РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

З усіх раубрітерів тільки по фон Кроссігу нічого не було помітно. Або йому перепало трохи менше, ніж іншим, або ж він умів краще витримувати біль. Врешті-решт, бачачи, що йому весь час доводиться зупинятися і чекати на відсталих товаришів, Буко вирішив облишити дорогу і їхати лісами. Сховані в гущавині, вони могли їхати повільно, не ризикуючи, що їх наздожене погоня.

Ніколетта — Катажина Біберштайн — під час їзди не зронила ані найменшого звуку. Хоча зв'язані руки і поза на луці сідла Губертика, поза сумнівом, дошкуляли їй і були для неї обтяжливими, дівчина жодного разу не застогнала, не вимовила ні слова скарги. Вона бездумно дивилася прямо перед собою, було видно, що вона поринула в цілковиту апатію. Рейневан кілька разів пробував непомітно сконтактуватися з нею, але без помітного результату — вона уникала його погляду, відводила очі, не реагувала на жести, не помічала їх — або вдавала, що не помічає. Так було аж до переправи.

Через Нису вони переправилися вже надвечір, в не дуже мудро вибраному місці, яке тільки здавалося мілким, зате течія тут була значно сильніша, ніж можна було сподіватися. Серед шарварку, хлюпання, лайок й іржання коней Ніколетта зісковзнула із сідла і була би скупалася, коли б не Рейневан, який завбачливо тримався поблизу.

— Вище голову, — шепнув він їй на вухо, піднімаючи її і притискаючи до себе. — Вище голову, Ніколетто. Я витягну тебе звідси...

Він знайшов її маленьку вузьку долоню, стиснув. Вона відповіла міцним потиском. Від неї пахло м'ятою і лепехою.

— Гей! — крикнув Буко. — Гей, ти! Хагенау! Лиши її! Губертику!

Самсон під'їхав до Рейневана, забрав у нього Ніколетту, підняв її, як пір'їнку, і посадив перед собою.

— Я змучився її везти, пане! — випередив Буко Губертик. — Нехай вернигора мене трохи підмінить.

Буко вилаявся, але махнув рукою. Рейневан дивився на нього з усезростаючою ненавистю. Він не дуже вірив у водяних чудовиськ-людожерів, які начебто живуть у глибинах Ниси поблизу Бардо, але зараз багато б дав, аби одне з таких чудовиськ виринуло зі збаламученої ріки і проковтнуло раубрітера разом з його рудувато-гнідим жеребцем.

— В одному, — сказав упівголоса Шарлей, розприскуючи воду поруч із ним, — я мушу віддати тобі належне. У твоєму товаристві не можна знудитися.

— Шарлею... Я завдячую тобі...

— Ти багато мені завдячуєш, не заперечую, — демерит натягнув віжки. — Але якщо тобі йшлося про пояснення, то даруй собі. Я впізнав її. На турнірі в Зембицях ти вирячувався на неї як теля, а потім саме вона попередила нас, що в Штольці на тебе чигатимуть. Припускаю, що ти маєш перед нею значно більший борг вдячності. Тобі хтось уже пророкував, що тебе погублять жінки? Чи я буду перший?

— Шарлею...

— Не роби собі клопоту, пояснюючи це, — урвав демерит. — Я розумію. Борг вдячності плюс сильний афект, ergo, знову доведеться важити головою, а Угорщина — все далі й далі. Що поробиш! Прошу тебе тільки про одне: подумай, перш ніж почнеш діяти. Ти можеш мені це обіцяти?

— Шарлею... Я...

— Я знав. Обережно, мовчи. На нас дивляться. І поганяй коня, поганяй! А то тебе віднесе течією!
* * *
Надвечір вони дісталися до підніжжя Райхенштайна, Золотостоцьких гір, північно-західного відрога прикордонних хребтів Рихлебів і Єсеника. У селищі над річкою Бистрою, що стікала з гір, вони збиралися перепочити і підживитися, але тамтешні селяни виявилися негостинними — не дозволили себе пограбувати. З-за засіки, яка охороняла в'їзд, на раубрітерів посипалися стріли, а затяті обличчя озброєних вилами і сокирами кметів не схиляли до того, щоби змушувати їх до гостинності. Хтозна, як би воно склалося за звичайних обставин, але зараз поранення й утома зробили свою справу. Першим розвернув коня Тассіло де Тресков, за ним поспішив зазвичай запальний Римбаба, завернув, навіть не кинувши у бік села брудного слова, Ноткер фон Вейрах.

— Кляті хами, — наздогнав їх Буко Кроссіг. — Треба, як це робив мій батько, принаймні раз на п'ять років розвалювати ті їхні халабуди, палити їм усе це до голої землі. Інакше вони з жиру бісяться. В пиху вдаряються від достатку.

Хмарилося. Від села тягло димом. Гавкали собаки.
* * *
— Попереду Чорний ліс, — застеріг Буко з голови кортежу. — Триматися разом! Не відставати! Пильнувати за кіньми!

До попередження поставилися серйозно. Як-не-як, а Чорний ліс — густий, вологий і затягнутий туманом масив буків, тисів, вільх і грабів — виглядав дуже поважно. Настільки поважно, що аж мурашки по спині забігали. Відразу відчувалося, що десь там, у хащах, причаїлося зло.

Коні хропли і шарпали головами.

І якось не викликав особливого здивування побілілий кістяк, який лежав при самому узбіччі. Самсон Медок стиха бурмотів:

Nel mezzo del cammin di nostra vita

mi ritrovai per una selva oscura

che la diritta via era smarrita⁴¹⁶...

— Переслідує мене, — пояснив він, помітивши погляд Рейневана, — цей Данте.

— І винятково пасує, — здригнувся Шарлей. — Симпатичний лісочок, що й казати... Їхати тут одному... Потемки...

— Не раджу, — промовив, під'їжджаючи, Гуон фон Сагар. — Категорично не раджу.

Підкоряючись недвозначному наказу Буко, Губертик забрав Ніколетту в Самсона. Крім того, Буко, який до цього часу їхав попереду, залишив на чолі Вейраха і де Трескова, а сам став триматися ближче до зброєносця і бранки.

— Псякрев... — пробурмотів Рейневан до Шарлея, що їхав поруч. — Я ж мушу її звільнити. А він явно щось запідозрив... Стереже її — і за нами весь час спостерігає... Чого б це?

— Може, — тихо відповів Шарлей, а Рейневан з жахом зрозумів, що це зовсім не Шарлей, — може, він придивився до твого обличчя? Яке є дзеркалом як почуттів, так і намірів?

Рейневан вилаявся собі під ніс. Було вже темнувато, але він звинувачував у помилці не тільки присмерк. Сивоволосий чарівник явно скористався магією.

— Ти мене видаси? — запитав він прямо.

— Не видам, — не відразу відповів маг. — Але якби тобі схотілося вчинити дурницю, я сам тебе стримаю... Ти знаєш, що я зможу. Тому не роби дурниць. А вже на місці побачимо...

— На якому місці?

— Тепер моя черга.

— Себто як?

— Моя черга запитувати. Ти що, не знаєш правил гри? Ви не грали в це в університеті? У quaestiones de quodlibet⁴¹⁷? Ти запитав першим. Тепер моя черга. Хто цей гігант, якого ви називаєте Самсоном?

— Мій супутник і друг. Зрештою, чому б тобі не запитати його самому? Затаївшись під магічним камуфляжем.

— Я намагався, — невимушено зізнався чарівник. — Але він — битий жак. Камуфляж розпізнав на льоту. Де ви його викопали?

— У монастирі бенедиктинців. Але якщо це quodlibet, то тепер моя черга. Що знаменитий Гуон фон Сагар робить у комітиві Буко фон Кроссіга, шльонського лицаря-грабіжника?

— Ти чув про мене?

— А хто не чув про Гуона фон Сагара? І про Matavermis, могутнє заклинання, яке влітку тисяча чотириста дванадцятого року врятувало від сарани поля над Везером.

— Сарани було не так уже й багато, — скромно відповів Гуон. — А щодо твого запитання... Ну що ж, забезпечую собі харч і чисту білизну. І який-не-який рівень побуту. Ціною, ясна річ, деяких обмежень.

— Які часом стосуються совісті?

— Рейнмаре де Беляу, — чарівник вразив Рейневана поінформованістю. — Гра в запитання — не диспут про етику. Але я відповім: часом так, що вдієш. Проте совість — як тіло: її можна гартувати. А кожна палка має два кінці. Ти задоволений відповіддю?

— Настільки, що більше запитань не маю.

— Значить, я виграв, — Гуон фон Сагар підігнав вороного. — А щодо дівчини... Не гарячкуй і не роби дурниць. Кажу тобі, на місці — побачимо. А ми вже майже на місці. Перед нами Ущелина. Так що бувай, бо робота чекає.
* * *
Довелося затриматися. Дорога, що круто здіймалася вгору, частково ховалася в кам'янистому осипі, утвореному зсувом схилу, частково обривалася і зникала в прірві. Провалля було заповнене сизим туманом, який не дозволяв оцінити справжню його глибину. По той бік мерехтіли вогники, бовваніли контури споруд.

— Спішуйтеся, — скомандував Буко. — Пане Гуоне, просимо.

— Тримайте коней, — маг став на краю урвища, підняв свою кривулясту палицю. — Міцно тримайте.

Він змахнув костуром, крикнув заклинання, яке знову, як і на Сціборовій Вирубці, прозвучало на арабський манер, але набагато довше, заплутане і складне — за інтонацією теж. Коні захропли, позадкували, голосно б'ючи копитами.

Повіяло холодом; раптово, зненацька, їх охопив крижаний холод. Мороз почав щипати за щоки, затріщав у носах, затуманив слізьми очі, сухо й болюче ввірвався з диханням у горло. Температура різко впала, вони опинилися немовби всередині сфери, яка, здавалося, всмоктувала весь холод світу.

— Тримайте... коней... — Буко затулив обличчя рукавом. Вольдан з Осин застогнав, тримаючись за перебинтовану голову, Рейневан відчув, як німіють пальці, стиснуті на ремені повода.

Притягнутий чарівником весь холод світу, досі лише відчутний, раптом став видимим, набув форми білого сяйва, що клубочилося над прірвою. Сяйво спершу заіскрилося сніжинками, потім сліпучо побіліло. Пролунав протяжний, наростаючий тріск, хрустке крещендо, яке досягло кульмінації в скляному і протяжному, як дзвін, акорді.

— Твою... — почав Римбаба. І не докінчив.

Над прірвою перекинувся міст. Міст із льоду, який іскрився і виблискував, немов діамант.

— Уперед, — Гуон фон Сагар міцно схопив коня за віжки біля самого мундштука. — Переходьмо.

— А воно витримає? Не трісне?

— З часом трісне, — знизав плечима маг. — Це дуже нетривка штука. Кожна мить зволікання збільшує ризик.

Ноткер Вейрах більше запитань не ставив, поспішно потягнув коня за Гуоном. За ним ступив на міст Куно Віттрам, наступним рушив Римбаба. Підкови дзвеніли по льоду, котилося скляне відлуння.

Бачачи, що Губертик не може дати собі ради з конем і Катажиною Біберштайн, Рейневан поспішив йому на допомогу, але його випередив Самсон, узявши дівчину на руки. Буко Кроссіг тримався поблизу, дивився уважно, а руку тримав на руків'ї меча. «Не довіряє нам, — подумав Рейневан. — Підозрює».

Міст, від якого тягнуло холодом, дзенькав під ударами копит. Ніколетта поглянула вниз — і тихо зойкнула. Рейневан теж глянув — і проковтнув слину. Крізь крижаний кристал виднілося дно яру, затягнуте туманом, з якого стирчали верхівки ялин.

— Швидше! — підігнав спереду Гуон фон Сагар. Наче знав.

Міст затріщав, на очах почав білішати, ставати матовим. У багатьох місцях побігли довгі лінії тріщин.

— Прудчіш, прудчіш, зараза, — поквапив Рейневана Тассіло де Тресков, який вів Вольдана. Хропли коні, що їх тягнув Шарлей, замикаючи процесію. Тварини ставали все більш неспокійними, косили очима, перебирали ногами. З кожним ударом копита на мосту додавалося тріщин і рисок. Конструкція поскрипувала і стугоніла. Полетіли додолу перші відламки льоду.

Рейневан нарешті наважився подивитися під ноги — і з невимовним полегшенням побачив скелю, каменисті уламки, які проступали з-під крижаної брили. Він був на другому боці. Усі були на другому боці.

Міст захрускотів, затріщав і розвалився з гуркотом і скляним стогоном. Розсипався на мільйони блискітливих осколків, що летіли вниз і беззвучно поринали у мрячну безодню. Рейневан голосно зітхнув, підтриманий хором інших зітхань.

— Він завше так, — сказав упівголоса Губертик, який стояв поруч. — Пан Гуон, знацця. Так тілько каже. Не було чого боятися, міст вдержує, падає завжди тілько по тому, як перейде останній. Кілько би не переходило. Пан Гуон тілько так собі шуткувати любить.

Шарлей коротким словом охарактеризував і Гуона, і його почуття гумору. Рейневан озирнувся. Побачив увінчаний зубцями мур. Ворота, а над ними — чотирикутну чатівню. І вежу, яка здіймалася над усім цим.

— Замок Бодак, — пояснив Губертик. — Ми вдома.

— Трохи складнуватий у вас підхід до дому, — зауважив Шарлей. — А що ви робите, як магія підведе? Ночуєте надворі?

— Та де там. Є друга дорога, від Клодзька, отамка проходить. Але тудою далі, о, то би ми, певно, до півночі мусили їхати...

Поки Шарлей відволікав зброєносця розмовою, Рейневан обмінявся поглядами з Ніколеттою. У її очах був переляк, ніби тільки зараз, побачивши замок, вона усвідомила всю серйозність ситуації. Уперше, здавалося, їй приніс полегшення і розраду сигнал, що його Рейневан переслав у своєму погляді: «Не бійся. І тримайся. Я видобуду тебе звідси, клянуся».

Заскрипіли ворота. За ними був невеликий дворик. Кілька слуг, яких Буко фон Кроссіг замість привітання обсипав лайкою за те, що повільно рухаються, і погнав до роботи, наказавши зайнятися кіньми, обладунками, лазнею, їжею і питвом. Усім відразу і всім негайно, раз-два, одна нога тут, друга там.

— Вітаю, — сказав раубрітер, — у моєму patrimonium⁴¹⁸, панове. У замку Бодак.

Як і більшість вродливих колись жінок, Формоза фон Кроссіг вперто не помічала цього «колись», не брала до уваги факту, що весна її віку минула безповоротно. І що вже наближається зима. Це було особливо добре видно по тому, як Формоза вдягалася. Усе її вбрання, від ядучо-рожевих черевичків до вигадливої токи, тонка біла хустка-підвійка, муслінова шийна хустинка, облягаюча сукня кольору світлого індиго, вишитий перлами пасок, пурпурове парчеве сюрко⁴¹⁹ — усе це було б до лиця радше юній дівчині.

До того ж, коли їй доводилося зустрічатися з чоловіками, Формоза фон Кроссіг інстинктивно починала кокетувати. Ефект був вражаючий.

— Гість у дім — Бог у дім, — Формоза фон Кроссіг посміхнулася Шарлею і Ноткерові Вейраху, продемонструвавши вже дуже пожовклі зуби. — Вітаю панів у моєму замку. Нарешті ти є, Гуоне. Я страшенно, страшенно за тобою тужила.

З кількох почутих під час мандрівки слів і фраз Рейневан зумів скласти докупи такий-сякий малюнок ситуації. Звичайно, не дуже точний. І не дуже докладний. Він не міг, наприклад, знати, що замок Бодак Формоза фон Панневіц внесла як придане, виходячи заміж — з любові — за Отто фон Кроссіга, збіднілого, але гордого нащадка франконських міністеріалів. І що Буко, син її та Отто, називаючи замок своїм patrimonium, серйозно грішив проти правди. Назва matrimonium⁴²⁰ була б тут значно доречніша, хоча й передчасна. Після смерті чоловіка Формоза не втратила маєтку і даху над головою завдяки родичам, впливовим у Шльонську Панневіцам. І завдяки підтримці Панневіців була фактичною і довічною володаркою замку.

Про те, що Формозу пов'язувало з Гуоном фон Сагаром, Рейневан також дещо почув під час мандрівки — досить багато, щоби зорієнтуватися в ситуації. Однак, природно, надто мало, щоби знати, що гнаний і переслідуваний магдебурзькою єпископською Інквізицією чарівник утік у Шльонськ, до родичів: у Сагарів були під Кросно наділи ще від Болеслава Рогатки. Потім якось так вийшло, що Гуон познайомився з Формозою, вдовою Отто фон Кроссіга, фактичною і довічною володаркою замку Бодак. Формоза вподобала собі чарівника. Відтоді він і мешкав у замку.

— Страшенно тужила, — повторила Формоза, спинаючись навшпиньки у своїх рожевих черевичках і чмокаючи чарівника в щічку. — Переодягнися, мій любий. А вас, панове, запрошую, запрошую...

На величезний дубовий стіл, що займав середину зали, споглядав з-над каміна гербовий вепр Кроссігів, який на закіптявленому й оброслому павутиною геральдичному щиті сусідив із чимось, що було важко ідентифікувати. Стіни були обвішані шкурами і зброєю, проте ні те, ні інше не справляло враження придатного до використання. Одну зі стін займав тканий в Аррасі фламандський гобелен, на якому було зображено Авраама, Ісаака й барана, що заплутався в чагарнику.

Comitiva в акетонах із вм'ятинами від обладунків розсілася за столом. Настрій, спочатку досить понурий, дещо покращила викочена на стіл бочівка. Але його знову зіпсувала Формоза, яка повернулася з кухні.

— Чи мені не причулося? — запитала вона грізно, показуючи на Ніколетту. — Буко! Ти викрав доньку пана на Штольцу?

— Казав же я сучому синові, — пробурчав Буко до Вейраха, — щоби не пашталакав. Штукар сраний, пельку ні на півотченаша закритою не вдержить... Кг-м-м-м... Я саме хотів вам, паніматко, сказати. І викласти все, як було. А вийшло воно так...

— Як у вас вийшло — я знаю, — перебила Формоза, явно добре проінформована. — Розтелепи ви! Тиждень змарнували, а здобич у них хтось з-під носа... Молодим я не дивуюся, але ви, пане фон Вейрах... Чоловік зрілий, статечний...

Вона посміхнулася до Ноткера, той опустив очі й беззвучно вилаявся. Буко збирався вилаятися вголос, але Формоза погрозила йому пальцем.

— І викраде ж врешті-решт, — продовжувала вона, — такий дурень доньку Яна Біберштайна. Буко! Чи ти вже до краю розуму збувся?

— Ви б, паніматко, спочатку поїсти дали, — обурено сказав раубрітер. — Сидимо тут за столом, як на тризні, голодні, спраглі, аж сором перед гістьми. Відколи це у Кроссігів такі звичаї? Їсти дайте, а про справи потім поговоримо.

— Їжа готується, зараз подадуть. І випити вже несуть. Звичаїв мене не вчи. Вибачте, панове лицарі. А вас, мосьпане, я не знаю... І тебе, гожий юначе...

— Цей велить себе Шарлеєм звати, — згадав про свої обов'язки Буко. — А цей молодик — Рейнмар фон Хагенау.

— Он як. Нащадок славетного поета?

— Ні.

Повернувся Гуон фон Сагар, переодягнений у просторий упелянд з великим хутряним коміром. Відразу ж з'ясувалося, хто користується найбільшим фавором у володарки замку. Гуон негайно отримав печену курку, миску вареників і кубок вина, причому Формоза подала все це особисто. Чарівник, не бентежачись, почав їсти, спогорда ігноруючи голодні погляди решти компанії. На щастя, решті не довелося довго чекати. На стіл, на превелику загальну радість, в'їхала, поширюючи поперед себе хвилю розкішного аромату, велика миска свинини, тушкованої з родзинками. За нею внесли другу, з горою баранини з шафраном, потім третю, повну різної вареної дичини в соусі, а за усім цим — горщики з кашею. З не меншою радістю присутні зустріли кілька внесених жбанів, наповнених — як негайно було встановлено — подвійним медом і угорським вином.

Усе це потривало деякий час. Нарешті Буко фон Кроссіг попустив пояс і ригнув.

— Тепер, — сказала Формоза, справедливо вважаючи, що це був сигнал закінчувати першу страву, — може, час і про інтереси поговорити. Хоча здається мені, що тут немає про що говорити. Позаяк кепський інтерес — Біберштайнова донька.

— Інтереси, паніматко, — сказав Буко, якому випите угорське додало впевненості в собі, — моя справа, при всій повазі. Це я на промисел ходжу, і добро до замку зношу також я. Моя праця тут усіх годує, напуває і вдягає. Я життям ризикую, а коли з волі Божої настане мені гаплик, отоді-то ви і спізнаєте, як вам погано стане. Так що не доскіпуйтеся!

— Ви тільки подивіться! — Формоза взяла руки в боки, повернулася до раубрітерів. — Ви тільки подивіться, як він дметься, мій найменшенький. Він мене годує і вдягає, їй-богу, зі сміху трісну! Гарно б я виглядала, якби тільки на нього розраховувала. На щастя, є в Бодаку глибоке підземелля, у ньому — скрині, а в скринях — те, що туди поклав твій батько, дитинко, і твої брати, упокій, Господи, їхні душі. Вони вміли здобич у дім зносити, вони не дозволяли обвести себе довкола пальця. Доньок вельможам не викрадали, як дурні... Вони знали, що роблять...

— Я теж знаю, що роблю! Пан на Штольці викуп заплатить...

— Іще чого! — перебила його Формоза. — Біберштайн? Заплатить? Дурний ти! Він на донечці хрест поставить, а тебе дістане, помститься. Траплялося вже щось подібне в Лужиці, ти знав би про це, якби вмів слухати. Пам'ятав би, що сталося з Вольфом Шліттером, коли він подібною витівкою зчепився з Фрідріхом Біберштайном, паном на Жарах. Знав би, якою Вольфові Шліттеру пан на Жарах монетою відплатив.

— Я чув про це, — підтвердив байдужим тоном Гуон фон Сагар. — Але й справа ця набула тоді розголосу. Люди Біберштайна напали на Вольфа, покололи списами, як звіра, кастрували, випустили йому кишки. Потім у Лужиці була популярною приказка: «Тягав Вольф разів кілька, поки напоровся на Оленячий Ріг, дізнався, як той коле...»

— Ви, пане фон Сагар, — нетерпляче перебив Буко, — і це для мене ніяка не новина, про все чули, все знаєте, все вмієте. То, може, замість того, щоби поринати у спогади, продемонструєте нам своє медичне мистецтво? Пан Вольдан від болю стогне, Пашко Римбаба кров'ю харкає, у всіх кістки ломить, то, може, замість мудрувати, ви б якого зілля нам наготували? Для чого у вас у вежі робітня? Тільки аби диявола викликати?

— Зважай на те, з ким говориш! — вибухнула Формоза, одначе чарівник заспокоїв її жестом.

— Стражденним справді годиться допомогти у потребі, — сказав він, піднімаючись з-за столу. — Пане Рейнмаре Хагенау, чи ви можете мені пособити?

— Авжеж, — Рейневан теж піднявся. — Звичайно ж, пане фон Сагар.

Вони обидва вийшли.

— Обоє — чаклуни, — пробурчав услід їм Буко. — Старий і молодий. Чортове поріддя...

Гуон фон Сагар витягнув зі скрині обплетений соломою глечик, наповнив два кубки рубіновою рідиною. Запахло медом і вишнями, отже це, поза сумнівом, був кірштранк⁴²².

— Сідай, — він показав на стілець, — Рейнмаре фон Беляу. Вип'ємо. Робити нам нічого. Готових камфорних мазей від синців у мене великий запас, це, як ти здогадуєшся, ліки у Бодаку дуже ходові, краще йде, здається, тільки відвар від похмілля. Я запросив тебе сюди, бо хотів порозмовляти.

Рейневан озирнувся. Йому подобався алхімічний інструментарій Гуона, що тішив око чистотою і порядком. Йому подобалися реторта й атанор⁴²³, подобалися рівнесенько виставлені й позначені відповідними етикетками флакончики з фільтрами й еліксирами. Але найбільше його захопило зібрання книг.

На пюпітрі відкритий, видно, що читаний, лежав — Рейневан відразу впізнав, в Олесниці в нього був такий же примірник, — «Necronomicon» Абдула Альхазреда⁴²⁴. Поруч, на столі, стосами лежали інші відомі йому чорнокнижницькі гримуари— «Grand Grimoire», «Статутипали Гонорія», «Clavicula Salomonis», «Liber Yog-Sothothis»⁴²⁵, «Lemegeton», а також «Picatrix», знанням якого не так давно похвалявся Шарлей. Були й інші знайомі йому медичні і філософські трактати: «Ars Parva» Галена, «Canon Medicinae» Авіценни, «Liber medicinalis ad Almansorum» Раза, «Ekrabaddin» Сабурабен Саала, «Anathomia» Мондіна да Луцці, «Zohar» кабалістів, «De principiis» Орігена, «Сповідь» святого Августина, «Summa...» Томи Аквінського.

Були там, зрозуміло, й opera magna⁴²⁶ алхімічної науки: «Liber lucis Mercuriorum» Раймунда Лулла, «The mirrour of alchimie» Роджера Бекона, «Heptameron» П'єтро ді Абано, «Le livre des figures hieroglyphiques» Ніколя Фламеля, «Azoth» Базилія Валентина, «Liber de secretis naturae» Арнольда де Вільянови. Були й справжні раритети: «Grimorium verum», «De vermis mysteriis» ⁴²⁷, «Theosophia Pneumatica», «Liber Lunae» і навіть горезвісний «Червоний Дракон».

— Для мене є великою честю, — Рейнмар відпив трохи кірштранку, — що порозмовляти зі мною захотів знаменитий Гуон фон Сагар. Якого я готовий був зустріти де завгодно, проте не...

— Не в замку раубрітерів, — докінчив Гуон. — Що ж, це рука долі. На яку я, втім, аж ніяк не нарікаю. У мене тут є те, що я люблю. Тиша, спокій, відлюддя. Інквізиція, мабуть, про мене вже забула, забув також, мабуть, велебний Гунтер фон Шварцбург, архієпископ магдебурзький, який колись страшно на мене заповзявся, твердо вирішивши відплатити мені багаттям за те, що я врятував країну від сарани. Тут у мене, як бачиш, лабораторія, я трохи експериментую, трохи пишу... Часом, щоб ковтнути свіжого повітря та відпочити, виїжджаю з Буко на розбійницький промисел. Загалом...

Чарівник важко зітхнув.

— Загалом, жити можна. Тільки от...

Рейневан чемно стримував цікавість, але Гуон фон Сагар був налаштований на відвертість.

— Формоза, — скривився він. — Яка вона, ти сам побачив: exsiccatum est faenum, cecidit flos ⁴²⁸. П'ятдесят і п'ять років стукнуло бабі, а вона, замість того, щоби слабувати, хорувати та думати про вічне, безперестанку репетує, шкапа стара, щоб я її грав, раз за разом, рано, ввечері, вдень, вночі, та ще й щораз то вигадливішими способами. Шлунок собі, псямать, і нирки руйную афродизіяками. Але мушу старій догоджати. Якщо не покажу себе в ліжку, то втрачу її прихильність, а тоді Буко мене звідси викине...

Рейневан не прокоментував і цього разу. Чарівник роздивлявся його проникливим поглядом.

— Буко Кроссіг, — повів він далі, — поки що мені підкоряється, але недооцінювати його було б нерозважливо. Хоча він і телепень, але у своїх злих схильностях часом буває такий заповзятливий і вигадливий, що аж мороз попід шкірою пробирає. Тепер, в афері з Біберштайнівною, він теж чим-небудь блисне, я в цьому переконаний. Тому я вирішив тобі допомогти.

— Ви — мені? Але чому?

— Чому, чому. Тому що мені не до смаку, щоб Ян Біберштайн почав тут облогу, а Інквізиція розкопала моє ім'я в архівах. Тому що про твого брата, Петера з Беляви, я чув тільки найкраще. Тому що мені не сподобалися кажани, яких хтось напустив на тебе і твоїх друзів у Цистерціанському бору. Tandem⁴²⁹ тому, що Толедо alma mater nostra est⁴³⁰, і я не хочу, щоби ти погано скінчив, мій побратиме у магічному мистецтві. А погано скінчити ти можеш. З Біберштайнівною тебе щось пов'язує, цього ти не приховаєш: не знаю, давній афект чи з першого погляду, але знаю, що amantes amentes ⁴³¹. У дорозі ти був на волосину від того, щоби підхопити її на сідло і кинутися галопом, але тоді ви обоє загинули б у Чорному лісі. Зараз теж, якщо ситуація ускладниться, ти готовий схопити її в оберемок і зіскочити з мурів. Я дуже помиляюся?

— Не дуже.

— Я ж сказав — amantes amentes, — і чарівник посміхнувся кутиками губів. — Так, так, життя — це справжній Narrenturm. До речі, чи знаєш ти, який нині день? Або, точніше, — яка ніч?

— Не дуже. Мені трохи переплуталися дати...

— Йдеться не про дати, календарі брешуть. Важливіше, що на сьогодні припадає осіннє рівнодення. Aequinoctium autumnalis.

Він підвівся, витягнув з-під столу різьблену дубову лавку довжиною приблизно два лікті та висотою трохи більше ліктя. Поставив її біля дверей. Із шафи вийняв глиняний глечик, зав'язаний телячою шкірою і позначений етикеткою.

— У цій посудині, — показав він, — я зберігаю досить специфічну мазь. Приготовану за класичними рецептами суміш. Recipe⁴³², як бачиш, я написав на листку. Solanum dulcamara, solanum niger⁴³³, борець, перстач, листя тополі, кров кажана, цикута, червоний мак, портулак, дика селера... Єдине, що я змінив, — то це жир. Рекомендований у «Grimorium Verum» жир, витоплений з нехрещеної дитини, я замінив соняшниковою олією⁴³⁴. Дешевше і довше зберігається.

— Невже це, — Рейневан ковтнув слину, — невже це те, про що я думаю?

— Двері лабораторії, — чарівник немовби і не почув запитання, — я не зачиняю ніколи, у вікні, як бачиш, немає ґрат. Мазь я ставлю сюди, на стіл. Як її накладати, ти, очевидячки, знаєш. Раджу накладати ощадливо, вона дає побічні ефекти.

— А чи це взагалі... безпечно?

— Нема нічого безпечного, — Гуон фон Сагар знизав плечима. — Абсолютно нічого. Усе — теорія. А як говорить один із моїх знайомих: «Grau, teurer Freund, ist alle Theorie» ⁴³⁵.

— Але я...

— Рейнмаре, — холодно урвав його маг. — Май совість. Я сказав і показав тобі досить, щоби мене можна було підозрювати у співучасті. Не вимагай більшого. Ну, нам час вертатися. Візьмемо unguentum⁴³⁶ з камфорою, щоби намазати болячки наших побитих розбійників. Візьмемо також екстракт papaver somniferum⁴³⁷... Він вгамовує біль і присипляє... Сон же лікує і дає спокій, а крім того, як кажуть, qui dormit non peccat — хто спить, той не грішить. І не заважає... Допоможи мені, Рейнмаре.

Рейневан підвівся. При цьому він необережно зачепив стосик книг, та швидко підхопив їх, врятувавши від падіння. Поправив книгу, яка лежала нагорі. Довжелезний напис на палітурці ідентифікував її як «Bernardi Silvestri libri duo; quibus tituli Megacosmos et Microcosmos...»⁴³⁸ — читати далі Рейневанові не хотілося, його увагу привернула друга інкунабула, яка лежала знизу, слова, з яких складалася назва. Він раптом усвідомив, що вже бачив ці слова. Точніше, їх фрагменти.

Він досить різко відсунув убік Бернарда Сильвестра. І зітхнув.

DOCTOR EVANGELICUS

SUPER OMNES EVANGELISTAS

JOANNES WICLEPH ANGLICUS

DE BLASPHEMIA DE APOSTASIA

DE SYMONIA

DE POTESTATE PAPAE

DE COMPOSITIONE HOMINIS

«Anglicus», а не «basilicus», — подумав він. — «Symonia», а не «sanctimonia». «Papae», а не «papillae». Обгорілий аркуш із Повойовиць. Рукопис, що його Петерлін наказав спалити. Це був Джон Вікліф⁴³⁹».

— Вікліф! — він мимоволі повторив думку вголос. — Вікліф, який збреше і правду скаже. Спалений, з могили викинутий...

— Що? — Гуон фон Сагар повернувся, тримаючи в руках два слоїчки. — Кого викинули з могили?

— Не викинули, — Рейневан думками все ще був далеко. — Ще викинуть. Так сказано в пророцтві. Джон Вікліф, doctor evangelicus. Брехун, тому що єретик, але в голіардській пісні він той, хто правду скаже. Похований у Люттерворті, в Англії. Його останки будуть викопані й спалені, попіл викинуть у ріку Ейвон, і він попливе в море. Це станеться через три роки.

— Цікаво, — серйозно сказав Гуон. — А інші пророцтва? Доля Європи? Світу? Християнства?

— На жаль. Тільки Вікліф.

— Трохи кепсько. Але краще щось, ніж нічого. Кажеш, викинуть Вікліфа з могили? Через три роки? Подивимося, чи вдасться якось використати ці відомості... А ти, якщо вже ми про це заговорили, чому так Вікліфом... Ах... Перепрошую... Мені не треба було... У теперішні часи таких запитань не ставлять. Вікліф, Вальдхаузен, Гус, Ієронім, Йоахим... Небезпечні книги, небезпечні погляди, уже багато хто через це життя втратив...

«Багато хто, — подумав Рейневан. — Справді, багато хто. Ех, Петерліне, Петерліне...»

— Бери посуд. І ходімо.

Гуон фон Сагар змазав синці і забиті місця, Рейневан змінив пов'язку Вольданові з Осин. Звільнена від бинта спухла фізіономія Вольдана викликала загальні бурхливі веселощі. Самого Вольдана більше, ніж рана, хвилював шолом з хундсгугелем, який забули в лісі та який нібито коштував цілі чотири гривні. На зауваження, що шолом був зіпсований, він відповідав, що його можна було б відрихтувати.

Вольдан був також єдиним, хто випив маковий еліксир. Буко, скуштувавши, вилив відвар на покриту соломою підлогу і вилаяв Гуона за «гірке гівно», решта наслідували його приклад. План приспати раубрітерів провалився.

Угорського вина і подвійного меду не пошкодувала собі й Формоза фон Кроссіг, це було видно як із її почервонілих щік, так і з уже дещо недоладної мови. Коли Рейневан і Гуон повернулися, Формоза перестала слати закличні погляди в бік Вейраха і Шарлея, а зайнялася Ніколеттою, яка, трохи поївши, сиділа з опущеною головою.

— Щось вона зовсім, — постановила, оцінюючи дівчину поглядом, — не як Біберштайнівна. Якась несхожа. Талія тоненька, дупа мала, а відколи Біберштайни з Погожелями поріднилися, доньки в них переважно більш дупасті. Від Погожелів вони успадкували також і кирпаті носи, а в цієї ніс прямий. Щоправда, вона висока, якими бувають Сендковичівни, а Сендковичі теж із Біберштайнами споріднені. Проте Сендковичівни мають чорні очі, а в цієї — світло-сині...

Ніколетта опустила голову, губи в неї тремтіли. Рейневан же стискав кулаки та зціплював зуби.

— До дідька! — Буко жбурнув на стіл обгризене ребро. — Що вона, кобила, щоб її так розглядати?

— Тихо будь! Розглядаю, бо розглядаю. А якщо знаходжу, чому дивуватися, то дивуюся. От хоча б і тому, що вона вже не юнка, літ їй уже під вісімнадцять. То чому ж, цікаво, вона ще не видана? Може, має який ґандж?

— А мені що до її ґанджів? Женитися на ній маю, чи що?

— Думка непогана, — Гуон фон Сагар підвів очі з-над кубка. — Оженися з нею, Буко. Raptus puellae⁴⁴⁰ — набагато менший злочин, ніж викрадення заради викупу. Може, тобі пан на Штольці вибачить це і подарує, якщо ти йому разом із законною дружиною до ніг упадеш? Йому не пасуватиме зятя колесувати.

— Синку, — по-відьомськи усміхнулася Формоза, — що ти на це?

Буко глянув спочатку на неї, потім на чарівника, але очі мав холодні й злі. Він довго мовчав, бавлячись чашею. Характерна форма посудини зраджувала її походження, не викликали сумнівів і вигравірувані краєм, під обідком, сцени з життя святого Войцеха. Це була чаша для меси, загарбана, очевидно, під час знаменитого нападу на скарбничого глоговської колегіати, якраз на Зелені свята.

— Я на це, — врешті-решт процідив раубрітер, — охоче відповів би: взаємно, пане фон Сагар, самі на ній женіться. Але ж ви не можете, бо ви священик. Хіба що вас від целібату звільнив дідько, якому ви служите.

— Я можу на ній оженитися, — раптом заявив зарум'янілий від вина Пашко Римбаба. — Я її собі вподобав.

Тассіло і Віттрам пирснули, Вольдан зареготав. Ноткер Вейрах дивився серйозно. Так здавалося.

— Атож, — глузливо сказав він. — Женися, Пашко. Добра річ — з Біберштайнами породичатися.

— Овва! — зригнув Паніко. — А я що, гірший? Худопахолок? Скартабел?⁴⁴¹ Римбаба sum!⁴⁴² Пакославів син, Пакославів унук. Коли ми у Великопольщі й у Шльонську панами були, Біберштайни в Лужиці ще достоту межи бобрів на болоті сиділи, кору з дерев обгризали і по-людськи ні бе ні ме не казали.⁴⁴³ Тьху, женюся на ній, і край, раз козі смерть. Тра тільки послати кого на коні до мого родителя. Не можна без вітцівського благословення.

— Буде, — продовжував глузувати Вейрах, — навіть кому вас оженити. Як я чую, пан фон Сагар — духовна особа. Може обвінчати вас хоч зараз. Правда?

Чарівник навіть не глянув на нього, зацікавлений, здавалося, виключно вестфальською кров'янкою.

— Годилося б, — сказав він нарешті, — запитати спочатку основну зацікавлену сторону. Matrimonium inter invitos non contrahitur, одруження вимагає згоди обох нуптурієнтів⁴⁴⁴.

— Зацікавлена сторона, — пирснув Вейрах, — мовчить, a qui tacet, consentit, хто мовчить, той згоден. А інших основних можемо й запитати, чому б і ні? Гей, Тассіло? Тобі не кортить женитися? А може, тобі, Куно? Вольдане? А ти, мосьпане Шарлею, чого такий тихий? Як усі, то всі! Хто ще воліє стати, даруйте на слові, нуптурієнтом?

— А може, ви самі? — нахилила голову Формоза фон Кроссіг. — Га? Пане Ноткере? Таж вам, міркую я собі, саме час. Не хочете її за жону? Не вподобали її собі?

— Вподобав, аякже, — хтиво посміхнувся раубрітер. — Але одруження — могила кохання. Тому я за те, щоб її просто-напросто всією громадою виїбати.

— Час, бачу, — Формоза встала, — жінкам з-за столу піти, щоб чоловікам у їхніх чоловічих жартах і забавах не заважати. Ходи, дівко, тобі тут також нічого робити.

Ніколетта слухняно встала, пішла як на страту, горблячись, низько схиливши голову, губи в неї тремтіли, в очах блищали сльози.

«Усе це було тільки про людське око, — подумав Рейневан, стискаючи під столом кулаки. — Уся її сміливість, уся бадьорість, уся рішучість — це все була лише видимість, удавання. Наскільки ж усе-таки слабка, тендітна і недолуга ця стать, наскільки змушена покладатися на нас, чоловіків. Наскільки вона від нас залежна».

— Гуоне, — кинула Формоза від дверей. — Не змушуй довго себе чекати.

— Та я вже зараз піду, — чарівник підвівся. — Втомлений я, занадто виснажила мене ідіотська гонитва лісами, щоб я міг і далі вислуховувати ідіотські розмови. Бажаю товариству спокійної ночі.

Буко фон Кроссіг сплюнув під стіл.
* * *
Відхід чорнокнижника і жінок став сигналом до ще гучнішої забави і бурхливішої пиятики. Comitiva голосно зажадала більше вина. Служницям, які підносили напої, було уділено належну частку ляпанців, мацанців, щипків та стусанів, і вони побігли на кухню червоні та в сльозах.

— По ковбасі — напиймося!

— Будьмо!

— Здоров'я!

— Щоб велося!

Пашко Римбаба і Куно Віттрам, обнявшись за плечі, затягли пісню. Вейрах і Тассіло де Тресков приєдналися до них.

ut sint vina proxima morientis ori;

Tunc cantabunt letius angelorum chori;

Sit Deus propitius huic potatori ⁴⁴⁵!

Куно Віттрам лупив по столу кухлем, Ноткер Вейрах — рукояттю мізерикордії. Вольдан з Осин хитав перебинтованою головою, щось бурмотів. Римбаба і де Тресков ревли:

bibit miles, bibit clerus,

bibit ille, bibit illa,

bibit servus cum ancilla,

bibit velox, bibit piger,

bibit albus, bibit niger ⁴⁴⁶!

— Хок! Хок!

— Буко, брате! — Пашко заточився, обійняв Буко за шию, намочивши вусами. — П'ю до тебе! Веселімося! Це ж мої, курва, з Біберштайнівною заручини! Вподобав я її! Тож невдовзі, клянуся честю, запрошу до себе на весілля, а там і на хрестини, отоді погуляємо!

котрий ся вмістить під той подолочок ⁴⁴⁷...

— Знаю, — пошепки відповів Рейневан. — У разі чого беріть із Самсоном ноги в руки. На мене не оглядайтеся... Я ще мушу по дівчину... У вежу...

Буко відіпхнув Римбабу, але Пашко не здавався.

— Не турбуйся, Буко! Що ж, права були пані Формоза, наставив ти сраку, викравши Біберштайнову доньку. Але я тя від клопотів порятував. Наречена це моя, потім будемо сім'я, пиймо разом ти і я! Ха-ха, ото заримував, курва, чисто тобі поет! Буко! Пиймо! Веселімося! Давай, давай! Гей, віват, віват, той файний кілочок...

Буко відіпхнув його.

— Я тебе знаю, — сказав він Шарлеєві. — Уже в Кромоліні так думав, а тепер уже впевнений і щодо місця, і щодо часу. Хоча тоді на тобі була францисканська ряса, впізнаю твою пику, і згадав, де тебе бачив. На вроцлавському ринку, у вісімнадцятому році, того пам'ятного липневого понеділка.

Шарлей не відповів, сміливо дивлячись просто в примружені очі раубрітера. Буко покрутив у пальцях свою літургійну чашу.

— А ти, — він повернув злі очі до Рейневана, — Хагенау, чи як там тебе насправді звати, чорт знає, хто ти такий, може, теж чернець і попівський байстрюк, може, тебе пан Ян Біберштайн теж за бунти й підбурювання до заколоту в тюрму у Штольці посадив? Я ще дорогою тебе підозрював. Бачив, як ти на дівку поглядаєш, думав, оказії вичікуєш, щоб Біберштайнові помститися, його доню під ребро штриконути. Ну, але твоя помста, а мої п'ятсот гривень, я весь час мав тебе на оці, перш ніж ти, братику, видобув би ножика, голови би на карку не дошукався.

— А тепер, — цідив слова раубрітер, — дивлюсь я на твою пику — і думаю: а може, я помилявся? Може, ти зовсім не чигав на неї, може, це афект? Може, ти її рятувати хочеш, у мене з-під носа викрасти? Так я собі думаю, і злість у мені наростає, за якого дурня ти маєш Буко фон Кроссіга? І аж мною трясе, щоб тобі горлянку перерізати. Але я стримуюся. Тимчасово.

— А може, — голос Шарлея був абсолютно спокійний, — може, закінчити на сьогодні? День був багатий на виснажливі атракції, усі це відчули на власних кістках, от, прошу глянути, там пан Вольдан уже заснув з пикою в соусі. Пропоную подальші дискусії відкласти ad cras⁴⁴⁸.

— Нічого, — гиркнув Буко, — не відкладатимемо ad cras. Кінець бенкету я оголошу, коли час настане. А тепер пий, чернечий сину, байстрюче, коли наливають. І ти пий, Хагенау. Звідки ви знаєте, чи це не остання ваша пиятика? До Угорщини дорога довга і ризикована. Хтозна, чи доїдете... Адже мовиться: зрання чоловік не знає, що 'го ввечері чекає.

— Тим більше, — уїдливо додав Ноткер Вейрах, — що пан Біберштайн напевне розіслав кінних шляхами. За викрадену доньку має страшенно на викрадачів заповзятися.

— Чи ви не чули, — ригнув Пашко Римбаба, — що я сказав? Плювать на Біберштайна. Адже я на його дочці женюся. Адже...

— Мовчи, — перебив його Вейрах. — Ти п'яний. Ми з Буко знайшли краще розв'язання, кращий і простіший спосіб на Біберштайна. Так що ти до нас зі своєю женячкою не лізь. Обійдеться без неї.

— Але я її собі вподобав... Заручини... І покладини... Гей віват, віват, той файний...

— Стули пельку.

Шарлей відірвав погляд від очей Буко, подивився на де Трескова.

— А ви, пане Тассіло, — запитав він спокійно, — схвалюєте план товаришів? Теж вважаєте його чудовим?

— Так, — відповів, трохи помовчавши, де Тресков. — Хоч мені й прикро, саме таким я його і вважаю. Але таке життя. На горе собі, ви занадто вдало пасуєте до головоломки.

— Вдало, вдало, — підхопив Буко фон Кроссіг. — Ще й як вдало. З усіх, хто брав участь у нападі, найлегше розпізнають тих, хто був без заборола Пана Шарлея. Пана Хагенау, який так хвацько правив викраденою колебкою. Та й ваш слуга-вирвидуб теж не з тих, кого можна забути. Упізнають цю пику, ха, та навіть у трупа. Усіх, до речі, будуть розпізнавати за трупами. З'ясується, хто на кортеж напав. Хто Біберштайнівну викрав...

— І хто її убив? — спокійно докінчив Шарлей.

— І зґвалтував, — хтиво посміхнувся Вейрах. — Не забуваймо про зґвалтування.

Рейневан підхопився з лави, але негайно сів, придавлений важкою рукою де Трескова. Тієї ж миті Куно Віттрам схопив Шарлея за плечі, а Буко приставив мізерикордію демеритові до горла.

— Хіба так годиться? — пробурмотів Римбаба. — Вони нам тоді на порятунок...

— Так треба, — обрізав Вейрах. — Бери меч.

По шиї демерита з-під вістря стилета потекла цівка крові. Попри це голос Шарлея був спокійний.

— Не вдасться ваш план. Ніхто вам не повірить.

— Повірять, повірять, — запевнив Вейрах. — Ти здивувався би, у що люди вірять!

— Біберштайн не дасть обвести себе навколо пальця. Ви поплатитеся своїми головами.

— А чого це ти мене страхаєш, монаший сину? — Буко нахилився над Шарлеєм. — Коли тобі самому до ранку не дожити? Біберштайн, кажеш, не повірить? Можливо. Накладу головою? Воля Божа. Але вам горлянки однаково переріжу. Хоча б заради gaudium⁴⁴⁹, як говорить курвий син Сагар. Тебе, Хагенау, хоча б заради того прикінчу, щоби Сагарові допекти, бо ти його побратим, також чарівник. А щодо тебе, Шарлею, то нехай це називається справедливістю. Історичною. За Вроцлав, за вісімнадцятий рік. Решта ватажків бунту наклали головою перед катом на вроцлавському ринку, а ти накладеш головою у Бодаку. Байстрюк.

— Ти вдруге назвав мене байстрюком, Буко.

— Назву і втретє. Байстрюк! І що ти мені зробиш?

Шарлей не встиг відповісти. З гуркотом розчинилися двері — й увійшов Губертик. Точніше, увійшов Самсон Медок. Відчинивши собі двері Губертиком.

У цілковитій тиші, в якій було чути, як пугикає пугач, літаючи навколо вежі, Самсон підняв зброєносця, якого тримав за комір і штани, ще вище. І жбурнув під ноги Буко. Губертик пронизливо зойкнув, зіткнувшись із підлогою.

— Цей індивід, — промовив у тиші Самсон, — намагався задушити мене в стайні віжками. Він стверджує, що з вашого наказу, пане фон Кроссіг. Чи не хотіли б ви мені це пояснити?

Буко не хотів.

— Убити його! — гаркнув він. — Убити курвого сина! Бий!

Шарлей зміїним рухом звільнився від захвату Віттрама, ліктем ударив по горлу де Трескова. Тассіло захрипів і відпустив Рейневана, Рейневан же з лікарською точністю стусонув Римбабу кулаком у побитий бік, просто по болючому місцю. Пашко завив і зігнувся навпіл. Шарлей підскочив до Буко, сильно копнув його в гомілку. Буко упав на коліна. Що сталося далі, Рейневан не побачив, бо Тассіло де Тресков могутньо вдарив його по шиї і жбурнув на стіл. Однак він здогадався, почувши звук удару, хрускіт зламаного носа і люте ревіння.

— Ніколи більше, — почув він чіткий голос демерита, — не називай мене байстрюком, Кроссігу.

Тресков схопився із Шарлеєм, Рейневан хотів кинутися йому на допомогу, але не встиг — перекособочений від болю Римбаба ухопив його ззаду, пригнув. Вейрах і Віттрам накинулися на Самсона, велет же рвучко підняв лаву, садонув нею Вейраха в груди, садонув Куно, повалив обох, придавив лавою. Бачачи, що Рейневан шарпається і смикається у ведмежих обіймах Римбаби, підскочив і розкритою п'ятірнею зацідив Римбабі у вухо. Пашко боком пройшов через усю залу і втеліщився чолом у камін. Рейневан схопив зі столу олов'яний жбан і з дзенькотом гупнув ним Ноткера Вейраха, який намагався піднятися.

— Дівчина, Рейневане! — крикнув Шарлей. — Біжи!

Буко фон Кроссіг з ревінням підхопився з підлоги, із його зламаного носа густо стікала кров. Зірвав зі стіни рогатину, розмахнувся і кинув її в Шарлея, демерит спритно ухилився, спис шарнув його по плечі. І влучив у Вольдана з Осин, який власне прокинувся і зовсім розгублений піднявся з-за столу. Вольдан відлетів назад, гримнувся спиною у фламандський гобелен, сповз по ньому, сів, і його голова похилилась на ратище, яке стирчало у нього з грудей.

Буко заревів іще голосніше і кинувся на Шарлея з голими руками, розчепіривши їх, немов яструб. Шарлей зупинив його випрямленою рукою, другою врізав по зламаному носі. Буко завив і впав на коліна.

На Шарлея накинувся де Тресков, на Трескова — Куно Віттрам, на Віттрама — Самсон, на них — Вейрах, на них — заюшений кров'ю Буко, на них — Губертик. Усі перемішалися на підлозі, утворивши щось на кшталт Лаокоона з усіма найближчими родичами. Та Рейневан цього вже не побачив. Він щодуху мчав крутими сходами вежі.

— Ніколетто...

— Алькасине.

— Я прийшов...

Він не встиг розповісти, з чим прийшов. Сильний удар повалив його на підлогу. Він сперся на лікті. Дістав ще раз, упав.

— То я до тебе із серцем, — просапав, стоячи над ним із розставленими ногами, Пашко Римбаба. — Я до тебе із серцем, а ти мені стусана під бік? Болючий бік!!! Ах ти ж гаде такий!

— Гей ти! Великий!

Пашко обернувся. І усміхнувся широко та радісно, побачивши Катажину Біберштайн, панну, яку він собі вподобав, з якою, як він вважав, він був уже по заручинах і з якою він уже бачив себе у мріях спарованим на подружньому ложі. Але як виявилося, мріяв він дещо передчасно.

Нездійснена наречена різко вдарила його навідліг кулаком в око. Пашко вхопився за обличчя. Дівчина для більшої свободи рухів підтягла котарді — й сильно копнула його в промежину. Недійшлий наречений скулився, зі свистом втягнув повітря, а потім завив по-вовчому і впав на коліна, обіруч стискаючи свої чоловічі скарби. Ніколетта ще вище підняла сукню, демонструючи стрункі стегна, з підскоку копнула його в бік голови, крутнулася, копнула в груди. Пашко Пакославиць Римбаба беркицьнувся на круті сходи і перевертом покотився вниз.

Рейневан піднявся на коліна. Вона стояла над ним спокійна, навіть не дуже задихана, груди здіймалися не більше звичайного. Тільки очі, які горіли, немов у пантери, зраджували збудження.

«Вона вдавала, — подумав він, — тільки вдавала лякливу і настрашену. Обдурила всіх, і мене також».

— Що тепер, Алькасине?

— Нагору. Швидко, Ніколетто.

Вона побігла, стрибаючи східцями, неначе кізка, і він ледве встигав за нею. «Треба буде, — подумав він, — ґрунтовно переглянути свої погляди стосовно слабкості статей».

У залі не було нікого, не рахуючи трупа Вольдана з рогатиною в грудях. І скривленого від болю Губертика, який притискав до живота руку, явно зламану. Зброєносець зустрів погляд Римбаби, показав головою на двері, що вели до виходу у двір. Це було зайве, Пашко ще до того почув шум, крики та розмірене гупання, що долинали звідтіля.

У залу зазирнули налякана служниця і пахолок, достоту як у приспівці: servus cum ancilla⁴⁵⁰. Вони втекли, щойно він на них глянув. Пашко піднявся, брудно вилаявся, зірвав зі стіни великий бердиш з почорнілим ратищем, всіяним дірочками від шашелю. Якийсь час він боровся з думками. Хоч він аж кипів від лютого бажання помститися підступній Біберштайнівні, розум підказував, що треба допомогти комітиві.

«Біберштайнівна, — подумав він, — від помсти не втече, з вежі виходу немає. Тому наразі, — подумав він, відчуваючи, як йому спухають яйця, — я покараю її тільки гордою зневагою. Спочатку мені заплатять ті, інші».

— Зачекайте, вашу мать! — гаркнув він, накульгуючи у бік виходу в двір і звуків бою. — Оце ж бо я вас!
* * *
Двері вежі ходили ходором від ударів. Шарлей матюкнувся.

— Поквапся! — крикнув він — Самсоне!

Самсон Медок виволік зі стайні двох осідланих коней. Грізно рикнув на пахолка, який зіскочив з перекриття. Пахолок утік, блискаючи п'ятами.

— Ці двері довго не витримають, — Шарлей збіг кам'яними сходами, перехопив у нього віжки. — Брама, швидко!

Самсон теж бачив, як у дверях, якими їм вдалося відгородитися від Буко і його друзяк, тріснула і наїжачилася скалками чергова дошка. Залізо дзвеніло об мур і об метал, було зрозуміло, що розлючені раубрітери намагаються вирубати завіси. Справді, не можна було втрачати ні хвилини. Самсон роззирнувся. Брама була зачинена на засув, на балку, додатково забезпечену масивною колодкою. Гігант трьома стрибками опинився при купі дров, висмикнув із пня велику теслярську сокиру, ще три стрибки — і він був уже коло брами. Охнув, підняв сокиру — і з величезною силою опустив обух на колодку.

— Сильніше! — викрикнув Шарлей, позираючи на двері, що вже розліталися. — Лупи сильніше!

Самсон лупнув сильніше. Так, що аж задрижала вся брама і чатівня над нею. Колодка, виріб, мабуть, нюрнберзький, не піддалася, проте гаки, на яких трималася балка, наполовину вилізли з муру.

— Ще раз! Лупи!

Під наступним ударом нюрнберзька колодка тріснула, гаки вивалилися, балка з гуркотом упала.
* * *
— Під пахвами, — набравши на пальці мазі з глиняного горщечка, Рейневан стягнув сорочку з плечей і продемонстрував, як накладати. — Намастися під пахвами. І на шиї, ось так. Більше, більше... Сильно втирай... Швидко, Ніколетто. У нас мало часу.

Дівчина якийсь час дивилася на нього, в її погляді недовіра боролася з подивом. Однак вона не сказала ні слова, взяла мазь. Рейневан витяг на середину кімнати дубову лавку. Наростіж відчинив вікно, у лабораторію чорнокнижника ввірвався холодний вітер. Ніколетта здригнулася.

— Не підходь до вікна, — стримав її Рейневан. — Краще... не дивитися вниз.

— Алькасине, — вона подивилася на нього. — Я розумію, що ми боремося за життя. Але чи ти точно знаєш, що робиш?

— Будь ласка, сядь верхи на лаву. Час справді не терпить. Сідай за мною.

— Краще перед тобою. Обніми мене за талію, обніми сильно. Сильніше...

Вона була гаряча. Пахла лепехою і м'ятою, цього запаху не перебив навіть специфічний аромат Гуонової суміші.

— Готова?

— Готова. Ти мене не відпустиш? Не даси мені впасти?

— Швидше загину.

— Не гинь, — вона зітхнула, повертаючи голову, через що їхні губи на мить зустрілися. — Не гинь, будь ласка. Живи. Кажи заклинання.
Weh, Weh, Windchen

Zum Fenster hinaus

In omnem ventum!

Fik z okna

Niczego sie nie dotkna ⁴⁵¹!
Лава підскочила і здибилася під ними, як норовистий кінь. При всій своїй відвазі Ніколетта не змогла побороти вигуку переляку, щоправда, Рейневан також не зміг. Лава піднялася на сажень, закрутилася, мов скажена дзиґа, лабораторія Гуона розпливлася в них перед очима. Ніколетта стиснула пальці на руках Рейневана, які її обіймали, запищала, але він міг би заприсягтися, що більше від охоти, ніж від страху.

Лава ж тим часом рвонула просто у вікно, в холодну і темну ніч. І відразу ж стрімко спікірувала донизу.

— Тримайся! — крикнув Рейневан. Потік повітря заганяв йому слова назад у горло. — Три-и-има-а-а-айся!

— Сам тримайся! О Бо-о-о-оже-е-е-е!...

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!
* * *
Нюрнберзька колодка відпустила, балка з грюкотом упала. Тієї ж миті з тріском вивалилися двері, які вели у вежу, на кам'яні сходи висипали раубрітери, усі озброєні і всі розлючені, і до того ж настільки засліплені жадобою крові, що Буко фон Кроссіг, який гнався першим, спіткнувся на крутих сходах і повалився просто в купу гною. Решта накинулася на Самсона і Шарлея. Самсон заревів, як буйвол, відганяючи нападників дикими змахами сокири. Шарлей, теж ревучи, утворив навколо себе вільний простір підібраною біля воріт алебардою. Але перевага — у тому числі й у бойовій вправності — була на боці раубрітерів. Відступаючи від різких випадів і підступних змахів мечів, Самсон і Шарлей задкували.

Доти, доки не відчули спинами твердий опір муру.

Самсон відкинув сокиру, схопив одного з коней за вуздечку — і вже збирався схопити другого. Підскочив Буко і штрикнув його кинджалом. Самсон ухилився, але недостатньо швидко. Кинджал розпоров йому рукав. І передпліччя. Буко не встиг штрикнути знову. Дістав по зубах і покотився під браму.

Самсон Медок обмацав передпліччя, подивився на закривавлену долоню.

— Допіру зараз, — сказав він повільно і голосно. — Допіру зараз мене таки справді вкурвило.

Він підійшов до Шарлея і Вейраха, які все ще виривали один в одного ратище алебарди. І врізав Вейрахові кулаком із такою силою, що старий раубрітер накрився ногами. Пашко Римбаба підняв бердиша, щоби рубонути, Самсон обернувся — і глянув на нього. Пашко швиденько відступив на два кроки.

Шарлей ловив коней, Самсон же стягнув зі стояка при брамі круглий кутий залізом щит-калкан.

— На них! — заволав Буко, піднімаючи упущений Віттрамом меч. — Вейрах! Куно! Пашко! На них! 0 Боже...

Він побачив, що робить Самсон. Самсон же схопив щит за способом дискобола — і крутнувся, як дискобол. Колпак вистрелив із його руки, немов із балісти, ледь не зачепивши Вейраха, зі свистом перелетів через весь двір і гримнувся об кронштейн муру, розбивши його на друзки. Вейрах ковтнув слину, Самсон же зняв зі стояка другого щита.

— Господи... — видихнув Буко, бачачи, що велет знову починає розвертатися і крутитися. — Ховайтеся!

— Клянуся цицьками святої Агати! — вигукнув Куно Віттрам. — Рятуйся, хто може!

Раубрітери кинулися навтьоки, усі в різні боки, бо не можна було передбачити, у кого жбурне Самсон. Римбаба втік у стайню, Вейрах пірнув за купу дров, Куно Віттрам знову заповз під візок, Тассіло де Тресков, який тільки-тільки прийшов до тями, знову розпластався по землі. Буко фон Кроссіг на бігу зірвав з навчального манекена довгастий старомодний щит і, утікаючи, прикрив ним спину.

Самсон закінчив обертання на одній нозі, в класичній позі, достойній різця Мірона або Фідія. Кинутий щит зі свистом помчав до цілі, з голосним гучанням врізався у щит на спині Кроссіга. Сила інерції відкинула раубрітера не менше, ніж на п'ять сажнів, відкинула б і далі, якби не мур. Якийсь час здавався, що Буко розмазало по стіні, але ні, через кілька секунд він сповз по ній на землю.

Самсон Медок озирнувся. Метати не було в кого.

— До мене! — крикнув від брами Шарлей, який уже сидів у сідлі. — До мене, Самсоне! На коня!

Кінь, хоч і великий, злегка присів під тягарем. Самсон Медок заспокоїв його.

Вони погнали учвал.