Володимир романець

Крім того, реактор може розтопитися. Якщо реактор функціонує нормально, вода проходить між комплектами паливних стрижнів і охолоджує активну зону. Якщо система охолодження відмовляє — чи то внаслідок неполадок у системі постачання електроенергією, чи внаслідок виходу з ладу помпи або магістралі подачі води,— починають працювати запасні охолоджувальні системи. Проте якщо всі ці системи вийдуть з ладу, реактор може розтопитися.

Звичайно активна зона реактора занурена у воду. Але якщо потік охолоджувальної води перепинити, то вода, яка вже надійшла до активної зони, нагріється і випарується, оголивши активну зону. Температура всередині реактора підніметься, і циркалоєві оболонки на паливних пігулках розтопляться. Незабаром уранове паливо розтопиться також і активна зона перетвориться на розтоплену радіоактивну масу металу. Врешті-решт активна зона стане калюжкою на дні реактора. Відтак, досягнувши температури 5000 градусів за Фаренгейтом, метал розтопить дно реактора і виллється на зовнішню захисну споруду. Ця захисна споруда призначена для того, щоб відвернути витік радіації в разі вибуху або пошкодження реактора, але від розтоплення вона не захищає. Вступаючи в хімічну реакцію із залізобетоном, розтоплене паливо проходить крізь дно захисної споруди і далі вниз. Колись вважали, що розтоплене ядерне паливо проходитиме крізь землю все далі й далі — звідси й термін «китайський синдром». Однак тепер вважають, що розтоплене паливо почне взаємодіяти з елементами ґрунту під електростанцією і спричинить парові вибухи перед тим, як зупинитись на глибині приблизно двадцяти ярдів у скляній оболонці, утвореній внаслідок дії високої температури на ґрунт.

Учені вважають, що розтоплення реактора спричинить катастрофічні наслідки. У дослідженні Комісії в справах атомної енергетики, проведеному в 1965 році, зазначається, що розтоплення реактора і прохід розтопленої маси радіоактивного металу крізь дно захисної залізобетонної споруди призведуть до смерті 27 000 людей, до значного ушкодження ще 73 000 людей і завдадуть матеріальної шкоди на суму 17 мільярдів доларів. Ці цифри можуть бути більші чи менші, залежно від погодних умов, відстані від реактора до населених пунктів, запасу радіоактивного палива в реакторі та інших чинників. Беручи до уваги інфляцію, сума розміром 17 мільярдів доларів у 1965 році сьогодні становитиме понад 60 мільярдів доларів. Практично вся ця шкода була б викликана радіацією.

Що ж таке радіація? І чому вона небезпечна?

Радіація це продукт нестійкості атомного ядра. Більшість ізотопів, що трапляються в природі (різні форми того самого елемента), стійкі, тобто не виявляють тенденції до розподілу. Але якщо до ядра стійкого атома додати нейтронів або відняти їх від нього, то його енергетична рівновага порушиться, і для того, щоб відновити її, з ядра треба щось виштовхнути. Наприклад, плутоній-239 це штучний елемент, створений додаванням нейтрона до урану-238. Плутоній-239, як і більшість штучних ізотопів, нестійкий. Він, по суті, прагне стати чимось іншим і, виштовхнувши два протони і два нейтрони зі свого ядра, стає ураном-235. Радіація складається з частинок або хвиль, що їх випускає нестійкий атом. Радіоактивність це спонтанний розпад або руйнація нестійкого атома внаслідок випромінювання частинок або хвиль.

Сама радіація — явище досить звичайне. Земля виникла як результат радіоактивного вибуху. Ми живемо в радіоактивному світі. Кожний чоловік і кожна жінка трошки радіоактивні, оскільки вся жива тканина зберігає сліди радіоактивності. І все ж, попри свою поширеність, радіація дуже небезпечна, бо випромінювані частинки й хвилі можуть викликати зміни в інших атомах, дуже важливих для живих організмів. Наприклад, коли два протони й два нейтрони випускаються разом із ядра, то їх називають альфа-частинкою. Альфа-частинки порівняно важкі й великі. Вони, зустрічаючись з атомом, взаємодіють із ним, зміщуючи його електрони і порушуючи рівновагу ядра. Проте альфа-частинки мають невисоку проникаючу силу і не можуть подолати навіть такі перешкоди, як аркуш паперу чи людська шкіра. Отже, серйозної шкоди атом, що випускає альфа-частинки, може завдати лише тоді, коли його ковтнути разом із їжею або вдихнути.

Бета-частинки — це електрони, які з великою швидкістю викидаються з нестійких атомів. Шкода, якої вони завдають атомам, стикаючись з ними, менша, ніж від альфа-частинок. Однак бета-частинки здатні проходити як крізь папір, так і крізь живу тканину. Отже, бета-радіація може спричинити повалені опіки шкіри.

Іноді нестійкі ядра випромінюють вибухи енергії у формі хвиль, швидкість яких дорівнює швидкості світила. Це гамма-промені, які мають високу проникаючу силу і від яких захиститися можна лише товстими бетонними стінами або свинцевими листами. Гамма-промені подібні до рентгенівських променів. Різниця між ними полягає лише в тому, що рентгенівські промені беруть свій початок від електронів нестабільних атомів, а не від їхніх ядер.

У сучасному світі радіація здебільшого постає з космічних променів, радіоактивної гірської породи земної кори та інших природних джерел. Ця звичайна, або так звана фонова, радіація залишалася відносно сталою протягом тисячоліть. Проте коли людина почала розщеплювати атом для бомб і електричної енергії, нагромадилися нові запаси радіоактивних матеріалів. Ці побічні продукти розпаду здебільшого були ізольовані від навколишнього середовища, бо випробування атомної зброї проводили лише під землею, а небезпечні відходи ховали у спеціально відведених для цього місцях. Однак ці матеріали іноді потрапляли в атмосферу у вигляді радіоактивного пилу (осаду), який кружляє довкола земної кулі, доки випаде на її поверхню під дією вітру, дощу чи сили тяжіння. В цьому разі можливість смерті й руйнації величезна.

Радіація нечутна, невидима й не має запаху. Вона неприступна для наших органів чуття, а якби й фіксувалася ними, то людина однаково беззахисна перед нею.

Про згубну дію радіації на людей найкраще свідчать матеріали обстеження жертв Хіросіми й Нагасакі, а також незначна кількість нещасливих випадків, що сталися в лабораторних умовах. Чимало мешканців Хіросіми й Нагасакі, які не були уражені відразу після вибуху, невдовзі почали страждати від тяжких форм променевої хвороби та загального розладу функцій організму, що врешті призвело до смерті. Інші були при доброму здоров’ї упродовж багатьох років, і лише згодом у них почали розвиватися генетичні мутації та рак. На підставі цих даних та матеріалів, які з’явилися пізніше, вчені дійшли висновку, що радіація несе смерть і що навіть у невеликих дозах вона небезпечна для людини.

Радіація може вражати людський організм трьома способами: 1) зовнішньою дією; 2) внутрішньою — через органи травлення, якщо туди з їжею чи водою потрапляє радіоактивний пил; 3) внутрішньою дією через легені, якщо людина вдихає цей пил. Пошкодження виникають тоді, коли радіоактивні речовини розпадаються і частинки розпаду пронизують клітини, спричинюючи в них структурні зміни.

Грубо кажучи, шкода, якої радіація завдає людському організмові, може бути двох типів. Перший є наслідком ураження високою дозою радіації великої кількості клітин організму. В цьому разі тяжкі пошкодження живої тканини й ознаки променевої хвороби виявляються протягом кількох днів. Серед симптомів радіоактивного зараження — нудота, блювання, запаморочення та головні болі. Вони супроводжуються кровотечами, кишково-шлунковими ускладненнями, такими, як діарея (пронос) і випаданням волосся. Зрештою із загибеллю багатьох мільйонів клітин починають руйнуватися тканини й органи тіла. Якщо організм зазнав надто великої шкоди, людина помирає. Ступінь хвороби залежить від рівня радіації та спроможності відновлювальних механізмів організму протидіяти радіації.

Другий тип радіаційного ураження має тривалий характер і настає внаслідок пошкодження окремої клітини.

Довкола нас завжди багато радіоактивних частинок, і деяка їх кількість потрапляє в наш організм разом з їжею та повітрям. Залежно від їхньої хімічної будови ці частинки засвоюються певними органами. Наприклад, стронцій-90 хімічно подібний до кальцію, тому він затримується в кістках. Йод-131 помилково сприймається щитовидною залозою за нормальний йод і накопичується в ній. Цезій-137, який нагадує калій, відкладається в усіх клітинах організму. Самі ці радіоактивні атоми не шкідливі. Але якщо котрийсь із них, перебуваючи, наприклад, у легенях, розпадається і вивільнює енергію, то вражає найближчу клітину. Ця клітина може вижити й залишатися в «сонному» стані багато років, однак це вже не та клітина, що була доти,— вона цілковито переінакшена.

Ось, скажімо, ви, читачу, виходите на вулицю і вдихаєте атом плутонію, вивільнений у Чорнобилі. Цей атом може залишатися у ваших легенях до 2000 року, а потім випроменити альфа-частку і таким чином завдати шкоди клітині, в якій він перебуває, або сусідній клітині. Ріст кожної клітини в людському організмі регулюють гени; саме вони визначають, коли і як має ділитися клітина. Якщо ці регулювальні гени пошкоджені, може настати нерегульований поділ клітин. У деяких випадках це спричиняє рак. Лише один атом плутонію, одна пошкоджена клітина,— і будь-хто з нас може померти.

Це моторошна, страхітлива гра випадковості. Внаслідок існування природного радіаційного тла всі ми щосекунди зазнаємо ударів з боку п’ятнадцяти тисяч радіоактивних частинок. На щастя, ймовірність розпаду тієї чи іншої частинки під час її перебування в нашому організмі, та непоправного ушкодження клітини й спричинення раку або якоїсь іншої аномалії дуже мала. Однак деякі частинки надзвичайно небезпечні, а окремі з них (побічні продукти ядерної зброї та атомної енергетики) потенційно смертоносні цілі тисячоліття.

Час, упродовж якого та чи та речовина залишається радіоактивною, вимірюється періодом її напіврозпаду, тобто терміном, за який половина цієї речовини перетворюється на стійкішу шляхом випромінювання хвиль і частинок. Наприклад, період напіврозпаду йоду-131 дорівнює восьми дням. Це означає, що одна унція йоду-131 через вісім днів перетвориться на пів унції йоду-131 і пів унції стійкіших до розпаду речовин. Через шістнадцять днів залишається чверть унції йоду-131; через двадцять чотири дні — одна восьма унції. Через сто шістдесят днів (двадцять періодів напіврозпаду) залишається менше однієї мільйонної унції радіоактивного йоду-131.

Проте інші радіоактивні речовини набагато стійкіші. Період напіврозпаду стронцію-90 дорівнює двадцяти чотирьом рокам, цезію-137 — тридцяти трьом. Це означає, що ці речовини залишаються потенційно небезпечними дуже довго; їх треба тримати в спеціальних контейнерах цілі сторіччя. Внаслідок розщеплення урану під час роботи реактора атомної електростанції утворюється двадцять сім видів радіоактивних речовин. Плутоній — елемент, що його створила людина. Він з’явився лише після того, як було розщеплено уран у процесі виробництва ядерної зброї та атомної енергії. Період напіврозпаду плутонію — 24 000 років.

Плутоній випромінює альфа-частинки. Кожен атом плутонію, потрапивши в легені, може спричинити рак цього органу. Атом плутонію, вивільнений в атмосферу з Чорнобильської АЕС, міг розпастися і стати нешкідливим того самого дня, коли він злетів у повітря. Але половина атомів плутонію, вивільнених у Чорнобилі, залишаться потенційно смертоносними 24 тисячоліття, а чверть аж до 50 000 року. Ніякі людські зусилля не годні пришвидшити процес розпаду. В цьому специфічна різниця між атомною та іншими видами енергетики. Коли первісна людина хотіла погасити своє вогнище, вона гасила його. Сучасні доменні печі й турбореактивні двигуни можна вимкнути будь-якої миті. Розщеплення атомного ядра набуває дедалі більшого розмаху. Його переваги цілком очевидні. Але це і найнебезпечніший процес з усіх, відомих людині. Дуже добре розумів це Джон Ф. Кеннеді. Обстоюючи угоду про заборону ядерних випробувань в атмосфері, він застерігав: «Не наголошуймо на тому, що, мовляв, дуже мала кількість дітей може захворіти на рак кісток, лейкоз чи рак легенів. Справа не в статистиці. Втрата навіть одного людського життя або неправильний розвиток навіть однієї дитини, яка народиться через багато років після нашої смерті, повинні непокоїти всіх нас... Ми мешканці цієї маленької планети. Ми всі дихаємо одним повітрям. І всі ми смертні».

Місто Чорнобиль було засноване за три сторіччя перед тим, як Колумб відкрив Америку, задовго перед тим, як доба Ренесансу та Реформації змінила обличчя Європи, за п’ятсот років перед тим, як Петро Перший створив Російську імперію. Протягом восьми сотень років мешканці міста та його околиць працювали на землі, вирощуючи жито й картоплю, розводячи велику рогату худобу й свиней. Ґрунт тут піщаний, чимало навколишніх земель були заболочені й малопридатні для рільництва. Однак місто жило. Наполеон і Гітлер пробували захопити ці землі, але зазнали поразки. Незважаючи на голод, пошесті чуми й холодні зими, чорнобильці трималися своєї землі.

Тепер Чорнобиль фактично порожній, покинутий, позбавлений людського тепла, оточений мовчазним рудим лісом. Тепер це одне з 179 міст і сіл, евакуйованих після найбільшої в історії людства атомної аварії. Чоловікам, жінкам і дітям — мешканцям тих місць, було сказано, що протягом наступних років повернутися до своїх домівок вони не зможуть.

Атомна енергія невблаганна: вона не прощає помилок. Прихильники й супротивники виробництва атомної енергії погоджуються в тому, що вона не терпить такого рівня ризику, як інші галузі промисловості. Одна-єдина аварія може змінити цілий світ. Тим-то атомні електростанції дуже ретельно проектуються, регулярно перевіряються й обладнуються численними приладами, що запобігають виникненню небезпеки. Чоловіки й жінки, які відповідають за роботу тих приладів,— здебільшого чесні, щирі, розумні й віддані своїй справі люди. Головна їхня турбота — безпечна робота реактора. Але навіть за найвищої кваліфікації фахівців може статися аварія. Люди помиляються. Машини ламаються. І тому протягом років на ядерних електростанціях траплялися неполадки — більші й менші.

Перед Чорнобилем найзначніша аварія сталася 28 березня 1979 року на атомній електростанції неподалік м. Гаррісбурга в штаті Пенсільванія. Тоді о четвертій годині ранку охолоджувальний потік води, що надходив до осердя реактора, був перерваний, клапан відкрився, і вода потекла назад. Як і було передбачено, реактор автоматично вимкнувся і аварійна охолоджувальна система почала подавати воду, щоб тепло від розпаду радіоактивного матеріалу не розтопило осердя. Але оператори машинних залів, не знаючи, що клапан відкрився і вода перестала надходити, перекрили аварійні помпи. Лише через дві години було виявлено помилку. Тим часом вода в осерді закипіла і воно частково відкрилося. Це призвело до того, що уранові стрижні реактора перегрілися, набрякли і врешті зруйнувалися. Частина радіоактивного матеріалу поширилася за межі реактора, а в допоміжну будівлю, де містилися контейнери для зберігання води, було запомповано тисячі галонів радіоактивної води. Невелика кількість радіоактивних газів вилетіла через вугільний фільтр в атмосферу. Шкода, заподіяна обслузі реактора, була мінімальна. Тривогу викликало інше: ядерна контрольна комісія згодом з’ясувала, що реактор за годину наблизився до точки топлення.

За чотири роки перед аварією в штаті Пенсільванія загроза розтоплення реактора виникла на атомній електростанції в Декатурі (штат Алабама). 22 березня 1975 року двадцятирічний помічник електрика перевіряв, чи немає витоку повітря в кабелерозподільному залі. Він тримав запалену свічку в різних місцях, спостерігаючи за полум’ям, яке хитається від руху повітря. Під час такої перевірки на одному з кабелів загорілася поліуретанова ізоляція. Вогонь швидко поширився на весь зал, куди сходилися кабелі всієї електростанції, і палав протягом семи з половиною годин. 1600 кабелів, серед яких шістсот були безпосередньо з’єднані з системами безпеки, зазнали пошкоджень. По суті, всі ці системи, призначені забезпечувати надходження охолоджувальної води до осердя реактора, вийшли з ладу.

Аварія може статися на будь-якій атомній електростанції внаслідок помилок у проектуванні, будівництві, під час її ремонту та експлуатації. Диверсії, землетруси, смерчі та інші природні явища також можуть спричинити ядерну катастрофу.

Не тільки Сполучені Штати Америки й Німеччина розглядали можливість застосовувати ядерну зброю в другій світовій війні. Ще 1939 року радянські фізики заявили про можливість освоювати й використовувати ядерну ланцюгову реакцію. Через три роки Йосиф Сталін віддав наказ, за яким застосуванню атомної енергії у військових цілях надавалося першорядного значення, а 1949 року в СРСР було успішно проведено ядерний вибух. Між двома державами-гігантами настала доба ядерної рівноваги. Радянський уряд приділяв велику увагу розвитку атомної енергії і в мирних цілях. 1984 року 10 відсотків усієї електроенергії в Радянському Союзі вироблялося на атомних електростанціях, а в 2000 році цю цифру планувалося довести до п’ятдесяти.

Будівництво шестиблокового комплексу в Чорнобилі стало гордістю радянської атомної енергетики. Перший блок став до ладу 1977 року, а другий, третій і четвертий відповідно 1978, 1981 і 1983 років. П’ятий та шостий блоки мали стати до ладу 1988 року. Реактори Чорнобильської АЕС за конструкцією були подібні один до одного, але відмінні від тих, які використовують у Сполучених Штатах. По-перше, для уповільнення ядерної реакції в реакторах Чорнобильської АЕС застосовували графіт, а не воду.

За цієї, а також інших конструкційних особливостей зростає небезпека виходу реактора з-під контролю в разі втрати охолоджувача. По-друге, хоч чорнобильські блоки й були оточені міцними стінами, вони містилися в будівлях, що не мали бетонних бань, типових для захисних споруд на Заході. Беручи до уваги силу вибуху на Чорнобильській АЕС, можна лише гадати, як позначився кожний з цих чинників на масштабах катастрофи.

Події, що призвели до аварії, розпочалися вранці 25 квітня 1986 року. За програмою, складеною заздалегідь, планувалося зупинити четвертий блок і провести експеримент, його мета полягала в тому, щоб визначити, протягом якого часу турбінні генератори за інерцією вироблятимуть електроенергію і приводитимуть у дію водяні помпи для охолодження реактора після того, як буде припинено нормальне постачання електроенергії.

О першій годині розпочалася підготовка до експерименту. Енергетичний рівень реактора було знижено. Відтак протягом двадцяти чотирьох годин від’єднували системи регулювання рівня електроенергії та аварійні охолоджувальні системи, які автоматично вимкнули б реактор після припинення подачі пари і таким чином унеможливили б експеримент.

Нарешті 26 квітня о 1-й годині 23 хвилини (тобто через добу після того, як почалася підготовка до експерименту) подачу пари в турбоагрегат припинили. І майже відразу робота охолоджувальних помп уповільнилась, а потік води до осердя реактора різко зменшився. За нормальних умов тієї ж миті спрацювала б система автоматичного вимкнення реактора, але вона разом з п’ятьма іншими аварійними механізмами була від’єднала для проведення експерименту. За лічені секунди температура в осерді реактора різко підскочила, спричинивши некеровану ланцюгову реакцію. О 1-й годині 23 хвилини четвертий реактор Чорнобильської АЕС вибухнув.

Вибухів було два — з інтервалом у три секунди. Перший викликала пара, другий — пара або водень, утворений після того, як оболонка паливних стрижнів почала топитися і взаємодіяти з водою в камері високого тиску. Осердя розірвалося на частини, а тисячотонна накривка реактора злетіла вгору й пробила дах. Смертоносна хмара радіоактивного матеріалу — більша, ніж над Хіросімою й Нагасакі,— здійнялася в повітря, утворивши заграву, перш ніж розвіятися в атмосфері. Під дією високої температури і при доступі свіжого повітря графітовий уповільнювач зайнявся. Радіоактивна вода ринула до машинного залу. Уламки палива й металу попадали на рештки даху четвертого блока та покрівлі сусідніх будівель. Спалахнуло тридцять окремих вогнищ.

Через кілька хвилин на місце аварії прибула пожежна команда Чорнобильської АЕС — двадцять вісім чоловік на чолі з майором Леонідом Телятниковим. «Враження було таке, ніби скрізь ти бачиш радіацію,— розповідав згодом Телятников.— Вогонь спалахує то тут, то там, усе довкола жевріє, світиться, вибухає іскрами».

Телятников оголосив тривогу третього ступеня і, подзвонивши в Київ, попросив прислати на допомогу ще 250 пожежників, а сам разом з усією пожежною командою АЕС розпочав відчайдушну й виснажливу боротьбу з вогнем. Головна небезпека полягала в тому, що системи вентиляції третього й четвертого блоків сполучалися між собою і містилися в одному приміщенні. Якби зайнявся третій блок, лихо було б удвічі більше.

Дванадцятеро пожежників гасили вогонь на третьому блоці ручними вогнегасниками. А тим часом шість чоловік на чолі з Телятниковим піднялися тридцятип’ятиметровою драбиною на зруйнований дах машинного залу над четвертим реактором. Через високу температуру рештки асфальтового покриття даху почали топитися. Чоботи пожежників грузли в бітумі, кожен крок вимагав неймовірних зусиль. Отруйні випари не давали дихати, а довкола панувала майже цілковита темрява. Вода, якою заливали полум’я, миттю перетворювалася на пекучу радіоактивну пару.

Пожежні підрозділи з навколишніх міст почали прибувати о пів на четверту. А вогонь не вщухав. «Ми знали про радіацію,— розповідав згодом Телятников,— і намагалися перемогти вогонь раніше, ніж радіація подолає нас. Ми — пожежники, гасити пожежі — наш фах. Ми знали, що мусимо стояти до кінця. Це був наш обов’язок».

Незадовго перед світанком пожежі, за винятком однієї, а саме в реакторі четвертого блока (ця горіла ще кілька тижнів), було погашено. Машинний зал лежав у руїнах. Із семи чоловік, які боролися з полум’ям на даху будівлі, усі, крім Телятникова (його було госпіталізовано па три місяці), згодом померли внаслідок радіоактивного опромінення.

Аварія в Чорнобилі надала руху цілій низці подій, які мали глибокі соціальні, політичні та наукові наслідки. Далі викладаються особисті спогади про ці події.

ЧАСТИНА ДРУГА

Чорнобильські спогади

Розділ 4

Я — лікар. Це означає, що я знаю, як допомогти породіллі розродитися, вмію накладати шви, можу видалити апендикс і маю всі інші основні навички хірурга. Я також терапевт, а крім того, ще й гематолог, онколог та імунолог. Говорячи по подальшу спеціалізацію, зазначу, що основні свої зусилля я спрямовую на пошуки засобів, як лікувати лейкоз.

Лейкоз — це рак кісткового мозку, який спричинює понаднормове збільшення кількості білокрівців.

Кістковий мозок — губчата тканина, що міститься головним чином у грудині, ребрах, хребцях і кістках таза. Кістковий мозок здорової дорослої людини щодня виробляє 210 мільйонів червонокрівців, які постачають кисень тканинам організму, 105 мільйонів білокрівців, що борються з інфекцією, і 175 мільйонів тромбоцитів, які беруть участь у зсіданні крові й відвертають надто велику крововтрату. Кістковий мозок людини, хворої на лейкоз, виробляє велику кількість аномальних кров’яних тілець, і рівновага між клітинами цих трьох видів порушується на користь білокрівців. Якщо в даному разі хворий не отримає відповідного лікування, він помре від лейкозу.

Внаслідок контактів з хворими на лейкоз у мене виробилося своєрідне ставлення до життя. Я зрозумів його цінності. На моїх очах помирають чужі діти, і я вважаю благословенням те, що мої діти здорові. Тепер я менше нервую, коли моє авто не заводиться, і мені байдуже, чи є в холодильнику помаранчевий сік уранці, коли я прокидаюся, чи його там немає.

Більшу частину свого робочого часу (лабораторні дослідження, викладання, лікування хворих) я проводжу в Медичному центрі Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі (КУЛА). Щодня я маю справу з людьми, які страждають від лейкозу. Вони наважилися пройти надзвичайно складний і небезпечний для життя курс лікування, сподіваючись забезпечити собі довголіття, яке більшість із нас вважає своїм природним правом.

Я цілком переконаний, що ніхто з нас не повинен помирати від лейкозу, тому борюся за життя кожного пацієнта до останнього, якщо тільки він сам хоче бути врятованим.

Іноді я змушую себе бути оптимістом. У медицині дуже часто трапляються випадки, коли найлегше — нічого не обіцяти, а сказати, що хворого вилікувати неможливо, що він приречений. Його сім’я вважає смерть неминучою, звикає до цієї думки. І, якщо хворий виживе, всі дуже щасливі. Однак песимістичний настрій нерідко ускладнює становище. Якщо хворий чекає своєї смерті, то й медсестри, а згодом і лікарі втрачають надію на його одужання. Я вважаю за краще спробувати так змінити хід подій, аби двадцятирічний пацієнт дожив до сьомого десятка.