Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| — Вроди, мабуть, була неабиякої, — вкинув я, — коли король Генрих привіз її аж з такого далека...
— Неодному ця руська дівиця голову завернула, — розговорився патер Пер'є, — після смерті її чоловіка, доброго короля Генріха, загони лицарів сватались до неї; одружилась вона з графом де Крепі, смілим воїном, але все своє життя ця погожа дівчина із Києва, дочка мудрого Ярослава, любила тільки одного — лицаря без догани, трубадура Рауля де Камбре. З її ім'ям він ішов у бій з сараценами в Ронсевальському міжгір'ї і там смертю хоробрих поляг... Я, був зворушений цією оповіддю балакучого абата і ми ще більше розговорилися, тим більше, що отець Пер'є почастував мене вином із монастирських льохів, якому, як він казав, було принаймні зо двісті років. Це я відчув на собі, бо, хоч голова моя просвітліла, але ноги відмовлялися послуху, немов налиті оливом. — То ви знайомитесь із Францією, кавалере? — склав свої пухкі рученята говіркий абат, прищулюючи масненькі оченята, — ви напевно зауважили, що, осягнувши в минулих віках деяку могутність, ця країна котиться в прірву… Що ж. Розум нарешті повинен восторжествувати. Може я доживу до того, може й ні. Але навіть сторіччя тиранії ніколи не відберуть народові права боротись за свободу... — Пробачте, достойний отче, — вкинув я несміло, — але, чи ця свобода не пошкодить і вам, бо ж і на вас і на вашому стані спирається увесь сучасний лад? — І нехай шкодить, — вигукнув палко абат. — Ми є такі самі паразити, як і наш найхристиянніший король та його «знать шпаги». Геть із забобонами, геть із темінню старовини, геть із ворогами поступу. Геть із метафізикою! Геть з темрявою, безумством і брехнею! Вірте мені, що я, втокмачуючи і проповідуючи людям безглузді казочки, подумки прошу пробачення, що свідомо кладу перед людьми колоди на шляху до їхнього прозріння і визволення. То ви, то ви?... замимрив я, вщерть вражений. Так я, дорогий друже, я це вам говорю, бо ви — чужинець і не підете на мене доносити. Я відкидаю не тільки сміхотворні казочки та наївні міфи, якими годується суспільство здавен-давна. На цьому побудовано з допомогою заліза і невинної крові наш устрій, спертий на облуді, брехні і забобоні. Чим різниться бідолашний темний смерд, або взяти хоч і той третій стан чесних і робітних людей, від коронованого тирана та його прислужників — стану дармоїдів-дворян, оселених в замках і палацах? Чому я маю вірити в досконалість цього стану злочинців, як наші хвалені герцоги де Рогани, де Гізи і де Ретци? Ким вони призначені до того, щоб бути миропомазанними володарями і гнобителями, грабіжниками і кровопийцями? Ні, молодий кавалере, світ наш позбудеться нарешті ідолопоклонства і темряви. Єдиний і правильний осуд — це осуд розуму. Вселенна завдячує своє буття не вигадкам і міфам, а звичайній Матерії, яку спізнати і ствердити може тільки розум... Абат Пер'є перехилив чергову чарку старовинного вина. Він говорив щиросердо і натхненно, не знаю, чи із-за вина, чи завдяки власній риториці. Я мовчав і слухав. — Я ісповідую розум, мудрість людини, яка доходить до правди власним розсудом, світлом визволеної допитливості і досвіду. Я відкидаю сліпе ідолопочитання, забобон і міфи темного середньовіччя... Досить ворожнечі між людьми, досить жорстоких війн, досить прославлювання коронованих кровопийців та ледарів... «Ecrasez l’infame». Розчавіть гадину! О, великий Франсуа — Марі Вольтер! Вип'ємо за здоров'я фернейського мудреця! Він вказав людству правильний шлях — шлях визволеного розуму, шлях правди. Вип'ємо за довгий вік всіх тих, що вказують людству мудрий, правильний шлях до світла... «Поборюй, розуме всевладний, глупоту всеблагу!» (вигукнув невгомонний черчик і з запалом кінчив Вольтерового вірша): «Поконуй, розуме, отруту для народу...» Так, отрута ця тривала і ще триває, юначе. Хто примушував великого Галіллея каятись? Хто примушував зрікатись правди Джордано Бруно? На початку нашої епохи блиснула зоря відродження і правди, віри в нездоланий розум людини, які чорні сили прагнули і прагнуть поневолити на віки... За що спалено Жанну д'Арк, що Францію визволяла від ворожої навали? Хто і навіщо це робив? Нехай же після тих кривавих і жорстоких століть у темряві, настане день, бо вже світає, бо вже між нами його великий вістовець — мудрець із Ферне... Є й інші, — вкинув я. А крім них є народ, який нині ледве животіє, який ожебрачів до краю, але він промовить своє слово: свобода, братерство!.. Я глянув на нього, цього розкудаченого пророка. Хто це говорить? — Не дивуйтесь, — вгадав мої думки абат Пер'є, — таких як я більше... Я підвівся, бо з пошти, що була недалеко від церкви, почув ріжок поштаря. — Святий отче, — сказав я сумирно, — все це дуже цікаве і я б слухав вас день і ніч, але мене кличе дорога. Дозвольте вам лишень завдати одне питання. Гладенький абат склав свої пухкенькі рученята на животі. — Як же це ви поєднуєте, всечесніший абате,—продовжував я, — саме оцю віру в розум та його неминучий тріумф над ідолопоклонством, яке ви ж самі культивуєте? Абат хитренько прижмурив очиці. — Питання справедливе, юначе, — сказав він, — я учень і нащадок Епікура, знайте, я не хочу відмовлятися від погожого життя. Навіщо пертися проти рожна? Тут я маю захист, подекуди задоволення всіх тілесних потреб, а коли вмиратиму, то матерію і я сам матерія, плоть. Навіщо ж позбавляти себе втіх життя? А навіщо мені витрачати силу на якусь іншу роботу? Для всякої іншої роботи я надто лінивий... І товстенький абат, по якому видно було, що він не відмовляється від ніяких радостей і розваг житейських, захихотів та з благословенням випровадив мене із монастирського затишку. Навчений досвідом, я в постшезі не входив в ніякі розмови із співдорожниками. Я сидів у куточку, збував лаконічними відповідями цікавих і торохтіїв, не зважав на закапелкових щебетух, що від нічого робити і тут були ласі на зальоти. Мені здавалось, що за мною стежать наймані шпигуни. Один панок мене супроводив до Суассону, другий присівся з улесливими розмовами в Шато-Тьєррі. Я не подорожував ні вбогим, ні багатим, на всі розпитування відповідав, що їду за своєю потребою, на постоях сидів наодшибі, знайомств цурався — мені все ще були в пам'яті всілякі неприємні людці, і я майже в кожному бачив або шпигуна або дурисвіта, який гадав, що мене може, як телепня-іноземця, пошити в дурні. Щоправда, злодюжок і дурисвітів було крізь повно, тим більше, що, від'їхавши від Парижу, я помітив, в яких злиднях живе тут не лише простолюддя, але й міщанство і навіть дрібне панство. Жебраків і в Парижі було як мишви, але тут вони залягали всі дороги. Селяни часто несли труни, а коли хтось питався, на що вмер покійник, чи не на пошесть бува, то відповідали, що з голоду. Дітвора бігала голопупа і дивилась з-під ока, з-вовча, щоб їй, вихудлій і коростявій, кинути мідяного шага або хоч шматок хліба. Я, було, спитався, чому тут, у лісах під Реймсом або біля Комп'єнь, не б'ють дичини, бо од звіра аж кишіло, але люди тільки і сміялись з моєї невідучості і казали, що за тенети на зайця, які мужик поставить, графи і маркізи мають право вбити його на місці. Подорожні, навіть багатші, видно по знатному одягнені, одверто ремстували на податки, що їх заїдають, на дорожнечу, на недостачу битої монети. Короля-небіжчика не згадували по імені, але кресали здорово і його, і міністрів, і всіх метрес, не обминаючи Помпадурки і Дюбаррі, під спідницями яких були і маршали, і державні інтенданти — ця найгірша голота кровопийців. Дехто пробував сказати, що з новим королем може настануть кращі порядки, але його зацитькали і по кислих пиках розмовців я бачив, що ніхто на це не надіється. Один язикатий панок з Ліллю, чи не адвокат, зауважив, що за один сніданок кардинала де Рогана або маршала де Грамона могло б цілий рік годуватися величеньке село, що нині подихає з голоду. На витребеньки королеви Марії-Антуанети йдуть сотні тисяч, а кожний дармоїд при дворі об'їдає країну і дихнути не дає! Всі обраховували, в скільки обійдеться коронація і скільки здеруть з бідного мужика або кустаря-ремісника, коли одні фейєрверки будуть принаймні коштувати двісті чи триста тисяч. Хоч я не поспішав встрявати в розмови, все ж поділився своїми думками з одним, який пристав до нас у Тіонвіллі і назвав себе Йоганом-Андреасом Шлюте. Він секретарював якийсь час у філософа Грімма, що живе в Парижі, а тепер повертався додому, до Майнцу, то ж ми були з ним співподорожники, бо ж і я прямував до Майнцу, а звідти до Мангейму, іншим шляхом, щоб обминути злощасні Нансі і Страсбург. Він був досить кмітливий і освічений, говорив розумно, так що я, його одноліток, зітхнув, про себе, — скільки ж то мені ще треба здоганяти в науці! — Ви не дивуйтесь цим настроям, — посміхнувся він до мене, — людці теревенять забагато, але правда, свята правда в тому. Франція — над прірвою, відносини тут такі кричущі, що незабаром і каміння заговорить. Все тут прогнило від голови. Фінанси, звичайно, в жахливому стані, всюди дефіцит, торговля занепала, на морі і на суходолі — поразки; Шуазель віддав Англії Канаду й Індію, з колоніями нехай попрощаються ці великі панове; Париж і Версаль — це «клоака максіма»... Єдине, що зараз важить у Франції — це її філософи і письменники... Він сипнув іменами, якими захоплювався, а я чував іздалеку хіба лише про Вольтера, та ще й Руссо. Німчик мені вчинив справжній іспит, розпитуючи, що я думаю про Монтеск'є, Гельвеція, Ламетрі і Дідро, який, до речі, тепер перебуває у Петербурзі. — Як — вигукнув німчик, — ви не читали ні «Духа законів», ані «Соціального контракту»? Та це ж книги, що визволяють наш розум і наближають нас до іншого, кращого віку! Гай, гай! Де ж ви живете, дорогий мій, і що ви взагалі робите за кордоном? Я спаленів і розвів руками. Чоловіче божий, — продовжував німчик, — треба вас просвітити, бо ви не виглядаєте на паничика-кавалерчика, що бігає за фльондрами і дульєтами або марнує час в ігорних домах. Поспішіться, далебі, бо час не чекає. Вдарить грім то й не встигнете опам'ятатись.... Або що таке? — Що таке? — скрикнув він, — незабаром вся молода Європа, все, що живе і мислить, повстане проти середньовічної мерлятини, якою нас придушують тирани і попи. Дивіться, та ж навіть у вашій вітчизні козацький спис підважує трон новітньої Семіраміди... Та чи чули ви про ребелію Пугача, який називає себе Петром III? Справа не в тому, як він себе там називає, права в народі, в тих, що скидають із своєї шиї ненависне рабське ярмо....І так буде скрізь! От в Америці, чи чули ви, що там починає заварюватися? Та ж масачузетці не хочуть платити податків англійській короні! Вони хочуть свободи! Чули ви, що у Бостоні було?... Знаєте ви такого Франкліна, чи чули про нього? Він не тільки відводить громи і приборкує і блискавки, він незабаром приборкає всіх тих, що сидять ми престолах і п'ють кров з народу... Я, звичайно, не міг і не хотів йому розповідати про все, що зі мною діялося за цей час, що ані Пугач, ані масачусетці в Бостоні, ані інші заколотники мене ажніяк не цікавлять. Але я таки застановився над цим усім. Німчик мені подобався. Це була щира душа, ось такий юнак, якого портрет я оглядав в галереї, а намалював його Фрагонар, одержимий натхненням. Від цього німчика я багато дечого міг навчитися. Він палко стиснув мою руку і прирік довічну дружбу, з тим, що я повинен з ним їхати у Майнц, де він живе із своїми батьками, що є звичайними бюргерами, і сестрами, які мені напевно сподобаються, як і я їм. Зразу ж він всучив мені декілька нових книжечок німецьких поетів, Лессінга, Віланда і, звичайно, Йогана Вольфганга Гете. Він також деклямував власні вірші, які він, однак, сам вважав безталанними. Так ми приволіклися врешті решт до кордону і в'їхали в цісарські володіння. Хоч паспортна контроля пройшла без пригод, але мій приятель порадив мені бути тут обережним, бо шпики в краях під Габсбургами значно проникливіші ніж у Франції, де багато чого пустять повз вуха з недбайливості, то осьде можуть присікатись за кожне необачне слово. Злидні були тут не менші, ніж у Франції, народ приголомшений, на кожному кроці—військо, а дороги небезпечні. На нас поночі двічі нападали озброєні люди, мабуть мародери, може б і пограбували нас, бо поштальйони були напевно в змові з ними, але я і мій німчик, добувши пістолети, примусили візника погнати чвалом, а в купу розбишак вистрілили декілька разів. Одна панія з Льєжа, жінка власника мережевної фабрики, зо страху зімліла і впала на мене всім своїм дебелим тілом і навіть, коли ми її розсупонили і одволодали, не хотіла підводитись. В подяку за нашу хоробрість вона запрошувала нас до своєї господи, але на щастя, ми якось її відпекались. Третього дня, потрусившись на вибитих дорогах, ми завернули нарешті в трієрське єпископство і добилися до Рейну, де на другім боці був Кобленц, старовинне і веселе місто. Ми вирішили тут переночувати, бо досьогочасні нічліги в господах, навіщених блохами, далися нам у знаки. Заїзди були забиті цісарськими офицерами; наймалися лише спільні кімнати. То ж спали ми де попало, на підлозі і на соломі, віддаючи себе на жер жорстоким блошицям такої величини, що навіть у Парижі я таких не бачив. На поромі, другого дня ми переправились через Рейн і в'їхали в Кобленц, де було спокійно, дарма, що Йоган Андреас твердив, що це найтемніший край в Європі, бо виголоднілий і зруйнований вщент безугавними війнами. Мені, однак, Німеччина видалась привітною. Діброви і лани, зеленавий, прудкий Рейн, чепурні оселі, а над усе — люд, здоровий і погожий, що товкся біля шинків, хлептав пиво, задирав найманців-солдатів, що волочились ватагами, шкірив зуби до дівок з косами, русявими як льон. Мені було радісно, може тому, що я перебував під небом тієї країни що й моя княжна. Крім того у Франції я зазнав стільки злоклятої фортуни і невезіння, що мені навіть не хотілось згадувати про неї. Чого вартий був один королівський чорний кабинет, в лабетах якого я натерпівся! Приємно було також придбати собі доброго приятеля, і з ним я пізнавав ціну дружби. Хоч ми були з Йоганом Андреасом різної вдачі, але в багатьох справах згідні. До того з ним я попадав в інший світ. В Страсбурзі я був ще жовтодзьоб, на все дивився розчиненими очима, в Парижі мене загарбали пустощі і що казати — моя пристрасть. Люди пустої вдачі як Христанек і Доманський приставали зі мною, але якими ж приємними були бесіди з Йоганом Андреасом! Він читав мені цілі сторінки з Клопштока і Шекспіра на пам'ять, відтворював сцени з Корнеля і рецитував Расіна, диспутував над філософією Декарта. В готелі «Під чорним орлом», що зараз біля ратуші, мій приятель зустрів знайомих. Це були здебільшого молоді люди, студенти чи літератори, всі вони вітали його як рідного брата. Двоє мали пера за вухами, троє — розкуйовджені чуприни і плащі через плече, один був вже літній чолов'яга, здоровенний бицюган з багряним обличчям, пиво жлуктав величезними дзбанами, гоготав так, що на нього озиралися люди. «Шлюте! Йогане-Андреасе, — ричав він, трясучи лев'ячою гривою, — де ти так барився, юначе? Чому тебе нема з нами, коли дедалі пекельнішим стає життя в цій нашій богомданній вітчизні?» «Здоров, друже Готлібе, — обійняв мій друг Шлюте цього чолов'ягу з лев'ячою гривою. Все братерство, оточивши нас юрбою, подалось до господи. Там було повно бюргерів і ремісників, що різали пиво за дубовими столами. Всі наперебій, голосно, не звертаючи увагу на натовп в господі, розповідали нам про переслідування вільної думки у Вюртембергу і Швабії, де вже зачинено дві газети у Франкфурті і в Штутгарті, арештовано якогось поета Шубарта і все, що живе над Рейном, обурене до краю. «— Кляті тирани! — Ревів все той самий Готліб, який як я довідався був також літератором і писав у гамбурзькі тижневі листки, — проклятущі деспоти, породжені самим Вельзевулом! Коли виб'є ваша остання година? Чи не Маєте ви, хто такий Карл-Теодор — вюртембергський герцог? Це ж ланець над ланцями, це кат вільної думки, це тюремник казематів Ауерспергу...» При цьому цей здоровило не цурався келихів, смалив баляндраси до дівчат, що хихотіли, проносячи пиво. «— А Карл — Євген, електор Пфальцу, хіба кращий? — вигукнув худенький студентина з Бонну, — те, що він виробляє коштом народу, переходить людські поняття. Від податків народ вгинається, а безнастанні набори рекрутів...» «— Та він просто гендлює рекрутами, — зауважив літератор з пером за вухом, — людей ловлять, забивають в колодки, стрижуть і надягають перуки, посилані мукою, втискають у мундири і продають гессенському або брауншвейгському старапам, які їх, бідолашних, з черги перепродають англійському королю, щоб в Америці приборкували бостонців...» «— Не приборкають! — загудів Готліб, не забуваючи при тому жлуктати пиво, — іскра вже кинена, незабаром в Америці спалахне полум'я! Брате Йогане, чи не так я кажу, чи не так думають добрі люди, навіть у тому прогнилому до решти Парижі...» Йоган Шлюте потвердив, що однодумці скрізь і повсюдно, навіть, — він показав на мене, — у засніженій Пальмірі Півночі, — в Росії, в її степах неозорих, вже повіяв дух свободи, трон Семіраміди затремтів, народ повстав проти багатіїв, князів і дворян... Надрейнські хлопці кинулись до мене з обіймами. Здоровило-пиворіз Готліб схопив мою руку своєю п'ятірнею і тряс її так, що я думав — поторощить. Проте я був ні в тих, ні в цих, бо навколо збиралась юрба, слухала всього, про що говорилось з помітною цікавістю, виймала люльки з рота, щоб пахнути димом і кивнути головою, що все це правда; дехто ставив нам пиво на свій кошт, але я, правду сказавши, побоювався чи не вваляться сюди кожної миті жандарми. Молодик — студент зауважив моє зніяковіння і дружньо поклепав мене по плечі. — Добродію, — сказав він, — бачу, що ви наполохані, але не бійтеся нічого,— в Кобленці, в Кельні, в Бонні, можете говорити що хочете,— це не Вюртемберг і не Пфальц, де за кожним вуглом та в кожному підворотті чатують герцогські шпики. Там за кожне ваше слово можуть потягнути на дибу... Ви — між своїми, брате.... Я подякував йому, але всежтаки — береженого, як то кажуть, і дідько береже, а навіщо мені ще одного клопоту? Я дудлив і собі пиво в гроні цих літераторів і братчиків-студентів, які в міру різаного ними пива ставали дедалі гомінкіші і збирали чималий натовп слухачів та однодумців. Всі вони, вкупі з моїм другом Йоганом Андреасом Шлюте вішали собак на всіх королів і герцогів та й на архієпіскопів Трієру і Кельну, на римського папу і на короля Пруссії. Готліб сказав, що Європою правлять три баби, чортом принесені на махових вилах, а це біготка-свічкогаска Марія-Тереса, скупа як церковний паламар, що свого синашу-дурника тримає в лабетах, Катерина — повіїще всесвітнє і Марія-Антуанетта, яка із скупердяйського Відня вирвалась до Версалю і там жирує коштом народу. З Людовика XVI кпили так мерзотно, що йому мабуть гикалось. Особливо ж чесали вони язики на всіх герцогів і княжат у Німеччині. Всіх вони величали розбійниками з битого шляху, бугаями, що з сороміцьких недуг не виходять, жериволами і шахраями, що на спілку з лихварями і банкірами безсумлінно обкрадають чесний люд, міста і села; не лише останню сорочку стягають з бюргерів і ремісників, але й рідну матір обчухрають без надуми. Тільки один з літераторів, мовчазніший ніж інші, з благовидим обличчям, сказав, що мовляв, не слід перебільшувати, бо серед цієї герцогської голоти є також порядніші люди, як от марграф Баден-Дурлаху чи граф Байройту, які бодай трохи дбають про мистецтво, музику, гарне письменство, філософію... — Що? — заревів пиворіз Готліб, — Ти їх ще захищаєш, брате Карле? Для мене нема добрих серед тієї зграї людопродавців. Для мене всі вони однакові, варті тільки петлі. Нехай собі прикидаються приятелями муз і грацій, для мене вони всі — один дідько, одна сатана. Байройт? Анспах? Вольфенбіттель? Баден-Дурлах? Знаю їх всіх, братіку, як облуплених, їхню ласку добряче знаю. Я тількищо звідти, з того стоклятого кодла, я їх всіх об'їхав, купи паперу на них списав... Чи чули ви, бува, люди, про таке графеня Лімбург-Стирума? Він грюкнув кулаєм по столі і заволав на дівчину, щоб націдила ще пива. Але ніхто, з братерства, навіть в юрбі, не чув про такого графа Лімбург-Стирума. — То я вам скажу, братове, — горлав пиворіз, — і це повчальне для кожного, хто наважиться захищати будь-кого з цих коронованих і миропомазаних гундсвотів... Отож те мізерне графеня, який володіє клаптями земельки, на яких і заяць не сховається, оцей шагалія і бабохват, забагнув блиснути в Німеччині також як друг муз і грацій, прикрашує свою нікчемну резиденцію на зразок Версалю, парками, фонтанами і лебедями, найняв мандрівних італійських комедіантів і черевомовців, щодня влаштовує бенкети, а чиїм коштом, питаю вас? Та ж народ Лімбург-Стирума — це вбогі шевці і безземельні батраки, які на своїх пісках з голоду подихають... Більше того — раптом заревів він, — оце куце графеня, оцей курохват, оцей гундсвот, десь придбав собі фаворитку, знайдену під плотом приблуду, куртизану, що подає себе не лиш за якусь княжну Володимирську, але за претендентку на престіл всіх Русей, України і Понтиди, онуку Петра І... А щоб її дундер свиснув... Словесний потік пиворіза полоснув мене дзвінким лезом. Я зірвався і либонь сполотнів як смерть, бо мій приятель Шлюте, що сидів біля мене, спочутливо спитав мене, чи не млосно мені від випитого натщесерце пива. Але я відвів його на бік і сказав перериваним голосом, що я мушу негайно від'їхати, не затримуючись в Кобленці, ані не товаришуючи йому до Майнца. Шлюте не міг вийти з подиву. «— Як це так, друже — брате? Та ж ми вас вважаємо за свого поготів, а ви покидаєте братерство в розпалі дії, саме коли і ви нам потрібний? Невже ви залишите на поталу справу свободи люду?» Йоган-Андреас дивився на мене докірливо своїми добрими, ясно-голубими очима і його підборіддя затремтіло — він от-от би заплакав. Він був сентиментальний, цей добрячий Шлюте. Обступили мене і всі інші братове. Готліб хотів затримати мене просто силоміць. Облапив мене як ведмідь і не хотів випускати. Дехто гадав, що мене з п'яна ображено і домагався, щоб мене публічно перепрошено. Немало зусиль треба було, щоб цих щиросердих людей переконати, що я на нікого не гніваюсь. Але ж я не міг їм сказати про справжню причину мого раптового від'їзду? Я присягнув їм, а особливо Йогану-Андреасу, що як тільки полагоджу свої справи, негайно приїду до Майнцу, до нього в гості. З обіймами, вигуками, з пивними дзбанами мене випроваджено на вулицю, до постшеза. Форейтор тріснув бичем і постшез покотився. Друзі мої стояли перед господою і ще довго гукали за мною. Я залишив їх з їхнім пивом, хмільними піснями і мріями та знов подався в дорогу. ЧАСТИНА ТРЕТЯ КНЯЖНА ВОЛОДИМИРСЬКА «О, кохання, який же твій переможний вплив! Які різні, які вкрадливі твої шляхи! Який поет, який філософ, зможе вгадати їх і протистояти твоїм вигадкам і манівцям, о кохання, твоїм стратегемам, які тільки ти, кохання, можеш вигадати. Джованні Бокаччо: «Декамерон» «Історія Лоретти» Годі, лицарю славний, марно сумувати, Будеш турка клянути, в лісі зимувати. Переможеш весною, перейдеш крізь гори, Досягнеш Припонтиди, аж туди до моря. Отчу віру підперши, славу України, Піднесеш понад Бескидів гордії вершини. жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|