ЧИ БУВ УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ФАШИЗМОМ

Хто був творцем «інтегрального» націоналізму фашистського типу

Його витворив Дмитро Донцов (Шелкопьоров), син херсонського землевласника і торговця хлібом, росіянин за походженням та водночас ідеолог українського войовничого націоналізму.

Мітька Шелкопьоров так був перейнятий ворожістю до Росії та росіян, що надовго заразив галицьких націоналів, хоч для цього в Галичині не було особливих підстав. І водночас «москаль» Шелкопьоров став речником українського націоналізму і шовінізму, так божевільно пройнятого русофобством. Чи не парадокс?

Інтегральний («всеохоплюючий», «всеосяжний», або частіше – чинний) націоналізм насправді не був творінням самого Донцова. Взагалі все, що було в його працях було запозичене, а, вірніше, змавповане, списане з зарубіжних авторів – Шопенгауера, Ніцше, Барреса, Гюйо, Сореля, Морраса, Бергсона, Шпенглера та багатьох інших. Справжнім творцем ідеології інтегрального націоналізму у Франції був Шарль Моррас, виходець із Прованса, однієї з відсталих провінцій (що і спонукало Донцова так часто вживати термін «провансальство» з поваги до свого ідейного метра – в українській мові не знайшов відповідного слова).

Вже в 1923 році в статті «Чи ми фашисти?» Д. Донцов беззастережно заявляв, що той «політичний і морально-психологічний дух», яким дихають такі, як він, є незаперечно фашизмом. Стаття вийша в тому ж «Літературно-науковому віснику», який за протекцією провідника УВО (Української військової організації), а затим ОУН, Євгена Коновальця був переданий в руки Донцова. Згодом він розвиває свої погляди (запозичені з фашизму і нацизму) в книзі «Націоналізм» (1926 р.). А в 1935 році Донцов тлумачив уже фашизм, як «щось своє»: «Ви і ваші приятелі, – відповідав він своїм численним опонентам, – завжди звинувачували мене в наслідуванні фашизму й гітлєризму. Ну то читай пресу фашистську, читай же пресу римську, берлінську, пресу «франсистів», або «огневиків» в Парижі (тут Донцов нагадує про фашистів у Франції, зокрема про «Вогнистий хрест» полковника де ля Рока – В.М.). Там велика проблема нашої доби уймається якраз так, як уймаю її я».

Аналізуючи поведінку Донцова того часу, вже згадуваний американський політолог Д. Армстронг писав у статті «Колабораціонізм у Другій світовій війні»: «Донцов… є людиною надзвичайно складного інтелектуального походження. Східний українець за місцем народження, він сильно захоплювався марксизмом перед Першою світовою війною. Цілком можливо (хоч він різко викривав російське народництво), що Донцов був під впливом конспіраторського зразка «Народної волі». Під кінець 20-х років, однак, Донцов відкинув всі «ідеї дев'ятнадцятого століття» і почав славити дивну концепцію «героїв», включно з Ніцше, Бергсоном, Сорелем, Кіплінгом, Кічінером і Рузвельтом. Головну інтелектуальну інспірацію в тому періоді Донцов черпав із Моріса Барра та з Шарля Морра». (Так англійською мовою читаються Моріс Баррес і Шарль Моррас – В. М.).⁹

Надаючи українському націоналізму рис агресивності, волі до влади, елітаризму, «творчого» насильства і т. п., Донцов вже після видання своєї книги «Націоналізм» уточнював: «Націоналізм – се бунт проти особистого і гурткового егоїзмів. Бунт проти ідеології, що ставляє інтереси консумента над продуцентом, інтереси одиниці над загалом, кляси над нацією, інтереси робітничих синдикатів, що об'єднують два чи три мільйони, над інтерсами сорока чи п'ятдесят мільйонової нації, навіть над інтересами держави. Націоналізм – се бунт проти ідеології затомізування і розпорошення суспільності; бунт в ім'я старих і вічних правд – праці, дисципліни, культу предків, власної крові і власної землі, церкви, бунт в ім'я організації проти засади дезорганізації. Як такий, націоналічний рух виказує, річ природна, багато спільних рис – в Фінландії і на Україні, в Бельгії і в Італії, в Угорщині і в Німеччині, в Еспанії, у Франції, в Австрії.:. Але се не є рух інтернаціоналістичний. Навпаки, його метою є скріпити націю проти всяких інтернаціоналістичних галапасницьких ідей (соціялістичних чи просто імперіялістичних в однаковій мірі)».¹⁰ Тут Донцов трактував націоналізм (звичайно ж, український), як бачимо, в абсолютно фашистському розумінні.

Біограф Донцова М. Сосновський в книзі «Дмитро Донцов: політичний портрет» не випадково зазначає: «Сучасні дослідники фашистського феномену 20–30-х однозгідно підкреслюють характеристичні прикмети фашистської ідеології, які в основному збігаються з засадами «чинного націоналізму» Донцова: антиматеріалізм, авторитаризм, етатизм, інтегралізм, скрайній етноцентритизм, агресивність в зовнішній політиці, расизм, романтичний антиінтелектуалізм, засада, що ціль освячує засоби. Ці дослідження теж вказують на схожості між фашистськими рухами, коли мова йде про державні інституції чи про внутрішню політику будь-якого фашистського авторитарного руху: сновидна демократія, розгром добровільних громадських і політичних груп, товариств, партій і заміна їх «корпоративною» організацією, пбліційний режим, економічний прагматизм (економія підпорядкована політичним цілям), провідницька стистема з «дуче», «фюрером», «вождем», «провідником», однопартійна система й заборона діяння інших політичних партій поза фашистською».¹¹ Сосновський, як бачимо, повністю погоджується з тим, в чому звинувачують Донцова противники того ж Донцова.

Донцов був закоханний в Беніто Муссоліні, дуче італійських фашистів. В передмові до брошури про Муссоліні він писав: «В наші часи, просякнуті отруйним запахом прогнилого соціялістично-ліберального світа, він (Муссоліні) був перший, хто тому світові завдав рішучий удар… своїм чином очистив він народ від розкладаючих сил, інтернаціональності і рідної колтунерії. А Італію з країни-провінції зробив нацією, без якої не сміє нічого важного статися на нашім континенті, а подекуди й поза ним. Проти сил, з якими боровся фашизм, вів пропаганду «Вісник» і «Літературно-науковий вісник» від 1922 р. спочатку серед повного незрозуміння нових ідей нашою суспільністю. Тому якраз «Книгозбірня Вісника» вважає за свій обов'язок дати читачам сильветку людини, яка тріумфом своїм і свого діла здвигнула нові дороговкази для збаламучених конаючим XIX віком народів».¹²

Тут же Донцов хвалиться тим, що за його ініціативою, при його участі та за його кошти, видана так звана «Книгозбірня Вістнйка» – серія брошурок, в яких пропагувались «фюрери» європейського фашизму: М. Островерха – «Муссоліні: людина і чин», М. Макіявель – «Володар», Р. Єндик – «А. Гітлер», Л. Мосендз – «Штайн: ідея і характер», В. Темляк – «Вогнистий хрест: полковник ля Рок», М. Антонович – «Маршал Вперед (Блюхер)», Р. Керч – «Франко – вождь еспенців», Д. Варнак (Донцов) – «О'Коннель», Д. Варнак (Донцов) – «Кардинал Мерсіє», Д. Донцов – «Партія чи орден» та інші. Брошурки залежувалися на полицях книгарень, однак, войовничі націоналісти читали їх з захопленням.

Далі М. Сосновський зауважує: «Захоплений їхньою (тобто фашистською – В.М.) зовнішньою силою, яка йому завжди імпонувала… Донцов у жодному із своїх творів, у жодній статті не зробив спроби вглянути глибше в ці рухи, заглянути за їхні «фасади» й «куліси», познайомитися з їхньою мораллю, з їхнім характером.

У доволі широко знайомій націоналістам брошурі «Де шукати наших історичних традицій» Донцов заявляв, що люди типу Муссоліні – «люди одного світогляду, однієї психіки…», якою є і «наша психіка».¹³

Ця заява, звичайно, не потребує роз'яснень, бо, як відомо, люди одного психологічного складу, однієї ментальності думають і діють однаково.

Однак, все це не зупиняє, а, навпаки, надихає на «вищі ідеали» нинішніх шанувальників інтегрального націоналізму Донцова, тобто українського фашизму. Вони, всупереч Конституції незалежної України, всупереч рішенням Нюрнберзького судового процесу над головними воєнними злочцнцями гітлерівської Німеччини, який засудив фашизм, як «злочин проти людства», пропагують сьогодні ідеї Донцова, ідеї «інтегрального» націоналізму, що був звичайним різновидом фашизму.

Диву даєшся! Хіба є десь в Європі пам'ятники фашистам, вулиці і площі імені Геббельса, Розенберга, Гітлера, Муссоліні, Морраса чи Франко? Нема. А у Львові є і «Клуб імені Д. Донцова», і вулиця імені Донцова, і тривають в середовищі новітніх націоналістів традиції Донцова. Одним словом, сьогодні в націоналістичній Галичині донцовщина яскраво процвітає.

Як в 30 – ті роки реагували на інтегральний націоналізм Д. Донцова

Як приклад, з цього приводу наведемо відповідні місця із книги М. Конрада «Націоналізм і католицизм», виданої у Львові в 1934 р.

Микола Конрад (1876–1941) – священик, професор історії філософії й соціології Греко-католицької богословської академії у Львові, автор кількох книг, яких важко назвати богословськими. Однією з них є невелика книжка «Націоналізм і католицизм». В ній позиція автора значно відрізняється від писань багатьох клерикалів у Галичині. Та й не тільки в Галичині. Однак та позиція аж ніяк не відрізнялася від офіційної (апостольсько-ватиканської) точки зору. Справа в тому, що греко-католицька (уніатська) церква все тісніше входила в орбіту політичного католицизму, і М. Конрад був одним із чільних виразників його доктрини в Галичині. Правда, в книгу він вніс чимало своїх пристрастей та емоцій, які в офіційні релігійні писання вносити не дозволялось.

Конрад в книзі «Націоналізм і католицизм»¹⁴ якраз переважну більшість матеріалів присвячує розгляду суті інтегрального націоналізму Донцова, називаючи його «модерним націоналізмом». Власне, позиція Донцова повністю імпонувала цьому священику-богослову якраз «за правильне розуміння націоналізму». Конрад, звичайно, мав на увазі ту інтегральність (всеосяжність ідей і дій), волю до влади, «творче» насильство, нетерпимість до політичних противників та інші вагомі компоненти, що були у Донцова.

Чим саме полюбився М. Конраду той інтегральний («модерний») націоналізм?

«В Європі, – пише він, – всюди замітні націоналістичні рухи, а саме: французький, італійський, німецький, ляпівський у Фінляндії, мослівський в Англії, прещівський в Португалії, український у нас. Всі вони мають дещо спільного, а кромі того ще свої специфічні риси».

Далі Конрад з величезним захопленням, але досить коротко, знайомить читачів з французьким, італійським, німецьким та іншими фашизмами:
«Французький націоналістичний рух повстав з монархічної організації «Аксіон Франсез» («Аксьон Франсез» – В. М.) під проводом Леоне Доде в Карла Морра (вірно: Шарля Морраса – В.М.). Він створив містику традиції і культ романської раси й генія…»;

«Італійський фашизм створив ідею всевладної держави», де держава – найвища цінність. Початком дії став активний рух групи «політичних інтервентистів», які вчинили похід на Рим і згодом захопили владу. «Рух повстав як реакція проти безладдя, яке наступило після світової війни і зросту симпатій до комунізму», бо в Італії склалася ситуація, коли «на кожному закруті вулиць лунала пісня червоного Інтернаціоналу»;

«В Польщі замітний націоналістичний фермент як рух «Молодих Стронніцтва Народовего».
До таких націоналістів фашистського типу М. Конрад відносить і «український модерний націоналізм», тобто інтегральний націоналізм Донцова. Цей націоналізм в 1920 р. «найшов перший свій організаційний вияв в т. зв. «Партії національної роботи» з ідеологічним своїм органом під заголовком «Заграва». У 1925 р. цей рух перейшов до рядів студентської молоді і завзято боровся з комуністичними організіями, що були взяли верх між українським студенством. По завзятих боротьбах націоналісти взяли верх і підпали під духовний вплив Донцова».

Далі Конрад зазначає, що «модерний націоналізм» ще не має «одностайної, закінченої доктрини», але продовжує формуватися під впливом відомого німецького філософа Ф. Ніцше: «…Найбільший вплив на оформлення націоналістичної модерної ментальносте Європи має безперечно філософія Ніцша. Ніхто не зрозуміє наставления, кольориту думання та ідеології модерного націоналізму, хто не знає ніцшеанського світогляду».

Після такого присоромлення недолугих із середовища галицьких націоналістів священик М. Конрад з захопленнями знайомить читача з «філософією Ніцше», відзначаючи його крайній індивідуалізм, волюнтаризм («гін до сили», «воля до влади», «жити інстинктами, афектами, проявами волі»), аморальність (в етиці – аморалізм, «мораль панів», націоналістичної еліти, якій «все дозволено», а добро, доброта – це слабосилість), антидемократизм (демократія – ворог людини). Ніцше – це «вияв сліпої сили без світла думки, стихійна гра сил, демонічний екстаз й оргії».

Спеціальний підрозділ Конрад присвячує «донцівському націоналізму». Тут священику, професору богослов'я імпонують: донцовський «героїзм абсурду»; «головною понукою наших діянь є наші інстинкти, пристрасті, афекти»; «головним двигуном націоналістичного руху має бути сліпа активність». Автор досить чітко пізнав головну суть та ідею «націоналізму Донцова»: «Чин до чину, хоч би це був огонь, землетрус, чи страшний суд, хоч би він окупався сльозами і кров'ю мільйонів». (Виділено мною – В.М.). Тобто: боротьба для боротьби і те «хижацтво», яке проводить націоналістична еліта, повинно стати «насиллям, безоглядним терором», бо «ножем і кров'ю» треба накинути свою волю масам. От вам і біблійне «Не убий!» із уст священика і професора богослов'я!

Наприкінці М. Конрад визначає: «Націоналістична ментальність Донцова сперта на філософії Ніцша».

Читаючи все це, мурашки повзуть по тілі. Коли ж подумаєш, що все це писав слуга Божий, то хочеться неодмінно продовжити цитування його «писань» – хай прочитають нинішні читачі!

Чи підтримувала греко-католицька церква войовничий націоналізм

М. Конрад подає питання так: «Як ставиться сучасний католицизм до «модерного націоналізму»? Під «модерним націоналізмом» він розуміє, звичайно, не тільки «донцовський націоналізм», але й усі європейські рухи фашистського типу. І відповідає: «Терміном «сучасний націоналізм» розумію релігійний рух, оформлений католицькою ідеологією. Він тепер найживіше проявляється в організації «Католицькі акції»… Націоналізм і сучасний католицизм є близькі собі ідеалізмом й активізмом… Націоналізм і католицизм – це могутні союзники в боротьбі з лібералізмом ісоціялізмом».

Для чого ж потрібний такий альянс католицизму і націоналізму?

Конрад відповідає: «Зібрати нову, енергійну, ентузіястичну еліту і поставити її під провід відомих і характерних вождів, і пхнути маси до чину, до рішучої і подібної боротьби з гнилим духом капіталізму і з сатанинським комунізмом, і до обнови людського життя приватного, родинного, національного, державного на принципах християнської справделивости й любови – це наказ XX століття… Сучасний католицький і націоналістичний рухи є новітнім хрестоносним походом – в католицизмі з гаслом: «Вірую! Так Бог хоче!», а в націоналізмі з гаслом: «Хочу! Voglio!»…Сполука релігійного етосу з націоналістичним патосом – це непоборна сила! Меч і хрест – ось надія народів і людства на нове краще завтра ». (Виділено мною – В. М.)

Правда, Конрад визнавав, що «націоналізм… має свої зоологічні нахили», однак якщо Гітлер висловив заяву про необхідність «міцно охороняти християнство», а Муссоліні щиро поєднує фашизм з церквою і клерикалізмом, то це значить, що все гаразд. Тому так завершував свої «писання» Конрад: «і у нас є слідний зворот, спрямований до синтези націналізму і католщизму…» (Виділено мною – В.М.).

Отже, священик-богослов М. Конрад виступав не тільки завзятим захисником й апологетом фашизму й інтегрального націоналізму, але й ідентифікував фашистсько-націоналістичні рухи в Європі з «модерним націоналізмом» Донцова в Галичині, і, по суті, єднав доктрини, наміри і дії Гітлера і Муссоліні, Донцова і католицької (і греко-католицької) церкви. «Меч і хрест, – вказував ін, – непоборима сила хрестоносного походу»! Але проти кого?

«Писання» М. Конрада – не просто якісь маячіння священика-фашиста. Як активний клерикальний функціонер й ідеологічний поборник «Католицької акції», декларованої й організованої Ватиканом, він, по суті, беззастережно виконував і пропагував ті принципи, які здійснювало керівництво католицької церкви у міжвоєнний період, в руслі якої і діяла греко-католицька церква в Галичині.

Уся справа в тому, що з кінця XIX століття Ватикан і католицька церква в цілому, прагнучи розкласти і ліквідувати соціалістичний і усякий революційний рух, беззастережно впливали на соціальні і політичні процеси, висунули свою соціальну доктрину і почали об'єднувати своїх численних прибічників під прапорами політичного католицизму. Масово виникають організації клерикального напряму і змісту: молодіжні клуби і гуртки, жіночі союзи, просвітні товариства, політичні партії й угруповання (типу партій «Християнсько-демократичний союз» (ХДС) і «Християнсько-суспільний союз (ХСС) у Німечинні), бажаючи надати їх політичним діям католицького характеру і, беззастережно керувати всіма політичними процесами.

В орбіті цих дій почали активізуватись і галицькі клерикальні кола. Створені в 1890 р. об'єднання «Нової ери» реорганізовувались у 1911 р. в клерикальну партію «Християнсько-суспільний союз», яка об'єднувала релігійних і світських функціонерів українського походження для підтримки Ватикану і цісарського режиму. Партія припинила свою діяльність тільки під час розвалу Австро-Угорської імперії, але позиції політичного католицизму не похитнулись, а ще більше розширились і зміцніли.

На початку 30-х рр. Ватикан оголошує новий «хрестовий похід» (про який і пише М. Конрад у своїй книзі) проти СРСР і революціних рухів в країнах Європи, заявляючи про організацію і діяльність так званої «Католицької акції». На початку 1931 р. націонал-уніати в Галичині активно підтримують цю «акцію», негайно створивши нову клерикальну партію «Український католицький союз» (УКС) під керівництвом митрополита Андрія Шептицького. Вслід за цим у Станіславі (нині Івано-Франківськ) створюються дві клерикальні організації – «Скала» й «Українська народна обнова» (УНО або «Обнова»). В 1933 р. інтенсивно формується ідеологічний націонал-клерикальний центр – «Генеральний інститут католицької акції» (ГІКА), відкривається ряд клерикальних газет і журналів. Спеціально для духовного впливу на молодь створюється напіввоєнізована організація «Католицька акція української молоді» (КАУМ), яка вела інтенсивну підготовку «захисників церкви». «Католицький союз, – писала газета Комуністичної партії Західної України «Сила», – стає зборищем запеклих ворогів Радянської України, які збираються засобом війни знищити її, і на її руїнах побудувати панську, фашистську Україну». («Сила». 1931. 10 травня.)

Політичний католицизм, в цілому, і «католицька акція», зокрема, «іменем Бога» стаивли завдання організувати й очолити боротьбу проти революційних сил. І це їм значною мірою вдається досягти. Створюється міцний альянс клерикалів з націоналістами, так званий філетизм (клирекальний нацоналізм) як симбіоз цих двох явищ. Націонал-уніати в Галичині створили eklessiamilitans (войовничу церкву), до якої і закликав у своїй книзі «Націоналізм і клерикалізм» М. Конрад.

Хто ще був «теоретиком» українського «інтегрального» націоналізму

Питання це надзвичайно резонне. До створення ідеології українського націоналізму як різновиду фашизму залучалося чимало діячів. Чимало авторів вже писали про нього, багато пишуть і сьогодні. Особливо часто і відверто розповідали про нього в 30-ті роки. Ось два характерних приклади.

«Чи справді маємо фашизм? – запитував досить відомий тодішній Галичині поет Юрій Липа. – Наші публіцисти охоче приєднуються і до Гітлера, і до Муссоліні, кажучи, що вони «роблять так само, як Гітлер, і те саме, що й Муссоліні», ба популярним взором ставиться й творчість Кіплінгу… Усі вони мають одну спільну тенденцію – одна спільна прикмета ціх світоглядів – це їхнє побожне відношення до джерел власної раси…»¹⁵

А ось ше один націоналістичний автор тих часів, що був фанатично закоханий у виключну і високу антропологію і расовість українця:

«…Палають вогні… Ідуть ряди, гримлять ряди й купаються в крові, гартуються в огні. Вогонь і кров, життя та воля, або смерть палахкотить у їх грудях… Чуєш крик – Зіг хайль! Хайль! Зіг хайль!..»¹⁶
В довоєнний період на теми ідеології і практики українського войовничого націоналізму багато писали Ю. Вассиян, В. Марганець, Є. Онацький, Д. Андрієвський, 3. Книш (Михайлюк), М. Сціборський, Ю. Липа та інші націоналістичні автори. В усіх цих «теоретиків» досить близькі інтерпретації основних положень українського націоналізму. Проте з їх середовища особливо виділяється Микола Сціборський, офіційний теоретик проводу ОУН, один із заступників провідника організації Є. Коновальця, а затим і А. Мельника.

Націоналістам, особливо в Галичині, досить відома книга М. Сціборського «Націократія», яка вийшла друком в Парижі в 1935 р. Написана з претензією на науковість, книга містить чимало положень, які перегукуються з донцовськими. Власне, на положеннях Донцова і Сціборського і базувались ідейно-політичні засади ОУН в довоєнний період. Четвертий розділ книги так і називається – «Фашизм», де на всі лади вихваляється ідеологія і практика цього нового для світу політичного явища:

«Фашизм – це, насамперед, ідейна і духовна реакція на стан сучасності, що його витворили демократія, соціялізм і комунізм… Фашизм свою фільозофію побудував на признанню духа, волі та ідеї (спірітулалізм, волюнтаризм, ідеалізм) за рішаючих чинників історичного розвитку… Фашизм – це, насамеперед, націоналізм…

Провідна еліта творить і наказує, маси виконують і повинуються – така формула фашизму… Еліта (провідна меншість) є функцією власного народу…

Фашизм та інші націоналістичні рухи відкрили забутий світ великих ідей; в основу своєї чинності вони поклали здорові принципи авторитарності проводу нації, гієрархії, обов'язку й дисципліни. На цих ідеях і принципах оперта їх велика місія лікарів хворої епохи. Одначе, не слід забувати, що вони переносять початковий стан свого оформлення, що характеризується всіма позитивними особливостями творення нової провідної еліти. В цих умовах диктатура є тим творчим, мобілізуючим і виховуючим фактором, що пориває за собою більшість і твердою рукою скеровує її до розбудови духових і реальних цінностей. Не признавати цього можуть лише сліпці, або озлоблені прихильники старих, збанкротованих талмудів…»¹⁷
Отже, фашизм – це диктатура, диктатура «еліти», яка виконує місію «лікарів хворої епохи», а для народу лише залишається кричати гасло «Німеччина понад усе!».¹⁸

М. Сціборський продовжував:

«Їх (фашистів) ідеї, науку і досвід зобов'язана використати українська нація в процесі своєї державницької розбудови. В застосуванні цих вартостей до повного національного будучого полягає одне із завдань українського націоналізму…».
Правда, Сціборський тут же зазначає, що «український націоналізм будує устрій України на власних, оригінальних націократичних основах». А далі бачимо, що ці «оригінальні націократичні основи» – звичайнісінькі копії фашистсько-нацистських положень із адепітв Гітлера і Муссоліні.

Ось вони:

«Національно-державницький імперіялізм – це неминуючий прояв історії… Основою існування є… боротьба і сила».¹⁹
Виходячи із того ж, фашистського, звичайно, «спірітуально-волюнтаристичного світогляду», український нацоналізм «сприймає власну націю за найвищу, абсолютно ідейну й реальну цінність, видвигаючи гасло: «Нація понад усе!»
«…Свою ідеологію націоналізм будує на максималізмі, здоровому егоїзмі, любові до свого, нетерпимості до чужого… Між тим український націоналізм, признаючи за фашизмом велику історичну заслугу, і дійсно наближаючись до нього своїм ідеологічним змістом, є водночас рухом наскрізь оригінальним і ні від кого незалежним. Він орієнтується лише на завдання власної нації… Націонакратія визнає, шо нерівність іманентна (тобто притаманна – В.М.) суспільству…»²⁰
А далі, в запалі «творчості», М. Сціборський говорить про «національну диктатуру», основними принципами якої є: «…ударний, бойовий легіон революції – організований націоналізм, що черпатиме свої сили з безпосереднього джерела: з народу й його провідної верстви – еліти. Приналежність до цієї провідної верстви обумовлюватиметься не класовими і становими ознаками (як це бачимо в комунізмі й капіталістичній буржуазії) і не «партійними переконаннями» (як цього бажали наші політикуючі інтелігенти) – лише національною посвятою, здоровим духом, твердими характерами, активністю й якісними, творчими властивостями її представників».²¹ Отже, як ясно бачимо, йдеться тут про націоналістів-фанатиків, які і становитимуть ту «еліту». І ця націоналістична «еліта» пануватиме беззастережно в тій диктатурі націоналістів.

І на довершення цього, зазначав Сцібородський, «на чолі нації й державної організації стоятиме голова нації… Це буде вождь нації…»

Тріада «диктатура – еліта – вождь» і була беззастережно покладена в основу майбтутньої конституції націоналітичної України, яку від імені проводу ОУН розробляв той же М. Сціборський, поклавши в її фундамент симпатію до фашизму й адепти своєї ж праці «Націократія».

Однак ці задуми провідників українського войовничого націоналізму не здійснились. Проте сьогодні їх шанувальники не тільки реанімують їх божевільні «концепції» і «теорії», але й з притиском і безпардонним цинізмом видають їх за свої. Знову затято кричать про ту націоналістичну «еліту», знову мусується ідея націоналістичної диктатури і ставляться за зразок режими Муссоліні і Гітлера та інших диктаторів минулого. Про те сьогодні з відвертістю і неабияким завзяттям пишуть і «Націоналіст», і «Голос нації», і «Нескорена нація», і «Шлях перемоги», і «Державність», і «Республіканець», і всі інші націоналістичні «часописи» і видання різних реанімованих і нових партій та організацій.

Наведемо лише один уривок із численних публікацій на цю тему. А. Карпінський в невеличкій статті під назвою «Диктатура чи національний порятунок» відверто вимагає: «Прискорити процес творення національної еліти під проводом сильної особистості, встановити на певний період національну диктатуру» («Напрям». 1991. № 6. С 15; виділено мною – В.М.).

Над ким пануватиме ця «національна еліта» і «націоналістична диктатура», думаю, цілком зрозуміло.

Ідеї інтегрального націоналізму в соціальній поведінці членів ОУН

Д. Донцов у своєму «Націоналізмі» досить яскраво висловив підстави (вимоги) «волевого» («модерного», «інтегрального») націоналізму так:

«1) зміцнювати волю нації до життя, до влади, до ескпансії;

2) стремління до боротьби;

3) романтизм, догматизм, ілюзіонізм;

4) фанатизм і аморільність;

5) синтеза раціоналізму та інтернаціоналізму (в захопленні та в пануванні над іншими);

6) «творче насильство».

Тут же він вказував на, мовляв, «своєрідні ідеї» українського войовничого націоналізму – яскравість, виключність і всеобіймаючість. Тим читачам, які бажають вникнути в суть цих «рис» та «ідей» Донцова, слід прочитати все його «писання» під назвою «Націоналізм» (бажано третє видання).

ОУН же у своїй практиці повністю перейняла ті ідеї і риси українського інтегрального націоналізму, що були сформульовані Донцовим. В Організації були спеціально розроблені «Матеріали ідеологічного вишколу», де коротко сформульовані суть і цілі цього націоналізму, визначені вимоги до членів ОУН. Тут же визначались і «головні ідеї» (цілком за Донцовим): виключність, яскравість, всеоб'ємність. Ідеологію цього «модерного» (а, по суті, списаного із західних зразків) націоналізму зводили до восьми головних рис:

«– Догматизм. Це безмежна віра в ідею, фанатизм запалює свідомих на боротьбу.

– Ілюзіонізм. Це уява в образах, які в дійсності не існують, ілюзіонізм спонукає нас до боротьби.

– Романтизм. Проявляється як прагнення до боротьби. Аморалізм. Надзвичайна відданість якійсь справі, безпощадна боротьба з ворогами.

– Творче насильство. Це нетерпимість до всього, що хоче нашого упадку.

– Ініцітативна меншість. Ініціативу держави в нації має ініціативна меншість, а не маса (ініціативна меншість – це пануючий шар).

– Гераклізм. Це рішучість жертвувати теперішнім щастям заради вічного щастя».²²

Виховні закони і правила в ОУН виконували «Десять заповідей українського націоналіста» (Декалог):
«1. Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї.

2. Не дозволиш нікому плямити слави, ані честі твоєї нації.

3. Пам'ятай про великі дні наших визвольних змагань.

4. Будь гордий з того, що ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового тризуба.

5. Пімсти смерть великих лицарів.

6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а – з ким треба.

7. Не завагаєшся виконати величезне злодійство, якщо цього вимагатиме добро справи.

8. Ненавистю і підступом прийматимеш ворогів твоєї нації.

9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.

10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української держави навіть за рахунок пригнічення чужоземців».²³

Сьогодні цей «Декалог» суттєво відредаговано нинішніми націоналістами, які бояться повторювати окремі фрази. Так, замість «величезного злодійства» записано «найнебезпечнішого чину», замість «ненавистю і підступом» – «ненавистю і безоглядною боротьбою». В останньому ж правилі повністю вилучено слова «навіть за рахунок пригнічення чужоземців». Так-то «прикрашають» свою історію нинішні шанувальники інтегрального націоналізму новими (вже «демократичними») іграшками!

Пишномовне словоблуддя і водночас найдешевший примітивізм формулювань «Декалогу» вимагали коментарів. Чимало членів ОУН просто не розуміли, чого від них вимагають. Тому з'явились «Короткі пояснення. Як зрозуміти декалог», в яких, зокрема, підкреслювалось, що націоналістична мораль – мораль завойовників, які не знають сумнівів і вагань. Мета боротьби освячує засоби, в боротьбі з ворогами націоналісти безпощадні: «потрібен револьвер, віроломство і яд – засоби, які може використати націоналiст», не звертаючи жодної уваги на осуд «цивілізованого світу».²⁴

Особисті якості войовничого націоналіста перераховуються в «12-ти прикметах характеру українського націоналіста». Він повинен бути: «все готовий, безкорисливий, чесний, карний, активний і підприємчивий, відважний, рішучий, витривалий, врівноважений, точний, здоровий, обережний».²⁵ Все це, звичайно, потрібно було для того, щоб рішуче і без вагань застосувати «револьвер, віроломство і яд».

Опріч цього ще існували «44 правила життя українського націоналіста» та багато інших правил, настанов, вимог. Незаперечно, що ідеологи українського войовничого націоналізму буквально списували, мавпували всякі догмати з італійського фашизму і німецького нацизму, ставали їх затятими адептами.

Опріч вище зазначених обов'язкових правил поведінки вводились беззастережйо «мале націоналістичне привітання» – «підняття долоні правої руки на рівень лба, рука зігнута в лікті» (як салют у радянських піонерів!), і «велике націоналістичне привітання» (абсолютно змавповане у фашистів!) – «стійка «струнко», підняття прямо перед собою на рівень лоба простягнутої правої руки». «Малим привітанням» зустрічали друзів і знайомих. «Велике привітання» демонструвало готовність «найвище гасло нації утвердити діями правої руки» й обмін фразами «Слава Україні»! – «Вождю слава!» (типу: «Хайль Гітлер!» – «Зіг хайль!»). Простягнутою правою рукою потрібно було вітати прапор і тризуб, провідників організації. На II зборі ОУН (в квітні 1941 р.) бандерівці ввели партійний червоно-чорний прапор, точнісінько таких же кольорів, як у нацистів гітлерівської Німеччини.

В дусі намецького нацизму була видана в 1944 р. брошура «Матеріали політичного виховання», яка однозначно трактувала напрям націоналістичного виховання. Тут роз'яснювалось, що майбутнє української держави – «не якась філантропічна інституція», а політику її буде визначати «закон національного егоїзму», оскільки «націоналістичний світогляд відрізняється нетерпимістю».²⁶ Що ж це за держава? Націоналістична диктатура, диктатура ОУН-бандерівців!

Як С. Бандера оцінював взаємостосунки ОУН з гітлерівською Німеччиною під час Другої світової війни

Як відомо, Степан Бандера не був теоретиком, а лише практиком українського войовничого націоналізму. Вже в повоєнний час, перебуваючи в Мюнхені, він зрідка прикладався до паперу. Ці «писання» сьогодні поширені в Галичині під назвою «Перспективи української революції» (видання ОУН, 1978) з багатьма перевиданнями його шувальників. В цьому збірнику статей центральне місце займає доволі велика праця «Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном», яка в липні 1948 р. вийшла друком там же, в Західній Німеччині, окремою брошурою. Це не просто сповідь провідника ОУН-«революціонерів» як виправдання за минулі акції. В ній Бандера немов підводить певний підсумок діяльності ОУН-бандерівців і власної діяльності, і досить відверто визначає свою політичну позицію в час минулої війни та в перші повоєнні роки. Хоч, правду кажучи, та позиція не розкрита до кінця. Правда, послідовники українського інтегрального націоналізму і в минулому, і сьогодні ретельно правлять, ретушують, а то й просто витирають окремі положення цієї щирої відвертості Бандери. Ось місця iз цієї статті:

«З весною 1941 року, напередодні вибуху німецько-совєтської війни стали очевидними гітлерівські плани супроти України: підманути туманними кличами й обіцянками, запрягти до свого імперіялістичного воза, а потім зробити з України терен колонізації, господарської експлуатації і джерело невольничої робочої сили…».²⁷
Тут, зрозуміло, Бандера не називає, кого гітлерівці дурили «туманними кличами й обіцянками» і кого хотіли «запрягти до свого імперіялістичного воза». Читач, думаю, легко здогадається «кого». Зачитуємо далі:
«Спершу, на час війни, Берлін плянував грати на облуду: з одного боку, обіцяли державність, а з другого – викручуватись воєнними обставинами, українською непідготовленістю і т. п.».
І тут же уточнює:
«Одним із головних аргументів гітлерівської облудної політики був закид, що українці не підготовлені (до державотворення – В.М.), не об'єднані, розсварені, нема з ким говорити і т. д. А при тому була ставка на розігрівання одних проти одних, не допускаючи до порозуміння… » (Виділено мною – В. М.)
Отже, як бачимо, українським націоналістам гітлерівці обіцяли «державність», але обдурили, посилаючись на «воєнні обставини», на «непідготовленість» націоналістів до державотворення, на «необ'єднаність», «розсвареність» їх між собою, чи на те, що «нема з ким говорити». Але зауважте, головне тут те, що Бандера розкриває тут тіньову, мабуть, одну із головних причин розколу в ОУН в лютому 1940 р. на ОУН-бандерівців та ОУН-мельниківців, який закінчивася, як відомо, великим братовбивством: «ставка на розігрівання одних проти одних, не допускаючи до порозуміння…» Тут, звичайно, визначено досить важливе і при цьому досить чітко: гітлерівці не тільки інспірували, але й здійснили розкол в ОУН в своїх політичних планах та інтересах. Це – однозначно! А далі Бандера намагався пояснити позицію і поведінку гітлерівців:
«Було ясно, що гітлерівська Німеччина не думає позитивно ставитися до справи державної самостійносте України, а з другого боку, не хоче відразу викликати боротьби українського народу (читай: українських націоналістів – В.М.) проти себе. Невиразною політикою та кишкою обіцянок, що не зобов'язують, і проволок, підтриманням надій на державну самостійність України після закінчення чи то вирішення висліду війни з СРСР, гітлерівський режим плянував не допустити до того, щоб прагнення українського народу до державної самостійності рішуче спрямовувалося проти Німеччини. Берлін не хотів мати проти себе України, намагався втягти її насамперед у свою війну проти СССР і тим зв'язати її з усією своєю політикою…».
Тут треба суттєво уточнити. Як бачимо, Бандера досить легковажно підмінює термін «Україна», бо має на увазі українських націоналістів, говорячи про Україну. Звичайно, бендерівці добре знали, що гітлерівців абсолютно не цікавила ні червона, ні жовто-блакитна (а тим більше самостійна) Україна, а цікавив «лєбенсраум», життєвий простір, і дармова робоча сила на цьому просторі на користь Німеччини. Знаючи це, вони все ж вірно служили Гітлеру, сподіваючись отримати якісь крихти із столу хозяїна. Та й чи питали бандерівці трудовий народ України, чи хоче він тої «самойстіності» під штандартами і свастикою Гітлера. При тому ж, не Україну, а українських інтегральних націоналістів гітлерівці намагалися втягнути (і втягнули!) у свою війну проти Радянського Союзу і «тим зв'язати їх усією своєю політикою». Далі Бандера писав відверто, без викрутасів: «Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, то Україна не могла прийняти неприхильно цього факту… Тому наша лінія дії була чітка: невідступне відстоювання її – готовність до приязних взаємин і до спільної війни проти большевицької Росії і тільки проти неї ». (Виділено мною – В.М.). Як бачимо, тут вираз «і тільки проти неї» визначає досить багато, якщо не все.

Завершує свою думку Бандера щодо визначення спільної (з Німеччиною, звичайно) війни «проти большевицької Росії» такими – однозначними словами-застереженнями: «Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і важкими жертвами відстояли – і до неї завжди признаємося…»

Отже, свою, як і ОУН-бандерівців, позицію у минулій війні Бандера вважав «єдино правильною» і до неї «завжди признавався», тобто – від неї не відмовлявся. Нагадую читачам, що стаття була написана Бандерою в 1948 році, коли вже чимало його сподвижників затято «не признавалися», кому вони служили і чим ще недавно займалися.

Про таких (а їх було і є сьогодні досить багато) писав Кость Паньківський, голова Українського крайового комітету (УКК) і заступник В. Кубійовича в УЦК (Українському центральному комітеті) в часи війни в своїй книзі спогадів «Роки німецької окупації»: «Живемо в часах, коли у всьому світі, не тільки в українців, кожен бажає показати, яким то він був завжди противником німців та ворогом Гітлера, як то він ніколи не мав ніяких зв'язків із німцями. А навпаки, яка була його роля у спротиві проти німців, як то його переслідували і в'язнили, та як то він чудом пережив роки німецької окупації…»²⁸

Сьогодні ж такі особи не тільки не «признаються» в своєму співробітництві з гітлерівцями, але й на весь голос заявлють, що воювали проти них. Краще б почитали статтю С. Бандери «Слово до українських націонашстів-революціонерів за кордоном».

жүктеу/скачать 1.85 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: