З богом починаєм. Отче, благослови

У сей же рік прийшли посли із Німців до Святослава ², і Святослав, величаючись, показав їм багатство своє. Вони ж, побачивши незчисленне множество злота, і срібла, і паволок, сказали: «Воно за ніщо ж є, бо се лежить мертве. Військо ³ є лучче за се, бо мужідобудуть і більше од сього». Так похвалився Єзекія, цар іудейський, перед послами царя вавілонського ⁴ [Меродахбаладана], а все його було забрано у Вавілон. Так і по смерті сього [Святослава] всі маєтності [його] розсипались нарізно.

У сей же рік преставився Святослав, син Ярославів, місяця грудня у двадцять і сьомий [день] од розрізування гулі [на шиї] і покладений був у Чернігові ¹, в [церкві] святого Спаса. І сів після нього Всеволод на столі [в Києві] місяця січня в перший день.

У сей же рік родився у Володимира син Мстислав ³, онук Всеволодів.

У РІК 6585 [1077]. Рушив Ізяслав з ляхами [до Києва], а Всеволод пішов насупротив йому. І коли Всеволод був [у поході], в Чернігові сів Борис [Вячеславич] місяця травня [у] четвертий день. І було княжіння його вісім днів, і втік він у Тмуторокань до Романа [Святославича].

Всеволод же вийшов супроти брата Ізяслава на Волинь і вчинив мир. І, прийшовши, Ізяслав сів у Києві місяця липня [у] п'ятнадцятий день.

Олег же, Святославів син, перебував у Всеволода в Чернігові.

У РІК 6586 [1078]. Утік Олег, син Святославів, до Тмутороканя од Всеволода місяця квітня в десятий день.

У сей же рік убитий був Гліб, Святославів син, у Заволоччі. Був же Гліб милостивий до убогих і гостелюбний, старання мав до церков, [був] гарячий у вірі і кроткий, з виду гарний. Тіло ж його покладено було в Чернігові за святим Спасом місяця липня у двадцять і третій день.

Коли замість нього в Новгороді сидів Святополк, син Ізяславів, Ярополк [Ізяславич] сидів у Вишгороді, а Володимир .[Всеволодович] сидів у Смоленську, привів Олег і Борис поганих на Руську землю, і пішли вони обидва з половцями на Всеволода. Всеволод тоді виступив проти них на [річці] Сожиці ¹, і перемогли половці русь, і багато було вбито тут: убитий був тут [воєвода] Іван Жирославич, і [боярин] Туки, Чюдинів брат, і [воєвода] Порей, і багато інших місяця серпня у двадцять і п'ятий день.

Олег же і Борис прийшли до Чернігова, думаючи, що вони подолали. Та їм, які землі Руській багато зла вчинили, проливши кров християнську, [довелось узнати], що за кров ту од рук їхніх одплатить бог, [довелось] одвіт дати за погиблі душі християнськії.

Всеволод же прийшов до брата свого Ізяслава в Київ, і, поцілувавшись, сіли вони обоє, і розповів йому Всеволод усе, що сталося. І сказав йому Ізяслав: «Брате, не тужи. Ти ж бачиш, скільки мені приключилося лиха? Спершу бо чи не вигнали мене і майно моє [чи не] розграбували? А яку потім я вину вчинив? А чи не вигнали ви мене, оба брати мої? І чи не блукав я по чужих землях і майна [не] був позбавлений, хоч не зробив я ніякого ж зла? І нині, брате, не тужімо. Якщо буде нам частка в Руській землі — то обом, якщо позбавлені будемо — то обидва. Я зложу голову свою за тебе». І, це сказавши, утішив він Всеволода, і повелів збирати воїв од малого до великого.

І рушив Ізяслав з Ярополком, сином своїм, а Всеволод із Володимиром, сином своїм, і пішли вони до Чернігова. А чернігівці заперлися в городі. Олега ж і Бориса не² було в Чернігові. Оскільки ж чернігівці не одчинилися, [війська] пішли приступом до города, і Володимир підійшов до Східних воріт од [річки] Стрижені і захопив ворота. І взяли вони окольний город, і спалили вогнем, а ³ люди втекли у внутрішній город. Ізяслав тим часом і Всеволод почули, що проти [них] іде Олег і Борис. Отож Ізяслав і Всеволод, упередивши, пішли удвох од города насупроти Олегові.

І сказав Олег Борисові: «Не ходімо супроти [них]. Не можемо ми двоє стати проти чотирьох князів. Пошлім-но з просьбою до обох стриїв своїх». І І сказав йому Борис: «Ти дивись, я готов. Я їм противник усім». І, нахвалившись вельми, не знав він, що «бог гордим противиться, а смиренним благодать дає ⁴ і «хай не хвалиться сильний силою своєю» ⁵.

І пішли [війська одне одному] насупроти. І коли були вони на містині коло села ³ [Гуричева] на Нежатиній ниві і зійшлися обидва, то сталася січа люта. І спершу вбили Бориса, сина Вячеславового, що нахвалився вельми ⁶. А Ізяслав стояв у піших рядах, [і] один [воїн], зненацька під'їхавши, ударив його списом у плечі, і так убитий був Ізяслав, син Ярославів. Січа ж продовжувалася, |і] побіг Олег з невеликою дружиною, і ледве втік. І подався він до Тмутороканя.

Убитий був князь Ізяслав місяця жовтня у третій день. І, взявши тіло його, привезли його в човні, і поставили навпроти Городця [Пісочного]. І вийшов назустріч йому весь город Київ. І положили його на сани, і повезли його зі співами попи і чорноризці, і понесли його в город, і не можна було чути співу серед плачу великого і голосіння: плакав по ньому весь город. Ярополк же ішов за ним, плачучи, з дружиною своєю: «Отче, отче мій! Скільки без печалі.пожив ти єси на світі сьому, многих напастей зазнавши од людей і од братів своїх? Тепер же погиб ти не од брата, а за брата свойого положив голову свою!» І, принісши, положили тіло його в церкві [Успіння] святої Богородиці, вложили його в раку кам'яну і мармурову ⁷.

Був же Ізяслав на вигляд гарний, тілом великий, незлобивий норовом, кривду ненавидів, любив правду. Хитрощів же в нім не було, ні лукавства, а [був] він прямий умом, не воздаючи злом за зло. Скільки ото ³ йому заподіяли кияни! Самого вигнали, а добро його розграбували, — і не воздав він за це злом. Якщо хто каже: «Він киян порубав, котрі ото висадили Всеслава з поруба», — то не він це зробив, а ⁸ син його. А тоді оба брати свої вигнали його, і ходив він по чужій землі, блукаючи. А коли знову сидів він на своїм столі [і] піоприйшов до нього Всеволод, переможений, [то] не сказав він йому: «Скільки зазнав я од вас обох зла!» Не воздав він злом ³ за зло, а втішив його, сказавши йому: «Після того ж, як ти, брате мій, виявив до мене любов, увів мене на стіл мій, назвавши мене старшим од себе, то я не спом'яну колишнього зла. Ти мені єси брат, а я тобі, і положу я голову свою за тебе», — що й сталося. Не сказав же він йому: «Скільки зла ви мені оба вчинили, а нині се тобі приключилося».

Не сказав він : «Се мене не обходить», а взяв він на себе печаль братню, і виявив любов велику, діючи за апостолом [Павлом], який говорить: «Утішайте печальних» ⁹.

Воістину, якщо і вчинив він щось на світі сім, який-небудь гріх, — проститься йому, бо положив він голову свою за брата свойого, ані прагнучи більшої частки, ані майна хотячи більшого, а за братню обиду. Про таких бо і господь сказав: «Якщо хто положить душу свою за друзів своїх, великим сей наречеться в царстві'і небесному» '°. Соломон же сказав: «Браття, в бідах пособниками бувайте» ". Любов бо є вище од усього. Як ото Іоанн ¹² говорить: «Бог — се любов, і той, хто 'пробуває в любові, — у бозі пробуває, і бог у ньому пробуває. Того досягається любов'ю, що ми заслугу маємо в день судний, бо яким ото він є, такими і ми єсмо у світі сьому. Боязні нема в любові, а справжня любов геть викидає боязнь, тому що в боязні є мука, і той, хто боїться, не є сповнений справжньої любові. Якщо хто каже: «Я бога люблю», а брата свого ненавидить, — це лжа є. Бо ³ той, хто не любить брата свойого, котрого він бачить, як він може любити бога, котрого не бачить? Таку заповідь ми маємо од нього: нехай той, хто любить бога, любить і брата свойого» ¹³. У любові бо все досягається, через любов же і гріхи щезають, заради любові ж і господь зійшов на землю, і розіп'явся за нас, грішних, і, взявши гріхи наші, пригвоздив [себе] на хресті, давши нам хрест свій на поміч і на прогнання бісів. Задля любові мученики пролили кров свою, задля любові ж і сей князь пролив кров свою за брата свойого, здійснюючи заповідь господню.

 

Початок княжіння Всеволодового в Києві

Всеволод же сів у Києві 1 на столі отця свойого і брата свойого, перейнявши всю волость Руську. І посадив він сина свого Володимира у Чернігові, а Ярополка [Ізяславича] у Володимирі, придавши йому Туров.

А Олега [Святославича], схопивши, хозари вислали за море, до Цесарограда ³, і Всеволод посадив посадника Ратибора у Тмуторокані.

У сей же час утекли два Ростиславичі, [Володар і Василько], від Ярополка [із города Перемишля] і, прийшовши [до города Володимира], прогнали Ярополка. І послав Всеволод сина свого Володимира, і вигнав він обох Ростиславичів, і посадив Ярополка у Володимирі.

У сей же рік Давид захопив гречників ' у [городі] Олешші і забрав у них все майно. Всеволод тоді, пославши [мужів своїх], привів його і дав йому [город] Дорогобуж.

У РІК 6593 [1085]. Ярополк збирався іти на Всеволода, бо послухав він злих дорадників. Довідавшись про це, Всеволод послав проти нього сина свого Володимира, і Ярополк тоді, оставивши матір свою і дружину ' свою в Луцьку, сам утік в Ляхи.

Коли ж Володимир прийшов до Луцька, лучани здалися. Володимир посадив тоді Давида в [городі] Володимирі замість Ярополка, 2 а матір Ярополкову [Олісаву], і жону його [Ірину] ², і дру|жину його привів до Києва, майно його забравши.

Ярополк вирвав із себе шаблю і голосно заволав: «Ох, це ти ' мене, вороже, погубив!» І втік Нерядець проклятий у Перемишль до Рюрика [Ростиславича]. А Ярополка взяли перед собою на коня отроки Радко, і Войкіна, і інші отроки ;' понесли його до Володимира, а звідти до Києва.

І вийшов назустріч йому благовірний князь Всеволод із двома синами своїми, Володимиром і Ростиславом, і всі бояри, і блаженний митрополит Іоанн, і чорноризці, і пресвітери, і всі кияни. Великий плач учинили вони над ним, із псалмами і співами провели його до монастиря святого Дмитрія [Солунського і], опрятавши тіло його, з честю положили його в раці мармуровій ^ї у церкві святого апостола Петра ³, що її він сам почав був зводити, місяця грудня у п'ятий день. Багато бід зазнавши, без вини вигнаний братами своїми, кривджений і розграбований, вкінці він і смерть гірку прийняв, та вічного життя і покою сподобився.

Такий бо був блаженний -князь Ярополк: кроткий, смиренний, братолюбивий і нищелюбець, він десятину давав щорічно од усіх із дібр своїх і од хлібів святій Богородиці [печорській] і 1 молив бога завше, говорячи: «Господи, боже мій, Ісусе Христе! Прийми молитву мою і дай же мені смерть таку, яку ото дав ти єси браті моєму Борису і Глібові, од чужих рук, нехай омию я гріхи всі своєю кров'ю, ізбудуся суєтного світу і сіті вражої». І того, чого він просив, не позбавив його милостивий бог. Він дістав ті блага, що їх ані око не бачило, ні вухо не чуло, ні на серце людині які не спадали, [а] які уготував бог тим, що люблять його.

У сей же рік ходив Всеволод до Перемишля.

У РІК 6596 [ 1088]. Освячена була церква святого Михайла Всеволодового монастиря ' митрополитом Іоанном і єпископами Лукою [білгородським] та Ісайєю [ростовським]. Ігуменство того монастиря» держав тоді Лазар.

У тім же році пішов Святополк [Ізяславич] із Новгорода до Турова на княжіння.

У сей же рік помер Никон, печорський ігумен.

У сей же рік узяли [волзькі] болгари [город] Муром.

У сей же рік преставився Іоанн, митрополит. Був же Іоанн сей муж знаючий у письмі святому і поученні, милостивий до убогих І вдовиць, і ласкавий до всякого, до багатого і до вбогого, і смиренний душею, і кроткий, і мовчазний, але проречистий, коли письмом святим утішав він печальних. І не було такого раніше в Русі, ні по ньому не буде такого.

У сей же рік пішла в Греки Янка, дочка Всеволодова, про яку сказано раніш.

У РІК 6598 [1090]. Привела Янка митрополита Іоанна, скопця, і, побачивши його, люди всі сказали: «Се мертвець прийшов». І, про4був|шивід року до року, він помер. Був же сей муж не книжник, а простий умом і просторіка.

У сей же рік освячена була церква святого Михайла ' переяславська Єфремом, тої церкви митрополитом, який спорудив її великою, бо раніш була в Переяславлі митрополія², і спорядив у ній багате убрання ³, оздобивши її всякими прикрасами і церковним начинням.

Сей бо Єфрем ⁴ у ці роки багато звів споруд: докінчивши ² церкву святого Михайла, він заклав також церкву святого Феодора [Стратилата] на [Єпископських] воротах города ², і святого Андрія [Первозваного], коло церкви [святого Михайла] біля воріт, і кам'яні стіни города, і кам'яну споруду бані, — сього ж не було в Русі, — і прикрасив город Переяславський спорудами церковними та іншими будовами.

У РІК 6599 [1091]. Ігумен Іоанн і чорноризці, раду вчинивши, сказали: «Недобре є лежати отцю нашому Феодосію поза монастирем і церквою своєю, тому що він оснував церкву і чорноризців зібрав». І, вчинивши раду, звеліли вони приготувати місце, де ото положити мощі його.

А оскільки за три дні приспівав празник Успіння богородиці, то повелів ігумен копати [там], де лежать мощі отця нашого Феодосія. Його-таки повелінню був я ', грішний, першим самовидцем, і те, що розкажу, я не із слуху чував, а сам-один був [його] зачинателем.

Прийшов, отож, ігумен до мене і сказав мені: «Підімо обидва в печеру до Феодосія». І я, прийшовши з ігуменом, [так] щоб же не знав ніхто, [і] роздивившись, куди копати, визначив місце, де копати — збоку од входу. Сказав тоді до мене ігумен: «Не смій розповідати нікому ж із братії, щоб ніхто ж не довідався, а візьми того, кого хочеш, хай він тобі поможе».

Я ж приготував того дня мотику, щоб нею копати,! в вівторок присмерком узяв із собою другого брата [Марка] ², так щоб ніхто не знав, прийшов у печеру і, одспівавши псалми, почав копати, а втомившись, дав [мотику] другому брату. І копали ми до полуночі, і втомилися, [та] не могли докопатися. і став я журитися, чи не вбік 5 ми якось копаємо. | Тоді я, взявши мотику, почав копати із запалом, [а] друг мій відпочивав перед печерою. І сказав він мені: «Ударили в било», — і я в той час протяв до мощей Феодосієвих. І коли він говорив до мене: «Ударили в било», — то я сказав: «Я прокопав уже». Та коли я прокопав, обняв мене страх, [і] став я волати: «Господи, помилуй!»

У той же час сиділи два брати в монастирі, стережучії, коли ігумен, утаївшись, з кимось перенесе його потай, і дивилися в бік печери. І коли ударили в било, побачили вони обидва три стовпи, яко дуги осяйні, що, постоявши, перейшли на верх церкви, де ото [потім] похований був святий Феодосій.

У цю саму пору Стефан, — що був замість нього, [Феодосія], ігуменом, а на цей час уже став єпископом [володимирським], — дивлячись у своєму монастирі [на Клові] через поле, побачив зорю велику над печерою. Подумавши, що [це] несуть Феодосія, — бо йому було сповіщено [про це] раніш за один день, — і пожалкувавши, що без нього переносять його, він, сівши на коня, швидко поїхав, узявши з собою Климента, якого він поставив [на Клові] ігуменом після себе. і їхали вони собі, і бачили зорю велику, а коли прибули близько — побачили багато свічей над печерою. Та прийшли вони до печери — і не побачили анічого.

І прийшли вони всередину печери, [а] ми сиділи коло мощей його. Бо коли я прокопав, [то] послав [Марка] до ігумена [Іоанна]: «Приходь, та візьмемо його». Ігумен тоді прийшов із двома братами, а я прокопав багато і вліз. І ми побачили мощі його, які лежали, але суглоби його не розпалися були і волосся на голові присохло. І, поклавши його на варимантію ³ [та взявши] на плече, винесли вони його перед печеру.

А на другий день зібралися єпископи — Єфрем переяславський, Стефан володимирський, Іоанн чернігівський. Марин юр'євський. і ігумени всі од усіх монастирів із чорноризцями прийшли, і люди благочестиві. і взяли вони мощі Феодосієві, з свічами і з фіміамом, і принесли, і положили його у власній його церкві, у притворі на правій стороні, місяця серпня в чотирнадцятий [день], у четвер, о першій годині дня ⁴, індикта чотирнадцятого року. І празнували світло в той день.

Тепер же трохи розповім дещо, як збулося пророцтво Феодосієве. Коли ото за живоття свого Феодосій держав ігуменство і правив стадом, порученим йому богом, — чорноризцями, то не лише сими одними, але й мирськими душами опікувався він, щоби вони спаслися. Особливо ж [дбав] він про синів своїх духовних, утішаючи і поучаючи приходящих до нього, [а] іноді в доми їх приходячи і благословення їм даючи.

Так, одного разу, коли він прийшов у дім Янів до Яня [Вишатича, воєводи київського] і до жони його Марії, — бо Феодосій любив їх за те, що вони жили обоє по заповіді господній і в любові жили, — так от, коли він якось прийшов до них обох, то поучав він їх про милість до убогих, і про царство небесне, що його прийняти праведникам, а грішним — муку, і про смертний час. Та коли він се говорив, і про покладення тіл їх обох у гробі, то сказала їм, [Феодосієві та Яневі, жона] Янева: «Хто зна, де ото мене положать?» Сказав тоді їй Феодосій: «Воістину, де ото я ляжу, там і ти похована будеш».

І це збулося. Хоча ігумен преставився на вісімнадцять літ раніш, [а] це збулося, бо в сей рік проставилася [жона] Янева, на ім'я Марія, місяця серпня в шістнадцятий день. І, прийшовши [та] співавши належні співи, чорноризці принесли і положили її в церкві святої Богородиці навпроти гробу Феодосія, на лівій стороні. Феодосій же покладений був [у] чотирнадцятий день, а ся — у шістнадцятий день.

Так збулося пророцтво блаженного отця нашого Феодосія, доброго пастиря, що пас словесні вівці нелицемірне, кротко і розважливо, дивлячись за ними, і дбаючи за них, І молячись за поручено йому стадо, і за люди християнськії, і за землю Руськую.

Отож по зішестю своїм ти молишся, [Феодосію], за віруючих людей і за своїх учеників, які, дивлячись на раку твою, споминають учення твоє, і здержливість твою, і прославляють бога, а я, грішний твій раб і ученик, не знаю, чим вихвалити тебе, добре твоє життя і здержливість. Так скажу осе лише небагато: «Радуйся, отче наш і наставниче, Феодосію! Мирський гамір одкинувши, мовчання возлюбивши, богу послужив ти єси у монашім 'житті. Всяке божественне приношення ти приніс єси собі, ) пощенням ⁵ превозвисившись, плотські насолоди зненавидівши, і мирську красу і бажання віку сього одкинувши, ідучи вслід за стопами високодумних отців [і] ревно наслідуючи їх, мовчанням возносячись, смиренням прикрашаючись!

Радуйся, преподобниче, бо укріпився ти надією і вічні блага дістав, умертвивши плотське бажання — джерело беззаконня і неспокою. І підступів бісівських уникнувши, і сітей його, із праведними, отче, ти почив єси, діставши за труди свої нагороду, бо був ти послідовником отців [святих], наслідувавши учення їх, і звичай їх, і здержливість їх, і правила їх додержуючи.

Особливо ж ревно наслідував ти Великого Феодосія — життям, і звичаєм, і здержливістю. Ревно наслідуючи [його], і додержуючи обичаю його, і переходячи од діла [доброго] до діла кращого, належні богові молитви воздаючи і гарні пахощі приносячи — кадило молитовне, фіміам запашний, — побіливши мирське бажання і миродержця-князя віку сього, супротивника подолавши — диявола і його підступи, ти побідником явився, ворожим його стрілам і гордим помислам ставши супротивно, укріпившись оружжям хресним, і вірою непоборною, і божою поміччю.

Тож помолися за мене, чесний отче, щоб ізбавитись мені од сіті вражої, і од врага-противника убережи мене твоїми молитвами».

У сей же рік було знамення в сонці: воно щезло і мало його зосталося; було воно, як місяць, о другій годині дня місяця травня у двадцять і перший [день] ⁶.

У сей же рік, коли Всеволод діяв лови на звірів за Вишгородом, [і] коли розкинули тенета, і люди зняли крик, упав превеликий змій із неба ⁷. І перелякалися всі люди, бо в цей час загула земля, — багато хто чув.

У сей же рік волхв об'явився у Ростові і пропав.

У РІК 6600[1092]. Предивне було чудо в Полоцьку. У навожденні [диявольському], серед ночі був тупіт, стогнало опівночі, набігали, | як люди, біси по вулиці. Якщо хто виходив із дому, хотячи подивитись, то його відразу невидимо вражали біси. І од того [люди] вмирали, і не сміли вони виходити із домів. Потім же стали [біси] вдень з'являтися на конях, але не було видно їх самих, а [було] видно коней їхніх копита. І так уражали вони людей у Полоцьку і його область. Тому й говорили люди: «Мертвяки б'ють полочан». А з'явисько це почалося із [города] Друцька.

У ці ж часи було знамення в небі: наче круг превеликий був посеред неба.

У це ж літо була засуха, так що вигорала земля, і багато борів загоралися ' самі, і болота. Багато знамень бувало на землі, і рать велика була од половців звідусіль, і взяли вони три городи: Пісочен ²,' Переволоку ³, Прилук, і багато сіл попустошили.

У сей 'же рік половці з Васильком Ростиславичем пустошили Ляхів.

У сей же рік помер Рюрик, син Ростиславів.

У ці ж часи багато людей умирало од різних недуг, так що говорили ті, які продають гроби ⁴: «Продали ми гробів од Філіппового дня до м'ясопусту сім тисяч ⁵. А це сталося за гріхи наші, бо умножилися гріхи наші і неправди. Се ж навів на нас бог, велячи нам мати покаяння, і здержатися од гріха, і зависті, і од інших злих діл диявольських.