Володимир Шаян «Віра предків наших»

У своїй поезії і ідеології Ольжич закладає підвалини для цієї нової лицарської етики.

„ Одвага, Непохитність, Чистота, Милуйтеся, беріть і будьте, будьте! "

Оце є той момент, коли мистець креаціоніст проголошує своє божественне „Станься Світло!" Хай буде Світло! Хай буде Одвага! Хай буде Непохитність! Хай буде Чистота!

Відвага — нести у світ правду свого високого призна­чення.

Непохитність — це не тільки традиційна вірність жовніра своїй державі, — не та вірність, що випробовується в хвилині потуги держави, коли за її зломання грозить кара смерти, — але це вірність лицаря своєму Вождеві, що випробовується в найбільш драматичних, а часом трагічних моментах борні, ко­ли тільки ця непохитність і вірність лицаря може врятувати справу велику і святу.

Чистота — це відданість цілого життя, цілої духовости і цілої душі одній, великій і священній справі.

Оце є ті прикмети, що здійснені в житті людини відрізня­ють Лицаря від купи живого біологічного м'яса, що часом че­рез помилку носить також назву „людини".

Жити цією лицарською душею — значить для Олега: —

Бути!

„Будьте!" — це встановлення нової онтологічної якости в процесі самого буття.

Це процес божественної творчости у найдослівнішому значенні цього слова.

Борець за Українську Державу — це не тільки герой, але це Лицар, — член зорганізованої спільноти, завдяки якій і че­рез яку і для якої його лицарство здійснюється.

Ольжич не тільки проголошує ці ідеали, але він їх повніс­тю і досконало здійснює.

Але наш шлях ще стрімкий і далекий. Ми наближаємося

до найвищої і найбільш недоступної скелі Ідеалу Української Духовости.

Цей Ідеал заключається не тільки в Лицарстві, але ви­разно і виключно в Святому Лицарстві .

Борець за волю України — це не хижацький раубріттср, що чигає на злобич по темних і непроходимих дорогах, це не винищувач народів, це не тюрсмник-кат, ані кривавий посіпака лютого тирана.

Це той Святий Лицар, що приїзджає на арену бою із Свя­тої Твердині на човні, що його тягнуть Білі Лебеді. Це той, що захищає покривджених, що визволяє уярмлених. Це той, що справедливо карає злочинців судом святим і справедливим. Це той, що буде встановлювати новий лад нового світу.

Це той Святий Лицар, що його появи жде ціле людство, як свого спасення.

Це Тобі, Лицарю Українського Визволення, дано здійсни­ти цей найвищий шлях і найвище Призначення.

Тепер зрозуміємо слова,Олега:

„ Далеко в безодні ланцюг поколінь Лик часу сіріє і гине: Тобі бо самому найвищих горінь Дано осягнути вершини. "

Святість, про яку говорю, — це не є церковна святість схимника і аскета, це не святість ченця Івана Вишеньського, що замкнувшися живцем у келії-домовині, спасає свою душу, залишаючи на поталу зловісного ворога і втіленого чорта свою власну націю, навіть тоді, коли вона кличе його рятунку. Це не філістерська самозабріханість нужденного труса-пацифіста, що затикає вуха на крик мордованої жертви. Це не квієтизм веге­тативного існування.

Ні, ні, ні! Це активна, бойова і героїчна Святість Лицаря, якої суть є у безособовій вірності і відданості Високому і Свя­щенному Ідеалові. Таку Святість здійснив Олег у своєму житті і на такий високий шлях хоче він вести своїх Лицарів.

Саме це почуття вищої і віщої гюсвячености підкреслю­вав Олег, як найвищий і провідний мотив української історії. У затраті і у відсутності цього почуття вбачає Олег найглибшу причину трагедії України.

Ось його слова:

„ ... Почуття посвячености землі, чинів і зброї, — спільно­ти, таке ж далекосяжне своїм значенням, як Боже помазання ЇЇ провідників. Божа благодать, що сходить на прапори народу чи війська, виключаючи кожний сумнів, — це те головне, що рішає про перемогу ... "

Що лиш в тому аспекті свящепности і божественности української справи зрозуміємо Ольжича Ідеал Нації"й України.

„ О, Націє, дужа і вічна, як Бог, — Не це покоління холопів, — Хто злото знеславить твоїх перемог При Корсуні і Конотопі.

О, Націє, що над добро і зло, Над долю і ласку і кару, Поставила тих, що їх сотні лягло У дні незабутні Базару. "

Новий схід сонця. Ранній туман розвіявся. І нагло у Сяй­ві Світла і Слави стає перед нашими очима оця Вежа Найви­щої Духовости, Що її маємо здобути у шаленому штурмі.

Це Україна!

Вона Сама! Свята і Божественна!

— Чи Ти є українець?

Стань над берегом свіжорозкопаної могили, заглянь у ві­чі отвореним дулам катівських рушниць, — так як герої Базару — і тоді відповідай на це питання:

— Чи Ти є українець?

Чи Священна і Вічна Ідея України є для Тебе цінніша і важніша від самого життя?

Відповідь є тільки у відчутті святости Української Спра­ви:

„ І так тебе хміль наливає ущерть І так опановує тіло, Що входить твоя упокорена смерть, Як служка бентежно — несміло.

Це є таке почування, що дає людині повну перемогу над фізичним з'явищем смерти.

Це сама безсмертність.

Тут що лиш, на цих висотах, можна би почати аналізу­вати найвищі філософські проблеми, зв'язані із світовідчуван­ням Ольжича. Це проблеми Нації, Бога, проблеми Апогеози На­

ції, проблеми Добра і Правди, що знаходять свою вищу роз­в'язку у питанні святости.

Аналізі почування святости у Ольжича, я присвятив окре­му працю оголошену у „ЗОВІ ОРДЕНУ" ч.2 і передруковану у скороченні у „УКРАЇНСЬКОМУ СЛОВІ" 4.657 та 4.658.

Тут хочу звернути увагу тільки на один момент. Розгля­даючи ці питання ми нагло побачимо, що рівночасно із ними розв'язуємо найтяжчі питання філософії і духовости цілого люд­ства. І коли ці питання стануть для нас важливими питаннями життя і смерти — якими вони в дійсності є — тоді нагло пробу­димося із сну... на висотах Найвищої Вежі Духовости.

Це Українській Нації у величавому трагізмі і героїзмі її борні, дається передова розв'язка тих питань, що їх до сьогодні не розв'язала історія людства.

І тоді виявиться, що психо-онтологічна ідентифікація Ук­раїни із Найвищими Ідеалами Людства — це не суб'єктивне за­хоплення, або самозакоханість українця, але це дійсна дійсність тієї безсмертної Величі і Слави, що її здійснює Українська На­ція у борні за свою суверенність.

Це Божественна Нагорода і Божественна Рівновага (Кар-ма) за довгі століття безвинних терпінь і кривд, що їх терпіла Українська Нація. В цій борні вона виявила стільки терпнмо-сти, стільки людськости, стільки любови, стільки героїзму, стіль­ки непохитности, стільки моральної величі, стільки великого священномученництва, що справді цій Нації дано якнайвищий вінець її Слави досягнути і здобути Найвищі Вежі Духовости.

Святий Лицар Олег побачив і зрозумів цей шлях.

І своєю великомученицькою смертю він ці Вежі здобув.

Здобув для цілої Української Нації.

Тільки це є правдою, за що ти годен покласти своє життя. Тільки це є ідеалом, що ти потверджуєш жертвою цілого життя.

Цю найвищу печать правди Олегові було дано скласти жертвою своєї крови.

Олег шукав у своїй ідеології ідеї і міту, що був би стиму­лом для історіотворчих зусиль української нації.

— Цей міт він знайшов і втілив його у своє власне життя — і таким перейде він у історію і вічність: як втілення міту про Святого Лицаря!

Він один із тих Святих Лицарів Української Правди, що були й будуть, — щоб:

„ ... бачити тільки Сонце, Щоб тільки кричати Правду! "

Може аж тепер зрозуміємо усю глибінь його безмежної надії, любови і благородної гордости, з якою він дивився на ря­дового воїна Організації Українських Націоналістів. Він гово­рить про це у своїй безсмертній поемі „Піхотинець". У цьому Піхотинцеві він вбачає душу того самого Великого і Святого Лицаря, що живе в його власній душі.

Його душа немов відділена від тіла, мов білокрила го­лубка радіє, що повністю опановане, молоде і дуже тіло лицарів іде на смертельний бій за святу справу:

„ Душа відділилась від тіла, -Ще там на майдані міськім. Врочиста така, білокрила. Літає і в'ється над ним.

А тіло струнке і спокійне, Ступає в холодних рядах. Довіку його не обійме Ні сумнів, ні згадка, ні страх.

І радісно духу дивиться, Як тіло тяга кулемет, Стискає гарячу рушницю І вперто повзе наперед. "

Тут Ольжич своєї любови уже не приховує. Він любить у них їх відважну, чисту, білокрилу душу, душу безмежної по­святи, що єднає у собі найвищі Ідеали Людства: Потугу, Лицар­ство і Святість.

Історія людства може зачатися наново. її найвищі ідеали вже здійснені у живих людях.

Людство молиться до Святого Юрія Переможця, до Свя­того Лицаря, що своїм списом вбиває лютого Дракона, рятую­чи життя прекрасній королівні. Цей міт є тільки християнською версією одного із найстарших мітів арійської мітології про со-няшного Бога й Героя, що бореться із Темінню репрезентова­ною символічно у виді Дракона. Насправді наука палеонтології не знає такого звіря. За це були в історії людства препотужні Дракони Темноти, Насильства, Жаху, Ненависти, Засліплення

чи Бунту. Цих дійсних Драконів мусить перебороти Святий Ли­цар у своїм серці, заки вирушить до бою із тими самими Дра­конами в історії людства.

Таким Святим Лицарем, Переможцем Змія, був Олег Оль­жич.

Я був безмірно щасливий, коли довідався, що гурт ідей­ної студентської молоді „Зарево" вибрав своїм патроном саме Олега Ольжича.

На патронів вибирають вірні святих. Здоровий націо­нальний інстинкт підказав Вам, Друзі, іцо Олег Ольжич був справді Святим, — Втіленням Ідеалу Національного Героїзму і Жертви.

Ваш вибір був добрий,'Найдорожчі Друзі і Лицарі!

Парсіфаль, Ґалягад, Ґавейн, Боре, Юрій Переможець, Арджуна, — чи Князь Незламний, — це тільки мрії поетів і про­років.

Це тільки поезія і мітологія.

А Олег Ольжич — це не святий із паперової ікони, ані із фантастичної повісти про лицарські пригоди.

Олег Ольжич — це кров і кість Української Нації.

Він дійсно здобув цю Найвищу Вежу Духовости вчора, що її нам треба здобути... сьогодні і завтра.

У цій дійсності Борні і Святості Святого Лицаря Олега, лежить найміцніша запорука тих подвигів і перемог, що їх до­сягнуть Лицарі України у їх буревійному поході до Сонця Віч­ної Слави.

Розуміння ідеології часто спрощується до ролі тієї ідеоло­гічної поживи чи зброї для мас, потрібної для утримання їхньої національної свідомости на відповідній висоті, саме на висоті бойових завдань нації в її борні за державність. Але ж це є тіль­ки застосування ідеології до нижчих рівнів свідомости мас, це ідеологія пристосувальна, чи приміиена ідеологія для щоденно­го вжитку. Звичайно вона повинна існувати і повинна досягати можливо найвищого рівня. Чим вищий її рівень, тим певніше її здійснення в історії нації і людства. Різниця між ужитковою ідеологією а дійсною ідеологією є така, як поміж катехизмом для народньої школи, а писаннями св. Августина. Або така, як поміж відпустовими образками і поміж Мадонною Новаківсь-кого чи Рафаеля.

Одначе, насправді не дасться перевести точної межі по­між напр. ідеологією Платона і філософією Платона. Його Рес­публіка, хоч займається головно проблемами національного со-лідаризму, повертається в тому самому високому світі філософ­ських і моральних ідей, що його Парменідес, Тімеус чи Оборо­на Сократа. Кожна філософія, будучи пізнанням дійсности, до­бра і правди, має в собі зерна висновків, які із невблаганною конечністю з цього пізнання випливають у приміненні до істо­рії. І навпаки, кожне успішне чи велике і свідоме діяння в іс­торії, має в своїй основі, як своє заложення, певний образ дійс­ности і правди, примінений до історії. Різниця виявляється ду­же тонка у менше або більше гостро наголошеній системі вис­новків, які випливаючи з даної філософії, мають примінення до людської дії, зокрема в матеріялі людської історії. Філософська система сполучена з такою ж системою висновків у відношенні до історії людства, зветься в модерних часах ідеологією.

Якщо трапляються системи ідеології оперті на дуже вбо­гій, примітивній філософії або світогляді, то цей факт тільки за­суджує дану ідеологію, але ніяк не знижує ані не знецінює тієї високої науки, що зветься ідеологією. В системі наук стоїть во­на на найвищому рівні у гієрархії людської думки поміж сво­їми сестрами — метафізикою, етикою, аксіологією і теологією. Насправді ці сестри є нерозлучні і рідко коли бачимо окремий виступ тільки одної з них. Ця наука має своїх адептів, майстрів і навіть гієрофантів.

Українська нація визначається незвичайно високим хис­том ідеологічного думання і світовідчування. Ідеологія націона­лізму стає національною святістю і має виразну тенденцію ста­ти національною релігією. Тим більше треба оберігати цю висо­ку науку від непокликаних і малограмотних профанів.

Олег Ольжич — це один із високих жерців української націоналістичної ідеології. У вогнях борні за визволення, не до­велося Ольжичеві писати довгих філософських трактатів із ци­татами, відсилачами, бібліографічними нотками і іншим ванта­жем праць т.зв. „великого калібру". Овоч, зерно і саме нат­хнення своїх високих пізнань і горінь вкладав Ольжич у слово, що було безпосереднім актом борні і творчости історії.

Яка частина ОУН не видає Різдвяної Відозви? Кожний окружний провідник уважає це своїм обов'язком. Кожний окружний провідник робить це добре. Він вкладає туди усю свою любов до нації і до найближчих бойових друзів, поєднує

це з усім теплом родинного свята, що воно собою навіває. Кож­ний окружний провідник пише ці різдвяні відозви добре. А що, коли цю різдвяну відозву напише сам Ольжич?.. Тоді він вкла­дає в неї свою історіософічну концепцію об'явлену на висотах його натхнень і найбільш точних дослідів, як кість кости і суть суті історії України і замкне їх у геніяльно згущених, насиче­них емоціями нечисленних рядках єдиного у своїм роді визнан­ня родової віри, у формі... Різдвяної Відозви, виданої від полі­тичної партії.

І ось тут стрічаємося на самому вступі з першою небез­пекою, яка існує для пам'яті Ольжича і для об'єктивної оцінки його великої спадщини. Горді із свого шуфлядкового схематиз­му і повторносте, професори університетів не є склонні шука­ти чи бачити високої і справжньої філософії у формі різдвяних відозв чи інших партійних звернень. І навіть факт, що Ольжич був їхнім висококваліфікованим товаришем по-фаху, не мусів би помогти Ольжичеві. Але Ольжич знав, що він робить. Він ви­брав той шлях, яким пішов і вибрав краще.

Його висока філософія й ідеологія, хоч звернена безпо­середньо на ужитковий рівень політичної і збройної борні за визволення, саме завдяки єдиній в історії природі цієї борні, са­ме завдяки її героїчному і трагічному напруженню, саме завдя­ки її морально-ідейній висоті, — знайшла єдиний у своїм роді вираз у натхненному і високомистецькому слові Ольжича. Фор­ма бойових звернень чи бойових проклямацій виявилася тією гідною духа Ольжича криштальною Чашею Ґраля, в яку він переливав священну і чисту кров свого лицарського натхнення. Не можна, справді, мріяти про кращу форму виразу для філо­софії борні і святости. Тут — на цьому вибраному ним самим шляху — Ольжич здобуває єдине у своїм роді досягнення. Хоч цілий час жив він на найвищих ідеальних висотах людської думки, йому вдається рівночасно промовити і знайти зрозумін­ня серед тих його друзів зброї і лицарів, що цих висот не мали щастя чи можливосте досягнути. Правди, що їх хоче встанови­ти Ольжцч, не тільки живуть у сфері інтелекту нації, але від­разу проникають і доходять до сердець і до розуму тих, щО ра­зом із Ольжичем нову історію творять. Національний солідаризм — це не тільки солідаризм спільної борні і жертви крови, це також той найвищий на світі солідаризм духового єднання.

Українська нація має право на благородну гордість, що її національна ідеологія народилася і виковувалася в огні націо­

пальної революції. Завданням наукових дослідів ідеології Оль­жича було б перш за все шляхом дуже совісної аналізи відтво­рити із творів Ольжича розгорнену систему його ідеології — ідеології у справжньому й найвищому значенні слова, що їй дає вираз Ольжич у поодиноких своїх зверненнях, прокляма-ціях, статтях, есеях чи віршах. Піднявши завдання дати почин того роду студіям про Ольжича, я мусів відмітити один факт, який здавався б на перший погляд дивним:

Ідеологія Ольжича є в однаковій мірі виражена в його поетичн'й як і в т.зв. публіцистичній творчості. Виявляється, що трудно навіть говорити про публіцистику Ольжича у зви­чайному'значенні слова. Але його ідейний світ є нероздільний і єдиний, так само як його життя і борня. І хоч можна окремо аналізувати кожний його твір, а отже можна окремо аналізу­вати його поезію і т.зв. прозу, то цілість його світогляду й ідео­логії дається тільки через досліджування цілости його творчо­сти. Спільним є не тільки світ його ідей, але іі той світ напру­жених, живих і високих емоцій, що є так дуже характеристич­ний для індивідуальності! Ольжича. Його поезія була б незро­зуміла без його есеїв і його есеї були б незрозумілі без його по­езії. Щобільше: всі прикмети стилю Ольжича-поета знайдемо і в Ольжича-ідеолога. Та сама згущеність образів, та сама насиче­ність змістом, та сама економія і сила мистецького слова. Ба­гатство повновартісних поетичних метафор, своєрідний ритм поетичних фігур, творить з його т.зв. прози правдиву поезію в прозі. Так само доводиться мені клясифікуватн ідеологічну творчість Ольжича. Всі його твори належать нерозривно до іс­торії української літератури.

На цю притаманність ідеології українського націоналізму звернув уже увагу проф. Ю. Бойко, вказуючи у своїй праці „Ос­нови українського націоналізму" на той факт, що пізнавальні елементи цього світогляду знаходять свій вираз так само в по­езії, як у публіцистиці. Саме творчість Ольжича є найбільш яс­кравим прикладом для цього ствердження. Справжні і найвищі висоти його пізнання були йому дані у віщому натхненні, якого виразом є його вірші.

У цій праці я бажаю спинитися на тих концентрах іде­ології Ольжича, що є його творчим вкладом в ідеологію україн­ського націоналізму. Ці нові і творчі елементи знайдемо перш за все в історіософії Ольжича. Треба сказати, що ідеологічна система Ольжича, якщо йдеться про питання українського на­ціоналізму — це головним чином його історіософія.

На самому вступі доводиться боронити дійсність історіо­софії як науки. Матеріялістичне думання настільки загніздило­ся в науці історії, що історіософію трактують історики здвиг­ненням рамен, як щось зовсім ненаукове й суб'єктивне. Але в дійсності кожний підручник історії, кожна методологія історич­них дослідів, має в своїй основі певну історіософію, певне розу­міння, що саме є історією, певні норми цінностей згідно з яки­ми оцінені певні факти, як історичного значення. Матеріялістич­не розуміння історії є саме такою дуже примітивною і дуже не­науковою системою історіософії, тобто мудрости історії, в данім випадку її розуміння як висліду продукційних умовиш. Навіть примітивний хронікар пише тому про княжі родоводи і війни, бо вважає, що саме ці події мають основне значення для історії, а отже є змістом історії. Словом, кожний історик має певні оз­начені норми цінностей у відношенні до подій із зовнішнього світу. На основі цих норм цінностей він відмічує одні факти як важливі, а інші вважає неістотними і без основного значення для історії. Сьогоднішні історики не помічають факту, що їхнє розуміння історії і її рушійних сил є дуже вбоге і поверховне. їхня історіософія справді не далека від матеріялізму в його най-вульгарнішій формі. Але цю звичайну й загально прийняту на університетських катедрах систему історичного думання, вважа­ють історики єднноправильною і об'єктивного, і тому всяке ін­ше думання характеризують як ненаукове або позаісторичпе. Цю релятивність норм цінностей істориків усвідомила собі вже італійська школа істориків, яка не визнає ніякої історії за нау­ку, приписуючи їй таку саму вартість, як історичним романам, де автор із безлічі фактів вибирає саме такі, що його цікавлять і що сам він уважає визначними чи історичного значення. В та­кому стані система історичного думання філософа-ідеаліста, який бачить в історії здійснення чи розвиток ідей, буде видава­тися сьогоднішньому історикові, який ще не визволився з оков матеріялізму, чимсь буцімто суб'єктивним, що він окреслює досить згірдливим для матеріяліста окресленням історіософії. Побачимо, одначе, на прикладі історіософії Ольжича, що справ­жня історіософія є глибшим вникненням в основні закони і ро­зуміння рушійних сил історії, а отже справжньою і повноцін­ною науковою системою. Ми побачимо дивний, хоч дуже про­стий факт, що всі історики України повинні вчитися історії Ук­раїни саме від Ольжича. Я маю на увазі зовсім дослівно те, що говорю.

Виявляється перш за все, що сама історіософія не є но­

вістю в українській історії і що кожне високе державне чи на­ціональне думання було нерозривно зв'язане з мудрістю історії.

Із „Слова про похід Ігоря" довідуємося, що історіософом був уже сам Боян і „Слово" цитує фрагменти чи афоризми істо-ріософічної мудрости Бояна. Із цих фрагментів видно, що Боян вірив у здійснення божественної справедливости в історії і що нікому злому не минути суду Божого в самій історії. Саме „Сло­во" є в основі своєї концепції і мистецької структури історіо-софічною поемою. Нічого дивного, що саме цей найвеличніший пам'ятник української духовости стане основою основ для історіософічного думання Олега Ольжича. Дух Нації виявляється найповніше на найвищих висотах національної думки і там са­ме треба шукати джерел національної свідомости і там саме треба шукати основних рушійних сил історії даної нації.

Історіософами були українські літописці, історіософами були літописці козацькі, а зокрема найбільший з них Величко, історіософом був автор „Історії Русів", історіософом був і сам Шевченко у своїх найбільше глибоких поемах як „Великий Льох", „Кавказ", „Сон" і ін. Історіософію блискуче відновлює в модерних часах Василь Пачовський в його пробудницькому творі „Сон Української Ночі" і саме тут, саме в цій тяглості іс-торіософічного думання, українська національна свідомість ви­являється найповніше і досягає єдиних в історії світу висот.

В тяглості історіософічного думання знаходить Ольжич основне джерело для дослідів української національної свідо­мости, як також джерело й основу для творення ідеології мо­дерного українського націоналізму. Його „Сонце Слави" — це могуча симфонічна поема в прозі, в якій перегукуються на пов­ний голос усі століття, в якій звучить на повний голос усе те, що було виразом найвищої національно-державної свідомости в цілій історії України. Всі ці вискази, чи вияви найвищих ви­сот свідомости, зібрані тут немов у зосереджуючій точці і спле­тені в єдиний вінок героїзму і слави, у віщу поему про духові вершини свідомости нації, проявлені в її величавій історії. Тут саме далася Ольжичеві довгождана синтеза української історії і української духовости. Історія України схоплена тут повніше, більш глибоко, більш науково і більш дійсно ніж цс зроблено в грубих томах інших істориків, які тільки реєструють факто­логічний матеріял і шукають т.зв. „прагматичних" зв'язків, тоб­то насправді чисто зовнішніх і механічних зв'язків за їх рецеп-тою історичної причиновости. Вони — ці історики — зовсім не

бачать дійсної природи діючого підмету в історії. Вони не розу­міють також, що саме природа підмету в першу чергу зумовлює історичну дію.

Тому правдива історія буде сміливим об'явленням душі нації, яка саме являється творцем своєї історії. Саме через зро­зуміння душі нації доходимо до глибшого і справжнього зрозу­міння самої історії. Якщо критерієм вартости науки і методи є її пізнавальна спроможність, тоді саме тут стрічаємо найповні­ше виправдання історіософічної методи досліду. Цей факт я мав на увазі, закликаючи істориків України вчитися її зрозу­міння від Ольжича.

„В основі української духовости лежить мужнє й актив­не сприйняття життя. Українську духову особистість визначає теж виразний і сильний бойовий інстинкт. Войовничість ь укра­їнській свідомості творить невід'ємну рису й одну з основ на­ціонального світогляду, яка давала народові міць і певність себе на своєму історичному шляху" (Ольжич, Сонце Слави).

Але ці риси національного характеру і душі є тільки ос­новою, на якій виростають якості куди важніші і вищі.