З чиєї ініціативи виникла дивізія СС «Галичина»

З чиєї ініціативи виникла дивізія СС «Галичина»

Тут треба сказати досить визначено: лицемірять числені націоналістичні автори з приводу відповіді на це непросте запитання. Для цього, зрозуміло, є у них свої всім відомі причини – обшити український націоналізм в Галичині. Але ж це абсурдно, бо антинародно!

Ми вже знаємо, як питання ініціативи створення дивізії інтерпретували її творці – керівник УКК К. Паньківський і керівник УЦК В. Кубійович. Добре відомий в діаспорі, історик О. Субтельний в книзі «Україна: історія» (К., 1991) явно лицемірить, коли вказує, що «губернатор Галичини Отто Вехтер звернувся до УЦК із пропозицією сформувати в німецькій армії українську дивізію».

Все, якраз, навпаки. Про це О. Субтельному як досвідченому історику повинно бути добре відомо. Правда, він тут же зазначає, що «опріч безплідної інтерлюдії між ОУН і німцями в перші дні війни (маються на увазі неприємності з «Актом 30 червня 1941-го» – В.М.), найважливішим випадком співпраці українців (читай: українських войовничих націоналістів – В.М.) з гітлерівським режимом на організаційному рівні стало створення добровільної дивізії СС «Галичина». Що правда, то правда!

Ми вже знаємо про створення в диверсійній службі гітлерівського Абверу спеціальних батальонів «Нахтігаль» і «Роланд», сформованих в основному із бандерівців. Мельниківці також не дрімали. Вже в перші дні війни керівник ПУНу А. Мельник починає атакувати Берлін, посилаючи А. Розенбергу, тодішньому рейхсміністру окупованих східних територій, а затим також Г. Франку, керівнику генерал-губернаторства, їх численним помічникам та іншим нацистським бонзам «послання», «меморандуми», «листи» та «заяви» з пропозиціями створити військові сили «українців», тобто українських націоналістів, на боці гітлерівців «для поборення большевизму». Гітлерівці ж у той ейфорично-переможний час просто не звернули на них жодної уваги. Захоплені успіхами на Східному фронті, вони відверто нехтували примітивними політичними моськами – танки Гудеріана вже були на підступах до Москви!

Одне з таких «писань» націоналістів з Галичини добре відоме багатьом історикам, що досліджували історію Другої світової війни. Думаю, що воно добре відоме і Оресту Субтельному. 12 січня 1942 р. було подано «послання його превосходительству фюреру й рейхсканцлеру Німецького рейху Адольфу Гітлеру». В ньому, зокрема, недвозначно зазначалось: «Українська нація пов'язувала великі надії з розвитком обстановки в Східній Європі, що привела в середині минулого року до війни між Німеччиною і Радянським Союзом. Провідні кола українського народу були впевнені в тому, що зіткнення між націонал-соціалістичною Німеччиною і більшовицькою Москвою неминуче, і що тільки Німецький рейх під керівництвом Вашого Превосходительства був спроможний завдати більшовизму смертельного удару. Поразка Росії повинна була дати можливість Україні приєднатися до політичної системи Европи… Ми запевняємо Вас, Ваше Превосходительство, що провідні кола на Україні готові до тіснішого співробітництва з Німеччиною з тим, щоб вести боротьбу з спільним ворогом спільними зусиллями німецького і українського народів і встановити справді повний порядок на Україні і в усій Східній Європі».

Це «послання» підписали: граф А. Шептицький, митрополит, президент Української національної ради у Львові, М. Величківський, президент Української національної ради у Києві, А. Лівицький, заступник С. Петлюри – головного отамана УНР у Варшаві, Омелянович-Павленко, голова Генеральної ради комбатантів у Празі, А. Мельник, вождь українських націоналістів у Берлині».²⁰³ Воно визначає всю суть тих політичних ігрищ, які вели націоналісти.

Однак незабаром обставини блискавично змінилися. Гітлерівський вермахт отримав воєнну поразку під Сталінградом. Вже через чотири дні після неї, 6 лютого 1943 року, з благословення того ж митрополита А. Шептицького провідник ПУНу А. Мельник знову пише «послання» начальнику штабу верховного командування вермахту, генерал-фельдмаршалу В. Кейтелю:

Однак, чи був губернатор дистрикту «Галіцієн», группенфюрер (генерал-лейтенант) військ СС Отто Вехтер ініціатором створення есесівської дивізії «Галичина»? На це питання Вехтер відповів сам:

На початку березня 1943 року губернатор Вехтер у «Маніфесті до зброєздатної молоді Галичини» висловив, зокрема, таке: «Раз у раз галицьке українське населення (читай: галицькі войовничі націоналісти – В.М.) висловлювало бажання із зброєю в руках брати участь у збройній розправі німецької держави. Фюрер, визнаючи наставления Галичини, вволив цьому бажанню включити себе до боротьби і дозволив на формування «СС-стрілецької дивізії Галичина».²⁰⁴ (Виділено мною – В.М.).

Окупаційна газета «Львівські вісті» (1943, № 93), інформуючи про «урочисту дефіляду» з приводу освяти декрету губернатора про створення цієї дивізії, подала уривки з промови губернатора дистрикту Вехтера, в якій той, зокрема, зазначив:

Дивізію захотіли створити в складі гітлерівського вермахту самі націоналісти в Галичині, перш ніж виникли ініціатори.

Аналізуючи літературу, присвячену 14-й стрілецькій дивізії СС «Галичина», треба зазначити, що серед багатьох авторів найпомітніше місце займає книга спогадів німецького автора В.-Д. Гайке «Українська дивізія «Галичина». Історія формування і бойових дій у 1943–1945 роках» (Торонто – Париж – Мюнхен, 1970).

Гайке Вольф-Дітріх (1913 р. н.) – майор вермахту, уродженець Прусії. Народився і виріс в офіцерській сім'ї. В січні 1944 р. був відряджений в 14-ту гренадерську дивізію СС «Галичина», яка тоді перебувала в Нойгаммері, де завершувала своє формування. Спочатку був призначений начальником оперативного відділу її штабу в званні капітана, а затим начальником штабу в чині майора. Книгу спогадів про дивізію СС «Галличина», в якій служив до кінця війни, Гайке розпочав писати відразу ж після війни, перебуваючи в англійському таборі для німецьких військовополонених, і називав її спочатку «Sie wollen Freiheit» («Вони хотіли волі»). Зрозуміло, що інтерпретація питання, закладена в заголовку книги, дуже сподобалася українським творцям дивізії, які опинилися на Заході, перш за все В. Кубійовичу, і вони доклали чимало зусиль, щоб допомогти Гайке написати і видати цю книгу. Перша назва не відображала суті цієї дивізії і вояків в ній, тому була замінена.

Служба в дивізії від початку 1944 року і до кінця війни (досі Гайке вчився у військовій академії в Берліні) була надзвичайно пам'ятною частиною життя автору, тому він писав про своє фронтове життя з неабиякою теплотою. Та й неодноразово Гайке запевняє читача в тому, що був щирим патріотом дивізії. Однак щирість у багатьох місцях книги переходить у фарс, або абсолютно відсутня, коли йдеться про виконання важливих бойових завдань. Тут, вірогідно, добряче попрацювали його наставники і «консультанти» типу творця дивізії В. Кубійовича.

Винити ж тут автора втакій нещирості можна лише частково. Бо ж дивізія, одним із керівників якої був майор В. – Д. Гайке, була есесівською і виконувала в основному поліцейські (каральні) функції та акції, що, звичайно, не подобалось і не подобається демократичній громадськості повоєнної Німеччини і всієї Європи. Незважаючи на все це, чимало сторінок книги проливають яскраве світло на реальну і на непідретушовану історію дивізії СС «Галичина».

В «Передмові» до книги В. Кубійович, колишній голова УЦК, один із діяльних і керівних творців дивізії, «щиро» підкреслив, що для німецьких старшин (офіцерів) дивізії, як і для начальника її штабу майора Гайке, ця військова формація «була звичайною німецькою дивізією, сформованою з українців». Це – суща правда. Але до неї треба, безперечно, додати, що для тих же німецьких офіцерів вона була і звичайною есесівською дивізією (Waffen-SS).

На початку книги Гайке зазначає, що через дивізію пройшло близько 32 000 вояків. Тут немає нічого дивного, бо після катастрофи під Бродами на Львівщині в липні 1944 р., коли дивізія втратила майже весь свій особовий склад, вона ще двічі переформовувалась і постійно поповнювалась резервними та новими вояками.

Хоч Гайке прибув в дивізію лише на початку 1944 року, проте розділ перший він розпочинає з невеликої ретроспекції, подаючи коротко причини народження цього формування: «На початку 1943 року, після невдач німецьких армій на Східному фронті, німці, забувши свою настанову, що «східна проблема може і буде вирішена тільки виключно пролиттям німецької крові», почали притягати до збройної боротьби з большевизмом народи Східної Європи…» Було створено дві латиські, одна естонська дивізії… Прийшла черга на українців в Галичині».²⁰⁵

«Ініціатором цієї дивізії, – як, зрозуміло, був інформований Гайке, – був губернатор Галичини д-р Отто Вехтер, який за допомогою створення української дивізії хотів активізувати українське питання і приєднати українців до тіснішої співпраці з німцями».²⁰⁶

В той час як націоналістичні вербувальники дурили політично несвідомих юнаків Галичини, рошифровуючи «SS», як «січове стрілецтво» чи «січові стрільці», Гайке виразно зазначав:
«Офіційна назва дивізії від 30 липня 1943 року: SS-Freiwilligen-Division «Galizien» (CC – добровольча дивізія «Галичина) і від 27 червня 1944 року: 14.SS – Freiwillin-Grenadier-Division (galizische № 1) (14.СС – добровольча гренадирська дивізія (галицька № 1).²⁰⁷
Гайке тут же додає:
«Проте Гіммлер ясно застеріг, що в дивізії під жодним поглядом не можна навіть думати про незалежність України. Слова «Україна», «українець» «український» заборонялося вживати під загрозою кари. Вояки дивізії мають йазиватися не «українцями», а «галичанами».
Спочатку, згідно розпорядження начальника головного управління СС обергурппенфюрера СС Ганса Юттнера відповідальність за формування дивізії покладалася на бригаденфюрера СС Шімана. Шіман був на цьому посту до 19 листопада 1943 р. Від 20 жовтня того року до кінця існування дивізії її командиром був оберфюрер СС Фріц Фрайтаг, якого 20 квітня 1944 р. підвищено до рангу бригаденфюрера (генерал-майора) військ СС.

Спочатку основний кістяк дивізії вишколювався в «Гайделягері», що неподалік м. Дембіци (Польша), а з кінця лютого 1944 р. – в стаціонарному військовому таборі в Нойгаммері (Сілезія, Німеччина).

І хоч 28 квітня 1943 р., в час проголошення декрету губернатора і дистрикту «Галичина» Вехтера, дивізія представлялась як стрілецька дивізія військ СС, гітлерівське командування, а вірніше управління військ СС, перший набір «добровольців» послано було в поліцейські частини («охоронні» війська СС). Саме це старанно приховують усі націоналістичні і навіть іноземні автори і дослідники історії дивізії.

Гайке свідчить:

Цікаво представляє Гайке свого командира. Ф. Фрайтаг – колишній старшина німецької охоронної поліції (Schutzpolizei). Перед призначенням в дивізію був командиром полку в єдиній у німецьких збройних силах поліцейській дивізії (Polizei-Panzergrenddier Division). «Його фахове знання, доповнене фронтовим досвідом, було трохи вище песічного рівня німецьких офіцерів…»

І далі:
«Фрайтаг мав майже хворобливе честолюбство, яке у відношенні до його підлеглих часами набирало форм жорстокості. Фрайтаг хотів вибитися на верхівку, він бажав визнання і заслуг; мав підозру до людей, яка псувала життя не тільки його співробітникам, але й йому самому. Фрайтагові духові прикмети, особливо психологічний підхід до людей, не виявляли досить гнучкості на те, щоб побороти труднощі в командуванні саме ненімецькою дивізією. Він був теоретиком, який хотів командувати бойовою одиницею, сидячи за своїм канцелярським столом…».²⁰⁹
Така характеристика, зрозуміло, була відвертою і визначала суть командира дивізії, одним із керівників якої був і сам автор.

І ще:
«У загальному Фрайтаг був пильною і послідовною людиною, яка володіла знанням воєнної тактики та уміла його застосовувати на практиці… Фрайтаг видавав накази й розпорядження із спокоєм… Все робив безоглядно. Часто, з питомою йому засліпленістю, він намагався прищепити усім націонал-соціялістичні ідеї… тупо слідуючи теорії… За малу провину він ставив під військовий суд кожного, навіть свого найближчого співробітника… Він не міг зрозуміти української психіки, а хотів її втиснути в рамки пруського духу… Фрайтага поважали за його військове знання, його особливу пильність, його добру волю. Проте, як людину, його не сприймало ні українське, ні німецьке вояцтво дивізії. Це була насправді велика трагедія для дивізії…»²¹⁰

Коли ж у липні 1944 р. дивізія була розгромлена під Бродами на Львівщині, а її рештки оточені радянськими військами, генерал Фрайтаг впав у прострацію. «Генерал Фрайтаг повідомив, – пише Гайке, –… що він не в стані командувати дивізією, бо не має над нею жодного контролю…». Генерал Ліндеманн, командир сусідньої дивізії, яка також була в оточенні, прийняв під своє командування рештки 14-ої гренадерської дивізії СС «Галичина», але залишив Фрайтага у розпоряджені свого штабу.

Наприкінці книги Гайке розповів про ще один курйозний факт. В останні дні війни дивізія спішно покинула бойові позиції проти радянських військ і кинулась назустріч англійським військам, щоб здатися їм у полон. В містечку Тамсвег, де проходила колона дивізії, англійці утворили пропускний пункт, в якому затримували «чужонаціональні частини та всі частини зброї СС». Довідавшись про такий пункт, Фрайтаг остаточно здрейфив і застрелився, – оповідає Гайке про кінець дивізії та її командира.

Такий фінал. Але ми ще подамо чимало матеріалу про дивізію галицьких есесівців.

Переговори між губернатором дистрикту «Галичина» группенфюрером СС Вехтером і УЦК, з одного боку, і керівництвом військ СС, – з другого, про те, якою бути майбутній дивізії – польовою військ СС чи поліцейською («охоронною») військ СС – затягувались. А тим часом маховик формування був запущений і діяв з німецькою пунктуальністю: зброя, різна амуніція, а, головне, старшинські і підстаршинські кадри (а це були переважно німці), поступали з усіх кінців Німеччини.

Гайке: «Німецький персонал дивізії походив з поліції; його відряджено з єдиної в німецьких збройних силах поліційної дивізії», тої самої дивізії, в якій майбутній командир 14-ої дивізії СС «Галичина» Ф. Фрайтаг служив командиром полку.

Гайке досить негативно характеризує німецьких старшин і підстаршин, які прибували в дивізію:
«За малими винятками німецькі старшини і підстаршини ані віком, ані досвідом не підходили до чужонаціональної дивізії. Через дуже молодий вік, брак життєвого досвіду і незнання людської вдачі, вони не могли справитися з важким завданням керування і піклування людьми. Кращі з них ще могли проводити фахове навчання, але не вміли встановити людських відносин і через те не здобули собі довір'я українців. Деякі з них, і то, на жаль, головне старші, прибули до дивізіїз наперед виробленим негативним наставлениям як до українців, так і до дивізії, яка, на нещастя, ще й називалася галицька».²¹¹
Та й не було новиною, що всі ці поліцейські кадри старшин – звичайнісінький людський набрід, здатний лише на здійснення екзекуцій.

Характеризуючи процес формування дивізії, Гайке зазначав, що вже на початку її існування ряд підрозділів, особливо поліцейські полки, використовувались «у поборюванні большевицьких партизанів».

На початку лютого 1944 р. в дивізію надходить термінове розпорядження з управління військ СС генерал-губернаторства про сформування на базі дивізії «бойової групи» для боротьби з радянськими і польськими партизанами. «Бойова група» в складі одного батальйону і батареї легких гармат протягом доби доби відправлена в райони Чесанова, Любачева, Тарнограду, Білограю і Замостя (Польша). Через кілька днів була відряджена друга «бойова група» «для боротьби з большевицькими партизанами» в напрямі північно-західному від Львова. Гайке відзначив, що обидві групи «діяли досить успішно». Однак про ті «успіхи» Гайке не розповідає. Друга група, як добре відомо, діяла в Гуті-Пеняцькій, поблизу Золочева на Львівщині, проти польського населення і групи радянських та польських партизанів.

Гайке відзначає тут і таке:

Що «накоїли» есесівці із каральних «бойових груп», добре відомо. Ми ще повернемось нижче до цього питання.

Отже, по суті, дивізія СС «Галичина» з липня 1943 р. була абсолютно поліцейською: з поліцейським генералом на чолі, з п'ятьма поліцейськими полками, з командним складом недавніх поліцейських формувань. Та й виконували підрозділи дивізії, що ще не встигла остаточно сформуватись, чисто поліцейські (каральні) функції і завдання. Все це незаперечно.

А що ж далі?

Гайке:
«Навесні 1944 року до складу дивізії врешті було включено поліційні полки чч. 4, 5 а згодом 6, 7, 8. Щоб добитися перенесення цих полків, треба було довгих і твердих домагань УЦК, губернатора Вехтера і самих вояків цих полків… Поліційні полки були сформовані з добровольців, призваних до дивізії першим набором. Вони проходили бойове навчання біля Гдині, Білостоку, в Меці, По, Тарб і Сольє-де-Борн у Франції. Тут вони мали такий склад: 4-й полк – Gal. SS-Freiw. Regiment, Галицький СС – добровольчий полк… Старшинами і підстаршинами поліційних полків були виключно німці».²¹³
І далі:
«На початку лютого 1944 року 4-й полк було перекинуто до Галичини на боротьбу з большевицькими партизанами, де він згодом брав участь у боях з Червоною Армією під Тернополем. У Франції вояки закінчили вишкіл і навесні 1944 року їх у більшості надіслано до дивізії в Нойгаммер. Під час вишколу їх використовувано також для поборювання французьких партизанів. При ліквідації поліційних полків у Франції деякі вояки перейшли до лав французьских партизанів, напр. Група Осипа Круковського, яка становила окремий відділ в групі майора Легранда».²¹⁴
Таким чином виходить, що 14-та гренадирська дивізія СС «Галичина» тільки кілька місяців (березень – липень 1944 р.) була дійсно польовою і стрілецькою. Після ж розгрому під Бродами в липні того ж року, рештки її вже восени знову переформовують в тому ж Нойгаммері на базі запасного полку, який тут залишався на вишкіл, в звичайну поліцейську («охоронну») дивізію СС і використовують не у фронтових, а в каральних цілях.

Цікаву деталь з цього ж приводу подає Гайке: «Чоту польової жандармерії… перетворено на сотню понад 100 польових жандармів…», а також «приділено близько 50 собак, витренованих для охорони й гонки…». Для чого, думаєте? Та для переслідування окремих груп противника (партизанів) у час каральних акцій.

А вже на початку жовтня 1944 року дивізію в повному складі (вже заново переформовану) перемістили в Словаччину, де вибухнуло повстання проти фашистів, своїх і німецьких. Тут дивізії була підпорядкована горезвісна «бригада Дірлівангера». Та сама бригада есесівців-головорізів, що вже була відома своїми страхітливими звірствами проти партизанів і мирного населення Білорусі. Ми вже оповідали про цю бригаду, коли писали про шуцманшафт-батальйон Побігущого-Шухевича (колишні спеціаль-батальйони «Нахтігаль» і «Роланд»), який діяв у тісній взаємодії з «дірлівангерівцями».

Тут, в Словаччині, поряд з галицькими есесівцями та головорізами Дірлівангера діяли проти словацьких патріотів ще башибузуки з дивізії СС «Хорст Вессель», бойова група карателів «Шіль», мурульманський полк з армії РОА генерала Власова, інші частини гітлерівців-садистів. Як бачимо, Добра компанія зібралася! І все це, зрозуміло, не випадково.

Гайке ж, з відомих і невідомих причин, тут часто камуфлює, вдається до «виправдань», подібних цьому:
«Розуміючи, що в боротьбі з партизанами може легко дійти до зайвих жорстокостей чи надуживання щодо цивільного населення, командування дивізії весь час звертало увагу на коректне ведення боїв (можна повірити, що есесівці вели коли-нибудь «коректні» бої! – В.М.). Суворо заборонялися розстріли закладників чи полонених. Заборонено було нищити будинки, хоч часто партизанські позиції змушували до таких заходів. Очевидно, що в діях, коли цивільне населення сприяло партизанам, часом було дуже важко уникнути прикрих інцидентів.

За всі проступки завжди суворо каралося. Але і тут українцям також почали приписувати вчинки, яких дивізія ніколи не робила… »²¹⁵ (Виділено мною – В. М.).

Після багатьох і досить тривалих каральних акцій в Словаччині в час великого народного повстання дивізія СС «Галичина» була послана не на фронт, який блискавично наближався, а переміщено в Штірію і Карінтію для боротьби проти югославських партизанів під керівництвом маршала Тіто. Тут галицькі есесівці провели останні місяці війни. Гайке знову зауважував: «Тут також, як і у Словаччині, деякі німецькі частини хотіли приписати свої проступки дивізії лише тому, що це було українське, а не німецьке з'єднання».

Можна подумати, що есесівська дивізія, яка виконувала «охоронні» (каральні) акції, прибула сюди, в Югославію, на прогулянку. Хоч тутже Гайке сам уточнює, що «головним завданням дивізії було поборювання партизанів».

Завершуючи групу матеріалів про свідчення В. – Д. Гайке, колишнього шефа штабу 14-ої гренадерської дивізії СС «Галичина», ми не можемо не навести досить визначні місця із передмови до одного із видань його книги, написаної відомим американським дослідником українського інтегрального націоналізму Джоном Армстронгом, таким авторитетним серед націоналістів різних відтінків в минулому і сьогодні. В цій передмові, яка претензійно називається «Чи «легіонова політика» така безнадійна?», Д. Армстронг, зокрема, яскраво прояснює вагомі нюанси щодо ініціативи творення дивізії: