Володимир романець

Коли я скінчив, мені дали цілу купу паперів із письмовими запитаннями, і я заходився сортувати їх. В основному вони були трьох типів. Насамперед запитання по суті справи. На деякі з них я вже відповів у своєму виступі, на решту ми відповідали разом із Воробйовим. Було чимало банальних запитань, як, наприклад, чи подобалась мені їжа в Москві, і я відмовився відповідати на них на тій підставі, що ми зібралися обговорювати важливіші проблеми. І, нарешті, були ще й провокаційні запитання як з боку західних, так і східних кореспондентів: «Чи не здається вам, що це незначна аварія, адже в Нью-Йорку щотижня гине від рук убивць куди, більше людей, ніж загинуло внаслідок вибуху в Чорнобилі?»; або «Чи не є ця аварія більшою трагедією, ніж бомбардування Хіросіми й Нагасакі, і чи не є вона класичним прикладом бездушного ставлення Радянського Союзу до людського життя?» Читаючи такі записки, я побачив, що мати справу з письмовими запитаннями буває зручніше, ніж з усними. На письмові запитання можна взагалі не відповідати і не давати їх авторам можливості оголошувати свої звинувачення та присуди.

Через годину ми почали відповідати на усні запитання, чого, здається, доти ніколи не бувало в Міністерстві закордонних справ. Хаммер говорив небагато і викликав оплески серед присутніх, оголосивши, що оплатить вартість медикаментів та обладнання, яке надійшло до Радянського Союзу для лікування потерпілих у Чорнотілі. Воробйов, відповідаючи на запитання, подавав сухі статистичні дані. Емоційнішою його мова стала лише тоді, коли він описував дії пожежників, справедливо назвавши їх героями. Раптом я почув позаду якийсь шерех, а тоді помітив, що Хаммер підвівся й вийшов. Через кілька хвилин він повернувся і передав мені записку від Фетисова: «Ви й доктор Хаммер зустрінетеся сьогодні з Михайлом Горбачовим». Буквально через кілька секунд після цього якийсь східнонімецький кореспондент прорвався до мікрофона й запитав:

— Чи входить у ваші плани зустріч із паном Горбачовим?

Ясна річ, це було заплановане запитання, і я відповів:

— Так, доктора Хаммера й мене запрошено сьогодні на зустріч із паном Горбачовим.

Я був задоволений тим, як пройшла прес-конференція. Ми дали кореспондентам можливість поставити запитання, розвіяли деякі дикі чутки, ми були відверті й чесні з усіма. На одне із поставлених запитань, яке стосувалося уроків Чорнобиля, я дав відповідь, яка затрималась у моїй пам’яті довше, ніж усі інші. Я сказав:

— Може, я колись і пошкодую про те, що оце кажу, але мені здається, нам треба дивитися ширше на події останніх кількох тижнів. Ми мали справу з порівняно невеликою аварією і, хоч не обійшлося без міжнародних зусиль, ми змогли подати тільки обмежену медичну допомогу. Якщо нам важко допомогти трьом сотням потерпілим, то цілком очевидно, що допомога жертвам умисного застосування ядерної зброї буде неефективна. Хто думає інакше, той помиляється.

Після прес-конференції ми з Тамар поїхали до Хаммера на обід, а тоді разом з ним на відкриття його художньої виставки в державному музеї образотворчого мистецтва.

Зали музею, надані Хаммерові для його картин, були просторі й добре освітлені. Самі картини розмістили дуже вдало, і я відчував, що Хаммер щасливий бачити свою приватну колекцію на експозиції в Москві.

На відкриття виставки прибули високі представники радянської громадськості. Усі були вдягнені по-святковому. Довкола снували працівники телебачення з портативними телекамерами.

Сам Хаммер виступив дуже красномовно на церемонії відкриття виставки. Він наголосив, що Сполучені Штати й Радянський Союз повинні обмінюватися своїми мистецькими вартостями — у такий спосіб ми, без сумніву, досягнемо кращого взаєморозуміння між нашими суспільствами.

На церемонії був також Анатолій Добринін, і я побалакав з ним та Хаммером хвилин десять, а тоді ми з Тамар десь із півгодини ходили по залах музею.

Аж ось один з помічників Добриніна оголосив, що вже час їхати до Кремля на зустріч із Горбачовим, і ми, сівши в лімузин Добриніна, поїхали.

Більшість московських вулиць має спеціальну центральну доріжку, якою їздять урядові автомобілі. Проте коли ми їхали, то вільною була вся вулиця. Попереду нас не було жодного автомобіля. Ми минали квартал за кварталом, перехрестя за перехрестям, а решта машин стояли й чекали, поки ми проїдемо. Хаммер і Добринін розмовляли ніби давні приятелі, якими вони, зрештою, й були, а я в цей час згадав історію про те, що радянським дипломатам заборонили у Штатах відвідувати певні місця. Річ у тім, що як Радянський Союз, так і Сполучені Штати обмежують подорожування дипломатів другої сторони. Наприклад, радянський посол у Сполучених Штатах не має права поїхати до Сан-Франциско. Отож якщо він хоче поїхати у якесь місце поблизу Сан-Франциско, то йому треба летіти куди-інде, а звідти добиратися до мети автомобілем. Так само й радянські не дозволяють персоналові нашого посольства відвідувати деякі міста в Радянському Союзі.

Наша поїздка до Кремля тривала хвилин десять. Біля головного входу нас зустріли двоє військових і провели до маленького ліфта, де нас зустрів ще один військовий, який не міг одірвати очей від моїх черевиків.

Річ у тім, що я майже скрізь ношу черевики на дерев’яних підошвах. Я ношу їх і в операційній, і під час різних громадських заходів. І завжди без шкарпеток. Лише коли бігаю, то взуваю кросівки. І от тепер, коли я йшов на зустріч із керівником Радянського Союзу, той військовий докірливо дивився на мої ноги.

На третьому поверсі ми вийшли з ліфта і попрямували довгим коридором, де стояли кілька десятків фотографів. Горбачов зустрів нас у дверях свого кабінету, потис руки і запросив досередини. Фотографи знімали нас протягом кількох хвилин, а потім пішли.

Кабінет Горбачова був хоч і великий, але не аж надто, коли зважити на те, що його господар був наймогутнішою особою в світі — набагато могутнішою, ніж президент Сполучених Штатів, влада якого обмеженіша, ніж влада Горбачова. На підлозі лежав зелений килим. На стіні поблизу робочого столу висів великий портрет Леніна.

Сам Горбачов випромінював силу, яка аж світилася в його очах. Він був міцної статури, середнього зросту, а на чолі в нього виразно вирізнялася темно-червона лунина. Такі лунини спричинюються розширенням поверхневих кровоносних судин, які видно крізь шкіру. Лунини видаляються хірургічним шляхом, а на їхнє місце пересаджується нова шкіра. Через два-три тижні прооперована ділянка загоюється. Проте косметична хірургія Горбачова, мабуть, не цікавить.

Радянський лідер сів недалеко від краю довгого конфіденційного столу обличчям до вікон. Добринін сів праворуч від нього, а ще далі сидів перекладач. З другого боку столу навпроти Горбачова сів Хаммер, а навпроти Добриніна — я.

Горбачов подякував Хаммерові та мені за допомогу. Він сказав, що тільки-но повернувся із засідання Політбюро, і хоч Чорнобиль — це велика трагедія, але радянські люди дають собі раду в ліквідації наслідків аварії. Тут, звичайно, треба мати на увазі ще й тодішню ситуацію. У той час західні засоби масової інформації висловлювали погляд про те, що становище Горбачова на його посту нестабільне, а політичні оглядачі повсякчас запитували: «Чи утримається Горбачов при владі?» Ніби відповідаючи на запитання, він розкрив м’яку шкіряну теку й витяг звідти кілька листів. Один був від одеського робітника, товариші якого пропонували свою наступну заробітну платню потерпілим від чорнобильської аварії. Інший — був від радянського подружжя, яке пропонувало притулок чорнобильцям у своєму помешканні. Горбачов наголосив, що радянські люди підтримують його. Він витяг іще кілька листів, аби продемонструвати, що в цей кризовий час радянським людям співчуває увесь світ. Один лист був із Нью-Йорка від жінки, яка писала, що вона не така багата, як доктор Хаммер, але вкладає в конверт п’ять доларів, бо теж хоче допомогти потерпілим. Ще одна жінка, теж американка, посилала десять доларів, і Горбачов зауважив:

— Ця жінка, мабуть, багатша ніж перша.

Нараз його очі спалахнули гнівом, і він сказав:

— Люди в усьому світі співчувають нам і хочуть допомогти. А чим пояснити безвідповідальні дії вашого уряду, який зловтішається з нашої біди?

Кажучи це, він послався на американські засоби масової інформації. Агентство Юнайтед Пресс Інтернешенел цитувало джерела, які твердили, ніби кількість жертв Чорнобиля досягла двох тисяч чоловік. Газета «Нью-Йорк пост» пішла ще далі, вмістивши на першій сторінці статтю про Чорнобиль під промовистим заголовком: «Масове захоронення — 15 тисяч чоловік».

— Докторе Гейл,— звернувся до мене Горбачов,— ви знаєте справжню кількість жертв. Як може ваш уряд діяти таким чином?

На це запитання відповів Хаммер:

— Шкода, що з’явилися ці статті,— сказав він,— однак у нашій країні преса може друкувати все що хоче. Хтозна, добре це чи погано, але уряд не контролює її.

Таке пояснення не задовольнило Горбачова. Він наголосив, що державний секретар Шульц звинуватив Радянський уряд в умисному заниженні кількості жертв. Президент Рейган також підключився до антирадянської пропаганди.

— Ці гори брехні,— вів далі Горбачов,— спрямовані на те, щоб викликати неприязнь до радянських людей і відвернути увагу світової громадськості від агресивних американських дій у Перській затоці.

Горбачов гнівався. І це не була гра. Обличчя йому почервоніло, і він повсякчас штрикав кінцем олівця фетрову серветку, що лежала перед ним.

Коли настала черга говорити мені, я просто сказав, що жоден американець не зловтішався з приводу нещастя, яке спіткало безневинних людей; що через відсутність надійних даних засоби масової інформації викривили деякі факти і що моя присутність у Москві свідчить про бажання американців подолати політичні розбіжності й допомогти радянським людям. Мої слова не задовольнили цілком Горбачова, але сказаного було досить, щоб ми змогли перейти до подальших питань нашій бесіди.

— Дії вашого президента поставлять під ще більшу загрозу цілий світ,— провадив він далі.— Що буде, коли ядерна аварія станеться в космосі? Що буде, коли внаслідок помилки ядерна зброя вибухне в космосі?

Таке твердження було викликане радше емоціями, а не фактами, бо ж ніхто іще не збирався начиняти супутники ядерною зброєю. Але воно дало Горбачову змогу прокласти місток до подальшої теми, і він сказав:

— Якщо американці виведуть системи своєї Стратегічної оборонної ініціативи в космос, то ми не залишимося в боргу. Ми цього не хочемо, але в нас не буде іншого вибору.

Хаммер погодився з Горбачовим у тому, що обидві сторони повинні зробити все можливе для відвернення випадкового вибуху ядерної зброї, проте зазначив, що не в його, Хаммера, компетенції судити про ту чи ту систему зброї.

Гнів Горбачова трохи вщух, і Хаммер повернув бесіду в інше русло:

— Пане Генеральний секретарю, мені здається, що єдиний шлях зменшення загрози ядерної зброї полягає у встановленні діалогу між нашими країнами. Державний секретар США Шульц і міністр закордонних справ СРСР Шеварднадзе мали зустрітися кілька місяців тому, але радянська сторона відмовилася від такої зустрічі після того, як американці вчинили бомбовий напад на Лівію. В недалекому майбутньому пан Шеварднадзе має відвідати Лондон. Хай би пан Шульц зустрівся з ним там для вироблення плану зустрічі на найвищому рівні. Ви бачилися з президентом Рейганом у Женеві, і ви сподобалися один одному. Президент Рейган користується великою популярністю серед американського народу. Будь-якому президентові важко вести переговори про скорочення озброєнь, але підтримка, яку має Рейган, дає йому змогу йти на такі поступки в переговорах (з подальшою ратифікацією домовленостей у сенаті Сполучених Штатів), на які інший президент не зможе піти.

Це була смілива пропозиція, але Горбачов на неї не відгукнувся.

— Так, я зустрічався з президентом Рейганом у Женеві,— сказав він.— Під час тієї зустрічі ми познайомилися ближче, але я не хочу знову зустрічатися лише для того, щоб обмінятися привітаннями. Наступна зустріч повинна бути продуктивнішою.

У відповідь Хаммер сказав:

— Пане Генеральний секретарю, ви найздібніший і найреалістичніший лідер після Леніна, і саме вам під силу домогтися тривалого миру в усьому світі. Було б добре, якби ви приїхали до Вашингтона й зустрілися з президентом Рейганом.

Однак Горбачов стояв на своєму. Він сказав:

— Зустріч заради самої лише зустрічі не має сенсу. Розмова й далі тривала приблизно в такому самому руслі, аж поки нарешті пролунав сигнал про те, що час нашої зустрічі закінчився. Ми підвелися, щоб іти, але тут Хаммер повівся досить дивно, як на мене. Він зупинився, обернувся й сказав:

— Пане Генеральний секретарю, у Радянському Союзі багато євреїв, які хотіли б виїхати до інших країн. Якщо в майбутньому ви досягнете якоїсь угоди з президентом Рейганом, то її легше буде ратифікувати, змінивши теперішнє становище євреїв. Ці люди не хочуть жити у вашій країні. Вони завдають вам чимало клопоту, а західна преса висвітлює їхнє становище у невигідному для вас світлі. Чому б не дати їм змогу виїхати?

Горбачова, здається, здивували слова Хаммера, але він спокійно сказав:

— Докторе Хаммер, євреї добре почувають себе в Радянському Союзі. В багатьох інших країнах вони зазнають дискримінації, а в нас антисемітизму нема. Наші євреї щасливі. Якщо ви чули щось інше, то це західна пропаганда.

Горбачов потис нам руки, але Хаммер не вгавав.

— Пане Горбачов,— знову звернувся він до радянського лідера,— у мене є два великі бажання. Одне — це знайти спосіб лікувати людей від раку. Друге — стати свідком досягнення миру в усьому світі. Мені вісімдесят вісім років, і жити мені вже небагато. Я сподіваюсь, що ви дійдете згоди з президентом Рейганом.

Горбачов усміхнувся й сказав:

— Я ще досить молодий. Я можу почекати довше.

Після зустрічі з Горбачовим водій Добриніна відвіз нас до помешкання Хаммера. Той був дуже стомлений і ліг спати, а ми з Ріком Джекобсом пішли в контору компанії «Оксідентал петролеум». Рік викликав секретаря, і я, намагаючись не пропустити жодних подробиць, продиктував йому перебіг нашої зустрічі з Горбачовим.

Контора компанії «Оксідентал петролеум» мала досить сучасний вигляд. Вона складалася з великої вітальні, кількох конференційних залів і особистого Хаммерового кабінету, вікно якого виходило на Москву-ріку. Коли я вже закінчував диктувати, увійшов ще один секретар і оголосив, що починається програма «Час» — московська телепрограма, в якій передають останні вісті. Того ранку моє ім’я згадувалося в газеті «Правда», й радянські люди дізналися, що американські лікарі подають допомогу потерпілим від аварії на Чорнобильській АЕС. Доти радянські органи масової інформації майже нічого не писали про мене. І раптом усе змінилося. Чорнобиль став головною темою телевізійної програми: спочатку передали мою доповідь на прес-конференції, далі йшов проміжний епізод про Хаммерову виставку картин і, нарешті,— наша зустріч з Горбачовим. Я дивився телепрограму в конференційному залі. Після програми «Час» по телебаченню повністю передали пашу прес-конференцію.

Телебачення — могутній засіб масової інформації, і часом я запитую себе, чи хоч один американець, перебуваючи в Радянському Союзі, просидів стільки часу перед екраном телевізора, як я того вечора? Після закінчення телепередач, пов’язаних з чорнобильською темою, мене відвезли до готелю в лімузині компанії «Оксідентал петролеум».

Наступного ранку, в п’ятницю 16 травня, я готувався до від’їзду з Москви. Три дні тому я вирішив побувати в Лос-Анджелесі й залагодити деякі справи в Каліфорнійському університеті. Наша нагальна робота в лікарні № 6 закінчувалася. Тепер пацієнтам з пересадженим кістковим мозком потрібен був усебічний медичний нагляд протягом кількох місяців. Поки що вони почували себе непогано.

Ми з Хаммером домовилися, що я поїду в Лос-Анджелес, а через десять днів повернувся до Радянського Союзу. В Діка та Єра, які від’їжджали разом зі мною, не було потреби повертатися до Москви. Вони могли зайнятися своєю основною роботою.

Уранці 16 травня я ще раз поїхав до лікарні № 6 і, зустрівшись з Гуськовою та Барановим, сказав їм, що в мене лишилися найкращі враження про нашу спільну роботу.

— Ми одна команда,— відповіла Гуськова,— і я сподіваюся, що наше співробітництво триватиме й далі. Ви і ваші колеги зробили все можливе, щоб допомогти нашим пацієнтам. Ми глибоко цінуємо це.

Після дружніх потисків рук Баранов провів мене вниз до автомобіля, що стояв біля лікарні.

— Ми дуже вдячні вам,— сказав він на прощання. Я поїхав на квартиру до Хаммера, а тоді ми разом вирушили до Міністерства охорони здоров’я. Там Олег Щепін подарував мені картину XIX сторіччя, на якій був зображений дерев’яний будиночок, а навколо лютувала сибірська заметіль. Він сказав, що це подарунок від радянського народу. Звідти ми поїхали в аеропорт, де на нас чекав літак Хаммера.

«Оксі Перший» — це білий Боїнг-727 з додатковими баками для пального, які уможливлюють йому політ на відстань 4600 миль. Екіпаж складається з двох пілотів, бортінженера і двох бортпровідників. Коли Хаммер летів до Москви, Аерофлот, за радянськими правилами польотів, прислав йому третього пілота й штурмана, які зустріли Боїнг-727 у лондонському аеропорту Хітроу. Радянські фахівці не керували літаком, вони просто сиділи в пілотській кабіні.

Ми увійшли до літака через задні двері. Праворуч від них була перша з трьох ванних кімнат, оббита деревом, уся в килимах, з великим дзеркалом і раковиною, обкладеною зверху мармуровими плитками, що скріплювалися золотими затискачами. Далі стояли мікрохвильова духовка, кавник і холодильник зі свіжою садовиною, сиром, ікрою та іншими делікатесами, а ще далі містилася спочивальня з канапами і розкладними кріслами для спання. Зліва за спочивальнею були особисті апартаменти Хаммера з конторою, спальнею і ванною. В передній частині літака містилася друга спочивальня з двома канапами і розсувним обіднім столом, на вісім осіб, а за нею — маленька кімната зі столиком, копіювальною машиною і великою картою світу. В самому кінці були приміщення для екіпажу й кабіна пілота. Хаммер любить дивитися фільми, тому тут підібрано колекцію відеокасет. У літаку два кіноекрани, компактний програвач і багато платівок. Хитромудра система зв’язку дає змогу дзвонити по телефону з літака в будь-яку точку земної кулі.

Хаммер, його помічники, Єр, Тамар і я були єдиними пасажирами на літаку. Дік Чемплін вирішив летіти до Лос-Анджелеса регулярним рейсом на день пізніше. Двері за нами зачинились, і літак, виїхавши на злітну смугу, відірвався від землі. Я був у захваті. Радянські люди ставилися до мене якнайкраще, мені нічого не забороняли, я робив що хотів. Але летіти на «Оксі Першому» означало бути в дорозі додому.

Ми летіли до Лондона три години. В аеропорту Хітроу висадили радянських штурмана і пілота. Там ми попрощалися з Єром, який вирушав до Ізраїлю. Коли літак знову піднявся в повітря, екіпаж розіклав канапи. Я ліг і проспав до самого Лос-Анджелеса.

В аеропорту відбулася коротка прес-конференція, після якої ми з Тамар поїхали додому. Я був задоволений з подорожі, хоч і знав, що відпочиватиму мало. Після відносно безпечного для пацієнтів місячного післяопераційного періоду настають тижні, коли їхньому життю постійно загрожує небезпека. Здебільшого смертельні випадки трапляються не відразу, а в проміжку між тридцятим і дев’яностим днями після операції.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Подорожі тривають

Розділ 9

З весни 1986 року я шість разів побував у Радянському Союзі... Кожна подорож збагатила мене новими знаннями про світ, у якому ми живемо, змусила ще раз поглянути на своє життя і осмислити його, краще пізнати себе самого.

Мій прадід по батьку разом з дружиною і дітьми приїхав до Сполучених Штатів з Білорусії. Один з його синів був моїм дідом, який більшу частину свого життя працював кравцем на нью-йоркській фабриці пошиття одягу. Мій батько Гарві Галинський народився 1908 року в Брукліні. Коли він працював у страховій компанії, йому порадили спростити прізвище — це, мовляв, полегшить просування по службі. Так батько став Гарні Гейлом.

Моя мати була на кілька років молодша за батька й походила приблизно з такого самого середовища.

Я народився 11 жовтня 1945 року в Нью-Йорку і там закінчив середню школу. Наука давалася мені досить легко, я вчився за програмою для обдарованих і мав добрі оцінки. Атлетичною статурою не відзначався, був надто малий, щоб грати у футбол, тому віддавав перевагу сокеру, а суботами відвідував інститут, де викладали ремесла, і час від часу заходив до кав’ярень у Грінвіч-Віллідж, щоб послухати виступи поетів. Окрім того, я часто бував на концертах оперної музики.

Мої батьки дуже цікавилися культурним життям Нью-Йорка. Тато розповідав, що мама вперше мало не силоміць завела його до театру. І музика полонила батька. Він довго не міг прийти до тями. А по якомусь часі вже знав напам’ять усе, що ставили в «Метрополітен-опера».

Пригадую, як у дні мого дитинства батьки зацікавлено читали газетні повідомлення про події в концертному залі «Карнегі-холл». Двічі або й тричі на тиждень вони їздили в Манхеттен на вистави і безкоштовні, і дуже дорогі. Часто вони брали з собою й мене. Пам’ятаю, як пізно ввечері ми поверталися в метро додому. Не знаю, чи завжди ті вистави були по наших грошах.

А проте їхній ентузіазм передався й мені — я люблю гарну музику і малярство.

Протягом останнього року навчання в школі я підробляв, розносячи газети «Нью-Йорк таймс» і «Геральд трібюн» по класах, де викладалися соціальні дисципліни. В нашій школі було вісім тисяч учнів. Один розносець мав розподілити між багатьма класами дві тисячі газет. Я працював у парі ще з одним учнем десять годин на тиждень, отримуючи 8–9 доларів за годину. Ми приходили до школи о 6.30 — 7-й ранку. Більшу частину зароблених грошей я заощадив для навчання в коледжі. Щовечора почував себе втомленим — адже поспішав до школи розносити газети, коли мої однокласники ще спали. Окрім того, чотири рази на тиждень я залишався після уроків грати в сокер.

На побачення ходив не часто: причиною цього, мабуть, була моя сором’язливість. Щороку тридцять першого грудня я зазнавав нервового струсу. Мої батьки приятелювали із сім’єю, в якої була дуже вродлива донька. Близько третьої години пополудні я просив маму подзвонити мамі тієї дівчини й дізнатися, чи не має вона з кимось побачення на Новий рік. Чомусь виходило так, що моя знайома завжди була вільна, і я призначав їй побачення.

Взагалі я був досить самостійний. Мої батьки ніколи не нав’язували мені своєї волі, але я знав, що завжди можу покластися на них, що вони в разі потреби завжди прийдуть мені на допомогу. 1962 року я закінчив школу й шістнадцятилітнім юнаком вступив до коледжу. Мої батьки свого часу також училися в коледжі, але залишили навчання. Щоправда, мама все-таки повернулася в коледж і в свої п’ятдесят років отримала диплом. Питання про мою вищу освіту було вирішене, проблема полягала лише в тому, де її здобувати. Мама хотіла, аби я вчився десь недалеко від дому, й доводила, що університетська система освіти в Нью-Йорку краща, ніж у більшості приватних коледжів. А на думку батька, мені слід було залишити Бруклін. Мій життєвий досвід, набутий у середній школі, не виходив за межі одного міста, а життя в Нью-Йорку вважалося не типовим для США. Я мало знав про коледжі й погано орієнтувався в них, тож не міг визначити, котрі ліпші, більш престижні, а котрі гірші, куди важко, а куди легше вступити. Цікавлячись машинобудуванням, я спочатку покладав надії на Легайський коледж, але доля вирішила інакше.

Коли я закінчував школу, по телебаченню показували спеціальну програму, в якій, за розробленими тестами, порівнювали знання студентів різних коледжів. Кілька змагань виграв Гобартський коледж. Один із членів його команди мешкав у нашому будинку. Це справило на мого батька велике враження. Я звернувся до приймальної комісії і був зарахований у коледж.

У Гобартському коледжі, розташованому за містом у штаті Нью-Йорк, навчалося 1200 студентів, що становило приблизно дві третини кількості учнів нашого випуску середньої школи. Навчання в коледжі стало для мене доброю життєвою пробою. Я був вихідцем з однорідної групи населення, а тут ньюйоркці складали лише десять відсотків. Я знову спробував грати у футбол, але з того нічого не вийшло, тому вдався до гри в лакрос. Учився добре і повсякчас прагнув розширити свої інтереси. Поза програмою цікавився філософією та іншими надбаннями західної цивілізації. Відростив собі бороду й довге волосся. Якийсь час я жив у студентському гуртожитку і невдовзі дізнався про людей чимало такого, про що й не здогадувався, живучи в Брукліні. Бажання перейти до медичного інституту визріло в мене на перших курсах навчання в коледжі. В середній школі я мріяв стати фізиком-ядерником. Мій двоюрідний брат, старший за мене на десять років, захоплено розповідав мені про свою роботу. Здавалося, важливішої галузі науки не може бути. Адже ядерна фізика має великий вплив на події світового значення, на філософію і навіть на математику. Згодом у коледжі я захопився біологією. Фізика, особливо теоретична, відійшла на задній план. У біології праця відразу давала плоди. Не пригадую, чи довго я розмірковував, що робити далі, але навчання в медичному інституті було логічним продовженням моєї діяльності.