Вежа блазнів: Роман. К.: Зелений Пес. Гамазин, 2006. 736 с

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Щось у цьому, мабуть, таки було, бо лавка, яка несла на собі Рейневана і Ніколетту, здійнявшись у нічне небо на висоту зубців вежі замку, літала по колу доти, доки Рейневан не побачив, як із замку виїжджають двоє кінних, причому один із них був неповторно велетенської статури. Лавка легко полинула слідом, ніби бажаючи заспокоїти його, показавши, що ані один із вершників, які мчали дорогою на Клодзько, серйозно не поранений, і що за ними нема погоні. І ніби справді відчуваючи його полегкість, вона зробила ще одне коло над Бодаком, після чого злетіла вгору, у височінь, понад залиті місячним сяйвом хмари.

Однак виявилося, що рацію мав і Гуон фон Сагар, коли стверджував, що будь-яка теорія — сіра, оскільки висновки празького доктора про ментальний контроль підтверджувалися лише в обмежених рамках. Причому — дуже обмежених. Переконавши Рейневана, що Шарлей і Самсон у безпеці, лавколіт цілковито перестав підкорятися його волі. Зокрема, аж ніяк не було Рейневановою волею мчати настільки високо, що до місяця, здавалося, було рукою подати, а мороз пробирав такий, що в нього з Ніколеттою зуби цокотіли, як іспанські кастаньєти. Далеким від волі Рейневана був і політ по колу на взірець птаха-мишоїда на полюванні. Його волею було летіти вслід за Самсоном і Шарлеєм — але саме цю волю лавколіт явно мав десь.

Рейневан також не мав ані найменшої охоти вивчати географію Шльонська з висоти пташиного польоту, тому невідомо було, яким чудом і під впливом чийого ментального контролю літаючий елемент інтер'єру знизився і полетів у північно-східному напрямку, над схилом Райхенштайна. Залишивши праворуч масиви Яворника і Борувкової, лавка невдовзі пролетіла над містом, оточеним подвійною стіною і наїжаченим баштами, містом, що ним міг бути тільки Пачкув. Потім понесла їх над долиною ріки, якою могла бути тільки Ниса. Невдовзі під ними проскочили дахи веж єпископського Отмухова. Одначе тут лавка змінила напрямок, описала широку дугу, повернулася до Ниси і полетіла цього разу в бік верхів'я ріки, повторюючи вигини блискучої стьожки води, яка переливалася сріблом у місячному сяйві. Серце Рейневана на якийсь момент пришвидшило ритм, бо скидалося на те, що лаві заманулося повертатися у Бодак. Але ні, вона раптом розвернулася і полетіла на північ, ширяючи над низиною. Невдовзі під ними промайнув монастирський комплекс Кам'янця, і Рейневан знову захвилювався. Врешті-решт, Ніколетта теж намазалася льотною сумішшю, а значить, теж могла впливати на лавколіт силою волі. Вони могли — напрямок, здавалося, вказував саме на це — летіти просто у Штольц, володіння Біберштайнів. Рейневан сумнівався, що його там добре приймуть.

Але лавка дещо відхилилася на захід, знову пролетіла над якимось містом, однак Рейневан потроху втрачав орієнтацію, переставав упізнавати краєвиди, що розгорталися перед очима, які сльозилися від вітру.

Висота, на якій вони летіли, була тепер не надто великою, тож літуни вже не тремтіли від холоду і не клацали зубами. Лавка летіла плавно і стабільно, без повітряної акробатики, нігті Ніколетти перестали впиватися в долоні Рейневана, дівчина — він відчув це виразно — трохи розслабилася. Сам він також — що тут казати — дихав вільніше і вже не задихався ні від сильного вітру, ні від адреналіну.

Вони летіли під підсвіченими місяцем хмарами. Унизу переміщалася шахівниця лісів і полів.

— Алькасине... — Ніколетта пересилила вітер. — Чи ти знаєш... куди...

Він притиснув її сильніше до грудей, знаючи, що так треба, що вона чекає цього.

— Ні, Ніколетто. Не знаю...

Він справді не знав. Але підозрював. І підозрював правильно. І навіть не дуже здивувався, коли тихий вигук дівчини звернув його увагу на те, що в них з'явилися супутники.

Відьма зліва, в розквіті віку і в чепчику заміжньої жінки, летіла класично, на мітлі, потік повітря розвівав поли її кожушка з овчини. Підлетівши трохи ближче, вона привітала їх піднятою рукою. Дещо повагавшись, вони відповіли їй тим же, і скоро вона залишила їх позаду.

Дві супутниці з правого боку не привіталися і, мабуть, навіть не зауважили їх, настільки були зайняті одна одною. Обидві дуже молоді, з розпущеними косами, вони сиділи верхи, одна за другою, на полозі від саней. Відьми пристрасно і ненаситно цілувалися, причому перша, здавалося, ризикувала скрутити собі шию, дотягуючись губами до вуст другої, яка сиділа ззаду. Ця друга була цілком зайнята грудьми першої, вивільненими з-під розстебнутої сорочки.

Ніколетта кхекнула, дивно якось кашлянула, завертілася на лавці, ніби хотіла відсунутися, віддалитися. Він знав, чому вона це робить, бо усвідомлював і своє власне збудження. Його причиною була не тільки ця еротична сцена, принаймні не тільки вона. Гуон фон Сагар застерігав від побічної дії препарату, і Рейневан пам'ятав, що в Празі теж про це говорили. Усі фахівці погоджувалися щодо факту, що втерта в тіло льотна мазь діє як сильний афродизіяк.

Небо не знати коли заполонили летючі відьми, тепер вони вже летіли довгою вервичкою чи радше ключем, голова якого губилася десь у люмінесценції хмар. Чарівниці, bonae feminae⁴⁵², — хоча в ключі насправді було й кілька чарівників чоловічої статі — летіли верхи на найрізноманітнішому хатньому причандаллі: від класичних мітел і коцюб — до лавок, лопат, вил, мотик, дишлів, голобель, жердин, кілків з огорож і звичайнісіньких, навіть не очищених від кори, кийків і патиків. Попереду і за літунами мчали кажани, лилики, сови, пугачі та ворони-перевертні.

— Гей! Побратиме! Привіт!

Він озирнувся. І, що дивно, не здивувався.

Та, котра його покликала, мала на собі свій відьомський чорний капелюх, з-під якого розвівалося вогненно-руде волосся. За нею, ніби фата, летіла шаль із брудно-зеленої вовни. Поруч летіла та, що тоді віщувала, молода, з лисячим личком. Позаду погойдувалася на коцюбі темнолиця Ягна, звичайно ж, не зовсім твереза.

Ніколетта голосно кашлянула й озирнулася. Рейневан знизав плечима, зберігаючи невинний вираз обличчя. Рудоволоса засміялася. Ягна зригнула.

Це була ніч осіннього рівнодення, у народі — Ніч Свята Віяння, магічний початок сезону вітрів, які полегшують віяння зерна. У чарівниць же та в Древніх племен — Мабон, один із восьми шабашів року.

— Гей! — раптом крикнула рудоволоса. — Сестри! Побратими! Пограємося?

Рейневан був не в настрої гратися, тим більше, що уявлення не мав, у чому ця гра мала би полягати. Але лавка вже явно стала частиною зграї і робила те саме, що й зграя.

Помітивши світло багаття, досить численною ескадрою вони спікірували вниз. Мало не зачіпаючись за крони дерев, вони промчали, улюлюкаючи і галалакаючи, над галявиною, над вогнищем, навколо якого сиділи кільканадцятеро людей. Рейневан бачив, що люди дивляться вгору, майже чув їхні збуджені крики. Нігті Ніколетти знову вп'ялися йому в тіло.

Рудоволоса продемонструвала найбільшу зухвалість — спікірувала, завиваючи, наче вовчиця, так низько, що мітлою здійняла з багаття хмару іскор. Потім усі стрімко злетіли вгору, до неба, а їм навздогін неслися крики тих, які зупинилися на привал. «Якби вони мали арбалети, — здригнувся Рейневан, — хтозна, чим закінчилася б ця забава».

Ключ почав спускатися — у напрямку гори, що виринала з лісу, й сама була вкрита лісом. Але це ніяк не могла бути Шленжа, усупереч припущенням Рейневана, який вважав, що саме Шленжа є метою польоту. Як на Шленжу, гора була замалою.

— Горохова гора, — здивувала його Ніколетта. — Це Горохова гора. Недалеко від Франкенштейна.

Ніколетта коло нього тремтіла, і швидше за все — не тільки від холоду. Він не надто їй дивувався. У нього самого мурашки бігали по спині, а серце, сильно гупаючи, підступило аж під саме горло: він ледве міг ковтати слину.

Біля них приземлилася і власне злазила з мітли вогненноока і розчухрана істота з волоссям морквяного кольору. Її лапи, тоненькі, як патички, були озброєні кривими пазурами шестидюймової довжини. Неподалік шварґотали й перекрикували один одного четверо гномів у шапочках у формі жолудів. Скидалося на те, що всі четверо прилетіли на великому веслі. З іншого боку чалапало, тягнучи за собою пекарську лопату, створіння в чомусь, що нагадувало вивернутий хутром назовні кожух, але це могло бути і натуральне хутро. Відьма в сніжно-білій і надто вже виклично розстебнутій сорочці, проходячи поруч, кинула на них недоброзичливий погляд.

Спочатку, ще під час польоту, Рейневан планував негайно втікати, відразу після посадки він хотів якомога швидше віддалитися, спуститися з гори, зникнути. Не вдалося. Вони приземлилися в групі, громадою, і громада понесла їх, як течія. Кожен рух, який не відповідав би загальному руху, кожен крок в іншому напрямку впадав би у вічі, був би помічений, викликав би підозрі. Рейневан вирішив, що підозр краще не викликати.

— Алькасине, — Ніколетта пригорнулася до нього, явно відчувши, про що він думає. — Ти знаєш таку приповідку: з ринви та під дощ?

— Не бійся, — він подолав опір свого горла. — Не бійся, Ніколетто. Я не дозволю, щоби з тобою сталося щось погане. Виведу тебе звідси. І напевне не залишу.

— Я знаю, — відразу ж відповіла вона, і промовила це так довірливо, так тепло, що до нього негайно повернулися сміливість і впевненість у собі — риси, які, щиро кажучи, він щойно значною мірою був утратив. Він сміливо підняв голову, по-світськи подав дівчині руку. І роззирнувся. З упевненим виразом. Ба, навіть гордовито.

Їх обігнала гамадріада, від якої пахло вологою корою, їх проминув, поклонившись, карлик, з-під верхньої губи якого стирчали зуби, а з-під короткуватої камізельки виступав голий живіт, який блищав, наче кавун. Схожого Рейневан колись уже бачив. На вонвольницькому цвинтарі, у ніч після похорону Петерліна.

На пологому схилі, під кручею, приземлялися наступні. Літунів і літунок дедалі більшало, потрохи починалася товкотнеча. На щастя, організатори подбали про порядок, призначені чергові скеровували тих, хто приземлявся, на галявину, де у спеціально влаштованій загорожі вони здавали на зберігання мітли та інше літаюче причандалля. Там треба було вистояти кілька хвилин у черзі. Ніколетта міцніше стиснула його руку, бо відразу за ними в чергу стала худа істота, закутана в саван, із відповідним могильним запахом. Перед ними ж, нетерпляче і нервово потупуючи ніжками, зайняли місце дві польові мавки, волосся яких було повне сухих колосків.

Невдовзі гладкий кобольд прийняв у Рейневана лаву і вручив йому квитанцію — раковину беззубки із намальованою на ній магічною ідеограмою та римським числом CLXXIII.

— Пильнувати, — звично буркнув він. — Не загубити. Я не стану потім шукати по всьому паркінгу.

Ніколетта знову сильніше притулилася до Рейневана, стиснула його руку. Цього разу — з більш конкретних і помітних причин. Рейневан теж їх помітив.

Вони раптом стали центром уваги, причому аж ніяк не доброзичливої. На них дивилися злими поглядами кілька відьом. Порівняно з кожною з них Формоза фон Кроссіг могла би вважатися юною дівчиною та чудом жіночої вроди.

— Дивіться, дивіться, — проскрипіла одна, яка виділялася потворністю навіть на настільки страхітливому тлі. — Певно, правда те, що кажуть! Що флюгцальбу⁴⁵³ тепер можна купити в першій-ліпшій свидницькій аптеці! Кожен тепер літає — і рак, і риба, і гад! Того й дивися, сюди до нас почнуть злітатися черниці, клариски зі Стшеліна! І ми маємо це терпіти, питаю я вас? Що вони за одні?

— Правильно! — блиснула єдиним зубом друга мегера. — Маєте рацію, пані Шпренгерова! Хай скажуть, хто вони такі! І хто їм сказав про зліт!

— Правильно, правильно, пані Крамерова! — захрипіла третя, зігнута в дугу, з показною колекцією волохатих бородавок на обличчі. — Хай скажуть! Бо ж це можуть бути шпигуни!

— Заткни пельку, стара корово, — сказала, наближаючись, рудоволоса в чорному капелюсі. — Не вдавай із себе великого цабе! А цих двох я знаю. Цього досить?

Їмості Крамерова і Шпренгерова хотіли заперечити й зчинити сварку, але рудоволоса припинила дискусію, продемонструвавши стиснутий кулак, а Ягна підбила підсумок зневажливою відрижкою, гучною і протяжною, видобутою, можна сказати, із самого дна її нутрощів. Потім опонентів розділила зграйка відьом, які йшли схилом одна за одною.

Крім Ягни, рудоволосу супроводжувала дівчинка з лисячим личком і нездоровою шкірою, та, яка віщувала в урочищі.

Як і тоді, на її світлому волоссі був вінок з вербени й конюшини. Як і тоді, очі в неї блищали і були обведені темними колами. І вона безперервно вдивлялася ними у Рейневана.

— Інші теж до вас придивляються, — сказала рудоволоса. — Тому, щоб уникнути подальших інцидентів, вам, як новачкам, треба постати перед доміною⁴⁵⁴. Тоді вже ніхто не наважиться до вас чіплятися. Ходіть за мною. На вершину.

— А чи можу я, — відкашлявся Рейневан, — розраховувати на те, що нам ніщо не загрожуватиме?

Рудоволоса обернулася, втупилася в нього зеленим поглядом.

— Трохи пізно вже, — процідила вона, — побоюватися. Обережність була доречною, як ви натиралися маззю і сідали на лаву. Я не хочу, любий побратиме, бути занадто влізливою, але я ще під час першої зустрічі зрозуміла, що ти із тих, хто завжди забреде, куди не треба, і вплутається, у що не варто. Але, як уже було сказано, це не моя справа. А чи загрожує вам що-небудь з боку доміни? Це залежить від того, що ви ховаєте у ваших серцях. Якщо це злість і зрада...

— Ні, — він заперечив, як тільки вона зробила паузу. — Запевняю.

— Ну, — посміхнулася вона, — тоді тобі нічого боятися. Ходімо.

Вони минали багаття, навколо яких стояли групами чарівниці й інші учасники шабашу. Там дискутували, віталися, веселилися, сварилися. Передавалися по колу чаші та чарки, які наповнювалися з казанів і кадовбів; здіймався, змішуючись із димом, приємний аромат сидру, грушечника та інших кінцевих продуктів алкогольної ферментації. Ягна хотіла було повернути туди, але рудоволоса стримала її різким словом.

На вершині Горохової гори гула величезна ватра, танцювали язики полум'я, міріади іскор злітали у чорне небо, ніби вогняні бджоли. Під вершиною була невелика улоговина, що закінчувалася терасою. Там, під встановленим на залізній тринозі казаном, горіло менше багаття, довкола нього маячили мерехтливі силуети. На схилі під терасою чекали кілька осіб — явно на аудієнцію.

Вони підійшли ближче, настільки близько, що за серпанком пари, яка здіймалася над казаном, невиразні силуети перетворилися на постаті трьох жінок, які тримали прикрашені стрічками мітли і золоті серпи. Біля казана порався чоловік, дуже бородатий і дуже високий, який здавався ще вищим через хутряну шапку з прикріпленими до неї гіллястими оленячими рогами. І була там, за полум'ям і за випарами, ще одна — нерухома і темна — фігура.

— Доміна, — пояснила рудоволоса, коли вони зайняли місце у черзі прохачів, — найімовірніше, навіть і не запитає вас ні про що, бо бути занадто цікавими в нас не прийнято. Але якби все-таки запитала, то пам'ятайте: звертаючись до неї, слід називати її «домна». Пам'ятайте також, що на шабаші немає імен, хіба що між друзями. Для всіх інших ви joioza і bachelar⁴⁵⁵.

Прохачкою, яка стояла перед ними, була молода дівчина з товстою світлою косою, що звисала нижче пояса. Хоч і дуже вродлива, вона була калікою: накульгувала. Причому настільки характерно, що Рейневан зумів визначити в неї вроджений вивих стегна. Вона пройшла повз них, втираючи сльози.

— Вирячатися, — дорікнула Рейневанові рудоволоса, — неввічливо, тут цього не схвалюють. Ходімо. Доміна чекає.

Рейневан знав, що титул доміни — або Старухи — належав головній чарівниці, яка була водночас проводиркою польотів і першою жрицею шабашу. Тому, хоча в глибині душі він мав надію побачити жінку хоч трохи менш відразливу, ніж Шпренгерова, Крамерова й ті потвори, що їх супроводжували, проте радше не сподівався, що то буде особа іншого віку, ніж, м'яко кажучи, похилий. Одним словом, він очікував, що доміна і справді буде старою. А от тим, чого він аж ніяк не сподівався, була Медея. Цірцея. Іродіада. Убивчо приваблива, втілення зрілої жіночності.

Вона була висока, поставна, будовою тіла заявляла про авторитет, давала передчуття і передсмак сили. Високе чоло над правильними бровами прикрашав сріблистий серп, блискучий рогатий півмісяць, із шиї звисав золотий хрест анкг, crux ansata⁴⁵⁶. Лінія губ говорила про рішучість, прямий ніс наводив на думку про Геру або Персефону з грецьких ваз. Її смолисто-чорне волосся зміїним каскадом спадало в божественному безладді на шию, хвилею стікало з плечей, зливаючись чорнотою із накинутим на спину плащем. Сукня, що виднілася з-під плаща, змінювала колір у світлі вогнища, переливаючись безліччю відтінків то білого, то міді, то пурпуру.

В очах доміни були мудрість, ніч і смерть.

Вона впізнала його відразу.

— Толедо, — промовила вона, і голос її був, наче вітер з гір. — Толедо і його шляхетна joioza. Уперше серед нас? Вітаю.

— Вітаємо тебе, — Рейневан поклонився, Ніколетта зробила реверанс. — Вітаємо тебе, домно.

— У вас є до мене прохання? Ви просите заступництва?

— Вони хочуть, — проговорила рудоволоса, яка стояла за ними, — лише висловити свою повагу. Тобі, домно, і Великій Троїстій.

— Приймаю. Ідіть з миром. Святкуйте Мабон. Прославляйте ім'я Всематері.

— Magna Mater! Славімо її! — повторив бородань, який стояв біля доміни, з прикрашеною оленячими рогами головою та звіриною шкурою, що спадала на спину.

— Слава! — повторили три відьми, які стояли за ним, піднімаючи мітли і золоті серпи. — Ейя!

Вогонь вистрелив угору. Казан бухнув парою.

У рудоволосої було безліч знайомих серед гуляк — як серед людей, так і серед нелюдей. З нею сердечно віталися мавки, дріади, русалки, лиски і водянички, обіймалися і цілувалися опасисті червонощокі селянки. Церемонно й елегантно вклонялися їй жінки в розшитих золотом сукнях і багатих накидках, з обличчями, частково прикритими масками з чорного атласу. Щедро лилися сидр, грушевик і сливовиця. Навколо штовхалися і товклися, тому Рейневан обійняв Ніколетту. «Їй тут варто би було носити маску, — подумав він. — Катажина, донька Яна Біберштайна, пана на Штольці, мала би бути тут у масці. Як інші шляхтянки».

Гуляки, трохи підпивши, зайнялися, звичайно ж, плітками й теревенями про знайомих.

— Я бачила її нагорі, в доміни, — рудоволоса показала очима на каліку зі світлою косою й лицем, опухлим від сліз, яка прокульгала неподалік. — Що з нею?

— Звичайна справа, звичайна кривда, — знизала повними плечима гладка мірошничиха, на вбранні якої тут і там іще залишалися сліди борошна. — Дарма до доміни ходила, дарма просила. У проханні доміна відмовила. Наказала покладатися на час і на долю.

— Знаю. Я сама колись просила.

— І що?

— Час, — рудоволоса зловісно вишкірила зуби, — приніс, що треба було. А долі я трішечки посприяла.

— Надзвичайно багато... — почав він, відкашлявшись, — Надзвичайно багато тут представників Древніх племен...

— Надзвичайно багато?

Він озирнувся. Не дивно, що Рейневан не почув кроків, бо тим, хто стояв у нього за спиною, був альп — високий, темношкірий, з білим як сніг волоссям та з гострими вухами. Альпи рухалися безшелесно, почути їх було неможливо.

— Надзвичайно багато, кажеш? — повторив альп. — Гм, може, ти ще дочекаєшся звичного, хлопче. Те, що ти називаєш Древнім, може, стане Новим. Або Оновленим. Надходить час змін, чимало переміниться. Зміниться навіть те, що багато хто, навіть дехто із тут присутніх, вважав незмінним.

— Вони і далі так вважають, — сказав, прийнявши, видно, на свій рахунок ущипливі слова альпа, індивід, якого Рейневан найменше сподівався зустріти в цьому товаристві, а саме — священик з тонзурою. — І далі так вважають, бо знають, що деякі речі вже ніколи не повернуться. Не можна двічі увійти в ту саму річку. У вас був свій час, пане альпе, своя епоха, ера, навіть свій еон. Та що поробиш, omnia tempus habent et suis spatiis transeunt universa sub caelo⁴⁵⁷, на все є свій час і своя година. А що минуло, те не повернеться. Попри будь-які зміни, на які, до речі, чекає багато хто з-поміж нас.

— Повністю, — вперто повторив альп, — зміниться картина і порядок світу. Усе зреформується. Раджу вам звернути погляди на південь, на Чехію. Там упала іскра, з неї розгориться полум'я, у вогні очиститься Природа. Зникнуть з неї речі злі і нездорові. З півдня, з Чехії, прийдуть Зміни, деяким речам і справам кінець настане. Зокрема, книга, яку ви так охоче цитуєте, опуститься рангом до збірника приказок і прислів'їв.

— Від чеських гуситів, — покрутив головою священик, — не сподівайтеся надто багато, в окремих питаннях вони святіші, я б сказав, від самого папи римського. Не піде, здається мені, ця чеська реформа в потрібний бік.

— Суть реформи, — промовила могутнім голосом одна із шляхтянок у масці, — і справді полягає у тому, що вона змінює речі, які здаються незмінними і незмінюваними. Що робить пролом у, здавалося б, непорушній структурі, надщерблює, здавалося б, щільний і твердий моноліт. А якщо щось можна подряпати, зрушити, надщербити... То це ж саме можна і в пил перетворити. Чеські гусити стануть тією жменькою води, яка замерзає в скелі. І розриває її.

— Те саме, — крикнув хтось іззаду, — говорили і про катарів!

Почався розгардіяш. Рейневан зіщулився, злегка наляканий сум'яттям, що його він спричинив. Відчув руку на плечі. Озирнувся — і здригнувся, побачивши високу істоту жіночої статі, доволі привабливу, однак її очі світилися, як фосфор, а шкіра була зелена і пахла айвою.

— Не лякайся, — тихо проговорила істота. — Я всього лише Древнє плем'я. Звичайна незвичайність.

— Змін, — сказала вона голосніше, — не зупинить ніщо. Завтра буде інакше, ніж Сьогодні. Настільки інакше, що люди перестануть вірити у Вчора. І має рацію пан альп, коли радить частіше поглядати на південь. На Чехію. Бо звідти надійде новизна. Звідти прийде Переміна.

— Я дозволю собі дещо засумніватися, — в'їдливо зауважив священик. — Звідти прийдуть війна і вбивства. І настане tempus odii, час ненависті.

— І час помсти, — додала злим голосом кульгава зі світлою косою.

— Саме те, що потрібно, — потерла руки одна з відьом. — Дещиця руху нам не завадить.

— Час і доля, — багатозначно сказала рудоволоса. — Треба покластися на час і долю.

— За змогою допомагаючи долі, — додала мірошничиха.

— Так чи інакше, — випростав худу постать альп, — я стверджую, що це початок кінця. Теперішній лад упаде. Упаде цей породжений Римом, ненаситний, сповнений ненависті культ, який так нахабно запанував. Навіть дивно, що він так довго тримався, будучи настільки безглуздим, а до того ж і зовсім неоригінальним. Отець, Син і Дух! Звичайна собі тріада, яких не злічити.

— Щодо Духа, — сказав священик, — вони були недалекі від істини. Тільки стать переплутали.

— Не переплутали, — заперечила зеленошкіра, яка пахла айвою, — а свідомо перебрехали! Що ж, може, тепер, у часи змін, нарешті зрозуміють, кого стільки років малювали на іконах. Може, до них нарешті дійде, кого насправді зображують мадонни в їхніх храмах.

— Ейя! Magna Mater! — хором вигукнули відьми. На їхній крик наклався вибух дикої музики, торохтіння барабанчиків, крик і спів від навколишніх багать. Ніколетта-Катажина притулилася до Рейневана.

— На галявину! — гукнула рудоволоса. — На Круг!

— Ейя! На Круг!

Натовп, який зібрався на галявині, збуджено зашумів.

— Слухайте, — вигукнув чаклун, — слова Богині, руки і стегна якої обплітають Всесвіт! Яка на Початку відокремила Води від Небес і танцювала на них! З танцю якої зродився вітер, а з вітру — подих життя!

— Ейя!

— Повстаньте! — крикнула вона, розхристуючи плащ. — Повстаньте і прийдіть до мене!

— Ейя! Magna Mater!

— Аз єсм, — промовила доміна, а її голос був, наче вітер з гір, — аз єсм краса зеленої землі, аз єсм білий місяць серед тисячі зір, аз єсм таїна вод. Прийдіть до мене, бо аз єсм дух природи. З мене всі речі постають, і до мене мусять усі повернутися, перед моє лице, якому поклоняються боги і смертні.

— Ейя-а-а!

— Аз єсм Ліліт, аз єсм найперша з перших, аз єсм Астарта, Кібела, Геката, аз єсм Рігатона, Епона, Ріаннон, Нічна Кобила, коханка вихору. Чорні мої крила, ступні мої прудкіші вітрів, долоні мої солодші ранкової роси. Не відає лев, де я ступаю, шляхи мої несповідимі для звіра з поля і з лісу. Бо істинно кажу вам: аз єсм Таємниця, аз єсм Розуміння і Знання.

Вогнища гуділи й вистрілювали язиками полум'я. Юрба піднесено хвилювалася.

— Вшановуйте мене в глибині сердець ваших і в радості обряду, приносьте мені жертву актом любові й блаженства, бо люба мені така жертва. Бо аз єсм діва непорочна й аз єсм палаюча пристрастю полюбовниця богів і демонів. Істинно кажу вам: як я була з вами від початку, так знайдете мене і в кінці кінців.

— Слухайте, — вигукнув насамкінець чаклун, — слова Богині, руки і стегна якої обплітають Всесвіт! Яка на Початку відокремила Води від Небес і танцювала на них! Танцюйте і ви!

— Ейя! Magna Mater!

Доміна різким рухом скинула плащ з оголених пліч. Вийшла на середину галявини у супроводі двох товаришок.

Вони втрьох стали, схопившись за долоні відкинутих назад рук, обличчями назовні, спинами досередини — так, як живописці часом зображують грацій.

— Magna Mater! Тричі по дев'ять! Ейя!

До трійці приєдналися ще три відьми і троє чоловіків, усі, з'єднавши долоні, утворили коло. На їхній протяжний крик, закличне волання, приєдналися наступні. Стаючи в такі самі пози, обличчями назовні, спинами до дев'ятьох у центрі, вони сформували наступне коло. Миттю було створене ще одне коло, далі — наступне, наступне, ще раз наступне, кожне нове — спинами до попереднього і, звичайно ж, більше та численніше. Якщо сплетіння, утворене доміною та її супутниками, оточувало коло, яке складалося не більш ніж із тридцяти осіб, то в останньому, зовнішньому колі, їх уже було щонайменше триста. Рейневан і Ніколетта, підхоплені розпаленілою юрмою, опинилися в передостанньому колі. Поруч із Рейневаном стояла одна із шляхтянок у масці. Руку Ніколетти стискало дивне створіння в білому.

— Ейя!

— Magna Mater!

— Ейя-а-а! Ейя-а-а!

— Ліліт! Астарта! Кібела!

— Геката!

— Ейя-а-а!

Він не знав, скільки часу це тривало. Отямився на землі, поруч із ним лежали і поволі починали підводитися інші. Ніколетта була коло нього: вона так і не відпустила його руки.

Музика і далі грала, проте мелодія вже була інша: на зміну дикому і верескливо-монотонному акомпанементу танцю-кружляння прийшли звичні приємні та веселі звуки, у ритмі яких чарівниці й чарівники, що піднімалися з землі, почали підспівувати, вихилятися і підтанцьовувати. Принаймні деякі з них. Інші ж не піднімалися з отави, на яку повалилися після танцю. Не встаючи, вони з'єдналися в пари — принаймні більшість, бо траплялися серед них і трійки, і четвірки, і навіть ще багатші конфігурації. Рейневан не міг відірвати погляду, витріщався, мимоволі облизуючи губи. Ніколетта — а він бачив, що і її обличчя пашіє не тільки відблисками вогнищ, — мовчки відтягнула його. А коли він знову повернув голову, приструнила.

— Я знаю, що це через мазь... — вона притулилася до нього. — Це льотна мазь так доводить їх до шалу. Але ти не дивися на них. Я ображуся, якщо ти будеш дивитися.

— Ніколетто... — він стиснув її руку. — Катажино...

— Волію бути Ніколеттою, — відразу перебила вона. — Але тебе... Тебе я воліла б усе-таки називати Рейнмаром. Коли я з тобою познайомилася, ти був, не заперечую, закоханим Алькасином. Але ти був ним не для мене. Благаю, нічого не кажи. Не треба слів.

Полум'я багаття неподалік вистрелило вгору, в небо сипонув фонтан іскор. Ті, що танцювали навколо, радісно загукали.

— Розгулялися, — пробурмотів він, — так, що не звернуть уваги, якщо ми зникнемо. А мабуть, саме час зникати...

Вона повернулася до нього обличчям, відблиск вогню затанцював на її щоках.

— Куди ти так поспішаєш?

Перш ніж він отямився від здивування, почув, що хтось наближається.

— Посестро і побратиме...

Перед ними стояла рудоволоса, тримаючи за руку юну віщунку з лисячим обличчям.

— Маємо справу.

— Що?

— Елішка, оця-ось, — невимушено засміялася руда, — нарешті вирішила стати жінкою. Я їй товкмачу, що байдуже, з ким, адже охочих тут не бракує. Але вона вперлася, як справжня коза. Коротше: усе тільки він та й він. Себто ти, Толедо.

— Вона, — продовжувала bona femina, — соромиться і не наважується запитати прямо. А трохи ще боїться тебе, посестро, що ти їй очі видряпаєш. А оскільки ніч коротка і шкода часу на біганину навколо кущів, то я запитаю навпростець: як воно з вами? Ти для нього joioza? А він для тебе bachelar? Він вільний, чи ти заявляєш на нього права?

— Він мій, — коротко і без вагання відповіла Ніколетта, чим привела Рейневана в крайнє остовпіння.

— Зрозуміло, — кивнула рудоволоса. — Ну що ж, Елішко, як не маєш те, що хочеш, мусиш хтіти те, що є. Ходімо, пошукаємо для тебе кого-небудь іншого. Бувайте! Веселої забави!

— Це все через мазь, — Ніколетта стиснула йому руку, а голос її був такий, що він аж здригнувся. — Це все через неї. Ти мені пробачиш?

— Бо, може, — не дала вона йому заспокоїтися, — ти її хотів? Ха, та яке там «може», напевне хотів, адже на тебе ця мазь діє так само, як... Знаю, як діє. А я перешкодила, стала на заваді. Я не хотіла, щоб ти дістався їй. Зі звичайнісінької заздрості. Позбавила тебе чогось, нічого не пообіцявши взамін. Чисто тобі собака на сіні.

— Ніколетто...

— Давай-но присядемо тут, — перебила вона, вказавши на невеликий грот у схилі гори. — Досі я не скаржилася, але від усіх цих розваг я ледве тримаюся на ногах.

Вони сіли.

— Боже, — озвалася Ніколетта, — стільки вражень... Подумати тільки, що тоді, після тієї гонитви над Стобравою, коли я розповідала, жодна мені не повірила: ні Ельжбета, ні Анка, ні Каська — жодна не хотіла повірити. А тепер? Коли я розповім про викрадення, про політ під небесами? Про шабаш чарівниць? Мабуть...

Вона кашлянула.

— Мабуть, я взагалі нічого їм не скажу.

— І це слушно, — кивнув він. — Не кажучи вже про неймовірні пригоди, моя персона у твоїй оповіді виглядала би не найкраще. Правда? Від смішного до страшного. І до криміналу. З блазня я перетворився на розбійника...

— Але ж не з власної волі, — тут-таки перебила вона. — І не внаслідок власних вчинків. Кому ж про це знати краще, як не мені? Це ж я вистежила твоїх друзів у Зембицях. І виказала їм, що тебе повезуть у Штольц. Здогадуюся, що було потім, і знаю, що все це — через мене.

— Це все не так просто.

Вони якийсь час сиділи мовчки, вслухаючись у спів, дивлячись на багаття та на постаті, які танцювали навколо них...

— Рейнмаре?

— Що?

— У Толедо, у Кастилії, — пояснив він, — є знаменита академія магів. Прийнято, принаймні у деяких колах, називати у такий спосіб тих, хто вивчав мистецтво чорнокнижництва в університетах — на відміну від тих, у кого магічні сили природжені, а знання передається з покоління в покоління.

— А ти навчався?

— У Празі. Але досить недовго і доволі поверхово.

— Цього виявилося достатньо, — вона з деяким ваганням торкнулася його долоні, потім стиснула її сміливіше. — Видно, ти старанно вчився. Я не встигла тобі подякувати. Своєю сміливістю, якою я захоплююся, і своїми здібностями ти врятував мене, вберіг... від нещастя. Досі я тільки співчувала тобі, мене приваблювала твоя історія, що немовби зійшла зі сторінок книг Кретьєна де Труа чи Гартмана фон Ауе. Зараз же я захоплююся тобою. Ти хоробрий і мудрий, мій Піднебесний Лицарю Літаючої Дубової Лавочки. Я хочу, щоб ти був моїм лицарем, моїм магічним Толедо. Моїм і тільки моїм. Саме тому, із захланної та егоїстичної заздрості, я не захотіла віддати тебе тій дівчині. Не захотіла поступитися тобою навіть на хвилину.

— Ти, — пробурмотів він зніяковіло, — більше разів рятувала мене. Це я твій боржник. І я теж тобі не дякував. Принаймні не так, як треба. А я клявся собі, що як тільки зустріну тебе, то впаду до твоїх ніг...

— Подякуй же, — вона пригорнулася до нього. — Так, як треба. І впади до моїх ніг. Мені снилося, що ти падаєш до моїх ніг.

— Ніколетто...

— Не так. Інакше.

Вона встала. Від багать долинали сміх і дикий спів.

ne me mori, ne me mori facias!

Hyrca! Hyrca!

Nazaza!

Oculorum acies

Capiliorum series

О quam clara species!

Nazaza!
Він обережно допоміг їй, ще обережніше і ще ніжніше долаючи інстинктивний опір, тихий підсвідомий страх.

Як тільки винахід пана Батиста опинився на землі, на інших лашках, він зітхнув, але Ніколетта не дозволила йому довго насолоджуватися картиною. Вона міцно притиснулася до нього, охопивши руками і шукаючи губами його губ. Він послухався. А тим, у чому було відмовлено його очам, дав собі волю захоплюватися на дотик. Віддаючи шану тремтливими пальцями і долонями.

Він опустився на коліна. Упав до її ніг. Віддавав їй шану. Як Персеваль перед Граалем.
Rosa rubicundior

Lilio candidior,

Omnibus formosior

Semper, semper in te glorior!

— Вибач, — шепнула, — бракує досвіду.

Нестача досвіду їм не зашкодила. Анітрохи.

Голоси і сміх танцюючих трохи віддалилися, стихли, а в них стихала пристрасть. Руки Ніколетти злегка тремтіли, він також відчував, як тремтять стегна, що його обхоплювали. Бачив, як дрижать її опущені повіки і прикушена нижня губа.

Коли вона нарешті дозволила, він піднявся. І замилувався нею. Овал обличчя — як у Кампена, шия — як у мадонн Парлера. А нижче — скромна, засоромлена nuditas virtualis⁴⁶¹ — маленькі кругленькі перса із затверділими від жаги сосками. Тонка талія, вузькі стегна. Плаский живіт. Сором'язливо півзігнуті коліна, округлі, прекрасні, достойні найвишуканіших компліментів. Від компліментів, до речі, і красномовства аж кипіло в Рейневановій голові. Адже він був ерудитом, трувером, коханцем, рівним (у власних очах) Трістанові, Ланселоту, Паоло де Ріміні, Гійомові де Кабестену — щонайменше.

Він міг — і хотів — сказати їй, що вона lilio candidior, біліша від лілії, і omnibus formosior, вродливіша від усіх. Міг — і хотів — їй сказати, що вона pulchra inter mulieres. Міг — і хотів — їй сказати, що вона forma pulcherrima Dido, deas supereminet omnis, la regina savoroza, Izeult la blonda, Beatrice, Blanziflor, Helena, Venus generosa, herzeliebez vrowelîn, lieta come bella, la regina del cielo ⁴⁶². Усе це він міг — і хотів — їй сказати. Але був не в змозі протиснути слова крізь перехоплену спазмом гортань.

Вона це помітила. Знала. Як би вона могла цього не помітити і не знати? Адже тільки в очах приголомшеного щастям Рейневана вона була дівчиною, панною, яка тремтить, тулиться, заплющує очі й прикушує нижню губу в болісному екстазі. Для кожного мудрого чоловіка (якби такий виявився поблизу) усе було б зрозуміло: це не боязка і недосвідчена юнка — це богиня, яка гордо приймає належну їй шану. А богині все знають і все помічають.

І не чекають почестей у вигляді слів.

Вона потягла його на себе. Вертався ритуал. Споконвічний обряд.

Тоді, на галявині, слова доміни не повністю дійшли до нього, її голос, що був неначе вітер із гір, усе-таки губився в галасі юрби, тонув у криках, співі, музиці, гучанні вогню. Тепер, у ніжному шалі любові, її слова поверталися — дзвінкі та виразні. Зрозумілі. Він чув їх крізь шум крові у вухах. Але чи розумів до кінця?

«Аз єсм краса зеленої землі, аз єсм Ліліт, аз єсм найперша з перших, аз єсм Астарта, Кібела, Геката, аз єсм Рігатона, Епона, Ріаннон, Нічна Кобила, коханка вихору. Вшановуйте мене в глибині сердець ваших, приносьте мені жертву актом любові і блаженства, бо люба мені така жертва.

Бо аз єсм діва непорочна і аз єсм палаюча пристрастю полюбовниця богів і демонів. Істинно кажу вам: як я була з вами від початку, так знайдете мене і у кінці кінців».

Вони знайшли Її у кінці кінців. Обоє.

Вогні бухкали в небо дикими феєрверками іскор.

— Що ти кажеш? — вона повернулася до нього обличчям. — Що я маю тобі вибачити?

— Те, що сталося. Я був нерозважливий. Я забувся. Я поводився не так, як належало.

— Чи це треба розуміти так, — перебила вона, — що ти шкодуєш? Ти це хотів сказати?

— Так... Ні! Ні, не це... Але треба було... Треба було стриматися... Я повинен був бути розважливішим...

— Значить, усе-таки шкодуєш, — знову перебила його вона. — Докоряєш собі, маєш почуття провини. Вважаєш, що заподіяв шкоду. Коротше кажучи: ти багато дав би за те, аби зробити так, щоби нічого цього не було. Щоб у тебе зі мною нічого не було...

— Послухай...

— А я... — вона не хотіла слухати. — Я, подумати тільки... Я готова була йти за тобою. Тут-таки, як стою. Туди, куди підеш ти. На край світу. Аби тільки з тобою.

— Пан Біберштайн... — пробурмотів він, опускаючи очі. — Твій батько...

— Звісно, що так, — вона урвала його і цього разу. — Мій батько. Вишле погоню. А дві погоні — це для тебе все-таки забагато.

— Ніколетто... Ти не зрозуміла мене.

— Помиляєшся. Зрозуміла.

— Ніколетто...

— Нічого більше не говори. Засни. Спи.

Вона торкнулася долонею його губів рухом настільки швидким, що аж непомітним для ока. Він здригнувся. І не знати як опинився на холодній стороні гори.

Рейневан заснув, як йому здавалося, лише на мить. А проте коли прокинувся, її біля нього вже не було.

Гамадріада, що була коло альпа, стала навшпиньки, щось шепнула йому на вухо, після чого сховалася в нього за спиною.

— Вона трохи боязка, — пояснив він, погладжуючи її жорстке волосся. — Але може допомогти. Ходімо з нами.

Вони пішли схилом донизу. Альп мугикав собі під ніс. Гамадріада пахла живицею і мокрою тополиною корою. Ніч Мабон наближалася до кінця. Займався світанок, важкий і каламутний від туману.

У групі нечисленних уже учасників шабашу, які залишилися на Гороховій горі та про щось дискутували, вони розшукали істоту жіночої статі, очі якої світилися, наче фосфор, а шкіра була зелена і пахла айвою.

— Так, — кивнула головою Айва, коли її запитали. — Я бачила цю дівчину. Вона з групою жінок спускалася у бік Франкенштейна. Якийсь час тому.

— Зачекай-но, — альп схопив Рейневана за плече. — Не поспішай! І не туди. З цього боку гору оточує Будзовський ліс, ти заблукаєш у ньому як два на два чотири. Ми проведемо тебе. Нам, зрештою, також треба у ті краї. У нас там справи.

— Я йду з вами, — сказала Айва. — Покажу, куди пішла дівчина.

— Дякую, — сказав Рейневан. — Я вам дуже вдячний. Ми ж не знайомі... А ви допомагаєте мені...

— Ми звикли допомагати одне одному, — Айва обернулася, прошила його фосфоризуючим поглядом. — Ви були гарною парою... А нас уже так мало залишилося. Якщо ми не будемо допомагати одна одному, то загинемо остаточно.

— Дякую.

— Та я, — процідила Айва, — зовсім не тебе мала на увазі.

Вони ввійшли в яр, обросле вербами русло висохлого струмка. З туману перед ними долетіла тиха лайка. За мить вони побачили жінку, яка сиділа на замшілому камені й витрушувала камінчики з черевиків. Рейневан упізнав її відразу. Це була пухкенька мірошничиха, на вбранні якої і досі залишалися сліди борошна, учасниця дебатів за бочівкою сидру.

— Дівка? — замислилася вона, коли її запитали. — Така світловолоса? А-а-а-а, та шляхтянка, що була з тобою, Толедо? Бачила я її, аякже. Отуди вона йшла. До Франкенштейна. Гуртом, кілька їх було. Якийсь час тому.

— Вони йшли цією дорогою?

— Цією. Зараз, зараз, зачекайте. Я піду з вами.

— Бо у тебе там справи?

— Ні. Бо я там живу.

Мірошничиха була, м'яко кажучи, не в найкращій формі. Вона йшла повільно, гикала, бурмотіла й волочила ноги. Часто зупинялася, щоби поправити одяг, — і це всіх дратувало. Незрозуміло яким чином весь час набирала в черевики камінців, тож їй доводилося сідати і витрушувати їх, і робила вона це надзвичайно повільно, — і це також усіх дратувало. За третім разом Рейневан уже готовий був узяти бабу на спину і нести, аби тільки йти скоріше.

— А може, якось би швидше, кумонько? — солодко запитав альп.

— Сам ти кумонька, — огризнулася мірошничиха. — Зараз я буду готова... Секундочку...

Баба завмерла з черевиком у руці. Підняла голову. Прислухалася.

— Що таке? — запитала Айва. — Що...

— Тихо, — підняв руку альп. — Я щось чую. Щось... Щось наближається...

Земля раптом задвигтіла, загуділа. З туману вирвалися коні, цілий табун, навколо подорожніх раптом стало повно копит, які били і дерли землю, розвіяних грив і хвостів, вишкірених зубів у запінених мордах, диких очей. Подорожні ледве встигли відскочити за камені. Коні промчали божевільним галопом, і зникли так само раптово, як і з'явилися. Тільки земля і далі двигтіла під ударами копит.

Не встигли ще вони заспокоїтися, як із туману виринув наступний кінь. На відміну від попередніх, на цьому сидів вершник. Вершник у саладі, у повному пластинчастому обладунку, в чорному плащі. Плащ, що розвівався за спиною, виглядав як крила примари.

— Adsumus! Adsu-u-umu-u-us!

Лицар натягнув віжки, кінь піднявся дибки, став бити повітря передніми копитами, заіржав. А лицар вихопив меч і кинувся на них.

Айва тонко скрикнула, і перш ніж відлунав її крик, розсипалася — так, це відповідне слово, — розсипалася на мільйон нічних метеликів, які хмарою розлетілися в повітрі, зникли. Гамадріада беззвучно вросла в землю, миттю потоншала, вкрилася корою і листям. Мірошничиха й альп, які настільки хитрих трюків у запасі, видно, не мали, просто кинулися навтьоки. Рейневан, зрозуміло, також, за ними. Так швидко, що навіть випередив їх. «Аж тут мене знайшли, — гарячково думав він. — Аж тут мене знайшли».

— Adsumus!

Чорний лицар на льоту шмагонув мечем перетворену на деревце гамадріаду, деревце видало страшний зойк, бризнуло соком. Мірошничиха озирнулася, собі на загибель. Лицар повалив її конем, і поки вона намагалася піднятися, рубонув, звісившись із сідла, рубонув так, що вістря аж захрустіло на кістках черепа. Чарівниця впала, корчачись і звиваючись у сухій траві.

Альп і Рейневан мчали щодуху, але супроти коня, який гнав галопом, шансів не мали. Лицар швидко наздогнав їх. Вони розділилися, альп рвонув праворуч, а Рейневан — ліворуч. Лицар чвалом кинувся за альпом. Невдовзі з туману долинув крик. Він свідчив, що альпові не судилося дочекатися змін і чеських гуситів.

Рейневан біг стрімголов, важко дихаючи і не озираючись. Туман приглушував звуки, але він усе ще чув за собою — або йому здавалося, що чує, — стукіт підків та іржання коня.

Але тупіт копит і кінське храпання він раптом почув також і попереду. Він зупинився, ціпеніючи з жаху, проте перш ніж устиг щось зробити, з туману виринула спінена кобила в яблуках, в сідлі якої сиділа невисока й огрядна жінка в чоловічому вамсі. Побачивши його, жінка різко зупинила кобилу і відкинула з чола безладно розвіяну гриву світлого волосся.

— Пані Дзержка... — ледве зміг вимовити він, здивований. — Дзержка де Вірсінг...

— Родич? — торговка кіньми виглядала не менш здивованою. — Ти? Тут? Зараза, не стій! Давай руку, заскакуй мені за спину!

Він схопив простягнуту руку. Але було вже пізно.

— Adsu-u-u-umus!

Дзержка зіскочила з сідла із вражаючою при її комплекції грацією та спритністю. Так само спритно зірвала зі спини арбалет і кинула його Рейневану. Сама вона схопила інший, прикріплений до сідла.

— У коня! — гаркнула вона, кидаючи йому короткі арбалетні стріли й пристрій для натягування, так звану «козячу ніжку». — Цілься в коня!

Чорний лицар мчав на них із піднятим мечем і розвіяним плащем, таким галопом, що з-під кінських копит клаптями підлітав угору зірваний дерен. Руки Рейневана ходили ходором, гаки «козячої ніжки» нізащо не хотіли зачепитися за тятиву і виступи на ложі арбалета. У розпачі він вилаявся, це допомогло, гаки зачепилися, тятива захопила горіх⁴⁶³. Тремтячою рукою він наклав стрілу.

— Стріляй!

Він вистрілив. І промахнувся. Бо всупереч наказу цілився не в коня, а у вершника. Він бачив, як вістря стріли викресало іскри, тернувшись об сталевий нарукавник. Дзержка голосно і брудно вилаялася, здмухнула волосся з очей, прицілилася, натиснула спуск. Стріла влучила коневі в груди і цілком увійшла у грудну клітку. Кінь пронизливо звискнув, захрипів, повалився на коліна і на голову. Чорний лицар випав із сідла, покотився, загубивши шолом і меч. І почав підніматися.

Дзержка знову вилаялася, тепер руки тряслися в обох, в обох «козячі ніжки» раз за разом зісковзували із зачепів, стріли випадали з ровиків. А чорний лицар піднявся, відчепив від сідла величезний моргенштерн, пішов на них непевною ходою. Побачивши його обличчя, Рейневан затамував крик, притиснувшись ротом до ложа арбалета. Обличчя лицаря було білим, зі срібнуватим відблиском, як у прокаженого. Підведені синьо-червоною тінню очі були дикими та безтямними, у заслиненому і запіненому роті виблискували зуби.

— Adsu-u-u-umus!

Дзенькнули тятиви, просичали стріли. Обидві влучили, пробивши обладунок із голосним хрускотом, обидві ввійшли по саме оперення: одна — через комір, а друга — крізь нагрудник. Лицар захитався, сильно заточився, але втримався на ногах, а тоді, на превелике здивування Рейневана, знову рушив на них із незрозумілим криком, спльовуючи кров, яка цебеніла з рота, і розмахуючи моргенштерном. Дзержка вилаялася, відскочила, марно намагаючись перезарядити арбалет, зрозумівши, що не встигне, ухилилася від удару, спіткнулася, впала, побачивши, як на неї летить колюча куля моргенштерна, затулила голову й обличчя руками.

Рейневан крикнув — і цей крик урятував їй життя. Лицар повернувся до нього, а Рейневан вистрелив зблизька, цілячись у живіт. Стріла і цього разу ввійшла по саме оперення, із сухим тріском продірявивши бляшаний напоясник. Сила удару була чималою, вістря опинилося десь глибоко у нутрощах, проте лицар не впав і цього разу, похитнувся, але втримав рівновагу і швидко рушив на Рейневана, ревучи і піднімаючи моргенштерн для удару. Рейневан задкував, намагаючись зачепити козячу ніжку за тятиву. Зачепив, натягнув. І тільки тоді усвідомив, що в нього немає стріли. Він зачепився каблуком за купину, сів на землю, з жахом дивлячись, як наближається смерть — біла як крейда, дикоока, а з її рота течуть піна і кров. Він затулився арбалетом, який тримав обіруч.

— Adsumus! Adsum...

Усе ще напівлежачи-напівсидячи, Дзержка де Вірсінг натиснула спуск арбалета й увігнала стрілу просто в потилицю ворога. Лицар випустив моргенштерн, безладно замахав руками і звалився, як колода, так що аж відчутно здригнулася земля. Упав він за півкроку від Рейневана. Маючи залізне вістря і кілька дюймів ясенового дерева в мозку, лицар, як на диво, ще не був зовсім мертвий. Досить довго він хрипів, сіпався і дряпав дерен. Нарешті знерухомів.

Дзержка якийсь час стояла на колінах, спираючись на випростані руки. Потім її зненацька знудило — і вона виблювала. Тоді встала. Перезарядила арбалет, наклала стрілу. Підійшла до агонізуючого коня лицаря, прицілилася зблизька. Дзенькнула тятива, голова тварини безсило стукнулася об землю, задні ноги спазматично смикнулися.

— Я люблю коней, — сказала вона, дивлячись Рейневанові у вічі. — Але на цьому світі, щоби вижити, часом треба пожертвувати тим, що любиш. Запам'ятай це, родичу. І наступного разу цілься в те, у що кажу.

Він кивнув, підвівся.

— Ти врятував мені життя. І помстився за брата. На якусь там дещицю.

— Це вони... Ці вершники... убили Петерліна?

— Вони. Ти не знав? Але зараз не час розводити теревені, родичу. Треба втікати, поки до нас не добралися його приятелі...

— Вони шукали мене аж тут...

— Не тебе, — спокійно відповіла Дзержка. — Мене. Вони чекали мене в засідці відразу за Бардом, біля Потворова. Розігнали табун, розгромили ескорт, чотирнадцять трупів лежать там на гостинці. Я теж була би серед них, коли б не... Забагато говоримо!

Вона застромила пальці до рота, свиснула. Невдовзі по землі застукотіли копита, з туману виринула кобила в яблуках, що бігла клусом. Дзержка заскочила в сідло, черговий раз здивувавши Рейневана спритністю і воістину котячою грацією рухів.

— Чого стоїш?

Він схопив її руку, заскочив на круп кобили позаду Дзержки. Кобила захрипіла, дрібно застукотіла копитами, відвертаючи голову, позадкувала від трупа.

— Хто це був?

— Демон, — відповіла Дзержка, відгортаючи з чола неслухняне волосся. — Один із тих, що ідуть у темряві. Цікаво тільки, курва, хто на мене доніс...

— Гашшашин.

— Що?

— До дідька твого Хорасана, — обернулася вона в сідлі. — І твою Персію. Ми, якщо до тебе ще не дійшло, в Шльонську, біля підніжжя Горохової гори, за милю від Франкенштейна. Але до тебе, як я бачу, багато чого може не доходити. Ти спускаєшся зі схилів Горохової на світанку після осіннього рівнодення. І чорт знає, під впливом якої арабської речовини. Але те, що нам загрожує смерть, ти повинен розуміти. Так що заткнися і тримайся, бо я буду їхати швидко!

Лицарі — їхній кортеж разом зі зброєносцями і пахолками налічував двадцять одного чоловіка, — їхали по-воєнному, у повних металевих обладунках, з розгорнутими вимпелами. Більшість із них побувала в бою, більшість побачила в житті чимало. Незважаючи на це, оця більшість зараз ковтала слину, бачачи страхітливо посічені тіла, скоцюрблені на чорному від крові піску. І ніхто і не думав насміхатися з хворобливої блідості, яка від цього видовища вкрила обличчя молодших і менш бувалих.

Сонце піднялося вище, розсіяло туман, під його променями рубіново заблищали застиглі краплі, що висіли, неначе ягоди, на полині та ковилі, якими заросло узбіччя. Ні в кого з лицарів ця картина не викликала ні естетичних, ні поетичних асоціацій.

— Але ж і порубали їх, курча мать, — сказав, сплюнувши, Кунад фон Нойдек. — Але ж і рубанина тут була, ого!

— Катівські удари, — погодився Вільгельм фон Кауффунг. — Різня.

З лісу повиходили решта вцілілих, пахолки і конюхи. Хоч і бліді та напівпритомні від страху, вони не забули про обов'язки. Кожен вів по декілька коней із тих, які розбіглися під час нападу.

Рамфольд фон Оппельн, найстарший з лицарів, глянув з висоти сідла на конюшого, який тремтів від страху серед вершників, що його оточили.

— Хто на вас напав? Та говори ж, хлопе! Заспокойся. Ти вижив. Тобі вже ніщо не загрожує.

— Бог уберіг... — в очах конюшого все ще нутрувала паніка. — І Бардська Божа Мати...

— При нагоді даси на месу. А тепер — кажи. Хто вас побив?

— А мені-то відкіль знати? Напали... У збруї були... У залізі... Як і ви...

— Лицарі! — обурився здоровань з обличчям ченця, на гербі якого були дві схрещені срібні ручищі в червоному полі. — Лицарі нападають на купців на гостинцях! Клянуся муками Господніми, саме час їхньому раубрітерству покласти край. Саме час вжити якихось жорстких заходів! Може, коли кілька голів злетить на ешафоті, нарешті опам'ятаються паночки із замочків.

— Свята правда, — підтакнув з кам'яним виразом обличчя Венцель де Харта. — Свята правда, пане фон Рунге.

— А чому, — відновив розслідування фон Оппельн, — на вас напали? Ви везли що-небудь коштовне?

— Та де там... Ну, хіба що коней...

— Коней, — замислено повторив де Харта. — Ласа річ, коні зі Скалки. З табуна пані Дзержки де Вірсінг... Упокій, Господи, її...

Він урвав, проковтнув слину, не в змозі відірвати очей від понівеченого обличчя жінки, яка лежала на піску в страхітливо неприродній позі.

— Це не вона, — конюший закліпав непритомними очима. — Це не пані Дзержка. Це жінка машталіра... Он того, який ондечки лежить... Їхала з нами від Клодзька.

— Помилилися, — холодно відзначив факт Кауффунг. — Узяли цю машталірову за Дзержку.

— Видно, таки взяли, — безпристрасно підтвердив конюх. — Бо...

— Бо що?

— Виглядала на ліпшу пані.

— Чи значить це, — фон Оппельн випростався в сідлі. — Чи значить це, пане Вільгельме, що ви натякаєте, що це не був напад з метою пограбування? Що саме пані де Вірсінг...

— Була ціллю? Так. Я в цьому упевнений.

— Була ціллю, — додав він, бачачи запитальні погляди решти лицарів. — Була ціллю нападу, як Миколай Ноймаркт, як Фабіан Пфефферкорн... Як усі інші, хто всупереч забороні торгував із... із закордоном...

— Винні лицарі-грабіжники, — твердо сказав фон Рунге. — Не можна вірити дурним вигадкам, пліткам про змови і нічних демонів. Усе це були і є звичайні грабіжницькі напади.

— А ще могли, — сказав тоненьким голосом молоденький Генріх Барут, якого, аби відрізнити від решти Генріхів, у родині називали Шпачком. — А ще цей злочин могли вчинити жиди. Щоби добути християнської крові, знаєте, на мацу. О, погляньте на он того, нещасного. Та в ньому, мабуть, і краплі крові не залишилося...

— Як могло залишитися, — докірливо подивився на юнака Венцель де Харта, — якщо в нього голови не залишилося...

— Це могли зробити, — похмуро вставив Гунтер фон Бішофсгейм, — ті відьми на мітлах, які на нас учора вночі біля багаття немовби з неба звалилися! Клянуся шапочкою святого Антонія! От потроху і починає розв'язуватися загадка! Я ж вам казав, що між дияволицями був Рейнмар де Беляу, що я його розгледів і впізнав! А достеменно відомо, що де Беляу — чарівник, в Олесниці чорною магією займався, на жінок чари наводив. Тамтешні панове можуть підтвердити!

— А я от нічого не знаю, — промимрив, дивлячись на Бенно Еберсбаха, Бичок Кромпуш. Обидва вони вчорашньої ночі впізнали Рейневана серед відьом, що летіли по небу, але воліли цього не зраджувати.

— Ну, атож, — відкашлявся Еберсбах. — Ми в Олесниці буваємо рідко. Пліток не слухаємо...

— Це не плітки, — поглянув на нього Рунге, — а факти. Белява займався чаклунством. Проклятий начебто власного брата вбив, як Каїн, коли той виявив його чортові практики.

— Годі сумніватися, — підтакнув Євстахій фон Рохов. — Про це говорив пан фон Рейдебург, стшелінський староста. А до нього такі вісті дійшли з Вроцлава. Від єпископа. Юний Рейнмар де Беляу зшаленів від чаклунства, диявол його з глузду зсунув. Диявол його рукою керує, до злочинів підштовхує. Убив він власного брата, убив пана Альбрехта Барта з Карчина, убив купця Ноймаркта, убив купця Гануша Троста, ба, на зембицького князя, кажуть, замахнувся.

— Таки замахнувся! — підтвердив Шпачок. — І до вежі за це потрапив. Одначе втік. З диявольською поміччю, бо як же ще.

— Якщо це чортова справа, — неспокійно роззирнувся Кунад фон Нойдек, — то їдьмо звідсіль чимшвидше... Бо ще, чого доброго, до нас щось нечисте причепиться...

— До нас? — Румфольд фон Опельн пацнув долонею по підвішеному біля сідла щиту, який вище гербового срібного багра був перепоясаний стрічкою з червоним хрестом. — До нас? До цього знака? Та ми ж хреста взяли, ми ж хрестоносці, з єпископом Конрадом хрестовим походом на Чехію йдемо, бити єретиків, Бога захищати і релігію! Ні, не може до нас чорт підступитися. Бо ми milites Dei, ангельська міліція!

— Як ангельська міліція, — зауважив фон Рохов, — ми маємо не тільки привілеї, а й обов'язки.

— Що ви хочете цим сказати?

— Пан фон Бішофсгейм упізнав Рейнмара з Беляви серед чарівниць, які летіли на шабаш. Про це, як тільки приїдемо у Клодзько, на збірний пункт хрестового походу, треба буде донести Святій Курії.

— Доносити? Пане Євстахію! Таж ми лицарі!

— Донос стосовно чарів і єресі лицарської честі не заплямовує.

— Завжди заплямовує!

— Не заплямовує!

— Заплямовує, — прорік Румфольд фон Оппельн. — Але донести треба. І донесемо. А тепер далі, панове, у дорогу, у Клодзько, нам, ангельській міліції, не можна спізнитися на збірний пункт.

— Сором був би, — тонко підтвердив Шпачок, — якби єпископський хрестовий похід без нас на Чехію рушив.

— То їдьмо, в дорогу, — Кауффунг повернув коня. — Тим більше, що нам тут робити нічого. Як я бачу, цією справою займуться інші.

Справді, гостинцем наближалися збройні люди бургграфа з Франкенштейна.
* * *
— Ось, — Дзержка де Вірсінг зупинила коня, глибоко зітхнула, притулений до її спини Рейневан відчув це зітхання. — Ось і Франкенштейн. Міст на ріці Будзувці. Ліворуч від дороги — госпіс божогробців, костел Святого Георгія і Вежа блазнів. Праворуч — млини і буди фарбарів. Далі, за мостом, — міська брама, яку називають Клодзькою. Там — князівський замок, там — вежа ратуші, там — фара⁴⁶⁴ Святої Анни. Злазь.

— Тут?

— Я мушу.

— Так я і думала. Злазь.

— А ти?

— Я питаю, куди ти поїдеш?

Дзержка подмухом відкинула пасмо волосся. Подивилася на нього. Він зрозумів її погляд і більше ні про що не запитував.

— Бувай, родичу. До побачення.

— Дай Боже, аби у кращі часи.