Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
|
Королівський радник перебив мене лінивим помахом випещеної руки. Він говорив з-версальська, маніжно, навіть не дивлячись на мене, а граючись дармовисом. — Мій палкий юначе-приятелю! Ми не будемо вам відбирати ілюзій щодо дами, яку ми маємо неприємність знати з дещо темніших сторін, ніж ви. У мене, та й у месь'є Бомарше, — він перехилився у бік комедієписця, що дрімав, заплющивши сонливі очиці, — є враження, що все, що ви сказали, правда, хоч, ніде правди діти, ви вперто втаюєте, яке тепер прізвисько Дами з Азова та куди подалась ця достойна панія враз із своїм не менш достойним почтом. Але ми довідаємось про це від вас, якщо вдамося до менш лагідних засобів її ми виявлення правди, або й іншим шляхом. Це вже наша справа. Якщо б ви були обвинувачені лише в співучасті в кримінальних правопорушеннях, то генеральний королівський прокурор домагався б для вас невеликої кари — ви б обійшлися якимись кількома місяцями тюрми і видаленням за межі Франції. От і все. — Благовидий лисюра взяв понюшку табаки. — Але справа дещо серйозніша. Кавалере Рославець, — він поглянув на мене своїми водяними очима, — тут ідеться про змову проти держави і втіленого її маєстату — найхристияннішого короля Франції, нині нам ласкаво пануючого Людовика Шістнадцятого. Ви перебували в гроні підозрілих осіб, серед яких її величність королеву Марію Антуанетту постійно називають «австріячкою», «співучасницею у крадіжці діамантів разом з герцогом де-Роганом», а короля Людовика величають «йолопом», «пуцьвіріньком» і «донічого не годящим»... Погодіться, що це становить злочин проти маєстату, «crimen lesae majestatis...» За це одне ви варті того, щоб вас запроторити до кінця вашого життя в Бастілію, так що пес по вас не гавкне. Кавалер може надіятись на заступництво російської амбасади, — вкинув П'єр Августин Бомарше, цей сонливий шкрябайперо. Але Шавіньї тільки посміхнувся. Хоч ви, кавалер Рославець, і підданий її величності Катерини II, — єхидно проскрипів він, — але російська амбасада, зокрема його світлість граф Шувалов, я певний, не ворухне й пальцем за вас. А втім, хто зна, що б ви вибрали: Бастілію чи Сибір, який вас чекає як спільника огидної самозванки... На цьому моя розмова з гайворонням королівської юстиції закінчилась. Мене закули в кайдани і відвели вниз, причому яриги і жандарми поводились зо мною вже явно недоброзичливо і давали волю своїм кулакам. Мене посадили в критий візок і, оточеного мордатими жандармами, знов відвезли у льохи святого Лазаря. Ось так, як грім з ясного неба, звалилась на мене найчудернацькіша халепа, і марево доскінного гниття в мурах Бастілії застало мені світ. Так ось вивершувалась моя безталанна доля. Однак треба сказати, що я цей удар переніс з достатнім запасом мужності. Мої сили підтримувала свідомість, що княжна вже мабуть перебуває поза межами небезпеки. Про все інше я просто не хотів думати. Мої співтовариші недолі кинулися до мене, щоб розпитати, що було зі мною, але я тільки махнув рукою та звалився на свою лежанку. Цербери залишили для мене тарілку з якоюсь мізерною їжею, але я її не торкнувся. Не варто розповідати про важучі сни і кошмари, які обсотували мене тієї ночі. Снилась мені і рідна Бакланівщина, і зграя чортів, що простягали до мене свої загрібущі лапища, і рідна матінка, і мій добрий батенько, які гірко плакали, і полум'яні коні, що мчали мене шляхами звихреної Европи, і, над усе, княжна Алі-Емет (або пані де Тремуйль), що своєю блідою долонею холодила моє розжеврене чоло... Вранці мої співтовариші і добрі душею сіромахи, яких чекала не краща доля ніж моя — шибениця, колесування і чвертування, в кращому випадку галери за океаном, робили все можливе, щоб мене розрадити. Та надаремно: я був певний, що я навіки замурований в цьому камінному мішку або в ще гіршому випадку — хмурій Бастілії, яку я, будучи ще на волі, обминав на сто гонів. Між тим засуви загриміли, двері нашої темниці відчинилися і, тримаючи хустину біля носа, увійшов розперфумований тамбур-майор кінних жандармів, який вже раз був тут, і вельми приязно звернувся до мене: «Кавалере Рославець, зволіть зі мною...» Цербери, а навіть начальник тюрми, стояли, подзвонюючи ключами і похмуро на мене споглядали. Між ними був один цербер, що ще вчора боляче штовхнув мене попід ребра. Приємно посміхаючись, тамбур-майор провів мене униз, не закованого в кайдани, посадив на звичайного візника і відвіз туди саме, де я був учора. Однак, нагорі, нікого не було, крім одного старшого писарчука, який запросив мене сісти в крісло і, прикрашуючи свою совину пику в окулярах влесливою посмішкою, сказав мені, що перед ним на столі наказ генерального королівського прокурора про моє негайне звільнення з тюрми святого Лазаря. При цьому він вручив мені мій паспорт і калитку, як він сказав, «з невеличкою сумою на мої особисті витрати». Посіпаки принесли мій куфер з усім моїм невеликим майном. Сова в окулярах, вклонившись, вирекла: «Кавалере Рославець, ви вільні!» Я отетерів і очманів, я не вірив своїм вухам. Молодий і амбур-майор чемненько звів мене по сходах на вулицю. Бачучи мою заклопотаність, він найманіжніше (як і усі паризькі финтики) почав розповідати про свої всілякі гулі по паризьких веселих заведеннях та про новий балет в Опері. Видно було, що він, поза службою, гуляка непоганий. Нарешті я збагнув, що це не сон, а яв, і спитав цього балакучого тамбур-майора, мого однолітка, що це все означає. — Нічого надзвичайного, — посміхнувся мій гульвіса, — все в порядку, можете робити все, що вашій душі забагнеться. Однак, перш за все, я порадив би вам вдатися до турецьких лазень біля абатства Клюні, потім до цирулика та до якогось кравчини (їх багато коло Пале Руаяль), а щойно тоді підіть до кафе Монті або Муфтар з гарненькою панянкою, їх у Парижі вдосталь... Ще й для такого хвацького парубійка... А то пограйте в пікета у Гонсара... Він знову приязно усміхнувся, а я остовпів, як зачаклований, на перехрестях вулиць, осяяних травневим сонцем. 4 І ось я, сп'янілий від того нежданного усміху, яким мене обдарувала вередлива доля, знову опинився віч-на-віч з Парижем, з його погожим, синім, аж темним небом, з його сорокатою юрбою, з його садами і фонтанами. Мені хотілося і плакати і сміятися. Я пішов просто себе, понад Сеною, залишаючи хмурі будівлі Палацу правосуддя, чи іншої біди, ніс свій куфер з невибагливим добром, або ж, скажімо як поет, летів на крилах. Волю цінити той тільки вміє, хто пережив її втрату. Проте мені не хотілося думати про минуле. За мною залишались льохи і вежі святого Лазаря (щоб його качка брикнула!), сопух і дзенькіт сторожевих ключів та людська нужда, що кімшилась в цих клятих мурах. Переді мною була воля і весна. В першу чергу я зайшов до таверни при вулиці Генего і, розкошуючи, ласував каплуном та добрим анжуйським вином. Коли ж я заглянув у калитку, яку мені ярига дав на потіху, в ній була чимала сума, не менше як тисяча двісті ліврів, тобто п'ятдесят луїдорів дзвінкої монети. На асигнати це було б ще більше. Навіть якщо б я викупив материн перстень у лихваря, то всеодно я був би багатим, як Крез. Господар таверни порадив мені недорогий готель при вулиці Дюфур, біля самого Жюльєна Вбогого, майже над самою рікою, і я туди подався. Мене добрий П'єр Жільяр, разом із своєю родиною (я зауважив миленьких дівчаток серед цієї веселої і численної громади), прийняв дуже гостинно і відвів мені чепурну кімнатку, з вікна якої, за осокорями, видно було Нотр-Дам. Крім гостиниці «Під золотим левом» Пер Жільяр тримав і таверну, в якій за невисоку плату, а здебільшого в борг, годувалась всіляка братія — спудеї із Сорбони, розкуйовджені поети, писарчуки з міської ради і прерізні шукачі щастя. Але з ними було весело і дружньо. Однак, перш за все я пішов до турецької лазні, потім до куафера і придбав собі в крамницях Тамплю одяг: непоганий темнозелений каптан, пару камзолів і камізельок із срібними пряжками та й іншу необхідну обнову. Голландського мережива я набрав без великих витрат на площі Міняйл, а у зброяра на вулиці Генего виторгував добру шпагу дамаської сталі і цвяховану сріблом портупею, бо хоч яриги мені повернули мою шпагу, ця куплена була краще відточена. Там же я купив про всякий випадок два пістолети з насічкою, бо хто зна, що ще мене чекало. Коли я зійшов униз, у таверну, Пер Жільяр, та й усі його домочадці, мене не впізнали, тільки ходили навколо мене і охкали. Служки стріляли на мене з-під ока, а найстарша дочка Соланж аж спаленіла, як дика ружа. Смачно повечерявши, м пішов на трагедію і чимало небридких паній з мушками і жилками на скронях, що означало (увечері) — «спробуй, а не пошкодуєш», — озиралися за мною вельми зальотно. Проте вдаватися в нові знайомства я не хотів. Просто, я насолоджувався волею, плескав акторам (як і всі), хоч трагедія Корнеля була нудна аж роздирай рота, а потім пройшовся повз готель Кольбера аж до церкви Сен-Жермен-на- Лугу, забрів у кафе Конті, випив шоколаду і повернувся додому, безжурний і хмільний весною та Парижем. В господі батька Жільяра мене зустріли з ще більшою гостинністю. Увесь вечір ми всі, як одна сім'я, розважалися, хто чим хотів: одні співали, дівчата грали на клавікорді, якийсь довгань свистів на флейті, студенти танцювали до схочу із служками, Пер Жільяр частував нас вином, а Соланж паленіла і прикривала віями очі, з чого видно було, що я їй таки був довподоби. Слід сказати, що вся ця компанія була чортівськи гостроязика, особливо, якщо йшлося про політичні справи. Студенти, писарчуки і всіляка братія, не виключаючи Пера Жільяра, вішали всіх собак на короля, а особливо на королеву, яку прозивали різно, здебільшого величали її «австріячкою», «кривопикою» і «губатою фльондрою, що має десятки коханців» та «марнотратницею», яка пустить (якщо вже не пустила) Францію з жебрацькими торбами. Вішали собак і на міністрів, всіляких дюків, графів і кардиналів, бажаючи їм кольок і трясці та посилаючи їх до тисячі чортів і відьом. Над бідолашним королем глумилися, не залишаючи ніякого сумніву в тому, що він важить для них не більше, ніж стоптаний патинок. Один з сорбонських бакалаврів, Тасіньї, виголосив сороміцьку орацію, перетикану латиною, на смерть Людовика XV, обдаровуючи небіжчика такими епітетами, з яких «лежибок», «бугаюка», «ледар», «бабодур», «юбкоборець» були ще найлагіднішими. Другий бакалавр, що вчився на юриста, прізвищем Корбо, справді схожий на вороненя, гицав по дубовому столі і співав непристойні пісеньки на адресу теперішнього короля і королеви, що дівчата аж затикали вуха. Я, правду сказавши, дивувався, як вони не бояться ні генерального прокурора де ля Шальоте, ні його посіпак. Але, видно, вони всі були свої і між своїми, а Пер Жільяр сказав мені, що скоро в Парижі співатимуть не таких ще пісень. Соланж запитала мене, чому я такий сумний і не веселий як усі, але я звичайно не ділився з нею моєю журбою. На другий день, коли вчорашня забава у перший день побуту на волі вишуміла з моєї голови, я роздумував над справами поважнішими. Перша моя думка була, звичайно, біля княжни: що з нею діється? Може їй не вдалось проскочити і вона зараз в лабетах жандармів та яриг? Від однієї цієї думки я здрігався. Я пішов навіть на Орлеанське узбережжя і походив біля палацика княжни Алі-Емет, що маячив самітньо і порожньо, серед лип і ясенів, з вікнами, забитими дошками. Серце моє охопила печаль. Я ще ніколи не почував себе таким самотнім, ніколи мене так не млоїла туга. Повернувшись, я написав і відніс на пошту листа до Андрія Розумовського з двома проханнями: жодним людям, які з'явилися б у нього з дорученням від мене, не позичати грошей і друге, якщо б люди такі були або будуть, дізнатися у них, куди вони прямують із Страсбурга. Потім я посидів над Сеною, під розлогим осокором та роздумував над своїм чудесним спасінням з рук зловісного графа Шавіньї і всієї цієї проклятущої королівської таємної експедиції. Хто був тією добродійною силою, що мене так нашвидкуруч визволила з хурдиги і видерла з неймовірної халепи? Мої батьки? Розумовський? Цієї можливості я не виключав, бо зв'язки у них в Парижі були, як говорили, неабиякі. Але як би я не ламав собі голови, я впирався лобом у стіну. Все було в темряві, і я вирішив, що всі мої спроби розгадати секрет мого визволення надаремні і більш нема над чим роздобарювати. Найголовніше, що я видерся з хурдиги і похожаю по волі, та й пора мені було подумати над тим, що далі робити. Найкраще було б, звичайно, повернутися до Страсбургу і засісти за навчання, забувши про княжну і всі її справи. Це було б найрозумніше, що я вчинив би. Гуцати по Парижу ось таким неробою було безглуздям. По-друге, треба було бути обачним та сумирним, бо я не сумнівався, що паризькі шпики мене так легко не спустили з очей і може навмисне (ця думка вразила мене як блискавиця) дозволили мені ходити на свободі до часу, поки я не наведу їх на слід княжни. Наприкінці тижня, який я провів досить безцільно, прийшов лист від Петруся Розумовського, бо Андрія в Страсбурзі вже не було. Він написав мені, що всі страшенно дивуються і турбуються, що таке діється зі мною, чому я стирчу в Парижі. Дуже журяться мої матінка і батенько, які вже писали до Ханенка, що за чудасія зі мною? Чи, бува, я не набрався якоїсь недуги, або чи не розбестився грою в карти? Розумовський не припускав, щоб я попав у лихе товариство, бо оце недавно були у нього два достойні кавалери, барон Христанек і граф Доманський, які передали мого листа з проханням про гроші, але не хотіли нічого розповісти про свого любого молодого друга, тобто про мене. Розумовський жалів, що не міг їм дати більше, але зібрав яках сотню ліврів. Після того гості, хоч він їх запрошував на почастунок, бо був заохочений їхньою (особливо барона Христанека) галантністю і освітою, скоренько відійшли, кажучи, що прямують до Швейцарії, щоб поклонитись мудрецеві у Ферне, пану Вольтеру. Лист добросердого, але наївного Розумовського мене заспокоїв у тому відношенні, що, як видно, княжна без пригод добилася таки до Страсбурга. Подумки, однак, я посилав сотні чортів по адресі двох пройдисвітів. Звичайно, їм і не снилося їхати на поклін до Вольтера, який їх цікавив, як торішній сніг. Просто вони замели за собою сліди на всякий випадок і їдуть зовсім в іншому напрямку, може в Мангейм, або куди їх дідько поведе. Інакше сказавши, лови тепер вітра в полі. Мангейм, Мангейм! Тепер він мені верзся по ночак; я ним маячив. Мангейм — це єдине місце на землі, де у мене є хоч найменший і проте єдиний промінь надії зустрітися з княжною. Якщо я не поїду до Мангейму, вона щезне з моїх обріїв. Так минали мої дні в Парижі, що ставав однак для мене чужий і холодний. Мене ніщо не розважало: ні всілякі чудасії на площах і в садах, ні каруселі, ні фейєрверки, ні гулі над річкою, біля Нотр-Дам. Якщо вечорами ми не збиралися на чудасійні вечерниці у господі Пера Жільяра з низькими стелями, дубовими лаврами і столами, то Соланж ішла зі мною на трагедію або комедію або на прогулянку, ген аж до абатства Клюні та до Люксембурзького саду. Я сидів біля Соланж і вона тримала мою руку в своїй руці, уважно слухаючи, як я їй розповідав про страждання молодого Вертера. Цей твір радника Гете, який вийшов з друку цього року, з захопленням читали наші студенти в Страсбурзі. Книжка ходила по руках і до мене дійшла зовсім витріпаною. На жаль, французького перекладу цієї сентиментальної повісті ще не було, і я переповідав її зміст Соланж вже третій вечір. Вона ревно плакала над долею Вертера. Я дивився на неї зукоса і ця дівчина справді видавалась прегарною. Вона була русява, з личком, торкне-ним, як світанок, загравою, як усі парижанки легка до сміху і до плачу. Обличчя її було правильне, і я мимохіть порівнював її з княжною. Княжна Алі-Емет, або пані де Тремуйль, була в істоті негарна. Свої веснівки вона старанно припудровувала, риси її обличчя були швидше неправильні, шкіра смаглява. До того ж вона була косоока, це особливо впадало в очі, коли хвилювалась. Очі її були проймаючо чорні, в той час коли у Соланж були очі сині, волошкові. А втім і очі її, як уся стать, часто мінялись. Своїми бровами та й смаглявим видом княжна скидалась то на волошку, то на іспанку, або й на циганку; мабуть за таку її прийняли б у нас. Отже, що було в ній таке, що мене, з біса, знадило до неї? Але я про себе промовив словами Гая Валерія Катулла, якого любив читати на дозвіллі: Квінтія, кажуть і справді висока, білява, Статна. Буває, і я всі ці прикмети хвалю, Взяті зокрема. У цілому ж це для краси ще замало, Зваби в тім тілі гладкім ані крупинки нема. Лесбія — ось хто красуня! Для себе одної Чари всіх інших жінок викрала нишком вона. Де ж є та жінка, що сміла б сказати, що хтось її любить Більше ніж я тебе, Лесбіє? Де ж є така?... Бідна Соланж не втаювала, та й це було видно по ній, що вона не була до мене байдужою; вона мусила бути моєю повірницею і (як я потім сам собі дорікав) вислухувала мене, коли я всякий раз у розмовах з нею повертався до тієї, що займана мій розум і мої думки, — до Дами з Азова. Справді, це була сердечна дівчина, та й вся сім'я Пера Жільяра мене зразу полюбила, як свого рідного. У цій сім'ї не було нічого фальшивого: всі вони жили як діти, що радіють світом і людьми, любили людей розуму, гострої мислі і високого серця, любили радість життя, не чинили нікому нічого злого. Та й їх любила уся ця галайстра голодранців із Латинського кварталу, але талановитих і промітких, гостроумних і дотепних людей, з яких багато, я гадаю, стали пізніше добрими юристами, письменниками, журналістами, художниками. Чому було не пристати мені до цього затишку в господі «Під золотим левом»? Чому було мені не відплатити Соланж такою ж щирою любов'ю, одружитися з нею, продовжувати науку в Сорбоні і стати хоч і непомітною, але хосенною людиною? На жаль, ці думки навістили мене пізніше, але її той час немилий був мені і весняний Париж і його сафірне небо, і покрики на баржах, що йшли вгору Сеною, і квітучі сади Монсо, і щасливий посміх голубки Соланж. Думки мої полонила пані де Тремуйль, яка імовірно вже мчала постшезом до Мангейму. Нанінащо здалися зусилля Соланж і добрих друзів із господи Пера Жільяра: мене розважали Французькою комедією і Оперою; проміткий Корбо дістав білети навіть на «Ефігенію в Авліді», яку пощастило поставити тільки завдяки впертості королеви Марії-Антуанети, котру композитор Глюк ще у Відні надаремно навчав музики; парижанам ні Глюк, ні його опера не подобалися, плескали тільки, щоб приподобатись королевій, яка хизувалася у своїй ложі. І мені, признатись, цей Глюк не надто сподобався. Я розповів Соланж, що до нас, у Страсбург, дійшла слава молоденького хлопчини, який, маючи дванадцять літ, вже компонує симфонії і опери. Ось він, а не той нудний Глюк, буде найбільшим композитором нашого часу. «А як його звати? — спитала Соланж. «Це син капельмейстера Зальцбурського архієпископського оркестру — Вольфганг Амадей Моцарт, от хто він...» Мої ловкачі — студенти поперлися навіть у Малий Тріанон, який саме почав перебудовуватися. Пер Жільяр казав, що ця перебудова коштуватиме державному скарбові чверть мільйона і податки будуть ще більші, щоб оплатити цю примху королеви. Ми її бачили на сцені її власного театра в Тріаноні, але грала вона препогано. Мабуть саме тоді звідкись узялась на мене пропасниця, так що я з тиждень пролежав, поки якийсь студентина-ескулап не пустив мені кров та сказав, що моя недуга більш душевного, ніж тілесного походження. А втім це так і було, бо занедужав я від туги. Тільки піклування добросердої Соланж мене поставило на ноги, а то я був близький до заподіяння собі якогось лиха. Ах, Соланж, моя солодка, моя голубко Соланж! Як часто я згадуватиму тебе, твої добрі руки, твої волошкові очі, твій голос, що дзвенить мені досі, як срібляний потічок, її кохання було не бурхливе, а лагідне, вона готова була йти за мною на край світу і накоїти багато інших нісенітниць, що межують з посвятою, коли б я цього захотів. Але тільки моя розважливість стримала і мене і її від нерозсудливих вчинків. Признатись, ще довгий час після того мене тортурували докори. Ця чесна і хороша дівчина побивалась за мною і мабуть буде побиватись до кінця життя. Серед нахабних паризьких фльондр, навіть серед срібноперуких маркіз, що зазивали мене на гойданки, каруселі, чи на маївки на Елісейских Полях, я не зустрів би таких невинних уст, такого личка, що малиновіло як рання зоря, такої хвилястої коси, що нагадувала мені пшеничні лани на нашій Україні. А якщо я обдаровував Соланж тільки приязню, то яке ж інше було почуття, що володіло всім моїм єством і яке можна було б назвати полоном, неволею, жагою без кінця і краю? Справді, застановляючись над тим усім на тверезий розум, це можна було б пояснити тільки чарами або велінням сліпої долі. Коротше кажучи, як тільки я зміг стояти на ногах після цієї короткої, але бурхливої недуги (а це було в половині червня), я вирішив покинути Париж. А втім тут наставали канікули або так зване «собаче сузір'я»: почались неймовірні спеки, пилюга блукала вулицями, фонтани висихали, театри зачинялись, мої друзі-студенти пильно готувались до екзаменів, словом, байдики бити тут не було рації. Не бажаючи більше ранити серце моєї Соланж, та й боячись самого себе, щоб, бува, дальше моє перебування не вплинуло якимсь чином на моє рішення, я, як той вовкулака, потайки зібрав свої манатки і одного вечора чкурнув із господи, залишаючи на столі щедрий ралець для Пера Жільяра та всіх домочадців і листа для Соланж, покропленого, ніде правди діти, умиленними сльозинами. У подорожньому дворі я сторгував постшез і виїхав і східньому напрямку, до Страсбурга, але не тією дорогою, а іншою — через Санліс, Суассон і Реймс. І покотився я знов, як перекотиполе, через міста і селища, повз старовинні і потемнілі від віку монастирі, і з кожним гуком кінських підков по битому тракту наближався (— як я собі уявляв,) до тієї, що стала моєю вибранницею, моїм приреченням, а, коли хочете, моїм катом. В чари я не вірив, як син свого просвіченого сторіччя, але у забаг долі — так. У долі в руках був я вертепною лялькою. Не залишалось нічого іншого, тільки скоритись. То ж чим далі я від'їздив від Парижу, вдихаючи повними грудьми п'янкий запах полів і лісів, тим спокійніше думав про Соланж, безталанну, але мною ажніяк не обманену. Що ж, непотішеною вона не залишиться. Час вилікує всі мрії і страждання цієї доброї дівчини. В цю хвилину це прикро, але це промине, як проминає все на світі. 5 Подорож моя проходила, поки що, без особливих пригод, коли не враховувати вічних затримок з поштовими кіньми. Пошта, як усе у Франції, якщо мова про обслуговування людей, які не є «знаттю шпаги» або «знаттю сутанни», не варта й копійки, а правуватись з поштмейстерами і конюхами було б заняттям вщерть безплідним. Користаючись постоєм у Санлісі, я пригадав собі, що ще в Страсбурзі мені розповідали, начебто в Санлісі поховано нашу киянку, дочку Ярослава Мудрого, Анну, дружину короля Генриха І. То ж я пішов до старовинної, але ще міцної церкви і познайомився з абатом, достойним Жаном Пер'є. Це був говіркий, товстенький мов пампух черчик, ще не похилого віку. Він, бачучи мою допитливість і довідавшись звідки я родом, не тільки показав мені домовину Анни Ярославни, але й важенну Євангелію, яким начебто користалась наша землячка тому багато років і на якому був і її вицвілий підпис «Анна Рьина». — Чудова це була жінка, — говорив захоплено абат, — жила тому шістьсот літ, але я її бачу завжди перед собою, як вас, юначе. Зміцнила державу, дала Франції сина, доброго короля Філіпа; славна була на всю Європу; її боялись сарацени і вікінги; могутньої постаті була, русява, як сонячний промінь, оспівували її менестрелі від Пуату до Сардинії, славу могутнього города Києва, дочкою вірною якого була, утвердила і на французькій землі... жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|