ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО КОМІТЕТУ І УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ

ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО КОМІТЕТУ І УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ

Створення УНК і УНА

Про створення Українського національного комітету (УНК) і Української національної армії (УНА) чіткіше писав К. Паньківський:

В книзі спогадів «Від комітету до державного центру» Кость Паньківський недвозначно пише: «З українськими діячами німці почали говорити щойно в жовтні 1944 року. Розмови почав СС-обергруппенфюрер Г. Бергер, керівник відділу східної політики РЗГА (Головне імперське управління безпеки Німеччини – В.М.), одночасно керівник головного відділу політики у Східному міністерстві (мається на увазі міністерство окупованих східних територій під керівництвом А. Розенберга – В.М.). Але Бандера відмовився очолити українську репрезентацію. Тоді Бергер почав розмови з іншими українськими діячами…».²⁵⁸

Т. Гунчак у книзі «Україна: перша половина XX століття» (К., 1993), пишучи про цю зустріч Бандери з Бергером, зазначає, що йшлося тут про нав'язання стосунків з УПА та що «спроби німців порозумітися з УПА залишилися безуспішними», бо Бандера відмовився від співробітництва. Але не вiд спіробітництва з нацистами відмовився тоді Бандра, авід позиції Бергера очолити Український національний комітет! Це, звичайно, не одне і те ж.

Паньківський продовжує:

Далі автор зазначає, що проблему примирення між українськими націоналістичними угрупованнями проводив в основному А. Мельник. «Українці», вказував Паньківський, вимагали від німців «визнати українську державність». І це в той час, коли гітлерівська Німеччина вже корчилась у передсмертних конвульсіях!

Одначе ігрища продовжувались. «Натиск» німців, продовжував Паньківський, був досить «демократичним». Гітлерівці «пропонували» очолити Український «національний» комітет то Бандері, то Мельнику, то Скоропадському, багатьом іншим. Але всі ці націоналістичні провідники не хотіли брати на себе відповідальність в час, коли вже конала нацистська Німеччина.

Паньківський:

Після виходу «з кацету» (тобто з концтабору Заксенхаузен) у жовтні 1944 року гітлерівці сидіти без діла отаману не дозволили. Його то залучають до створення Українського національного комітету (УНК), то до організації Української національної армії (УНА). Якраз це і входило в плани «Тараса Бульби»-Боровця.

В березні 1946 року українські націоналісти і гітлерівці дійшли остаточної згоди про те, що під керівництвом вермахту і в його складі буде створена УНА під керівництвом генерала П. Шандрука. УНА повинна була сформуватись із різних «українських» підрозділів, які перебували в складі вермахту, військ СС та поліції. Певне місце тут відводилось і безпосередньо «Тарасові Бульбі».

Про Українську національну армію писали і досі пишуть сьогодні різні націоналістичні автори, але всі вони приховували і приховують структуру, суть та її дійсну призначення. Єдиний серед таких авторів отаман викладає все начистоту:

– регулярної наземної армії, що мала завдання боротися на східному фронті проти ворога України – СРСР;

– іррегулярної частини, що мала офіційну назву – «Група «Б» УНА».²⁶¹
Що ж це за група «Б», та й ще «іррегулярна»? Отаман чітко пояснював: «Группа «Б» мала проводити на Східному фронті «диверсійно-партизанські акції проти комуністів в Україні». Отамана, якраз, і було призначено її командиром».

І далі:
«До регулярних частин УНА мали входити:

– організована в Галичині заходами Українського центрального комітету (УЦК) в 1943 році одна піхотна дивізія «Галичина», що отримує назву – Перша дивізія УНА;

– всі наявні менші та більші українські добровільчі військові частини при різних німецьких з'єднаннях, що досі носять назву – Українське визвольне військо;

– всі особи української національности з-посеред військовополонених польської та совєтської армій, а також з-посеред цивільних робітників в Німеччині та амнестовані і кацетники;

– всі добровольці української національності, що вже досі включені в ряди Російської визвольної армії (РВА) ген. Власова, які виявляють бажання перейти в свою національну армію;

– всі українські поліційні батальйони, що по виході з України були приділені до різних німецьких військових з'єднань».
Отака-то «регулярна» і «визвольна» УНА!

Отаман далі уточнював, що Группа «Б», якою йому доручено керувати, «була запланована в 5000 вояків, але потім штаб обмежив її силу до 1500 вояків».

І ще:
«На підставі попередніх підрахунків, штаб УНА міг набрати до 250 тисяч воєнноспосібних українських кадрів, з числа тих, що зимою 1944 року опинилися в Німеччині та ще були на східному фронті».
А далі, виявляється, і таке: «Перекинення першого батальйону Групи «Б», що вже в кінці 1944 року був готовий і з ним я мав намір відлітати з своїм штабом в «Україну, не відбулося, бо в німецькій авіації вже не вистачало на такі операції пального (!). Нам, натомість, запропонували робити короткі десанти зараз за фронтом, на польсько-чеську територію, на що ми не дали згоди…». Так безвиглядно закінчилась вся затія УНА. Але отаман закінчував свою книжку спогадів «Армія без держави» на мажорній ноті, приводячи текст «Пісні про Поліську Січ УПА», де є такі слова: «Ми ще поставим жовтоблакитний На самім Кремлі!..»

Але повернемось до спогадів К. Паньківського «Від комітету до державного центру», де автор досить інтригуюче розповідав про подальшу долю 14-ої гренадерської дивізії СС «Галичина», точніше про її драматичний кінець.

Після повного разгрому дивізії СС «Галичина» під Бродами в липні 1944 р. керівництво військ СС зробило все можливе, щоб сформувати її заново. Якщо ж, Гунчак досить ейфорично подає процес нового творення дивізії, то Паньківський сповнений песимізму і тривог:
«Зрозуміло, що тепер характер дивізії став зовсім інакший. Залишки першої дивізії були в стані глибокого духовного пригнічення і знеохочені; новобранці були в більшості насильно зведені з усіх боків залякані люди. При недостачі уніформ тих вояків ганяли на вправи в їх цивільних зношених убраннях і черевиках, без зброї. Вони навіть свою вояцьку присягу складали в такому стані. Корисно вибивалися на тлі дивізії старшини i підстаршини, які прийшли із шкіл. Трагедія вояцтва дивізії була в тому, що перший виступ на фронті закінчився величезною невдачею. Переможне військо набирає вітального розмаху, що помножує його сили; переможений вояк губить свою самовпевненість».
І далі:
«Недостача військових частин змусила німецьке командування перекинути дивізію, в стані незакінченої реорганізації, без одягу і без зброї, вже у вересні на Словаччину, на фронт проти повстанців. І тут в надзвичайно складних обставинах довелось дивізії одночасно доводити організацію до кінця, продовжувати вишкіл вояцтва і нести фронтову службу проти партизан…».²⁶²
Паньківський тут же зазначав, що опріч непідготовленості дивізії і її оточення було бридким: «… головна біда була в якості тих формацій. Дивізії підпорядковувалась деякий час так звана бригада Дірлевангера, спеціальна карна формація зброї-СС, до складу якої входили вояки, покарані на всякі кримінальні вчинки і також здеградовані офіцери і підофіцери німецької армії. Кримінальні елементи тієї бригади робили злочини супроти словацького і жидівського населення і з бундючністю злочинця розпускали чутки, що все це роблять «чужинці» з української дивізії…».

Однак тут Паньківський натякає на те, що і в дивізії СС «Галичина» було чимало кримінального елементу: «Жага наживи і почуття безкарности за поведінку супроти місцевого населення штовхали німців на грабунки. Те все передавалося вояцтву дивізії…»

І ще:
«…Польові суди працювали без перебою… Смертні присуди, а за ними розстрілювання… ставали все частішими».
Панькіський:
«В другій половині січня 1945 року прийшов наказ головного німецького командування про переїзд нашої дивізії з фронту проти партизан у Словаччині до південної Стірії на кордон Словенії. Тут був подвійний фронт, проти Совєтської Армії і проти югославських партизан Тіта. Сюди прибувало чимало втікачів, ненімців і німців. Ще прибули нові вояки в чорних мундирах, вартові концентраційних таборів на терені східної Німеччини…».
«Поповнення», як бачимо, неабияке.

Творців дивізії, а затим Українського «національного» комітету і проголошення 14-ої гренадирської дивізії СС «Галичина» «1-ою українською дивізією УНА» тішила «поява генерала (тобто П. Шандрука – В.М.) в українському мундирі з тризубом на шапці, тризубом на рукаві», – зауважував Паньківський.

Однак радіти не довелось: «Довідавшися про капітуляцію, генерал Шандрук, як командир УНА, дав наказ командирові дивізії ген. Фрайтагу стягнути дивізію з фронту на світанку 8 травня. Так зроблено. Таким чином 9 травня 1945 року, о годині 00.01, коли капітуляція почала діяти, дивізія… перейшла в район британських збройних сил…».²⁶³

Минулі і нинішні шанувальники галицьких есесівців розглядають 14-ту гренадірен дівізіон СС «Галіцієн» тільки як «1-шу українську дивізію», чи як «1-шу дивізію української національної армії (УНА)». Якраз під цим гаслом у серпні 1993-го р. пройшла в Києві так звана «міжнародна наукова конференція», присвячена 50-річчю 1 – ої української дивізії УНА. Чому ж «міжнародна», коли міжнародний судовий процес над головними воєнними злочинцями гітлерівської Німеччини в Нюрнберзі визначив фашизм та його злочинні організації (в тому числі і війська СС), як «злочин проти людства»? Чому «українська» і «національна», коли творці й учасники цього фашистського формування служили Гітлеру, виконували його фашистську волю, а не захищали інтереси української нації і народів України? Та тому, що нинішні націоналісти в Україні та поза нею (від націонал-«демократів» до націонал-фашистів) не виконували і не збираються виконувати міжнародних зобов'язань, заснованих на гуманізмі і демократизмі. Сьогодні вони, всупереч міжнародним принципам, нахабно заявляють, що їх «рідні есесівці» боролись за «незалежну Україну», а дивізія СС «Галичина» була «національним військом», а її підрозділи ніколи не брали участі в каральних акціях проти мирного населення. Факт, звичайно, безпрецедентний! Тому-то цi новоявлені «національно свідомі» і запросили на «свято»-збіговисько в якості «гостей» усіх колишніх есесівців. От і з'їхалися до Львова і Києва з усього світу ті, до яких і досі діє закон міжнародного трибуналу в Нюрнберзі «без строку давності».

Сьогодні серед шанувальників галицьких есесівців гуляє створений ними ж міф про «шанс України» при створенні дивізії СС «Галичина». В епіцентрі міфу лежать «виправдання» В. Кубійовича у «Вістях братства колишніх вояків 1-ої УД УНА» (Ч. 3–4 за 1954 рік) свойого «коляборанства» і «коляборанства» його наближених:
«Ми є за творення дивізії, бо цього вимагає український інтерес. Наші користі такі:

1) Ми включені в боротьбу з більшовизмом не як безіменні;

2) Ми виходимо на політичну арену, хоч і в скромній формі, а навіть на європейську, на світову;

3) Ми рятуємо себе фізично, ми творимо зав'язок армії;

4) Це може бути точка виходу для дальших плянів;

5) Лише в цей спосіб можемо творити під проводом українських старшин військову школу для української молоді.

Ця школа дасть дисциплінованість, послух, одвертість, чесність, прямолінійність, почуття відповідальноти і інші вояцькі чесноти.

Наша боротьба з Москвою набере офіційних форм».²⁶⁴

Пану Драчу треба елементарно вникнути в суть справи, перш ніж говорити і писати про те, що дивізії, мовляв, приписують каральні акції проти мирного населення. Про яку ж «неперервність боротьби нашого народу за свою свободу» ви, поете, торочите, коли тут нема ні крихти народного і національного?! Якщо пан Драч вважає, що 14-та гренадерська дивізія СС «Галичина» творила «неперервність боротьби нашого народу за свою свободу», то інший пан, Михайло Косів, народний депутат України і відомий діяч Руху, шукає в творенні дивізії есесівців «доцільність вибору». У передмові до збірника «Порив» (Львів, 1994) він пише: «Віддавна непокоїть мене питання: чому в середині 1943 року, коли вже було очевидно, що Німеччина війну програє, значна частина політиків з ОУН (мельниківське спрямування) вдалася до формування дивізії «Галичина», що діяла у системі німецьких військ?».

Відповідь на поставлене питання пан Косів негайно знаходить. Справа, мовляв, у тому, що галицькі націоналісти шукали вихід з ситуації «двох зол» (гітлерівської Німеччини і Радянського Союзу) і вибрали «менше зло», тобто гітлерівську Німеччину. Косів зауважує при цьому: «Але ж – чи справді нацистська Німеччина була меншим злом? Для переважної більшості галичан, вихованих на грунті не лише української, але й німецької мови і культури та в австрійських навчальних закладах, звиклих до військового вишколу німецькою мовою ще від часів служби в австрійській армії, фашизм являється тимчасовим явищем, недугою, що вилікується і минає. Гітлер – перехідною фігурою, а Німеччина в цілому асоціювалася з європейською цивілізацією».

Пан Косів, який в останні роки нажив собі славу «проповідника еліти й елітаризму» і «викривача русифікації», нарешті, як бачимо, заговорив про онімечення Галичини та про «німецьку цивілізацію», правда, не згадуючи, хто ж були в Галичині ті німецькі «культуртрегери» i «штудієнрати»! Треба чесно сказати, що австро-німецькі «наставники» i «носії культури» запаморочили голови багатьом минулим і нинішнім косівим. Тому сьогодні вони так запопадливо заговорили про «еліту», «німецьку цивілізацію», «європейську культуру» і Галичину, яка, мовляв, завжди уподоблювалась «цивілізованому Заходу».

«Отже, – резюмує пан Косів, – коли вибір випав на нацистську Німеччину, як менше зло, то для цього були вагомі політичні причини».

Однак, цих «політичних причин» штудієнрат Косів не може (чи не хоче?) назвати, бо вони були наскрізь просяклі смородом комірки галицького міщуха та орієнтацією його на «західні окціденти», особливо на нацистську Німеччину.

Дарма втішається культуртрегер Косів тим, як майстерно виправдовується «коляборант» Кубійович за своє тифозне «коляборанство». Елітарному панові з когорти галицьких нардепів добре відомо, що сучасна розбещеність не комуністами «посіяна», а лжекомуністами, які при нинішній нагоді стали негайно, і «щирими католиками», і «щирими патріотами», і «щирими націоналістами», і «провідниками національного елітаризму» в задушливій атмосфері моральної розбещеності, духовної зневіри і пустоти.

Тут же пан Косів порушує «кардинальне питання», яке він так хотів би поставити перед усім світом – це питання про колябораціонізм: «У загальному сенсі співробітництво з нацистською Німеччиною періоду III рейху вважається колабораціоналізмом, натомість співробітництво з комуністичною Росією періоду Совєтського Союзу колабораціоналізмом не вважається. Тільки через те, що останнє не визнано на міжнародному рівні ». (Виділено мною – В.М.)

Власне, так. Проти гітлерівського нацизму (як і фашизму взагалі) воювали всі буржуазно-демократичні країни Заходу (в тому числі США, Франція, Англія та ін.) і соціалістично-тоталітарний Радянський Союз, як і прогресивні сили Італії, Німеччини, Іспанії, Угорщини, Румунії, Болгарії та багатьох інших країн світу. Цей демократичний альянс, який прийнято називати «антифашистським», і визначив у повоєнний період ті міжнародні норми, якими керується нинішній світ, і не вам, пане Косів, їх змінити. Це абсолютно справедливо. Тих же, що співпрацювали чи прислуговували фашистам, прийнято називати колабораціоністами. І це дійсно справедливо.

Пана ж Косіва дратує одне: «…Для нас співпраця з російсько-комуністичим режимом після того, коли цей режим знищив українську державу (але ж відомо, що Центральну Раду, гетьманат Скоропадського і Директорію Петлюри знищили самі українці – В.М.) і приніс нам усе те, що євреї називають голокост, а простіше – геноцид і катастрофу, було б не лише злочином, а й втратою усього святого. А тому, – продовжує він, –… ми маємо оцінювати події своєї історії тільки в такому контексті: співробітництво з комуно-російським режимом – колабораціонізм. Судовий процес над комуністичним режимом – неминучий», пророкує «провідник елітаризму» та «викривач русифікації».

А що ж тоді робити з вами, пане Косів, та з такими, як ви? Ви ж училися в радянській школі, в радянському університеті, були комсомольським активістом, навіть керували комітетом комсомолу університету, просвіщалися в радянській аспірантурі. Затим погралися в «дисиденство». Однак, вас не покарали, як Чорновола та Гориня, а послали вчителювати в радянську школу. Там вам не сподобалося, бо треба в поті чола трудитись, і ви пішли працювати у Львівський музей історії релігії та атеїзму. Тут, в музеї, ви не просто споглядали експозицію, а створювали її, вчили, як боротись проти католицизму, галицьких єзуїтів та проти релігії взагалі, наставляли, повчали (штудієнрат же!), писали про музей чимало кореспонденцій, буклетів і статей. Вже в умовах «перебудови» і наростання націонал-«демократизму» на «острові свободи» ви стали працювати науковим співробітником відділу наукового атеїзму в Інституті суспільних наук АН УРСР у Львові. За образом (досить точним і талановито визначеним) вашого опонента в час останніх виборів у Верховну Раду України А. Шкіля, керівника обласного проводу УНА-УНСО, ви понад 15 років «розхитували маятник Фуко» у Львівському музеї атеїзму, а тепер розхитуєте «незалежність української держави», бо кричите про «національну (націоналістичну!) еліту», про русифікацію, тим самим розпалюєте ненависть до інших народів. Як це називається, пане Косів? Колабораціонізм, ренегатство, зрадництво, продажність, чи ще як?

І на закінчення вашої передмови вказано досить мудро: «Прокручуючи в пам'яті стрічку багатьох наших повстань, воєнних зривів, вибухів відчаю і помсти, військових замислів, майже в усіх них бачимо уже з самого початку – приреченість».

Так, приреченість! Бо всі антинародні авантюри приречені на крах і небуття!