Юрій доценко

Ось і зустрілася з тобою

За нашим півстоліттям, друже,

Де доля з сивою косою,

Уже нас жалує не дуже,

Де уже рідко зустрічають

Палке кохання на світанні,

Де в довгий вирій проводжають

Птахів, неначе ув останнє,

Де мрія – не така й висока,

Миттєвість – день, а ніч – безмежна...
Де, навіть не моргнеш і оком,

А нас вже – на одного менше...

Спасителю, не поспішай

З небесним резюме:

Іще не написав вірша,

В якому б я – помер,

Ще не зримовано рядки

Про жерстяний вінок,

Про те, як вип’ють дружаки

На поминках вино,

І про плакучую вербу,

Що хилиться у ніч,

Писати нині не берусь,

Бо нащо це мені?...

Коли я тільки-но відчув,

Що треба так співать,

Щоби не дати пугачу

Світанок поховать!...

* * *

Раптово з’явилась у липні

І щезла раптово у серпні…

А небо у вересні сліпне,

І сум верховодить на серці.
Дощі не вщухають над степом,

Розмилися стежки-доріжки…

Мені співчуття – не треба,

Мені б – почуття твого трішки,

Листочок любистка – до серця…

У липні з’явилось раптово,

Згубилось назавжди у серпні.

Нема вікна –

Глуха стіна…

У розпачі волаєш.

Збір долі

Випивши до дна,

Отримуєш –

Що маєш.
Глуха стіна…

Мені вона

Стоїть,

Іду осліпло

До вікна

Рабом злодійки-долі.

Лише імла

Зір зіркою проколить

Крізь скло

Уявного вікна

І зродить зойк від болю.

Глуха стіна,

Змурована довкола…

* * *

«Куди піти, податися…»

А далі – по-народному.

Так, певне, мало статися –

Не вчора, так сьогодні.
Самотина – то явище,

Що визначене долею…

Ось кружеляє явір ще

В обіймах із тополею,

І кучерявих кленів

Йому весни веселі дні

Здаються нескінченними!

І дерево над ставом

У дощовий осінній день

Під небом голе стане.

І клени, і тополя.

І намете холодний сніг

На яворову долю.

До стовбура приб’ється

Послухати крізь власний зойк:

Чи б’ється іще серце?..

Не спиться...

Ніч на спицях місяця

Синиці в’яже рукавиці

Із інеєм покритих хмар.

Зірки, неначе чорнобривці,

Замерзли в крижаній криниці.

Зима…

Сніги гривастим вітром місить,

Будує з кучугурів місто

Срібне – заввишки до вікна.

У хаті – сам. Тебе – нема.

Коханню не знайшлося місця...

Ніч стала, як глуха стіна,

Крізь котру серцю не пробиться.

І в цьому – лиш моя вина,

Хоча і діяв – ненавмисне...

Не спиться...

Навкруги – зима...

Від самоти не стану я добрішим –

Хіба що пожалію сам себе,

Коли полишуть навіть вірні вірші,

І я один зостануся – як перст...
Не ображаюсь на колишніх друзів –

Не по своїй розсталися вині:

Хто відлетів, перо згубивши в лузі,

Хто – не знайшовши істини в вині.

Ні доньці, що забули про село.

Не винна і колишня половина

За добре, що в житті не відбулось.

І сам себе я нею покарав...

Тепер ось мучусь, наче клен від болю,

З якого час живцем кору зідрав.

Бо не тепліша день від морозів.

Хіба що буду трішечки мудрішим

В передчутті осінньої грози.

Не можу звикнути ніяк,

Бо не збагну і досі,

Що не одна у нас сім’я,

Що ти – лише у гості,

Та й то – у справі і на мить,

Вже щезла за порогом...
А серце все іще болить

Провинно перед Богом.

Заполонив усе довкіл

Пух тополиний.

Стоїть верба біля ріки –

Неначе в інії.
Над світом білий пухопад

Завереміяв!

Вже повернутися назад

Не мрію я…

І тихо слухаю,

Як припадає до землі

Тополя пухом.

Собі цигарку,

Бо літо молоде згорить

Посеред парку…

На пні старому.

Вже не дістатися мені

Ніяк додому.

Й – пірнути в річку,

Щоб червень, врешті, по мені

Поставив свічку…

Як пух з тополі…

І я торкаюсь річки дна –

Поволі…

Згадаю світло я про Вас

В день Вашого народження.

Сьогодні ж – яблуневий Спас,

Велике свято, Боже мій!
Ще серпень в квітах чарівних

З метеликами бавиться!

Та сяде паморозь й на них –

Не встигнуть і отямитись.

Гуляє вік бальзаківський!

Й не йме того, що сивина

Уже з’явилась в зачісці...

Що вже минає літечко,

Що тіло, лите, молоде,

Стає гливким, як тістечко...

Що стигле літо бабине

Так вабить сріблом павутин

І золотими барвами!..

Це яблучко освячене.

На свято – яблуневий Спас –

Назавжди нами втрачене...

Ще терен-слива не дозріла,

Ввібравши в себе неба синь,

А вже із хмари задощило,

І випав іній по росі.
Ще літо бабине не гралось

Із павутинням у саду,

А вже сумною айстра стала

У чорнобривців на виду.

Як відлетить останній птах.

І навіть джміль не схоче сісти

В її погрітись пелюстках?..

Зневажати гидкі пересуди

Не у кожного вистачить сил...
Множать підлі плітки серед люду

Анонімно-їдкі голоси,

Й розповзаються ті, наче гади,

З-під колоди на зле ремесло,

І шиплять, як зміюки, затято,

І, як оси, кусають жалом,

І розносить безкарно їх вітром,

Мов отруйний пилок бур’янів.

І не можна вже їх зупинити,

Як жорстоку орду сарани,

Знахабнівши, з-за рогу у груди

Вгонять лезо смертельне коси...

Не у кожного вистачить сил...

В житті недобре все забудеться,

І щось хороше, певно, збудеться.

Але, щоб більше не хапати

Зірок із неба, мушу знати –

На нашій із тобою вулиці

Ніколи вже не буде свята...
Коли ж ти радісно і лунко

Вся – у дарунках, поцілунках

В новім житті щасливу дату

Із іншим будеш відзначати,

Я із самітнього завулку

Спостерігатиму за святом...

Ідуть дощі –

Холодні до байдужості,

Ідуть дощі –

Колючі, як сосна..
Мені не вистачає

Мужності

Що це – весна…

Холодна до величності:

Колюча,

Як січневий сніг…

Вічності

Що все це – в дійсності,

А – не у сні…

Чорні птахи

Летять сніги

На сірі луки

І на галявини.

Над яром

Кружляють круки,

Над гаєм –

Гайвороння.

Чорні птахи

На білім світі?

Мовчать дуби

І скіфські баби –

Століттів свідки.

Звичайно,

Вони ж – ровесники.

Та час навчив їх

Промовчати

Там, де невесело,

Біди чекати

На рівні – долі,

Де, наче вирок,

Чорні птахи

Віщують горе…

Відчуваю

Що ходить десь

Щастя осіннє

Моє

Хоча вже на скронях – іній…

Я ще не бачив

Стільки золотого,

Прощального, осіннього тепла,

Не відчував,

Щоб так повільно-довго

За обрій павутиночка пливла!
Можливо, я

Уперше народився,

Чи, може, вперше

Народився світ –

Жовтень вже подівся,

А жовте листя

Не спадає з віт.

Уже зима упріла,

Чекаючи

На перші морози,

У вранішній росі

Дзвінким синичкам

Ніжно чистить пір’я.

На спочин –

У сонячнім промінні

Верховодить!

Нічого не буває

Без причин

Ні в нашому житті,

Ні у природі…

Акорд останній

Осені луна,

Пожовклий явір

Диригує віттям.

Ще кілька днів –

І снігова зима

У комині засвище

Лютим вітром.
А поки що

Удвох біля вікна

Ми стоїмо

І чуємо,

Акорд останній

Осені луна.

І як

Явір дихає…

Морозцем осіннім ранок диха,

Моросить дощами сірий день.

В надвечір’ї сива обліпиха

Розсипа намисто золоте.
Ніч гаптує памороззю луки,

Інієм по стежці вишива...

Підбирає серце до розлуки

Найщиріші у житті слова.

Мов прощальні порухи душі,

І щезають поміж листопадом

Під сумну мелодію дощів...

Покрились памороззю луки,

Мережить ясинець на склі.

І наклада на себе руки

Остання бабина теплинь.
Ось-ось посіє з неба мжиця,

Розкисне стежка до воріт.

І листопадова синиця

Склює з куща останній глід.

Повітря січень посіче.

І став здригне крутим плечем,

Прийнявши холоди на груди.

У берег березня далекий –

В зимових , вітряних ночах

Вчува поверенння лелеки.

Крізь глобальне потепління,

Мжичку, мряку і туман,

Відсирілі сірі стіни

Він пробивсь-таки! – до нас.

Уночі, коли все спало,

Він з’явився у вікні,

Щедро із небес опалим –

Січня білий, чистий сніг!

Сипав рясно і невпинно,

Зголодніло – до землі,

До озимих – ізгори

Крізь глобальне потепління.

Ніби всім хотів довести,

Що – не зайвий, не спізнивсь…

Що без нього жодна з весен

Не прийде – як не молись…

Зимова ніч

Снігурів рожеві груди –

Ніби яблука в снігах.

Сплять сади. Спочили люди

У натоплених хатах.
Тиха ніч лежить довкола –

Не лунає півнів спів,

Не скрипить обмерзла корба

На колодязі старім.

У нерушній таїні…

Лиш слабенький вогник блима

В хати крайньої вікні –

Що ще тепла від слідів…

Й прикрива той вогник жінка

Теплим тілом молодим,

Хто її в цю ніч зігрів.

І пішов… Що на порозі

І в душі не наслідив.

Ще полютує трішки лютий –

І здасть позиції свої,

І день вдихне

На повні груди

Повітря збуджених гаїв,

Де на проталинах галявин

Найперші проліски цвітуть,

І де,

За будь-яких обставин,

Сад яблуневий у білім наливі

Вабить крізь темряву ночі,

Ніжністю світяться

Яблука стиглі,

Ніби коліна дівочі.

В рай цей пірнуть головою –

Я ж безнадійно у нім захлинуся

Диво-красою такою!

Щиро повірити в щастя –

Вже не знайду,

Щоб загоїти рану,

Лист подорожника вранці!
Отче Спасителю,

Дай порятунок

Від почуття, що дурманить,

Що поневолює битися лунко

Серце в солодкім дурмані!..
Сад яблуневий у білім наливі

Доля лишає позаду.

Ось вже і ріг

Показався ізліва,

Наче “ДАІ” із засади...

* * *

Кому твоя ранкова голубінь,

Кому твоє народження пожежі?

Веселка, а чи бинт –

Твоя життєва стежка?
Кому танок твій – ніжний і легкий,

Кому твій сміх, немов кришталь, прозорий?

Чи хмари, чи зірки –

Твоя подальша доля?...

Прагнуть до нього,

Що стигло на вітру,

Не цілу вічність –

Одненьку миттєвість!
Зірвалося з віття,

Розбилось об землю

Миттєво – на вічність…

Осика

В передгроззі тремтить осика…

А в тебе очі - неначе синька,

А в тебе вуста – розтулені,

В них серця відлуння чую я –

І йду на жадану прірву,

І падаю на каміння,

На біле каміння…

І плаче рій хмар

Над моєю вдачею

І над тією годиною,

Коли затремтіла осика.

Скоро місяць розтане,

Мов лимонна цукерка,

Заспівають птахи

На плечах новодня,

І в колодязь старенький

Новеньке цеберко

Упаде, щоб уперше

Доторкнутися дна.

І пестун-вітерець

Поміж віттям розвіє

Твій легкий, пелюстковий,

Попелюшковий слід…
Скоро – ранок.
А в мене

Мережаться вії,

На яких усю ніч

Проблукали зірки.

Яка не тепла

Темна нічка,

Та, раптом,

Ранок не проспи:
Душа,

Неначе босоніжка,

Так прагне

Чистої роси!

Іще земля не парувала

І дощ дерева не омив.

І голуби не парувались,

Не озивалися громи.
Ще чорну сажу не трусили

І не білили світло дім –

Ще вечорами сірий дим

Над димарем вітри студили.

Предтеча сонця і води,

Коли холодними ночами

Тремтять у темряві сади.

І відриває річка кригу

Від прибережної лози.
Був тільки провесні початок –

Коли виходять на поріг,

Щоб замести останній сніг

І – на дорогу помовчати…

А день на день – такі не схожі:

Учора – сіре і німе,

Сьогодні – болем розтривожене,

Усе ніяк не промине.

Ну а яким же буде завтра –

Таким собі, непоказним,

А чи - щасливо-світлим! – задля

Якого і живемо ми.

Про автора

Доценко Юрій Тимофійович народився 19 вересня 1954 року в селі Малотараніці, що поблизу Краматорська на Донеччині, в сім’ї робітників. Після школи вступив до Донецького державного університету на українське відділення філологічного факультету. Після завершення навчання служив в армії на Далекому Сході, викладав рідну мову та літературу в школах Донеччини та Запоріжжя. З 1978 року – на журналістській роботі.

Перша збірка віршів «Літо чебрецеве» побачила світ у видавництві «Донбас» 1984 року. Теплу передмову до неї написав відомий український поет, лауреат Шевченківської премії Леонід Талалай. Від першої до другої збірки Юрія Доценка пролягла відстань у довгі і важкі десять років. Книжку «Мотив дерев глибинний» видало творче об’єднання «Лад» за сприяння відомого поета і прозаїка Петра Бондарчука. Третю збірку випустив у 1998році Український культурологічний центр м. Донецька. Опісля вийшла у світ книжка вибраних поезій «Осінні багаття».

Поетичні добірки Ю.Доценка друкувалися у багатьох колективних збірках («Крона», «Земле рідна, колискова», «Донеччино моя!» та інших), у всеукраїнських газетах та журналах («Літературна Україна», «Голос України», «Літературний Львів», «Україна Молода», «Донеччина», «Виробник України», «Донбас», «Березіль»). У перекладі російською мовою – в московському альманасі «Истоки». Юрій Доценко також пише вірші для дітей, займається перекладом. Він – лауреат літературної премії імені Володимира Сосюри Донецького обласного фонду культури, обласної літературної премії імені Григорія Кривди. Член національної спілки письменників України з 1991 року.

Щире слово земляка 5

На батьківський поріг 9

Дідова хата 10

Дорога додому (Уривки з поеми) 12

Рідна річка 14

"Синіє Сіверський Донець..." 15

Перша електричка 16

Човен 17

Весняний пароль 18

Зелена книга 20

Вечірня зірка 21

Молодий місяць 22

Нічний рибалка 23

Під тихий плин води 24

Друзям юності 26

Балада про старого копача 27

Остання зима 32

Добрий слід 34

Сумна тиша 35

Талан 36

Важка нива 37

Кривдина горілка 38

"Все більше і більше..." 39

На станції Микитівка 40

Крилатий кінь 42

Поет і кіт 43

Крапля 44

Щука по-щирому 45

Чайка 46

"Чи ми – народ?" 50

"Надворі знову грудень став..." 51

Початок зими високосного року 52

Передноворічний, оптимістичний 53

Як і колись... 55

Київський 56

Відверта розмова 57

До Зеленого Клину 59

На привокзальному пероні 62

Калинова дума 64

"Зовсім не смішно..." 69

На нічному чергуванні 70

"Наснився вірш..." 71

Українська мова 72

Гітара Василя Єрошенка –

класика японської літератури 73

Казка 74

Талісман 76

Рідне слово 77

Після коми 80

Лікарняний 81

Не будемо дивитись у вікно 82

Іще єси 83

Вересню 84

"Спасителю, не поспішай..." 85

"Раптово з’явилась у липні..." 86

Глуха стіна 87

«Куди піти, податися…» 88

"Не спиться..." 89

Самотина 91

Богдані 92

Тополиний пух 93

На яблуневий Спас 94

Сумна айстра 95

"Зневажати гидкі пересуди..." 96

На нашій вулиці 97

"Ідуть дощі..." 98

Чорні птахи 99

"Відчуваю..." 100

Дивна осінь 103

Осінній акорд 104

"Морозцем осіннім ранок диха..." 105

"Покрились памороззю луки..." 106

"Крізь глобальне потепління..." 107

Зимова ніч 108

"Ще полютує трішки лютий..." 110

У нічній дорозі 111

"Кому твоя ранкова голубінь..." 112

Яблуко 113

Осика 114

На світанні 115

"Яка не тепла..." 116

Початок 117

"А день на день – такі не схожі..." 118