Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| Я знов прикинувся дурником, людиною вщерть легкодухою. «Усе ж, бувши вами, дорогий бароне, я б не давав серцю такої волі, леле! Скільки ж то на світі жінок, що їх ви могли б здобути за ваші багатства! А то якась придзингльованка, бо ж різне так говорять...»
Барон спильна поглянув на мене, помовчав, а потім тихо, але суворо промовив: — «Кавалере, прошу вас не йміть віри наговорам. Я не шукаю втраченой коханиці, запам'ятайте це. Ця царственна жінка до нікого не належала і не належить. Я і сам не зміг би вам сказати, чим вона принадила мене до себе. Знаю тільки одне: я її дурень, блазень, раб, бранець, віслюк, підніжок... І я нічого не прагну від неї. Тільки б вона була близько і я міг би її бачити...» Я розумів його і мені стало смутно. Може цей дідуган, цей безталанний чоловічок був до деякої міри моїм люстром? Аджеж і я міг сказати про себе те саме: раб, підніжок, дурень... Одну мить я хотів було довіритись йому в усьому, але розміркував. Це був сентиментальний, але може й мстивий дідок. Я його тільки спитав, що він, кінець кінців, думає про її претенсії до корони якоїсь нікому не відомої Понтиди. «Пхе, — скрутився барон, — про мене вона може мати претенсії і до богдиханської, китайської імперії. Якщо це розвага, то нехай розважається. Я міг би їй дати цю її вимріяну корону, я міг би їй дати все, що тільки на цій безглуздій землі можна купити за гроші...» Я залишив його і тихцем висовгнувся в палацу. Але ще по дорозі, — в темній кімнаті, — мене опалила молодша марчеза Скіарчіфіко, що, заглянувши в очі, запросила прийти до неї завтра, коли вона буде на самоті. Я ледви видерся неї, бо мені після оповіді Шенка було не до того. 3 Нетерпляче чекав я дня зустрічі бабодура Зогу з Христанеком. Запросини наймолодшої Скіарчіфіко я зігнорував, зате охопила мене археологічна фебра як богатьох у Римі. Розкопки в Тіволі, Неттуно і Лявіньї, про які говорили всі, не давали мені спокою. Я сам оглядав скарби, що їх зібрав, а потім продав за безцін покійний барон Стон, а в ньому було аж сімдесят погруддів римських цезарів! Я сам одному абатові дав тисячу скуді за мраморну голову Тіберія Гракха, хоч знавці підозрівали, що клятий абат мене підманув, продавши фальшиву. Я товкся по антикварнях і по кафе, особливо в кафе Інглезі я був частим гостем, де сходились усі імениті збирачі і годинами роздобрювали про свої знахідки. Помаленьку я вчився відрізняти фальшиве від правдивого, але признаюсь, що мене легко можна було підманути. Зогу не збрехав мені, коли призначеного дня, біля Тревізького водограю, він дочекався таки Христанека, а я, чатуючи за колоною оподалік, міг добре розглядіти мерзотника. Кров заграла в мені відразу, я схопився за шпагу і перше моє бажання було проткнути підлого зрадника, наче ту гадину. Але я одволодав себе — він був мені потрібний. Виглядав княжнин шамбелян мізерно. Це вже не був той дзиндзивер-зух, якого я знав у Парижі і в Штут-гарті, а таки підтоптаний добре дядько з худим обличчям і мишачою кіскою, яка теліпалась на згорбленій спині. Очима він кидав на всі боки, дивився з-під лоба, наче знаючи, що чинить непевне діло. Якийсь час він ішов поряд з Зогу, а я не випускав їх обох з очей, на добрих сто кроків за ними. Пройшли вони добру відстань, аж до Палаццо Колонна і повз Пантеон, а тоді Христанек відпустив Зогу, озирнувся на всі боки і почімчикував далі, та таким крученим шляхом, аж до Палаццо Фарнезе, що я от-от втратив би його з очей. Падлюка міркував може, що Зогу стежить за ним. Повз Палаццо Спада він звернув аж до Тибру, ішов якийсь час узбережжям, спинявся, озирався, минув сади і палац Ченчі, а тоді шугнув у вузьку щілину недалеко від Монтанарської брами, зайшов у церкву і там я його, пройдисвіта, згубив, аж збісився, бо висмикнувся він мені з-поміж пальців. Бігцем пустився я повз монастирський мур і мало що не наскочив на безбожника, який либонь увійшов у храм, а вийшов через бічну каплицю. Причаєний за деревом, я пропустив його, а тоді знов взяв на око і йшов з ним, вже в зовсім протилежному напрямку (я не знаю, навіщо каналії здалось так крутити?), поки не вперся в глухі мури якихсь палаців, маючи по ліву руку річку Тибр, Настала вже темрява і мені з-біса важко було розрізняти його мерзотну постать. Народу траплялося більше і бестія зовсім несподівано звертала у брами і у заулки, поки ми не вперлись у велику громаду домів і палаців, що заступають палаццо Фарнезе, до якого ми повернулися. І ось тут я його згубив. Христанек мій провалився немов крізь землю. Я кружляв навкола тих будинків, вистежував кожне подвір'я і не міг доглупатись, як і куди міг цей пройдисвіт так щезнути. Нічого казати, що від люті на самого себе і на все у світі, я мало що не ошалів. Втомлений, як гончак після ловів, добрів я до Палаццо Фарнезе, узяв собі ветуріна до П'яцца Навона і знайшов Зогу з його сеньйорою в котрійсь остерії. Найгірше було те, що Христанек не визначив дня наступної зустрічі, бо, як мовив, ще не було товару. Всі надії мої луснули. Я міг і до судного дня чекати тепер нагоди. Зогу потішав мене як міг. Я навіть не сподівався по цьому телепневі, що він має таке добре серце. Обіцяв мені з самого ранку перешукати всю околицю біля Палаццо і Фарнезе аж до річки, бо якщо Христанек щез якраз там, І то десь в тій околиці він і кублиться. А тамчасом, кавалере, — сказав він, — займіться марчезою Скіарчіфіко. Котра з них вам упала в око? Пальміра, чи Розалінда, ота чорявенька?» «Розалінда, коли хочеш знати, дурню». «Не гребуйте ж, це неабиякі ласощі...» «О, худобино, — сказав я, — невже ти гадаєш, що я маю твою натуру спорзного кнура, що задивляється на жінку тільки як на джерело насолоди?» — «Нехай мене дідько схопить — зареготався гаданий кіпрський баша, — коли я задивлявся інакше на це кодло...» Я тільки пошкодував, що не маю палічки, щоб оперізати його. Але було б недоречно гороїжитися і обставати за кращою статтю, бо й сеньора-булочниця ажніяк не брала того до серця. Навпаки, вона ще й реготалась, мов кобиляча голова, разом з Зогу. Я залишив їх і наказав ветурінові завезти мене на Віа Кондотті, де барон Шенк мав гарне і вигідне палаццо. Старий щиро втішився мною. Він обійняв мене за стан, вийшовши до мене аж униз по сходах, повів по своїх покоях, показуючи свої колекції, серед якої не бракувало досконалих статуй, недавно викопаних в Порто д'Анціо, ні великої сили монет і камей, ні коштовного посуду, що його різьбив сам Бенвенуто Челліні. Дідок показував мені все це добро, яке він скуповував на аукціонах або брав борги у збирачів скарбів з минулих літ, як марчеза Чекка Черуфіні або кардинал Альбані. Потім він завів мене в бібліотеку і наказав принести іспанські вина. «Найшановніший кавалере Рославець, — сказав він, — ви мабуть дивитесь на мене з поблажливістю, бо я знаю як поверховно трактує сьогоднішня молодь справи кохання. ІІовірте ж мені, що все, що я вам розповів, має глибоке джерело — пливе з самої душі і не має жодного зв'язку з забагами тіла, на які в мойому віці вже й не так дуже слід посилатись. Кохання моє до княжни неземне...» Що правда, не міг би я того сказати, дивлячись на нього, як він заслинюється, розповідаючи про княжну. В старій печі дідько завжди вогонь роздимає. Але я не сказав нічого, аби не бентежити дідуся. «Найдіть мені її, кавалере Рославець, я вас озолочу. Скажіть, що вам треба, і всі мої багатства до вашого наказу. А коли найдете її, обіцяйте край неба — нахилю для неї. Хоче мати престіл і корону — здобуду для неї. Не завагаюсь звербувати цілу армію, спорядити флот морський, щоб відвоювати для неї Понтиду. Коли треба, настрою всіх суверенів і всіх їхніх дипломатів проти Катерини-узурпаторки, а ви ж знаєте, яке ми маємо слово сьогодні, ми — Шенки, Ротшільди, Оппенгеймери — банкіри всіх королів і князів...» Як вони собі це все легко уявляли, не розумів я ніколи. Один гадав, що для здобуття корони треба тільки добру роту гвардії, другий думав купити ціле королівство за своє золото, третій надіявся на секретну дипломатію, автім і Катерина не була аж така в тім'я бита, щоб осьтак віддати своє володарство. Але я мовчав і тільки частувався з його табакерки, яку він мені при прощанні подарував, бо я хотів дечого повчитись у цієї бувалої людинки. Барон Шенк, хоч і завдячував своє багатство дружбі з монархами, вішав на них усіх собак. Він досконало знав всі таємниці альковів Людовика XV, що на його гадку був нездарою-бабодуром, який призвів Францію і її фінанси до цілковитої руїни. Він мав доскладні відомості, що діється в спальні у Катерини і хто там рядить — Зорич, Орлов, Потемкин чи Завадовський. Польського королика Стася обзивав нікчемою і попихачем у Катерини. Про теперішнього французького короля Людовика XVI навіть не хотів говорити, маючи і його за чистої води рогоносця, а Марії Антуанетті бажав тільки так далі розтринькувати державні гроші, як це вона досі робить. Що ж до німецьких князів, то обзивав їх просто розбишаками з великого тракту, на яких гіляка чекає давно. — «Запевняю вас, молодий мій друже, що тільки ми — стовпи всієї будівлі цього освіченого абсолютизму, нехай його дідько свисне, бачимо усю гнилизну її і вже ось-ось недалеку руїну. Спом'яніть моє слово, бо ви доживете до тих часів, коли все це одного дня лусне і розвалиться як зогнила колода. Всі ці голови сьогоднішніх наших владарів, перед якими ми ходимо ходорком, покотяться під сокирою катів. Гремить, гремить, кавалере Рославче, передгроззя навколо нас, — а хуртовина як блисне, як ударить, то розчахне струхлявілого дуба і так давно під'їдженого шашелями...» «— Люд, — почав було я, але він мене перебив. «— Люд людом, але це човник Аркрайта і парова машина містера Уайта довершать великих змін. Нові вина вже так шумують, що розривають старі міхи. Ось дивіться — і він підвів мене до вікна, звідки в місячному сяєві видно було убогий краєвид кривих завулків, дімків, хиж; — поспільство цього одвічного міста — це жеброта, яка не знає звечора, що вона їстиме зранку. Не краще живе і міщанство, яке винесло колись свойого трибуна Колу ді Рієнці. Це — народ, люд. А чи знаєте ви, що двісті коней, які тримає князь Чігі чи Боргезе, живуть краще ніж цей народ? Жируюча купка аристократії висотує останні соки з цього поштивого народу, приковує до нових машин, обкладає його податками, виганяє його жебракувати, а сама рядиться в алмази і брокати і тримає цілі армії слуг. Яким правом, спитаєте? Але пождіть! Ті самі машини на які ласі всі наші магнати, скрутять їм шиї. Народ, прикований до тих машин, спитає колись своїх рабовласників: яким правом ви в'язните нас?» «— Тим самим правом, — посміхнувся я, — що й англійська корона відбирає життя у масачузетців в Америці та висилає на них найманих гесенців...» «— Справедливо, зовсім справедливо, мій дорогий кавалере! Але вже йде той вік, коли не тільки пригнічені стани, але й темні, закуті в кайдани раби повстають, щоб вибороти свободу! От що! І я надіюся, ми з вами завжди будемо однодумцями...» Він простяг до мене обидві руки і я подумав собі, що старий напевно належить до Розенкройцлерів або Вільних мулярів та й мене хоче до них з часом затягнути. Поки що я попросив у нього одібрати мені декілька книжок та й разом з газетами, які він мав із Парижу, Лондону і Амстердаму, надіслати у мою господу. Мені треба було багато читати і надробляти те, в чому я був таки добрим профаном. Коли я звернув на П'яцца д'Еспанья, мене наздігнав Афендик і я, аж здивувався, чому личина так пізно блукає по місті. Він був у доброму настрої і я, далебі, не збрехав би собі, подумавши, що й цей старий цап підпускає чортиків якимсь римським доннам, бо надто вже він був грайливий. Я провів його до його гостинниці, а тоді він мені сказав таке: «Не раджу вам, кавалере, аж так дуже приятелювати з Шенком. Це кута бестія і, якщо не англійський, то напевно австрійський шпигун; він на побігеньках у Марії Терези. Коли б не подумав граф Орлов, що ви з ним дещо комбінуєте...» «Ідіть до лиха, — гримнув на нього, — ви на тих шпигунах сказилися, пане Афендику. Приспішуйте от краще графів приїзд, бо як не сьогодні, то завтра, а я таки знатиму, що таке з княжною...» Я було хотів вже іти, але Афендик, ступивши на кілька східців вгору, увесь у зеленому місячному сяйві, гукнув до мене: «А чи знаєте новину? Маркіз Рошфор де Вількур несподівано преставився, оце в Пізі. Припускають, що це подіяла «аква тофана». «Що таке, — не второпав я, — яка «аква тофана»? — «Отруя», — посміхнувся Афендик. Я пішов собі, подумки побажавши легкої землі покійному маркізові. У мене ніколи не було люті проти нього, хіба тільки то, що я хотів помірятися щераз з ним шпагами, щоб віддати йому за мій штутгартський сором Але, в істоті речей, це був непоганий чолов'яга і, як я, – приречений. Я був певний, що і його жага до княжни була зловісним пристрітом, від чого він не міг визволитись. Скільки нас було таких! Монтеги Уортлей, барон Шенк, маркіз де Вількур та й я... А може кожного з нас чекав такий самий кінець? Я зітхнув, бо згадав, немов бачив перед собою цього бравого кавалера, його орлине обличчя, митця шпаги і майстра дипломатії...Requiescat in pace. 4 В мою господу двічі з'являвся лакей з палацу Скіарчіфіко і уклінно просив від імені марчези Розалінди, щоб князь Семигороду (так мене либонь розписав ланець Зогу, щоб надати й собі більшої ваги), тобто — я, негайно прибув. Марчеза Розалінда, як говорилось, почуває себе недужою і ніщо не буде їй таким приємним і корисним для видужання як мої відвідини. Я побачив, що напитав собі клопоту з дурної голови, тоді на бенкеті, трохи залицявшись до молодшої Скіарчіфіко. Але, що поробиш? Десь із полудня я поїхав до палацу, кленучи і Зогу, і себе, і чорта, І що мене спокусив. До того на дворі стояла хороша погода і всі вулиці були глітні від народу. В повітрі вже була провесна і карнавал, хоч це був тільки початок лютого. У палаці Скіарчіфіко, було тихо-тихесенько. Челядь назустріч не виходила, марчеза-мати мабуть подалась у місто, то ж я сам пішов на гору, поки не набрів на одні двері, а за ними другі й треті і по шерхах та шепотінні, що видобувалося із-за дверей, подумав собі, що оце ж і кімната хворої. Так воно й було. У притемненому завісами покої, на ліжку лежала мабуть у лихоманці сама Розалінда, розметавши коси, а дуенья, уклонившись мені, миттю залишила нас самих. Шануючи недужу, я стояв якийсь час мовчки, притиснувши трирога до грудей, а тимчасом очі мої звикали до сутінку і я вже бачив у ліжку, під балдахимом, ніжні зариси хворої, ледве прикритої покривалом дівчини, що з примкненими очима кидала головою то туди, то сюди, простягала крізь дрімоту руки, огорнені тонким мереживом і тихесенько шелевіла смажними устами. Нарешті вона відчинила очі і моя присутність її відразу відволодала. «Ах, кавалере, ледве промовила вона, — мене ще морозить; як я вдячна вам за те, що ви прийшли.... Я сів у крісло поряд з ліжком і почав вести розмову про незначні буденні виріши, щоб тільки розважити недужу. Я говорив про погоду, і про Рим на провесні, про веселі юрби людей, про карнавал, Який наближається і обіцяє бути цікавим та про різні Інші дурниці, які вона слухала одним вухом, а думала про інше, бо несподівано мене перервала і, схопивши мою руку своїми цупкими рученятами та вдивляючись у мене іскристими очиськами, почала пускати бісиків, маніжитись і пиха скиглити, що вся її недуга походить від одної причини, а її я повинен знати. Коли ж я здивовано сказав, що я, далебі, не знаю, автім я не лікар, вона аж підвелася на подушках і, красуючись своїм дівочим алябастровим рам'ям,нагадала мені, як це вона уся палахкотіла від цілунку, годі в сінях, та дорікала мені, що я не прийшов в умовлений день. «О, марчезо, — сказав я, — невже це й є причина вашої недуги?» «Так, любий князю, — подалась вона до мене, простягаючи до мене свої рученята, — хіба ви не вичитали і моїх очей те, чого молода й невинна дівчина, невідуча її любовній дипломатії, ніколи не може приховати? Я кохаю вас, ви моє перше, провісне кохання, mio caro...» Я був трохи збентежений таким раптовим переходом до суті речей, автім дозволив собі подумки на сумнів, бо ж вона, коли на неї впав із-за завіски промінь, не видалась мені вже аж такою молоденькою і недосвідченою, а про невинність, то судячи по тих її надто штуковинних заходах, якими вона прагнула мене причарувати, можна було б дещо сказати. Я почав говорити про те й про се, спостерігаючи, що недужа, власне, ажніяк не недужа, бо сміється і жартує як моторна бісиця. Я торкнувся її руки, але спостеріг, що й фебри у неї нема, хоч їй начебто двічі пускали кров та лікували якимись бальсамами «кампаніні». Але ніде правди діти, перебування віч-на-віч з дівчиною неабиякої вроди, кого не збентежило б? Що ж казати про себе. Бісиця зауважила мій неспокій і ще більше пестилась сама з собою, всотуючи мене в чортівське кушення так, що я аж паленів і став сам не свій. Розалінда ж вже зовсім підбадьорилась, сказала, що мої відвідини зразу ж привернули їй здоров'я і наказали забути недугу [до того, я вже був того певний, уроєну], стала зальотною як грайливе кошеня, муркотіла, хихотіла і я аж червонів від її вільнодумній натяків. Із-за її мережив і фальбанів вилонювалось немов знехотя, то її рам'я, то снігове лоно, прикрашене коралями, з-під покривала невмисне чи й умисне, незпроста, приворожуючи мене, показувалось колінце або й уся принадна ніжка, поскільки, як видно, мистецтвом приворожування ота римська чортиця володіла непогано. Проте, з честю для себе, скажу, що навіть у найнебезпечнішій хвилині, я володів собою, відганяв геть всілякі гріховні думки, гасив будь-яке пломеніння, що таки і в мені, як мабуть і у кожного на мойому місці, бентежило спалахом, сидів мов бовванець у кріслі і тільки потуплював очі неначе чернець, навіщений спокусливою маною. «На Мадонну, — врешті вигукнула Розалінда, — чи не здається вам, що у вашому Семигороді, у людей замість крові — вода?». Вона ще проказала віршика Катулла, який вихваляв одну сеньору, одночасно дорікаючи їй за холоднечу натури. «Це стосується й вас, кавалере, — прижмурила відьомські очі бісівка — Розалінда, — ще хвилина і я буду кепської думки про вас. Чи годиться так відповідати на щире визнання невинної дівчини, що всупереч всім правилам скромної поведінки, першою, сама, признається вам у свойому паланні стривоженої душі та й готова вмерти, якщо не почує від вас ласкавого слова?..» Я пробурмотів щось не те, ні се, а вона, довго не чекаючи, виплигнула із свойого ложа і, як була, у сорочинці, тонкій як павутиння, пашіючи жаром, втелющилась мені на коліна. Я зніяковів до решти, взяв її на руки та підніс, щоб покласти знов під балдахим. Коли ж як на те, двері розчинились і в кімнату увійшли, а то й ввалились, не тільки мати-марчеза, але й сестричка Пальміра, дві дуеньї і покоївки та ще й лакизи із свічниками. Я, з Розаліндою на руках, отетерів; шельма тріпоталась як рибина, цупко обійнявши мене за шию та виціловуючи мене, а марчеза-мати ажніяк не здивована видовищем, а закотивши очі і простягаючи руки до нас, млосно заголосила: «О, Мадонно! Чи не благословляють самі небеса ось таке кохання, що ще перед шлюбом не в змозі приборкати неземне почуття невинної дівчини і шляхетного юнака? Благословляю тебе, моя солодка Розаліндо, благословляю вас, дорогий князю...» Всі оточили нас і навипередки почали поздоровляти, а я, все ще стоючи неначе той дурень із своєю торбою на руках, навіть не второпував як слід у чому справа. Врешті, коли я збагнув, що осьде святиться, жбурнув бісицю на її зім'яте ложе, а сам схопив свого трирога і шпагу та накивав п'ятами геть із кімнати аж закурилося. Чортове кодло Скіарчіфіко хотіло мене зразу ж таки оженити. На вулиці я чимшвидше стрибнув у ветуріна, що якраз проїздив поуз та, давши йому стусана в плечі, наказав гнати, скільки його кінь вискочить, чвалом, незважаючи на нікого і ніщо, аби як найшвидше звідси. Схолонувши трохи, я наказав переляканому візникові звернути на П'яцца Навона, де я надіявся зустріти Зогу. Він справді, як турецький баша, розсідався із своєю донною, як завжди, в тій самій тратторії. «Розбійнику,сто чортів і півтори відьми, — кинувся я до нього, — я вже ламав кийка на твоїй підлій спині, а тепер вдруге поламаю, але не кийка, а таки доброго дрюка. Хороше ж ти товариство мені нараяв, у гарну халепу ти мене загнав, гундсвоте, сапрісті, песій сину...» Зогу не на жарти перелякався, а з ним і його наречена донна, бо я таки справді був лютий. Але, коли я розповів, що мені трапилося у марчези Скіарчіфіко, то спорзні заведії, Зогу і його сеньора, тільки реготались, що їм аж сльози потекли із вирл. «Що ж тут смішного, бандите? — гукнув я і тріснув шпагою по столі аж захолітались келихи і люди в таверні озиралися, — чого ж ти іржеш, розбишако дальматинський?» Тоді Зогу і сеньора заспокоїли мене, що в Римі, це, мовляв, не новина і мене не одного і не першого ловлять у женихи ось таким чином, бо ж марчезам покажи тільки палець, а вони скажуть, що це п'ятірня. От і надумали вони мене спіймати, бо чи, бува, Розалінді часом не горить когось підхопити, адже ж у неї любаси не переводяться і часто один одного стриває в алькові. А що дівчина підійшла до пори, то й не гріх було б закабалити котрогось, щоб за його плечима та з його калиткою дурити інших, вже не для вигоди, а просто для власної розваги. Зогу брався все влаштувати, тобто позбавити марчез будь-якої претензії, подарувавши їм на пам'ятку яку сотню дукатів. Слухаючи порад Зогу та його донни-купчихи, я собі гадав, що мені ще тільки того не доставали. «Тьху на вас, — відпльовувався я, — цур вам, хай вам всячина, каверзні, сороміцькі звідниці. Заречусь я назавжди навіть оком глипну на римлянок, навіть, як вони будуть втіленням доброчесності». Мов мокра курка, мов обдурений бовдур, волікся я вулицями, уроюючи собі, що всі навколо мене, дивляться на мене та ще й показують пальцями. Скільки ж то разів вже обдурювали мене і ніщо не навчило вистерігатися людського хитрування. Чи ж не знав я нашого сторіччя блискотливого і рахманного назовні, а знутра — облудного та розпустного? Чи ж і я не був сином цього віку або спізненим його покидьком? Чи це було моє химерне щастя попадати завжди у такі передряги і тарапати? І ремствуючи на себе, я все ж з одного вдоволений, що я зумів таки стримати свою натуру (бо що було б,, коли б я дав їй пільги? О, леле!) Я дійшов до кафе «Інглезі» і заглянув туди. Мені вже траплялося декілька разів осьде бувати, або з цікавості або умовляючись з Афендиком. Іноді траплялося мені там виторговувати старовинні дрібнички у антикваріїв чи у приватних збирачів. Публіка збиралась тут неабияка, сановита, здебільшого з приїзжих чужинців. Я було сів біля столика, розсіяно розглядаючи людей, що читали газети або пили каву, коли це переді мною схилився в поклоні парубійко, зовсім чорний з обличчя, одягнений в східні шати, губастий і здоровенний, мабуть алжирець, але видно бувалий, бо ввічливий. «Кавалере Рославець, — сказав він вкрадливо, — мій пан і добродій чекає вас і просить завітати до нього...» «А хто ж твій пан, мавре? — Здивувався я, — і звідки він знає мене?..» Однак цей несподіваний посланець тільки посміхнувся і, ще раз вклонившись, запросив мене йти за ним. Гублячись у здогадках, я пішов за мавром. Дещо оподалік кафе стояли два носії з портатіною і мавр запросив мене у неї. Сам він, взявши у носіїв ліхтаря, пішов попереду нас. Розсівшись у портатіні, я ламав собі голову, що це за така нова чудасія? Куди це мене несуть і до кого? Чи не таїться знову якийсь підступ? Може ще був би час вистрибнути і дати дьору, хоч клятий маврище та його носії вмить спіймали б мене. Автім я сам собі дорікав за таке боягузство. До сто громів, чи не мав я своєї шпаги при боці? Несено мене довгенько, різними завулками і закапелками, серед досить пустельної околиці, яку вже огорнула темрява, поки наш проводир не зупинив носіїв і присвітив мені, і н виступив із портатини. Ми опинились перед брамою невеличкого палацу, серед непорушних піній. Віддалік, у тихій темряві, біліли руїни. жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|