Євген Вучетич – творець монументальних шедеврів

Майбутній скульптор народився 15 (28) грудня 1908 р. в Катеринославі. Будинок, де з’явився на світ Вучетич, був розташований на розі вулиць Козачої (Комсомольської) та Казанської (Карла Лібкнехта) та до нашого часу не зберігся. Це місце зараз позначає меморіальна дошка, де зображені портрет майстра та його найвідоміша скульптура – воїн з дівчинкою в берлінському Трептов-парку.

Батько Євгена Вікторовича був чорногорець, до того ж у роки Громадянської війни – білогвардійський офіцер. Така біографія в сталінську добу навряд чи стала б гарантією спокійного життя, не те що стрімкого кар’єрного зростання. Достеменно невідомо, яким чином Вучетич успішно долав ці труднощі, проте він зміг стати однією з головних персон в образотворчому мистецтві Радянського Союзу.

Художні здібності Є. В. Вучетича виявилися з дитинства. У 1926 р. він вступив до Ростовської художньої школи, яку закінчив у 1931 р. Вищу освіту отримав у славетному закладі – у 1931–1933 рр. навчався в Академії мистецтв СРСР у Ленінграді.

Вже у своїх перших роботах, виконаних у 1930-х рр., Є. В. Вучетич продемонстрував талант скульптора-портретиста. Найбільш значущі – „Портрет Піддубного” (1933), бронзова композиція „Партизанка” (1937), портрет Героя Радянського Союзу В. С. Гризодубової (1940).

З перших же днів Великої Вітчизняної війни Є. В. Вучетич пішов добровольцем на фронт рядовим солдатом-кулеметником. Він дослужився до підполковника. Під час війни, у 1943 р., тобто у 35 років (між іншим, доволі пізно), Є. В. Вучетич вступив до лав комуністичної партії.

З 1943 й до 1960 р. Є. В. Вучетич працював військовим художником Московської Студії імені Б. Грекова. Тут Вучетич повністю сформувався як скульптор, став загальновизнаним майстром військово-монументального жанру.

Одразу ж по завершенні Великої Вітчизняної війни Євген Вучетич фактично очолив головну роботу з увічнення в бронзі Перемоги та її творців.

Одним із перших значимих скульптурних творів Є. В. Вучетича став пам’ятник генералу М. Ватутіну в Києві. Генерал Ватутін – один з головних організаторів визволення Києва восени 1943 р., незадовго після того трагічно загинув. Пам’ятник на його могилі встановлений у 1948 р. в Маріїнському парку поблизу будівлі Верховної Ради й відзначається лаконічністю.

У 1946 р. Вучетич розпочав роботу над одним із двох своїх головних монументальних творів – меморіалом в Берліні. Його призначили керівником цього великого та відповідального художнього проекту. В Берліні, в східній зоні окупації, в мальовничому Трептов-парку постав величний ансамбль-меморіал тисячам солдатів Червоної Армії, котрі полягли в боях за Берлін. Цю роботу Вучетич виконував з 1946 по 1949 рр. спільно з архітектором Я. Б. Бєлопольським.

Центральним елементом композиції берлінського меморіалу стала бронзова статуя „Воїн-визволитель”. Скульптура відкрита 8 травня 1949 р., в четверту річницю Перемоги. Переказувати її вигляд немає сенсу – солдат правою рукою тримає дівчинку, лівою рукою величезний меч, схилений донизу. Під ногами солдата – поламана фашистська свастика. Весь комплекс покликаний символізувати визвольну місію радянських військ та перемогу над фашизмом. Меморіал в Берлінському Трептов-парку одразу став одним із символів епохи, широко знаним й у Радянському Союзі, й на Заході. Для Євгена Вучетича „Воїн-визволитель” став головною візитною карткою митця та його творчості. Другою візитною карткою стала пізніше „Батьківщина-мати” у Волгограді.

У 1955 р., на десяту річницю Перемоги, Вучетич – тоді вже визнаний майстер монументального жанру – створив монумент на каналі Волго-Дон під назвою «З’єднання фронтів», присвячений важливому моменту Великої Вітчизняної війни. Цей твір Вучетича став ідейним прологом до другої найбільш знаменитої його роботи – ансамблю на Мамаєвому кургані в Волгограді.

У 1957 р. Вучетич створив алегоричну статую „Перекуймо мечі на орала”, яка була встановлена двічі – в Третьяковській галереї в Москві та поблизу будівлі ООН в Нью-Йорку. Статуя символізує відхід від принципу війни як інструменту вирішення світових конфліктів. Із відомих причин статуя лишилася тільки символом – проте символом доволі значущим.

У 1963–1967 рр. Вучетич був натхненником та головним керівником проекту створення меморіального ансамблю героям Сталінградської битви 1942–1943 рр. на Мамаєвому кургані у Волгограді. Співавтором Вучетича був архітектор Я. Б. Бєлопольський, разом із яким вони раніше створили меморіал у Трептов-парку. За цю роботу автори удостоєні в 1970 р. Ленінської премії – найвищої такого роду відзнаки в СРСР.

Вучетич, зокрема, створив найбільшу в світі статую – Батьківщини-матері. Вона встановлена на вершині Мамаєвого кургану та зображує жінку з величезним мечем у руках, звернену з закликом захистити власну землю від загарбників. Статуя Батьківщини-матері є авторським перевтіленням давньогрецького шедевра – образу богині Ніки. Статуя Вучетича стала одним із найвидатніших пам’ятників монументального мистецтва світу.

Перед смертю, у 1972 р. Є. В. Вучетич розпочав роботу над іншим меморіальним комплексом – музеєм історії Великої Вітчизняної війни на дніпрових схилах у Києві. Вучетич встиг створити попередній концептуальний проект комплексу, наступну роботу проводив колектив скульпторів та архітекторів під керівництвом Євгена Бородая.

Меморіал „Батьківщина-мати” у Києві відкрили в 1981 р., наприкінці періоду брежнєвського застою. Цей комплекс значною мірою відобразив кризу стилю соціалістичного реалізму та радянського мистецтва в цілому. Первісний образ, накреслений Вучетичем, був трансформований, позбавлений реалізму та драматизму та перетворений, у принципі, на пропагандистський засіб. Скульптура, котра ніби виростає з землі, в одній руці тримає муч, в іншій – щит з зображенням герба СРСР. На відміну від статуї на Мамаєвому кургані, київська статуя виявилась статичною, позбавленою внутрішньої динаміки. 90-метрова статуя в Києві за всіма параметрами програє статуї на Мамаєвому кургані, в першу чергу за якісними характеристиками. Називати Вучетича автором цієї статуї буде явним перебільшенням. До того ж, містобудівна ситуація у Волгограді, де гігантська статуя стала органічною домінантою міського простору, кардинально відрізнялася від ситуації з забудовою київських пагорбів. Київська статуя порушила традиційне середовище, до того ж виявилася вищою за традиційну домінанту – Лаврську дзвіницю.

Скульптор Євген Вучетич був сповна винагороджений державою та суспільством за свою творчість. П’ять років поспіль – з 1946 по 1950 рр. – щороку отримував Сталінські премії. У 1959 р. отримав звання народного художника СРСР. Ще у 1953 р. обраний академіком Академії мистецтв СРСР, а в 1970 р. став її віце-президентом. У 1967 р. Вучетич отримав найбільшу відзнаку в тодішній державній ієрархії – Героя Соціалістичної Праці.

Євген Вучетич помер 12 квітня 1974 р. в Москві від розриву серця. Поховали його на Новодівичому кладовищі, серед інших російських та радянських знаменитостей. Однак слід відзначити доволі дивну річ – найбільший радянський скульптор-монументаліст, автор дійсно культових речей своєї епохи – лишився фактично без власного пам’ятника. Могилу Вучетича позначає проста гранітна плита.

Євгенові Вучетичу вдалося з великою емоційною силою відтворити найважливіші події та постаті Великої Вітчизняної війни. Створені ним образи стали героїчними символами війни, що міцно ввійшли в культурний простір. Саме Вучетич став тим майстром, який скульптурними засобами адекватно передав та закріпив у масовій свідомості мільйонів громадян символи Перемоги у Великій Вітчизняній війні.

Як найбільший офіційний митець радянської держави, Вучетич створював скульптурні зображення В. І. Леніна та Й. В. Сталіна, інших політичних та державних діячів, радянських воєначальників, героїв війни та праці.

Але надзвичайний талант Вучетича виявився вже у тому, що його роботи позбавлені спрощених підходів, типово показових, пропагандистських рис, властивих добі. Більшість творів Вучетича відрізняється неабияким романтизмом та драматичністю у поєднанні з ідейним пафосом. Зокрема, центральною ідеєю творчості Вучетича стала ідея перемоги миру над війною, життя над смертю.

Творчість Євгена Вучетича з повною силою відображає головні тенденції розвитку радянського образотворчого мистецтва. До певної міри дискусійним є питання, чи можна характеризувати Вучетича як прихильника „соціалістичного реалізму”. Радянський соцреалізм 1950–1960-х рр., як і в сталінську добу, був значною мірою штучним, велика кількість живописних та скульптурних творів виконувала пропагандистський характер, при цьому не маючи великої художньої вартості. На цьому тлі скульптурні твори Вучетича виразно відрізняються, будучи цілком оригінальними за авторським задумом та втіленням.

Думається, секрет успіху Вучетича як особистості й митця криється в тому, що він зумів утілити в життя оригінальні авторські ідеї, при цьому співвідносячи їх з соціальним замовленням, опинившись на гребені хвилі. Однак це ні в якому разі не був свідомий контракт митця із державою задля досягнення особистого успіху. Скульптури Вучетича саме тому й відрізняються від типізованих образів інших авторів, що він органічно поєднав себе з епохою, із соціокультурним контекстом доби 1940–1960-х рр. Митець справді жив цими скульптурними образами, носив їх у собі. Євген Вучетич певною мірою вийшов за межі жанру соцреалізму, зумівши зробити свої твори справді реалістичними, не позбавленими, водночас, надмірного пафосу.

Твори Вучетича, при всій їх генетичній приналежності до офіційного пантеону героїв, все ж таки були звернені до людини як до такої, до її прагнень та переживань. Без сумніву, має рацію дочка скульптора Аеліта Стаховська, котра завершує книгу спогадів „Вучетич – історія життя” словами, що „творчість Є. Вучетича безсумнівно витримає найстрогіший іспит – іспит часом. За його здобутками нащадки будуть вивчати нашу неповторну, героїчну епоху, подвиги трудівників, воїнів”. Дійсно, Вучетич створив галерею образів, що стали класичними, знаковими для радянської культури, з її героїкою та патетикою.

Максим Кавун
Література:
Вучетич Е. Художник и жизнь.– М.:Изд-во Акад. худож.СССР,1963.– 446 с.– ил.

* * *

Вучетич Евгений Викторович // Популярная художественная энциклопедия.– М.: Сов.энциклопедия, 1999.– Кн.1.– С.147

Митці України: Енциклопедичний довідник / За ред. А. В. Кудрицького.– К.: “Українська енциклопедія” ім. М. П. Бажана, 1992.– 848 с.

Є. В. Вучетич – С. 138.

Словник художників України / За ред. М.П. Бажана.– К.: Укр. рад. енциклопедія, 1973.– С.49.

* * *

Березин А. Д. Художники России. 50 биографий.– М., 1994.

Вучетич Е.В.– М.: Сов.художник,1952.– 69 с.,ил.

Вучетич Е.В. Избранные произведения: набор репродукций.– М.: Сов. художник, 1960 .– 12 лист.

Выставка призведений скульптуры Е.В.Вучетича: к 50-летию со дня рождения и 30-летию творческой деятельности: каталог.– М.: Сов.художник,1959.– 66 с.,ил.

Мамаев курган: фотоальбом.– Волгоград:Ниж.-Волж. кн.изд-во, 1989.– 160 с.– ил.

Моє Придніпров’я: календар пам’ятних дат Дніпропетровської області на 2008 рік.– Дніпропетровськ: ДОУНБ,2007.– С.216-221.

Памятник воинам советской армии, павшим в боях с фашизмом. Берлин Трептов-парк: скульптор Е.В.Вучетич.– М.: Изд-во Акад.Худож.СССР, 1961.– 61 с.– ил.

Памятник советскому Воину-освободителю в Трептов-парке: прошлое и настоящее памятника-кладбища в Берлине.– Берлин: Штаатсферлаг ГДР,1987.– 168 с.– ил.

Парамонов А. Евгений Викторович Вучетич: Народный художник РСФСР.– М.: Искусство,1952.–34 с.

Стаховська А. Вучетич – історія життя: Документальна повість.– Дніпропетровськ: Січ, 2005.– 273 с.

100 великих скульпторов.– М.:Вече, 2002.– С.452 – 456

Фёдоров А. Е.В.Вучетич.– М.:Изобр.искусство,1972.– 51 с., ил.

Шахмагонов Ф. Евгений Вучетич: портрет художника.– М.:Сов.Россия, 1970.– 60 с., ил.

Шевцов И. Евгений Викторович Вучетич.– Л.: Художник РСФСР, 1960.– 75 с., ил.

Шмигельская Е. Портрет в современной скульптуре.– Л.: Художник РСФСР, 1987.– С.9., ил.

Яхонт О. Советская скульптура.– М.: Просвещение, 1988.– С.116., ил.

* * *

Бурейко Г. Романтичне кохання синьоокого полковника: [Про Є. Вучетича і його дружину М. Швидлер] // Зоря.– 2003.– 25 січ.

«Гигантскую статую Родины-матери в Киеве знаменитый скульптор Е.Вучетич хотел покрыть… золотом!»: интервью // Факты и комментарии.– 2006.– №9.– С.6

Звірко В. Солдат із Трептов-парку схожий на нашого земляка // Наше місто.– 2005.– 7 трав.– С. 12.

Ушакова Т. "Я пам'ятник" // Козац. вежа.– 2000.– 25 жовт.

Фомина И. Скульптор сталинской эпохи // Семейная газета "Ника".– 2006.– 31 авг.– С. 9.

Чистяков О. Большие мамы: (статуя Свободы, «Мать-Россия») // Академия.– 2005.– №1.– С.114-118.

2.Портрет маршала військ зв’язку І.Пересипкіна. Мармур. 1944.

3.Двічі Герой Радянського Союзу генерал армії І. Черняхівський. Бронза. 1945.

(Третьяковська галерея)

4.Пам’ятник генерал-лейтенанту М.Єфремову у м. Вязьма. Бронза. 1946.

5.Пам’ятник – ансамбль воїнам Радянської Армії, загиблим в боях з фашизмом. Берлін. 1946- 1949 рр.

6.Портрет двічі Героя Радянського Союзу генерал-полковника, маршала В. Чуйкова. Мармур.1947р. (. У 1948 р. Присуджена Державна премія СРСР ІІ ступеню. Третьяковська галерея)

7.Портрет Героя Соціалістичної праці, лауреата Державної премії СРСР Н. Ніязова. Бронза. 1948р. (У 1949 р. Присуджена Державна премія СРСР ІІ ступеню. Третьяковська галерея)

8.Портрет Ф. Дзержинського. Мармур. 1951р. (Третьяковська галерея)

9.Портрет Героя Радянського Союзу, маршала С. Будьонного. Мармур. 1951р. (Третьяковська галерея)

10.Пам’ятник В.Бєлінському у м. Пензі. Бронза. 1954р.

11.Портрет Героя Радянського Союзу, гвардії рядового О.Матросова. Мармур. 1954 р. (Симферопольська обласна картинна галерея)

12.Портрет угорського скульптора Ж. Кишфалуді-Штробля. Бронза. 1955р (Третьяковська галерея)

13.Портрет датського художника Х.Бідструпа. Бронза. 1957 р. (Міністерство культури Росії)

14.Монумент «Перекуємо мечі на орала». Бронза, граніт. 1957 р. (Третьяковська галерея, м. Нью Йорк)

15.Портрет письменника М.Ауезова. Мармур. 1958 р.(м. Алма-Ата, Державна художня галерея ім.. Т.Шевченка)

16.Портрет письменника К.Федіна. Бронза. 1960 р (м. Москва)

17.Пам’ятник – ансамбль героям Сталінградської битви. Волгоград (нині м. Нижній Новгород). Мамаїв курган. 1960-1967.

18.Портрет американського художника Р. Кента. Гіпс тонований.1961 р. (Міністерство культури Росії)