Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| «— Навіть по відношенні до княжни?»
«Навіть і що до неї, — сказав Монтеги, — бо в цьому ремеслі ви ніколи не знаєте, що для ваших наказодавців доцільне. Сьогодні вони можуть піклуватися княжною, а завтра — можуть її знищити». Я мав враження, що холоднющий полоз оплутує мене своїм цупким тілищем. «Так ось, — продовжував Монтеги, — я і прийшов до головного. Вчора, незабаром після того як ми розташувалися в гостинниці, я вийшов, вже підвечір, на площу і якийсь чоловік, у лахміттях, скидаючись на жебрака, подав мені білетик, та спитав заздалегідь, чи я секретар Алі-Емет або княжни Володимирської. В цій записочці мені наказано, щоб я був сьогодні, о дев'ятій годині, тобто якраз оце тепер, біля третього дерева за церквою Боромея, по людвігсбурзькій дорозі. Чи вам не ясно, кавалере?». Я розвів руками — для мене нічого не було ясного. Я потрапляв у провалля, в ніч, де всі коти були сірі, всі карти були темні. Тоді Монтеги пояснив мені, що, на його думку, той хто давав йому білетика — помилився. Монтеги припускав, що його взяли за когось іншого, хто мав би завчасно повідомити когось про своє прибуття до Штутгарту і хто може вже давно перебуває у зв'язку з автором листика. Так чи інакше, сказав Монтеги, я буду сьогодні знати більше. Якщо це люди д'Еона, які хочуть мене бачити, то тим краще. «Навпаки, — сказав я, — тим гірше, бо якщо вони вас пізнають, то розрахуються за те, що ви відмовились їм служити...» Монтеги посміхнувся: «А сьогодні я не відмовлюся і знаєте чому? Щоб довідатися від них, хто цей собачий син, що служить комусь, бувши одночасно на службі у княжни...» Я намагався його затримати, кажучи, що це побачення ніщо інше як пастка. Але Монтеги не дав себе намовити. Він наказав мені, — коли ми підійшли до рогу, звідки видно було людвігсбурзький шлях і зариси церкви Боромея, чекати під деревами. «— Гляньте, прошепотів він: вони вже чекають. У випадку, коли б вони хотіли мені щось робити, а я не подолав би їх, біжіть на допомогу». Я дивився йому вслід, а він ішов на умовлене місце у темінь росохатих дерев. Я бачив, як із карети вийшло двоє людей. Монтеги підійшов до них і, видно, почав з ними розмову. Втім ззаду на нього скочили люди, що були в темряві. Монтеги крикнув, я зірвався бігти йому на підмогу; повз мої вуха просвистали кулі; я ще бачив як Монтеги силоміць потягли до карети, затріснули дверцята, візник кляснув пугою і коні рушили з місця чвалом, по пустельній людвігсбурзькій дорозі. Що залишалось мені, як повернутись до міста в гостинницю і розповісти княжні про всю цю історію. Але ні княжни, ні будького з наших не було,— господар сказав, що вони всі розійшлися, а княжна поїхала з маркізом Рошфор де Вількуром, у герцогський театр. 3 Поміркувавши як слід на самоті, я вирішив поки що історію з Монтеги заховати для себе. Щезнення Уортлея зауважено в гостинниці тільки на третій чи четвертий день і я не сказав би, що цим хтось переймався. Сам я розвідувався всюди за чорною каретою і за Монтеги, але нічого ніде не міг вивідати. Христанек вважав, що Монтеги повернеться і подався напевно по своїх справах, про які нікому не говорив; Доманський тільки знизав плечима і сказав, що йому від того, що Монтеги немає, ні гаряче, ні студено. Після деякої надуми я доповів про те, що бачив княжні, не переказуючи звичайно того всього, про що він Мені говорив, та взяв від неї слово затримати все це тільки для себе. Вона, хоч і відсутня думкою за ці дні, пройнялася цією справою і навіть хотіла доручити розшуки маркізові Вількуру, але кінець кінцем, ми вирішили, що йому не слід про це говорити, бо, осьде, в Штутгарті, він нічим не допоможе, а може ще більше заплутати справу. Як це не було жорстоко, але, справді, рація Нашої справи вимагала того, щоб ми про щезнення Монтеги і говорили як найменше. А він щез так, якби його злизала язиком корова. Мені було його шкода, але, до чорта, я мав чисте сумління, бо я його відмовляв і навіть наражав себе, бо, якби кулі злочинців цілили краще, то я лежав би бездиханно на людвігсбурзькому шляху. Становище в Штутгарті склалося для нас порівняно краще, ніж у Мангеймі, бо герцог Карл-Євген запросив нас до презентації і, я думаю, що не обійшлося тут без протекції маркіза. Сам я не вважав потрібним туди йти. На мене найшла чорна меланхолія і, чувши багато про цього бабодура-деспота, мені не снилось ходити перед ним ходорком та ластитись перед бестією, від якої ніякого добра не можна було сподіватись. Христанек розповідав мені, що герцог прийняв княжну уважливо — вона носила вже тут ім'я графині Піннеберг, хоч, правдоподібно, сучий син — герцог дуже добре знав, хто вона насправді. Він запросив її на «малу вечерю» і захоплювався, (як казали), її ерудицією. Оповідали бо, що ми попали до нього якраз під таку зорю, коли він трохи вишумівся із свойого бабохватства і наполегливо взявся вдавати із себе великого прихильника філософії та літератури, хоч звичайно розумівся на цьому так, як теля на граматиці. Крім того, його фаворитка, графиня Гогенгайм тримала цього Карла-Євгена під добрячим пантофлем, тобто, від часу до часу, б'ючи. Але це все в моїх очах ані трохи його не підносило та й для княжни я сподівався від його високості стільки користі що з цапа молока. Народові в цілому Вюртембергу він сидів у печінках — із своїми любасками та італійськими акторками, а тепер із своїми палацами, парками і статуями. Людей він продавав, як і раніше, безсумлінно, в солдати гановерцям чи брауншвейгцям, а хто тільки посмів писнути, з його ж, собачого сина ласки, мандрував до фортеці Анасперг, де міг гнити, на соломі і серед щурів, без усякого рекурсу, до судного дня. Це все мені нишком розповідали різні люди, здебільшого молодші — добре освічені, які приставали зі мною в кафе і в біліардних та дивувалися, чого я сиджу в цьому Штутгарті, звідки вони хотіли б видертися, хоч в Америку, хоч до чорта в пельку, аби тільки жити вільно. Я про це говорив княжні та й вона це либонь розуміла, що наші надії на німецьких княжат були химерні, бо кого могли ми тут спокусити нашою справою? Навпаки, всі вони, ці собачі герцоги і графи упадали за Катериною, та хизувалися тим, що вона, мовляв, хоч і убогого, але таки їхнього — і германського роду. Однак, я переконався все більше і більше, що княжна висиджує в Штутгарті не так задля герцогської гостинності, як задля маркіза Рошфора де Вількура, бо на нього як залицяльника-любчика графині Піннеберг всі показували вже пальцями. Маркіз, посол до Венеції, ані в думці не мав їхати до місця свойого призначення, розкидається грішми як половою, купуючи княжні що найманіжніші гостинці і, якби вона забажала тільки пташиного молока, то напевно дістав би для неї. Мені звичайно не було шкода його синекур, що оплачували зальоти до княжни. Я скаженів, бо вона сама пропадала з ним день у день: то виїздила з ним у кавалькаді, то сиділа в ложі герцогського театрику, то слухала мандрівного скрипаля, то оглядала моди, то заїздила в кафе, або навіть у ігорні доми. Користали з того Доманський і Христанек, бо перший заходився, щоб піддурити маркіза на справу трансмутації металів, а другий — позичав у нього гроші, не кажучи про те, що їли і пили вони у нього цілими добами. Мене вони туди ні разу не затягли, ані на малі, ані на великі вечері, бо, наскільки спочатку мені цей маркіз подобався, настільки я його тепер зненавидів. Княжна сміялася. Вона мене впевняла, що це тільки приязнь і то з політичних міркувань, що я собі не уявляю, скільки вже маркіз учинив для неї, бо вона розповіла йому всю свою безталанну історію. Він і сам називає Катерину безсоромною плюгавицею, палає бажанням допомогти княжні і все поставити на ноги, не дивлячись на те, що в Парижі до неї неприхильні та й загальне становище в Європі несприятливе. Він написав вже кілька листів, не тільки до міністрів, але до самого короля Людовика і, коли йдеться про поляків, яким французький двір допомагає, то тепер, його, маркіза голова в тому, щоб нас трактовано не лише Нарівні з конфедератами, але на першому місці. Ото Радзивіл буде казитися. Може це все було й так, хоч я на французьку допомогу ажніяк не лічив, просто тому, що княжна здобула Собі і там кепську репутацію, а справа lease majestatis — це не були жарти. Важко було переконати мене і про Платонічні наміри маркіза. Не було сумніву для мене, як і для кожного, що француз не був їй ажніяк немилий і мене брали чорти від цієї думки. Одного ранку я вийшов, похмурий як ніч, і нагадавши собі, що я вже три дні не торкав підборіддя бритвою, наказав господареві прислати цирулика, непоганого парубка, з яким я любив погуторити. Він негайно з'явився і розповідав мені про новини н місті, про побут герцога в Солітюді — підштутгартській резиденції, а врешті, мандруючи по моїх щелепах бритвою, заохкав, що я так схуд за ці дні. Справді, мій вигляд, — я вже це зауважив, — звертає увагу людей, бо як я йду містом, то бюргери спиняються, кивають головами, а навіть хихочуть. На це цирулик захихотів сам і я зрозумів, що він щось сказав би та не відважується. Я йому дав тоді таляра і наказав розповісти все, що він чув про мене та нас усіх від людей. Парубійко спочатку ніяковів, але таки сказав мені, що княжну мають за пронозу, яка навкола пальця обводить маркіза, та, за те, сама — голодранка, може прогодувати себе та свою челядь. Щодо Доманського і Христанека, то їх мали за шельм, а мене шкодували, бо видно по мені, мойому обличчі, що я з доброї родини і за мною може батьки побиваються, що я попав в таку лиху кумпанію. Ось таке говорив народ. Нічого казати, що я ошалів від люті і, ледви дочекавшись, поки цирулик, самий не радий, привів мене до ладу, схопив шпагу і поїхав одноосібним портшезом просто до готелю маркіза. Лакеї сказали мені, що він у манежі, де об'їзжає недавно купленого іспанського жеребця. Я поїхав і туди і застав маркіза, як він сам, зійшовши з коня, розперся в ложі і покрикував на бідних конюхів, що аж виснули на узді у норовистого огиря. — А, кавалере Рославець, — побачив мене здалеку маркіз де Вількур, — давно вас не бачив, якими вітрами?... Але я в найхолодніший, але ввічливий, спосіб уклонився йому і сказав, що хочу говорити з ним у важливій, приватній справі. Він змінився на обличчі і гордовито позирнув на мене, мабуть збагнувши, в чому річ. Я, не довго думаючи, сказав йому, що він причиною того, що честь моя, а передусім однієї достойної особи, стала приводом до наговору. Як дворянин і кавалер, він повинен з того зробити висновки. «— Які саме, пане?» Спитав він задиркувато. «— А такі, мій пане — підвищив і я свій голос, — що замість того, щоб бити байдики в Штутгарті, ви повинні поспішити до ваших обов'язків у Венеції, які ви маєте щодо вашого короля-суверена, що призначив вас своїм амбасадором. А ви швендяєтесь осьде і стали спричинником наговорів на чесних людей». Маркіз де Вількур скипів і зареготався. «— Он як! То ви мене хочете вчити моїх обов'язків? Пробачте, але я відтяв би вам, мій хлопче, вуха, та не хочу, щоб мене назвали другим Іродом, нищителем немовлят...» «— Пане, — скипів і я, — до бар'єру і в цю ж мить!» І я вихопив шпагу та став у позицію на манежному грунті. Маркіз посміхнувся і взяв шпагу від гайдука, що надбіг. Роззяви дивилися на нас, позбігавшись з усіх сторін, а клятий француз зробив для них чимале видовисько. Він орудував шпагою майстерно. Я ж — ніколи, крім кількох лекцій в Страсбурзі, не мав нагоди мати діло із шпагою, то ж задуманий мною поєдинок був просто самогубством. Маркіз навіть не ганявся за мною; він стояв собі, вивертав і вилискував шпагою, посміхаючись, коли я тицькав його моєю шпичкою, щоправда з достатнім запалом, а навіть фурією. Конюхи, мабуть, щоб приподобатись свойому панові, реготали аж лягали, і погукували на мене, так що я був би радий, щоб ця нещасна веремія нарешті скінчилася. І, справді, маркіз, коли йому ця забава надокучила, легенько вибив мені шпагу, від чого я втратив рівновагу і беркицьнув на пісчаний грунт. Маркіз підійшов до мене і приставив мені вістря до горлянки. «Ось, мій паничику, вислід вашої сміливості починати справу зі мною, який, маючи такі літа як ви, щодня мав по три поєдинки. Я можу вам проткнути горлянку, але не хочу; ви мені подобаєтесь. Що ж стосується особи, яку ви мали на увазі, то не турбуйтесь. Це або причинна або бісиця. І я резигную. Справді резигную...» сумовито додав він і поміг мені підвестися. «— Ви маєте рацію, кавалере, — сказав відтак він меланхолійно, коли я обтріпував пісок і стружки із колін, — я таки забув про свої обов'язки. Не бажаю вам, щоб ви були в таких дурнях, в яких я себе почував щодня...» Він простягнув мені руку і приязно посміхнувся. Я ще паленів із сорому і промимрив: «...Ми ще зустрінемось...» Так ми розійшлися. На другий день, як я довідався, маркіз де Вількур виїхав до Венеції, з ніким не попрощавшись. 4 Графиня Піннеберг не розмовляла зі мною зо три дні, бо не зважаючи на маркізів наказ, його челядь таки розбубнила по всьому околі про цей поєдинок. Серед знайомих, симпатії були по мойому боці, тому що виїхав маркіз, а не я, то ж ніхто не йняв віри, що це він мене подолав, а не я його. Христанек тільки закопилив губу, озирнувши мене. «Ви неурівноважена людинка, кавалере, — сказав він, — чи вам невідомо, що цей самий маркіз, поки пішов у дипломати, був у полку королівських мушкетерів і відзначився під Рокруа і під Россбахом? Про його поєдинки ходять легенди. Він міг вас посікти на капусту, гай-гай...» Христанек зітхав, бо без маркіза йому не йшла карта. Я певен був, що він разом з Доманським бажав мені тільки злого: при мені вони говорили про дурниці, а коли я надходив, замовкали, бокували від мене. Без усякого сумніву, я був для них зовсім небажаний. Але що мені було до того? Вони таки мене боялись, а головне того, щоб я не забрав княжну в свої руки, хоч до того було ще далеко. На третій день княжна таки озвалася до мене, закликала в свої покої та смутно сказала, що я вчинив їй прикрість, бо позбавив товариства маркіза, який у всіх відношеннях міг би бути корисний для її справи. «Поскільки це не руйнувало вашої репутації, — суворо сказав я і поклав руку на руків'я шпаги, — поки я житиму, княжно, ця шпага буде завжди і всюди захищати вашу честь»... Графиня Піннеберг, як я бачив, була у задумі. «Кавалере, — м'яла вона свою рукавичку, — наші справи не добрі. Це кінець. Радзивіл написав мені листа, жаліючись, що серед конфедератів роздор, що він нічого, сидячи в Мангеймі, не може добитись, а ті, що імовірно могли б щось зробити для нас і для нього, — мовчать як окаянні. Скрізь крутійство, зрада, підступ, обман, інтрига. Радзивіл пише, що треба, за всіми ознаками, їхати далі і шукати не мертвих людей, а живих. Грошей він не може дати, бо сам без шага». «— Княжно, — сказав я, цей бовдур має рацію. Наше сидіння в Німеччині — це поседеньки у бідних сусідів. А чого ж дожидати від лукавої, продажної шляхти? У них їхній розум, по який ідуть, коли вже пізно, а у нас — свій. Хіба не бачите, що німецькі краї вам можуть дати тільки тимчасові постої, бо роблять те, що їм велить король Фридрих, а він, як лоша, спутане Катериною. Може й прийти до такого, що, коли б Петербург напосівся, щоб вас одного дня видали, то ці голохвості княжата тільки раді будуть позбутися клопоту і заслужити ласку». Княжна поглянула на мене зукоса. Може вона не гадала, що я здібний до таких передбачень. «— Добре було б, коли б ви помилялись, кавалере, — зітхнула вона, — але я сама бачу, що правда може бути ваша. Радзивіл сам у клопоті; справа його програна і ніхто не рушить пальцем для конфедератів, особливо після цього миру в Кучук-Кайнарджі, яким Катерина блиснула перед світом, щоб замаскувати свій переляк з приводу Омеляна Пугачова. Ах, коли б я була в Істамбулі в той час! Падишах не підписав би цього ганебного миру. Ах, якби я могла поговорити з королем Людовиком або з цісаревою Марією! Все у Європі виглядало б інакше. Гай-гай...» «— Княжно, — сказав я, — а може, якби ви з'явилися серед свого народу, то вам не треба було б говорити ні з імператорами, ані з королями, а щонайменше з цими вертихвостами-конфедератами...» Вона зірвалась і почала ходити по кімнаті, приклавши долоні до скроні. «Навіть, якби за мною пішло б поспільство, — промовила вона шорстко, — то для Європи це буде ребелія, бунт. Без гармат, без армії, нас зметуть умить Катери-нині генерали так, як змели конфедератів. Зброю нам мають дати держави; монархи повинні визнати мене законною імператорицею, владаркою трьох Русей, королевою України і Понтиди. Кавалере, як ви не розумієте того, за що я б'юся тут вже два роки?» Я мовчав. Шкода було мені її, шкода було її снаги, але я не вірив, ні в позичену зброю, ні в прихильність монархів. Вона йшла манівцями, вона не гляділа за простою дорогою. «— Одчайдушна ж ця дорога, княжно, — і непевна; але й сороміцьке оте оббивання порогів, ота жебранина по великих шляхах. Починати треба було на Україні, в Понтиді, в Молдавії, разом з народом, разом з вірними синами землі нашої, з воїнством хоробрим Запорізьким, із завзятцями-гайдамаками….Іти сміло проти царів і магнатів!..» Вона мовчала, мов не чула мене. А тоді вся заяскрілася, спаленіла. Говорила, немов сама до себе, до своїх думок. «Нам треба подаватись у Венецію, ближче до півдня. Геть із цієї холодної, лицемірної, зрадливої Півночі!» Я подумав собі, що маркіз де Вількур не виходив у неї і голови. Вона дивилась на мене із сльозами в очах. «Це буде моя остання спроба, — тихо промовила вона,— остання, кавалере... Коли я зустріну і там стіну байдужості...» «— То залишиться у вас маркіз, ваша мрія, — усміхнувся я в'їдливо, і, вже не втерпівши, вдарив кулаком об стіл, що аж підскочили, попадали на підлогу і порозбивалися флаконики, пуздерка, зеркальця; — слухайте, княжно! Я втратив усе для вас, хто зна, чи вже не поминають мене батьки як покійника. Я терпів приниження, ганьбу і сором, я терпів допити чорного кабінету, ослизлі мури тюрми, але я ні на хвилину не подумав про те, щоб вас залишити! Де ваша царственна воля, з біса? Ви навіть у ще ненайважчу годину зрікаєтесь діла, без якого ні ваше життя, ні навіть ваша власна особа, не варті нічого...» Звичайно це були тільки слова, це була брехня, бо якраз такої — її, навіть без її царственних претенсій, я лише прагнув, тільки її... Але я знав, що те, що я сказав, було стрілою до її серця, до його найсокровенніших глибин. Вона не пішла б за мною, коли б я був просто собою, але вона пішла б, коли б бачила в мені такого відданого її справі, якого досі не бачила ніде. «— Вірте, кавалере, — прошепотіла вона, — що, коли треба, я прикидаюсь, коли треба, — викручуюсь, коли треба, — я холодна як крига... Але я не зраджу ніколи себе, як і не зраджу вас. Бо може ви, тільки ви навчили мене, як треба збагнути мою вибраність. Ви розумієте, ви...» Я знав би, що робити в іншу хвилину з цим її визнанням, але тепер і я сам знітився. Мене вразили її великі, мерехтливі очі, її безнадійність, її приреченість, її жіноча кволість, що даремно маскувала себе одчайдушшям. «— Добре, — глухо сказав я, — їдемо у Венецію, коли зволите», і вийшов із кімнати, кленучи і себе і цю жінку; її і мою долю, що кинула нас на ці велелюдні розпуття, в це гадюче гніздо, що називалось химерою володіння. ...До обіду княжна з'явилась зовсім іншою. Не було ні сліду по її меланхолії і її ваганнях. Може вона хотіла бути іншою перед Доманським і Христанеком, які я гадав, судячи по їхній поведінці напередодні, роздумували, куди б чмихнути їм першими з потопаючого корабля. Але де ж там! По їхніх пиках, відгодованих на штутгартських хлібах, видно було задоволення, снувала глумлива посмішка. Я їх зустрінув на сходах. Вони йшли у покої княжни і супроводили якусь підозрілу креатуру та мабуть шепотілись між собою, якби мене позбутись. Коли я спитав служку, хто це такий, ота нова личина, що з'явилась у «Прінці Фридриху», він відказав, що це «пан Рокатані; прибув він із Відня і подорожує в своїх справах». Я замислився, бо цей Рокатані мав вигляд такого ж пройдисвіта, як і секретарі моєї княжни, тільки був, видно, старший і обачніший. Авдієнція його у княжни тривала досить довго, після чого і я приєднався до цієї, за всіми ознаками, політичної наради, яка відбувалася у княжни. Вона лежала на софі, була втомлена, а креатура Рокотані, побачивши мене, підвівся та влесливо вклонився. «Це кавалер Ромуальдо Рокатані,— сказала княжна, — він прибуває через Відень просто зі Львова, з Володимири, Галичини, і привозить нам прецікаві і добрі вісті.».. Тепер я розглядів креатуру як слід, хоч вона ховалася від світла як кертиця. Пика її рум'яна, але пристаркувата, мабуть у неї під перукою, старанно припудрованою, голова була лиса мов коліно. Ніс у Рокатані був гострий, мов шило і він ним частенько чмихав, частуючись із табакерки та зиркаючи навкруги пронизливими очицями. Одягнений він був з-панська, хоч і не модно, пальці його були жовті, мабуть від табаки. «Що ж привозить нам кавалер Рокатані із Відня?» — розсівся я собі. «Ет, що Відень, — чмихнула креатура, — не мені вам про нього розповідати, мшалере. Підняти зацікавлення до якоїсь справи у Гофбургу — марне завдання. Цісарева Марія-Тереза занята сповідями та пас'янсами, а молодий цісар хоче, щоб йому дали спокій у всьому. Це мертвота. А ось на Червоній Русі, пане мій добрий, у Львові, кипить усе і хвилюється. ( крізь тільки й розмови про законну владарку на чужині, яка приверне Галицькій Русі славу і велич, як за королів Данила і Льва...» І його мость Рокатані розповів нам непоганою нашою мовою (хоч усі охоче говорили по німецьки), що він походить із старої, давно оселеної у Львові родини італійських купців, котрі багато зробили для добра цього міста, а сам він служив секретарем у графів Ревера-Потоцьких, був тотумфацьким у Сангушків, якийсь час писарем у ратуші; з’їздив чимало і знає край як свої п'ять пальців. Звичайно, приєднання Червенської Русі до корони Габсбургів [що є, як і розділ Польщі, явним розбоєм на битому шляху] недовподоби всім станам населення; думка про скинення німецького ярма давно вже бурлить і серед львівського поспільства та й серед усіх жителів Червенських городів, без різниці віри і нації. То ж як тільки дійшла чутка про права княжни, розповідав цей Рокатані, там утворилось братерство людей, об'єднаних однією думкою. І якраз ці люди вислали його, Рокатані, як свого емісара та й з ним прислали триста гульденів. Він їх урочисто вручив княжні. Найти княжну не було легко, розповідав Рокатані, бо він шукав її і в Мюнхені і в Франкфурті, аж поки не дізнався від Радзивілових людей, що вона та її двір перебувають у Штутгарті. Я зрозумів з того всього, що нашого полку прибуло, особливо був по душі цей панок зі Львова Доманському та Христанеку. Очевидячки, рибалка рибалку бачить здалека, або яке їхало, таке й здибало. Однак я стримався від будь-яких зауважень і потакував усьому, поки княжна не зволила нас відпустити, вимовляючись мігреною. Ішовши поряд зі мною, Христанек клепнув мене по рамені та сказав, щоб я тримав голову високо, бо наші справи не так погані, як здається. Даремно, однак, я відогнав маркіза де Вількура, який саме тепер міг би нам бути у пригоді, але все ж було б добре, коли б я «з перцем» написав до Розумовських, вигадав би якусь історійку і попросив би, щоб прислали трохи грошей, бо вітер у нас знов засвистав у кишенях. Я обіцяв йому, що напишу, а тоді він, начебто з приязні до мене, узяв мене до гурту. На столі з'явилися пляшки з токаєм і бургундським, до яких всі троє пильно взялися. Христанек зовсім подобрів і дорікав мені, що я цураюсь його, що я прикидаюсь святохою, але раз назвався грибом, то треба лізти у плетінку, а як мають нас повісити, то повісять і мене. Тоді і святий Боже не поможе, а мені, мовляв, було б краще, коли б я не був такий привередливий і потаємний, та й ще й задерикуватий, бо ж, мовляв, рука руку миє, а в кумпанії і циган нікого не боїться. Всьому цьому я притакував та й пив з ними і тільки слухав як Рокатані сипав латиною [чортів син мабуть був у єзуїтах], що мовляв, «Donec eris felix, multos numerabis!», або, за кожним разом, коли хотів випити, промовляв: Nunc est bibendum! (А тепер пора випити!]. Тільки Доманський, ота претаємна натура з них усіх, мовчав, слухав і посміхався, жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|