Чи виправдовує К. Паньківський колабораціоналізм

Чи виправдовує К. Паньківський колабораціоналізм

Звичайно, виправдовує. Притому, виправдовує в своєрідній формі. В «Підсумках і висновках» до книги «Роки німецької окупації» він, прикриваючись словесним камуфляжем, всіляко доводить, що співпраця з гітлерівцями в роки Другої світової війни була неминучою. Але чия співпраця – українського народу чи українських націоналістів?

Як відомо, гітлерівських окупантів не задовольняло «державне правління» («уряд» Стецька – «Карбовича»), проголошене бандерівцями 30 червня 1941-го р. у Львові і вони його негайно розігнали. По-перше, гітлерівцям не подобались ігрища кишенькових політиканів за їх спиною, їх політична метушня. Господарі становища («Майстром був Гітлер» – писав Паньківьский) не могли допустити самоуправних вибриків самозванців, яких ніхто на такі акції не уповноважував. По-друге, гітлерівці аж ніяк не хотіли ділити (хай навіть повністю залежну від них) політичну владу з інородцями, яких планували знищити як слов'янське плем'я, чи поставити на коліна за своєю подобою. По-третє, окупантам потрібні були слухняні пособники в нещадній експлуатації краю, лакеї та виконавці, яких вони самі призначили для такої мети і які повинні беззастережно виконувати їх «панську» волю.

Після інциденту з «Актом 30-го червня 1941-го» гітлерівці, не бажаючи втрачати підтримку з боку українських войовничих націоналістів, тимчасово зманеврували. Тому вже 6 липня 1941 р. і було створено у Львові Раду сеньйорів, яка незабаром стала називатися Національною радою, почесним протектором якої став митрополит Андрій Шептицький, а президентом Кость Левицький, запопадливо слухняний німцям. «Українська національна рада у Львові, – писав Паньківський, – була для нас усіх «символом влади».¹⁹⁴ Звичайно, їм так здавалося.

В лютому 1942-го р. гітлерівці припинили діяльність Національної ради, хоч та «діяльність» зводилась до звичайної балаканини. Лист митрополита до рейхсміністра Гіммлера з проханням не використовувати «українських» поліцаїв в каральних акціях проти єврейського населення Галичини був лише примітивним приводом до розпуску. Просто гестапо і службі безпеки набридли хоч скромні, але ж все-таки ігрища в «національну» політику тої «національної» ради. «Із припиненням діяльності Ради всі функції президії… перейшли вповні до нас (тобто до УКК – В.М.).. «, – писав Паньківський. УКК, в той час підпорядкований УЦК, як відомо, був створений гітлерівцями як допоміжна організація із «аборигенів» для збору воєнних поставок для вермахту і беззастережно виконував всі накази окупаційних властей. Тут вже було не до «національної» політики. Гітлерівцям потрібні були просто пособники в усіх чорних справах. І вони знайшлися.

В «Підсумках і висновках» Паньківський писав:

Думається, що це цілком справедливе застережння, бо всі ті, хто скомпрометували себе до війни і під час війни, почали старанно «відмиватися» після війни. Але даремно, бо історія злопам'ятна до злочинства і злочинців.

Однак, тут же, Паньківський вперто відстоює свою «коляборантську» тезу про те, що під час війни народ «мусить стояти у зв'язках з окупаційною владою» і «хтось мусить очолювати його репрезентацію…». Ось така логіка!

Далі Паньківський сам же звинувачує всіх і вся в співпраці з гітлерівцями:

Ми підтвердимо ці попередні «зауваги» пана Паньківського. Керівник Українського центрального комітету Володимир Кубійович у своїй книжці спогадів «Мені 70» та в інших «писаннях», як менш відвертий «коляборант», ніж Паньківський, причини співпраці з гітлерівцями пояснює ясніше:

Подамо коротку довідку про Кубійовича.

Народився Володимир (Влодзьо) Кубійович у 1900 р. в небагатій сім'ї селянина в Західній Лемківщині. Сам Кубійович писав про себе, що він досить рано виявив «готовність» стати на той шлях, який торував пізніше. Молодий географ Краківського університету наполегливо займався «географією України і сумежних кpaїв», але тільки для того, щоб протиставити «щось» проти «чогось». Його «географія», як він сам зазначав, «подобалася німцям». Він готував карти та описи місцевостей для військового відомства Німеччини. З початку 30-х років «географ» Кубійович став досить цінним агентом воєнної розвідки Німеччини. Тому і не дивно, що в окупованій гітлерівцями Польщі (в так званому «генерал-губернаторстві») його призначають головою Ukrainische Hauptausschuss (Українського центрального комітету), хоч він не перебував у списку лідерів націоналістичних формувань за кордоном. Правда, деякі автори стверджують, що Кубійович був помітною постаттю у середовищі ОУН-мельниківців.

Чим же приглянувся він гітлерівцям у час, коли нацистам запопадливо прислуговували тисячі маститих націоналістів з Галичини? Думаємо, тим, що Кубійович не був націоналістом-екстремістом, як відомі функціонери ОУН-бандерівців, а вважався «поміркованим».

В своїх аж трьох книгах спогадів («Мені 70», «Українці в генеральній губернії. 1939–1941: Історія Українського центрального комітету» і «Мені 80») В. Кубійович (у порівнянні із своїм спільником по «коляборації» К. Паньківським) досить стриманий у розповідях про «коляборацію» свою та інших. Однак і він згадав чимало «перлів» із її історії. Наведемо окремі із них, поміщені в книжці «Мені 70».
«Функціонерами УЦК були переважно мельниківці із ОУН-м. – I далі. – Вехтер (группенфюрер СС, губернатор дистрикту «Галіцієн») намагався створити німецько-українську симбіозу, а навіть виділити Галичину із генерал-губернаторства. З його амбітивними планами було пов'язано створення української дивізії».¹⁹⁹
Тут же Кубійович фальшує, коли відзначає, що створення дивізії СС «Галичина» «частинно пов'язане» з особою Вехтера:
«8 березня 1943-го року я написав листа до генерал-губернатора Франка з проханням вжити заходів у справі створення добровільної української збройної формації… У березні губернатор Вехтер виклопотав у Гіммлера принципову згоду на створення такої дивізії… Це був чималий політичний акт. Утворення великого українського військового з'єднання зміцнило ролю українців у Галичині… Тільки у складі німецьких збройних сил могло постати регулярне, добре вишколене й озброєне велике українське з'єднання, яке при спрятливій для нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава… Я радився з Шептицьким, який сказав: «Немає майже ціни, яку не треба б дати за створення української дивізії».²⁰⁰
Після тривалих розмов та переговорів з «національними колами» Кубійович у листі до губернатора дистрикту «Галичина» Вехтера від 8 квітня 1943 р. повідомив «остаточно» про те, що «наша суспільність ставиться позитивно до формування дивізії». Ото-так авантюра «національних патріотів»! Прагнення створити українську національну армію з есесівського формування! Цілком зрозуміло, що ті «національнії кола», про які згадує Кубійович, – це галицькі войовничі націоналісти, які всеціло орієнтувалися на Гітлера, бо самі були фашистами. Але чи хотів такої армії народ Галичини, а тим більше всієї України? Його, звичайно, не питали. Про нього навіть не йдеться у спогадах Кубійовича, бо «українцями» він називає тільки галицьких націоналістів.

28 квітня 1943 р., як вище зазначено, В. Кубійович від імені керованого ним УЦК звернувся із закликом до населення Галичини, в якому, зокрема, зазначалось: «Найвищий дозвіл на виставлення стрілецької дивізії СС, що складатиметься з галицьких українців, – це для нас відзначення і одночасно спеціальна честь. Ми свідомі того, яке велике значення буде мати та найвища постанова. Тому ми хочемо зробити все, щоб вона найкраще виконувалася. Сформування галицько-української дивізії на зразок СС – це для нас не тільки віздначення, але й зобов'язання, щоб активну постанову у співпраці з німецькими державними органами продовжувати аж до переможного кінця війни». (Газ. «Львівські вісті». 1943. 28 квітня.)

Такій заяві Кубійовича не варто дивуватися. Він активно пропагував і діяв. В Центральному державному архіві вищих органів влади України в Києві зберігається заява (Erklarung) за номером «1», заповнена власноручно керівником УЦК Кубійовичем: «Я, підписаний Кубійович Володимир, запевняю, що я готов, як воєнний охотник (тобто доброволець – В. М.), вступити до СС – стрілецької дивізії «Галичина» й бути у військовій службі.Я знаю, що на основі цієї заяви зобов'язуюся виконати кожної хвилини негайно приказ покликання до СС стрілецької дивізії «Галичина».

Львів, дня 2 травня 1943 р. Підпис: В. Кубійович».²⁰¹ Зрозуміло, що цей «ерклерунг» був написаний тільки для формальності і пропагандистського фарсу, бо Кубійович не збирався служити в діючій армії. Вслід за першим номером поступили ще подібні заяви від «щирих українців» (тепер «національно свідомих»), різних «батьків народу» і «провідників нації». На цей раз вони були дійсно щирими патріотами Великонімеччини і Гітлера. Сповнений «національної» гордості за здійснення «чималого політичного акту», Кубійович вже в довоєнний час, як один із керівників Наукового товариства ім. Т. Шевченка за кордоном і видавець «Енциклопедії українознавства», писав у своїх спогадах: «Наша і моя праця мала найкращі успіхи від літа 1943 року. Її вершком було створення дивізії «Галичина».²⁰² (Виділено мною – В. М.). «Праця» ця, як бачимо, була на догоду фашизму та Німеччині, а не Україні.