Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| «— Який він там граф, — втрутив я, — ярмарковий штукар...»
«— Як би там не було, але дядько проміткий, — промовив Дельфіко, — а Де Рібасові це був неабиякий суперник. Коротше кажучи, до королівської канцелярії почали напливати донесення, які, я певен, писали з наказу самого Де Рібаса, що начебто прінцесса не є ніякою прінцессою, а самозванкою, що вона пограбувала вже кількох своїх протекторів, більше того, що вона й увесь її почт працює разом з кавалером д'Еоном, який сьогодні є пострахом усіх коронованих парсун, бо знає всі їхні секрети. Десь винайдено, що прінцесса служить і розенкройцлерам та і всіляким сатаністам та відряджена, щоб викликати в Неаполі заколот, підбехтати чернь до бунту і повстання проти короля…» «— Ви певні того, що це все підстроїв Де-Рібас?» «— Без усякого сумніву. У нього найдеться досить шпиків, щоб змайструвати і не таку інтригу. Король і королева мали бурхливі розмови, не вірили, але останнє слово мав знов таки Де Рібас, який домігся, щоб на принцесу і її людей видано наказ арешту... Тільки жандарми ми шилися, бо хтось напередодні попередив прінцессу і вона, ще не заповідали світ зорі, виїхала з Неаполю, а там — лови вітра в полі. Нам залишається з вами, Кішалере, випити за її здоров'я, бо, далебі, приємнішої особи, та ще й серед коронованих, я не зустрічав...» Він підняв свойого келиха, я підняв свойого, хоч мої думки були деінде. Я хотів цього веселуна впевнити в його добрій думці про княжну і розповів йому про наговори, які поширювали про неї, і мимохіть мені прийшло на думку, що підлюка Де-Рібас, якщо це він заварив цілу кашу, міг бути дуже добре і Катерининим агентом. «— Це ви мені видерли з уст, кавалере, — вигукнув Дельфіко, — така каналія піде на службу не лише до Катерини, але і до самого Вельзевула...» Бідна княжна — думав я, — якими тенетами її омотувано, скільки падлюк траплялось їй на її шляху, а мене не було біля неї, щоб захищати її від усіх, хто хотів її згубити. «— А що ж робили її шамбеляни? — спитав я мойого нового друга Дельфіко. «— Що робили? А що можуть робити на вашу думку ледарі і пройдисвіти? їх я відразу розкусив, — сказав Дельфіко, — личина, яка прикидається абатом, (такі й у нас, у Неаполі, бувають) увесь час стовбичила в бібліотеці. Начебто шукала якоїсь цифри, що дозволить їй відкрити філософський камінь. Христанек пишався тут у мундірі кавалера Білого Орла, грав у карти і либонь не одному достойному чоловікові наставив роги, полюючи на неаполітанські гуски; на це він — хват. А про Доманського я вам говорив — він улаштовував тут сеанси асирійської магії, кажучи, що належить до кола високопосвячених Великого Орієнту. Доки ці сеанси були відкриті, це ще не було погано, а навіть і цікаво. Асирієць одягав турбана, стояв за столиком, відправляв чорні месси і показував різні штукенції, які розважали всіх присутніх, у тому і короля. Він вкладнії королівський перстень у якусь воду і всі бачили, що діамант на перстні побільшується, він витрясав з рукава білі миші і переміняв їх у голубів, словом і для науки і для розваги це було цікаво. Але, коли він почав частіше перебувати на самоті з королевою, то король занепокоївся, а Де Рібас то й поготів. Якщо штукар такі речі міг учверяти з бідними мишами, то уявіть собі, кавалере, що б він міг учинити з ким іншим...» Я засміявся і запитав, а що його принадило до княжни. Він озирнувся і сказав стиха: — Кавалере, збагніть: ніхто як я, що так близько перебуваю біля коронованих парсун, не знає усієї огиди, в якій вони потопають. Моя мрія, та й багатьох моїх друзів, це звільнити мою безталанну Італію, увесь її люд, що живе в злиднях і в голоді, від тиранів... Більше того — було б добре, щоб усіх їх, цих миропомазаних повій, бабохватів і ледарів раз назавжди стягнути з їхніх престолів або зачинити їх у клітку та й заслати в землі, де телят не ганяють, або вивести простісінько на ешафот у гості до катюги... От, скажіть ви, бувалий чоловік, чи може освічена людина нашого сторіччя, ось так без гніву й обурення, терпіти цю несправедливість, безладдя і розпусту? А яким правом, я спитаюся вас? Чи не найправдивіше право — це право натури, як каже великий Жан-Жак Руссо? А де сказано, що право натури дозволяє людству страждати в наш чудесний вік з веління узурпаторів?...» З його мови я збагнув, що лейтенант Дельфіко, як і мій німецький приятель Йоган-Вольфганг Шлюте з Майнцу вщерть полонені вільнодумними думками. «— Гаразд, — завдав я йому каверзне питання: — може і я похваляю ваші погляди, але хто ж вам заручить, що й княжна Володимирська, дібравшись до корони, не стане такою узурпаторкою?...» «— Я думав над цим, — повагом промовив Дельфіко, — я приглядався княжні і вирішив, що її доля надто гірка, вона багато вистраждала, вона знає людське горе, щоб гнобити інших. Я декілька разів з нею розмовляв — це людина нашого покоління, нашого століття, хоч її очі може ще не зовсім розчинені на світ... Вона і сама прийме право натури, якщо матиме біля себе людей, які її просвітять... Вона не піде проти народу...» Мені було приємно, бодай від цього офіцерика, почути таку похвалу княжні. Я стиснув йому з вдячністю руку і сказав, що він не помиляється. «— А тепер поговорімо про вашу справу, кавалере...» І з цими словами він добув в кишені калитку дукатів та прегарне пуздерко, що в ньому, коли він його поставив на стіл і відчинив, блиснув алмаз чистої води. «— Це для вас ралець від її величності королеви Обидвох Сирдиній і Сицилії. Це нагорода за вашу достойну поведінку і за ваше карання в казематі. Це, так би мовити, вирівняння боргу, який має щодо вас неаполітанський двір, помилково обвинувативши вас... Крім того — до ваших послуг, за наказом королеви, віддано Палаццо Джуліо, що біля церкви святого Антонія, карету і шестеро коней разом із візником та гайдуками... Від нинішнього дня ви в Неаполі не тільки почесний гість і радник двору та кавалер ордена Самнітів, а також капітан королівської гвардії драгунів...» «— Підождіть, підождіть, дорогий, — перервав я його, а завіщо це все?» Дельфіко хитро підморгнув мені і сказав, що про це не слід ні питатись, ні над цим багато розводитись. Це вже справа моя, яким чином я маю пояснити ось такі милості. З його посміхів і приморгів, я зрозумів, що це опудало, це бабисько, яке вчора розсідалося на канапі із своїми собаками, вирішило собі зробити з мене нікого іншого, тільки свойого фаворита! Тю, на тебе, суча дочко! Тю, на тебе, задрипанко! З пересердя я аж зірвався. До того і вино вдарило мені в голову. Вже не тихцем, а на увесь голос я повіншував чортяку всім тим тиранам і тиранихам, які не тільки душать, де можуть, божий люд, але гадають, що за блискучі скельця і дукати куплять собі хахалів. Я розметав як сміття і гроші і пудзерко сороміцької любашниці по столі п'ятірнею. — Стривайте, кавалере, не гарячіться аж так — усовіщав мене Дельфіко, — коли у вас є розум, то ви тільки подумайте над користями, що попливуть з ось такого вашого вивищення. Та ви будете другою, якщо не першою людиною в Неаполі! Та ви завтра зможете цього Де Рібаса спровадити якраз туди, куди він вас хотів запроторити. Ви будете робити великі справи і хто зна, що з того ще вийде... Аджеж це вперше, що фаворитом королеви стане не пройдисвіт, а людина просвічена і чесна...» Він зукоса, допитливо поглянув на мене. Він бачив, що я скипів. Хто я такий, з біса, щоб мене перекупляли золотом і алмазами? Мене кортіло вмить добути шпагу, вдертись у цей їхній смердючий палац і хуртовинно, як невмірущий козак-невмірака, розчикрижити усе це гаддя, що звикло купувати лицарську честь. — «Є ще й інші міркування, кавалере, — прошепотів Дельфіко і його голос став іншим, дзвенючим як висвист шаблі. «— Які, лейтенанте?» Він підійшов до мене, нахилився і заговорив, палко і натхненно: — «А такі, щоб ви знали... Валиться, догниває старий світ, розпадаються змиршавілі мури феодалізму. В усій Європі підіймається «третій стан», нуртує новий дух; хуртовина гряде з блискавицями і громами; тліє іскра великого полум'я і з гаслами боротьби за волю, братерство і права людини підіймається народ. Не дрімає й Італія — ось бурлить у Сардинії, в Тоскані, Ломбардії — годі терпіти! Дух Гракхів вітає над нами, дух римлян — борців за владу народа, за права народа, нащадки Спартака пробудились... нуртує дух У Німеччині; вирує у Франції, Португалії... Навіть у далекій Америці лунає поклик ребелії против іноземної кормиги. Гаслами Пугачова в дальніх закутках імперії нинішні раби з усіх сторін єднаються, щоб скинути навісне ярмо, щоб по всіх усюдах, де живе вольний дух, виблиском шабель і штиків, луною рушниць і гармат, проголосити нову добу, яка гряде... Добу свободи і братерства! Я один із них, кавалере, наш час вже близький і ви будете з нами, друже, бо полум'я у серці вашому таке саме нездоланне як і у нас...» «— Я буду з вами», — тихо озвався я. А Пієтро Дельфіко, із своїм обличчям у спалахах, простягнув мені руку. За свободу... Ми стояли один проти одного і меркий відсвіт тліючих свічок різьбив наші обличчя в темряві цієї сирої кімнати. Хто знає, що чекає нас і чи ми ще колись зустрінемось? Я згорнув золото, розметане по столі, взяв пуздерко—подарунки як заохоту до вірної служби сороміцькому дворові і віддав Дельфіко. Він стурбовано глянув на мене. Може йому здався причинним. «— Беріть, — сказав я, — це буде вам потрібне більше ніж мені. Потрібне і тим вашим друзям, що гнівні і хоробрі...» Ні, він не був шалапут, шибайголова або пустодзвін. Він був і жартун, трохи поет, цей офіцер королівської гвардії, але вірний слову і ділу. Криця виблискувала в його очах. Така, яка колись виблискувала в очах Кола Рієнці, ватажка римського люду, ребелії. Ні, не ребелії, — осяяло мої думки: ось чого — революції! І Дельфіко буде її трибуном... Він стиснув обидві мої руки і сховав за пазуху калитку. Ні, ніколи він не думав, що тирани куплять мене. Він сказав, що мені треба відпочити і повів на гору, в мою кімнату. Ми залишили недопите вино, шкряботіння мишей в господі підляка, що давав знати про себе тільки своєю тінню повзучої гадини, десь у закапелках своєї коршми. На рипучих сходах я спинився. «— Скажіть мені, мій друже, бо таким ви стали для мене, тільки одне: куди ж таки подалась чи могла податись княжна?» Дельфіко посміхнувся («як не ржавіє кохання» — напевно подумав він). «— У Рим, — прошепотів він, тільки у Рим і там тільки вона. Там є й кардинал де Берні, амбасадор Франції, що нею цікавиться та й інші знайдуться...» «Чому ж ви так певні цього?» «Певний, як оце бачу вас, — поміхнувся Дельфіко, — бо, хочете знати, хто був той, хто попередив прінцесу Понтійську про те, що її чекає осьде і хто порадив їй щонайшвидше чкурнути з Неаполю?... «Хто ж це міг бути?»... «Ніхто інший тільки я, — відповів Дельфіко, — бо я напередодні вже знав, що рескрипт про її арешт підписано королем Фердинандом...» Але, я з того всього, був втомлений. Дельфіко пішов та обіцяв, приклавши палець до уст, уранці з'явитися, щоб обговорити важливі справи. Я ще раз стиснув руку доброму друзяці. Але я не дрімав. Я знав, що подекуди я розчарую лейтенанта Дельфіко, але чи могло б бути інакше? Та нехай спломеніє цей Неаполь, нехай вигине до тла це розпусне кубло! Мені не до інтриг і нікчемних кабал, до їхніх йолопів-королів і до бабиськ, що з жиру бісять! Нехай спопеліють в полум'ї народного гніву. У мене своє діло. Я накинув на себе плаща, наложив маску, узяв найпотрібніше (як на те, у місті був гомін від танців і гулів; до самого ранку) і вийшов із корчми. Мерзенна креатура – господар, стоючи на порозі, вклонився мені тепер у ноги. Я ж боявся тільки, що ця личина або піде за мною сама або пішле вслід своїх служників. Ото ж, звернувши за ріг, я пустився бігом, а тоді шугнув у якусь браму, вийшов другою, протиснувся ще крізь кілька щілин і, весь час пильнуючи, чи хто за мною не стежить, пішов у північному напрямку, скільки можна було витягнути ноги. Я дочімчикував до великого ринку, якраз перед міськими заставами, де розташувались ще з вечора із своїми гарбами селяни, цигани, рибалки і де йшла торговиця. Довго мені не забрало намовити якогось чітадіна, щоб узяв мене у свій візок, бо як на те, я й не торгувався. Чітадін кмітив, що зі мною не все гаразд, бо я жадав від нього, щоб тримав язик за зубами та дав мені хоч яке-небудь своє лахміття. Незабаром, я з ним, здаючись і собі і всім, ось таким бовдуром із села, у широкополому брилі і в полотнянці, щасливо переїхав через заставу. Варта не глипнула на нас. Ми подались на Монте Альбано і на Терраціно, старим римським шляхом. Чітадін запевняв мене, що незабаром переїдемо кордон, за яким простягались вже володіння його святішості папи Пія VI, простори церковної держави. За мною залишався цей бісівський Неаполь із своїм блакитним небом та димком із Везувія, залишалась безжурна пісня веселих неаполітанців, а над усе хитрущий Де-Рібас, опецькуватий королик Фердинанд і вимальоване опудало-королева, ота коронована фльондра, ота Марія-Кароліна, що піймала доброго облизня, нехай їй грець. ЧАСТИНА ДЕВ'ЯТА В ОДВІЧНЬОМУ РИМІ Весна люба, гей, прийшла, Зима люта, гей, пройшла: Скрізь сади вже розцвіли Й солов'їв вже навели. Геть печале, геть відсіль Не нівеч ти красних сіл А біжи собі в болота У підземнії ворота. В пекло повертай назад! Не для тебе рай і сад, Бо душа вже розцвіла, Тиху радість привела. Щасний той і без утіх, Хто подужав смертний гріх. Душа його — божий град Душа його — божий сад. Григорій Сковорода. «Сад божественних пісень». 1758—1785 Прагнув обминути Скіллу, а попав до Харибди. Готье де Лілль: «Александріана», V, 5—301. ...Voila cettre archivoleuse, cette coquina, voila cette canaille charlattanesque... (...Ось ця архизлодійка, ця розпусниця, ось ця шарлатанська каналія)... Катерина II до адмірала Олексія Орлова; 1774. 1 Тряска і вибоїста була ота дорога на цій проклятущій гарбі, тож я з пільгою зітхнув, коли ми в Монтекорво переїхали кордон папської держави і я відпустив свого забрьоханого чітадіна. Трохи прибравшись в остерії, край дороги, тобто славетньої «Via Appia», я найняв портшез і переїхавши у володіння папи римського, дібрався аж до самого Риму. У папській державі я був спокійний; осьде ніхто не міг мені чогось заподіяти, а крім того я вирішив, позбутися ся у Римі того нікчемного Курландського баронства і бути самим собою. Бо чим, врешті врешт, я заплямував своє чесне ім'я та моїх сердешних батьків на Україні? Багато місяців я був полонений княжною, хоч з них не часто пробував з нею, а коли бачив, то іноді, лише притьмом. Невеликий це час, але скільки води утікло, леле! Що тільки я не перебув, чого тільки не надивився, чого не зазнав! Навчили мене розуму людоньки, навчило оте шорстке життя, яке мене не щадило. Королі, князі, князьки і графи, дійсні і підроблені маркізи та барони, абати і яриги, заведії, шпигуни, брехунці і шулери, штукарі і маги-шахраї, продажні шкури, лихварі і банкіри — кого тільки я не перебачав за цей час, хто з них тільки не пошив мене в найсоромніші дурні! А жіноцтво? Леле! Оте жіноцтво, яке знав я, що правда тільки здалеку, леліявши погляд на прекрасну стать як на створіння неземні, такі делікатні, такі добродійні... Пхе, кінь би з того сміявся, як сміявся подумки й я, пригадуючи собі цих мальованих і пудрованих бісиць у робронах і атласах, що одна в одну тільки і витріщала свої вирла, щоб підчепити собі кавалера та повіятись з ним на Цитеру, аби лише дати насолоду своїй сороміцькій натурі. Д'Еон, Де-Рібас, Рошфор де Вількур, князь Радзивіл, — «пане коханку», граф Лімбург-Стирум, герцог Палатинату; Відень і Париж, Венеція і Неаполь, Штутгарт і Мангейм — до сто бісів, все це вирило, снувало, сновигало, метелялось, метушилось, розкидало свої тенети, вигадунало складні інтриги, топило одне одного в ложці води, людях прикидалось достойним і вельможним, ситилось жило коштом інших, потом і кров'ю їх, прагнуло золота і до влади, до мізерного свойого щастячка, тобто відання себе на поталу своїм жагам і забагам... Хіба дивно було, що я в тому всьому знітився? Чи ж м це був світ? Чи припускав я хоч коли-небудь, що такий світ існує взагалі — оте кубло гадюк? Чи дивуватись мені, що я опинявся в йолопах, безпорадний, потонулий у розпачі, І у зневірі, дощенту зруйнований, одне щастя що живий... Гай, гай, Юрію Рославче! Ось наближаєшся ти до вічного Риму, до міста всіх міст, ось незабаром за цими ото горбами, що їх пустельними застали Ромул і Рем, спалахне в пишному сонці цей світоч — город. Вічний, невмірущий Рим з'явиться на обріях перед тобою із своїми старовинними церквами, з вежами і мурами, з руїнами колізеїв і форумів, які опалювали колись промови Ціцерона, де лунали кроки залізних легіонів, де страждали за віру перші християни, де трибун народу — Кола ді Рієнці полум'яно накликав до бою проти тиранів... Гай, гай, Юрію Рославче, куди занесла тебе доля, сину козацький з Гетьманщини, тихий страсбурзький студенте, несмілий гречкосію... Чи гадав ти, що так далеко жбурне тебе доля злая, що доведеться тобі самому, без мужньої поради батька, без доброї опіки матінчиної, опинитись на чужині серед недобрих, жорстоких людей, вовчі їм показати зуби, якщо не хочеш, щоб вони пожерли тебе. Дарма, дарма... Вже бо це не справа твоєї примхи, Рославче, не твого юнацького провісного кохання, а справа велика, завдання неабияке. Чим бо ти гірший від Олекси Розума, що вивів на престіл Єлисавету? Чим ти не Струензе, що був опорою королевій Христині? Ти не іменитий, без титулів гомінких? А всі смілі, які були перед тобою і поривались зміняти світ, хіба мали щось інше як тільки своє полум'яне серце і шалене хотіння? Прийде перемога і будуть у тебе вельможні титули і всі, хто сьогодні тобою потурають, вклоняться перед тобою. Бо ж це ти, це ти тільки один, здійсниш мрію про Понтиду над синім Євксинським морем... ...Ось такі думки снувались в моїй голові, коли я трясся поштовим діліжансом. Лихенькі були коненята, ліниві поштальйони, й дерли як за рідного батька, але таки врешті врешт халабуда наша видерлася на горби, а там уже показав візник пугою: проти сонця висяював Рим, одвічний Рим! Диліжанс довіз нас до церкви Джезу-Ді, а тоді я взяв «ветуріна» і наказав везти себе на П'яцца д'Еспанья, до гостинниці «Делля Скаліната», біля сходів до Трініта ді Монті, де як ми домовились, повинен Афендик мене виглядати. Я його застав удома — він писав листи. Я вирішив йому нічогісінько не говорити про мої пригоди в Неаполі — навіщо було про це знати старому пронозі? Якби там не було, а у мене все ще було деяке упередження щодо нього, може і несправедливе; просто — я не любив людей такої як він натури. Графові Орлову я сказав би все, а йому Афендикові волів промовчати. Тільки загально я розповів про те, що княжну в Неаполі я не застав. На моє твердження, цю княжна в Римі (я не сказав йому нічого про Дельфіко), І він тільки похитав своєю лисою головою — (вдома він пробував без перуки) «Який же ви усежтаки розтяпа, кавалере Рославче, — сердито сказав він, — що я тепер напишу графові? Чому ви точніше не довідались, що таке з княжною, не вона? Шукай тепер вітра в полі, а ви кажете — в Римі. Вона могла податись і до Сардінії і до Португалії; у нас с відомість, що вона переписувалась і з маркізом де Помбалем і з Леопольдом, герцогом Тоскани...» «Не читайте мені нотацій, пане Афендику, — шорстко промовив і я собі, — це моя справа в тому, щоб її найти. Всі шляхи ведуть у Рим і княжнині також, я цього певен. Дайте тільки строку...». «Строк строком, а тут земля горить, — невгомонювався лисий хитрун, — граф Орлов, он щодня, посилає вістовців. Йому спішно. А ви не бачили в Неаполі такого Де Рібаса?»... «Кажуть, що він імператорицин шпик, — сказав я, — що ж до мене, то я хотів би коли-небудь простромити йому цією шпагою горлянку...» Афендик нічого не сказав більше, тільки чмихнув своїм довгим носом. У себе вдома він не дбав про вигляд і ходив підстаркуватим нездарою. Згодом він спитався, чи я маю гроші, а коли я, звичайно, сказав, що ні, він похитав знов головою, але відчинив ключем шухляду в конторці і довго відраховував асигнати та золото. «Це від графа для вас, — дав він мені врешті гроші, — але, сказати правду, до графа дійшли чутки про ваше понад міру безжурне життя у Венеції і він невдоволений, пильнуйтесь, щоб його не розгнівати...» Я знав, що старий скнара говорить це тільки, той мене тримати під своїм закаблуком і відповів йому, що не уважаю графа таким дрібничковим, щоб він аж зверни увагу на моє приватне життя. Живу як мені подобається, а гроші витрачаю не стільки на себе, як на справу, супроти якої тисяча чи дві цехінів — справа нікчемна. Старий воркотун мугикав собі під носом, мені він ще більше не подобався і я розмовляв з ним досить гостро; нехай розуміє як хоче, а насамперед те, що по мені не дужо він поїде. — «Оселюйтесь на П'яцца д'Еспанья, — змінив він розмову — тут живуть майже всі знатні чужинці, я вам пораджу і гостинницю... Мені ажніяк не хотілось бути під оком у докучливого яриги, тож я найняв собі кімнату біля церкви Санто Сальвадоре, а з подорожі прийшов до себе досить швидко. Вже на другий день, в новій перуці, в усьому новому з ніг до голови, мандрував я по Римі, звичайно, не обіцяючи собі багато оглянути за один день. Такого міста як Рим я таки ніколи не бачив, хоч бачив їх — цих міст, здається, вдосталь. Навіть і Париж не зрівнявся б з Римом, а то тільки тому, що Рим на кожному кроці насичений старовиною. А це хвилює кожного. Інша річ, що це місто міст не могло за рухливістю і гармідером зрівнятись ні з Парижем, ні з Мангеймом. Бо ж, не дивлячись на те, що це було напередодні карнавалу, Рим був сонний і убогий. Римляни, як я зауважив були горді зі своїх руїн, але на щодень, з Терм Каракалли чи з Лука Траяна вони мали мало потіхи. Юрмилась тут сила-силенна жебраків, повно було голоднющих абатів і черців, дітвора замурзана і боса, жіноцтво, хоч і зальотне, але зовсім не таке нахабне як у Венеції, вулиці і площі були іноді тихі аж до моторошності. Коли б не чужинці, можна було б пророкувати цьому, колись блискучому, містові тихе вмирання. Проте ж іноземців було осьде як нерізаних собак — тьма тьмуща. Різного роду і стану, різної мови і різного заняття, а здебільшого — без усякого заняття. Вони вештались по Римі, приглядались усьому, захоплювались, чудувались, гляділи, хто за ким і за чим. Багатіші з них жили на П'яцца д'Еспанья, де містилися і іноземні амбасади — я сам бачив як виїздив у кареті французький амбасадор, кардинал де Берні, а бідніші, а й сказати правду — розумніші, тулилися, де доля дасть. Це були поети і малярі, студенти, вчені люди, вишастані з грошей, газетярі, філософи і критики, а більш усього — шукачі й дослідники старовини, які потрапили за якийсь шматок камінця чи за камею сперечатись піку до ночі та безугавно стовбичити по антикварнях, щонебудь виторговуючи або щонебудь продаючи. Я оселився між ними, недалеко від церкви Санто Сальваторе і від Мавп'ячої Башти, в сім'ї одного поштивого археолога, з якого я мав хіба тільки ту користь, що він, де тільки мене побачив, розповідав про Рим і його старовину, яку знав він докладнісінько. Це було цікаво, але іноді докучало. Я тоді зачинявся у своїх кімнатах. жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|