Вісник київського національного лінгвістичного університету серія Філологія

Угощение является элементом данной КС и будет рассмотрено нами как с точки зрения материальной составляющей ситуации, так и с точки зрения поведения участников.

Автор упоминает об особом японском чае, которым угощали представителей английской миссии: After the ordinary tea, we were supplied with a beverage peculiar to the upper classes of Japan: this consists of a sort of ’puree made of the tea-leaves themselves. They are first stewed, then dried and ground in a hand-mill into a powder; this is mixed with hot water, and whipped with split bamboo until it creams. It is served up hot, and looks like physic. Altogether, I thought it more palatable than senna. This delicacy is called Koitscha, or thick tea… [там же, р. 153]. Л. Олифант сравнивает вкус японского чая с сенной – лекарством – “a drug consisting of the dried leaflets of several species of Cassia” [30, р. 5491]. Здесь мы наблюдаем два сравнения, в которых стандартом сравнения выступает лекарство: looks like physic, more palatable than senna, что свидетельствует о низкой оценке. Кроме того, используется экзотизм – название чая Koitscha, которому автор дает пояснение thick tea. Фактором, обусловливающим интерес к данному напитку, является его статусная знаковость: peculiar to the upper classes of Japan. Следует также отметить и статусное противопоставление двух видов чая: ordinary tea – beverage peculiar to the upper classes of Japan. Английский секретарь подробно описывает процесс приготовления напитка: They are first stewed, then dried and ground in a hand-mill into a powder; this is mixed with hot water, and whipped with split bamboo until it creams, из чего можно заключить, что автор интересуется японскими гастрономическими особенностями.

Интересно, что английский секретарь обращает особое внимание на сладости, поданные японцами, подробно описывает упаковку: …it was succeeded by a number of small square wooden boxes on little stands; they were rather like toy-boxes, and might be supposed to contain some description of game. We each had one of these to ourselves [22, р. 153]. Л. Олифант детально описывает сами коробки, используя три прилагательных, характеризующих различные свойства предмета, здесь также наблюдается сравнение: like toy-boxes и высказывается предположение о назначении. Указывается количество коробок: a number of, we each had one of these to ourselves. Кроме того, перечисляются виды конфет, однако используется только лексика, входящая в состав современного автору английского языка: barley-sugar – “sugar boiled (formerly in a decoction of barley) till it becomes brittle and candied” [24, р. 454], sponge-cakes – “a very light sweet cake made of flour, eggs, and sugar, flavored with lemon: so called from its light, spongy substance” [30, р. 5852], Gibraltar rock – “a kind of sugar-candy made in short thick sticks with rounded ends” [26, р. 2509]. Л. Олифант акцентирует внимание на схожести японских и английских сладостей. Отметим, что в описании как сладостей, так и их упаковки используются слова, относящиеся к лексико-семантическому полю “детство”: toy-boxes, game, schoolboys. Автор с иронией пишет о том, что угощение было послано вслед за ними домой: We were not only supposed to nibble at these sweetmeats during the visit, but the boxes, with all that remained in them, were sent after us to our abode; so that we were enabled, for some days afterwards, to retire to the privacy of our chambers whenever we felt moved, and feast in secresy upon their luscious contents [22, р. 153].

Автор употребляет сниженную лексику nibble – “to eat by biting or gnawing off small bits; gnaw” [28, р. 3984] в сочетании с высоким стилем: to retire to the privacy of our chambers whenever we felt moved, and feast in secresy upon their luscious contents для создания комического эффекта.

Вполне логично, что именно пища в данной КС является важнейшим материальным компонентом.

Отметим, что сообщение составляет очень малую долю в описании КС, что, вероятно, свидетельствует об уверенности в успешном исходе переговоров и большом интересе к быту и личностным особенностям японцев: They opened the conversation by manifesting some anxiety about the yacht, and wished to know at what period his Excellency intended to make it over to the Japanese Government. Lord Elgin assured them that its delivery should take place immediately on the signing of the Treaty. After a somewhat prolonged discussion on the subject of full powers, so difficult of comprehension to the Eastern mind, it was arranged that the interchange should take place on the following day [22, р. 152]. Как видно из примера, японская сторона выражает беспокойство передачей яхты японскому правительству. Реакция англичан проявляется в уверениях, что яхта будет передана сразу же после подписания соглашения. Эта информация позволяет предполагать, что для Японии, где долгое время было запрещено строить корабли, яхта была стратегически важным объектом. Автор описывает обсуждение вопроса обмена полномочиями: англичане настаивают на данной процедуре, поскольку она осмысляется ими как необходимая и общепринятая в международном дипломатическом праве. Вероятно, изначально данное действие вызывает у японцев подозрения, однако далее следует согласие произвести обмен полномочиями на следующий день. Опасения японской стороны, предположительно, были вызваны неосведомленностью по данному вопросу из-за длительного, практически полного отсутствия дипломатических контактов.

Сообщение КС не содержит скрытых смыслов, однако различия в особенностях дипломатического этикета не позволяют полностью избежать асимметрии между сообщаемым и подразумеваемым.

Таким образом, теоретические основы изучения КС как структурного элемента ПКК опираются на утверждение о взаимосвязи перцепции и коммуникации. Анализ КС в дневниковом тексте осуществляется в соответствии с ее структурой, выделяемой на основе модели коммуникации Р. О. Якобсона и включающей в себя коммуникантов, ситуативный контекст и сообщение. КС объединена определенным событием и соотносится со смысловым ядром ПКК.

Установлено, что исследуемая КС характеризуется следующими особенностями:

Интерес к личности не определяется статусом и распределяется неравномерно: много внимания уделяется переводчику и одному из министров. Наблюдается ассиметрия авторского внимания между коммуникантами как одного статуса (двумя министрами), так и разных статусов (министром и переводчиком). Примечательно, что оценка фоновых коммуникантов “слуги” положительная, ту же позицию в собственной культуре автор оценивает ниже, хотя, как известно, в антиномии свое-чужое свое стоит на порядок выше. В материальном контексте наибольшее внимание привлекают статусные вещи (например, чай, предназначенный только для высших слоев населения, играющий статусообразующую роль), а также предметы, характерные для родной автору культуры (стулья). Отметим, что английский секретарь стремится “ввести” читателя в японскую культуру, что проявляется в экскурсах, объясняющих те или иные предметы (японский чай Коитша). Л. Олифант уделяет внимание не только собственно интерьеру, но и экстерьеру здания, где происходит КС. При описании компонента “сообщение” автор передает только суть информационной составляющей, не останавливаясь на вербальном и невербальном поведении коммуникантов, собственно процесс передачи информации мало интересует Л. Олифанта. Собственно информационная часть переговоров интересует англичанина меньше, чем культурные особенности японского быта и личности коммуникантов.

Перспективы дальнейших исследований связаны с разработкой теоретической базы коммуникативной ситуации как структурного элемента перцептивно-коммуникативного комплекса, анализом и сопоставлением перцептивно-коммуникативных комплексов различной тематики в автодокументальных текстах.
ЛИТЕРАТУРА
1. Андерсон Дж. Когнитивная психология / Джон Андерсон ; [пер. с англ. С. Комаров]. – СПб. : Питер, 2002. – 496 с. – (Серия “Мастера психологии”).

2. Барабанщиков В. А. Системность. Восприятие. Общение / В. А. Барабанщиков, В. М. Носуленко. – М. : Институт психологии РАН, 2004. – 480 с.

3. Бор Н. Избранные научные труды / Нильс Бор. – М. : Наука, 1971. – 346 с.

4. Вепрева И. Т. Языковая рефлексия в постсоветскую эпоху / Ирина Трофимовна Вепрева. – М. : ОЛМА-ПРЕСС, 2005. – 384 с.

5. Гейвин Х. Когнитивная психология / Хелен Гейвин ; [пер. с англ.]. – СПб. : Питер, 2003. – 272 с.

6. Гибсон Дж. Дж. Экологический подход к зрительному восприятию / Джеймс Джером Гибсон ; [пер. с англ. Т. М. Сокольской ; общ. ред. и вступ. ст. А. Д. Логвиненко]. – М. : Прогресс, 1988. – 464 с.

7. Голубовская И. А. Этнические особенности языковых картин мира : [монография] / Ирина Александровна Голубовская. – К. : Издательско-полиграфический центр “Киевский университет”, 2002. – 293 с.

8. Гумбольдт фон В. Язык и философия культуры / Вильгельм фон Гумбольдт ; [пер. с нем. яз. ; сост., общ. ред. и вступ. статьи А. В. Гулыш, Г. В. Рамишвили]. – М. : Прогресс, 1985. – 456 с.

9. Джапаридзе 3. Н. Перцептивная фонетика (основные вопросы) / Зураб Николаевич Джапаридзе. – Тбилиси : Мецниереба, 1985. – С. 14.

10. Донец П. Н. Основы общей теории межкультурной коммуникации : научный статус, понятийный аппарат, языковой и неязыковой аспекты, вопросы этики и дидактики / Павел Николаевич Донец. – Харьков : Штрих, 2001. – 384 с.

11. Жайворонок В. В. Українська етнолінгвістика : нариси / Віталій Вікторович Жайворонок. – К. : Довіра, 2007. – 252 с.

12. Зинченко В. П. Теоретические проблемы психологии восприятия / В. П. Зинченко // Инженерная психология . – М. : МГУ, 1972. – С. 150–210.

13. Лаенко Л. В. Восприятие как составляющая процесса коммуникации / Л. В. Лаенко // Известия СПбГЭТУ “ЛЭТИ”. Сер. : Гуманитарные науки. – 2005. – № 1. – Изд-во СПбГЭТУ. – С. 18–22.

14. Лурия А. Р. Лекции по общей психологии / Александр Романович Лурия. – СПб. : Питер, 2006. – 320 с. – (Серия “Мастера психологии”).

15. Найссер У. Познание и реальность. Смысл и принципы когнитивной психологии / Ульрих Найссер ; [пер. с анг. В. В. Лучкова]. – М. : “Прогресс”, 1981. – 232 с.

16. Оконешникова И. Г. Роль модусов восприятия в формировании фрагментов сознания и в смысловой системе организации речевого произведения / И. Г. Оконешникова // Речевая деятельность. Языковое сознание. Общающиеся личности : XV Междунар. симпозиум по психолингвистике и теории коммуникации (Москва, 30 мая – 02 июня 2006 г.) : [тезисы докладов]. – М. : Эйдос, 2006. – С. 204–205.

17. Слобин Д. Психолингвистика / Д. Слобин, Дж. Грин ; [под общ. ред. и предисл. А. А. Леонтьева] ; [пер. с англ.]. – М. : Прогресс, 1976. – 350 с.

18. Чугаева Т. Н. Перцептивный аспект звукового строя английского языка : [монография] / Татьяна Николаевна Чугаева. – Екатеринбург ; Пермь : ПНЦ УрО РАН, 2007. – 246 с.

19. Штерн А. С. Перцептивный аспект речевой деятельности : [монография] / Алла Соломоновна Штерн. – СПб. : Изд-во СПб. ун-та, 1992. – 236 с.

20. Якобсон Р. О. Речевая коммуникация : Язык в отношении к другим системам коммуникации. Избранные работы / Роман Осипович Якобсон. – М. : Прогресс, 1985. – 460 c.

21. Johnson’s dictionary [Электронный ресурс] / S. Johnson, J. Walker. – Boston, 1836. – 444 p. – Режим доступа : http://www.archive.org/ details/johnsonsdiction00walkgoog

22. Oliphant L. Narrative of the Earl of Elgin’s mission to China and Japan, in the years 1857, ’58, ’59 [Электронный ресурс] / Laurence Oliphant. – Edinburgh ; L. : W. Blackwood & Sons, 1859. – 496 p. – Режим доступа : http://archive.org/details/narrativeearlel01olipgoog

23. Shannon C. Communication in the presence of noise / C. Shannon // Proc. Institute of Radio Engineers. – Jan. 1949. – V. 37. – № 1. – P. 10–21.

24. The century dictionary an encyclopedic lexicon of the English language : in 10 v. [Электронный ресурс]. – N. Y. : The Century Co, 1889–1895. – V. 1. – 880 p. – Режим доступа : http://www.archive.org/details/century dict01whit

25. The century dictionary an encyclopedic lexicon of the English language : in 10 vol. [Электронный ресурс]. – N. Y. : The Century Co, 1889–1897. – V. 2. – 1776 p. – Режим доступа : http://www.archive.org/details/ centurydiction02whit

26. The century dictionary an encyclopedic lexicon of the English language : in 10 v. [Электронный ресурс]. – N. Y. : The Century Co, 1889–1895. – V. 3. – 2670 p. – Режим доступа : http://www.archive.org/details/century dictionar03whit.

27. The century dictionary an encyclopedic lexicon of the English language : in 10 v. [Электронный ресурс]. – N. Y. : The Century Co, 1889–1897. – V. 4. – 3556 p. Режим доступа : http://www.archive.org/details/century dictionar04whit

28. The century dictionary an encyclopedic lexicon of the English language : in 10 v. [Электронный ресурс]. – N. Y. : The Century Co, 1889–1895. – V. 5. – 4436 p. – Режим доступа : http://www.archive.org/details/century dictionar05whit

29. The century dictionary an encyclopedic lexicon of the English language : in 10 v. [Электронный ресурс]. – N. Y. : The Century Co, 1889–1895. – V. 6. – 5316 p. – Режим доступа : http://www.archive.org/details/century dictionar06whit

30. The century dictionary an encyclopedic lexicon of the English language : in 10 v. [Электронный ресурс]. – N. Y. : The Century Co, 1889–1895. – V. 7. – 6208 p. – Режим доступа : http://www.archive.org/details/century dictiona07whit.

31. Weaver W. The mathematics of communications / W. Weaver // Communication and culture. – N. Y., 1966. – Р. 15–23.

Дата надходження до редакції

17.05.2012
ОНТОЛОГІЧНЕ Й ЕПІСТЕМОЛОГІЧНЕ ПІДҐРУНТЯ

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКІВ МОВИ І КУЛЬТУРИ

ЯК СИМВОЛІЧНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ СТРУКТУР

ПАШКОВА Н. І.

Сучасний етап розвитку гуманітарної науки характеризується новим вектором у витлумаченні взамозв’язків мови і культури, які все ще розглядаються представниками різних шкіл неоднаково [10, с. 60].

Перший підхід, філософський або інструменталістський (С. Атановський, Г. Брутян, Е. Маркарян, С. Тер-Мінасова), виходить із визнання однобічного впливу культури на мову, розвиваючи теорію віддзеркалення культури мовою. Згідно з таким поглядом, головною функцією мови є відбиття дійсності, в тому числі й культурної реальності, як її частини. Ґенеза мови йде услід за ґенезою культури й суспільства, а не визначає їх: “Зі зміною дійсності змінюються культурно-національні стереотипи й сама мова”, – пише В. Маслова [там само, с. 60]. С. Тер-Мінасова переконує, що культура є первинною відносно мови [16, с. 24–26]. Очевидно, що така теорія хибує на однобічність через неврахування взаємного впливу мови й культури.

Другий підхід, який визнає зворотний вплив мови на культуру, досі залишається відкритим і дискусійним. Він базується на засадах розуміння мови як духовної сили, що є втіленням культури (В. Гумбольдт, О. Потебня) та гіпотезі лінгвістичної відносності Сепіра-Ворфа, згідно з якою кожен народ категоризує явища дійсності крізь призму рідної мови, відображаючи їх у національно-мовній картині світу [23]. Подальшого розвитку ця гіпотеза отримала у працях засновника сучасного європейського неогумбольдтіанства Й. Вайсгербера, який наділяє мову великою роллю, трактуючи її як “Weltbild” – “проміжний світ”, що стоїть між об’єктивною дійсністю і свідомістю [1].

В. фон Гумбольдт виявив і дослідив взаємовплив характеру мови і характеру народу у праці “Про відмінність будови людських мов та її вплив на духовний розвиток людського роду” [6]. На тезі В. фон Гумбольдта про єдність мови і духовної культури народу, який трактував мову як “зовнішній вияв духу народів”, базуються засадничі теоретичні основи сучасної лінгвокультурології [там само, с. 80]. Ця ідея полягала в тому, що за різними мовними формами стоять різні національні способи мислення й сприйняття світу, отже, мова не лише відбиває культуру й духовність народу, але водночас і залежить від них: “Лише духовна сила народу є життєвим і самостійним началом, а мова залежить від неї” [там само, с. 68]. Крім того, німецький учений уточнює: “Дуже поширеним є уявлення, що своїми позитивними якостями і своїм розвитком мови зобов’язані цивілізації та культурі. Проте, якщо пересвідчитися в історії, то подібна влада цивілізації та культури над мовою жодним чином не підтвердиться. Тією мірою, якою цивілізація та культура приносять ззовні або розгортають з глибин народного життя раніше не відомі поняття, теза про залежність мови від культури є, безумовно, слушною” [там само, с. 56–57]. Однак В. фон Гумбольдт не постулює однобічний вплив культури на мову, вважаючи що мова є зовнішнім виявом культури народу в їхній взаємодії: “Кожна мова вбирає в себе дещо від конкретної своєрідності своєї нації і впливає на неї в тому ж напрямку” [там само, с. 166]. При цьому взаємозв’язок між характером мови й характером народу не є тотожністю: “Якщо лишити в стороні відбиток національного характеру, можна <…> пізнати в кожній мові її власні, лише їй властиві особливості” [там само, с. 373]. У цьому ж руслі з цього приводу висловлювався О. Потебня, який розвинув ідеї В. фон Гумбольдта у праці “Думка і мова”: “Ми думаємо, що немає протилежності в розвитку культури й мови” [11, с. 61].

Третій погляд – лінгвокультурологічний – зумовлений імплікованою в самій назві науки лінгвокультурології ідеєю цілісності мови і культури, постулює нерозривність їхніх структурних одиниць [4, с. 36–37; 8, с. 238–243]. При цьому В. Маслова наголошує на другорядній ролі мови у цьому дуеті: “мова є складовою частиною культури, основним інструментом її засвоєння” [10, с. 62].

– критично проаналізувати питання взаємозв’язків мови й культури у філософському, лінгвокультурологічному та етнолінгвістичному аспектах;

Вагомим аргументом відсутності постійної повної детермінованості культури й мови Е. Сепір уважав нерівномірність темпів їхнього розвитку: “до певної міри слушним є уявлення про те, що протягом певного відрізку часу мова й культура перебувають у стані прямого взаємозв’язку й взаємодії. Елементи культури <…> не лише змінюються швидше, ніж елементи мовної системи, а й сама форма організації культури постійно змінюється. З цього з необхідністю випливає, що форми мови з часом припиняють виконувати функцію символів для відповідних форм культури. Форми мови більш адекватно відображають стан попередніх стадій культури, ніж її сучасний стан” [там само, с. 282–283]. Учений не стверджує, “що на певному етапі розвитку мова й культура опиняються зовсім не пов’язаними між собою, проте темпи їх зміни відрізняються настільки суттєво, що віднайти цей взаємозв’язок стає майже не можливим” [там само, с. 283].

Подібне тлумачення зв’язку мови й культури у проекції на етносвідомість розвивається у роботах М. Толстого та послідовників його московської етнолінгвістичні школи [20; 21; 22], “лінгвоантропологічних” студіях люблінської школи Є. Бартміньського та його учнів [25; 26; 27], української етнолінгвістичної школи О. Тищенка [18].

Школа М. Толстого кваліфікує відношення між мовою і культурою як ізоморфне, зважаючи на подібність їх когнітивних, комунікативних, соціальних функцій тощо. Це визнання ізоморфності власне й дало підстави М. Толстому екстраполювати мовознавчі методи й терміни на етнолінгвістичні дослідження традиційної духовної культури, починаючи від лінгвогеографії та лінгвістичної прагматики, реконструкції, понять семантики та синтаксису, концептуального аналізу, що істотно сприяло розвиткові науки в сучасному напрямку холізму [21, с. 16].

Проте трактування проблеми взаємодії мови й культури обмежили онтологічна та епістемологічна специфіка напрямку етнолінгвістичних досліджень школи М. Толстого. Етнолінгвістику її засновник бачить як галузь мовознавства, спрямовану на дослідження “співвідношення і зв’язків мови й духовної культури, мови і народного менталітету, мови та народної творчості в їхній взаємозалежності та різного роду кореспонденції” [20, с. 182]. Етнолінгвісти реконструюють культуру етносу і втілений у його мові архаїчний мовний образ світу в історичній ретроспективі на матеріалі фольклорних текстів, обрядів, ритуалів. Це дозволяє М. Толстому постулювати, що “відношення між культурою і мовою можна розглядати як відношення цілого та частини. Мову можна сприймати як компонент культури або знаряддя культури (що не є тим самим)… Однак мова водночас є й автономною відносно культури в цілому, і її можна розглядати окремо від культури (що і здійснюється постійно) або в порівнянні з культурою як з рівнозначним та рівноправним феноменом” [21, с. 16], а також: “мова становить інструмент культури і одну з її іпостасей” [там само, 312]. Такий ракурс дав підстави визнати й наявність особливого знакового стратуму символів – мови культури, за визначенням М. Толстого, детермінованої ритуалами й обрядами, віруваннями й культурними оцінками, що також було новим етапом в етнолінгвістичних студіях [там само, 357].

Але, як зазначає С. Толстая вже у 2008 р. відмінність мови культури від природної мови спричинена гетерогенністю (різною природою та субстанцією) знаків мови культури. Російська дослідниця поступово переходить на позицію свого опонента В. Телії, визнавши той факт, що основною відмінністю мови і культури є наявність власної символічної природи у культурної семантики, яка надає мовним одиницям у контексті культури, крім загальномовних значень, ще й додаткову культурну семантику – культурну конотацію [19, с. 5]. Очевидно, про ізоморфізм тут уже не йдеться.

Український етнолінгвіст О. Тищенко, поділяючи погляди школи М. Толстого щодо ізоморфізму мови і культури, підкреслює, що мова є засобом проникнення до ієрархії культурних цінностей, інструментом інтерпретації, категоризації й концептуалізації вторинних етносеміотичних систем – звичаїв, обрядів, вірувань, фольклору і т. ін. [18, с. 5]. Мова і культура у теоретичних поглядах О. Тищенка виступають як дві знакові системи, як духовна реальність і як інструмент та результат первинної концептуалізації світу, раціоналізації і структурування людського досвіду, відображених у космологічно зорієнтованій архетипній моделі світу [там само, с. 35].

На противагу історично спрямованій етнолінгвістиці, лінгвокультурологія зорієнтована на вивчення кореспонденції мови і культури в їх синхронній взаємодії [17, с. 217]. Очільниця лінгвокультурологічної школи досліджень взаємозв’язків мови і культури В. Телія виходить з кореляції мовних виразів з менталітетом народу, що дало їй підстави визначити такі спільні ознаки:

1. Культура і мова – це форми свідомості, що відображають світогляд людини і народу.

2. Мова і культура існують в діалозі одна з одною, оскільки суб’єктом та адресатом мови завжди є суб’єкти культури.

3. Обидва феномени мають індивідуальні або суспільні форми існування, суб’єктом культури та мови завжди є індивід або соціум, особистість або суспільство.

4. Спільною рисою для мови і культури є нормативність.

5. Історизм є однією із сутнісних властивостей мови і культури (антиномія “динаміка” або “статика”).

6. Культура є своєрідною історичною пам’яттю народу. Мова зберігає і збагачує колективну пам’ять завдяки кумулятивній функції [17, с. 218].

У той же час між двома найбільш визначальними атрибутами людини і суспільства В. Телія знаходить і значні відмінності, як-от:

1. У мові як засобі комунікації переважає установка на масового адресата, тоді як у культурі цінується елітарність.

2. Будучи знаковою системою, культура, на відміну від мови, не здатна до самоорганізації.

3. Мова і культура є різними семіотичними системами [17, с. 218].

Таке зіставлення приводить лінгвокультурологів до висновку, що культура є не ізоморфною, а гомоморфною (структурно подібною) мові [там само, с. 224–226; 9, с. 39]. У підсумку відношення гомоморфізму мови і культури вбачаються школою В. Телії у тому, що не все, наявне в культурі, відображене в мові, але все, що є в мові, так чи інакше існує в культурі [там само, с. 218]. Подібне бачення є результатом орієнтації студій школи В. Телії на дослідження повсякденної картини світу, представленої як у вербальній мові, так і в різних текстах культури. Увага цієї школи сфокусована на пошуках методів, що дозволяють формалізувати експлікацію культурної інформації, закладеної в лексичних і фразеологічних номінативних одиницях мови, розробці поняттєвого апарату для аналізу взаємозв’язків і взаємовпливів двох різних семіотичних систем – мови і культури – в їхній динаміці [там само, с. 220].

Отже, в онтологічному та епістемологічному аспектах лінгвокультурологія й етнолінгвістика різняться матеріалом, методами та завданнями Звідси й різне трактування взаємозв’язків мови і культури. У термінологічному аспекті розбіжність поглядів шкіл М. Толстого та В. Телії на стосунки мови і культури виражається відмінністю семантики термінів ізоморфізм та гомоморфізм. Термін “ізоморфізм” (від дгр. ισος “однаковий, подібний” і μορφή “форма”) є загальноприйнятим у лінгвістичній типології на позначення подібності, на відміну від аломорфізму – відмінності [7, с. 3]. Іменник “гомоморфізм”, утворений від дгр. прикметника ὁμός “однаковий, подібний” і μορφή “форма” за тією ж моделлю і має достатньо близьке, проте не синонімічне значення, відносно попереднього. У математичній логіці, звідки запозичені терміни, поняття ізоморфізм і гомоморфізм характеризують відповідність між системами об’єктів. Дві системи вважаються ізоморфними, якщо кожному елементу однієї системи відповідає лише один елемент другої. Гомоморфізм відрізняється від ізоморфізму тим, що при ньому відповідність об’єктів є однобічною, тому гомоморфний образ є неповним, наближеним відображенням оригіналу. Зрештою гомоморфізм – це подібність, а ізоморфізм – однаковість. Кожний ізоморфізм є гомоморфізмом, але не навпаки.

Проте обидва двоскладні грецизми мають і складову μορφή “форма”, отже, виражають, у першу чергу, формальну, зовнішню ознаку. Представлений вище аналіз поглядів етнолінгвістів та лінгвокультурологів показав, що у своїх висновках вони спираються, як правило, не на формальні, а на внутрішні, змістові, функціональні ознаки мови й культури. Це дає підстави вважати обидва терміни недостатньо коректними. Найбільш коректний, на наш погляд, термін уживає О. Селіванова, визначаючи зв'язок мови і культури як відношення структурного гомоморфізму двох семіотичних систем [13, с. 272].

Українська дослідниця погоджується з тим, що культура народу пронизує етнотекстові світи, однак уточнює, що існують також і інші, невербальні семіотичні системи, які також несуть семантику культури. На думку О. Селіванової, залучення мови до складу етнічної культури є цілком можливим, однак у цьому випадку постає проблема глобальної, цивілізаційної або епохальної культури, що виявляється у специфіці різномовних текстів, а також виникає питання диференціації субкультурних шарів і відповідно форм існування мови, що потребує окремого обґрунтування. Безперечно, культура є скарбницею різних кодових систем, які не можуть бути тотожними, оскільки тоді їх існування втрачає сенс. Тому актуальною проблемою залишається вивчення системної організації та самоорганізації культури як коду. Нелінійний перетин різних за природою семіотичних систем, на погляд О. Селіванової, і створює модель культури, яка може претендувати на статус синергетичної суперсистеми, але й ця гіпотеза ще потребує вивчення й доведення. Спільними рисами мови і культури О. Селіванова вважає: 1) фіксацію з їхньою допомогою особливостей світогляду угруповання, до якого вони належать; 2) наявність у них індивідуальних і колективних форм існування; 3) нормативність їх знакових систем; 4) взаємозв’язок і взаємну детермінованість; 5) еволюційність. Водночас відмінності мови від культури полягають насамперед у тому, що культура є продуктом соціальної, а не біологічної активності людей, а мова є явищем і культури, і природи, адже в самій матерії мови, в низці істотних характеристик мовної структури виявляється біологічна природа людини. Природа визначає в мові найглибші риси її структури, закономірності породження та сприйняття тексту, у той час як культура зумовлює план змісту мови [14, с. 316].

Новітня генерація лінгвокультурологів намагається примирити відмінні, але не полярні погляди різних напрямів на взаємозв’язок мови і культури на засадах когнітології. В останніх працях з лінгвокультурології мова розглядається як складова культури, головний засіб її засвоєння, її продукт та знаряддя [12]. Культура і мова постають як єдність, проте не як тотожність. Основні положення компромісного погляду такі:

1) мова є необхідною частиною культури, за допомогою якої культура структурується, репродукується, акумулюється, зберігається та передається;

2) мова і культура є знаковими системами, точкою перетину яких є культурні значення;

3) категорії мови і культури не абсолютно дублюють одна одну, що створює простір для смислотворчості;

4) і культура, і мова як її частина є історично змінними явищами [там само, с. 56].

Як видно, кожний погляд на багатоаспектну проблему взаємозв’язків мови і культури акцентує найближчий аспект цього зв’язку до онтологічних та епістемологічних засад свого напряму.

Підсумовуючи, слід зазначити, що співвідношення мови і культури – двох феноменів, які власне й роблять людину людиною, становить діалектичну єдність цілого й частини, спільного й окремого, відмінності й подібності. Мова і культура перебувають у постійній взаємодії й взаємозалежності, залишаючись при цьому автономними системами. Давно доведено, що мова є частиною духовної культури, має, як і культура, символічну природу і водночас є засобом вираження змісту культури, універсальною формою концептуалізації світу, інструментом пізнання, збереження й трансляції культурної інформації. При цьому зв'язок є двобічним: мова не лише відображає культуру, а й формує її. Цю своєрідність мови відзначив і Г. Шухардт у статті “Походження мови”: “Спорідненість між мовами є одним з аспектів культурної спорідненості, хоча мова в силу притаманної їй символіки й посідає серед інших досягнень культури відокремлене місце” [24, с. 77–78].

З погляду семіотики і мова, і культура є інформаційними знаковими системами, виявом яких є текст. На відміну від порівняно простої мовної структури, що має менше десяти рівнів, культура постає поліглотичною надсистемою кодів, включаючи в себе й вербальну мову. Вербальна мова є основною ядерною знаковою системою етнокультури, на яку надбудовуються всі інші її знакові системи.

Структурні рівні культури лише окреслюються у сучасній культурології. На нинішньому етапі можна говорити лише про опис “контурів культури”, про які писав Е. Сепір [15, с. 193] і посперечатися з І. Голубовською, яка вважає це завдання в цілому завершеним [5, с. 34]. Звичайно, лінгвокультурологія зробила великі кроки з часів Е. Сепіра та Б. Ворфа, проте остання крапка в розв’язанні проблеми взаємозв’язків мови і культури буде поставлена тоді, коли структура культури буде вичерпно описана.

2. Воркачев С. Г. Лингвокультурология, языковая личность, концепт : становление антропоцентрической парадигмы в языкознании / С. Г. Воркачев // Филологические науки. – 2001. – № 1. – С. 64–72.

3. Воробьев В. В. Лингвокультурологическая парадигма личности / Владимир Васильевич Воробьев. – М. : Рос. ун-т дружбы народов, 1996. – 170 с.

4. Воробьев В. В. Лингвокультурология : теория и методы / Владимир Васильевич Воробьев. – М. : РУДН, 1997. – 331 с.

5. Голубовська І. О. Етнічні особливості мовних картин світу : [монографія] / Ірина Олександрівна Голубовська. – К. : Логос, 2004. – 283 с.

6. Гумбольдт В. фон. Избранные труды по языкознанию / Вильгельм фон Гумбольдт. – М. : Прогресс, 1984. – 400 с.

7. Историческая типология славянских языков / [под ред. А. С. Мельничука]. – К. : Наукова думка, 1986. – 286 с.

8. Лучинина Е. Н. Лингвокультурология в системе гуманитарного знания / Е. Н. Лучинина // Критика и семиотика. – Тверь : Тверской госуд. ун-т, 2004. – Вып. 7. – С. 238–243.

9. Маслова В. А. Введение в лингвокультурологию / Валентина Авраамовна Маслова. – М. : Наследие, 1997. – 207 с.

10. Маслова В. А. Лингвокультурология / Валентина Авраамовна Маслова. – М. : Издательский центр “Академия”, 2001. – 208 с.

11. Потебня А. А. Из записок по русской грамматике / Александр Афанасьевич Потебня. – М. : Учпедгиз, 1958. – Т. І–ІІ ; М. : Просвещение, 1968. – Т.ІІІ ; М. : Просвещение, 1977. – Т. ІV.

12. Режабек Е. Я. Когнитивная культурология / Е. Я. Режабек, А. А. Филатова. – СПб. : Алетейа, 2010. – 311 с.

13. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика. Термінологічна енциклопедія / Олена Олександрівна Селіванова. – Полтава : Довкілля-К, 2006. – 716 с.

14. Селіванова О. О. Лінгвістична енциклопедія / Олена Олександрівна Селіванова. – Полтава : Довкілля-К, 2010. – 769 с.

15. Сепир Э. Избранные труды по языкознанию и культурологии / Эдвард Сепир. – М. : Прогресс, 2001. – 654 с.

16. Тер-Минасова С. Г. Языки и межкультурная коммуникация / Светлана Григорьевна Тер-Минасова. – М. : Слово, 2000. – 262 с.

17. Телия В. Н. Русская фразеология : семантический, прагматический и лингвокультурологический аспекты / Вероника Николаевна Телия. – М. : Наука, 1996. – 288 с.

18. Тищенко О. В. Обрядова семантика у слов’янському мовному просторі / Олег Володимирович Тищенко. – К. : Видавничий центр КДЛУ, 2000. – 236 с.

19. Толстая С. М. Пространство слова. Лексическая семантика в общеславянской перспективе / Светлана Михайловна Толстая. – М. : Индрик, 2008. – 528 с.

20. Толстой Н. И. О предмете этнолингвистики и ее роли в изучении языка и этноса / Н. И. Толстой // Ареальные исследования в языкознании и этнографии : язык и этнос. – Л., 1983. – С. 181–190.

21. Толстой H. И. Язык и народная культура : очерки по славянской мифологии и этнолингвистике / Никита Ильич Толстой. – М. : Изд-во “Индрик”, 1995. – 512 с.

22. Толстой Н. И. Этнолингвистика в кругу гуманитарных дисциплин / Н. И. Толстой // Русская словесность. От теории словесности к культуре текста. Антология. – М. : Академия, 1997. – С. 312.

23. Уорф Б. Л. Отношение норм поведения и мышления к языку / Б. Л. Уорф // Новое в зарубежной лингвистике. – М. : Изд-во иностранной литературы, 1960. – Вып. 1. – С. 135–168.

24. Шухардт Г. Избранные статьи по языкознанию / Гуго Шухардт. – М. : Эдиториал УРСС, 2010. – 295 с.

25. Bartmiński J. Słownik ludowych stereotypów językowych : Założenia ogólne / J. Bartmiński // Etnolingwistyka / [рod red. J. Bartminskiego]. – Lublin : UMCS, 1988. – T. l. – S. 164.

26. Bartmiński J. Definicja kognityvna jako narodze opisu konotacji / J. Bartmiński // Konotacja. – Lublin, 1993. – S. 23–42.

27. Bartmiński J. O profilowaniu pojęć w słowniku etnolingwistycznym / J. Bartmiński // Profilowanie poiec. – Lublin, 1993. – S. 7–12.

28. Bartmiński J. Punkt widzenia, perspektywa, językowy obraz świata / J. Bartmiński // Językowy obraz świata. – Lublin, 1999. – S. 103–120.

При цьому значна увага дослідників зосереджена на особливостях вербалізації та концептуалізації емоцій і емоційних станів людини 15. Водночас існує ширший спектр явищ психологічного та психічного характеру, які виходять за межі зазначеної проблематики вивчення емоцій. До таких феноменів належать психічні процеси, що включають відчуття і сприймання у їх зв’язку з художньою образністю 10; психічні властивості людини, які вивчаються з різних позицій, наприклад, з погляду репрезентації акцентуйованих особистостей 3, а також проблем відчуження 9. Досить продуктивно розвивається і комунікативна стилістика, пов’язана з дослідженням відображення в мові та тексті психосоціальних явищ 15. Окрім того, останнім часом зростає інтерес до особливостей втілення в художньому тексті такого психічного феномена, що подекуди набуває девіантних форм, як змінені стани свідомості (далі – ЗСС) 13, с. 135–153; 21, с. 88; 22.

У сучасній психології ЗСС тлумачаться як нетривалі психосоматичні відхилення, які виникають у психічно здорових людей під впливом психотропних засобів, стресу, медитації, сну, творчого акту тощо 8. Вони супроводжуються змінами в перебігу процесів мислення, що спричиняє спотворення відображення дійсності, наприклад, деформації сприйняття просторово-часових характеристик реальності, різкі коливання в емоційних станах, викривлення сприйняття чи втрата відчуття власного тіла, підвищена чутливість до навіювання тощо там само. Вивчення таких станів у психології пов’язане насамперед з проведенням експериментів, під час яких протікання ЗСС фіксується об’єктивно, наприклад, шляхом констатації наявності відповідних зовнішніх симптомів (у тому числі зсувів у мовленні) 12. Окрім того, за допомогою відповідної апаратури аналізуються зміни в перебігу мозкової діяльності 6.

Лінгвістика ЗСС виникла на теренах прикладного та експериментального мовознавства, а її першочерговим завданням стала фіксація й аналіз мовленнєвої діяльності людини, що перебуває у трансовому стані 11. Лінгвістичні дослідження ЗСС продовжують свій розвиток у цьому ж напрямі, все більше поєднуючись з психологією у її різних вимірах, психотерапією, нейрофізіологією, антропологією тощо 19.

Звернення до аналізу втілення ЗСС у художній семантиці виявило нові ракурси і проблеми у вивченні таких явищ, що пов’язано насамперед з особливостями самої художньої комунікації. По-перше, дослідник літературного тексту має справу не з безпосереднім протіканням альтернативних станів свідомості, а з відтвореною комунікацією, певною моделлю дійсності, яка є не просто імітацією навколишнього реального світу, а засобом породження нових ірреальних світів, які можуть існувати за безліччю законів, що їх диктують автор і читачі.

Наступним фактором, який ускладнює ідентифікацію ЗСС у художньому тексті, є сама природа таких станів, які виходять за межі повсякденного досвіду людини 2, с. 153, у зв’язку з чим постає питання про встановлення форматів знань, що лежать у їх основі. Як відомо, художній текст є втіленням особливих форм мислення та ґрунтується на когнітивних утвореннях, що певним чином відрізняються від власне мовних концептів за змістом, структурою та обсягом. Саме встановлення параметрів художнього мислення і є одним з викликів для сучасної філології. Наявні підходи до виокремлення маркерів глибинних текстових явищ, зокрема текстових концептів, що засновані на компонентному аналізі ключових лексем, контекстуально-інтерпретаційному аналізі та семантико-когнітивному моделюванні 9, не можуть бути застосовані до вивчення ЗСС, вияви яких мають дифузний характер, а тому не ідентифікуються, а реконструюються дослідником. Можна стверджувати, що сьогодні, незважаючи на значний інтерес з боку дослідників до альтернативних форм свідомості, методика їх встановлення в художньому тексті не розроблена. У зв’язку з цим основою для їх ідентифікації стає радше інтуїція дослідника, що призводить до ототожнення ЗСС з емоційними станами 1, а часто й просто трактування будь-якого художнього тексту (прозового чи поетичного) як того, що втілює ЗСС, без належного обґрунтування.

Зазначені вище проблеми зумовлюють мету і завдання нашого дослідження.

Предмет розвідки становлять особливості художнього втілення альтернативних форм свідомості крізь призму сенсорної образності.

Завдання:

– надати визначення ЗСС і окреслити напрями їх вивчення в психології, лінгвістиці та в межах студій художньої семантики;

– розробити параметри реконструкції ЗСС у художніх текстах;

– визначити поняття сенсорного образу з погляду філології;

– розкрити особливості сенсорного простору художнього тексту крізь призму його ролі у втіленні ЗСС.

До основних труднощів у вивченні ЗСС з погляду лінгвопоетики належать: 1) відсутність безпосередніх вербальних маркерів ЗСС у художньому тексті; 2) неможливість “онлайнової” фіксації таких станів, яка передбачає наявність як об’єктивних ознак цих форм свідомості (опис поведінки людини в трансовому стані зовнішнім спостерігачем; фіксація змін у діяльності мозку за допомогою відповідної апаратури), так і їх суб’єктивних ознак (опис власних переживань людиною, яка перебуває у ЗСС), оскільки дослідник має справу з опосередкованим досвідом; 3) необхідність встановлення форматів знання, які лежать в основі таких станів. Зважаючи на це, можна стверджувати, що дослідження подібних явищ потребує розробки нової теоретико-методологічної бази, яка безумовно повинна ґрунтуватися на міждисциплінарних засадах. Останнє передбачає використання теоретичних і практичних розробок у галузі експериментальної та трансперсональної психології, нейрофізіології та нейролінгвістики, лінгвокультурології тощо.

Поєднання таких підходів надає можливість подолання зазначених труднощів. Так, пошук фрагментів тексту, які містять опис ЗСС, ґрунтується на виділенні можливих джерел, що викликають цей стан, а також ідентифікації симптомів, які його супроводжують. Це видається цілком реальним, оскільки засоби індукції та симптоми трансових станів детально вивчені та описані в психології і нейрофізіології 6; 8; 12. Незважаючи на те, що ЗСС не є частиною нашого повсякденного досвіду і тому не підлягають мовній категоризації у звичному розумінні, можна припустити, що їх когнітивне опанування повинно базуватися на вже існуючих готових матрицях пізнання дійсності. Цілком доведеною фізіологічною основою таких станів вважаються зміни в ритмах мозку 6, тому наша гіпотеза полягає в тому, що відповідні зміни можуть певним чином моделюватися в художньому тексті. Спираючись на теорію тілесного розуму (embodied mind) 20, згідно з якою саме тілесний досвід і, насамперед, особливості сенсорно-моторної системи людини мають вирішальне значення для сприйняття та пізнання навколишнього світу, ми припускаємо, що одним із шляхів виявлення способів художнього моделювання ЗСС у тексті чи встановлення художніх засобів, які здатні викликати такі стани у читача, є аналіз ритмо-просодичної системи тексту. Остання, становлячи його прихований план, ніби імітує зміни в ритмах мозку, які супроводжують ЗСС, що виявляється, зокрема, у хвилеподібній природі композиційної будови та динаміки семантичного простору художнього тексту, в ефектах наростання, емотивного крещендо та димінуендо (див. ідею хвилі, художньої геометрії й оптики у працях О.П. Воробйової 5). Відповідно до вищезгаданої теорії, саме сенсорні процеси становлять не лише основу концептуальної системи особистості, але й визначають семантичне наповнення концептів 18, c. 2 як її складників. У цьому зв’язку виникає потреба розглянути художню образність у новому ракурсі, а саме з погляду сенсорної образності.

Традиційно образність визначалася як властивість мовлення апелювати до нашої уяви і почуттів 14, с. 76, передавати не тільки логічну, раціональну, але й емоційно насичену інформацію. Вплив художньої образності на читацьку аудиторію пояснюється сугестивною функцією образу, тобто здатністю до втілення переживань, які не піддаються вербалізації, породжуючи при цьому нові смисли 4, с. 78 та викликаючи трансові стани різного ступеня інтенсивності 13, с. 139.

Як відомо, головною ознакою художнього образу є його здатність формуватися у свідомості суб’єкта без матеріальної наявності об’єкта 7, с. 18. Отже, сенсорний образ, діючи як аналог подразників (предметів і явищ матеріальної дійсності), здатен викликати відповідні відчуття. Таким чином, ми розуміємо його як різновид словесного образу, що базується на використанні слів на позначення сенсорних відчуттів (зорових, аудитивних, олфактивних, тактильних, смакових) у їх прямому значенні без семантичних зсувів. При цьому основним фактором створення читацького емоційного резонансу є, з одного боку, включення такого образу до загальної текстової семантики та його взаємодія з іншими емоційно навантаженими елементами, а з іншого боку,  його здатність апелювати до емоційної пам’яті читача та пробуджувати індивідуальні асоціації, залучаючи, таким чином, читача до активного сприйняття тексту та перетворюючи його на одного з персонажів віртуального художнього світу.

Розглянемо роль такого образу в художньому моделюванні ЗСС на прикладі з роману В. Голдінга “Lord of the Flies” (“Володар мух”):

У наведеному прикладі зображується зміна сприйняття дійсності персонажами роману внаслідок їх участі в кривавій розправі над твариною. Втілення ЗСС відбувається шляхом створення ефекту постійної повторюваної, монотонної звукової стимуляції. Полювання та вбивство тварини перетворюється на ритуал, який супроводжується відповідними діями персонажів, зокрема хоровим повторенням набору фраз, що спричиняє груповий транс. Монотонний ритм, який слугує фоном для сприйняття внутрішнього стану персонажів, створюється на основі аудитивних образів, які виникають внаслідок використання слів chant (монотонний спів), audible (чутний), а також передається за допомогою зображення руху процесії: swung, swinging. Пульсація ритму (його прискорення та уповільнення) стає домінуючим засобом відтворення ЗСС персонажів у наведеному прикладі. Максимальне прискорення ритму на фонетичному рівні досягається вживанням слів, які містять короткі голосні /Ι/, /Λ/ (Kill the pig. Cut her throat. Spill her blood). На рівні синтаксису цьому сприяють короткі наказові речення.

З метою більш детального аналізу текстового відображення сенсорного сприйняття в аспекті ЗСС проаналізуймо есе О. Хакслі “The Doors of Perception” (“Двері сприйняття”). Вибір для аналізу саме цього твору зумовлений тим, що в ньому автор описує свій безпосередній досвід перебування в такому стані. “Двері сприйняття” є своєрідним щоденником, який, з одного боку, містить звіт про хід експерименту з дослідження впливу галюциногену мескаліну на людську свідомість, а з іншого боку, має неабияку естетичну цінність завдяки художній майстерності О. Хакслі. Таким чином, ми дещо полегшуємо собі завдання, оскільки в цьому разі маємо об’єктивні підстави стверджувати про відтворення у тексті трансцендентних станів, а тому додаткові кроки для їх ідентифікації і реконструкції непотрібні.

Розглянемо деякі тенденції зображення особливостей сенсорного сприйняття людиною, що перебуває у подібному стані навколишньої дійсності. Слід зазначити, що суб’єктивно образи, які супроводжують такі стани, сприймаються людиною не як результат її галюцінацій, а як трансформація реального світу, при цьому сприйняття дійсності переживається як відкриття істинного стану речей, наприклад:

У наведеному уривку істотну роль відіграє сприйняття кольорів, яке під впливом наркотичного засобу стає більш яскравим. Звичні параметри сприйняття втрачають своє значення, головним стає відчуття ритму навколишнього світу. Передача змін у звичному ритмі відбувається шляхом відповідної лексики − energy, vibrated, continuously changing, patterned life. вживання якої підсилює конвергенція синтаксичних засобів: нанизування епітетів, інверсія, перелічення, використання паралельних конструкцій, а також відокремлення.

Іншою особливістю сенсорного сприйняття у таких станах є втрата усвідомлення значущості звичних дихотомій, наприклад, краса :: потворність:

“An hour and a half later, I was sitting in my study, looking intently at a small glass vase. …Is it agreeable?” – somebody asked. …“Neither agreeable nor disagreeable,” I answered. “It just is.” Istigkeit – wasn’t that the word Meister Eckhart liked to use? “Is-ness” [24].

Менш значущими стають просторово-часові параметри дійсності, порівняймо:

The mind does its Perceiving in terms of intensity of existence, profundity of significance, relationships within a pattern. I saw the books, but was not at all concerned with their positions in space. What I noticed, what impressed itself upon my mind was the fact that all of them glowed with living light and that in some the glory was more manifest than in others [24].

And along with indifference to space there went an even more complete indifference to time. “There seems to be plenty of it,” was all I would answer, when the investigator asked me to say what I felt about time [24].

Водночас підсилюється візуальна образність, особливо загострюється відчуття кольору, наприклад:

Visual impressions are greatly intensified and the eye recovers some of the perceptual innocence of childhood, when the sensum was not immediately and automatically subordinated to the concept. Interest in space is diminished and interest in time falls almost to zero [24],

паралельно із порушенням цілісності у сприйнятті звукових образів, порівняймо:

Параметри сприйняття змінюються завдяки послабленню дії обмежувальних механізмів психіки, яка зазвичай захищає нас від надлишкової інформації, таким чином відкриваються “двері” у новий світ відчуттів, наприклад:

У наведеному уривку знаходимо свідчення того, що трансцендентні стани провокують зміну параметрів концептуалізації зовнішнього та внутрішнього світів (the given, unconceptualized event), виникнення нових форм сприйняття, зокрема так званого екстрасенсорного, яке наближає нас до розуміння “всього, що відбувається скрізь у Всесвіті” (“perceiving everything that is happening everywhere in the universe”).

Підсумовуючи, можемо зробити такі висновки. Вивчення ЗСС, відтворених у художній комунікації, вимагає врахування: 1) опосередкованості досвіду переживання трансцендентних станів, у зв’язку з чим виникають труднощі з критеріями їх ідентифікації; 2) необхідності встановлення форматів знання, які складають основу ЗСС; 3) відсутності безпосередніх вербальних маркерів таких станів у тексті. У зв’язку з цим реконструювання альтернативних форм свідомості, відтворених у художньому тексті, є серйозним викликом для філологічних студій, який передбачає створення принципово нової, міждисциплінарної теоретико-методологічної бази та розробку принципів проведення комплексного лінгвопсихологічного експерименту, що забезпечить валідність результатів дослідження.

Аналіз особливостей зображення ЗСС у художньому тексті дозволяє припустити, що концептуальне підґрунтя втілення таких станів ґрунтується на вже існуючих моделях і способах пізнання дійсності. Звернення до образного компонента ЗСС, змодельованих у художній семантиці, пов’язане з трактуванням образу як способу художньої інтерпретації дійсності та художньої реконструкції свідомості людини. Словесний сенсорний образ базується на використанні слів на позначення сенсорних відчуттів людини у їх прямому значенні з метою стимулювання сенсорного досвіду та емоційних переживань читача. Аналіз сенсорного простору тексту, який містить опис ЗСС, дозволив виокремити такі тенденції у відтворенні подібних станів: трансформація сприйняття реального світу персонажем чи оповідачем; втрата значущості укорінених у повсякденній свідомості дихотомій; розмивання таких параметрів сприйняття, як час і місце; загострення відчуття кольору; порушення у сприйнятті звукових образів; виникнення “надсенсорної” чутливості.

1. 
   Безруков В. А. Средства номинации измененных состояний сознания в драматургических ремарках : автореф. дисс. … канд. филол. наук : спец. 10.02.04 “Германские языки” / В. А. Безруков.  Нижний Новгород, 2007.  16 с.
   
2. 
   Берестнев Г. И. К проблеме языка ментальных пространств: образ света с когнитивной точки зрения / Г. И. Берестнев // Горизонты современной лингвистики : Традиции и новаторство : [сб. в честь Е. С. Кубряковой].  М. : Языки славянских культур, 2009.  С. 143157.
   
3. 
   Бондаренко Я. О. Дискурс акцентуйованих мовних особистостей : комунікативно-когнітивний аспект (на матеріалі персонажного мовлення в сучасній американській художній прозі) : дис. ... канд. філол. наук : 10.02.04 / Яна Олексіївна Бондаренко. – К., 2002. – 248 с.
   
4. 
   Воробйова О. П. Метафори про метафору : дидактичний сценарій / О. П. Воробйова // Записки з романо-германської філології.  Одеса : Фенікс, 2010.  Вип. 25.  С. 76–83.
   
5. 
   Воробйова О. П. Пейзажний дискурс у культурному просторі модернізму : оптика і геометрія : [матеріали Міжнар. наук. конф., присвяченої 80-річчю з дня народження проф.
   О. М. Мороховського “Слово й текст у просторі культури” / відп. ред. О. П. Воробйова.  К. : Ленвіт, 2010.  С. 910.
   
6. 
   Коекина О. И. Трансформация активности мозга при переходе в состояние виртуального сознания [Электронный ресурс] / О. И. Коекина // Парапсихология и психофизика.  1997.  № 2.  С. 4147.  Режим доступа : http://datchik.agpl.ru/st/1anm2.pdf
   
7. 
   Кухаренко В. А. Кумулятивный образ в системе художественного текста : [матеріали Міжнар. наук. конф., присвяченої 80-річчю з дня народження проф.
   О. М. Мороховського “Слово й текст у просторі культури” / відп. ред. О. П. Воробйова.  К. : Ленвіт, 2010.  С. 18–19.
   
8. 
   Людвиг А. Измененные состояния сознания / А. Людвиг // Измененные состояния сознания ; ред. Ч. Тарт.  М. : ЭКСМО, 2003.  С. 14–37.
   
9. 
   Присяжнюк Л. Ф. свій/чужий в образній системі романів Г. Гріна : семантико-когнітивний аспект : дис. ... канд. філол. наук : 10.02.04 / Людмила Федорівна Присяжнюк. – К., 2007. – 243 с.
   
10. 
    Редька І. А. Синестезійна образність поетичного тексту : лінгвокогнітивний аспект (на матеріалі американської жіночої поезії кінця ХІХ  початку ХХІ століття) : автореф. дис. ... канд. філол. наук : спец. 10.02.04 “Германські мови” / І. А. Редька.  К., 2009. − 20 с.
    
11. 
    
    жүктеу/скачать 6.05 Mb.
    
    Достарыңызбен бөлісу: