Євген Наконечний Украдене Ім’я: чому русини стали українцями
жүктеу/скачать 1.25 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- VIII. “КРЕСТЬЯНЕ”
VII. ОСОРУЖНИЙ ЕТНОНІМ Попередньо вже говорилося, що політонім “Русь” не вимагав якогось додаткового уточнення. Русь була одна, і всі знали, що під цією назвою розуміти. Жодного разу в руських літописах не виступає, так поширене зараз, історично некоректне словосполучення Київська Русь. “Назва “Київська Русь” є штучною, вигаданою російськими істориками, як антитеза “Московській Русі”. Не менш зумисне заплутаним є етнічне ім’я титульного народу Русі. Коли вірити підручникам, а саме з них отримує інформацію про минуле більшість людей і, взагалі, націю формують підручники з історії, то титульне населення Київської держави називало себе інколи “рус”, а інколи “русси”. Саме цей широко вживаний з XIX ст. царськими істориками термін “руссы” наполегливо пропагується в сучасних шкільних підручниках, буцімто він є стародавнім узвичаєним терміном ще з часів Київської держави. Ось як, наприклад, це робиться: “Перші історичні відомості про Русь, про народ “рус” або “рос” належать до XI ст. н. е. — у Середньому Придніпров’ї, де в Дніпро впадає річка Рось, і розміщувалось слов’янське плем’я русь. Не будемо непокоїтися тим, що в назві цього народу постійно змінюються букви “о” та “у” (“рос”, річка Рось і “рус”, Русь) — так змінювалися ці букви і в середні віки (“Русская земля”, “Правда Роськая”), і в наш час ми теж говоримо двояко: “русский язык”, “Российская республика”. Про русів VI ст. пишуть, що це “мужі величезного зросту”. Пізніше, у IX–X ст.ст., описували русів так: “Руси мужні й хоробрі… Плем’я русів очолювало союз придніпровських слов’янських племен. До IX ст. під владою русів опинився цілий ряд слов’янських племінних союзів”. Автори підручника закликають не “непокоїтися, що в назві цього народу змінювалися букви”, бо яка тут нібито дрібна різниця. Насправді різниця принципова. Терміни “русси” або “руси” є за походженням східними (арабськими, перськими). У фонетичному оформленні східних мов назва головного народу Русі звучить перекручено. Неточною є і візантійська за походженням назва “роси”. “Візантійські греки замінили в імені Русь звук “у” звуком “о” і називали руських народом Росс або Россами, а їх країну — Россією. Цьому знаходять два пояснення: або греки, по вченому домислу, ототожнювали Русь зі згадкою пророка Езекіля про народ Рош, або вони перейняли вимову від якогось тюрко-татарського племені, наприклад, від хозар, бо “у” тюрко-татари вимовляють часами як “о”. На Русі в княжу епоху і пізніше таких назв не вживали. “Інколи в літературі зустрічаємо термін “руссы”, вигаданий вченою історіографією: в джерелах невідомий”. Отже, етнонімічні відомості, що їх подає російський шкільний підручник, є неправдиві. А на такому баламутстві виховуються покоління школярів. Усі ці жонглювання назвами чиняться для того, щоб не назвати дійсний етнонім титульного народу Русі. Цим етнонімом, про що підручник навіть не згадує, було слово “русин”. Різноплемінне населення Русі, — найбільшої на той час в Європі держави, — етнічно ділилося на дві частини: на “русинів” і на решту народностей. Вважається, що сама назва (етнонім) “русин” походить від назви країни “Русь”, хоча можлива зворотна послідовність. Коли під державне поняття “Русь” входила вся територія, що підлягала княжій владі, з головним осередком у Києві, то під етнічне поняття “русин” — тільки населення Подніпров’я (земля полян), а згодом воно поширилось на населення прилеглих земель. На населення Залісся цей термін ніколи не поширювався. Через те етнонім “русин” для російської історіографії є осоружним. “Перекладаючи на російську мову старокиївські літописи, наявний в оригінальному тексті етнонім “русин” перекладався як “русский”! У той же час вживання стосовно доби Київської Русі понять “українці”, “український” вважалося виявом “буржуазного націоналізму” і суворо переслідувалося”. У середньовічних часах етноси звичайно, повсякдень називали себе розмаїто: “людьми”, “тутешніми”, “мужиками”, а як збірним іменем — “громадянами” або “підданими” — приналежними до конкретного державного зв’язку. Міжнародні угоди вимагали іншого — точної етнічної назви. Тому вперше, і це не випадково, етнонім “роусинъ” у літописах зустрічається у статтях міжнародних договорів Русі з Візантією 911–945 рр. Наприклад: “аще кто оубисть кртыя на русинь” (тут русин — представник Русі, не християнин; християнин — грек), “или християнин русина” (стаття четверта договору 912 р. за Іпатіївським літописним списком). Або: “аще ли ключится оукрасти русину от грек что, или гречину от русина” (з договору 945 р.). “И еще оубьєть крестянин русина или русин крестыяна” (стаття тринадцята договору 945 р. за Іпатіївським літописним списком). Або, вже за Лаврентійським літописним списком: “аще оударить мечем или копьем или кацем любо оружьем русин гречина или грьчинь русина”. Отже, у міжнародному договорі Олега з греками 911 р. термін “русин” згаданий сім разів, у міжнародному договорі Ігоря 944 р. — шість разів. Християнство прийшло на Русь з Візантії, і протягом довгого періоду вища руська церковна ієрархія складалася з присланих греків. Коли з’явився нарешті перший автохтонний Київський митрополит, то про нього літописець з гордістю сказав: “Митрополитъ Иларионъ Русинъ”. З головного духовного центру Русі — Києво-Печерського монастиря — вийшли перші кадри автохтонного єпископату. Завдяки діяльності Києво-Печерського монастиря у Руській церкві “до середини XI ст. більшість архієреїв складали “русини”. У Густинському літописі під 1225 р. записано: “В тож літо посвящень бысть митрополит Кієву Кирил Русин, ученый і побожный”. Під 1355 р.: “Посвящен бысть на митрополію Кыивскую Алексій Русин от Філофея патріярха”. Як походження хороніма “Русь”, так і походження етноніма “русин” має переважно двояке тлумачення: існує норманська теорія і розмаїті версії, що цю норманську теорію заперечують. Що ж до практики вживання етноніма “русин” в епоху Київської держави, серед дослідників розбіжностей немає. Всі сходяться на тому, що русин — це південець (южанин) із полян. “Русь — се земля полян, Русини — се поляне”. Або що русин — взагалі корінний житель південної Київської Русі. “Русин” — киянин, наприклад, митрополит Іларіон, “в розумінні, звичайно, не варяго-русса, а уродженця Києва або Подніпров’я”. “Русин” — житель Київщини, “згадка про русина в “Новгородській Правді” природна при тому спілкуванні, яке існувало між Новгородом та Києвом в X–XII сторіччях”. Словник староукраїнської мови, наводячи відповідні приклади, стверджує: “Русин — назва українця феодальної доби”. У наших найближчих історичних сусідів — поляків — щодо вживання етноніма “русин” теж немає невизначеності. У польській науковій літературі, як і в побутовому мовленні, етнонім “русин” протягом століть вживався і вживається у значенні сучасного терміна українець. І, як відзначає польський дослідник, “належить до тих виняткових етнічних назв, які не вміщують у собі нічого насмішкуватого або образливого”. Для українців поляк був “ляхом”, іноді “ляшком”, часами “ляшурою”. Для поляків українець завжди був тільки “русин”. Перші польські літописці — Мартин Галь, а за ним Кадлубек — називають країну на схід від кордонів Польщі — Ruthenorum regnum (королівство русинів). Єпископ краківський Матвій писав 1150 р. Бернардові з Клєрво: “Gens ruthena multitudine innumerabili ceu sideribus adequata” (плем’я русинів своєю безчисленною кількістю адекватне зорям). Отже, в епоху Русі етнонім “русин” вживали як самі жителі теперішньої України, так і суміжні народи. У Західній Європі вже в другій половині XI ст. в латиномовних джерелах з’явився переклад назви “русин” у формі Rutheni. З латини Ruthenia перейшла на означення русинів до німців, французів, англійців — Ruthenen, Ruthenes, Ruthenians. Вислів Ruthenus є латинською формою грецького Routhenos, що передає слово “русин”. У новогрецькій вимові th (theta) відповідала звукові s, а e (eta) — звукові i. Русин — грецьке Routhenos. У латинській транскрипції th (theta) передавалось через th, а e (eta) — через e, — звідси Ruthenus. Процес визначення терміна “русин”, наповнення його етнічним, релігійним, політичним та культурним змістом постійно стимулювався нашими західними сусідами, які виходили з практичних міркувань — треба було розрізняти чужий народ. “Це почуття спільноти проявлялось дуже скоро у загальновживаній спільній назві “русин”. Цю назву прикладало до себе все наше етнічне населення у зносинах назовні, хоч у внутрішних взаєминах задержано ще довго місцеві або племінні назви. Ця назва “русин” прийнялась була твердо серед етнічно наших племен і областей, а особливо сильно на пограниччях, щоб зазначити й підкреслити противенство до державно, культурно й етнічно чужих елементів”. Російські історики, неспроможні заперечити термін “русин”, що утворений цілком закономірно за правилами слов’янського словотвору: роус + инъ (литвин, мордвин тощо) і який зберігає наголошений у західноукраїнських діалектах початковий склад слова русин (один з двох стародавніх наголосів), заперечують його множинну форму — “русини”. На початку множиною до слова “русин” була Русь. “Збірне ім’я народу — Русь, як Чудь, Сербь, а одиничне — Русин, як Чудин, Болгарин, Сербин, або Серблянин”. Але згодом від однини “русин” утворюється, за законами української мови, множина “русини”. Подібно утворюється множина, наприклад, в словах: син-сини, сестра-сестри, він-вони, пан-пани, млин-млини тощо. “Є беззастережним фактом, що Суздаль і Новгород виразно відмежувалися від назви “Русь” у XII–XIII століттях і пізніше, а також є беззаперечним фактом, що росіяни ніколи не присвоїли собі етноніма “русин”, який існував безперервно на українських територіях від IX по XX століття”. Щоб нейтралізувати осоружний етнонім у старих текстах, російські дослідники фальшують, переробляючи термін “русин” на притаманну їхній мові прикметникову форму “русскій”. Таким зразком “може служити переклад “Ларионъ русинъ” з літопису 1051 р. як “Иларионъ русский родом” (“Повесть временных лет” под ред. В. И. Андрияновой-Перетц, М.-Л., 1950). Тут поняття гранично точне замінено половинчастим, бо “русинъ” — визначає члена комплексу, що обіймає рід, плюс територію, плюс свідомість зв’язку з ним. Тим часом “русский родом” може народитись і в Китаї”. Як видаються чи, точніше, видавалися у Радянському Союзі історичні тексти, написав акад. Я. Ісаєвич: “На Україні розцінювалося як “націоналістичний”, тим самим і найважчий, злочин користуватися словами “український” і “українці” для доби Київської Русі, натомість російські історики вільно вживали “русский” як синонім терміна “давньоруський”, а давніх русинів ідентифікували з росіянами. Наприклад, у найбільш поширеному перекладі “Повісті временних літ” слова “положити ряд межю Русью й Грекы” (тобто між Руссю і Грецією) перекладено “установить договор между греками й русскими”. Далі в тексті слово “русин” також послідовно перекладається як “русский”. Такий переклад став вважатися обов'язковим; пильнували цього дуже суворо. Одного разу, коли рецензенти і редакція наукового збірника, виданого під егідою АН СРСР, недодивилася, що автор однієї зі статей вжив слово “русин” стосовно населення Київської Русі, то перед випуском у світ до всіх примірників була вкладена карточка — Errata: “Надруковано “русины”. Має бути “русские”. Прикладів ідентифікації у російських наукових виданнях понять “давня Русь” і “Росія” можна було б навести безліч”. Одним зі способів затемнити факт існування у Київській державі етноніма “русин” є його заміщення книжною назвою “русич”. У нашу суспільну історико-культурну свідомість, завдяки передусім школі, міцно ввійшла псевдоетнонімічна назва “русич”. Термін “русич” відомий із “Слова о полку Ігоревім”. Про цю поему доречно буде сказати, що “класичним прикладом абсурдних претензій на культурну спадщину України-Руси є проголошення “Слова о полку Ігоревім” найдавнішим твором “давньоруської літератури”, незважаючи на те, що події твору відбуваються більш як за півтисячі кілометрів на південь від російських етнічних земель, на прабатьківщині українців. Поза всяким сумнівом, українськими є не тільки місце дії, а й історичні реалії, лексика, художні образи, літературна форма твору. Абсурдність твердження стає ще яснішою, коли згадати, що саме під час антиполовецького походу південних русичів на чолі з князем Ігорем Володимиро-Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, ні здійснити військовий похід на половців, ні оспівувати його суздальці не могли, а значить проголошувати “Слово” продуктом творчості росіян немає жодних підстав”. Здибуваний у “Слові о полку Ігоревім” термін “русич” зустрічається лише там. “Це, — пояснюють, — авторське слово, своєрідна формула високого стилю староруського поета”. Якщо не брати до уваги поетичних та публіцистичних опусів, то цей термін в якості етноніма ніколи практично не вживався. Цікаво, що слово “русич” не має жіночого роду, на відміну від етноніма “русин” — “русинка”. Відомий французький дослідник Анрі Мазон і російський вчений Зимін, які виступають проти давньоруськості “Слова”, вважаючи його стилізацією, написаною в XVIII ст. вихованцем Київської духовної академії Іваном Биковським, посилаються якраз на термін “русичі” як на аргумент неоригінальності твору. Вони посилаються на той факт, що термін “русич” не засвідчений у жодних інших староруських текстах. “Чудернацька назва “Русичі” із “Слова о полку Ігоревім”, на нашу думку, походить не від Русь, а від легендарного князя Руса, що його вигадали польські літописці. Якраз оці “Русичі” є одним з доказів неавтентичності “Слова”, бо легенда про князя Руса з’явилася лише в XV–XVI в.в.”. Прискіпливий аналіз терміну “русичі” навів дослідників на думку про можливу тут помилку в написанні. Відомо, що у “Слові” багато темних місць. Виникло припущення, “що в “Слові о полку Ігоревім” замість міфічного “русичі” більш коректно читати “русьци”. Отже, улюблений поетами і публіцистами “русич” втрачає свою непевну роль замінника етноніма “русин”. Термін “русин”, як побачимо далі, віками вживався на українській етнічній території. VIII. “КРЕСТЬЯНЕ” Великий київський князь Ярослав Мудрий, вмираючи, поділив Русь, як ділять власне майно, між своїми п’ятьма синами і шостим онуком. З цього часу процес роздріблення Київської держави прискорився, і вона незабаром розпалася на 15 земель. В аналогічний спосіб, поділена між трьома онуками, розпалася на окремі землі інша середньовічна імперія в Європі — держава Карла Великого. Занепад Київської держави, зрозуміло, був зумовлений сукупністю розмаїтих причин. Проте насамперед розпадом етнічної системи, що відобразилося у тривалому антикиївському союзі володимиро-суздальських князів з половцями. На Заліській землі формувався новий етнос зі своїм окремим політичним та суспільним ладом, зі своїми сепаратистськими антикиївськими устремліннями. Яскравим представником нового етносу був син половчанки Андрій Боголюбський (прізвище від місцевості Боголюбово) — “справжній північний князь, істинний суздалець-заліщанин за своїми звичками і поняттями, за своїм політичним вихованням”. 1169 р. Андрій Боголюбський зібрав велику армію і рушив походом на Київ. “Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий день, у середину другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помиловання анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали… — пише літописець. — І всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його од такої біди. І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестаннії. Се ж усе вдіялося за гріхи наші”. Ніхто до того так жорстоко не плюндрував столицю Русі. Київський погром свідчив про втрату серед населення Залісся почуття етнічної та державної єдності з Руссю. “1169 р., захопивши Київ, Андрій віддав місто на триденне розграбування своїм ратникам. До цього моменту на Русі було прийнято поводитися подібним способом тільки з чужоземними містами. На руські міста ні при яких міжусобицях подібна практика ніколи не розповсюджувалася. Наказ Андрія Боголюбського показує, що для нього і його дружини 1169 р. Київ був настільки ж чужим, як який-небудь німецький або польський замок”. Нещодавно архієрейський синод Російської православної церкви проголосив Андрія Боголюбського святим. Вищенаведену фразу літописця, що суздальські грабіжники “взяли майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг”, тлумачать у той спосіб, нібито тоді з Києва до Залісся забрано князівські літописні хроніки. Або часто твердять, що ці літописи потрапили на Залісся після татарської навали. “Як у науці, так і в популярній літературі, чужій і нашій, поширена концепція про те, що татарська інвазія спричинила втечу культурно-активних елементів з України на північ, до Суздальсько-Московської землі. При тому ті діячі забирали звичайно із собою свої культурні цінності. В такий спосіб дійшло до того, що Москва перейняла Київську культурну спадщину, доказом чого є заховані на Московщині рукописи літописів та інших культурних цінностей, які в Україні не збереглися. На прикладі долі рукописів найважливішого твору княжої доби “Іпатського Збірника (Літопису)” можна тепер довести, що дана теза не має ніякого обгрунтування”. Насправді, як дослідив О. Пріцак, Іпатіївський список потрапив у Московщину не раніше XVII ст., а інші списки “Руського літопису” потрапили з України до Москви і Петербурга на початку XIX ст. Ослаблена міжусобною боротьбою із Заліссям Руська держава зробилася піддатливою на зовнішні агресії. У першій половині XIII ст. вона зазнала катастрофічної монголо-татарської навали. На курултаї (з’їзді монгольських старшин-нойонів) у Каракорумі 1235 р. вирішено було здійснити завойовницький похід на захід. Для улусу (володіння) старшому синові Чингізхана Джучі було призначено землі “найбільш віддалені на захід від власне Монголії”. На Русі монголи (їх тут називали татарами) з’явилися 1223 р. й, розгромивши русько-половецьке військо над річкою Калкою, повернулися у далекі монгольські степи. Вдруге татаро-монголи прийшли 1237 р. під проводом Батия і завоювали Залісся. Через два роки, 1240 р., “орди Батия пішли вже на Русь, зруйнували Київ і пішли далі на Захід. Згуртоване, добре організоване і численне татарське військо завдавало свої смертельні удари розрізненим руським дружинам”. Протягом чотирьох століть (з початку IX до середини XII) Руська держава зі столицею у Києві була серцевиною історичного розвитку Східної Європи. Тепер настав її занепад. Татари, спустошивши Польщу, Угорщину й північні Балкани, повернулися над нижню Волгу, де утворили державу Золота Орда (Улус Джучі). Завойовані татарами руські землі не ввійшли безпосередньо до складу Улусу Джучі — татарські хани розглядали ці землі як васально залежні. Хани стали видавати руським князям “ярлики” — грамоти на князювання. Для цього вони викликали князів у Сарай, до своєї ставки, і, залежно від довір’я, яке викликав той чи інший князь у хана, від розміру подарунків та хабарів, видавали “ярлик”, не рахуючись ані з його традиційними правами на престол, ані з волею підданих. Усі завойовані татарами народи зобов’язані були платити їм данину. Згідно із законами (яси) Чингізхана, від оплати данини звільнялось тільки духівництво, яке мало право на імунітет. Монгольські хани цінували православну церкву як вагому політичну силу, використовуючи її впливи в своїх інтересах. У церквах відправлялися молитви за благополуччя ханів, і це мало сприяти примиренню населення з татарською владою. Щоб надійніше контролювати візантійсько-руську церкву, 1261 р. в Сараї організовано спеціальну руську єпископію. Руські митрополити мусили отримувати від хана “ярлик” на право виконувати свої функції. Татарське панування, або “іго”, як його називали на Русі, призвело до повного відчуження Заліської землі від етнічної Русі. Політична історія цих двох територій пішла відтоді остаточно відмінними шляхоми, а щодо етнічної історії, то вона, як ми бачили, з самого початку була відмінною. Після сепарації Залісся від Руської держави, в часи, коли воно стало Західним улусом Джучі, назва “Русь” на цій території була лише напівзабутим відгуком на колишні зв’язки, відгуком, що побутував головним чином серед церковних книжників, для яких назва “руська церква” служила синонімом до православної церкви. Цим відгуком живився претензійний гонор панівної верхівки, що складалася на початку переважно зі слов’янських колоністів. При татарському сприянні на Заліссі продовжувалося політичне роздріблення території на невеликі князівства, які постійно ворогували між собою. Найбільш відомими заліськими князівствами були Ростовське, Тверське, Костромське, Ярославське, Білоозерське, Можайське, Дмитровське, Коломенське. Московське князівство належало до найменших, і це сподобалося ханам. Монголи дотримувалися принципу “розділяй і пануй”, і тому підтримували найбільш слабкі князівства. У цьому причина успіху Івана Калити. Великим величав себе тільки той князь, якому татари дозволили той титул вживати. Колоністи Залісся намагалися хоч якоюсь мірою бути причетними до блискучої спадщини київської культури. Цьому сприяла і політика монголо-татарських завойовників. Жорстокий і підступний, вірнопідданий монгольський васал і ретельний слуга, князьок маленького тоді Московського князівства на Заліссі Іван Калита за виняткові заслуги отримує від хана Узбека в 1328 р. титул великого князя “всія Русі”. В авторитетному російському виданні подана така характеристика Івана Калити: “Иван Калита был раболепным слугой ордынских ханов, воевавший по их приказанию против Твери, Пскова, Смоленска”. Характеризуючи Івана Калиту, який проводив політику включення себе і своєї держави в систему татарської держави, а не політику протиставлення їм, Карл Маркс пише: “Варто було тверській лінії проявити хоча б найменше домагання національної незалежності, як він поспішав до Орди з доносом”. На погляд видатного англійського історика, московські князі, “тішачись ласкою хана Золотої Орди, дістали ярлик, що давав їм право бути головним збирачем данини для монголів, вони відповідали за виплати й за борги решти князів. Іван I (правив 1325–1340), відомий як Калита, більшу частину свого князювання провів не в Москві, а в дорозі до Сарая. Карл Маркс писав, що він поєднував “риси татарського ката, блюдолиза і головного раба”. З особою Івана Калити пов’язаний міф про так звану шапку Мономаха. Згідно із твором “Сказание о князьях владимирских”, ця шапка (субститут корони) була подарунком візантійського імператора Костянтина Мономаха (1042–1055), що мало символізувати передачу влади візантійських імператорів великому київському князю Володимиру Мономаху і його спадкоємцям. Насправді Івану Калиті її подарували в татарській Орді. Відомо, що “шапка Мономаха була виконана середньоазіатськими майстрами, і з XIV ст. зберігається в московській казні”. Однак “всія Русь” Івана Калити — то вся Русь татарська, тобто та частина Монгольської імперії, де існувала руська (православна) церква, на відміну від непідвладної монголам території Русько-Литовської держави, до якої входила сучасна Білорусь та українські землі. Таким чином, з ласки Сараю з’явився на Заліссі термін “всія Русі” в значенні “головний татарський васал”, головний татарський збирач податків на Заліссі. Так цей термін розуміли сучасники, і ніхто тоді й не надавав йому того значення, якого він набув пізніше. З часом цей термін забувся і знову почав вживатися при Іванові III. Тоді титул з’явився у внутрішньополітичних взаєминах з Новгородом. Князі Галицько-Волинської держави продовжували іменуватися, за традицією королів Романа та Данила, князями і господарями “Руської землі” або “усієї Руської землі”: duces totis terrae Russiae в 1316 р., dominus terrae Russiae в 1320 р., dux et dominus Russiae в 1334 р., а на печатках продовжував фігурувати титул короля Руссії (Reх Russiae) — грамоти 1316, 1325, 1334, 1335 рр. Галицького князя Романа Мстиславовича літописець називає “самодержавцем усеї Руси”. За те, що він зібрав усі етнічні землі русинів. На вимогу монгольського хана 1299 р. у Залісся, в його улус, перебирається Київський митрополит Максим, за походженням грек. Цей митрополит, вибраний і рукоположений у Константинополі 1283 р., відразу після прибуття на Русь подався в Орду за “ярликом” для свого затвердження ханом. Митрополити-греки спиралися на “два засадничі принципи візантійського християнства — цезаропапізм і антилатинізм, які зумовлювали психологічну мотивацію переходу київських митрополитів під покровительство ханських васалів — володимиро-суздальських та московських князів”. Церква ввійшла в союз з Москвою, бо дружба з Москвою означала дружбу з Ордою. Руська православна церква підлягала ієрархічній владі Константинопольського патріарха — глави всіх православних християн. На чолі її з 1051 р. стояв митрополит, якого, згідно з церковним (канонічним) правом, особисто висвячував на цю посаду сам Константинопольський патріарх. Столицею митрополії став “матір городів руських” Київ, а митрополит мав титул “Київський і всієї Русі”. Сама церква означувалася як “руська”, бо були ще грецька, болгарська, сербська та інші православні церкви. Треба сказати, що аж до XV ст. майже всі митрополити і переважна більшість єпископів були грецького походження. Засилля греків у Руській церкві дратувало сучасників, їм докоряли, що нерідко сильніше дбають про збір коштів для Константинопольського патріарха, ніж про справи Руської церкви. Митрополитам-грекам, звичайно, був чужий руський патріотизм, і це неодноразово проявлялося. Відірвані від своєї батьківщини Візантії, яка вважалася на той час однією з найбільш цивілізованих країн світу, живучи у варварській, за їх уявленнями, Руській державі, вони ставали своєрідними космополітами, піклуючись не про Русь, а лише про інтереси православної церкви. Коли, на їхню думку, ці інтереси не співпадали з інтересами Русі, то тим гірше було для Русі. “Митрополит грек у Києві уважав себе практично царгородським амбасадором, який у першу чергу підлягав політичним інтересам Царгородського імператора, а на другім місці церковним директивам Патріарха, який також був вповні залежний від імператора”. Для розуміння історії з перенесенням митрополії та ряду інших тогочасних церковних подій ці обставини треба мати на увазі. За канонічним правом київські митрополити мусили повністю підпорядковуватися візантійському патріарху. “Показується, однак, що вони стояли немов під душевним примусом — не залишатися у Києві, не залишатися навіть на Русі, а мандрувати по чужих неруських північних землях, шукати там пристановища в Заліськім Переяславі, суздальськім Володимирі, Твері чи вкінці, з конечности, в малозначущій тоді закутині, в Москві. Москва була тоді, напевно, меншим городом, ніж навіть поруйнований Київ. Митрополити Кирило і Петро робили це під моральною пресою патріярха. Головною причиною, чому візантійські патріярхи вибрали на осідок київських митрополитів північ, зокрема суздальсько-московські території, було їх переконання, що там візантійське православ’я має найсильнішу опору та що київські митрополити полишаться там вірними Візантії. Така постава Візантії була останнім, смертельним ударом по Києві за його часту опозицію до Візантії, за його самостійну християнську індивідуальність та його християнську вселенність. Ці прикмети Руси-України хотіли візантійські патріярхи знищити і зробити з Руси своїх політичних та релігійних підданих”. Ось, для прикладу, як Теодосій-грек повчав наших князів: “Не прилучайтесь до латинської віри, не держіть їх обичаїв, втікайте від їх причастя і всякого їх учення, бридьтеся їх звичаїв, а доньок своїх бережіть і не давайте за них, ані не беріть їх; не братайтеся з ними, не кланяйтеся, не поздоровляйте; не їджте з одної з ними посудини, ні не пийте, ані страв від них не приймайте”. Це означало ізолювати Русь від усього культурного світу та заганяти її в повну залежність тільки від Візантії. Боротьба Візантії проти “латинян” і “латинства” перетворилася для московських церковників у боротьбу не стільки проти католицизму, скільки взагалі проти всієї європейської культури, що переживала добу блискучого піднесення і відродження. “Живі взаємини Київської Русі з іншими християнськими націями мали, попри культурні впливи, і ту користь, що змушували наш народ усвідомлювати себе частиною європейського людства, підтримували в нього деяке, хоч на перших порах дуже слабеньке, почуття всесвітньої солідарності. Для московської держави замість тих благотворних впливів стали важкі та принизливі відносини з хижацькою монгольською ордою”. Переселившись на Залісся, київські митрополити і там продовжують називатися руськими. Одні з них іменують себе митрополитами всея Русі, інші — Київськими і всея Русі. Характерно, що в утворенні окремої митрополичої кафедри в Заліссі (Суздальщині) спільно брали участь як Константинопольський патріарх, так і хан Золотої Орди. “Одним з яскравих прикладів використання Ордою руської церковної ієрархії з метою зміцнення своєї влади на Русі є комплекс подій, пов’язаних з боротьбою руських князівств початку XIV ст. за того чи іншого кандидата на посаду митрополита всія Русі, боротьбою, в якій найбільш діяльну участь брали не лише ординська дипломатія, а й константинопольський патріархат”. Не без поради лукавих візантійців, які затято ненавиділи римський католицизм, татари відхилили пропозицію військового та церковного союзу, що її передав 1253 р. посол Людовика IX, монах Рубрук. Зате серед татар набирав поширення іслам. На початку XIV ст. монгольський хан Узбек приймає мусульманство. Між іншим, від імені Тайдули — дружини цього видатного хана — походить назва відомого російського обласного міста Тула. Підкорене немусульманське населення вимагало якогось спеціального означення. Його мусульманські правителі стали називати “райат” (християни, піддані), в значенні “людської отари”. Немусульманське населення Залісся отримало з XIV ст. від монголо-татар іншу назву — “крестьяне”. Походження цього слова прозоре — “крестьянин”, християнин, означає охрещену людину. До появи татар це слово іншого значення не мало. “Магометанин-татарин вважав себе вищою расою у порівнянні з християнином. Християнин зробився символом приналежності до чорної кості. Так з’явився і потім втримався у Північно-Східній Русі цей термін”. Термін “крестьянин” зберігся у російській мові до наших днів і означає тепер хлібороба, селянина. Віросповідальний сенс слова, отже, перейшов у соціальний. Наприкінці XIV ст. термін “крестьянин” означав увесь російський народ, на противагу до монгольських загарбників. “Коли ж разом з татарською владою на Русі над масою російського християнського населення нависла верства переможців, терміном “крестьянин” стала означуватися основна маса російського населення… Але і самі російські люди міцно трималися за цей термін, підкреслюючи ним свою відмінність від татар”. Із XV ст. термін “крестьянин” зробився на території Залісся загальновживаним. Російська мова, вважає дослідник, мабуть, єдина мова, “в якій віросповідальне означення “християнин” (“крестьянин”) стало правдивим синонімом селянина, землероба, хлібороба”. З часом назву “крестьянин” намагалися замінити новотвором “колхозник”. У побутовому мовленні, на щодень, зробилося народним дещо нечітке поняття “мужик”. Проте назва “крестьянин”, на татарське означення хлібороба, в російській мові залишилася навічно. жүктеу/скачать 1.25 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|