ПЕРЕКЛАДИ ГИМНІВ РИҐВЕДИ І ДУХОВИЙ СВІТ ЛЕСІ УКРАЇНКИ ( Порівняльно-літературознавча студія )

Вперше в українській літературі

Знайомість із літературою старинної Індії відіграла і далі ще відіграє велику ролю у формуванні численних ідей і ідео­логій Західнього світу зокрема в літературі і філософській думці. Слід ствердити нову добу в історії європейської духо­вости саме під впливом цього знайомства. Воно припадає на кінець 18-го та ціле 19-е століття. Цей рух був пов'язаний силь­но із романтизмом, хоч саме цей зв'язок вимагає ще глибших порівняльних дослідів. Тут вистачить згадати братів Шлєгелів

і самого Ґете в німецькій літературі та великого титана люд­ської мислі, яким був Артур Шопенгауер. Він твердив, що „Упа­нішади" були розрадою його життя і будуть розрадою його сме­рти. Була це в нього настільна книжка, дуже недосконалі пе­реклади французького ученого Анкетіля Дюперона на латинсь­ку мову.

Цей же Анкетіль Дюперон відкрив і переклав уперше священні книги Зороаштріянців, це є „Авесту", яку з небезпе­кою життя і пречисленними пригодами привіз із Індії. Виста­чить мабуть згадати, що це саме в тій книзі, себто в його пере­кладах „Авести" стрічаємо в Европі вперше слово „арійський" і „арієць". Відомо, що це не саме слово, але цілий комлекс по­нять і ідеології, які відіграли важливий вплив на формування релігійно-філософської думки 19-го століття.

Знайомість із Гимнами Ригведи надходить дещо пізніше, бо аж у половині і другій частині 19-го століття. Монументаль­не шеститомове видання цього архитвору індо-арійської думки й віри разом із коментарем Саяни кладе основу під наукове вивчення і дослідження цього пам'ятника, яке ще далеко не закінчене.

Жалюгідне перекручення розуміння Слова „арійський" як „німецько-ґерманський" з боку Гітлера сильно послабило за­цікавлення учених тим предметом після другої світової війни.

Разом із проголошенням свого монументального видан­ня, той сам Макс Мюлер у своїй славній доповіді у Лідсі кладе ; основи для порівняльного релігіознавства як науки, яка згідно із його переконанням змінить історію цілого світу.

Щоправда вже Анкетіль Дюперон у коментарях до свого видання Авести сягнув глибоко до порівняння чи впливів орієн­тальної мудрості на християнізм, але поза кругом висококвалі­фікованих спеціялістів ці піонерські намагання залишилися за­бутими. На українську літературу й духовість цей твір мав вплив через „Слов'янську Мітологію" Миколи Костомарова. Костомаров познайомився з цим твором через його німецький переклад Кльойкера, який він наводить вже на перших сто­рінках своєї основоположної праці. Тут доводиться мені при­гадати моїм читачам уже відмічений мною факт, що цей твір Костомарова був спалений церковно-царською цензурою і — не знаю, скільки примірників залишилося на світі. Один напевно у Британській Бібліотеці.

Про старосанскритську літературу існує ціла величезна гора праць в усіх мовах Західньої Европи, в тому об'ємі студії і переклади „Гимнів Риґведи". Тут надуживаю довірености чи­тача, який справді мусить мені повірити, що це таки справді ці­ла гора.

Стрічаємо відгуки цього велетенського руху і в україн­ській літературі. Крім згаданого вгорі Костомарова, Франко був обзнайомлений із деякими течіями Цього річища із вираз­ними слідами і засвідченнями в самій його літературній твор­чості та наукових працях. Зокрема важливою є тут його гли­бока дослідницька праця про „Варлаама і Йоасафа", що яв­ляє собою християнську травестію буддійської теми. Україн­ська література може бути гордою, бо саме в ній стрічаємо о-дин із дуже вчасних перекладів цього твору, який кружляв по Европі.

Про шляхи, якими мотиви індійських байок дісталися до його популярного „Лиса Микити" написав я окрему працю дру­ковану у „Визвольному Шляху" з нагоди 50-ліття його смерти.

Якщо йдеться про переклади із санскриту то слід було б тут відмітити декілька творів перекладених Хоткевичем і Ріттером. Це вже 20-те століття, коли європейська орієнталістика зібрала преобильне жниво.

В ділянці орієнталістики ми можемо з гордістю відмітити справді титанічної міри ученого, яким був Агатангел Кримсь­кий. Це сучасник Лесі, її приятель, з яким вона листувалася у важливих питаннях творчости, а зокрема у справі ідеоло­гії її твору „В катакомбах". Однак Кримський займався вив­чанням Близького і Середнього Сходу. В наукових кругах Ев­ропи, я стрінувся і засвідчую величезну пошану, яку для пра­ці Агатангела Кримського мають польські і західньо-европейські учені.

Про розміри впливу сходознавства, а зокрема старосанс-критської літератури на Европу, я писав в окремій праці під заголовком „Ренесанс панарійської мислі".

Всі ці міркування і завваги вказують на важливість вив­чення і засвоєння отих високих веж арійського духа і віри, що ними є Ригведа й Авеста.

Саме тому переклади Лесі декількох гимнів Риґведи за­слуговують на дбайливу увагу. І то не тільки тому, що це пер­ші і досить вчасні переклади цих гимнів в українській літера­турі, але перш за все тому, що знайомість із світом історії,

культури і релігії Сходу мала — як виявиться — величезний вплив на саму її творчість. Вважаємо Лесю Українку славною передвісницею отого руху, що я його проголосив як ренесанс панарійської думки.

Якби одним словом довелося мені підсумувати всі мої студії до питання і боротьби за світогляд і ідеологію Лесі, то я мусив би ужити добре відомого окреслення для великих і вільних духів:

Леся Українка була ІЛЮМІНАТОЮ, себто „ПРОСВІТ­ЛЕНОЮ".

Духова просвітленість Лесі Українки, високе окреслення провідних духів історії людства має виїмкове значення для зро­зуміння усієї творчости Лесі, для сучасної а ще більше для майбутньої історії духовности й культури цілої нації і тому за­слуговує на доглибне вивчення.

Переклади Гимнів Риґведи Лесі Українки були написані вперше як частина, а саме ілюстративна частина її підручника „Стародавньої історії східних народів".

Манускрипт цієї історії має дату 1890 р. Вона появилася друком у бурхливий час 1918 р. в Катеринославі заходами її сестри Ольги Косач-Кривинюк. Ця обставина, що книжка була друкована у вогнях революції, заважила на її долі так, що прак­тично це рідкісне видання є зовсім недоступне для дослідників не тільки на Заході, але й у Краю вона належить до найбільше рідкісних „білих круків".

Під кінець життя, як довідаємося далі, Леся відредагу­вала первісний текст цих перекладів і в такому виді він був о-голошений у виданнях її творів, а зокрема в найновішому де-сятитомнику „Твори в десяти томах", том другий, Київ 1963, ст. 291-299.

Видаючи журнал „Орден" у Авґсбурзі в роках 1945-46, я довідався, що тексти цих перекладів мають на руках високо-шановані сестри Лесі, Ольга і Ізидора, які в той час перебували в таборі Сомекасерне. Вони ласкаво погодилися дати нам текст цих перекладів для друку в журналі. Сестри Лесі знали про мої переклади із „Риґведи" оголошені в цьому ж журналі та у збір­ці віршів „Повстань Перуне", як теж про мої досліди і праці в ділянці санскритології і це викликало їх довір'я, щоб передати до друку ці цінні скарби у надто на той час скромному, цикло-стилевому виданні „Ордену". Для мене це була велика радість, бо переклади стали прикрасою і гордістю піонерського видан­

ня. А була це „доба циклостилю" в літературному житті емі­грації того часу.

В таборі Сомекасерне не було ані тексту Риґведи, ані ін­шого критичного матеріялу для провірки тексту чи звірення його з оригіналами. Однак вже тоді я набрав певності!, просто із самого їх читання і мого знайомства із Ригведою, що це не є переклади, але свобідна композиція, як мені здавалося, на ос­нові декількох перекладів на європейські мови. Я вирішив ие ждати на „кращий час" для дослідів і критично-літературних завваг та з радістю друкував вибір цих доручених мені текстів. Будь що будь, вони вже самі собою засвідчували любовне від­ношення Лесі до престаровинних Гимнів Риґведи і я радів, що вже Леся високо цінила ці гимни і намагалася їх пізнання здо­бути та поширити серед народу.

Я завважив теж змісця те, що я назвав тенденцією до популяризації і цій тенденції приписав наявні в перекладах пропуски тих мітологічних і ритуалістичних реалій, якими ряс­ніють оригінали гимнів. Але саме в такому виді вони ближчі для негайного зрозуміння їх основного змісту, для відчуття їх первісно-потужньої поетичної сили й висоти лету її крилатих творців-поетів і віщунів рівночасно.

Проте нездійснені в той час текстологічні досліди пе­рекладів Лесі мучили мене часто як довг супроти неї, а ще більше супроти української історії орієнталістики. Моєю пра­цею про „Лиса Микиту" Франка та ось цією студією пробую цей довг, як то кажуть, малими „ратами" сплатити.

Першим питанням мого досліду було знайти оригінали цих західньо-европейських перекладів Риґведи, які послужили основою для вільної композиції Лесі. Тут я „у себе дома" і з легкістю далося мені ствердити, які переклади Риґведи були видані друком у часах творчости Лесі Українки.

Для ясности наведу їх повні заголовки: А. Langlois, Rigveda ou Livre des hymnes 4 Vols., Paris, 1848-51.

H. G. Grassman, Rig Veda ubersetzt, 1876 etc. A. L. Ludwig, Der Rigveda, Deutsch mit Commentar etc, 1876-88.

Моє власне враження, що маємо тут до діла із компози­цією на основі декількох перекладів, було ще скріплене завва-гою редакції у десятитомнику творів Лесі до цієї справи:

Том 2-ий, ст. 365:

„Перекладаючи, поетеса користувалася німецькими та французькими перекладами гимнів „Риґведи".

Отже, така була загальна огйнія дослідників творчости Лесі необоснована дійсними дослідами.

І саме в час дослідів і провірки тексту Лесі із відомими на той час перекладами у французькій і німецькій мові вияви­ли дивний факт:

У своїх перекладах Леся не спиралася на жодний із наз­ваних текстів. Всі вони надто далекі від її перекладу. Ще мож­ливо й умовно найближчим виявився найбільше поетичний і найвільніший переклад Лянґлюа. Але й у цьому випадку вияв­ляються зовсім послідовно проведені пропуски усього матерія-лу навантаженого чи то суто-мітологічним чи ритуалістичним змістом. Але й тут не давала мені спокою обставина, що скоро­чено було цілі частини гимнів. Вибір матеріялу із гимнів ха­рактеризується саме поетичного частиною змісту і то тією пое­тичною частиною, яка стається зрозуміла без пояснень „реалій" історичного чи обрядово-жертовного змісту. Та частина поезії, де міт межує із поетичним образом і метафорою, чи поетичною персоніфікацією природи. Отже все те, що було б зрозуміле для кожної поетичної душі, а зокрема душі замилуваної у старин-ному світосприйманні наших пращурів. Було для мене зрозу­міле, що Лесю притягала і зачаровувала передусім могутня си­ла поетичного струму Риґведи. Тією самою силою промовляла вперше Риґведа і до мене, заки я навчився її гимни в усій їх потузі саме як вияву не тільки поезії, але високої творчої дум­ки і суцільности її віщого натхнення як вияву глибокої віри, обряду і жертви. Знайомість мітології і всієї метафізичної кон­цепції світу Риґведи не тільки не послаблює, а навпаки скріп­лює повноту її поетичного вислову. Разом із тим у цьому доборі легкозрозумілого поетичного матеріялу я відчув руку глибо­кого і то фахового знавця цих гимнів.

Озброєний найдосконалішим можливо апаратом для то­го роду дослідів у бібліотеці Британського Музею, я став перед загадкою.

Тоді я вирішив ще раз основно провірити увесь обиль-ний біографічний матеріял, а зокрема листування Лесі й шу­кати там вказівки для її можливих лектур чи джерел. А пос-кільки ці переклади були зв'язані із її компіляцією, як мені зда­валося, її „Стародавньої історії східних народів" то ж — при­родно і просто треба взятися до студії цього джерела.

І тут відкрив я не одне, але цілий комплекс джерел, ЯКІ не тільки заважили на її „історії" для сестричок написаної, над якою з легкої руки без більшої уваги проходили літературо­знавці, але на основу цілого її світоглядового концентру, а зо­крема ідеології Прометеїзму.

Так склалося, що в тому самому часі замріяний у пос­таті й студіях життєпису молодої Лесі, я відкрив простий ключ до, здавалося, трудної проблеми. Тепер усе ясно. Треба було від того й зачати. Але такі складні бувають шляхи досліду. Час не тільки не змарнований, але саме ця широка підготовка до студії дозволяє на її порівняльно-літературний і історично-культурний рівень.

Тут дозволю собі рекомендувати моїм читачам цілість моєї праці п. з. „Про світ молодої Лесі" як пов'язаної із темою.

Отже, до речі: Джерела просвітлення Лесі

В листі до свого дядька Михайла Драгоманова, датова ному 6-го грудня 1890 року із Луцька, пише Леся багато про її і її брата Михайла зацікавлення етнографією.

їй пригадалися при цій нагоді... Гимни Риґведи.

Вона пише так:

„Та от ще напишіть мені, прошу, чи не знаєте, може, я-кий є переклад ведичних гимнів на французькій або німецькій мові, може б я його собі купила, бо страшно мені сподобалися тії гимни по уривках, які я знайшла в „Історії" Менара.

Однак годі вже мені наприкрятися з тими питаннями, може Вам і часу немає на них одповідати. Але ж мені нема в кого порадитися про ці речі і, коли мама не може дати відпо­віді на ці питання, то я тільки у Вас її знайду."

Бідна Леся. Бідна українська інтелігенція в 1890 році. Ні­хто там не чув про Гимни Риґведи. Виявилася гостра ріжниця рівня між Лесею і її літературним оточенням на його висотах.

Мені не вдалося знайти відповіді Драгоманова на цей її лист. Не маємо в Лондоні доступу до архівів, т. зв. „культур­ні зв'язки" призначені для пропаганди диктатури і злочинів Москви, а не для кореспонденції учених із бібліотеками й ар­хівами. Навіть книжок не приймають в дарунку і не потвер­джують отримання. Така безкультурність реклямується як „культурні зв'язки". Але цур їм!

Мусимо обмежитися до того, що знаємо із оголошеної друком кореспонденції Лесі. Отже:

ЛЕСІ СТРАШНО ПОДОБАЛИСЯ ГИМНИ РИҐВЕДИ.

А читала вона їх в уривках „Історії" Менара. Ігапих дже­рел вона не мала і не знала. Не знала її мати. „Історія" Менара, як виявиться, не подає бібліографії.

І Леся, якій „страшно" подобалися Гимни Риґведи, не могла прочитати їх більше. Не треба отже далі шукати за дже­релами. Треба взяти в руки оцю „Історію" Менара і тоді вия­виться, що переклади Лесі є просто перекладами тих уривків, що їй так страшно сподобалися.

Завважмо теж, що це зацікавлення Гимнами Риґведи іде в неї впарі з її відомим замилуванням до етнографії і до ста-ринної культури Геллади.

Пригадаймо собі —- із моєї праці „Про світ молодої Лесі" — як то вона із своїм улюбленим братом цілими днями зачи­тується у матеріялах до української етнографії Чубинського і підручниках до грецької мітології. Оце був її духовий світ. За­кріплений на все життя переживаннями в урочищі „Нечімне", яке дало її основу для преславної „Лісової Пісні".

І ось нагло в дозрілому вже віці молодості стрічає вона „Гимни Риґведи", які є для неї об'явленням престаринного сві­ту первісних арійців і рівночасно такою високою поезією.

Звідси те міцне, просте і щире слово: „СТРАШИ О". Справді страшно кожному, хто пізнає цей світ високих орлиних летів творчої і натхненної мислі прастарих арійських волхвів.

Леся так загорілася цим пізнанням чи радше відкриттям цілих світів старинної релігійної думки, що вона вирішила на­писати для своїх сестричок цілий підручник історії сходу.

Здавалося б нецікавий предмет. Та не заглядали учені до цієї історії Менара. Вона напевно перестаріла. Так справді, во­на перестаріла як історія, але вона не втратить ніколи своєї історичної цінности саме як піонерський курс... порівняльного вірознавства.

Але, крім того, саме в тім підручнику Менара попадемо на слід тих джерел, що в них, уже дозріла духом, Леся знай­шла поштовхи і закріплення до своєї духової просвітлености.

В одному ранньому листі, саме із доби, яку досліджує­мо, пише Леся із лиману над Одесою, ось що до своєї матері:

„Не забудься, мамочко, прислать мені „Прометея".

Все, що ти писала в листі, конечне, зроблю, та по біль­шій частині воно вже й зроблене. Чи одержуєш мої листи? Як наші обходили Купала?"

Лист датований 26-го червня 1889 року.

Ось, що інтересує Лесю найбільше. Як наші обходили Купала? Це ж велике свято для Лесі і всієї родини. І ще про­сить вона свою матір, щоб не забула прислати їй „Прометея".

Про якого „Прометея" мова? Можна б думати, що про „Прометея" Айсхіля. Але ж він був у кожній гімназійній бібліо­теці. Був напевно в Одесі.

Виявляється, що той сам Менар, який був автором „Іс­торії", був також автором... „Прометея", написаного й друко­ваного в 1843 році, себто два роки перед... „Кавказом" Шевчен­ка.

В цій найкультурнішій родині України того часу, в роди­ні де була ця „Історія" Менара..., в цій родині могло й не бра­кувати його „Прометея", як і інших творів із круга Менара. До цього круга належав Лєконт де Ліль, що є на списку перекла­дів Лесі. Лєконт де Ліль написав „Поем барбар".Лєконт де Ліль на своїх вечорах читав вільно для зачарованої авдиторії грець­кі поеми в оригіналі, а до круга Менара належав також слав­ний Бурнуф, один із найглибших знавців „Риґведи".

Переклади чи уривки самого Менара і саме добір пое­тичного і найпоетичнішого матеріялу не відбувся без прямої

участи Бурнуфа, Бурнуфа глибокого знавця ,;кулєр мігік" Гим­нів Риґведи.

Ми є при джерелах!

Про дальшу долю „Стародавньої історії..." Лесі

Ціле українське літературознавство віднеслося якось лег­коважно до справи „Стародавньої історії східних народів" Лесі. Виглядало так, що це буцім то маловажна справа. Отакий собі підручник, написаний Лесею для своїх сестер. Якась домашня справа не варта уваги літературознавця. Але ж воно не так просто.

Це правда, що підручник написаний із думкою про вплив на свої сестри отого всього вчення, що заключене в „Стародав­ній історії". Але ж для самого навчання вистачило б зреферу­вати книжку на кількох лекціях із сестрами дома. Але ж Леся завдає собі труду написати історію у формі Книжки. Вона не

тільки простудіювала її надзвичайно уважно, але вважала на­уку із нею такою важливою, що в письмовій формі написала на її основі цілу книжку. Чи вже тоді думала про друк, на це не маємо доказу. Але маємо докази, що думала вона про друк в 1911 році, отже в час близький до смерти. Вона смертельно хвора. Не має часу на маловажні речі. А ось вона викінчує цю свою молодечу працю саме для друку. Прямо для друку. Дає виразні вказівки, як її друкувати. Отже, це не якась маловаж­на справа самого навчання, але щось, до чого вона прив'язу­вала велике значення. Щось важного із погляду її ідеології. Значить книжка це не тільки молодечі студії, не тільки шкільне навчання, але щось, що залишало тривалі сліди на ціле життя, на всю її духовість і світогляд. Переклади Риґведи це одна із тих справ, але на тому значення цієї книжки не вичерпується.

Наведім отже її кореспонденцію в цій справі з її сестрою Ольгою.

Із Гелуани пише вона під датою 11-го лютого 1911. „Люба Лілеєнько!

Я отримала твою картку, а через день і рукопис. Спасибі за те і за друге. Для більшої провірки дальшого курсу я проси­ла пана Білинського (він спасибі йому, часто мене одвідує і книжки приносить), щоб купив для мене нове видання „Мазре-го Histoire anciens des htWhІtd de 1'Orient", а то ще й тут в Гелуані, є дещо підхожого. От так якнебудь, може й сама справлю ся без спеціялістів, бо де їх взяти. От я хотіла дати на перегляд спеціялістів по римській історії і мою нову драму, що має по­явитися у „Вістнику", питала такого спеціяліста по всіх усюдах, „но такого не оказалось". Либонь так буде і тепер. Не зна-ю, де шукати ту книжку „Histoire des anciens peuples de 1'Orient, par L. Menard", на основі якої я зложила ці записки. Вона була схована в моїй скрині, але де та скриня? Може тепер знайду її, як буду весною в Києві,..."

Із листа надто виразно видно, що Леся хотіла приготови­ти до друку свою „Історію" написану в молодості, яку називає „записками". Вона отримала рукопис від сестри Ольги і бажала звірити її з новими виданнями і новими працями на цю тему. Звичайно, в Гелуані були книжки із цієї ділянки про Єгипет і Орієнт, бо ж напевно цікавилися інтелігентніші туристи і гості пансіонів старинностями Єгипту, з якими на кожному кроці стрічалися.

Видно, що впродовж весни і літа того 1911 року вона

працювала і над цією „Історією". Ось із датою 1-го жовтня чи­таємо в її листі із Хоні до сестри Ольги, дальші відомості про неї:

„... Тепер я переглядаю „Історію" (вже кінчила „учи­тись") і як тільки скінчу то пошлю. Назвати її слід „Історія давніх народів Сходу". Зложила Леся Українка по Менару, Ма-сперо і інших." Віньєту я ще не зважила яку, та це робиться наприкінці... ".

Отже Леся не тільки думала друкувати свою працю, але дає вже конкретні інструкції щодо її друку. Таким чином ма­нускрипт мусив опинитися в руках її сестри Ольги і напевно це він послужив для видання цієї „історії" заходами саме сестри Лесі — Ольги Косач-Кривинюк в Катеринославі 1918 року.

Але ж ані не увійшов цей її твір у десятитомник, ані не вийшов окремим виданням. Культуроборці не були зацікавлені у такій важливій науковій події, як серйозній праці — хай і компіляційного характеру — пера і труду Лесі Українки.

Підготовляючи до друку свою працю, як бачимо, Леся користувалася працями Масперо. Це один із найвизначніших єгиптологів кінця 19-го століття, справжній феномен знання своєї доби. Маючи 27 років він обняв катедру єгиптології після преславного Шамполіона і Руже, 1870. Гієрогліфи студіював він від... 14 року життя. Список його праць зайняв би декілька сторін. Його „Старшина історія народів Сходу" є вислідом дов­голітньої фахової праці і енциклопедичного знання предмету. Але саме її фаховість і документальність чинить її важкострав-ною лектурою. Звідси мабуть жартівлива фраза Лесі: „Уже кін­чила учитись".

Ще більше можна навчитись із його супровідного твору, грубезного томища п. з. „Світання цивілізації", увійшли туди усі в той час відомі релігійні тексти Єгипту і Близького Сходу. Це високовартісні переклади цілої бібліотеки писаної клино­вим письмом, завершення праці й знання такого високого жре-ця науки як Масперо.

Його „Історія" й супровідні тексти не обіймають нажаль історії Індії. Масперо не вважав себе спеціялістом у цій ділян­ці і повністю виключив її із обсягу своїх спеціялізованих студій.

Це важливе джерело для єгиптологічної й асиро-вавилон-ської частини „Історії" Лесі Українки, але для самих дослідів її перекладів Гимнів Риґведи вона більшого значення не має.

крім того, що вносить у знання Лесі широкий порівняльний підклад.

Як бачимо, джерела Лесі першорядного значення і її праця повністю заслуговує на перевидання й досліди. Твори Масперо зазнали численних видань і були перекладені на ні­мецьку й англійську мови. „Світання цивілізації" було і є до сьогодні почитною книгою для любителів старинних релігійних текстів Єгипту та Асирії й Вавилону.

Нас мусить натомість зацікавити глибше „Історія" Ме­нара, як основне і єдине джерело для перекладів Гимнів Риґве­ди Лесі та її історичнопорівняльного світогляду.

і Що було в історії Менара таке, що мало вирішаючий вплив на світогляд Лесі на ціле її життя?

Наші досліди ведуть до особи Менара і його гурту.

Люї Менар і його гурт

Це той, що в році 1843 написав свій перший революцій­ний твір п. з. „Звільнений Прометей" — Promethee delivre — під псевдонімом Люї де Сенневій, — Louis de Senneville.

В 1848 р. — в році революцій і весни народів він написав „Пролог до революції".

Menard, Louis: Prologue d'une Revolution, fevrier-juin, 1848.

Рік 1848 це для нашої історії рік проголошення звільнен­ня від панщини в Галичині, факт безсумівно пов'язаний із бурх­ливими революційними подіями того часу.

За цей твір і участь у бурхливих подіях 1848 р. був Ме­нар засуджений на 15 місяців тюрми і 10.000 франків кари. Це змусило його до втечі до Бельгії, а далі до Англії. На еміграції Менар пізнав між іншими Блянкі, який домагався звільнення тодішньої Польщі від царсько-московської окупації. Це дома­гання і широка акція в тому напрямі була очевидно пов'язана із діяльністю польської еміграції.

Щолиш амнестія в 1852 році дозволила Менарові верну­тися до рідної Франції і тут продовжувати свою напосильну і плодовиту творчість.

Леся Українка живо цікавилася історією цієї революції.

Вернувши до Франції, Менар витворює довкруги себе осередок великих просвітлених. В цій частині життя важливою була для нього його співпраця і дружба із Лєконт де Ліль. Ви­стачить пригадати собі головні твори цього великого поета і

гуманіста, щоб зрозуміти духову спорідненість обох цих велет нів. А ось ця пригадка:

Leconte de Lisle, Charles Магіє Eene:

Poemes antiques, 1852

Poemes barbares, 1862

Poemes tragiques, 1884

Переклади із Теокрита, Гомера, Гезіода, Айсхіля, Софок-ля, Еврипіда, Горація й інших.

Лєконт де Ліль і Менар були геніяльними знавцями грецької культури і філософії.

В цьому крузі влаштовувалися літературні вечори. Там Менар і Лєконт де Ліль читали грецьку поезію, а авдиторія за­слухувалася так, немов би це для них сучасна поезія Бодлєра, який теж бував між ними. Цьому читанню прислухувався пиль­но молодий тоді Ередія (Jose Maria de Heredia ).

Частим гостем в цьому цікавому товаристві бував такий титан знання, ерудиції і творчої мислі як Ернест Ренан. Це той, що знайшов Божественне в Людині.

Між ними був теж славний Євген Бурнуф, досконалий знавець „Гимнів Риґведи" і напевно в часі таких вечорів був зредагований вибір тих натхненних гимнів, що будуть ближ­чим предметом нашого досліду. Про цього Бурнуфа говорить уже Менар у своїй „Історії". Він згадує про нього як про уче­ного, який відчитав оригінал Авести і зумів ствердити близьке споріднення мови Зенд із Авести із санскритом.

Заввага:

De nos jours, Eugene Burnouf parvint a dechifrer le text original et fit connaitre 1'etroite parente de la langue du Zend Avesta avec le Sanskrit. ( Menard, Histoire...)

Цей гурт поєднував, отже, знавців старинних мов, куль­тур, а зокрема релігій, то ж нічого дивного, що саме порівняль­не досліджування старинних релігій буде головним предметом „Історії" Менара. Я припускаю, що важливе ствердження щодо тісного споріднення слов'янських мов із санскритом було тут висловлене саме Бурнуфом. В історії дослідів Риґведи Бурнуф відомий як дослідник мітичної закраски, як основи цих ста­ровинних текстів.

Нас цікавить однак перш за все сама постать Менара, як автора „Історії". Саме перечислення його творів дасть нам уяву

про цуіщ його індивідуальносте і творчости. Завважимо, що ці" vM пребагатий і всесторонній.

( еред його наукових досягнень записаний на його ім'я минмхі і кольодіюм. Це тільки приклад його всесторонньости.

Пня нас найважнішою буде саме ця історія народів, що . ... 1.1 ... попою для праці Лесі і її тривалого зацікавлення куль-іур.іми і релігіями Сходу.

Louis Metmrd: Histoire des anciens peuples de 1'Orient, І'.чім, 1883.

[сторія Менара документована понад 500 гравюрами головно із релігійного життя Єгипту, Близького і Середнього Сходу із Індії. Рівночасно в творі повно наведень із текстів «ііищснних книг, які в тому часі були доступні для Менара в перекладах.

І із Гермесом Тричі Могутнім стрічаємося вже на першій і сторінці його історії. Там же він наводить і відсилає читача до і о перекладу творів Гермеса Трисмегістоса, як до „святої книги египтянців". Цьому перекладові присвячений окремий розділ її частині обговорення єгипетської релігії (Ст. 176 і далі). II цьому ж розділі Менар піддає рівночасно критичній аналізі її відомості про цю релігію, які відомі із Геродота, Плютарха і

Інших.

Звідси Леся вперше познайомилася із світом різних віру-іі.ніі. і філософій, а зокрема із порівняльною методою дослідів н. іьтури. Менар був для Лесі також першим критичним дже-релом для вивчення ранньої історії християнізму.

В дозрілому віці вона в певному тоні заявляє Кримсь­кому, що вона знає цю добу і саме ці її студії були основою для її геніальної релігіознавчої поеми п. з. „В катакомбах".

Короткий перелік творів Менара дасть нам уяву про йо­го світогляд. Отже:

Menard, Louis: Polytheisme hellenique

— " — Les Reveries d'un paien mystique

— " — Catechisme religieux des Libres Penseurs,1875

— " — L'Histoire de Grecs, 1884

— " — fitudes sur les origines du Christianism,

Paris, 1896.

Один із своїх творів присвячує Менар Ґарібальді, як чемпіонові демократії в Европі. Ґарібальді це, як відомо, виз­волитель Італії, отже демократію, себто владу народу, розумів Менар перш за все як його державно-національну волю.

Цю ідею, ідею волі народів, боронить Менар ціле своє життя.

Очевидно не від Менара вчилася Леся цієї ідеї. Але сере­довище, яке за рідну її ідею визнавало й обстоювало, не могло не бути для неї симпатичне.

Наявність і живучість цієї ідеї в найвищих ідейних кру­гах тодішньої Европи могла тільки скріпити власну непохитну віру Лесі в її боротьбі за визволення України.

Із творів Менара, крім його „Катехізму для вільновіруючого", мала для пізнішого розвитку цього руху, як теж зокрема для теософії його праця про Гермеса Тричі-Могутнього.

Menard, Louis: Hermes Trismegiste, traduction complete precedee d'une etude sur l'origine des Livres hermetiques par..., Paris, 1866.

Ця його праця була нагороджена Французькою Академі­єю. Вона заключала довші фрагменти писань літератури, яка так і зветься „герметичною" від імені „Гермеса", себто літера­тура для втаємничених просвітлених, в кругах яких вона збе­рігалася, плекалася і жила. Не була вона таємною в дослівному значенні, бо ж діждалася численних видань у 15-ому і 16-ому столітті. Сама постать Гермеса Тричі-Могутнього сталася ле­гендарною, а що до дати основної частини цієї літератури іс­нують до сьогодні снори між ученими. Сам Менар відносить ці твори до першого століття по Христі.

Ми не маємо певности, чи Леся читала цей його твір, але вже в самій „Історії" Менара є про нього довший і добре напи­саний розділ. А тут уже ми певні, що Леся цей твір не тільки докладно вивчала, але возила із собою і він був „десь у якійсь скрині", очевидно скрині із книжками, які возила із собою до Києва. А це напевно вистачило їй для загального знайомства із цим напрямом думки в історії релігій, зокрема вчасного хрис-тиянізму, а взагалі в історії творчої і вільної філософсько-релі­гійної мислі.

В цій праці нас цікавить однак ближче розділ про саму „Риґведу". Мусимо відмітити, що як на той час цей розділ на­писаний і фахово і прекрасно. Стрічаємо в ньому не тільки

вплив Бурнуфа, але прямо його погляди, чи його висловлювання в крузі тих втаємничених чи просвітлених, що їх імена ми вже вище навели.

Читаємо там:

Відомості про „Риґведу" у Менара

„Спільнота походження індо-европейських народів засвід­чена наведеннями, які стверджено між їхніми мовами, їхньою релігією і деякими їхніми звичаями, хоч ні один із них не зберіг пам'яти про це їхнє спільне походження.

Галузь санскритська, яка вважається похідною із роди­ни, пройшла крізь верхів'я Гінду-Куш і розлилася в долині рі­ки Індус, а далі в долині Ґанги і розпростерлася майже у цілій Індії.

Відгалуження Зенд зійшло у Бактріяну і поширилося в Медії і Персії. Гимни Риґведи не затримують ніякої згадки що­до цієї первісної батьківщини."

(Це ствердження, як і деякі інші не зовсім вірні, але тут не місце на їх розгляд, а тільки для ствердження, як тоді думав Менар, а за ним і Леся Українка. Отже читаємо далі:)

„Тільки Західні Арійці або Іранці зберегли пам'ять цієї старинної Аріяни, якої ім'я перенесли у околицю більше на пів­день.

Арія авторів грецьких міститься поміж Бактріяною і Пер­сією. Згідно із Геродотом Медійці називали себе давніше Арій­цями.

Можна творити тільки здогади про походження племен, які поширилися в Европі."

Слідує здогадний перелік цього розповсюдження і там же стрічаємо слідуюче важливе ствердження відносно Слов'ян:

„Слов'яни через свою мову дуже близьку до санскриту виявляють найближче споріднення із Арійцями з Індії. Те саме треба, мабуть, сказати про відгалуження пелязґійське і грець-ко-латинське. Право Ману вичислює Яванів — себто Ійонійців — між родами кшатріїв (себто касти лицарів, заввага В.Ш.), які втратили свою касту через незберігання обрядів".

Отже стрічаємо тут важливе усвідомлення сильної спо-ріднености слов'янських мов із санскритом. Менар, як і інші лінгвісти того часу, ще зовсім не здає собі справи із важливос-ти цього ствердження „сильної споріднености слов'янських мов

із санскритом", але вже тут світає думка про якусь надзвичай ну старинність цих мов. Це споріднення поставлене тут поруч із невідомою ближче мовою пелязґів, себто населення теренів Греції попереднім населенням, чи теж із грецько-римським від­галуженням. Пов'язані із тим ствердженням конечні висновки щодо датування такого старинного мовного періоду не було висунене тодішніми вченими, хоч воно само собою напрошу­валося і Леся легко могла дочитати собі цей висновок про над­звичайну старинність її рідної мови.

Але не менше враження на світогляд Лесі мусила викли­кати знаменита характеристика світогляду старинних арійців, так як цей світогляд і їх віра відбиті й закріплені у Ригведі, найстаршим щодо часу пам'ятником арійської віри й релігії.

Стрінемо тут подивугідні рівнобіжності із тим світогля­дом, що його відтворює Леся в поетичній формі у її „Лісовій Пісні".

Але читаймо наперед уважно текст Менара, напевно на­писаний під впливом Бурнуфа:

„Першим предметом мислі усіх народів була релігія. Най­старші священні книги Індії, Ригведа, себто зібрані гимни, дають нам змогу пізнати постання і первісну добу релігійного по­чування як теж народження мітології, яка є мовою релігії. При­родою мітології є представлення космічних потуг за допомогою образів зачерпнутих із життя людини.

Для модерної людини Природа є тільки збором предме­тів, а саме предметів непродуховлених. Але для молодих рас все те, що рухається є живе та все і всюди Мисль одухотворює матерію. Нема нічого мертвого у світі, немає теж тіла без душі. Небо, земля, вітри, ріки, зорі, хмари мають так як ми розум, волю і свідомість їх життя. Людина не відріжнює свого існу­вання від існування Природи, яка колише чоловіка у своїх ра­менах і живить своїм молоком.

У рухливому і змінливому видовищі з'явищ первісний чоловік вбачає таємні сили, які він називає Богами. Він від­чуває їх у собі і поза собою, він їх бачить і чує, він віддихає ними. Кожний рух, кожне враження напоює його Божествен­ним життям."

Стрічаємо і дивуємося. Це ж найвірніша характеристика світогляду персонажів Лесі Українки із „Лісової Пісні".

679

А я й не знав, що в них така розмова. Я думав — дерево німе, та й годі. Іавка:

Німого в лісі в нас нема нічого.

Лукаш:

ніколи я не думала про те...

( задумується ) Мені здається, що жила я завжди...

І далі Леся відслонює таємниці життя Природи у різно­видності її одушевлених істот і з'явищ. Уce. живе в „Лісовій пісні", докладно так, як в описаному Менаром світогляду Риґ­веди і докладно так, як... у поетичному й віровому світогляді старослов'янської віри, з якою Леся була знайома із її студій і замилування до народної мудрости. Народна мудрість зветься чужим словом „фолкльор". Тут замилування фолкльору Лесі знаходить філософське і релігійне обгрунтування.

Нарешті ми дома!

Розуміємо тепер, чому ці гимни подобалися Лесі так „страшно". Справді страшно заглянути у цю прірву, яка ділить т. зв. „модерний світогляд" матеріялістично думаючої людини.

Страшно, що Леся понад цю прірву пройшла так легко, без бою і без вагання знайшла мудрість і красу у всьому тому, що крилося за мудрістю ідеалізованої постаті дядька Лева чи Лісовика із „Лісової Пісні".

Подібний світогляд, а зокрема розуміння Природи, стрі­не Леся у романтизмі, головно в романтизмі типу Новоліса.

Все це разом дише високою і чистою поезією. В Ригведі, в українській народній мудрості, в філософії романтизму й ідеалізму, знайде Леся „дійсність" оцього світогляду, а головне світовідчування, в якому уся Природа живе повним життям, хоч і форма і зміст свідомости є тут ріжні від нашого людсь­кого світу. Саме зуда'р цих ріжниць показує вона так блискуче у вступі до драми, в розмові Лукаша з Мавкою. Ці ріжниці розвиваються далі у драматичний конфлікт між Мавкою і її світом та світом Матері Лукаша й Килини.

Не тут місце на аналізу самої драми. Я вказую тільки на одне із важливих джерел, що мали вплив на формування сві­тогляду Лесі. Вважаю цей факт повністю доказаним так її ко­респонденцією, як і самою творчістю, як і врешті тим фактом, що до цього твору вертає Леся під кінець свого життя і викін­чує його до друку.

Наближуємося до самих перекладів Лесі із Риґведи.

Отже Менар розвиває далі наведені погляди на числен­них прикладах і наведеннях із текстів Риґведи, а далі подає щось у роді зразків цілих гимнів чи довших із них фрагментів.

Саме ті наведення переклала Леся.

Не маючи уяви про правдиву форму ведійської поезії, во­на вжила достойного клясичного гексаметру, — дуже щасливо, так що із поетичної прози Менара постала правдива метрична поезія перекладів Лесі.

Наведемо, отже, далі ці фрагменти Менара і порівняємо їх із перекладами Лесі.

Думаю, що тепер ані читач, ані дослідник уже не мати­ме сумніву про те, що у світлі наведеної кореспонденції Лесі і зіставлення текстів, що слідує далі, маємо право рішуче ствер­дити, що єдиним джерелом для перекладів Лесі Гимнів Риґведи були оці фрагменти Менара, що до їх розгляду приступаємо.

Переклади Лесі Українки і тексти Риґведи

Зачнемо отже від першого із берега тексту Менара: Це буде гимн до Богині Світання. Ми вже знаємо, що в Природі, як її бачила, сприймала і розуміла людина Віри Риґ­веди, усе є живе і творче. Усе є уосіблене і свідоме. Отже і чу­десне Явище Богині Світання є для неї Дійсністю, а саме'Жи­вою дійсністю Проявленого Світла. Ми не здивуємося, що Боги­ня Світання буде споріднена із іншими Світлоносними і Світло-дайними Істотами, що їх назвали віщуни Богами, або по-санс-критськи: ДЕВАС.

Наведемо текст перекладу Лесі Українки: ГИМНИ ДО РАННЬОЇ ЗОРІ

[R. V. 1, 123] В повіз великий богині щасливої впряжені коні. Всі несмертельні боги посідали в той повіз. Славна з'явилась богиня, живуча в повітрі,

з лона темноти з'явилася людські оселі красити. З цілого світу найперша встає вона й шле нам здалека пишні дари. Народилась зоря молодая, новая, будить створіння, найперше приходить на поклики ранні.

В наші оселі несмертна зоря завітала, нашу хвалу прийняла в високостях повітря, вільна, осяйна іде, щедро сипле розкішнії скарби. Наче дівчина струнка, так, богине, ідеш ти хутко на наші поданки. Всміха чись, ти, молодая, линеш раніше від сонця, осяйнсє лоно відкривши. Наче дівча молоденьке, що мати скупала, така ти; бачим блискучу красу твого тіла! О зоре щаслива! Ясно палай! Ні одна ще зоря не була така гарна!

З черги я дозволю собі навести мій переклад цього гам­ну із санскритського оригіналу за текстом Макса Мюлера із уваженням коментаря Саяни:

Гимн до Богині Уiuac

(Ригведа 1.123.)

Запряжена широка колісниця Жертви, Станули на неї безсмертні Богове. Із теміні встала могутня Добровлада,

Щоб добром сприяти людським оселям. 1.

Скоріше від усіх істот вона розбудилась, Творить Добростан, висока, вседосяжна, Новостворена, всеюна, із висот споглядає.

До нас на утреню прилинула перша. Коли мужам сьогодні ділитимеш блага, Щедро смертним, о Богине, Утро, благородна, — Нехай Всевладний Всеоживитель

Прикличе тут Пречистого Сонце-Бога. 3.

До кожної господи вітає Непоборима, В кожний день приносить свою Слово-Істоту, Всенаново до мети прилітає Блискуча,

Повсеранньо дає нам свої благодаті. 4.

Сестро Благобога, рідна Варуни, Будися найперша, Добромисла Утро! Хай ззаду остане той, що Зло затіяв,

Хай переможе колісниця Жертви!

Вгору піднялися пісні, вгору розлили жертви,

Вгору вогні розпламенились.

Дари запроторені в темряві

Виносить вгору Утра на з'яву!

Північ відходить, а День надходить, Стрічаються дві частини Доби, різновидні, Ясність Дня прогнала у темінь Темноту! В полум'яній колісниці появилася Утра!

Сьогодні вони однакові і завтра однакові Виконують тривале Право Варуни, Бездокірно тридцять шляхів, один за одним, Кожного дня свою мету досягають.

Вона є та, яка знає назво-мету дня першого, Світла, сяйво-одежна, вродилася із Темноти. Молода Дівиця не порушить наказу Права, Із днини в днину приходить у визначене місце обрію.

І так як молода Дівиця, горда своїм тілом, Ти ідеш, о Богине, назустріч Богові, що тебе він прагне, Із усміхом обнажуєш перед ним свої груди. Коли ти розблиснула на Сході. 10.

І такою прекрасною немов молодиця, Яку мати виряжала, ти обнажуєш своє тіло. Красуйся, світися, о Утрене, ти щастєносна, Тобі не дорівняють інші Світання. 11.

Несуть їх коні вогненні й корови, благоносні, Із Сонцем навперегони приходять Утреньки і відходять І приводять нам щастєприносні назвобутності. 12.

О, ти, що все єси послушна Променеві Права, Надхни нас блискучими думками, О, Утрене, просвіти нас сьогодні нам ласкава! Хай стануться блага і нам і друзям нашим! 13.

Що ж бачимо?

Так французька передача змісту як і переклад Лесі, що вірно за нею слідкує, відтворюють тільки малу частину могут­нього струменя поезії, який аж дзвонить у цілому гимні.

Менар передає тільки ту частину, яка є безпосередньо зрозуміла для сучасного читача без довгих пояснень понять,

птогляду, світо-образу почитателів Утрені три тисячі років перед нашою добою. Читаючи цей упрошений переклад, отри­муємо вражіння, що маємо до діла із примітивним світоглядом . юдини т. зв. „Природи", що просто захоплена красою уосібленоого Світання у виді Утрені. Але ближче вникнення в текст покаже нам, що тут розвинена ціла система.

Є Закон Варуни над усім. Є визначені дороги і часи. Утреня їх слухає, вона їх не зрадить. Вона все нова, але все та са­ма у своїй істоті. Стрічаємо тут важливе філософсько-релігійне юняття, що вимагає глибокої вдумчивості, щоб його зрозуміти.

Безпосередньо зрозумілою є її пишна краса, її свіжість і оозцвіт. Ця частина не вимагає коментарів. Відмітьмо хіба ви­раження матір'ю на весілля, що нагадує нам і наші народні об­ряди. Відмітьмо сміливість обряду і сміливість дівиці впевненої своєї краси і чару.

Але ж її Краса і Чар є тут Красою і Чаром цілої пробу­дженої Природи.

Ціла низка словопонять Риґведи є неперекладна на су­часну мову, бо обсяг значення і зміст тут ріжний від слово-визначень сьогодні. Буцім то „ті самі слова", але ж інший зміст був пов'язаний із ними у світі понять віруючих Риґведи. Я ста­рався передати їх словозложеннями, що віддають їх глибший зміст, а не тільки саме слово за словником чи популярними перекладами. Дещо глибшою, хоч усе ще не вичерпуючою аналізою тих словозначень я займаюся в моїй окремій праці про „Утреню". Тут підкреслюю тільки, що є помилкою численних дослідників вважати світогляд Риґведи примітивно-первісним. Ні, він вже має за собою тисячі років розвитку. Не менше роз­винений є сам ритуал жертви, нерозривно поєднаний із гимном. Але ж тут сам читач зрозуміє із натяків гимну, коли виливаєть­ся проливна жертва на жертовний вогонь, що ясно горів того ранку, коли надхненний жрець уперше виголосив цей прекрас­ний гимн.

Зачинаємо розуміти, чому ці гимни подобалися Лесі „страшно". Яка шкода, що в той час глибші студії не дозволи­ли їй відчути усе безмежне багатство усіх 1028 гимнів вибраних і зібраних у цьому безсмертному архитворі.

Черговий гимн у Менара і у Лесі теж присвячений тій самій Богині Утрені, по-санскритськи Ушас. Добре вибрав їх

Менар, чи радше Бурнуф, — як я думаю, — бо справді гимни до Ушас може найкращі саме із поетичного боку і найлегше зрозумілі саме як поезія. Поетичний напій численних інших гимнів, як гимнів до Громодержця, надто міцний для розніжне-ного вуха читачів 20-го століття. Крім того ці гимни рясніють від міцних порівнянь і наведень мітологем сприйнятливих тіль­ки для тих, що глибше увійшли у світ віщунів Риґведи. Отже милуймося поезією Світання. Переклад Лесі:

II

[R. V. 1, 113]

Світло лагідне займається, промінням красить всю землю.

Слово й молитву провадить зоря, сипле барви блискучі,

і одчиняє ворота деннії. У сні всі лежали;

ти ж сповістила, що час нам повстати, життям утішатись,

час нам приносити жертви і дбати про власний достаток.

Темрява скрізь панувала; зоря ж освітила край неба

і до живих завітала. О дочко небес, ти з'явилась!

Ти, молодая, серпанком блискучим укрита!

Скарбів наземних усіх ти цариця! Ідеш ти

вслід за минулими зорями, ти ж і найстарша

зір всіх прийдешніх, зір вічних. Іди веселити живучих

і оживляти умерлих!.. Зоря відколи нам сіяє?

Зорі сіяли нам досі і потім сіяти нам будуть.

Сяя зоря в свою чергу сіяє для нашого щастя.

Вмерли ті люди, що бачили сяйво предвічної зорі,

бачим зорю ми сьогодні, судилась же й нам тая доля,

згинуть і наші нащадки, що зорі прийдешні побачать.

В давні віки красно-пишно зоря променіла; сьогодні

щедро нам світить, і потім блищатиме ясно.

Смерті нема їй, ні старощів, завжди в промінні приходить.

Повідь огнисту зоря розливає в долинах небесних.

Темряву чорну жене промениста богиня.

В повіз чудовий запряжені коні червоні. Вже їде

світ весь будити зоря. Вставайте! бо знову з'явився

нам дух життя, щоб усіх оживляти! Ось темрява гине,

день наближається! Час до роботи прийматься! Час жити!

Мати богів! ясне око землі! вістовнице поданків!

Зоре прекрасна! Світи нам і зглянься на наші поданки!

Славу нам дай, ясна зоре, ти, радоще світа!

Слідують два фрагменти із гимнів до Аіні, себто Бога Вогню. Саме слово АҐНІ відповідає протослов'янському ОҐНІ, із якого розвинулися рівнобіжно дві форми — українська ВОГНЬ, ВОГОНЬ і польська ОҐЄНЬ. Існує ще українсько-га­лицька відміна у виді „ВОГЕНЬ", яку стрічаємо у Франка.

В латинській мові слабе „а" на початку слова дало „і" — отже „ІҐНІ-С". Похідними і спорідненими формами в інших мовах не можемо тут займатися. Я навів цю етимологію для прикладу з уваги на її очевидну прозорість і легкість зрозумін­ня.

Божество Вогню було в розумінні віри Риґведи най­ближче до людини, до родини і до її життя, подібно як у старо­українській вірі ДАЖБОГ.

АҐНІ-БОГ-ВОГОНЬ супроводжає всяку жертву і все на­ше життя. До нього далі так звикли, що забули про його Бо­жественну Природу і став він „звичайним" „вогнем". В Ригведі одне і друге значення нерозлучне і нерозривне. Звідси в пере­кладах Богоназва АҐНІ може бути раз переведена як „Вогонь", себто „Жертовний Вогонь" раз як „БОГ-ВОГОНЬ", або вірні­ше „ВОГОНЬ-БОГ". Але ж європейські перекладачі забувають, що це розщеплення значень є сповидним, спричиненим розу­мінням цього слова в Европі 19-го і 20-го століття, коли слово-звук „Вогонь" був пов'язаний із значеннями як „вогонь т.зв. фі­зичний", або „щоденно-з'явищевий" і через те стало для нас далеким і незрозумілим саме онтологічно-релігійне значення цього слова. Звідси сповидна „двозначність" цього слова. Ще гірше, коли таке неусвідомлення семантично-релігійних визна­чень і навантажень слова веде у перекладах до тенденції звес­ти це значення до т.зв. „реального значення", яке на ґрунті оригінального його значення немає змислу.

Бо ж у дійсності ВОГОНЬ був від свого народження в житті людини Даром Небес як і саме Божество, яке є Приро­дою Вогню, себто у Вогні-Перебуваючий БОГ-ВОГОНЬ, далі БОГ ЖЕРТВИ, який передає Жертву іншим Богам і сам в ній вічно участвує. Звідси Всеспасенний Бог Благовісної Жертви, як у своїй окремій Природі Божества.

ГИМНИ АГНІ* І

Батько всієї родини приносить поданки.

Агні швидко біжить по всім вітті кострища.

Вже не такий він слабкий, молоденький, як був на пачатку.

в час, як дві матері** його на світ породили.

Хутко він займе ті гілочки, ще не доткнуті.

Шириться, стелеться, кинувсь на гілки найвищі,

швидше, все швидше... он кинувсь на нижчії знову.

Гляньте, як раптом Агні боговитий змінив свою постать!

Вітром розмаяний, в'ється, тріщить, гоготить і вирує,

ділить свій пломінь, і палить, і чорні сліди полишає.

Мчить наче повіз, червоним пломінням вже неба сягає.

Швидко від сяйва його никне темрява, наче ті птахи,

що поспішають сховатись від сонця упалів.

Вчуй нас, ти, боже ноданків! Ти маєш нрекраснеє світло,

коней прудких, пишний повіз ти маєш!

Мудрий, щасливий ти, Агні! о, зглянься на наші благання!

О, допровадь нас скоріше до щастя й багатства!

II

[R. V. 2, 4]

ми його хвалимо в гимнах, поданки даємо,

він же на світі держить все створіння й богів усіх вічних.

Любо нам бога такого хвалити, що всім дає щастя,

любо дивитися, як він росте, як він сяєвом грає!

Полум'ям має на вітті, мов гривою в повозі кінь.

От, роз'ярившися, дерево їсть він і жевріє-сяє.

Наче вода, він біжить і гуде, наче повіз.

Палячи, стежку лишає він чорну. Він вабить, мов небо,

що усміхається ясно до нас із-за хмари.

Він по землі розстеляється, й землю він палить,

він розбігається врозтіч, неначе без догляду стадо.

Агні, розкинувши пломінь, пече, пожирає ростини!..

Дай нам, Агні, товариство хоробре й багатство щасливе,

дай нам хорошу сім'ю і великі достатки!

В наведених фрагментах так Менар, а ще яскравіше Ле­ся, уникає всіх теологічно-мітологічних елементів оригіналу. За це з усією силою і прозорістю промовляють до нас саме по­етичні елементи гимнів, в нашому випадку поезія Вогню, — як

* Агні — вогонь. (Пояснення Лесі Українки в «Стародавній іс. тори східних народів» ).

збір поетичних порівнянь і метафор. І знову стрічаємо ріж-ницю в сприйманні метафори. Для нас це тільки поетичне уна-гляднення „з'явища вогню", як наприклад в образі „червоної гриви розвіяної у вітрах летючого коня", чи численними інши­ми. Стрічаємося з подивугідним багатством поетичної уяви і ві-зії поета. Але це все для віруючих є наближенням до пізнання Природи, себто Істоти Вогне-Бога, у його многопроявності і многовидимості. Питанням сприймача світу й Божеств зай­маюся в моїх працях і студіях Гимнів Риґведи. Тут відмічую, що навіть суто-поетичний зміст Риґведи має інший зміст в сис­темі світогляду нашого сьогодні чи віруючого часів Риґведи.

Ще яскравіше виступить ця ріжниця між з'явищсм і його Бого-істотою в черговім гимні присвяченім Богові Індрі. Пояс­нювальне слово „Бог" уживане мною часто для підкреслення Богоістоти назв ужитих для Богоокреслення є насправді зайве. Подаю це тільки для підкреслення цього змісту для західнього читача. Агні, Індра, Варуна, Сурія належать до кляси істото-понять, що звуться в оригіналі ДЕВАС, а це означає, якщо мож­на осмислити це значення в невірному перекладі — СВІТЛИСТІ, або Світлоістоти. Всі вони споріднені саме їх Світлометафі-зичною Природою, а рівночасно є вони Космічним Явищем Світло-Істоти в її многопроявності і многовидності, а по суті Єдиної в Істоті. Тут знову схематично-понятеві і значенево-слов-ні способи думання модерної людини стають у гострій переш­коді для зрозуміння сутности „Світлистих" або Божеств ста-ринного світу.

Стрінемо в черговому гимні найпопудярнішу і найрідні-шу із тих Світло-Істот, а саме Постать Індри, який являється національно-расовим Богом індійських арійців. Це Божество є і було почитане під ріжними назвами в усіх індоєвропейських народах. Індра — це Змієборець усіх індоєвропейських віру­вань і мітологій.

Оригінал гамну вичислює численні його геройства, але докладніше спинюється на найважнішій його перемозі над Драконом, в оригіналі АГІ, що має теж інші назви, з них най­більше відома назва Вритри.

Епітет Індри як Поборника Вритри, — „ВРИТРАГАН" — стрічаємо в староіранському пам'ятнику Авести у словоформі „ВИРИТРА-БГНА". Це тільки одне із яскравіших засвідчень старинности культу Бога-Змієборця, Бога Визволителя Рік і

Вод, Бога Поборника Теміні.

В наведеному гимні стрічаємося однак із високорозви-неною теологією феномену Боротьби Світла із Темінню. Бороть­ба із Драконом Вритрою стається тут Космічною Боротьбою. Темнота Хаосу панувала над Всесвітом. Прапотвора була Зло-З'явою, що темними силами своєї Магії панувала над Всесвітом. Тут мимоволі насувається подібність цієї концепції до пануван­ня зловісної ТІЯМАТИ над світом Богів у асирійсько-вавилон-ській мітології. Але такі порівняльні ствердження вимагають глибшої і довшої аналізи.

Тут стверджуємо, що Індра, вбивши Прапотвору, тим самим зміг зродити Сонце, Небо і Ранок. Світ Світла повстав через перемогу Світло-Володаря. Його Світло і Світотворча По­туга втілена в його Громовницю. Громи родять Світло і Потугу. Це щоденне спостереження, зокрема сильне у підтропічних зо­нах, осмислене тут як Космічна Сила, свідома і світотворча.

В рішаючому моменті цього Космічного Бою Індра му­сив сам втілитися у свою Громозброю. Він став віссю цієї Гро-мозброї, „малий, як кінський волос". Громовницю Індри — Ваджру — уявляли собі як подвійний Тризуб. Середня його вісь символізувала „вистріл", що пробивається між двох рамен, а далі чотирьох рамен пізнішої „клясичної" Ваджри. В цьому гимні стрічаємо преглибоке метафізичне утожсамлення цієї Осі із самим Божеством. В цій бо Осі зосереджується вся йо­го Потуга до вирішального удару, смертельного для ПРАПОТВОРИ.

Стрічаємо тут теж один із найвчасніших мітів про вті­лення Індри. В пізнішому Брагманізмі знайдемо дев'ять „кля-сичних" втілень Вішну, із яких кожне рятує світ і людство від смертельної заглади. Ця мітологія в добі Риґведи має своє пра-джерело у втіленнях Індри, як наприклад у Сокола, що здобу­ває з небес галузку Соми, чи теж втілюється в численні постаті віщунів і героїв. Тут творча мисль віщунів сягає дуже глибоко у Сутність Світло-Світу, вбачаючи його основу саме у Громов-ниці Індри. Звідси розуміння Індри Громодержця, як Володаря Богів, як Праджерело Світло-Світу. Паралелю до цього культу знаходимо в культі Перуна-Громовержця в Україні в добі її лицарського героїзму.

Було б неможливим зрозуміння цього гимну без Ідеї Вті­лення Індри. Однак дотеперішні дослідники виразно не розу­міли цієї ідеї, ані теж цього гимну. Для них було незрозумілим, що Ідея Втілення Бога, зокрема втілення в Людину є праста­

ринною і стрічаємо її всюди в мітологіях пов'язаних із прото-індоевропейською стадією культури і віри. Це отже спільна спадщина протоіндоевропейської релігії. Далі ця одідичена мі-тологія набирала ріжної закраски чи конкретизації в ріжних родинах і галузях. її сліди стрічаємо виразно ще в староукра­їнських билинах.

Вперше в історії перекладів Риґведи впроваджую таку інтерпретацію цього гимну, а зокрема його 12-ої стрічки. Шир­ша аналіза, як теж численні порівняльні аналогії вимагають окремої праці. Але вже тут, у пошані для духовости Лесі, впро­ваджую це розуміння улюблених нею гимнів. Не можу теж просто із методології досліду не спинитися над відношенням її перекладів до самого оригіналу. Роблю це з надзвичайною при­ємністю, бо Леся відчула глибші зложжа старинної мудрости в цих гимнах і тільки жаль, що Драгоманів не міг вказати їй на дальші джерела для її пробудженого ентузіязму.

Однак ми вже знаємо, що знайомство із світом Риґведи, зокрема із ясних коментарів до наведених гимнів в „Історії" Менара, — які тут трудно навести в цілості, залишили тривалі сліди у її світогляді і поетичній скарбниці.

Пригляньмося отже з черги версіям цього гимну з Мена­ра в Лесі і моєму перекладі. Повний зміст цього надхненного гимну є трудний. Описана тут боротьба є синтезою кількох мі-тів. Це все було безпосередньо доступне для духовости вірую­чого Риґведи. Він відчував тут вітер нових ґенезійських об'яв­лень. Повне вникнення у цей світ можливе тільки у основних студіях. Звідси наші перекладачі, Менар і Леся, сильно скоро­чували цей найцінніший зміст релігіотворчого гимну.

ГИМН ПРО ПЕРЕМОГУ ІНДРИ НАД АГІ [R. V. 1, 32]

Маю співати про ту перемогу, що вчора одержав Індра-стрілець. Переміг він Агі, розділив усі хвилі, визволив він з гір небесних потоки... І ринули води... Як до обори корови біжать, так летять вони в море... Індро! Подужавши первістня хмар, ти розбив єси чари тих чарівниць, народження дав сонцеві, місяцю й зорям! Перед тобою твій ворог зника... Індра вдарив на Вритру, то ж найхмарніший був ворог. Потужним смертельним

перуном

він йому тіло розбив. Мов підтяте сокирою древо, долі простягся Агі. Наче прорвана гребля, лежить він, водами вкритий, а там тії води утішили серце, Врітра колись їх держав у своїх величезних обіймах, отже, Агі подоланого давлять вони і стискають. Кидають вітри турботні, буйні тіло Вритри, і води топлять його, він тепер гака річ, що і назви нема їй!.. Сон, вічний сон покрива тепер ворога Індри!..

(Ригведа, 1.32.)

Геройства Індри тепер проголошу, — їх споконвіку довершив Громодержець; Вбив Дракона і пробив вихід водам, Розбив горам їх печери таємні.

Вбив Дракона, що на горах розлігся, Тваштар викув йому Ваджру гримучу; Мов корови, що зо стаї зірвались, Погнали води до моря ревучі.

Буй-Тур потужний вибрав собі Сому, В Жертві Трисвітлій пив Напій Натхнення, Громометну Ваджру вхопив у долоні, Вбив первовічну Змію-Прапотвору.

Коли ти, о Індро, вбив Прапотвору, Тоді Зло-З'яви розбив ти Зло-Магію, Тоді зродив ти Сонце, Небо, Ранок, — І ворога ти не знайшов, Ласкавий!

Убив Вритру, лютого Гнобителя, Розгромною Ваджрою, Каральною, Мов колоди зрубані сокирою, Лягло плазом на землю Зміїще.

Зухвалий Змій визвав Індру до бою, Прозвав „трусом" Звитяжного Героя, Та не встоявсь у зударах їх зброї І звалився, загативши річища.

Без рук, без ніг ще боровся Чортяка,

Зламав хребет йому Ваджрою Індра.

Різанець думав із Буй-Туром рівнятись

І ліг Вритра на куски порізаний. 7.

Зросли в озера заперті потоки,

Поплили вільні над тілищем Смока.

Був колись Вритра, прегордий гнобитель.

Тепер ногами топчуть його ріки. 8.

Счахнула сила Вритрової Маті,

Індра розгромив кодловище Потвори,

Зверху Тварюка, під нею Зміїще,

Лягли убиті мов телець і корова. 9.

Пливуть невпинно ріки рвійноструйні,

Тіло Зміюки в гирлах незглибимих,

Тайна Вритри затаєна на днищах,

Ворог Індри в довгу Пітьму потонув. 10.

Невільницями Смока були ріки,

Даса запер їх як Паній корови;

Цю печеру, цю Твердиню Таємну,

Вбивши Вритру, Індра вирвав з неволі. 11.

Мов кінський волос, — Часткою Потуги,

Ти стався в Ваджрі, — до бою зі Смоком!

Боже Єдиний, — ти виборов Сому,

Волю здобув семи рікам, щоб плили. 12.

Ні січний дощ, ні град, ні блиск, ні гуркіт

Не помагали в цім жорстокім бою.

Аж сам Ядром Ядерним Ваджри стався

І — по віки вічні — Темінь розгромив. 13.

— „Чи вб'є Людина так як ти Зміюку?" —

Печаль заплелась в серце Переможця.

Бистрим Орлом ти піднявся до Неба,

Над сотню рік, щоб Натхнення добути. 14.

Над кочовим він і осілим людом,

Над лагідним і хижим сотворінням, —

Уcix народів Володар Пресвітлий, —

Мов вісь у колесі, — Ядро Всесвіту! 15.

Є в Ригведі низка прекрасних гимнів до Бога-Сонця, що еться СУРІЯ і є мужеського роду. Ці гимни більше прозорі і

зрозумілі самі в собі подібно як гимни до Утрені. Вони осяяні у змісті і виражені в надхненних поемах.

Подібно як у світоз'явищі Вогню маємо до діла із світо-з'явищем Сонця, себто його безпосереднє видоз'явище, побіч і нерозривно поєднаної Бого-Істоти як його сутности. В цій своїй онтологічній сутності він носить назву САВІТАР, себто ОЖИВЛЮВАЧ, а навіть Запліднювач.

Сурія-Бог не є отже простим утотожнснням сонця як ас­трономічного з'явища на небі в вузькій матеріялістичній інтер­претації нашого модерного щоденного думання. Сурія-Бог має свою мітологію і свою визначеність у системі релігії Риґведи. В наведеному гимні він є Сином АДІТІ, себто БЕЗКОНЕЧНОСТИ І ВІЧНОСТИ, із якої виринає Світло-Світ у численних Божест­венних Аспектах. На нижчому рівні світопізнання їх бачить лю­дина як ріжні Божества, а на вищому, в самій Риґведі наголо­шеному прозрінні, бачить віщун, що це є ріжні слово-назви і слово-визначення тою, що є ОДИН.

Аналізу слово-назви СУРІЯ і СОНЦЕ, які є споріднені і походять від одного пракореня, знайде пильний читач у моїй праці п. з. „Найвище Світло".

Саме ж читання наведеного тексту Менара і Лесі даль­ших коментарів не вимагає.

ГИМН ДО СОНЦЯ [R. V. 1, 50]

Сонце святе, що все віда, встає перед поглядом світа, коні блискучі несуть йог,о. І перед сонцем, оком світовим, зникають, як злодії, темрява й зорі. Промені, наче палкії вогні, освітили живучих. Сурія, прудкий їздець! ти нам світло приносиш, сяєвом неба сповняєш! Перед богами ти сходиш, перед людьми, перед небом, всі бачать тебе і дивують. Ти очищаєш, від лиха борониш! Ти світлом вкриваєш землю і люди, а небо й повітря ти ним заливаєш. Міряєш ночі і дні, споглядаєш створіння наземні. Сім ясних коней твій повіз везуть, о Сурія, боже! Боже-споглядачу, маєш вінець ти з проміння над чолом, їде твій повіз, сім коней упріг ти у ярма окремі. Вглядівши сяйво твоє, що блищить після темряви ночі, падаєм ниць: ти найвищий з богів! Ти найкращеє світло!

О доброчинець, зійшовши сьогодні високо на небо, тугу з серденька мого прожени, а з лиця мого блідість. Кидаю блідість пташкам лісовим, щоб мені не марніти, а жовтяницю на жовтії квіти я кину. Син Адіти встав потужний, — він ворога мого поборе! Сам же не маю я сили змагатися з лихом жерущим.

Одним із вершинних досягнень ведійської філософської, онтологічної мислі є преславний Гимн Сотворення, із книги де­сятої гимн 129, також відомий під назвою „Гимн Параматма-на", себто Гимн Найвищого Духа.

Своїм змістом він належить уже до релігійно-філософсь­ких і онтологічних трактатів Упанішад, себто Знання Таємно­го, а також до Брагманів, себто текстів Священного Пізнання.

Сам собою цей гимн вимагає цілих томів порівняльних трактатів в історії релігії і філософії світу.

Або...

Можна його читати і дозволити йому пробудити в нашій душі ці творчі інтуїції, які він собою збуджує і які дали почин цілим системам філософії, а зокрема онтології і метафізики, у вужчому значенні наближеному до психологічної метафізики європейської філософії. Може саме тому цей гимн здавався більше зрозумілим для європейського мислителя і тому най­більше відомий, j6o наведений в усіх історіях санскритської лі­тератури, релігії і філософії. Його інтуїтивно-суґестивна сила і превисока поезія філософії дає нам, однак, тільки ілюзію його філософського зрозуміння. Бо вже перше окреслення чогось невідомого, чогось первісного, чогось між буттям і небуттям є свідоцтвом логістично вишколеної думки, яка знає оригіналь­ну методу дефініції через виключення двох інших меж обсягу. А далі ціла онтологія і філософія самої релігії. Бо ж Боги є для автора гимну „поцейбічні", себто повсталі в процесі Космо-творення Найвищого Духа.

Переклад цього трудного гимну є досить близький до оригіналу. Він наведений у Менара й Лесі без звичайних-в ін­ших гамнах скорочень. Такий він суцільний у собі, що не дасть­ся із нього вийняти „ніже тієї титли"

Мій власний переклад був оголошений в одному з видань „Ордену", а також у польській мові, як один із найранішит гимнів мого дослідження на Університеті у Львові.

ГИМН ДО НАЙВИЩОГО ДУХА ПРАМАТМА [R. V. 10, 129]

Як не було ще нічого: буття й небуття, ні етеру*, ні неба,

що покривало усе те, чого не було ще?

Де було скрито таємне? У хвилях? В безодні?

Смерті й безсмертя тоді не було; і ніщо не ділило

темної ночі від ясного дня, і жило тоді тільки

«Все» неподільне, а в ньому ніщо не жило.

Отже, і все, що було. Його темрява крила,

мов океан, безпросвітна. І «Все» було скрите глибоко,

скрите в самому собі, і вродилось воно, і зростало

під своїм власним теплом. Тож найперше кохання

«Все» пройняло, бо кохання — духовного світла первісток.

В думці міркуючи, мудрії Ріші** почули той зв'язок,

що то єднає буття з небуттям. Але де ж був той промінь,

що то побачили Ріші? Чи був він вгорі, чи в безодні?

Впало насіння, і сили зродились; внизу — народження,

сила і воля — вгорі. Але хто теє знає?

Хто ж нам повідав те, звідки взялися світи всі безкраї?

Адже пізніше, ніж тії світи, всі боги народились.

Хто ж може відати, звідки пішло все? Хіба тільки той сам,

з кого повстали безкраї світи, — чи створив він,

чи не творив їх, — він бачив усе з високості,

він певне знає усе; а може, і він не відає?..

Вибір фрагментів із Риґведи закінчується благословен­нями померших у похоронних обрядах. Треба глибоко склони-ти голову в пошані перед достойністю і благородністю цих гим­нів.

Похоронний обряд і вірування із ним пов'язані є свідоцт­вом культури народів. Після тисячоліть ще тільки могили за­свідчують про жителів нашої планети і про їх уяву про життя посмертне.

Вже від часів протоіндоевропейської спільноти народів стрічаємо два типи поховань: землепокладення із надбудовою могили та тілоспалення, мабуть пізніше.

На теренах і в часі Ведійської культури стрічаємо оба ці типи поховань, подібно як і на теренах України. Оба вони ма­ють свої похоронні гимни й благословення.

* Етер — повітря. (Прим. Лесі Українки).

Згідно з усіма арійськими віруваннями Душа Людини відділюється від тіла. Тіло вертає в землю, чи спалюється і так сполучується із елементами світу, а Душа іде далі до Світу Батьків і Богів.

Живуть там ті,

„ ... що одважні були на війні, що померли славутні, ... що чинили добро, що любили його й боронили, ... "

Вони творять СТОРОЖУ СОНЦЯ.

Світом Духів Предків завідує Бог Смерти ЯМА і Варуна

— Бог Відвічного Добра і Права. Це вже розвинені і спеціялі-зоваиі концепції із первісного Неба, як Космічної Країни Сварога — „Сварга". Ця основна концепція підлягала дальшому розвиткові й уточненню долі посмертної душі. Це її посмертне життя і доля розглядається в Упанішадах, себто Знанні Таєм­ному, недоступному для профанів.

Після деякого часу перебування в Країні Предків Душа Людини повертається на землю і втілюється в нове життя. Ця наука про втілення і перевтілення є характеристична для Індії, хоч стрічаємо її в інших кругах індо-европейських вірувань, яскраво виражених у вірі друїдів.

Дальша доля Душі в її новому перевтіленні залежить від нагромадженого нею Добра і Заслуги. Ця незрима сила так і зветься в пізнішій філософії „Адриштам" — себто „Невидиме"

— а означає Невидиму Силу Долі. Вона буває негативною і до­водить людину до заблудів, терпіння і неволі, як кару за мину­лі провини супроти Права і Віри Предків.

Відчуття чи зрозуміння цієї Сили Долі стрічаємо в Шев­ченка в його містерії „Великого Льоху". Родяться два Івани. Один із них воюватиме за волю, а другий буде катам помагати. Це вислід попередніх заблудів і вини історії. Це відчуття Шев­ченком правди про понадіндивідуальну долю Душ і Націй, як висліду їх попередніх втілень.

Зміст цих безсмертних фрагментів вчення Риґведи про безсмертність Душі Людини передає Леся достойним пророчим словом. Виїмки підібрані Менаром є майже суцільним пере­кладом Риґведи у відповідних її місцях. Подаю, отже, переклади Лесі без інших наведень. Вони зрозумілі самі в собі і в такому виді увійдуть у скарбницю української духовости.

ПОГРЕБОВІ ГИМНИ І

[R. V. 10, 18]

Все має чергу свою: по житті і смерть приходить. Хай же сей поклик, що ми до богів посилаєм тепера, буде почутий. Ми ж будьмо веселі, танцюймо, будьмо щасливі і дбаймо, щоб довше прожити. А від помершого долі я бороню всіх живучих, хай в його путь жаден з люду сього не відходить, хай всі живуть по сто літ! Міртйо* в яму закиньмо. Жінко, іди в ту господу, де маєш свій вік доживати. . В дітях, що він полишив тобі, знайдеш небіжчика свого. Ти була гідна дружина тому, з ким навік заручилась. Сей сагайдак у руках у помершого — міць наша, сила

і слава.

змагатись.

Ти ж повернись до землі, до широкої, доброї неньки,

що розстелилась широко... О земле, розкрийся!

Будь ти до нього лагідна та добра, сховай його кості!

Вкрий його, земле, як шатою мати вкриває дитину.

Землю я сиплю на тебе тепера, копаю могилу,

щоб твоїм костям спокійно, вигідно лежати.

Предки глядітимуть гріб сей. Йама*** тут зробить оселю.

II

[R. V. 10, 14]

наші батьки! Ти побачиш богів двох величних

владарів Йаму й Варуну, що наші подання приймають.

З Йамою жити на небі високім ти будеш,

бо заслужив ти на теє. Покинь все лихеє,

потім вернись до нас знову у постаті ясній, блискучій.

III

[R. V. 10, 16]

IV

[R. V. 10, 17]

ГИМН ДО НАМИ [R. V. 10, 154]

Всіх, що одважні були на війні, що померли славутні, всіх, що поданки великі давали, прийми їх до себе, всіх, що чинили добро, що любили його й боронили, правих, поважних батьків наших, Йама, прийми їх до себе! Мудрих співців, що складали багато пісень в божу славу, сонця сторожу, тих Ріші поважних і правих, всіх їх до себе прийми ти, о Йама!

Пізніший і дальший розвиток вчення про Душу Людини доходить до розріжнення ,Душі" — як індивідуальної Душі

**** Мертвих арійці палили на кострищі, потім кості збирали н ховали в землю.

Живої Людини та „Духа" („Атмана") як понадіндивідуальної Істоти, якої Індивідуальна Душа є частиною. Таке глибоке ро­зуміння Істоти Людини, як Душі і Духа, творить чи не най­вищий здобуток арійської духовости на терені Індії. Зрозумін­ня цієї системи віри і вчення вимагає, однак, довгої праці шу­кання правди і високої мислі Людини Пробудженої до Духово­го Життя.

Дещо із цього вчення ріжними шляхами передісталося до Середнього Сходу й Еврони і творило основу ріжних рухів і видів Знання Таємного.

Пробудження до цього духового життя знаменує відчуття безсмертности не тільки як вираз самої віри, але як її безпосе­редню відчутність і свідомість. Людина усвідомлює собі для се­бе самої свою Духову Істоту, а отже і Безсмертність. В такому моменті в історії грецької духовости появляється культ Проме­тея. Це відчуття Безсмертности, яке чинить Людину Вічною і Безстрашною.

Без ніяких догматично-релігійних чи схематично-філо­софських окреслень Леся відчула цю силу у своїй душі і тому вважала себе Дочкою Прометея.

Такою вона увійде в історію Світу.

Його найвищий Дар — це Віща Сила. Вона дається тільки на висоті понадіндивідуального розуміння і відчуття своєї вла­сної душі. Тоді Кассандра прозріває душу Париса і на основі діагнози відсутности у ній героїзму і посвяти для нації зможе вона зрозуміти і провістити долю своєї нації.

Отримуємо тут ключ до зрозуміння духовости Лесі. Оче­видно вона такою вродилася. Це вислід духового розвитку ці­лого покоління, коли в ньому пробуджується і запалюється Прометейська Сила до Боротьби проти всякої сліпої сили. Це правда, але правдою є і те, що треба теж зовнішнього подуву оцього дивного Духового Вітру під крила, що цю іскру Проме­тея розпалює.

Свого таланту і Сили своєї Духовости не завдячують Шевченко чи Леся ніяким впливам. Ця Сила була їх власною. Вона була в їх душі. Все ж таки в зовнішньому світі вони заз­нають чи стрічають ці духові іскри, які запалюють їх внутріш­ній духовий вогонь. Вони теж дають цьому вогневі потрібне го­рюче для його живого полум'я.

Зустріч з історією Сходу Менара та з цілим кругом ідей його світу дала Лесі важливий поштовх для її росту. Ось чому

Леся відчула, що їй ці Гимни Риґведи „страшно подобалися". У цих двох її власних молодечих словах криється тайна їх ду­хового подиху, що розпалив її приспану Прометейську Силу.

Вже знаємо, що під кінець життя Леся взялася за викін­чення до друку її молодечої „Історії Народів Сходу". В тому часі вона сягнула до „Історії Сходу" Масперо та до інших кни­жок, які були в той час у підручних бібліотеках Єгипту. Не могло там бракувати важливого твору того самого Масперо п. з. „Світання Цивілізації". Це доповнення до його „Історії Сходу", в якому він наводить переклади майже усіх відомих тоді ре­лігійних текстів Близького Сходу. Цей епохальний твір мусив поставити розуміння Лесею релігій старинного Сходу на висо­кий науково-порівняльний рівень. Нажаль згоріло передчасно її життя, а це значить у світлі знання таємного, що згорів той вогонь, якого сила була вимірена її духовим розвитком в істо­рії її духа. Не маємо сумніву, що вона стояла дуже близько до його вершкових висот.

Тема цих її духових висот — це те саме, що тема Проме­теїзму Лесі. Вона вимагає окремих доглибних студій. Представ­лена мною праця є тільки вступом до цієї студії. Це також важ­ливий розділ із історії духовости української нації.

Леся Українка часто думає про „релігію батьків своїх". Під цим окресленням вона має на увазі дохристиянську релі­гію України. Зокрема з рідною матір'ю ці згадки в листуванні досить часті. Мусили бути між ними численні розмови і глибо­ке спільне розуміння цієї теми. І також під кінець життя Леся обіцяла матері написати поему про Перуна. В одному з листів виправдується, що не могла її написати. Вона дозрівала в її душі.

В цьому напрямі ше не досліджені погляди Олени Пчіп-ки. Жаль також, що друкуються листи Лесі, але ж поза обся­гом дослідника листа її кореспондентів до самої Лесі.

Ось недовго перед смертю, в квітні 19 і 3 р. ділиться Леся із матір'ю своїми критичними заввагами про „Вісник культури і життя".

її обурило до живого, що якийсь „Коненков" (ближче нам невідомий) представляє українських Богів як „кацапських і фінських", зображуючи їх поганими „косолапими, кривоно­сими потворами".

Студентка „Риґведи", яка нещодавно відновила своє ран-ньомолодече знайомство із її світлосяйними гимнами про ясні і прекрасні Божества Сонцесвіту у зображеннях старинних арійців, уявляє собі цілком слушно такими самими красками і формами і наших праукраїиських Богів.

Прочитаймо уважно цс місце її листа.

Лист до матері. Дата: ЗО березня (12 квітня) 1913. Гелуан.

„Коненков ... має деякий талап, але до „генія", либонь, тут ще далеко, а що його боги чисто кацапські, коли не фінсь­кі, то се безперечна правда, і я в них зовсім не пізнаю „релігії батьків моїх", що відбилися такими прекрасними лініями і барвами у веснянках, колядках, обрядах та легендах. Чому сло­в'янські боги конче мусять бути косолапими, кривоносими по­творами — всі!, коли в наших казках навіть ворожа сила — „змій" — уявляється часто в подобі зрадливого красуня. А „пе релесник", а русалки, а „золотокудрі сини" тої богині-царівни, що має на чолі зорю, а під косою місяць? Се ж, либонь, близь­ка родина того Даждьбога, що вийшов таким „ідолом поганим" у Коненкова... Зрештою, коли хто собі уявляє, наприклад, лі­сового бога „без спини, с одной ноздрей", то чому ж його та­ким і не зображувати, тільки нема чого розпросторювати сього „ідеалу" на всіх слов'ян, а треба виразно зазначити, до кого саме він належить. Ну, та цур їм, тим чужим богам! Що вони мене обходять?"

Вповні поділяємо обурення Лесі на якогось там Конен­кова, що наші рідні уявлення про Божества хотів підмінити „кацапськими чи фінськими". Але ж горе! Таку підмінку стрі­чаємо ще сьогодні в препоганій і предешево написаній „Енци­клопедії" Ляруса.

Забули ми самі про світлосяйність нашої Утрені, про Владарську Достойність Сварога, про вічиоживу молодечість і мужність всеюного Юрія та про всіх „золотокудрих синів" Даж-бога, які творили, відбивали і втілювали собою безсмертну Мудрість, Мужність, Красу і Силу Української Нації.

701