Євген Наконечний Украдене Ім’я: чому русини стали українцями

Українсько-єврейські відносини не залишаються у рамках оцінки минулого. Вони зараз динамічно розвиваються, і, як би ті відносини не оцінювати, не підлягає сумніву їх важлива роль у перспективі як для українців, так і для євреїв.
Треба мати полуду на очах, щоб цього не бачити. “Жодна з єврейських газет чи організацій не проповідує українофобських поглядів. Ми чудово розуміємо, що все досягнуте нами у відновленні єврейського життя не було б можливим без відновлення незалежности України та без падіння комунізму”. У сучасній Україні відроджуються і традиції єврейських наукових студій. Плідно працюють на ниві вивчення історії українсько-єврейських відносин Мартен Феллер, Яків Хонігсман, Жанна Ковба та інші дослідники і, перш за все, директор Інституту юдаїки у Києві Леонід Фінберг. У науковий обіг нарешті введено поняття “українські євреї”, що має далекосяжне значення для міжнаціональної злагоди. На такому тлі зневажливе ставлення до єврейського національного імені неприпустиме. Старий єврейський афоризм твердить: “Люди ненавидять те, чого не розуміють”. Ймовірно тут криється причина непорозуміння. Відомо, що загал простих українців, на жаль, мало тямить у відмінностях між словом “жид” і словом “єврей”.
Етноніми “жид” і “єврей” походять від різних мов і мають відмінну етимологію. Термін “жид” прийшов до нас усно, іще в дописемний період і набрав загального поширення. Термін цей запозичений з італійської мови, із слова “giudeo” (жідео), що походить з латинського judaeus. Утворений термін від особового гебрейського Юда, що має загальне значення “славетний”, “хвалений”. До нас він прийшов безпосередньо з польської мови. Нащадками Авраама цей термін визнається образливим, зокрема в тих країнах, де він, нащодень, перегукується з терміном “єврей”. О. Брик подає таку причину: “Під кінець 15-го століття на слов’янському Сході євреї почали ширити юдаїзм, і Православна Церква в Україні назвала його “єресь жидовствующих”, отже, взяла для неї польське слово “жид”, щоб не брати з церковної мови слова “єврей”, бо вважала, що ця секта недостойна цього. Так з України — через назву “єресь жидовствующих” — польське слово “жид” дісталося і в Московщину. Тому що ця секта (“єресь”) серед християн була в приниженні, то через неї і слово “жид” на всьому слов’янському Сході (Україна, Білорусь, Московщина) набрало тоді принизливого значення, а достойним словом було “єврей”, бо воно так звучить у мові Св. Письма (старослов’янській). З того часу (кінець 15 століття) слово “жид” між усіма слов’янами Сходу стало вживатися як принизливе, а “єврей” як достойне”. Отже, правдиве, історично точне національне ім’я народу Старого Заповіту — “єврей”. Цей етнонім прийшов у давньоруську мову через церковнослов’янську з середньогрецької і пізніше (у формі “гебрей”) ще раз в українську через західнослов’янські. Запозичення це книжне, тому менш популярне. Вважається, що назва походить від арамейського “ебер”, що первісно значило “потойбічний”, тобто той, що прийшов з іншого боку Євфрату, десь недалеко Райського саду. “Єврей, єврейський (букв. “потойбічний”, той, хто прийшов до Ханаану або Палестини з того боку Євфрату, як мали називати євреїв мешканці Ханаану)”. Таким чином, назва “євреї” — “потойбічні” — у Біблії вперше застосована до праотця і його сім’ї, що прийшли з-за Євфрату, тобто ще до виходу євреїв на береги Йордану. “Єврей”, “євреї” — такою історично точною назвою старозаповітний народ здавна прагне називатися українською мовою.
У 1861 році в Санкт-Петербурзі заходами українських патріотів виходив національно-патріотичний орган — журнал “Основа”. Редакція журналу складалася з В. Білозерського, П. Куліша, М. Костомарова. Активну участь у підготовці видання брав Тарас Шевченко. Вагу журналу “Основа” для розвитку тогочасної української політичної думки важко переоцінити. Саме до редакції “Основи” надійшов лист кореспондента за підписом “П-в”. Ним був студент В. Португалов, який став ініціатором першої публічної полеміки про українсько-єврейські відносини. Редакція журналу вмістила цього листа у червні 1861 року, під назвою “Недоразуменіє по поводу слова “Жид”. Зміст листа полягав у тому, що у зв’язку з розвитком загальної освіченості нейтральний досі в Україні етнонім “жид” набирає образливого характеру. Автор листа писав: “Я благаю вас — не ображати нас більше. Невже ж вам це важко? Погодьтесь, що коли освічені молоді люди із євреїв ображаються цим прізвиськом, то вам як редактору потрібно уникати його…”. І далі автор листа продовжує: “…во ім’я благоденства України, від імені євреїв, ображений паскудним висловлюванням вашого журналу, молю вас замінити його у майбутньому нашим національним іменем”.
Чи зважила редакція “Основи” на це слізне прохання (“благаю, молю вас”) українських євреїв? Ні, не зважила. Від імені редакції, а якщо глянути на справу ширше, — від імені всього тодішнього українства, відповідь дав славетний український історик народницької школи Микола Костомаров. Типова для епохи романтизму, яка обожнювала старовину і фольклор, аргументація Костомарова зосереджувалась на двох моментах. По-перше: термін “єврей” на просторі України є неісторичним. Етнонім “жид” побутує тут споконвіку. Він зафіксований геть в усіх відповідних українських історичних пам’ятках, і тому міняти його неможливо (наводилися приклади). По-друге: ні у фольклорі, ані в побудованій на фольклорі українській художній літературі його не зустрічаємо. Звідси висновок — термін “жид” є природним, українським, а “єврей” — принесеним, тобто російським.
Як писав М. Грушевський, виступити з цього питання від усього українського громадянства М. Костомаров права не мав. “М. Костомаров непотрібно примішав свої суб’єктивні емоції, і полишив таким чином без потрібного вияснення об’єктивні причини сих непорозумінь”.
Парадоксально, але за такою ж точнісінько схемою аргументації, як ми бачили, українофоби заперечували можливість визнання етноніму “українець”. Російські, польські, угорські шовіністи здіймали лемент, що, мовляв, етнонім “українець” антиісторичний, бо в давніх історичних пам’ятках його немає (наводились приклади). По-друге, це чужинецький мовний неологізм, якого не сприймають їхні мови. У Росії етнонім “українець” вважали польською інтригою, в Польщі — австрійською, а в Угорщині та Румунії — галицькою. Одностайно заперечувалось проте його таки українське походження, так само, як не визнається, що термін “єврей” аж ніяк не російського, а таки єврейського походження. “Хто як хто, але українці, — які з таким трудом змагалися і ще досі змагаються, щоб їх означували назвою “українець” (а не “русин”) — хіба найкраще повинні б розуміти, що про свою назву має право вирішувати народ, до якого ця назва належить; і що ми бачимо культурність та доброзичливість з боку тих народів, які називають нас так, як ми хочемо, щоб нас називали. Це повинен мати на увазі кожен у справі національної назви Єврейського народу”.
Розбіжність між позицією Костомарова щодо етноніму “жид”, а позицією українофобів щодо етноніму “українець” мала політичний характер. За історичними і лінгвістичними аргументами великодержавники приховували головну причину війни з українським етнонімом. Цією причиною, як знаємо, були широкомасштабні асиміляторські наміри. Який політичний інтерес, яку вигоду, який сенс приховують українські противники етноніму “єврей”, нікому не ясно. У грудні 1995 року Єврейська рада України звернулася до українського громадянства із заявою, де, зокрема, сказано: “Ніякі умови реаніматорів не змусять нас сприйняти слово “жид” як нашу самоназву, також як українці не хочуть знов стати “хохлами” чи “малоросами”, росіяни — “москалями”, а поляки — “ляхами”. Невже для того Україна стала незалежною, щоб в ній під виглядом повернення до історії ображали цілий народ — євреїв — громадян України?
Ми, діти України, працюємо на розбудову нашої Батьківщини, робимо свій внесок в її обороноздатність, науку, культуру, мистецтво і ми не хочемо відчувати себе чужинцями на землі, де багато поколінь нашого народу жили з іншими народами багато століть.
Доля України — це і наша доля, доля українців єврейського походження, і ми вимагаємо до себе поваги. Ми не жиди, ми — євреї”.
Зрозуміло одне — прихильники традиції не бажають з’ясувати собі того факту, що етнонім “жид” в сучасному лінгвістичному ареалі Східної Європи набрав гостро образливого забарвлення.
“До речі, скажу, — писав з цього приводу С. Єфремов, — що, не вбачаючи особисто ніякої образи в слові “жид”, вважаю, проте, за нетактовність і некоректність уживати його, скоро євреї мають його за образливе. Це все одно, якби хтось у серйозній розмові уперто йменував українців “хохлами”, — можна думати, що проти цього протестували б і ті українці, які обстоюють “жид”, наперекір самим заінтересованим людям”.
Звернення С. Єфремова (а його книжечка “Єврейська справа на Україні” є не що інше, як звернення до українського громадянства із закликом відмовитися від терміну “жид”) не знайшло на ту пору належного відгуку. Тільки поодинокі письменники — М. Драгоманов, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка і деякі інші користувалися терміном “єврей”. Пояснюється це тим, що українське суспільство було настільки поглинене боротьбою з великодержавним асиміляторством, що всі інші справи відкладалися на потім.
Підневільна Україна, а з нею Східна Європа, перебувала тоді на драматичному переломі. Ось як у той же, приблизно, час (1911 р.) характеризував становище України видатний сіоністський діяч Володимир Жаботинський: “Можна сміливо твердити, що вирішення суперечки щодо національного характеру Росії майже цілковито залежить від позиції, яку посідатиме тридцятимільйонний український народ. Якщо погодиться обрусіти — Росія йде одним шляхом, не погодиться — вона муситиме піти іншим шляхом. Це чудово зрозуміли праві в Державній Думі.
Коли вирішували питання щодо мови “інородницької” школи, вони, задля сміху, голосували навіть за якихось “шайтанів” та “казанських греків”, вони навіть не здійняли рук проти єврейської мови, бажаючи, очевидно, зробити законопроект зненавидженим і несприйнятним для начальства, але щойно дійшло до української мови, вони відкинули і блазнювання, і хитромудрі розрахунки і просто піднесли руки проти, бо відчули, що тут — найнебезпечніше місце, вирішальний крок, коли не доводиться ані жартів жартувати, ані лукаво мудрувати”.
У лютому 1917 р. Волинський полк розпочав у Петрограді революцію, яка зруйнувала царський трон. Збулося пророкування Жаботинського про роль українців у російській імперії. І хоч революція і її продовження — Визвольні змагання 1918–1921 рр. — зазнали в Україні поразки, але здобуття тоді українським народом нового імені треба розцінювати як велику історичну перемогу з далекосяжними наслідками. Уряд Української Народної Республіки 1917–1921 років офіційно вживав слово “єврей”. Після 1918 року це слово реєструється у всіх словниках на східноукраїнських землях. Зустрічається воно і в галицьких виданнях, наприклад, “Словничок української мови і головні правописні правила та замітки до відміни Костя Кисілевського” (Станислав, 1927) має “єврей” із відмінковими формами, а також “єврейський”, “євреїзм” (с. 95), “Український правопис із словничком”, що його впорядкував Михайло Возняк (Львів, НТШ, 1929), реєструє “єврей” і “єврейський” (с. 114). Мають ті слова “Українська загальна енциклопедія” (Львів, 1931, т. І, с. 1259) та “Українсько-німецький словник” (Ляйпціг, 1943) Зенона Кузелі, Ярослава Рудницького й Карла Маєра. У цьому ж таки словнику є й похідні слова, а саме “єврейка” і “єврейство” (с. 213). Навіть канадське видання — “Українсько-англійський словник” (Саскатун, 1955) Костя Андрусишина, як і треба було сподіватися, подає чотири активні слова: єврей, єврейка, єврейський, єврейство (с. 224). Не залишається позаду й американець Іван Саластин, укладач “Англійсько-українського словника” (1956), подаючи “Єврей”. Виданий у Києві “Новий тлумачний словник української мови” (1998), подає слово “єврей”, а до слова “жиди” додає пояснення, що це застаріле слово та образлива назва євреїв.
Наївно було б припускати, що в епоху кардинальних зрушень у царині східноєвропейської етнонімії, яка настала після розвалу Російської імперії, коли малороси стали українцями, бесараби — молдаванами, зиряни — комі, ліфляндці — естонцями, вотяки — удмуртами, сарти — узбеками і т. д., євреї пасивно сидітимуть склавши руки. В УРСР на початку тридцятих років новий правопис (1933 р.) запровадив етнонім “єврей” в літературну українську мову як норму. Слово “жид” визнано образливою назвою єврея. Після возз’єднання ця норма поширилася і на західноукраїнські землі. Лише в діаспорі продовжували дотримуватися етноніму “жид”. Оскільки утвердження етноніму “єврей” в Україні відбулося адміністративним шляхом, без належного роз’яснення, то це викликало неоднозначну реакцію. Наприклад, твердять, що терміном “єврей” русифікаторський режим старався відчужити українців від інших слов’янських народів і прикувати до російського”. Або: “Обман був уже в самій назві “єврей”, яка була імпортована разом з новою владою. Вона звучала фальшиво, в народі не приживалась. Мало того, вона ніби звинувачувала одразу всю українську літературу, де фігурувало слово жид як традиційна українська назва”.
Звідси випливає, що “імпортований”, читай російський, за походженням етнонім не пасує до української мови. Треба додати, що твердження про “звинувачення української літератури” надміру драматизує ситуацію. Просто термін “жид” переходить у категорію застарілих слів — так само, як термін “Русь”, “русин”. Адже мова живе, вона постійно збагачується та очищається, виникають нові слова або звороти-неологізми, а застарілі слова виходять з ужитку і переходять в розряд архаїзмів та історизмів.
В українську мову проникло чимало слів, цілих фраз, граматичних форм з російської. Відзначимо, що, окрім цілком російських синтаксичних конструкцій, в українській мові зараз побутує близько 800 російських слів. На такому мовному фоні зачіплюватися на слові “єврей” є невиправданим. Не варто по-фарисейськи роздирати шати над нібито російським словом “єврей”. Етнонім цей семітського походження і робити з нього грізний засіб русифікації несерйозно.
З прийняттям християнства Київська держава отримала в Х сторіччі писемність. Писані церковнослов’янською, яка за походженням є староболгарською, мовою богослужбові книги прийшли на Русь з Болгарії. У цих книгах для євреїв були такі назви: “іудей”, “єврей”, “народ Ізраїля”. “Отже, слово “єврей” було в Києві (988 р.) ще тоді, коли на світі не було ні Москви, ні московської нації. Коли згодом почав творитися московський народ з тих колоністів, які приходили з Київської Русі, то вони на колонізовані ними фінські землі понесли з собою християнство і церковну мову, а в ній і слова: “іудей” та “єврей”.
В Україні слово “єврей” (гебрей) зафіксовано в Остромировому євангелії в XI ст., у словнику Зизанія 1596 р., у словнику Памви Беринди 1627 р.
Стосовно української класичної художньої літератури, то поборники чистоти її риз чомусь соромливо забувають, що на її сторінках, як ми бачили, не здибається етнонім “росіянин”, а наскрізь є “москаль”. Історичний зміст цих двох етнонімів (москаль-росіянин) для українського вуха зовсім не тотожний, на протилежність до однаково незрозумілих слів “жид” і “єврей”. У поезіях Шевченка щокрок натрапляємо на терміни “Москаль”, “Московщина”. Немає в Шевченка поляків, а є ляхи, немає румунів, а є волохи, є німота. Але ж українці перекреслили етноніміку самого Шевченка, щоб не ображати, і справедливо, сусідні народи. Чомусь ніхто з “ревнителів” чистоти української мови не виступає за відновлення в ужитковому обігу етноніму “москаль”. Лише декотрі чогось затято тримаються терміну “жид”. Справді, в Україні ще не перевівся тип мудрагелика, якого “так кортить за всяку ціну допекти євреям, що він ладен, скажемо, навіть Європу перевернути в “Жидопу”. Відомий письменник Яр Славутич запитує: “Чи варто нам оте слово “жид” так завзято боронити, як це роблять деякі гарячі голови з піною на устах? Адже не становить воно для нас ніякої святости. Наприклад, мені однаково, як євреї хочуть себе називати”. Органи державної адміністрації України вживають термін “єврей”. У всіх офіційних документах фігурує лише “єврей”. Не треба мати ілюзій — так залишиться далі. Навіщо ялозити питання, яке вже вирішене. Потрібно це хіба нашим недоброзичливцям, які завжди прагнули пересварити українців з цілим світом.
Ми часто хвалимося: “Антисемітизм ніколи не був на Україні офіційною ідеологією — його не сповідувала ані українська держава (чи автономія) в короткотривалі періоди свого існування, ані жоден більш-менш впливовий політичний, національно-визвольний рух”. Якщо це так, а це так, то чи не пора нарешті перестати ображати народ Старого Заповіту, “во ім’я благоденства України”.
Чей же “головне подолати негативний емоційний бар’єр, пересилити негативний напрямок інформаційного потоку, і далі піде здорова течія життя”. Між народами діє те саме правило, що і між людьми: “відзначиш добре в людині, то вона стає ще кращою”. І відповідно — навпаки. То невже ми не хочемо стати кращими. Невже, навішуючи одне на одного образливі ярлики, ми віримо в їх очищувальну силу? І якщо сьогодні вже забулася формула Гіллея: “Не чини ближньому того, чого не бажаєш самому собі”, то хай хоч закарбується в нашій пам’яті дещо змінена формула Карнегі: “Створіть народові добре ім’я, щоби він міг жити відповідно до нього”.