Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| Вона здивувалася, що я за це не хочу ніякої відплати, хоч якою приємною вона і для неї не була б. За цим та за сим, вона сказала, що я їй сердешно подобався та не відпускала мене від себе, а це усім упало в очі. Тоді принесли якесь їстивне і ще вина, і хоч знизу просили, щоб не роблено великого гармідеру, бо вже ніч, однак на молодість не легко накласти пута і наші гулі замінились у балювання, всуміш з картами. Я спочатку виграв у брауншвейгського корнета та у пандурів сотню дукатів, але програв їх і коли зібрався великий банк, з гарячої голови вдарив по банку. «Пробачте, кавалере, — промовив прапорщик-банкомет, — але я не бачу грошей». «Я граю на слово, — вигукнув я, — невже не вірите мені? Крім того, я певен того, що зірву банк...» «Дуже можливо, — чемно вклонився пандурський прапорщик, — але в подорожі всіляко буває. Чи можу вам пропонувати один чесний вихід?» «Який?» Він відвів мене на бік, хоч товариство й так би нічого не почуло, бо гомоніло й вигулювало, а тоді сказав мені, що він палає великим прагненням щодо Марієтти, котра, на жаль, не відповідає йому взаємністю. Натомість, — сказав хитрюга, — я бачу, що ви їй подобались і задля вас вона готова на все. Чи не хотіли б ви поставити її в банк, рівний сотні дукатів і в випадку вашої прогри, відступити мені ваше місце?»
«— Пане, — крикнув я з пересердям, — така мерзотна пропозиція не тільки плямує мундир, який ви носите, але свідчить про вас як людину вщерть нікчемну...» Пандур сполотнів, всі нас оточили, а дівчата шугнули мов мишенята по кутках. «— Якщо ви не відкличете своїх слів, — промовив пандур, — то я попрошу вас зійти униз і дати мені сатисфакцію». Я відповів, що готовий битись цієї ж хвилини і будь-якою зброєю. Офіцери взялися нас переконувати, що наша суперечка задля благої причини, а крім усього, хоч Вормс — вільне імперське місто, поєдинки тут суворо караються. Дещо охолонувши, я відказав, що, коли пандур перепросить Марієтту і мене, то я візьму назад все сказане. Пандур ще погороїжився, але вкінці і він охолов, як це буває з задьористими паничами, що індичаться без міри; пробачився перед усіми і звалив усе на свою хмільну голову. Забава знов продовжувалась. Всі взялися за дудлення вина і биття келихів, а Марієтта палко мене поцілувала, дякуючи за мою лицарську оборону її честі. Я знов встрянув у гру, таки виграв сотню, а потім раз-у-раз зривав банки і загортав срібло і асигнати. Дзвеніли келихи, маркізи таки були добре п'яненькі, а Марієтта не відходила від мене, цілуючи і пестячи мене всіляко. Проте на цьому моя притомність подалась кудись до сто чортів. Пам'ятаю тільки, що поуз мене майнув кирасир в розшитому золотом доломані, блиснула телесами одна маркіза, яка збісилась, розляглась, щоб відогравати німфу, та гессенський пандур, що хотів випити зі мною на брудершафт. Після цього все для мене сповилось темрявою. Аж у полуднє другого дня я прокинувся з нестерпним болем голови, що призвело мене до млостей і корчів у животі. Я навіть покликав цирулика. Після того в кімнату прийшов другий корнет з кирасірського полку прінца Брауншвейга і дуже сухо повідомив мене, що я минулої ночі бешкетував як швець, обіцяв Марієтті одруження, бив келихи і дзеркала та програв йому на слово п'ятьсот гульденів, бо готівкою у мене було всього три дукати. Одночасно я спостеріг, що крім грошей, у мене щез орнамент із золота, з ізмарагдами, та срібна шпилька. Я осатанів і крикнув офіцерові, щоб він забирався до стонадцять чортів, бо він і його товариші — зграя заведіїв і шахраїв з битої дороги. Тоді він ще морозніше показав мою записку на п'ятьсот гульденів і сказав, що коли до завтра вранці не одержить грошей, то прийде сюди з приставами. Автім господар вже й так повідомив поліцію про моє бешкетування. Я й сам бачив, що непереливки, коли господар прийшов з двома яригами і з рахунком за вино, яке я начебто замовляв та за розторощені дзеркала. Яриги списали моє майно, всі мої перстеники і табакерку, навіть палічку з срібною галкою і заборонили мені виходити з кімнати. Я схопився за голову і одіслав цирулика, бо і мої млості зненацька минули. Наоспіх причепурившись, я післав служку по Марієтту, бо хотів таки хоч від одної доброї душі довідатись, що таке я накоїв і просити у неї поради. Але служка сказала, що всі чотири дами ще вранці від'їхали до Вюрцбургу. Я зрозумів, що увесь вчорашній вечір був шальвірами добре підготовлений, щоб обдерти мене до шерстиночки. Це вони, без усякого сумніву, напоїли мене та, маючи мене за божого барана, мерзенно обіграли в карти. Я пригадав собі як брауншвейгець завжди стояв за моєю спиною й покурював глиняну люльочку. Це ж отак він подавав другому знаки, щоб той очима пас, а руками дивився — так і обчикрижили мене. Що мені тепер залишалось? Та ж ті ловкачі зарізали мене без ножа. Де я дістану п'ятьсот гульденів, які вициганили у мене гаспидські гравці? Як міг я спокуситись на їхнє запрошення і повірив їхнім юдиним поцілункам? Як міг я не бачити, що їхні дами не доброуроджені маркізи, а звичайні вертихвістки. Як я міг бути такий недотепний мов сак, коли не подумав, що вся оця історійка з Марієттою і пандуром була підстроєна! Та ж якби то була правда, чи згодився б офіцер поладнати справу без поєдинку? Справді, пошийсь у дурника, то їж бублика. Та ж вони ще по дорозі з Майнцу до Вормса змовилися, щоб мене обчухрати, мов того ярмаркового блазня. А тепер я сидів як пришиблена курка, рвав на собі чуприну, не виходив з кімнати, не домагався обіду, а як настав присмерк, не світив свічок, а лише лежав отак, обличчям до стіни, проклинаючи день, коли народився або западаючи в забуття, з єдиним бажанням заснути, вмерти, умерти якнайшвидше... Втім, мабуть досить пізньої години, хтось застукав у двері і я слабко проказав «увійдіть». Блимнуло світло і я побачив невеличку постать, яка увійшла в кімнату, щільно зачинила за собою двері, усадовилася в кріслі напроти моєї лежанки і скрипучим голосом, який був мені страшенно знайомий, промовила: Ну, й що, кавалере Рославець, знов ми попались у халепу, га? А що вам до того, мій пане? — Зірвався я навіжено,— чекаючи від цієї креатури, що зустрічалася мені в Парижі і називалася Афендиком, нових прикрощів. Панок почастував себе напомацки з табакерки, захихотів, і не хапаючись, промовив: — Я наказав перш за все покоївці засвітити свічки, бо ж у темряві прикидаються і темні думки. Ви певно дивуєтеся, як це я вас знайшов у Вормсі, га? Не проймайтесь цим. Ви для мене мила людина, кавалере і земляче; а за тридесять земель діб'юся до вас, а ще й, коли ви в пригоді. Щодо боргу честі, який ви необачно зробили, і облагодіяли кількох шахраїв, то, будь ласка, не турбуйтесь. Все полагоджено. Єдина прикрість, це хіба тільки те, що єпіскопська поліція вас у Вормсі не дуже хоче бачити і ввічливо просить вас завтра вибратись у доріженьку, хочби скажімо, до Мангейму... Я, отетерілий, сів на окрай ліжка. Перш ніж кудинебудь їхати, — сказав я глухо, — я пообтинаю вуха цим брауншвейгцям і пандурові.. Залиште їх, — проскрипів Афендик, — кара їх постигне у свій час, а ви їм подякуйте, що у них була крихта сумління. Вони могли вас обчикрижити не на п'ятьсот гульденів, а на п'ять тисяч. Я сказав, що мені невідомо з чиїх рук і завіщо приходить мені така несподівана допомога в халепі. Хіба це таке важливе? — посміхнувся Афендик. — Все полагоджено, нема про що говорити... Ви не гадаєте, бува, — все ще борюкався я, — мене ось таким способом примусити служити якимсь вашим справам? Краще нехай мене беруть у шпаківню... Я зірвався і заходив по кімнаті у самих панчохах як лев. — Ажніяк, — спокійнісінько відповів Афендик, — вивільний як орел, кавалере. Ніхто від вас нічого не вимагає і ніхто вам нічим не нав'язується. А, що б ви сказали, коли б у світі найшовся от такий собі добросердий чолов'яга, який радий допомогти свойому ближньому, а тим більше землякові, та ще й такому багатонадійному молодому чоловікові як ви? Хіба це гріх або злочин? Покоївка принесла канделябра із свічками і я приглядався цій креатурі, що моргала очицями від блимання свіч, а її тінь плигала по стінах крильми незугарного кажана. Його лисяча подоба, як і тоді, в Парижі, була облесно, але не вороже, усміхнена, пронизливі очі йшли за мною з відсвітом глузування, може співчуття, а, хтозна, може й приязні. Забрьоханий плащ на цьому панові Афендику свідчив, що він був довго в дорозі. — Ну, й що ж, кожному приємному товариству настає колись час розлуки, — посміхнувся він моїм думкам, підвівся і поклав на стіл туго набитого гаманця, — оце вам і гостинець, а як будете в Мангеймі, то не грайте, будь-ласка з мандрівними офіцерами, бо це, здебільшого пройдисвіти. Стрівайте, добродію, — заступив я йому дорогу, — а чому це я повинен їхати до Мангейму? А може я зовсім не збираюся в Мангейм? Ви, звичайно, вільні робити, що вам і вашій д. сподобається, еге ж, — розвела руками хитруща бестія, але я гадаю, що ви таки поїдете до Мангейму, бо там в чекатиме Алі Емет, чи пак пані де Тремуйль, чи пак Дама з Азова... А хіба вона не в Нейзіці? Спалахнув я. Афендик потер кінчик свого носа з усмішкою. — Гадаю, що вже ні, — він підступив до порога і грався палічкою, не зводячи з мене пронозистих вирл, — а краще сказати, я таки певен, що вона, чи то збирається у Мангейм, чи вже там, так-таки такечки, що там... І він, вклонившись мені приязно, почав обачно сходити по рипучих сходах. Слухайте, пане Афендик, — гукнув я йому навздогін, — може це ви визволили мене із святого Лазаря, га?.. Забудьте про це, кавалере, забудьте.... Личина озирнулась ще раз, підморгнула мені і вже зовсім унизу, знаючи, що я дивлюся за нею, крикнула: «А моя рада вам, таки не баріться... До Мангейму, кавалере, рукою подати звідси...» За хвилину коні шарпнули на дворі карету і зразу ж пішли чвалом, поки я встиг збігти у передсінок. Господар, поштальйони і покоївки знов почали мені низько кланятись. Я замовив пулярду на вечерю і пляшку токайського. Хотів би я ще бачити цих офіцерів-плутяг. Мені руки свербіли, щоб добряче їх нагріти в картах, а потім пройтися по їхніх пиках. Але за ними вистиг і слід. Місце у мальпості до Мангейма вже у мене було і я зайнявся аж до пізньої ночі писанням листа до Йогана-Андреаса, пояснюючи йому мою втечу химородністю вдачі, а також записав усю подію у свій діарій. 7 Мангейм — місто, де могла б безупинно радіти душа: вулиці сонячні, чисто виметені, чепурні садочки, будинки затишні, офіцери на заставах та й бюргери ввічливі. Хоч електор Палатинату, герцог Карл-Теодор не зазнавав від населення особливих похвал, то я собі хвалив його. Він принаймні призвів мене до хорошого настрою. В місті було повно чужинців, але також і собак всякої породи, ні восьмивіконні карети, запряжені цугами, гримотіли по вулицях і майданах, увечері перед ними мчали гайдуки із смолоскипами, скрізь були таверни, театри, повно музики і всілякої розваги для народу — ярмарки, гойдалки, каруселі, штукарі. Не знаю, наскільки герцогові його доходи дозволяли із своїм Мангеймом іти на перегони навздогін Версалеві, але те все, що він тут набудував і насадив, свідчили, що скарги на герцогських шкуродерів, які я чув по дорозі, були виправдані. Хто ж бо платив за ті всі палацики, парки, статуї, за лебедів у ставках? Звичайно, бідолашний люд Пфальцу. На самого герцога плескати язиками боялися, бо можна було за це вмить попасти в Гогенаусперг, у хурдигу, з якої рідко хто виходив. Але у бабодурстві герцога я сам переконався. Ніде, як у Мангеймі, не бачив я тільки всіляких красунь у брокатах і атласах, в каретах і в лектиках, та й пішки. Вони залюбки проходжувалися вулицями. Такої навали легковірного бабства мені не доводилось ніде бачити. Дівки і молодиці, навіть старі ропухи, перлися до Мангейму як наша Хима до Єрусалиму. Тут були і імениті шляхтянки і селюшки і міщанки, звідусіль: з Чехії і Семигороду, з Баварії і Лотарингії, навіть з далекого Гданська і з Кракова. Кожна з них, знаючи натуру герцога-бабодура, думала, що він її вибере серед натовпу па свою «метресс де тітр». Однак, поки до цього прийшло б, це ненаситне бабство не гребувало посполитими любасами та тягалося з першим стрічним, навіть з убогими капралами, по кущах над річкою, або поза міщанськими садибами по левадах, витоптаних бабохватами. Всілякої братії осьде вешталось чимало в садах і біля церков і біля резиденції та готелів, були тут і цісарці і венеціанці і шведи і, навіть, араби та вірмени. Я наказав везти мене до готелю «де-ля-Польонь», де, як мені сказали, була головна польська квартира і де я міг би довідатись щось про княжну. І справді шляхти біля того готелю було як мурашви. Панки походжали в пишних контушах, з литими поясами і соколиними перами на хутряних шапках або на конфедератках, з шаблюками, з підголеними чубами і з розпушеними та підкрученими вгору вусами, пшенькали і цвенькали, індичились і гороїжились, але, як я довідався, здебільшого були завжди без шага в кишені. Багатіші товклися по палациках і їздили цугами та з гайдуками, але більше було голодранців, які приїхали сюди на возах своїми шкапинами і юрмились навіть за містом у шатрах, Були тут і полячки як квіточки і дебелі матрони — жінки і дочки конфедератів, які також сновигали в натовпі, або походжали павами, замітаючи брук своїми сукнями. Мене оточили і розпитували про всіляке, називаючи мене «пане граб'я», від чого я звичайно відмовлявся, хоч тут кожний величався розмаїтими титулами, з яких «пан староста» чи «пан полковник» були найнижчими. Я попросив, щоб вони завели мене до князя Кароля Радзивіла, але він був на аудієнції. Цей Радзивіл за всіма ознаками, сидів на грошах, бо шляхтюри говорили про нього з пошаною, а як їли або пили в господах, то посилались на «рахунок пана воєводи». Шляхта була у войовничому настрою, гомоніла, що як не сьогодні, то завтра, рушить на війну і завдасть чосу і Катерині і цісарцям і Фридрихові за розділи Річіпосполитої, а «короля-коханка» тобто Станіслава Августа Понятовського, обзивали найпаскуднішими прізвиськами та нахвалялися дати і йому доброго бобу. Деякі з них, молодші, з-французька одягнені, мене попередили, щоб я нікому з цих горластих панків не позичав грошей. То ж, щоб відчепитися від них, я оселився не в готелі «де ля Польонь», а дещо далі, в господі «Під Оленем», ген — над Некаром, куди шляхта не ходила, бо їй там набір ніхто не давав нічого. В галеріях, біля резиденції герцога, я познайомився з панком, який називав себе графом Вонсовичем-Вроною, але хоч виглядав финиткувато, увесь у мереживах і позументах, з тростиною і лорнетом, вже за третім словом позичив у мене п'ять ріксталерів. Про Радзивіла цей хвалько говорив звисока, кажучи, що такі як Радзивіл, його — Врони, дідам і прадідам, подавали стрем'я, а його власні дідові маєтності у Великопольщі, на Литві і на Україні, (які сконфіскували король Стась і Катерина, бо він пристав до конфедератів), втричі більші ніж Радзивілові. З королем Понятовським він був начебто за панібрата і навіть разом з ним користався принадами однієї варшавської балетниці. Автім, він натякав, що йому самому мало бракувало, щоб не стати королем, бо Катерина і на нього заглядала ласим оком, але на таких як вона — німецьких мацапур, вій не звертав ніякої уваги. З того всього я зрозумів, що цей Вонсович-Врона, як у нас кажуть, із села Брехунівки, але я його не відганяв, тільки слухав його теревенів і частував обідом та шоколадом, який, як він казав, добре пити чоловікам, бо це найкращий з усіх афродізіаків. На другий день я таки добився до цього князя Радзивіла, який сидів у свойому салоні, під картинками модних майстрів, що здебільшого малюють на сороміцькі теми. Радзивіл був обважнілий, брязклий від вірного служіння Бахусу. Бундючився він серед своїх мочиморд — шамбелянів, конюших і спальничих як китайський бовванець. Конфедератська братія товклася в передпокоях, хлептала мед і оковиту, бряжчала шаблями, гукала: «Не позвалям...» Манери у Радзивіла були маніжні; одягнений він був у атласний французький каптан із лентами і зорями, із самоцвітом на кожному пальці, солодкий немов марципан, хоч натура у нього була, я гадаю, ажніяк не солодка. Це ж він, як я чув, їздив у себе на Литві у санях, запряжених ведмедями і для пустої забави таких самих п'янчуг як він сам, виганяв своїх кріпаків на пожертя отим ведмедям. Були й інші забави. Мене, коли я сказав, що я «крігсцальмейстер» княжни Володимирської, цей собачий син обійняв, називав «панекоханку», спильна озираючи через лорнет. Княжну він величав «нашою августішою союзницею у фортуні і на безфортунні», але докладнішого нічого не сказав, крім того, що незабаром сподівається її приймати у Мангеймі. З цього виходило, що Афендик таки не помилявся. Радзивіл, дізнавшись, що я з України, белькотів, надимаючись, що, начебто незабаром до нього приїдуть з чолобитнею депутати з Запоріжської Січі. Хизувався своїми зв'язками і з Віднем і з Венецією і з Рагузою, але у великі розповіді не входив, бо, можливо мав мене за царициного шпика. Не вельми так і прилещуючись до нього, я пішов собі геть. Ось так байдикував я у Мангеймі декілька днів, побував на Італійській комедії, бачивши самого герцога в ложі, прослухав кілька непоганих квартетів, ходив з Вроною до кав'ярень, читав газети і дожидав приїзду княжни, На гроші Афендика, яких було добра тисяча різною монетою — і в луїдорах і в ріксталерах і в гульденах, я справив собі обнову: два каптани, синій і кармазиновий, декілька парчевих камізоль, з шість пар штанів різного кольору, нову перуку, орнаменти і мереживо. Врона аж охав і ахав та казав, що мені позаздрив би вигляду кожний дюк, тільки мені треба набратись трохи делікатніших манер, бо мої, мовляв, простакуваті, мало маніжні. Серед вовків жий, по вовчому вий. Вся ця титулована голота в Мангеймі шанує тебе не за розумом, а за одягом, а щоб вона тебе не взяла під копита, треба прибирати і личину, кращу за їхню. Злидні навчили мене, що з людьми треба бути якнайхолодніше, лікті мати міцні, бо затруть тебе в натовпі, думки свої треба ховати і що черствіша твоя душа, тим більше тебе шануватимуть. Нарешті одного ранку Врона-Вонсович прибіг до мене, щоб я мерщій ішов до польського готелю. Вже навіть на дальших вуличках і заулках зібралося чимало різноманітного народу. Біля самого готелю збудовано нашвидкуруч арку та оплетено її биндами, прапорцями і гірландами. На самій горі був щит з двоголовим орлом та написом «Ave, Imperatrix Elizabeth Secunda». Не треба було питатися що це за збіговисько; я збагнув, що чекають нікого іншого, а княжну. Серце моє затріпотіло. Врона казав, що я аж зблід. Втім із мосту над Некаром показались вершники: ціла кавалькада шляхти в кармазинових жупанах, з рукавами, що розлітались крилами, а на списах майоріли жовті і сині прапорці — це були Радзівілові драгуни і двірські козаки. За ними вигравала на конях що найіменитіша шляхта; а тоді цугом у восьмеро коней із струсячими на чілках перами, загримотіла карета, яку, як я довідався, Радзивіл найняв у герцогського каретника. Форейтори гукали на народ «Гарр!»; народ розступався, гайдуки стояли на зап'ятках у жовтих ліберіях, а коли карета під'їхала до готелю, попід аркою, гайдуки зіскочили і простелили килимок під ноги. Княжна вийшла з карети з Радзівілом. На ній була фіолетна сукня з хвостом, через рам'я лента святої Анни, прип'ята зорею. Волосся було добре припудроване і містерно уложене, а на ньому сяяла коронка. За нею вийшли і мої давні знайомі — Христанек, Доманський і Монтеги Уортлей, при шпагах і з орденами, надуті мов індики. Натовп шляхти зашумів і загукав: «Vivat Principessa Vladimiriensis! Vivat Elisabeth Secunda Imperatrix Omnium Russiarum! Vivat Serenissima Augusta Regina Ucrainae atque Pontidae! Vivat!» Попід лезами, княжна, привітливо кланяючись на всі боки, з рукою на Радзивіловій руці, пройшла до готелю, а шляхта поперлася за нею, давлячи один одного мов подуріла. Мені з великою бідою вдалося протиснутися через юрбу і тільки завдяки моїй добрій одежі мене не одіпхнули бісові гайдуки. Княжна побачила мене і, як мені здавалось, спломеніла здивовано і радісно, але я зрозумів, що серед пихатих шляхтюр їй не пристоїло виявляти своїх почуттів. Я схилився до її руки і спитав про здоров'я, але мені видалось, що їй не дуже по собі, бо вона була бліда і покашлювала. Проте на її щоках згодом виступили рум'янці; вона була схвильована, не знаю тільки чим — чи прийомом чи зустріччю зі мною. Радісно привітав мене і Монтеги, але Доманський і Христанек не були надто втішені; по їхніх пиках пробігла поблажлива посмішка. Тільки згодом, коли я перед Христанеком потрусив гаманцем, він зм'як і посадив мене за стіл, щоб я був ближче до княжни, Радзивіла, Огінського і всього наброду магнатів, набундючених від пихи. У готелю почалась учта, на яку набилось зо три сотні людей, але охочих було ще більше і вони перлися через вікна і двері. Одначе цю всю гольтіпашну братію лакизи викидали геть, безцеремонно, за коміри. Не знаю, на чиї кошти було частування, але воно не було погане. Хто зголоднів, той до схочу міг підгодуватися вепровиною і зайчатиною, фазанами і гусаками та такими стравами, які я навіть боявся коштувати. Оковити, різних вин і меду було також вдосталь і вже досить вчасно за столами стало парно: обличчя у бенкетарів набрякли; пояси дехто розпускав, а слуги не встигали націджувати дзбани і поставці. Говорили промови: і Радзивіл і Огінський і Пац, висловлювали певність у возведенні на престіл Регіни Понтіки та у визволенні Річі Посполитої від царициної кормиги. Пито за здоров'я імператориці Марії-Терези і імператора Йосифа, за турецького падишаха Абдула Гаміда, за війну, що ось незабаром спалахне та за переможні раті, які вже громадяться, хоч не було сказано, де і ким. На учті мали бути посланці електора Палатинату Карла-Теодора та інших німецьких графенят, але з них чомусь ніхто не прийшов. Віватам не було ні кінця, ні краю, а розохочена гайдучня почала за вікнами палити з самопалів, поки поліція не припинила цю забаву із-за скарг бюргерів, які вельми перелякалися, бо думали, що це зненацька під місто підходять французькі авангарди прінца Конде. Не знаю, чи ця вся веремія подобалася княжні. Вона пригублювала свій келих, посміхалася вміру, але була всежтаки сумовита, дарма що всі навипередки розстилалися перед нею з лестощами. Коли шляхта перепилася таки на добряче і учта ставала, правду кажучи, нудною, бо кому, тверезому, хотілося слухати теревені мочиморд, Радзивіл нарешті визволив княжну від тієї захмелілої вщерть галайстри та сам повів її в апартаменти. Всі ми, тобто почт княжни Володимирської, супроводили її, а коли Радзивіл і сам посоловілий, з уклонами подався геть, ми залишились. Перевтомлена княжна похилилась на софу і добру хвилину лежала непорушно з примкненими очима. Згодом, коли лакеї принесли турецьку каву, утома її пройшла. Певна річ, не легко для її ніжної конструкції було пробути засупоненою і зашнурованою такий довгий час, та ще й серед п'яного ревіння мочиморд. Монтеги тимчасом розповів мені, що після моєї утечі з Нейсіцу було таки скрутненько, бо граф, як роз'юшений ховрах, стрибав до очей, але згодом, розіславши своїх гренадерів ловити мене, остиг. Про научку, яку граф одержав від мене, не згадувано, хоч слуги потихо хихотіли ще довгенько за його спиною. Княжну ловелас вже не напастував, а тільки зітхав як годиться закоханому. Автім графові було не до того; лихварі таки добряче його притиснули і він, щоб одігнатись від вірителів, які облягали замок, всіх гостей одіслав до Оберштейну, а сам обіцяв приїхати пізніше, бо мабуть ховався в іншому місці. В Оберштейні, говорив графисько, буде постійний двір княжни Володимирської, з фрауціммером, похідною канцелярією та лейбгвардією. Однак це були покищо гарні обіцянки, бо в Оберштейні, куди перекочували гості, ладу не було: вітер гуляв по кімнатах з вікнами без шибок, печі курилися, челядь порозбігалася, лейбгвардійці, морені голодом, подалися старцювати або розбишачити на битих дорогах. Однак княжна хотіла висидіти там хоч з місяць, коли б не Христанек, знаджений листами Радзивіла та докучивши собі цей ведмежий кут, де йому Не були як попиндючитись, намовив таки як найшвидше податись до Мангейму. жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|