Володимир романець

Незабутньою стала вечеря, яку влаштував Михайло Брук, представник Хаммера в Москві. Брук — росіянин, але англійською володів вільно. Залежно від того, з ким він говорив, рекомендувався по-різному: то працівником КДБ, то високим чином Радянської Армії, то функціонером Комуністичної партії, то бозна-ким. Запитайте, де він працює, і Брук тут-таки відповість, що редактором в АПН. Що він там редагував, не знаю, але мав впливових родичів і численні зв’язки.

Брукові було під п’ятдесят; зовні він нагадував підстаркуватого молодика. Мав будинок у Ризі й квартиру в Москві, їздив на білому лімузині, носив перстень з діамантом, а на шиї в нього висів на золотому ланцюжку зуб акули. Сказати, що він був помітною постаттю в Москві, означало б применшити його роль. Віктор жахнувся, побачивши його.

Брук і подібні до нього люди існують завдяки специфічному прошарку в радянській економіці. Американці чули про неефективну радянську економічну бюрократію, про п’ятирічні плани й порушення термінів їх виконання. Відомо й те, що в Москві уникають купувати холодильники та інші товари, виготовлені наприкінці місяця, бо в цей час підприємства лихоманить і якість продукції помітно знижується.

Але в радянській економіці є й витонченіший прошарок, який функціонує дуже ефективно. До нього належать люди, які їздять за кордон у справах, пов’язаних з торгівлею хутром і нафтою. Вони не обмежені п’ятирічними планами та ідеологією і мають значну свободу, коли треба ухвалити якусь постанову. Саме така людина був Михайло Брук. Я не знаю, та, мабуть, і не зміг би дізнатись, яким чином Брук заробляв гроші: чи йому платила компанія «Оксідентал петролеум», чи Радянський уряд. Як тільки Єр, Дік, Поль, Тамар і я приїхали до Москви, Брук відвідав нас і запросив на вечерю. Ми прийняли запрошення, хоч знали: все, що скажемо того вечора, пізніше може бути використане в інтересах Брука.

На вечерю, влаштовану в готелі «Національ», були запрошені лише чужоземні бізнесмени й дипломати. За столом сиділо кілька російських жінок у сучасному західному вбранні і з сумочками фірми «Гуччі». На цьому вечорі Єр показав, на що він здатний, коли гнівається. Через кілька днів після приїзду до Москви він уже трохи звик до нового середовища й перестав думати про негайний від’їзд додому. Того вечора його найбільше дратувала Брукова претензійність, пиха, золоті ланцюжки. Брук не належав до людей, які подобались Єрові. Вечеря була в розпалі, коли Брук підвівся й, вибачившись, сказав, що мусить подзвонити Анатолію Добриніну.

Коли він вийшов, Єр оскаженів. Блискучий мімік з пречудовим слухом, він міг будь-кого перекривити. Всі ми помічаємо характерні риси один в одному, однак Єр надзвичайно вдало відтворює і підсилює їх. А почуття гумору в нього виняткове. Тож, узявши слово, Єр спочатку висловив здогад, що насправді Брук пішов у туалет, а про Добриніна згадав лише для того, щоб показати, яка він важлива персона. Розвиваючи цю тему, Єр зобразив, як Брук дзвонить Михайлові Горбачову й наказує йому прислати до ресторану його лімузин, щоб підвезти нас додому.

Через день після нашої вечері з Михайлом Бруком я відвідав Всесоюзний інститут кардіології, куди мене запросив під час нашої першої зустрічі Євген Чазов — директор інституту. Дік Чемплін і Тамар поїхали зі мною. Чазов як гостинний господар докладно ознайомив нас із діяльністю інституту, з його обладнанням, а тоді необачно запропонував:

— Якщо, на вашу думку, я зміг би чимось допомогти у лікуванні жертв Чорнобиля, скажіть, і я зроблю це.

Я тут-таки впіймав його на слові:

— Чи не змогли б ви позичити нам дещо з обладнання вашого інституту?

У Москві медичні установи дуже рідко позичають одна одній обладнання. Але це був офіційний візит з перекладачами та іншими особами, і Чазов, висловивши свою пропозицію, не міг забрати її назад.

— Ну, звичайно ж,— сказав він.— Беріть усе, що вам треба.

Ми кинулися на пошуки. У кожній лабораторії знаходили щось потрібне: для Райзнера — центрифугові трубки, для Терасакі — таці, необхідні для визначення типу тканини.

Скінчивши пошуки, ми навантажили себе й наших гідів різними приладами, позбавивши радянських лікарів чималої частини їхнього медичного обладнання.

Тим часом пересаджування кісткового мозку та інші форми лікування пацієнтів тривали далі. Восьмого травня я брав участь у восьмій і дев’ятій операціях, пов’язаних із пересаджуванням кісткового мозку. Дев’ятого травня було зроблено ще дві операції.

А десятого стався інцидент. У одного з пацієнтів не було відповідного донора. Я подзвонив Джону Голдману в Лондон, а тоді Джону Ганзену в Сієтл і попросив їх знайти за допомогою комп’ютерного пошуку потрібного донора. Лікування жертв Чорнобиля стало всесвітньою акцією, і за сорок вісім годин Ганзен знайшов донора, який погодився прилетіти до Москви з Нового Орлеана. Але згодом виявилося, що в нашого пацієнта вже був донор — його рідна сестра — і що він відмовився від її послуг почасти тому, що не хотів, аби її анестезували, а почасти тому, що взагалі не погоджувався на операцію за будь-яких обставин.

Ризик, на який іде донор, даючи свій кістковий мозок, мінімальний. Він почуває деякий дискомфорт внаслідок пункції щонайдовше тиждень. Здоровий глузд і сумління кажуть мені, що лікар не має морального права просити чужу людину дати свій кістковий мозок для реципієнта, який відмовляє свою рідну сестру від здачі кісткового мозку для самого себе. А що наш пацієнт до того ж відмовлявся від операції в будь-якому разі, то ми скасували запит щодо донора. Цей інцидент був показовим у двох аспектах. По-перше, він засвідчив, що міжнародна система пошуку донорів ефективно діє, а по-друге, приємно було переконатися в тому, що радянські медики не вдаються до медичного втручання без згоди пацієнта. На жаль, у даному разі пацієнт глибоко помилявся у своїх міркуваннях. Відмовившись від трансплантації кісткового мозку, він помер через кілька тижнів після того, як був уражений радіацією в Чорнобилі.

У суботу 10 травня померло троє пацієнтів. Це були перші смертельні випадки з дня аварії на Чорнобильській АЕС. Ми не відкидали смертельних випадків. Ніхто з нас не думав, що обійдеться без жертв. І все ж... Становище постало в новому світлі. Ми робили операції на рівні останніх досягнень науки й техніки, привезли до Москви обладнання й медичних фахівців... І от тепер змушені були глянути реальності в обличчя — люди однаково вмирали.

Разом з Барановим я був біля ліжка одного з пацієнтів, коли той помер. Його прізвище — Правик. Пожежник... одружений... двоє дітей... Правикова дружина — медсестра. Пізніше, коли Баранов намагався заспокоїти її, вона плакала — тихо й гірко. Він тримав її за руку і кілька хвилин говорив з нею. А коли вона пішла, професійна лікарська витримка зрадила його і він одвернувся.

11 травня помер четвертий пацієнт. Нам було дуже прикро. Лікарі знемагали від утоми. Багато хто з них уже два тижні працював цілодобово й був виснажений до краю. А хворі все прибували. З’ясувалося, що до лікарні привезли 299 працівників АЕС і пожежників. Серед них двісті чоловік дістали великі дози опромінення, вони потерпали від різних розладів і потребували інтенсивної медичної підтримки.

12 травня було зроблено останню трансплантацію кісткового мозку. Пацієнтам, які зазнали надто великих доз опромінення, кістковий мозок не пересаджували, бо їхні внутрішні органи були вражені так сильно, що смерть у будь-якому випадку була неминуча. Іншим пацієнтам переливали кров, вводили антибіотики та антивірусні препарати.

12 травня пополудні радянські власті порадили нам поїхати на дводенні вакації до Ленінграда. Ця поїздка була своєрідною нагородою за нашу роботу, початковий етап якої закінчився. Потяг від’їжджав з Москви опівночі. Поль Терасакі відмовився від поїздки й вирушив до Парижа, де за попередньою домовленістю мав прочитати лекцію. Я сказав, що не можу залишити людей, які потерпіли від найбільшої в світі атомної катастрофи, і їхати оглядати пам’ятки Ленінграда. Що ж до Єра та Діка, то вони закінчили свою роботу й погодилися їхати. Тамар приєдналася до них, і я знову залишився в Москві сам.

Тим часом Віктор повів мене на концерт народного танцювального ансамблю. Сурик, наш водій, працював цілий день, і ми, відпустивши його, поїхали в метро. Це вперше я побачив у Москві підземку. Вона надзвичайно гарна. Особливо мені сподобалися станції з мозаїчними стінами, де зображено революційні події радянської історії, станції з мармуровими колонами, склепінчастими стелями та гарними люстрами. За своїм оздобленням найголовніші з них нагадують Велику центральну станцію в Нью-Йорку. Так вона виглядала, коли була щойно збудована. Плата за проїзд у московському метро — п’ять копійок, тобто близько семи центів. Чистота навкруги ідеальна.

Після концерту ми з Віктором пішки дісталися до готелю, і я майже відразу ліг спати, загалом задоволений роботою, виконаною за два останні тижні. Але водночас я усвідомлював, що на нас чекають складні проблеми.

Розділ 8

На всіх атомних електростанціях існують плани дій у разі аварії. Ці дії включають подання медичної допомоги потерпілим, евакуацію обслуги електростанції, боротьбу з пожежами тощо. В Сполучених Штатах передбачена також робота із засобами масової інформації під час аварійної ситуації. На більшості американських електростанцій є приміщення для брифінгів, призначені спеціально для використання в разі аварії. Керівники електростанції знають, хто виступатиме з інформацією, хто головуватиме під час брифінгу, в якому порядку вони сидітимуть. Усе це для того, щоб заспокоїти людей. Якщо ж інформацію чогось приховують, то це викликає шалену реакцію з боку засобів масової інформації.

Єдино правильного способу оперування інформацією про аварії не існує. Журналісти вважають, що таку інформацію треба подавати широкому загалові і що процес її збирання й поширення так само важливий, як і кінцевий результат. Вони хочуть знати, які факти на даний момент певні, а які ще непевні, і мати можливість описувати події тоді, коли вони відбуваються, а не опісля. Вони хочуть бути в кабінеті відповідальної особи, коли та особа висловлює припущення, що, наприклад, сорок чоловік помре, а через день ще раз прокрутити магнітофонний запис, коли стали відомі справжні цифри жертв, скажімо, нуль або вісімдесят. Агресивна вільна преса відіграє дуже важливу роль у підтриманні демократії. Проте є й інший погляд на цю проблему; його дотримуються люди, яких цікавить кінцевий результат, а не сам процес. Вони вважають: якщо на відстані п’ятдесяти миль від двохмільйонного Києва сталася ядерна аварія, то з метою відвернення паніки доцільніше спершу взагалі не поширювати ніякої інформації, а пізніше подати перевірену інформацію в обмеженому обсязі. Прихильники як першого, так і другого погляду бажають людям добра, але йдуть до мети різними шляхами.

Якби така аварія, як чорнобильська, сталася в Сполучених Штатах, то лікарня аж кишіла б від репортерів, а брифінги для преси відбувалися б щодня. Натомість у Москві я ізолював себе від засобів масової інформації. Мені періодично дзвонили репортери, але я говорив мало. Радянський уряд здебільшого мовчав. 30 квітня, через два дні після повідомлення про аварію, Московське радіо в одній із своїх передач зазначило, що рівень радіації на Чорнобильській АЕС і довкола неї знизився і що роботи, спрямовані на те, щоб «ліквідувати наслідки аварії», ведуться далі. Через п’ять днів ТАРС повідомив про евакуацію міста Прип’яті. Оце приблизно і все. З плином часу я дедалі гостріше відчував, що наша рятувальна акція втрачає довір’я людей. Я міг би виправдати мовчанку протягом якогось періоду, але ж вічна мовчанка неминуче викличе звинувачення у приховуванні медичної інформації.

У понеділок 12 травня, саме в той день, коли Тамар, Дік та Єр від’їхали до Ленінграда, я порушив цю тему в розмові з Віктором. Я сказав, що нам треба покласти край чуткам та вигадкам, що для цього слід організувати прес-конференцію і що така конференція буде в інтересах Радянського Союзу. Я сказав також, що Дік, Поль й Єр збираються додому і там вони не зможуть уникнути журналістів. Вони не мовчатимуть. Не мовчатиму і я.

Вікторові не сподобалася така моя наполегливість щодо проведення прес-конференції. Але наступного ранку він сказав, що ідею стосовно прес-конференції схвалено, а провести її намічено через два дні, тобто 15 травня в Міністерстві закордонних справ, де я виступатиму разом із Андрієм Воробйовим з Центрального інституту сучасних медичних досліджень. Таке рішення, очевидно, ухвалила якась дуже висока особа в радянській ієрархії. Мені здається, що йшлося не про те, чи треба проводити прес-конференцію, а про те, коли її проводити і в якій країні. І все ж, погодившись на прес-конференцію, радянські власті пішли на певний ризик. Адже вони не знали, що я збираюсь казати. Мабуть, познайомившись зі мною і поспілкувавшись протягом двох тижнів, вони вже довіряли мені.

Тим часом 13 травня пополудні Хаммер прибув до Москви. Мета приїзду полягала в тому, щоб відкрити виставку художніх картин «П’ять сторіч шедеврів» у Московському державному музеї образотворчого мистецтва. Він, як і завжди, прилетів на власному літаку В супроводі своєї дружини Френсіс, Ріка Джекобса, представника прес-служби компанії «Оксідентал петролеум» Франка Ешлі та подруги місіс Хаммер — Бетті Артур. Рік зателефонував мені і попросив приїхати. Віктор відвіз мене до будинку, де жив Хаммер.

Історія Хаммерового помешкання заслуговує на те, щоб про неї розповісти окремо. Протягом багатьох років, коли Хаммер з дружиною приїжджав до Москви, радянські власті завжди селили його в готелі «Національ» неподалік від Красної площі. Але місіс Хаммер не подобався готель «Національ»: водогінна система функціонувала погано, ліфти нерідко стояли. В номерах було душно, бо вікна не відчинялися. Одного вечора, лягаючи спати, місіс Френсіс сказала:

— Арманде, з мене досить. Я не можу більше жити в цьому готелі. Якщо для нас у Москві не знайдеться чогось кращого, я більше сюди не приїду.

Другого вечора Хаммер був на банкеті в Кремлі. Він сидів поряд із Андрієм Александровим, спеціальним помічником радянського лідера Леоніда Брежнєва. Під час банкету Александров сказав Хаммерові:

— Я розумію, що місіс Хаммер не задоволена умовами проживання в готелі. Оскільки ви приїжджаєте до нас досить часто, то вам краще мати в Москві квартиру.

Через кілька місяців, коли Хаммери в черговий раз прибули до Москви, їм дали помешкання в Лаврушенському завулку — це якраз навпроти Кремля, з другого боку Москви-ріки. У новому помешканні все було обладнано по-сучасному. Меблі встановила західнонімецька фірма. Перед тим як Хаммери вселилися в це помешкання, там жило п’ять сімей.

Я піднявся сходами нагору і пройшов через невеликий хол до просторої і гарно вмебльованої вітальні. Впадали в око відеокасетний магнітофон та великий телевізор. Але найбільше враження справила колекція картин у розкішних рамах. Одна з них мене особливо зацікавила. На ній було зображено двоє дітей: хлопчик і дівчинка у селянському одязі. Дівчинка була трохи старша: вона мала років вісім, а хлопчик років п’ять. Діти розглядали багатий купецький будинок, вони вражено дивилися на піаніно. Сенс картини в тому, що за царату різниця між бідними та багатими була дуже велика і діти ніколи раніше не бачили піаніно.

Решта помешкання складалася з цілковито переобладнаної кухні, їдальні, спальні та комори. Більшість вікон виходили на Третьяковську галерею, одну з найбільших галерей образотворчого мистецтва в світі.

Хаммер тепло привітався зі мною, і я поінформував його про те, що відбувалося в Москві: подробиці лікування пацієнтів; заплановану прес-конференцію; про Гуськову, Баранова та Віктора; про те, як я розумів їхні справжні ролі та вплив на ситуацію; скільком пацієнтам пересаджено кістковий мозок; скільки всього людей було вражено радіацією; скільки з них померло. Він хотів знати точні цифри й деталі.

Коли я розмовляв з Хаммером, Віктора з нами не було. Хаммер наполіг, щоб Віктор поки що побув унизу. Нарешті, приблизно через дві години, Хаммер запросив його нагору. Віктор зайшов, усівся у вітальні й розглянувся довкола — відеокасетний магнітофон, картини, розміри помешкання. Я не телепат, але Віктор, здається, в цей час думав: «Попри всі свої вади, капіталізм усе-таки має чимало позитивного».

Наступного ранку, у середу 14 травня, я зустрівся з радянськими офіційними особами, щоб уточнити план проведення прес-конференції. Атмосфера під час цієї зустрічі була цілком формальна. Присутні тут були Віктор, Фетисов, Воробйов, а також Іван Нікітін, начальник протокольного відділу Міністерства охорони здоров’я СРСР. Конференцію планували провести в Міністерстві закордонних справ СРСР, а це свідчило, що вона виходила за межі суто медичного заходу.

Під час зустрічі мені сказали, що конференцію вестимемо ми вдвох із Воробйовим. Кожен з нас виголосить вступне слово, а тоді ми по черзі відповідатимемо на запитання журналістів. Я запропонував, щоб Дік Чемплін та Єр Райзнер сиділи на прес-конференції поруч зі мною, але цю пропозицію було відхилено, бо тоді, мовляв, Баранова й Гуськову теж довелося б включити в число тих, хто мав сидіти на сцені, і так без кінця.

Після цієї зустрічі я поїхав у лікарню до своїх пацієнтів. Увечері того самого дня Михайло Горбачов виступив по радянському телебаченню з двадцятип’ятихвилинною промовою, у якій уперше заговорив про Чорнобиль перед широкою громадськістю. Описуючи аварію, він назвав її найбільшою аварію за всю історію розвитку ядерної енергетики, висловив співчуття сім’ям загиблих та потерпілим і запевнив радянських людей у тому, що «найгірше вже позаду». Далі він сказав, що деталі аварії були оприлюднені відразу ж після їх з’ясування, а тоді піддав критиці засоби масової інформації Заходу за «гори брехні», спрямовані на дискредитацію Радянського уряду. Наприкінці свого виступу він сказав, що всі аспекти цієї проблеми вивчає урядова комісія і що вони будуть належно розв’язані. Ясна річ, Чорнобиль став чимось більшим ніж людська трагедія. Це був удар по престижу Радянського Союзу, подібний до того, що його зазнали Сполучені Штати внаслідок загибелі нашого космічного корабля «Челлінджер» за три місяці перед тим.

Ранок 15 травня у четвер був сонячний і теплий. Я хотів був підготуватися до прес-конференції попереднього вечора, але почував, що дуже втомлений, і ліг спати. Прокинувся я раніше, ніж звичайно, і, перед тим як вирушити бігати, занотував деякі свої думки.

Тамар, Дік та Єр прибули з Ленінграда о шостій ранку, а пізніше я зустрівся з Віктором і ми разом поснідали. Після виступу Горбачова напередодні по телебаченню органи масової інформації вперше почали широко висвітлювати чорнобильську аварію. Віктор переклав мені промову радянського лідера, опубліковану в «Правде», а тоді попросив дати йому примірник моїх нотаток, щоб їх можна було перекласти російською ще перед конференцією. Нотатки були написані від руки, і я віддав йому єдиний примірник. Однак почерк у мене такий, що навряд чи зумів хто-небудь прочитати їх.

О дев’ятій ранку виникло перше непорозуміння. Хаммер мав намір бути на прес-конференції, але спочатку він хотів відвідати лікарню № 6. Попереднього вечора я звернувся до радянських властей по дозвіл, але відповідь була «ні». Хаммер надто старий, і така відповідь могла завдати удару по його здоров’ю. А радянці мали напохваті сотню причин, через які відвідини лікарні, мовляв, були неможливі. Тоді Хаммер сказав:

— Послухайте, я лікар. Я тижнями працював над цією рятувальною акцією і хочу побачити пацієнтів.

О дев’ятій ранку до мене в готель прибув Рік Джекобс, аби заручитися моєю підтримкою. Мені треба було їхати в лікарню до хворих, але Рік почав наполягати, щоб я їхав до Хаммерового помешкання — адже не хто інший, а саме він, Хаммер, допоміг мені прибути до Москви; він працював як віл і сплатив усі видатки, пов’язані з полегшенням долі потерпілих від аварії, а тепер він хоче бачити мене в своєму помешканні.

Я знав, що коли залишу готель і поїду до Хаммера, то тим самим покладу край моїм стосункам з радянськими властями. Вони сприймуть мої дії не інакше як виступ проти них, і, звичайно ж, це їм не сподобається. З іншого боку, якщо б я поїхав до лікарні, то Хаммер ніколи б не потрапив туди, а це означало б кінець моїх стосунків з Хаммером. Я почував себе неначе між молотом і ковадлом.

Віктор умовляв мене:

— Їдьмо до лікарні. Цього хоче міністерство, а крім того, ви потрібні хворим.

Тим часом Рік телефонував до Міністерства охорони здоров’я, Хаммер вів переговори з Анатолієм Добриніним, Віктор щось доводив міністерству, Рік знову й знову дзвонив Хаммерові, щоб доповісти про наслідки «бойових дій», а Хаммер наполягав, аби хто-небудь пояснив мені, що є що.

При цьому кожна зі сторін намагалася заманити мене до свого автомобіля. Врешті-решт я сказав:

— Хлопці, послухайте мене. Я піду зараз в ресторан випити чашку кави, а ви залагоджуйте цю справу без мене. Коли дійдете згоди, я поїду з вами куди скажете.

Я сподівався, що обидві сторони, знаючи про прес-конференцію, так чи інакше заберуть мене з ресторану. Минуло чимало часу, я випив кілька чашок кави, але жодних ознак компромісу не було видно. Нарешті Хаммер сказав радянським властям:

— Якщо ви не впустите мене до лікарні № 6 після всього того, що я зробив для вас, то я поставлю своє авто перед лікарнею і стоятиму там доти, доки ви таки дозволите мені ввійти.

Я знаю, що він так би й зробив. Хаммер упертий чоловік. Знали це й радянські власті і тому поступилися. Віктор та Рік зайшли в ресторан, де я сидів уже, мабуть, за п’ятою чашкою кави, і сказали, що згоди досягнуто: я поїду до лікарні з Віктором, а Рік забере Хаммера з його помешкання, і вони теж прибудуть туди.

Коли ми з Віктором приїхали до лікарні, заступник міністра охорони здоров’я Олег Щепін разом з Гуськовою та директором лікарні уже чекали Хаммера. Дивлячись на них, можна було подумати, що вони вже кілька місяців нетерпляче ждуть його тут.

Невдовзі прибув Хаммер. Гуськова піднесла йому хліб-сіль, а тоді ми протягом яких тридцяти хвилин водили його по лікарні: поговорили з хворими, показали, де стояло обладнання, привезене повітряним шляхом для лікування потерпілих від аварії.

Після відвідин лікарні ми відразу ж сіли в свої автомобілі й поїхали до Міністерства закордонних справ на прес-конференцію. Я їхав в одному автомобілі з Віктором та Фетисовим, заздалегідь вирішивши, що поїду до міністерства разом з радянцями — адже це мала бути їхня прес-конференція.

Ми запізнилися хвилин на п’ятнадцять. Воробйов чекав нас із представником Міністерства закордонних справ, який повернув мені мої нотатки. В процедуру проведення конференції було внесено деякі зміни. Це вже була не радянсько-американська прес-конференція, як планувалося, а моя прес-конференція, і я запросив Воробйова взяти в ній участь разом зі мною. Порядок денний трохи змінився: спочатку моє вступне слово, далі відповіді на запитання. Запитання мали подавати лише в письмовій формі. Тут я не погодився й сказав:

— Ні, так не піде. Я, звичайно, відповім на всі запитання в письмовій формі, але хай кореспонденти ставлять і усні запитання.

Моя позиція не викликала захоплення в радянців, але ми зійшлися на компромісній ухвалі: прес-конференція триватиме дві години. Спочатку я відповім на письмові запитання, а як залишиться час, то й на усні.

Ми зайшли в аудиторію. Раніше я виступав перед різними групами слухачів, але таких я ще не бачив. Здавалося, тут зібралися представники засобів масової інформації всього світу: працівники кіно, газет та часописів, радіокоментатори, фотографи.

Я сидів у центрі, а Воробйов праворуч від мене. В останню хвилину радянці вирішили, що Хаммер має сидіти разом з нами, отож принесли третій стілець і поставили праворуч від Воробйова. Відтак я почав говорити — трохи знервованіше, ніж сподівався. Спочатку виклав фактичне становище — кількість уражених людей, способи, якими їх лікували, прогнози на майбутнє. Я віддав належне радянським лікарям за їхні знання, професійну компетентність і сумлінну працю. Готуючись до виступу, я мав намір назвати на ім’я всі фірми та всіх людей із зарубіжних країн, які взяли участь у полегшенні долі потерпілих від аварії, але під час виступу вирішив натомість сказати, що це була міжнародна акція. Все ж я вирізнив Єра, Діка та Поля. Я боявся, що коли назву державу Ізраїль, то це місце мого виступу просто не перекладуть, тому я назвав Єра працівником інституту Вайзмана, вважаючи, що більшість радянців не знає, де той інститут. Я намагався говорити об’єктивно й чесно.