котисько!

Знову надовго запанувала тиша, у якій чутно було сповнене вдоволення муркотіння кота Лютера. Тишу перервав Шарлей.

— Плюнувши на догми, доктрини і реформи, — сказав він, — я стверджую, що одне мені подобається, одна думка тішить мене незмірно. Якщо ти, ваша милосте, за допомогою свого винаходу книг надрукуєш, то ану ж раптом люди почнуть учитися читати, знаючи, що є що читати? Адже не тільки попит породжує пропозицію, а й навпаки. Адже спочатку було слово, in principio erat verbum. Зрозуміло, умова полягає ще й у тому, щоби слово, себто книга, була дешевшою якщо не від талії гральних карт, то від пляшки горілки, бо це питання вибору. Підбиваючи підсумки: знаєте що, пане Йоганне Гутенберг? Не торкаючись недоліків цього вашого винаходу, я, добре подумавши, усе-таки доходжу висновку, що він цілком може виявитися епохальним.

— Ти читаєш мої думки, Шарлею, — сказав Самсон Медок. — Саме це я й хотів сказати.

— Отже, — обличчя бакалавра знову прояснилося, — ви зволите спонсорувати?

— Ні, — відрізав Шарлей. — Не зволю. Епохальність епохальністю, але я тут, пане Гутенберг, комерцією займаюся.