Виталий Иванович Масловский с кем и против кого воевали украинские националисты в годы Второй мировой войны

Визначення поняття «націоналізм»

У книзі Віктора Поліщука «Гірка правда: злочинність ОУН-УПА» є чимало серйозних застережень. Справедливо розмірковує автор про те, що одне і те ж поняття різні люди, групи людей розуміють по-різному. Так, слово «націоналізм» для одних – поняття негативне, для інших – позитивне. Українські націоналісти ототожнюють націоналізм з патріотизмом, любов'ю до батьківщини. І В. Поліщук з цього приводу зауважує, що націоналізм і патріотизм – «полярно різні поняття». Бо націоналізм, як егоїзм нації, є хворобою, яка має антилюдське обличчя.

Автор зазначає, що в англійських словниках, на авторитет яких так часто посилаються українські націоналістичні ідеологи, просто нема слова «патріотизм». Англійці це почуття розуміють по-своєму – як прихильність людини до нації, до держави, що і називають «націоналізмом». Отже, вони вкладають у це поняття цілком інший морально-психологічний зміст.

Однак українські націоналісти, особливо в Галичині, хворі не тільки націоналізмом, але й «п'ємонтизмом і «галицьким фундаменталізмом». «Тенденція галичан, – вказує автор, – «приєднати» до Галичини решту України, яку вони, галичани, не зовсім і досі розуміють, які намагаються накинути всій Україні галицький спосіб думання, галицьке розуміння патріотизму, яке, по суті, є несприятливим для всього українського народу націоналізмом».

Сьогодні, вказує автор, українські націоналісти трактують і «соборність», і «самостійність». В поняття «соборність» вони вкладають не духовну і політичну єдність всіх етнічних частин українців, а часто свій зміст – «всі етнічні землі українські», що іноді набирає «імперіалістичного забарвлення». Таку, власне, імперіалістичну Україну з націоналістичною диктатурою і хотіли б побудувати націоналісти з ОУН. Слово ж «самостійна», «незалежна» Україна означає у них, перш за все, «націоналістична Україна», де пануватиме націоналізм і, звичайно ж, речники того націоналізму.

УПА була армією чи бандою? – питає Віктор Поліщук. І відповідає: УПА не була «збройною силою якоїсь держави». Тому важко назвати її армією. А бандою? Так, учасники УПА вели себе, як бандити. Але злочинства вони чинили «з політичних мотивів». Отже, В. Поліщук дії ОУН-УПА справедливо називає політичним бандитизмом, який поєднувався з кримінальним.

Автор справедливо відзначає, що ОУН-УПА властиві фашистські, тоталітарні, расові, кримінальні нарости. Тому він досить доречно наводить слова відомого дисидента генерала Петра Григоренка, які він сказав на одній із конференцій в Канаді: «Не хотів би бути в українській державі, в якій би урядовали бандерівці».

Власне, націоналізм бандерівського (донцовського) типу і поширюється сьогодні в Україні. «…До недавнього часу, – пише В. Поліщук, – я вважав, що український націоналізм – це звичайна пухлина на тілі українського народу, яка, хоч і наробила багато шкоди, проте зникне зі смертю його творців, організаторів, злочинних виконавців. Тим часом показується, що український націоналізм – це злоякісна пухлина, яка, переживши здебільше на Заході, в діаспорі, але також в Україні, переважно в Галичині, знов відживає, розростається, поширюється на Україні. Навіть серед кіл правлячої еліти». Тут же Віктор Поліщук ставить резонне питання: «Чи провідні люди з-посеред української культури і політики справді не знають суті українського націоналізму?» І тут же відповідає, розмірковуючи: «Не виключаю цього. Але й не виключаю того, що для деяких коньюктурників український націоналізм став тим, що можна використати в просуванні вверх по громадській чи, краще, державній драбині».

Тому й сьогодні з'являються в Україні різні недолуго-наївні чи снобістсько-гротескні заяви. Так, голова Української селянської демократичної партії і письменник Сергій Плачинда навіть пише в статті «Сучасний український націоналізм як ідеологія» («Літературна газета», 22 липня 1992 р.) про те, що «націоналізм – це природний і закономірний рух народу на захист і утвердження своєї самобутності» та про те, що «український націоналізм – гуманний, народний і мирний», а до нього причисляє, перш за все, три вітки ОУН: бандерівців на чолі з Ярославою Стецько, мельниківців – Миколи Плав'юка, «двійкарів» – устами чільного пропагатора Тараса Гунчака.

Віктор Поліщук досить аргументовано доводить злочинну сутність ОУН. В цій організації панувала проповідь макіавеллізму, що мета виправдовує засоби. «ОУН виховувала (і, на жаль, виховала) новий тип українця… Галичина – з невгнутим характером, фанатично відданого націоналізмові і його вождям, готового пожертвувати собою й іншими. Це, на жаль, правда. На смерть в ім'я українського націоналізму… ішли сотні членів УПА. І в той час убивали тисячі, десятки тисяч… безвинних людей… мучили, знущалися», посилаючись на ідеологів націоналізму, беззастережно зазначає, що ОУН була фашистською організацією, а український націоналізм був різновидом фашизму.

Віктор Поліщук наводить уривок з листа одного з провідних діячів націоналістів Дмитра Палива (пізніше керівника партії Фронт національної єдності (ФНЄ), створеної за зразком штурмовиків у нацистській Німеччині) до резидента ОУН в Італії Євгена Онацького 16 квітня 1932 року: «У нас тепер «хвороба» на фашизм. Молодь у фашизмі шукає спасіння, зрештою, зовсім зрозуміло. Але при цьому забуває, про одне: передумовою фашизму є держава зі своїм апаратом. Фашистські форми в недержавній нації доводять до дивовижних речей. Чому він, а не я, має бути диктатором? І в конкуренційній гарячці загадка неважка для розгадування: кожен студент 1-го курсу університету буде вважати не третьокурсника, а себе за стовідсоткового вартісного на той стілець».

Лист, як бачимо, був писаний тоді, коли на політичну (націоналістичну, звичайно) арену, як один із керівників крайової екзекуції ОУН, виходить Степан Бандера, недовчений студент. Чи не його мав на увазі Паліїв, говорячи про конкуренцію студентів 1 – го курсу на роль націоналістичного диктатора?

Так, ОУН була фашистською не тільки за формою, але й за, ідеологічною і практичною діями, – підсумовує Віктор Поліщук. Вона не була політичною партією, а своєрідним законом, укладеним за «Десятьма заповідями українського націоналіста» (Декалогом). На цьому «Декалозі» і ростили кадри злочинців. Автор підкреслює, що «між італійським фашизмом і українським націоналізмом тільки та різниця, що італійського фашизму не підтримувала католицька церква, натомість у Галичині прийшло майже до цілковитої змички уніатської церкви з ОУН, багато з-посеред чільних діячів ОУН походило зі священичих родин (С. Бандера, Я. Стецько), а декотрі навіть були священниками (о. Іван Гриньох)».

Однак, на завершення цього підрозділу книги Віктор Поліщук досить резонно зазначає, що «ОУН мала антихристиянський характер. Як зрештою, й італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм». Це витікає з десятої заповіді «Декалогу», бо присягу члени ОУН складали не на хрест, не на Біблію, а на… револьвер, що означало смерть за «зраду» організації.

У підрозділі «ОУН у світлі вчення Дмитра Донцова» Віктор Поліщук розвінчує антилюдську сутність українського інтегрального націоналізму.

Донцов

– списував усе із Фрідріха Ніцше;

– часто цитував із Євангелія і, перекручуючи, видавав за своє;

– критикував усе, що не входило в його поняття українського націоналізму;

– критикував усіх, хто не мислив так, як він, називаючи всіх «провансальством», «хуторянським універсалізмом» і т. п..

Воля до влади, догматизм, фанатизм, аморалізм, творче насильство, ініціатива меншості, вождівство еліти – це фундамент доктрини Донцова, на якій і будувалася ОУН, – робить висновок автор.

І тут же зауважує, що «Націоналізм» Донцова (по суті, головна «праця» цього штудієнрата українського нацизму) був надрукований у 1926 р. в Жовкві, в друкарні греко-католицьких отців-василіян. Ці «отці», звичайно, добре знали, що друкують.

Націоналістичному фанатизму навчив оунівців, власне, Донцов. Тому автор цілком резонно зауважує: «…Фанатизм довів до злочинів… Фанатизм українського націоналізму існує й досі, це – недуга, якою захворіли початково сотні, згодом тисячі й десятки тисяч українських націоналістів. Вони, ще живі, й досі не вилікувалися від цієї недуги, хоч і вони є розсадником цієї недуги, прищеплюють фанатизм своїм дітям і внукам…». Тому-то автор з усією відповідальністю застерігає: «Коли б ОУН прийшла до влади в Україні – було б не до іронії». Одне гасло «Україна для українців!» що значить!

Віктор Поліщук пише і про те, як оживають в сучасній Україні різні шанувальники Донцова і донцовщини. Львівський «філософ» Олег Гринів, зокрема, в статті про творця українського інтегрального націоналізму (газ. «За вільну Україну», 12 грудня 1991 р.) репрезентує Д. Донцова як такого, що показав потребу боротьби українського народу за незалежну державу. «Це і є продовження донцовщини», – зауважує Віктор Поліщук.

А Тарас Гунчак (редактор журналу «Сучасність», теоретик з ОУН) лицемірно заявляє, що не поділяє поглядів Донцова, але схвалює його діяльність 30-х років. Власне, в 30-ті роки Донцов і став творцем українського інтегрального націоналізму та «батьком» злочинних функціонерів із ОУН.

Віктор Поліщук вказує, що «ця злочинна теорія, злочинна доктрина попада в руки хлопцям з села, які, не знали широкого світу, але які вже були просякнуті націоналізмом, винесеним з українських гімназій, що були розсадниками українського націоналізму. Хлопцям, які стали студентами, бо в їх батьків були гроші, щоб заплатити студії та помешкання у Львові чи й у Кракові. Тим хлопцям було по 20–22 роки: Така злочинна доктрина в руках недосвічених хлопців, це так, неначе дати малій дитині гострий ніж у руки».

А що ж цього вийшло? «Добра не вийшло… – продовжує Віктор Поліщук. – Минав час, «вожді» ОУН втілювали в життя злочинні ідеї, сформульовані Д. Донцовим. ОУН ішла нога в ногу з гітлерівськими полчищами в поході на Україну, ОУН організовувала українську допоміжну поліцію – помічника «Зондеркомандо» у винищуванні євреїв, ОУН створила УПА, СС дивізію «Галичина». Ідеї Дм. Донцова жили, тріумфували…».

Ця аморальність, фанатизм, «творче насильство», агресивність в доктрині Донцова швидко дали про себе знати. «Волею, а не політичними розрахунками, – продовжує Віктор Поліщук, – не розумом покликала ОУН до життя УПА, пославши наперед на Волинь своїх досвічених фанатиків-організаторів терору, скерованого спершу проти мирного волинського селянина-українця. Підступом і терором ОУН втягнула волинських селян до масових вбивств поляків, а тих, хто не піпорядковувався ОУН в особі її служби безпеки, тих українців теж знищували, разом з цілими сім'ями. На бездоказовому пориві УПА перетворилася в армію різунів, паліїв, які винищували населення в час, коли дві багатомільйонні потуги вирішували долю війни». І тут же додає: «Дм. Донцов повертає час в епоху дикунства, коли суспільством не керував розум, інтелект, а лише воля, як сліпа діяльність, як зоологічна ненависть. І що ж, повернув багатьох у стан дикунства, доказом чого була, власне, діяльність ОУН-УПА, зокрема ж від 1942 року, а в поодиноких випадках і раніше. Бо ж розумна людина, коли навіть убиває здогадного ворога, то не «метиться на жертві, не виколює їй очей, не відрізує язика».

Віктор Поліщук при цьому зауважує, що багато людей не розуміють причин жорстокості і садизму оунівців. «Польські автори, не запізнившися Галичині під час війни, вони іноді навіть намагаються шукати причини в національних прикметах характеру українця. В цьому вони помиляються».

Тому автор закликає українців (і поляків також): «Читайте Дмитра Донцова! Прочитавши, вони самі зрозуміють суть українського націоналізму, суть ОУН-УПА». Тут же В. Поліщук застерігає сучасників: «…Під сучасну пору всі три фракції ОУН на чорне кажуть біле і навпаки. Щоб увести в оману український народ, щоб перехопити в свої руки владу. А тоді вони показали б, що дійсно думають про вчення Дм. Донцова»…

Далі в книзі пояснюються стосунки Донцова з ОУН і ОУН з Донцовим. Без сумніву, Донцов виховав бандерівців. Під час 1-го збору (1929 р.) у Відні, на якому і була створена ОУН, чільні націоналісти Юліан Вассиян, Степан Ленкавський, Степан Охримович заявляли про прийняття організацією світогляду Д. Донцова. Дещо інша концепція була репрезентована Дмитром Андрієвським, Дмитром Демчуком та іншими, але вона була прийнята. Для підтвердження цієї думки автор перефразовує відомі слова Володимира Маяковського: «Говоримо – Ленін, а на думці – Партія; Говоримо – Партія, а на думці – Ленін. Отже – говоримо український націоналізм Дм. Донцова, а на думці – ідеологія ОУН». «Різниця тільки в тому, що Дмитро Донцов ніколи не був членом ОУН, зате був він духовним батьком цієї організації», – додає автор.

Під кінець цього підрозділу Віктор Поліщук заперечує скандального «історика» й апологета бандерівщини Валентина Мороза, який в 1992 р., в інтерв'ю канадському телебаченню в Торонто заявив: «Є різні націоналізми – націоналізм демократичний, авторитарний, комуністичний». Однак, сам Мороз стоїть на позиції інтегрального (донцовсько-бандерівського) націоналізму. Автор категорично стверджує, що «немає, не було націоналізму комуністичного», хоч і був «націонал-комунізм» Миколи Хвильового і Миколи Скрипника.

В наступному підрозділі книги – «ОУН у світлі власних документів» – Віктор Поліщук зазначає: «Український націоналізм – це різновид фашизму»; з причини впливу вчення Донцова він став своєрідним, українського типу, «явищем сам у собі», в донцовській подобі; «Український націоналізм – це ідеологія і політичний, вождівського типу, рух, котрий ставить собі метою будь-якими методами, тому й аморальними, злочинними, зокрема індивідуальним і масовим терором, скерованим проти всіх, хто противиться йому, в тому числі й проти українців – побудувати на всіх українських етнічних землях, також на спірних територіях етнічного пограниччя, українську державу, яка шляхом експансії, спрямованої проти сусідніх народів, має поширювати свою територію до досягнення статусу української імперії…» В цьому імперському панстві «пануватиме націократія – вождівський, тобто авторитарний устрій», де «вождь нації» спиратиметься на «луччих людей» (еліту), на «ініціативну меншість» (касту). До цього, як бачимо, ОУН ішла шляхом терору і злочинств.