«Позиція ОУН-б є більш невизначена

Дещо інакше трактує взаємостосунки ОУН-УПА та дивізії СС «Галичина» о. Іван Гриньох у статті «Дивізія «Галичина» й українське підпілля», опублiкованій у збірнику статей і матеріалів «Броди» (Мюнхен, 1951). Іван Триньох у 1941 р. за рекомендацією митрополита та його коадютора Йосипа Сліпого служив капеланом спеціаль-батальйону Абверу «Нахтігаль». Нагороджений нацистським «Залізним хрестом». В роки війни виконував часті та відповідальні доручення проводу ОУН-бандерівців. Від імені проводу в квітні – червні 1944-го року вів переговори з гітлерівцями. Стає віце-президентом УГВР (Української головної визвольної ради) і голова її закордонного представництва. Мабуть, найвищу характеристику о. Гриньоху дав К. Паньківський, представляючи його, як «одного з найвидатніших і найактивніших членів проводу ОУН-б і УГВР»: «Він ніколи не був ані заарештований, ані переслідуваний німцями, а навпаки, під час перебування Бандери в контаборі з німцями в легальному контакті».²²⁰

Перш за все І. Гриньох у своїй статті відстоює думку про те, що творенням дивізії СС «Галичина» гітлерівці прагнули послабити діяльність бандерівців, привертаючи до своїх цілей частину активної молоді. «… Німецький маневр, – вказує автор, –…в українському організмі не вдався, і вже за короткий час боротьба (між ОУН-бандерівців та організаторами дивізії – В.М.) була припинена.²²¹ Тому даремно шанувальники бандерівщини вперто відстоюють безпідставну позицію, що ОУН-бандерівцш, мовляв, весь час боролися проти створення дивізії СС «Галичина». Гриньох продовжує: «Передусім українське підпілля зрозуміло істину, що не вдасться перешкодити в організації дивізії, незважаючи на принципове заперечення самої концепції участі українців в німецьких частинах».²²² Тут отець Гриньох явно лукавить, бо ж бандерівці формували ще напередодні війни диверсійні батальони Абверу «Нахтігаль» і «Роланд», де Гриньох сам був капеланом у формі офіцера вермахту і благословляв дії нахтігалівців на «геройські» подвиги. Проте тут же додає: «Початкове різне ставлення пізніше змінилося, і, рахуючись з реальними можливостями та фактичним станом, послано навіть певну кількість людей, що організаційно чи сімпатіями стояли на боці українського національно-визвольного підпілля, до дивізії, беручи до уваги моменти практичного характеру вишколення, добуття зброї та дбання, щоб не допустити до розгортання ворожнечі між дивізією й українським підпіллям».²²³ (Виділено мною – В.М.) Далі Гриньох стверджує, що «на підставі офіційних стверджень німецького командування вже в перші місяці відбуло з дивізії і перейшло на бік УПА біля 600 осіб».

Під час перебування дивізії СС «Галичина» під Бродами, вказує Гриньох, «створилися найбільш дружні стосунки». УПА отримала «поважну матеріальну допомогу» з боку дивізії, і «два сильні курені УПА» споряджені зброєю й амуніцією, переданими вояками дивізії.

Проте, вказує автор, вже «після катастрофи на фронті» в УПА перейшла та частина есесівців, яка зберіглася. «В якій кількості, про це, на підставі існуючих закордоном матеріалів, не можна нічого певного сказати». І тут же додає: «…Не диспонуємо зараз багатими даними про бувших вояків дивізії в рядах УПА». До цього додамо, що дійсно свідчень про це досить мало, за винятком тих, які перейшли в УПА, ще вишколюючись в «Гайделягері».

Далі о. Гриньох пише про те, що після катастрофи під Бродами залишки дивізії, що опинилися в Старосамбірському районі, передавали зброю підрозділам УПА. Це абсолютно не відповідає дійсності, бо чимало утікачів просто загубили під час втечі навіть легку зброю.

Під кінець зауважимо, що якою суперечливою не була ця розповідь о. Гриньоха про стосунки «українскього підпілля» з вояками дивізії СС «Галичина», він все ж таки, всупереч націоналістичним авторам, стверджує однозначно, що ОУН-бандерівців не заперечувала проти створення такої есесівської дивізії.

Коли ж 14-та гренадирська дивізія СC «Галичина» майже сформувалась, її відвідав рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер. На жаль, В. – Д. Гайке досить примітивно подав інформацію про цю непересічну «подію»:

Така інформація про прибуття рейхсміністра і рейхсфюрера СС Гіммлера в дивізію нас аж ніяк не задовільняє, бо в ній нема основного – суті ставлення цього нацистського бонзи до затії створення «української військової формації». Думається, що Гіммлер ставився до тої формації, звично, бо в системі СС вже було чимало ненімецьких військових формувань. Нацисти були явно в цьому зацікавлені.

В Центральному державному архіві вищих органів влади (ЦДАВО) України є документ під назвою «Промова рейхсміністра Генріха Гіммлера до старшин дивізії СС «Галіцієн». Судячи з тексту, це – примітивно застенографований матеріал, при тому в скороченому, мов би протокольному, вигляді, який також не може претендувати на точний текст промови Гіммлера. Однак, наведемо з нього кілька уривків:
«…Фірер рішив в останніх роках, керуючись своїм здоровим розсудком… що ця частина українського народу, що замешкує Галичину, і що 150 літ належала до рейху, має належати до генерал-губернаторства… На мою думку, для нас є найкраще виждати на його (тобто Гітлера – В.М.) рішення щодо порядку народів в Європі аж на кінець війни… Незабаром на фронті проти свого ворога москаля і большевизму зложите іспит своєї вартості, свойого вміння, своєї хоробрости, свойого послуху, своєї вірности і святости своїй присязі, що ви зложили перед Богом. Я знаю, що ви не підведете СС-ів і мене, що вас покликав, та що фірер може сказати на кінці цієї війни: «Дивізія, що її виставив чесний нарід Галичини, сповнювала свій обовязок, та що цей нарід заслуговує зайняти в Європі і відповідне становище…»
Таким чином, із усього цього абсолютно ясно, що рейхсфюрер СС схвалив створення такої дивізії у складі СС і залишився задоволений таким «творінням». Залишається лише втямити: чиї інтереси задовільнятиме це «гарматне м'ясо» – німецьких нацистів чи «незалежної української держави», заради якої так старалися кубійовичі та панківські?

Нещодавно появилася перед читачами книжка Тараса Гунчака «У мундирах ворога». Праця ця досить типова для пересічного націоналістичного чтива. Книжка появилася на хвилі «національного» (тобто націоналістичного!) «відродження», коли потомок есесівця з 14-ої «гренадирен дивізіон» «Галіцієн» Мирослав Глобуш, депутат Львівської обласної і Дрогобицької міської Ради народних депутатів, на мітингу 26 травня 1991 р, присвяченому відкриттю пам'ятника есесівцям цієї дивізії в селі Ясенів Бродівського району на Львівщині, заявив: «Не буде зброї – не буде демократії! Недалеко відійшли ті часи, коли повстанська куля косила більшовицьку наволоч. Якщо треба буде, вона знову коситиме!».

Ми вже зверталися до праць Т. Гунчака, коли йшлося про «Літопис УПА», укладачем якого він був. Як ідейний націоналіст із когорти «твердолобих і твердошкірих» Т. Гунчак достеменно вважає, що на підтасовці фальшивих документів можна творити не тільки «літописи УПА», але й історію українського народу!

Однак, як там не було, звернемося до «писань» того Т. Гунчака в його книжці «У мундирах ворога». В передмові автор резонно зауважує: «Дивізія Галичина, незважаючи на її не дуже значну роль у загальній розстановці сил, велетенській боротьбі, відомій як друга світова війна, залишається досить суперечливим явищем, предметом палких дискусій в. США, Канаді і навіть у Великобританії. Підставою для цих дебатів є приписувана цій дивізії участь у каральних операціях проти цивільних мешканців. Водночас не чутно жодних спекуляцій стосовно багатьох інших чужоземних (ненімецьких) підрозділів Ваффен-СС, лише українська дивізія все ще викликає інтерес, не зважаючи на те, що останній постріл другої світової війни відлунав 48 років тому…» (Виділено мною – В. М.)

Як бачите, позиція пана Гунчака дивна! Жаліючись на те, що навколо дивізії СС «Галичина» ще й досі багато розмов на Заході, він забув поцікавитись, як же думають про неї в Польщі, в Галичині, Словаччині, Штірії и Карінтії, де вона діяла. По-друге, він просто забув про рішення Нюрнберзького судового процесу над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини, де СС засуджено також за «злочин проти людства», а дивізія «Галичина» аж ніяк не була «національною», як пише в книжці, а есесівською. По-третє, замовчується, що підрозділи дивізії (незаперечно!) чинили каральні акції і проти мирного населення Польщі («бойова група Баєрсдорфа»), і на Львівщині та Тернопільщині (4-й і 5-й поліцейські полки в каральних акціях проти жителів Гути-Пеняцької, в Прикарпатті та під Тернополем), і в Словаччині (спільно з горезвісною «бригадою Дірлівангера»), і в Югославії. Нарешті, такому досвідченому досліднику, як Гунчак, повинно бути добре відомо, що дивізія лише кілька тижнів діяла під Бродами як польова (фронтова) військова частина. Весь інший час вона виконувала, по суті, каральні функції. Однак, виявляється, що пан Гунчак, все це не забув і добре знає. В післямові він, зокрема пише:
«…Українці опинилися тоді в дуже складному, майже бузвихідному становищі. За цих умов звинувачувати їх за те, що вони вдягали німецьку форму і служили в дивізії, яка структурно підпорядковувалась військам СС, означало б підтримувати ганебний принцип «вини за зв'язок». Дорічнішим було б запитати: чи була дивізія загалом або деякі підрозділи причетні до злочинів, які можна віднести до категорії злочинів проти людства? Справді, таке звинувачення висунули свого часу проти членів цієї дивізії деякі члени канадського суспільства, коли перші намагалися отримати право на імміграцію до Канади. Однак, коли Український канадський комітет зажадав від тих, хто звинуватив дивізійників, надати на підтвердження своєї позиції документальні докази, іх не знайщлося».²²⁵
І ще додає Гунчак:
«Питання невинності або вини членів дивізії чітко подала торонтська газета «Toronto Star» 17 серпня 1980 року після того, як були ретельно вивчені звинувачення, висунуті в тій же газеті Соль Літтманом. Під заголовком «Документів про військовий злочин немає» редактор писав: «… відтоді, як ця українська дивізія була включена до складу німецьких збройних сил 1943 року, немає документальних даних про її причетність до жорстокостей або інших воєнних злочинів. Її членів в індивідуальному порядку перевірили Організація Об'єднаних Націй та канадські власті перед допуском їх до Канади…».²²⁶
В книжці «У мундирах ворога» Т. Гунчак, по суті, йде слідом за шефом штабу дивізії СС «Галичина» В.-Д. Гайке та його книгою спогадів. Тому представимо читачам лише ті місця, які найрельєфніше відповідають на запитання: якою була дивізія СС «Галичина»?

У вступі автор подає матеріал, який беззастережно говорить про те, що українські націоналісти буквально бомбардували гітлерівське керівництво вимогами дозволити створення «українських військових формувань» у складі гітлерівського вермахту.

Зачитуємо відповідні місця: «Ідея зміни статусу України через війну належала мілітаристській організації українських націоналістів (ОУН), яку було створено у Відні 1929 року. Ця організація, якій належало відіграти вирішальну роль у другій світовій війні, ухвалила політичну програму, метою якої було створення незалежної української держави, і ця мета залишила в тіні всі інші положення. Досягнути своєї мети ОУН планувала за допомогою німецької армії, яку її керівництво вважало своїм союзником… Керівництво ОУН, зокрема офіцери, які боролися з більшовиками 1917–1921 років, було переконане в тому, що єдиний шлях до досягнення політичної незалежності пролягає через військову силу, проте водночас вітало становлення щільних робочих стосунків з німцями. Ще 23 травня 1935 року деякі з них запропонували свої кандидатури для військової служби нацистам. Це, приміром, самозваний отаман українських козаків, Іван Полтавець-Остряниця. Другий самозванець, підполковник Михайло Шуляєв, на самому початку війни у червні 1941 року запропонував свої послуги в організації українського військового підрозділу… Полковник Шуляєв (тут, раптом, автор підвищив цього авантюриста у званні – В. М.) повторював свою пропозицію двічі: 4 березня 1943 року і 29 вересня 1944 року, але безуспішно. Німці усвідомлювали, що Шуляєв не має достатнього впливу задля того, аби здійснити все, що пообіцяв, і навіть не завдали собі клопоту відповісти на його епістолярні зусилля… 28 квітня 1942 року генерал Андрій Вовк, лідер національного руху українських козаків (цей «генерал без армії», як ще називав його Гунчак – В.М.), виступив із набагато серйознішою пропозицією щодо німецько-української співпраці. Крім питань військового співробітництва його меморандум стосується і політичної мети, такої, як створення української держави у межах європейської системи…

Обидві фракції ОУН, особливо фракція Степана Бандери, у якої з'явилося багато послідовників серед молоді Галичини, були спроможні знайти рекрутів для майбутньої боротьби проти СРСР. Для виконання своєї програмної мети – утворення незалежної української держави – у квітні 1944 року фракція Бандери організувала за допомогою німецької розвідки (Абверу) своє військове формування із 650 чоловік під кодовою назвою «Нахтігаль». Цій групі належало відіграти роль двигуна у майбутній політичній грі. Майже одночасно ОУН-б організувала другу військову групу, якій була дана кодова назва «Ролянд». Обидві групи діяли в межах німецької армії під орудою німецької військової розвідки Бранденбурзького полку (тобто полку спеціального призначення «Бранденбург-800», про який вже мовилось у даній книзі – В.М.)

… ОУН-б особливо ретельно працювала над налагодженням контактів із німецькою армією, вважаючи її прихильнішою до політичних прагнень України, ніж нацистський політичний апарат. Утворення «Ролянду» й «Нахтігалю» в межах вермахту додавало українцям підбадьорення. Керівництво бандерівської фракції ОУН, обнадієне своїми контактами з військовими колами Німеччини, вирішили перевірити позицію німецького керівництва. 30 червня 1941 р. у Львові Ярослав Стецько, перший заступник Бандери, проголошує відновлення української держави. Німеччина відповіла на цей односторонній акт негайними репресіями…

Ці кроки з боку Німеччини довели послідовникам Бандери нереальність їхніх надій на досягнення політичних цілей. Протестуючи проти арештів керівництва бандерівської фракції, обидва військові формування, «Нахтігаль» і «Ролянд», відмовилися від виконання служби доти, доки заарештованих не звільнять. Незабаром після цього обидва формування розформували, і це поклало край надіям ОУН-б на використання їх як ядра майбутньої української армії…»²²⁷

Це вже суща неправда пана Гунчака! Йому добре відомо, що «Нахтігаль» і «Роланд» були відкликані з фронту, переформовані в шуцманшафт-батальйони «охоронної» поліції СС і послані в каральний корпус обергрупенфюрера СС фон-дем Бах-Зелевскі для боротьби з білоруськими партизанами та населенням. На початку 1943 р. щуцманшафт-батальйон був (з невідомих причин) відпущений «додому», але майже весь склад батальйону опинився в народжуваній УПА на чолі з капітаном Р. Шухевичем (який негайно став генерал-хорунжим!). Частина ж офіцерів батальйону опинилась в дивізії СС «Галичина». Все це, звичайно, добре відомо пану Гунчаку.

Гунчак продовжує: «…Незважаючи на сумний досвід спіробітництва з Німеччиною і розвіяні сподівання, бандерівська фракція ОУН звернулася 14 серпня 1941 року з довгим меморандумом до німецького керівництва, в якому йшлося про те, що український народ (тобто, українські інтегральні націоналісти-бандерівці – В.М.) занепокоєний тим фактом, що на східному фронті жодне незалежне українське військове формування не бореться проти Червоної Армії. Меморандум, який, по суті, був уособленням поглядів Степана Бандери і його послідовників, залишився без відповіді, так само, як і другий, надісланий Гітлеру 8 вересня 1941 року іншою групою послідовників Бандери…

… Фракція Мельника дотримувалась іншої політики стосовно німців, і внаслідок цього не дійшла до такої конфронтації, яка склалась між Німеччиною й ОУН-б на самому початку нацистсько-радянської війни. Тому вони вважали, що все ще існує надія на досягнення Україною мети за допомогою німців. Керівництво цієї організації дотримувалося обраної лінії навіть після того, як у Києві нацисти стратили деяких найталановитіших її людей. Більше того, здається, група Мельника вважала, що фракція Бандери сама спровокувала репресії супроти себе своєю необачною поведінкою…

…6 липня 1941 року Андрій Мельник надіслав Гітлеру особистого листа з проханням надати повноваження його фракції утворити окреме українське військове формування, яке, за його припущенням, боролося б за визволення України… Водночас Альфред Бізанц, колишній офіцер Української галицької армії, який очолював підвідділ зі справ населення і суспільної опіки в дистрикті Галичина (насправді – полковник німецької розвідки), інформує Берлін, що генерал Михайло Омелянович-Павленко, генерал Микола Капустянський, полковник Роман Сушко, полковник Гнат Стефанів, полковник Петро Дяченко і капітан Михайло Хронов'ят, котрі були членами ОУН або симпатиками ОУН(м), виявили певний інтерес до організації українського військового підрозділу, який входив би до складу німецької армії…

…По війні стало відомо від професора В. Кубійовича про те, що він звертався до генерал-губернатора Ганса Франка 7 липня 1941 р., пропонуючи створити у вермахті українську армію чи українські військові з'єднання і рекрутів набрати з території Західної України. Лист залишився без відповіді…».²²⁸

І, нарешті, тільки після поразки під Сталінградом гітлерівці почали позитивно реагувати на прохання українських войовничих націоналістів. Ті факти численних прохань, які послідовно наводить Т. Гунчак, ми спеціально подаємо повністю (одне за одним), щоб рельєфно показати, що насправді ініціатива творення військових формувань націоналістів в складі гітлерівської армії виходила не від губернатора дистрикту «Галичина» группенфюрера СС О. Вехтера, а від самих українських націоналістів різних відтінків. Думаємо при цьому, що ці прохання не були одинокими. Їх було значно більше, ніж вказує пан Гунчак. І всі вони наполягали на одному – створити українські військові формування для допомоги гітлерівській армії «визволити» Україну і створити «незалежну» Українську державу в тіні нацистської свастики.

Описуючи процес творення 14-ої гренадирської дивізії СС «Галичина», Т. Гунчак розкриває ряд моментів, які, власне, заперечують те, що так хочуть приховати вчорашні і нинішні шанувальники дивізії – вона формувалась і діяла як поліцейська частина, підпорядкована безпосередньо СС.

Гунчак:
«…Оскільки Вехтер був бригаденфюрером СС, то ж для нього було звичним звертатися саме до Генріха Гіммлера із проханням на дозвіл українського з'єднання СС.

Можливо, що ідею вони вперше обговорювали з Гіммлером 1 березня 1943 року. Під час бесіди 4 березня 1943 року Вехтер передав Гіммлеру листа із пропозицією, якщо Гіммлер це схвалить, обговорити з українськими провідниками створення добровольчої дивізії СС «Галичина». Вехтер також долучив проект звернення до молоді Галичини…

28 березня 1943 року Вехтер отримав відповідь Гіммлера, що створення дивізії він загалом підтримує. Щоби заручитися підтримкою впливових чинів із СС, Вехтер переговорив із Крюгером, генералом СС, а через два дні – з шефом штабу СС группенфюрером СС Бергером. «Натхнений успіхами цих переговорів, – пише далі Гунчак, – 12 квітня 1943 року Вехтер скликав нараду, на якій мали висловити свою думку про формування дивізії керівники партії, вищі функціонери з поліції та СС».

В «Додатках» Гунчак подає і текст протоколу цієї наради:

Губернатор Вехтер пропонує для дивізії такі назви: СС-добровольча дивізія «Галичина» або Добровольча дивізія «Галичина…»З політично-психологічних причин треба оминати в назві слово поліційна…»²²⁹ (Тут і нижче виділено мною – В. М.)

«Пропонуються уніформи поліційних дивізій, ще заки для них впровадили відзнаки СС-ів (польово-сірі, з гвардійським облямуванням).

Ці уніформи гарні на вигляд і їх є вдосталь. Можна б прийняти поліційну відзнаку (Polizei-Hoheitszeichen). Дивізійною відзнакою, як в інших європейських добровольчих з'єднаннях, буде на правому рукаві щиток із спеціальним галицьким знаком, який є частиною традиції цього краю, але не є знам'ям великоукраїнських стремлінь…

Фонди і кошти відносно персоналу і матеріялу покриватиме порядкова поліція (Ordnungspolizеi), – тільки ті, що пов'язані з військовою службою. Зате підготовку, вербування, покликання, транспорт виплачуватиметься з дистриктивного бюджету…

Кадри:

Вербування слід проводити великодушно. З огляду на пересічно низьку якість людського матеріалу, особливо під расовим оглядом прийматиметься людей також з расових груп III та IV…

Німецька націонал-соціялістична робітнича партія визнавала п'ять расових груп: 1) чисто нордійська, 2) домінантна норданська або фалійська, 3) гармонійні мішанці з двох перших груп з малими домішками альпійської, динарської або середземноморської груп, 4) мішанці переважаючого східного або альпійського типу, 5) мішанці позаєвропейського походження».²³⁰

«Присяга: присяга така сама як для інших добровольчих зєднань ». (тобто, як і для інших формувань СС – виділено мною – В. М.).

«Того ж дня, – продовжує Гунчак, – Вехтер розіслав секретну директиву з інструкціями щодо проведення призову, під час якого ні в якому разі не повинно створюватися враження, ніби німці розраховують на допомогу українців і що українці є німецькі союзники. Призовні комісії мають наголошувати на тому, що українці активно залучаються до боротьби проти большевизму». Гасло «боротьба проти більшовизму» стало лейтмотивом усіх, хто займався вербуванням: організацій УЦК, священників, учителів шкіл, вихованих націоналістичних організацій, військової управи, всіх шанувальників гітлеризму».

Щоби покласти край антинімецьким спекуляціям та розповсюдити ідею створення дивізії, Військова управа відрядила своїх представників у різні регіони Галичини виступати з доповідями для публіки на теми: 1. «З якою метою ведеться війна» 2. «Більшовизм – найбільший ворог України». 3. «Кожен, хто бореться проти більшовизму, є другом України». 4. «Необхідність співробітництва з німцями…»²³²

Поминаючи сантимент, громадські діячі, головно ті, що були повязані з УЦК, отримали від Кубійовича інструкції зголоситися до дивізії, щоб тим дати приклад іншим…

Серед тих, хто допомагав у вербуванні, були вчителі середніх шкіл (гімназій). Завдяки їхнім зусиллям багато учнів влилося в дивізію, навіть не закінчивши навчання…

Вербування до дивізії, незважаючи на деякі перепони, виявилося значно легшим та успішнішим, ніж очікували. Окрім політично сумлінних індивідуалістів, які керувалися почуттям патріотизму і вірою в те, що дивізія – це початок української армії, були й такі, котрі записувалися заради того, щоб уникнути служби в будбатах, чи примусових робіт у Німеччині. Таким чином, у дивізію прийшли люди, назвати яких «добровольцями» було б не зовсім правильно. Навіть у різних інструкціях з вербування йшлося про категорії рекрутів, змушених вступати «добровольцями»…

Практично набір новобранців проводився спецкомісіями, звичайно, під головуванням крайсгауптмана (німецького окружного голови) або ляндкомісара (районного комісара). До комісії входили також місцевий офіцер поліції, делегат із Військової управи, священники, вчителі, адміністратори й громадські діячі».²³³
Далі Гунчак подає таблицю, седячи з якої, на початок червня 1943 р. в дивізію СС «Галичина» записалося 81 999 чоловік, прийнято 52 875, відмовлено в мобілізації 29 124 чоловікам.

Однак на цьому призив у дивізію не припинився. Призивна організація, очолювана гауптштурмфюрером СС К. Шульце, яка перетворила діючу Військову управу на свій допоміжний орган, продовжувала мобілізацію в дивізію до кінця окупаційного періоду Галичини, тобто до серпня 1944 р., а певні поповнення робила і далі, аж до початку весни 1945 р., за рахунок втікачів з Галичини.

Приховати правду про цю дивізію неможливо і тому Гунчак змушений подати матеріал про те, що гітлерівці, скориставшись тим, що мобілізація проходить успішно, сформували не одне, а декілька формувань. Гунчак зауважує, що Шульце у своєму звіті опріч 11 578 рекрутів, які перебували у вишкільних таборах, не вказав, що «німці сформували також п'ять полків та один батальйон з надлишків, призваних до дивізії наприкінці липня і в серпні 1943 року». Якраз оті п'ять полків і батальйон відразу ж призначались для муштри як поліцейські («охоронні») війська СС.

Описуючи ейфорію вступу галицької молоді до дивізії СС «Галичина», Т. Гунчак тут же подає кілька суперечливих фактів, якими заперечує свою ж позицію. Реальна ж ситуація з формуванням дивізії і поліцейських полків, які сформувались паралельно, так досі і не з'ясована до кінця. Автор робить таку примітку: «У цій інструкції пишеться: «1. Повідомляємо, що ті, хто народився з 1920 по 1925 рік включно, повинні пройти попередню військову реєстрацію.

2. Повідомляємо, що ті, хто народився у 1918–1919 роках, повинні пройти попередню військову реєстрацію та прийти на добровільну службу до дивізії.

3. Всі без винятку унтер-офіцери, які служили в будь-яких арміях, у віці до 40 років зобов'язані з'явитися на реєстрацію».²³⁴

Звичайно, траплялися й такі, яких набирали для дивізії, але замість цього відправляли до «поліційних полків».²³⁷

Після того, як УЦК і губернатор Вехтер вимагали передати поліцейські полки до складу дивізії СС «Галичина», Гіммлер, вказує Гунчак, видав спеціальну інструкцію, щоб 4-й і 5-й поліцейські («галицькі добровільчі полки СС») були передані дивізії. Однак, «поки виконувався наказ Гіммлера, дивізія вирушила на Броди». Отже, це відбувалося наприкінці червня 1944 року. Значить, 4-й і 5-й поліцейські полки СС так і не потрапили до складу 14-ої гренадерської дивізії СС «Галичина» до битви під Бродами, а влилися в неї пізніше. Правда, це також замовчують всі автори, які писали про дивізію.

6-й поліцейський полк (1800 чоловік) був сформований із новобранців з передмість Перемишля, Ярослава і Львова і проходив навчання у Франції. Тут же вишколювався і 7-й полк (1671 чоловік). Правда, наприкінці грудня 1943 р. обидва полки отримали наказ передати 1995 вояків до складу дивізії. 6-й полк передав 1200, 7-й полк – 745 вояків. Решта продовжувала виконувати поліцейські функції у Франції проти місцевих партизанів – макі і франтинерів. Iз цих решток було створено поліцейський батальйон (900 вояків), який також не в повному складі, але переданий дивізії лише в червні 1944 року.

8-й «галицький поліцейський добровольчий полк СС» випадає з уваги і Гайке, і Гунчака, і інших авторів.

Гунчак зазначає:
«Таким чином, до кінця червня 1944 року всіх, крім кількох колишніх членів поліцейських полків, яких обманним шляхом підпорядкували німецьким поліційним властям (були й такі, скільки їх – невідомо! – В. М.), було передано дивізії».
Отже ясно: п'ять полків і один батальйон перебували безпосередньо в каральних органах нацистів протягом року! Це ж більше, ніж повнокомплектна дивізія! Чи даремно їх годували гітлерівці? Звичайно, недаремно.

Тут, як бачимо, виходить звичайнісінький камуфляж пана Гунчака: існували п'ять поліцейських полків та один батальйон каральних військ СС, які так і називались «галицькими добровільними полками СС», всі вони були призначені для виконання каральних акцій проти партизанів і мирного населення, яке тих партизанів підтримувало. Ці підрозділи постійно використовувались гітлерівцями у Франції, Югославії, Словаччині, Польщі і в самій Галичині, і автор, зокрема, пише про це використання, і тут же водночас відстоює положення, що ті формування не чинили жодних каральних акцій.

І ще одне, немаловажне. Пан Гунчак зазначає, що в таборі «Гайделягері», де спочатку муштрувався основний кістяк дивізії, «персонал (тобто офіцери й підофіцери, які були переважно німцями – В.М.) прибув із різних поліційних підрозділів», а це, продовжує Гунчак, «спотворило їхні погляди та поведінку». А чи не спотворювало це погляди і поведінку юнаків з Галичини, якими командували такі командири? Незаперечно, що так.

Якщо досі йшлося про поліцейські полки «галицьких добровольців СС», які існували окремо, самостійно, і лише потім влилися в основний склад 14-ої гренадирської дивізії СС «Галичина», то в підрозділі книги під назвою «Бойова група Баєрсдорфа» Т. Гунчак (як і В, – Д. Гайке) оповідає про те, що на початку лютого 1944 р. в дивізію прибув наказ керівництва СС «терміново сформувати бойову групу з метою боротьби з радянськими партизанами, якими командував український радянський ватажок генерал Сидір Ковпак». Тут автор, як і Гайке, грубо помиляється, бо йдеться тут не про партизанське з'єднання двічі Героя Радянського Союзу генерал-майора C. A. Ковпака, а про інші партизанські з'єднання, які успішно діяли тоді на території Західної України і Польщі. Вірогідніше, тут йдеться про 1-шу українську партизанську дивізію під командуванням Героя Радянського Союзу, генерал-майора П. П. Вершигори, яка в той час здійснювала рейд на Сан і Віслу, виходячи з баз Західної України.

«Бойова група Баєрсдорфа», яку негайно сформували в дивізії, складалася з двох батальйонів піхоти, підрозділу розвідки (120 вояків). Кожний батальйон мав взвод саперів. Опріч цього до групи був приданий дивізіон польової артилерії. Трьома ешелонами групу негайно перекинули в район Любачів – Білограй – Томашів – Замостя – Тарногород – Чесанів.

«Ситуація, – продовжує Гунчак, – ускладнювалась українсько-польським суперництвом (йдеться тут про так звану «українсько-польську війну», яка в той час досягла вершини – В. М.) щодо території із змішаним населенням, у результаті чого з обох боків траплялися кровопролитні акції. В цій польсько-українській конфронтації радянські партизани, які являли собою багато національний конгломерат СРСР, ставали на бік поляків, ще більше загострюючи тим самим ситуацію. Це до того ж деякою мірою було на руку партизанам, які користувалися підтримкою місцевого населення, переважно одержуючи інформацію розвідувального характеру, дуже важливу для їхньої операції. «²³⁸

Далі Гунчак досить скромно описує «похід» групи галицьких есесівців проти партизанів та польського населення: «Операції групи переважно виглядали як нескінченні марші через території, наводнені партизанами. За винятком декількох незначних сутичок, група переважно йшла слідами партизанів. Лише одного разу вона вступила в бій біля села Хмелик, розташованого між Білограєм і Тарногородом. Партизани, зазнавши значних втрат у живій силі, відступили, проте, очевидно, ці втрати були не настільки важкими, щоб загони не могли діяти надалі. Відступивши зі Хмелика приблизно на 40 кілометрів, наступного дня вони атакували Білограй».²³⁹

От і вся розповідь пана Гунчака про півторамісячну операцію «Бойової групи Баєрсдорфа» проти радянських партизанів. Зате він тутже відзначив, що «недосвідчені рекрути уперше прийняли бойове хрещення». Пан Гунчак, видно, не читав спогади командира дивізії П. П. Вершигори і дослідження польських істориків, де чорним по білому зазначено, що партизани мали великі успіхи і ганяли по лісах «бойову групу» галицьких есесівців як зграю псів.

В підрозділі ж «Операції 4-го і 5-го полків» Гунчак описує акції двох поліцейських полків галицьких есесівців проти радянських партизанів в Галичині. Автор, мов би соромлячись, відзначає, що «5-й добровольчий галицький полк СС» виконував завдання, подібне «бойовій групі Баєрсдорфа». Однак про ці «подібні діяння» також не розповідає. Гунчак обмежується лише такою інформацією: «Очікуючи весняного радянського наступу, завдання полку полягало у встановленні оборони уздовж річки Буг (і ця вся «оборона», поки-що, в глибокому тилу! – В.М.). З воєнної точки зору позиція полку в північно-західному районі України була досить несподіваною. Наприкінці червня полк отримав наказ повернутися в Нойгаммер, де його включили до складу дивізії. Проте полк повернувся в Нойгаммер після того, як дивізія відправилася під Броди».²⁴⁰

Що ж тоді творив цей полк галицьких есесівців, посланий на боротьбу з радянськими партизанами, так і невідомо. Адже ж він, пане Гунчак, провештався в прифронтових умовах в тилах гітлерівських військ майже п'ять місяців.

Трошки більше уваги приділив Гунчак таким же «акціям» 4-го галицького добровольчого поліцейського полку СС. Полк діяв в районi Золочева – Бродів – Радехова – Зборова. Зокрема, автор скромно, але все же подає коротку згадку про акцію полку проти оборонців польського села Гута-Пеняцька на Бродівщині, в якій було начисто ліквідовано село і все живе в ньому (правда, автор навіть не згадав, що тут було знищено понад 800 польських селян і партизанів – В.М.): «Це трапилося, – пише він, – коли командування дивізії послало 4-й полк на штурм Гути-Пеняцької 23 лютого 1944 року. Атака укріпленого села не вдалася. Українці втратили двох чоловік – Олексу Бобака і Романа Андрійчука, які загинули в бою. 28 лютого полк розпочав атаку вдруге. Цього разу атака була успішною…». Автор не згадує, що двом загиблим воякам були влаштовані пишні похорони, на яких був присутній губернатор дистрикту Галичина, группенфюрер СС Вехтер.

Тут же Гунчак додає:

Як і шеф штабу 14-ої гренадирської дивізії СС «Галичина» майор В. – Д. Гайке, Т. Гунчак в книжці «В мундирах ворога» відзначає, що під час разгортання своїх позицій під Бродами дивізія мала «повну бойову готовність», складається з 29-го, 30-го та 31 – го полків повного комплекту і різноманітних спеціалізованих військових підрозділів. В ній перебувало: 346 офіцерів, 1131 унтер-офіцер та 13 822 гренадирів, разом – 15 299 вояків. «З організаційного боку, – зазначає Гунчак, – вона була типовою німецькою піхотною дивізією».

Серед тих, хто вийшов із «Бродівського котла», було 1000 чоловік із трьох полків та 1200 вояків польового резервного батальйону, розташованого поза кільцем оточення. Ще кілька сот уцілілих вояків пробивалися з оточення невеликими групами. «В цілому близько 3000 чоловік, які колись вирушили на Східний фронт, повернулись в Нойгаммер», – зауважує Гунчак.

Вже 7 серпня надійшло розпорядження рейхсфюрера СС Гіммлера про те, щоб 14-та гренадирська дивізія СС «Галичина» була відновлена. Основою для відновлення (по суті, нового навчально-резервного полку (8000 чоловік), який перебував у таборах Нойгаммера). Про 4-й і 5-й поліцейські полки та інші поліційні підрозділи, що залишились після катастрофи під Бродами. Ні Гайке, ні Гунчак, ні інші автори більше не згадують. Вони, як бачимо, «щезнули» у величезній масі каральних військ гітлерівської поліційно-військової машини.

Тепер дивізія поповнювалася новобранцями з Галичини, які тікали на Захід разом з гітлерівцями. Джерелом поповнення стали також підрозділи «юнаків-СС» при протиповітряній обороні вермахту, яких Гунчак нараховує приблизно 10 тисяч.

Ще не встигли в Нойгаммері відновити всі структурні частини дивізії, як командування СС видало новий наказ – сформувати посилений батальйон для боротьби із словацькими партизанами. Сформована для цього так звана «Бойова група Вільднера» тілько-но розгорнула бойові дії, як було наказано всій дивізії вирушати на придушення Словацького збройного повстання. Тепер усій дивізії галицьких есесівців довелося виконувати поліцейські акції проти словацьких партизанів і мирного населення.

Тут, у Словаччині, дивізія була підпорядкована команді обергруппенфюрера СС Г. Гефлє. І сусідство тут було неабияке: поряд діяли 18-та дивізія СС «Хорст Вессель», бойова група карателів «Шіль», мусульманський полк із «армії» генерала Власова та інші каральні формування. Треба думати, що і галицьких есесівців сюди покликало командування СС не випадково, а сподіваючись якраз на їх рішучі й «ефективні» дії.

Мало того, до складу дивізії СС «Галичина» була введена і спільно діяла вже згадувана «Бригада Дірлівангера», сформована із кримінальних злочинців: Правда, пан Гунчак не оповідає ні про «бойові дії» дивізійників-галйчан, ні про башибузуків з «Бригади Дірлінвангера». Про це найкраще можуть розповісти ще живі словаки, учасники героїчного Словацького збройного повстання.

Тут же Гунчак зазначає, що «після катастрофи, яка спіткала дивізію під Бродами, від 1000 до 1300 чоловік направили для підготовки та набуття досвіду у танкову дивізію СС «Вікінг». Їм менше пощастило, ніж тим, хто був у Словаччині… Українці страшно заплатили за цей досвід… За словами очевидця, близько 500 їх загинуло в бронетанковій дивізії СС «Вікінг». Однак, тут же, в примітці, Гунчак посилається на «найдетальніший рапорт», в якому вказано, що в дивізію повернулося лише 360 вояків. Отже, насправді втрати становили близько тисячі вояків.

А далі Гунчак зауважує, що ті, що залишились після того «набутого досвіду» в танковій дивізії СС «Вікінг», повернулися в свою дивізію 3 листопада 1944 р. «З цього приводу, – пише Гунчак, – штандартенфюрер СС Ульріх, командуючий дивізією «Вікінг», видав спеціальний наказ, в якому високо оцінив внесок українців в обороні фронту проти переважаючих сил противника».

Розповісти ж про останній, заключний етап «бойових дій» 14-ої гренадирської дивізії СС «Галичина» – боротьбу проти югославських партизанів, – просто у Гунчака не вистачило бажання (чи, може, терпіння?). Він лише відверто зазначає, що «дивізія опинилась на ворожій території, що перебувала пiд контролем ідейно відданих маршалу Тіто партизанів-комуністів. Додатково ускладнювало ситуацію і те, що цивільне населення надавало допомогу цим партизанам. Тому вояки дивізії не могли, як у Словаччині, встановити з місцевим населенням щось на зразок дружніх стосунків».²⁴²

Як стала 14-а гренадерська дивізія СС «Галичина» «1-ою українською»

Це запитання безпосередньо пов'язане із створенням Українського національного комітету (УНК). Тому доведеться спочатку хоч коротко з'ясувати обставини створення цього одіозного формування.

У своїй книзі «У мундирах ворога» Т. Гунчак досить спрощено і легковажно зазначає, не даючи всьому цьому якоїсь політичної оцінки:
«В умовах агонії гітлерівське командування розпочало відчайдушно втілювати в життя так звану «нову східно-європейську політику», метою якої було мобілізувати людські ресурси Східної Європи на захист Третього рейху, що розвалювався. Ця нова політика включала в себе незначні політичні поступки народам (вірніше: націоналістичним екстремістам й авантюристам, що рвалися до влади – В.М.), чиї території німці вже не контролювали. Нова політика нацистів, що вже не становили монолітність за своїми поглядами і тактикою, призвела до створення Українського національного комітету, а в кінцевому результаті – до реорганізації дивізії в першу дивізію Української національної армії…».
Тут треба зауважити, що Український національний комітет (УНК) вже один раз був проголошений 22 червня 1941 р. в Кракові, де представники різних націоналістичних угрупувань (опріч ОУН-м) намагалися консолідуватись в умовах розпочатої війни на боці гітлерівської Німеччини, сподіваючись на її підтримку. Але таке об'єднання не сподобалося нацистам. Вони УНК не тільки не визнали, але й почали переслідувати ініціаторів його створення. Та й політична обстановка в той час була такою, що аж ніяк не сприяла консолідації різних груп націоналістів, які між собою смертельно ворогували.

Однак наприкінці війни обстановка круто змінилася. Тому сьогоднішня ідея створення Українського національного комітету, зауважує Гунчак, «бере свої витоки із планів генерала Андрія Власова та військового розвідувального управління східних іноземних армій, а також 4-го сектора пропаганди вермахту. То ж, питається, чи міг такий комітет бути національним?

Колишній радянський генерал Власов, ставши на службу нацистам, носився з ідеєю створення Російського національного комітету, якому повинні були підпорядковуватися «національні» комітети представників інших народів СРСР, які і так служили гітлерівцям. Німецьке командування не було зацікавлене в дробленні на частини своїх вірнопідданих.
«Гітлер не сприймав Власова до середини липня 1944 року, коли радянський літній наступ, який німці неспроможні були зупинити, змінив його погляди».²⁴³
Як відомо, «ідею» Власова підтримувала впливова група генералітету. Зате політичний відділ міністерства окупованих східних територій підтримував «права неросійських народів СРСР». «Архітектором розвалу Радянського Союзу» був Альфред Розенберг – голова цьогоміністерства. Щодо утворення окремішнього «національного» комітету «українців», то ініціативу його утворення очолив штандартенфюрер (полковник) військ СС Фріц Арльт, так званий «начальник керівної станиці східних добровольців» (тобто есесівців типу галицьких дивізійників).

Гунчак продовжує:

Після того, як німці не змогли досягнути успіху в реалізації своїх планів, вони вирішили відпустити із концтаборів провідників українського національного руху Степана Бандеру, Ярослава Стецька, полковника Андрія Мельника та багатьох їхніх послідовників. 30 вересня 1944 року гестапо надіслало циркуляр, яким повідомляло різні інстанції, що 27 вересня 1944 року Степан Бандера та Ярослав Стецько звільнені з захзенгавського концтабору, де вони перебували від липня 1941 року…»²⁴⁴

Гунчак:
«Німці сподівалися, що, звільнивши українських політв'язнів, вони можуть досягнути деякого порозуміння з УПА. З цією метою розпочали серію переговорів з такими людьми, як Бандера, Мельник, гетьман Павло Скоропадський, який керував Україною від 18 квітня 1918 року; Володимир Кубійович, представник Галичини; Олександр Семененко, юрист та мер із Харькова; Андрій Лівицький, президент українського уряду в екзилі (УНР); Кость Паньківський та Тарас Бульба-Боровець, провідник українського опру на Волині. Німці зрозуміли, що поки серед німецького керівництва точилися суперечки стосовно українського руху, українські лідери об'єдналися в опозицію до ідеї підпорядковування їх Російському комітету генерала Власова. Позиція українських лідерів знайшла безумовну гадтримку з боку інших національних лідерів, особливо з Кавказу, які також перебували в опозиції до ідеї керівницства та політичної гегемонії росіян…»²⁴⁵

Гунчак додає:

Отже, ідея, ініціатива і практична дія в створенні Українського «національного» комітету (УНК) повністю належали гітлерівцям.

Гунчак:
«Після досить тривалої дискусії президент Лівицький, від якого Шандрук отримав мандат на головування в Українському національному комітеті, обговорив ці питання із полковником Мельником, його співробітниками Осипом Бойдуником та Дмитром Андріевським. Шандрук також мав бесіду з Бандерою та Володимиром Стаховим із фракції Бандери. Як згадує Шандрук, усі поголосилися з його думками й підтримали його».²⁴⁷
Однак, зауважує при цьому Гунчак, треба було доконати гітлерівців, «якщо не лезом, то обухом»:
«Шандрук відчував, що дивізія, яка хоч називалася «Українська дивізія», перебувала під німецьким командуванням і не відповідала повністю політичним та військовим цілям українців. Шандрук наполягав на тому, щоб дивізією командували українці, щоб усіх українців, розкиданих по всій німецькій армії, перевели в українські частини для подальшого формування Української національної армії, щоб вони виступали під українським національним прапором і прийняли присягу на вірність Україні та служили українським національним інтересам».²⁴⁸
Але все це було звичайною і примітивно нікчемною націоналістичною фантазією, бо ж ті «національні інтереси», про які так часто говорили українські «партіоти», аж ніяк не відповідали інтересам українського народу, а були лише пошматованою вивіскою, за якою неможливо було сховатися.

Гунчак:
«На всі ці пропозиції та вимоги Шандрука Арльт відповів, що він робить усе можливе. Арльт наполягав, однак, щоб Український національний комітет позитивно поставився до Комітету за визволення народів Россії генерала Власова. Шандрук відмовився, пояснюючи Арльту, що українці (тобто українські націоналісти – В.М.), які мають довгий історичний досвід стосунків з росіянами, просто не довіряють їм. Єдина річ, на яку погодився Шандрук, це обмін офіцерами з'вязку або навіть делегатами з Російським національним комітетом в інтересах ефективної боротьби з Совітами…»²⁴⁹

Однак продовжимо. Пан Гунчак, як видно, дуже втішається з того, що 12 березня 1945 року (уявляєте, читачу, – вже за кілька тижднів до остаточної катастрофи гітлерівської Німеччини!) Альфред Розенберг, міністр східних окупованих територій (які вже були остаточно втрачені) «надіслав Шандруку листа, в якому, зокрема, зазначалося: «З метою забезпечення повної участі у вирішальній фазі війни проти більшовизму та наведенню порядку в національних стосунках у Європі від імені німецького уряду я визнаю національне представництво України, сформоване вами як український національний комітет. Я оголошую:

2. Український національний комітет має право представляти інтереси майбутньої держави України і висловлювати їх у деклараціях та проголошеннях.

Далі в книжці йдеться про те, що «командуючим» УНА було призначено (гітлерівцями, а не «українцями») П. Шандрука, колишнього петлюрівського генерала і польського полковника. Однак, націоналістів все це задовольняє. Гунчак пише:

Що відоме про службу галичан в інших есесівських формуваннях

Ми вже відзначали, що «щирий коляборант» К. Паньківський у своїх спогадах «Роки німецької окупації» повідомляв, що вже в жовтні 1941 року гітлерівці провели в Галичині відбірковйй набір добровольців у війська СС (Waffen-SS) при «суворій селекції». Тоді було залучено до військ СС близько двох тисяч юнаків. Серед них був і племінник Панькіського, якому вдалося щасливо винести ноги з-під Сталінграда. З цих «селекційних» добровільців гітлерівці окремого підрозділу не створювали, а розподіляли галицьких новобранців по різних частинах військ СС.

Про «інші» формування (тепер уже юнацькі) військ СС із галичан я прочитав нещодавно в книжці Зенона Зеленого «Українське юнацтво в вирі Другої світової війни». В передмові до цієї книжки колишній голова УЦК В. Кубійович підтверджує позицію К. Паньківського про те, що «з 1941 року німці притягли (в Галичині) невелике число українців до різного роду військових, поліційних і парамілітарних формацій». Далі той же Кубійович зазначає, що «з початку 1944 року, коли людські резерви були вичерпані, німці звернули увагу на використання нашого юнацтва, як хлопців, так і дівчат, до протилітунської оборони, як помічників при обслузі зенітної артилерії і на літунських верстатах». Тут же Кубійович приписує собі велику заслугу в тому, що саме йому вдалося досягнути того, «щоб німці не використовували цих юнаків проти танків». Головний організатор колабораціоністів в Галичині тут темнить, бо добре відомо, що невелику частину тих юнаків гітлерівці все ж таки використовували, як фаустників проти радянських танків.

Автор книжки 3. Зелений описує весь процес вербування і частково муштрування юнаків і дівчат, однак не подає жодного факту їх практичного застосування в бойових діях. Автор при цьому застерігає, що галицьких юнаків віком 15–18 років німці стали брати в «протилітунські війська» за зразком гітлерівської молоді (гітлерюгенд), в так званий «СС-гельфер» (помічників СС). «Хлопці носили уніформу із опаскою і знаком СС у ромбі на правому рукаві, а на шапці мали ромбову відзнаку з таким самим значком».

«В другій половині квітня 1944 року у Львів прибули 22 німецьких старшини з обербанфюрером Гавптом на чолі і почали акцію «добровільного набору українських хлопців» до протилітунської служби…» Центром цього набору стала військова управа (ВУ) дивізії СС «Галичина», очолювана полковником Бізанцем. Вербувальники запевняли, що юнаки проходитимуть трьохмісячні курси, а затим продовжуватимуть вишкіл в дивізії СС «Галичина».

На допомогу вербувальникам і військовій управі дивізії СС «Галичина» громадська колегія, у яку увійшли такі відомі в Галичині діячі, як: «проф. Т. Білостоцький, ред. М. Добрянський, проф. Гайдучок, мгр. Е. Жарський, мгр. Г. Коренець, о. д-р. Костельник, мгр. М. Кушнір, проф. С. Левицький, д-р Б. Лончина, ред. д-р І. Німчук, інж. Р. Олесницький, мгр. М. Охримович, інж. І. Сенів, д-р Ю. Старосольський, д-р О. Тисовський, д-р М. Шлемкевий».²⁵¹

Отже, вся ця братія повинна була допомагати вербувальникам залучати в допоміжні структури СС юнаків і дівчат Галичини. І все це в той час, коли фронтові бої вже відбувались на порозі Західної України.

Перший табір для підготовки юних есесівців було організовано в містечку Переворську (табір імені Черніка). Тут знаходилися 300 юнаків. Через кілька тижнів, вже наприкінці червня 1944 р., 210 юнаків із Переворська перевезли до Львова, щоб провести пропагандистську дефіляду. Їх святково вітали губернатор Вехтер, керівник військової управи дивізії СС «Галичина» полковник Бізанц, голова УКК К. Паньківський та інші вербувальники.

Другий табір був організований в Неполомицях поблизу Кракова, де було 3000 юнаків. Затим такі ж табори почали діяти в Егері (1750), Троппав (1000), Кремсі (1550), Гульчині (200) і Мальті (200) в районах Австрії і Каринтії. Їх освячував головний капелан дивізії СС «Галичина» Василь Лаба в чині майора військ СС. В другій половині липня 1944 року вже було завербовано 7700 чолозік. Серед них дівчат, «помічниць СС», було понад 300.

Цікаве застереження робить 3. Зелений:

«Слід тут підкреслити, що німці з самого початку робили різниці між молоддю з центральної'України, Волині, Полісся та Підляшшя і молоддю з Галичини та Підкарпаття. Перших називали українками і вони носили жовто-сині опаски з тризубом у ромбі, а других – галичанками і на їх таких же самих опасках були левики в ромбі…».²⁵²
Ще одна деталь: «Юнаки та юначки одержали понад 1500 кг печива. Зате: коло 12 000 примірників часопису «Краківські вісті»; 10 000 книжок історичного та іншого змісту; 5500 календариків; 6500 молитовників; 400 книжечок з колядками і т. д.». Як бачимо, «опіка» над юними есесівцями й есесівками була надзвичайно «солідною»!

Зате під кінець книжки 3. Зелений подає дані про те, що в цих юнацько-есесівських формуваннях служили 10 000 юнаків і юначок! І, нарешті, такий застережливий заклик із листівки того часу:

«Український юначе! Тебе закликає європейська молодь співпрацювати для нової Європи. Помагай, як допоміжний дружинник німецької авіяції в рядах юнаків СС… Фюрер Адольф Гітлер закликає і Тебе!»²⁵³
Уважно аналізуючи книжку «Українське юнацтво в вирі Другої світової війни», ми бачимо, що Зенон Зелений як керманич відділу опіки над молоддю в системі УЦК (Українського центрального комітету) і член військової управи дивізії СС Галичина», не досить добре знав усі «секрети» тієї справи, якою керував і виконував, бо його інформація досить куца і примітивна. Думаємо, що тут більше відіграла свою роль повоєнна ситуація, в якій організатор есесівської молоді просто не хотів «засвітитися» в «демократичному» світі. Тому, як доповнення, наведемо свідчення вже відомого «щирого коляборанта» К. Паньківського, який і більше знав, ніж 3. Зелений, і був відвертішим. Ось що він писав у книжці спогадів «Від комітету до державного центру «: «Тяжкий був шлях вояцтва дивізії. Та він видається нам простим, коли порівняємо його з шляхом юнацтва».²⁵⁴

Але цей «непростий шлях» юнаків із СС Паньківський не показує, хоч окремі інформації подає. Так, він зазначав, що «зразкова» школа підготовки юнаків-есесівців з Галичини була в Криниці, де «поруч з німецьким комендантом були також і українські вихователі під керівництвом учителя А. Антоновича». Справою виховання в усіх таборах займалися військова управа дивізії СС «Галичина» і УЦК. Від УЦК підготовкою молоді займався Т. Білостоцький. Юначок опікала О. Кузьмович.

К. Паньківський подає і таке:
«Офіційна назва юнацьких формувань СС – «протилітунська оборона юнаків СС». Хлопців, які закінчили вишкіл, розкидали в усі кутки рейху… Коли ж радянські війська витіснили гітлерівців за межі України і генерал-губернаторства, юнаками-СС опікалися урядова німецька організація – «Українська установа довір'я», якою керував німець українського походження М. Сушко в Берліні, «Керівна станиця східних добровольців» (керівник – Ф. Арльт) та її український відділ (очолював – Л. Вольф). Центральна картотека СС показувала, що в юнацьких формуваннях СС було понад 60 тисяч імен, серед них було 10 тисяч українців…»²⁵⁵

«Дивізія і юнаки були частинами, які піддягали, можна сказати, були складовими одиницями зброї – СС, тобто військових частин партії».

Ця констатація надто важлива, бо інші автори про такі юнацькі формування СС в Галичині або не згадують, або представляють їх як допоміжні формування напіввійськового типу.

І ще кілька важливих зауважень автора:

«Вчителям признавали в основному ранг «зондерфюрера» (спеціальне звання, рівне поручникові) і всі ходили в уніформах… Що ж до юнаків-СС, то окремим, які добре служили, присвоєно звання підстарший – ступні ройових (роттенфюрерів) або десятників (оберроттенфюрерів)».
Паньківський вказував також на те, що головний капелан дивізії СС «Галичина» о. В. Лаба призначив «польовим духівником для юнацтва» о. Северина Сапруна, колишнього керівника ІНТ (Інституту народної творчості). «Його військовий ранг відповідав рангові підполковника СС». Для православних юнаків і юначок призначено о. Віталія Сагайдаківського.

А згодом всіх військових духівників для юнацтва стало чотирнадцять. Всі вони дженджурилися в ошатній есесівській уніформі.

Паньківський далі зауважував, що хлопці були в основному зенітниками, дівчата працювали «на рефлекторах» (прожекторах), частина з них були також телефоністками, задимлювали «літунські майдани» (аеродроми) чи виставляли «загороджувальні бальони» (аеростати).

Під кінець «щирий коляборант» (всупереч свойому шефу по УЦК В. Кубійовичу) зазначив, що «наприкінці січня 1945 року виникла нова загроза – вишколу юнаків для боротьби проти танків на фронті, тобто вже не допоміжна, а справжня військова служба (панцерфаустники)… Частину юнаків вдалося завербувати і послати на фронт…»²⁵⁶

Така (звичайно, неповна) історія з юнацьким формуванням військ СС в Галичині.

жүктеу/скачать 1.85 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: