З далекого минулого

У березні 1933 року почався голод. Незважаючи на факти голодування, влада чинила шалений тиск – занесення на „чорну дошку”, штрафи, виключення з рядів партії, арешти. У Воробіївці засудили до різних термінів – від 2 до 8 років – голову колгоспу, заступника голови сільради, двох бригадирів. Голодомор набирав обертів. У ці роки на голови безневинних людей опустився червоний топор репресій.

Матеріали Дунаєвецького ЗАГСу за 1931-1935рр. про смертність у десяти селах району – Макові, Кривчику, Вихрівці, Голозубенцях, Зеленчі, Залісцях, Січенцях, Іванківцях, Гірчичній, с. Дунаївці – дають сумну картину: якщо 1931 року в цих населених пунктах померло 277 чоловік, 1932-го – 363, то 1933-го – 841, 1934-го – 352, 1935 – 201. Вже 1932 року смертність порівняно з 1931 роком зросла на 31 відсоток, а 1933-го – на 303 відсотки, перевищення склало 565 безвинно убієнних. Картина народжуваності в 1930-1935 рр. протилежна. Дані по 12 селах Дунаєвецького району – Гута-Яцковецька, Яцківці, Млаки, Ксаверівка, Воробіївка, Рахнівка, Слобідка-Рахнівська, Голозубенці, с. Дунаївці, Вихрівка, Кривчик, Зеленче – показують таку статистику: 1931 року в них народилася 421 дитина, 1932 – 293, 1933 – 235, 1934 – 218, 1935 – 245. Спад народжуваності припав на 1932-1934 рр., тенденція на зростання народжуваності відновилася аж 1935 року.

Ще 1922 року була розстріляна вчителька Могилівської школи Лідія Богацька та її брат Борис – активні члени дунаєвецької „Просвіти” „за участь у петлюрівських організаціях”. Вони й відкрили лік репресованим.

1929-1930 рр. розкручувалася справ „Спілки визволення України”. По Україні по цій сфабрикованій справі арештів зазнали понад 30 тис. осіб. Протягом березня-квітня 1930 року в Харківському оперному театрі 42 дні тривав показовий процес над 45 кращими представниками українського народу, 12 були розстріляні, 5 померли у в’язницях, 2 – після звільнення. У цій справі зазнала арешту група активу дунаєвецької автокефальної православної церкви, на чолі з священиком Вакарчуком. У Кам’янці-Подільському 25 серпня 1929 р. був заарештований син Маліївецького священика учитель Євген Григорович Кондрацький „за належність до підпільної української контрреволюційної організації”. Серед них – подільська „Просвіта”, яку він очолював 1919-1920 р., музичне товариство імені Леонтовича. 18 лютого трійка засудила його до 3 років концтаборів, 1937 року добавила ще 5 років. 15 січня 1938 року він помер.

Кримінал був знайдений в педагогічній і науковій діяльності ще одного сина нестеровецького священика Олександра Богацького Дмитра Олександровича, викладача хімії Кам’янець-Подільського інституту народної освіти та хімічного технікуму, голови Кам’янець-Подільського наукового товариства Всеукраїнської академії наук. Йому інкримінували ту ж „контреволюцію”. 25 лютого трійка засудила Д.О. Богацького на 5 років концтаборів.

У ніч на 4 травня 1931 року відбувся виступ жителів Тернави та навколишніх сіл, незадоволених насильницькою колективізацією, непосильними податками. Повстанці на чолі з колишнім старшиною армії УНР Анастасієм Сорокою розгромили сільську раду. Були вбиті голова колгоспу Дубань, голова кооперації Єфимович колгоспні активісти брати Бутельські. У цій справі („справі петлюрівської контреволюційної повстанської організації”), осередки якої були і навколишніх селах (Нестерівці, Тинна, Малій Тернавці та ін.) під репресії попали близько 200 осіб.

Хвиля за хвилею вимивали в тюрми, концтабори все нових і нових жителів Дунаєвеччині. 5-8 квітня 1938 року були заарештовані 23 працівники фабрики, в основному рядові робітники – кочегари, помічники кочегарів, електромонтери, ткачі, слюсарі, мийники, німець Герберт Краузе, майстер ткацького цеху, та Семена Дерикоза, зміненний майстра. 13 липня того ж року всі вони були розстріляні в Кам’янці-Подільському.

У липні 1938 року була заарештована група жителів Дунаєвеччина – 49 осіб за нібито причетність до „Польської організації військової”. Під фізичним і психічним тиском вони взяли на себе неіснуючу вину, 46 були розстріляні, троє ув’язнені на 10 років кожен.

19 червня 1938 року був заарештований і звинувачений в причетності до антирадянської правотроцкістської, терористичної організації заступник голови раднаркому України Микола Макарович Марчак. Він народився 23 грудня 1903 року в с. Залісці Дунаєвецького району, у 1927-1928 рр. був секретарем, заступником голови Дунаєвецького райвиконкому, після закінчення Київського інституту народного господарства – інженером, начальником цеху такого гіганта соціалістичної індустрії, як Харківський тракторний завод. Ґрунтовні знання, наполегливість, організаторський талант простелили йому дорогу до українського уряду, в якому обіймав посаду наркома, заступники голови уряду і певний час – голови Раднаркому. 22 вересня 1938 року суд, що тривав аж 15 хв., засудив його до страти. Цього ж дня 35 – літній ще й неодружений урядовець був розстріляний.

Така ж доля спіткала вихідця з Лисця, одного з організаторів комуністичної партії України, борця за встановлення радянської влади Володимира Петровича Затонського. Він з усіх сил плекав монстра, який того ж 1938 року проковтнув і його. 29 липня закритий суд колишнього голову ВУЦВК, заступника голови Раднаркому України, секретаря, члена політбюро ЦК КП (б), наркома освіти України приговорив до найвищої міри покарання. Акт, що зберігаються в кримінальній справі, засвідчує, що того ж дня він був розстріляний.

1937 року був заарештований син, нестеровецьких учителів, студент літературного факультету Київського державного університету поет Леонід Лупан – друг Олеся Гончара, молодий письменник, який ще в студентські роки отримав високу оцінку Павла Тичини. 16 січня 1944 року у віці 29 років він помер від виснаження і хвороб. За словами О. Гончара, „його проковтнула невситенна тоталітарна північ”.

За підрахунками Л.Л. Місінкевича, різного роду репресій зазнали 2765 жителів Дунаєвеччини, 290 з Дунаївців, 144 – з Балина, 107– з Нестерівців, 100 – з Тинної, 96 – зі Смотрича, 93 – з Тернави, 86 – з Міцівців, 50 – зі Старої Гути. Жодного населеного пункту не обминули страхіття репресії. У числі перших пам’ятник жертвам голодомору і репресій встановили вихрівчани 2007 року – нестерівчани, віддавши данину пам’яті замученим голодом і репресіями.

У таких нелюдських умовах утверджувався новий лад. 1940 року в Дунївцях проживало 6,5 тис. чоловік, вироблялося продукції на 61 млн. крб. Процес становлення пройшли колгоспи. Одержавши техніку, підготовлених у ВНЗ спеціалістів, мінеральні добрива, застосовуючи передову на той час агротехніку, колгоспи району зібрали по 20 цнт зернових, 300 цнт цукрових буряків з гектара. У села пішла й електроенергія.

На кінець квітня 1941 року в Дунаєвецькому районі було 34 населених пункти – містечко і 33 села, 11514 дворів – 10664 в селах і 1350 в містечку Дунаївці, проживало 45519 чоловік, на території Миньковецького району 61 населений пункт, 26 сільрад, 7380 дворів, 31000 населення. У Дунаївцях працювали дві лікарні, поліклініка, водолікарня, станція швидкої допомоги, у середній і трьох семирічних школах навчалося 1900 дітей.

Війна ввірвалася в життя кожного по-своєму. Даниляк Григорій Михайлович, 1925 року народження, дунаєвчанин, пригадував, що про початок війни його сповістив сусід і товариш дитинства Михайло Крижанівський.

- Слухай - війна!..

- Чому мовчиш? - штовхнув у плече.

- …

Десь опівдні з чорного репродуктора донеслося перше для мене, трагічно-чорне повідомлення про бомбардування наших міст німецькими літаками...

Кожен житель Дунєвеччини по-своєму пройшов тернистий шлях довжиною в 1418 днів і ночей. Спільним було одне - горе, кров, смерть.

О, скільки накосила вона у ті трагічні роки. І досі не може порахувати. Не можемо встановити прізвища усіх убієнних. Офіційне й досить авторитетне джерело називає 12 тисяч загиблих у роки окупації (це без тих, хто поліг на полі бою).

Але цей лік ніяк не сходиться з аналізом цивільних втрат у І94І-І945 роках.

Вже в перші дні війни бомби впали на Дунаївці. Бомбових ударів зазнав комбінат хлібопродуктів на ст. Дунаївці, палала нафтобаза, залізнодорожна станція, був зруйнований ткацький цех суконної фабрики. Загинули інженер Гусєв, помічник майстра Монастирський, ткаля Галанюк.

Партійні комітети, радянські й господарські органи робили спробу евакуації найголовнішого. А вивозити була що . Тільки Дунаевецька МТС створена 1930 року, напередодні війни мала близько 140 одиниць машин. Добре оснащеними як для того часу були суконна фабрика, маслозавод та механічний завод „Змичка”, які 1940 року . дали продукції на 61.3 млн. карбованців і зайняли на виробництві майже третину жителів райцентру. Слава про суконну фабрику ширилась далеко за межами області. Сорок довоєнних колгоспів мали теж чималий технічний потенціал, ферми до 800 голів великої рогатої худоби. Була сформована й сфера соціально-культурних послуг. Тільки в Дуваївцях діяли дві електростанції, телеграф, телефон, були електрифіковані 260 будинків, працювали 8 магазинів, двоповерховий універмаг, готель, 2 лікарні на 130 ліжок, школи та дошкільні заклади.

Верениці машин, підвід, гурти худоби, колони людей потягнулися на схід, переслідувані німецькими літаками. Далеко не всім вдалося відірватись від переслідувачів – давалась взнаки близькість до кордону, раптовість фашистського нападу. Михайло Іванович Гуменюк, тоді фельдшер с. Воробіївка, дійшов з тисячами евакуйованих до Бару. І вся ця велика маса людей, техніки, тварин зупинилася перед зірваним мостом і річкою, стала мішенню для німецьких пілотів, що перетворювали в місиво це вселюдське скопище. Виходу не було – люди повертали назад, до насиджених місць, де вже нові господарі нав’язували свої нові порядки.

Першими на дунаєвеччину вступили вояки 8-го угорського корпусу, за ними прийшли німці. Верховний комісар України Еріх Кох, що отаборився з Рівному, прискореними темпами формував органи окупаційної влади. У деякі населені пункти району, зокрема - Смотрич, Лисець, прибули представники похідних груп ОУН. Але досить скоро вони були позбавлені повноважень і вимушені або переходити на бік окупантів, співпрацюючи з ними, або спішно втікати назад. Через систему уповноважених, вже в другій половині липня 1941 року в кожному селі були проведені сходи, обрані голови сільських управ – старости та голови общинних господарств. На них були покладені організація обробітку землі, виробництво сільськогосподарської продукції для потреб рейху, збирання податків, відправка молоді на роботу до Німеччини та країн-сателітів, дотримання правил та встановлених окупантами порядків.

З перших днів почалося полювання на представників партійних та радянських органів, актив. У гестапівських катінях загинули Яків Глевич, колишній другий секретар Дунаєвецького райкому Компартії України, Іван Бакун, Пилип Черпіта, у Смотричі розстріляні колишні голова колгоспу імені ІІІ-го Інтернаціоналу Панталімон Маркович Карпович та бригадир Петро Митрофанович Осадчук.

Телефонні стовпи, рекламні щити, сторінки „Дунаєвецьких урядових вістей” рясніли розпорядженнями, наказами, повідомленнями про заборони, арешти, розстріли:

„Всілякі радіоапарати, що знаходяться у володінні жидів та радянських громадян, підлягають негайній здачі”;

„... Хто нищить або пошкоджує дроти, кабель чи інше приладдя, необхідне для зв’язку... буде покараний смертю”;

„Розмір податку на одну собаку дорівнюється 150 крб. Якщо хтось має більше однієї собаки, то податок за решту стягується по 300 крб.”;

„На підставі розпорядження державного комісара України встановлюється мінімум поставки молока... Торгівля молоком та молочними продуктами забороняється... Винні будуть суворо каратися, а також буде конфісковуватись худоба”;

„...За найменший вчинок, що буде заподіяно в селі, а особливо проти старости , який виконує завдання німецької влади, - все село понесе покарання”;

„... Вказую ще раз на те, що на базарах заборонено продавати такі харчові продукти: всі види живої худоби, включаючи поросят, а також м’ясо і м’ясні вироби; зерно та виготовлені вироби із зерна; птицю всіх видів, молоко, сметану, масло, яйця, фрукти, городину та картоплю; заборонено продавати олію і олійні культури, насіння”.

- Такий „порядок” викликав закономірний спротив. У різних населених пунктах виникали підпільні групи з числа комуністів, комсомольців, оточенців, до яких примикали інші радянські громадяни.

На квартирі Г.М. Даниляка вже в перші дні окупації прозвучало повідомлення інформбюро. Правду про події на фронтах підпільники поширювали серед населення. На міському ринку з’явилася листівка: ”Товариші трудящі! Бандити-фашисти напали на нашу радянську землю і розводять брехні, що вони покінчать з Радянським Союзом за 41 день. Це є нагла брехня. Історія воєн доводить, що нашого народу ніхто не перемагав і тепер ніхто не переможе”.

У жовтні 1941 року в с. Великий Жванчик був створений перший на Дунаєвеччині партизанський загін імені Ленінського комсомолу. Його ядро склали І.М. Бугаець, М.В. Зборовський, П.І. Ільчик, П.С. Кучеров, А.П. Римарчук.

Організаторами опору фашистам у Смотричі стали П.Л. Казаров, Ф.П.Бабінський, Л.М Красуцький. Загін імені Чапаєва, створений ними, об’єднував балинську групу М.В. Палія, старогутянську Ф.М. Доліби, вишнівчицьку І. С. Возного.

На станції Дунаївці підпільна група сформувалася навколо вірменина агронома-тютюновода із військовополонених Міносяна І.А.

На Миньковеччині підпілля гуртували І.Н.Холодюк, В.І.Побережний, у північно-східних населених пунктах району - В.Д.Корчовий, В.Д. Міняйло.

ІІідпільно-партизанські групи не тільки ширили правду про події на фронті, а й громили поштові пункти, телефонний зв’язок, відбивали й роздавали людям хліб і худобу, зібрані для відправки до Німеччини, знищували німецьких вояків та поліцаїв.

Жителі сіл саботували фашистські заходи, не виходили на польові роботи. 7 листопада 1941 року дунаєвецький окружний комісар Еггерс, влада якого розповсюджувалася і на Миньковецькій, Новоушицький, Солобковецький та Віньковецький райони, своїм наказом ввів загальну трудову мобілізацію населення віком від 16 до 60 років на території Могилівської, Михайлівської, Воробіївської та деяких інших громад аж до закінчення збору цукрових буряків під загрозою штрафу в сумі 100 крб. та інших репресивних заходів.

Тривали арешти, розстріли.

Фашисти вдалися й до такого підступного кроку, як створення „Просвіт” і виявлення в такий спосіб національно-свідомих українців, протиставлення їх колишньому партійно-радянському активу. Восени 1941 року відділ освіти районної управи через зональних інспекторів звернувся до вчительства із закликом формувати просвітницькі осередки, відкривати будинки „Просвіти”, залучати українців до вступу а ці організації.

Ядвіга Петрівна Неселовська розповідала, як одного осіннього дня 1941 року багатьох учителів зібрав інспектор відділу освіти Гриб і зажадав писати заяви про вступ до Товариства. Вона і її чоловік учитель-фізик Віктор Йосипович Годлевський, як і ряд інших колег, подали заяви. Члени „Просвіти” збиралися у фабричному клубі, яким завідував Микола Думський. Тут часто можна було бачити технолога артілі „Текстиль” Опольського, учителів Пароя, Ночку, Кардаша, Нілу Боднар та інших, діяла бібліотека, організовувалася художня самодіяльність, вистави.

Просвітницькі осередки виникали і в деяких селах. Восени 1941 року повернувся з районної наради Михайлівський сільський староста Никифір Криворука й оголосив збори членів управи, активу общинного господарства, колишніх вояків армії Української Народної Республіки, представників молоді. На зборах повідомив, що з дозволу нової влади в селі створюється „Просвіта”, розпочнеться українське культурно-національне життя. Він очолив сільську просвітницьку організацію, на сільській управі прибив тризуба і вивішав жовто-блакитного прапора. Протягом п’яти днів сільські умільці та члени „Просвіти” готували пам’ятник борцям за незалежну Україну, який 6 вересня 1941 року під час мітингу було урочисто відкрито. Але не довго простояв у центрі села хрест з таблицею, де були записані прізвища сельчан, що загинули в час національно-визвольної боротьби І9І7-І920 рр.

Членство в „Просвіті” стало свого роду лакмусом для виявлення: патріотично настроєних українців. У червні 1942 року розпочалися масові арешти просвітників. В.Й. Годлевський, наприклад, був затриманий прямо на вулиці. Це було 22 червня. А через три дні він, учителі Парой, Зіна Кряжижевська, Мечислав Опольський та багато інших були розстріляні в Кам’янці-Подільському. Репресії поширилися і на села. У Смотричі були розстріляні керівник „Просвіти” Ананій Борідко, його дружина і донька,

Майже поголовного винищення зазнало єврейське населення. У цій акції фашизм найяскравіше виявив своє звіряче єство.

Все єврейське населення Дунаївців було зігнане в гетто, на огороджену колючим дротом територію, що тягнулася від нинішньої ринкової площі майже до ставка. Вийти звідти можна було або на роботу, або – на смерть. Зганяли сюди євреїв звідусіль. Не вистачало продуктів, води, допомагало українське населення, передаючи через дроти, якщо не бачив наглядач, воду та їжу.

Працювали від ранку до ночі. Коли на території, де нині дунаєвецька районна друкарня, будували гаражі для німецької автоколони, то верениця євреїв - і малі, і старі – тяглася від Січинців до Ріжка: одні несли в руках каміння, інші – верталися за ним до Січинець. Так будувався і басейн з фонтаном біля окружного комісаріату (нині – музична школа). Якщо хтось опускав камінь, щоб відпочити, падав чи сідав, на нього чекав удар нагайки у кращому разі або й розстріл.

Євреї прокладали також водопровід від комісаріату до комендатури (нині територія райвузла зв^’язку), асфальтували площу, цілодобово крутили колесо – качали воду з криниці, щоб бив фонтан і гебіткомісар Еггерс міг милуватися рукотворною красою, під тихий плескіт води відпочивати від щоденних екзекуцій над невинними людьми.

Одного разу житель Дунаївців чотирнадцятирічний робітник заводу Лейбаха Богуслав Надорожний став свідком, як рано-вранці, три євреї, облиті смолою від голови до ніг, поверталися в гетто. Вони мали цілу ніч підтримувати вогонь у котлі зі смолою, але стомлені - заснули. Вранці, німець, як покарання, влив кожному в кашкет по черпаку киплячої смоли і заставив одягнути на голову…

Нестача їжі та води, тяжка праця, хвороби, побої, знущання - все це забрало не один десяток людських життів.

А з літа 1941 року почалося фізичне винищення євреїв.

31 серпня 1941 року карателі оточили Миньківці. Вони вривалися в кожен будинок, виганяючи євреїв на площу біля синагоги. Жителька Миньковець Тамара Романівна П’ясецька згадувала:

- Той день пам’ятаю, як страшний сон. Спочатку почула крики. Коли ми - батько, мати, сестра і брат вибігли на вулицю, то побачили, що женуть людей. Придивившись, помітили, що серед нещасних – одні євреї. Їх гнали, як худобу, під посиленим конвоєм на Глибочанську гору. Через якийсь час звідти почулися автоматні черги, окремі постріли. Гітлерівці не щадили ні дітей, ні дівчат, ні жінок, ані старих. Неймовірний крик відлунював аж до Миньковець...

На горі було вирито три великі ями. Євреїв примушували роздягатися, лягати на дно. Їх розстрілювали, засипали невеликим шаром землі, після чого підводили другу партію. Грудних дітей кидали в яму живими. Ця бійня тривала до пізньої ночі і забрала біля 2 тисяч невинних людей.

На місці розстрілу й нині стоїть обеліск з написом: „Здесь покоятся жители с.Миньковцы, зверски убитые фашистскими оккупантами. Август 1941 года.”

Наступного дня, 1 вересня 1941 року, судний час прийшов і до єврейського населення Великого Жванчика та Сокільця.

Пригадує П.А. Мартинюк:

-Я на той час працював їздовим. 31 серпня підійшов староста і сказав, що я повинен їхати з ним заказувати людям. На моє запитання: „для чого?”, відрізав: „Закрий писка і нікому нічого не кажи – завтра будуть жидів бити...” Зіславшись на хворобу, я хутко побіг попередити знайомих євреїв. Але вони вже знали про розстріл і були готові до смерті.

П. І.Андрухів:

- Суботнього вечора 31 серпня посильний управи прийшов і сказав татові, щоби брав рискаль і йшов на „Табори”. Таких пристарілих зібралося чоловік 40. Їх примусили копати дві великі ями при місяці всю ніч. Після восьмої ранку я поніс татові їсти і побачив, як біля Соколецької криниці йшла колона євреїв. Вона розтягнулася на двісті метрів. Під’їхала машина з кулеметом наверху. За скиртою євреїв заставили роздягнутися, одежу скидали в одне місце, а коштовності - на розстелені простині. Роздягнутих сім’ями підводили до ями... Ввечері тато розказував, що в ямі було багато поранених, їх закидали землею живцем.

Євреї у Великому Жванчику відомі фактично з часу першої письмової згадки про поселення. Жили вони поруч з українським населенням. На початку XX століття навколо ринку виросло біля 200 осель, в яких проживало до 760 осіб. У єврейському містечку було своє містечкове управління, ратуша, синагога, велася жвава торгівля. У травні 1930 року виник єврейський колгосп „Перше травня”, його очолював Мушкутинець Дудя Абрамович. Із єврейської общини до війни вийшло чимало високоосвічених спеціалістів.

Той першовересневий день забрав у могилу кілька сотень жванчицьких євреїв. А ті, кому здалося вцілити, були відправлені одні до Морозова на фосфоритні шахти, інші – у дунаєвецьке гетто.

Того ж дня гіттлерівці вчинили розправу над євреями Смотрича, Балина. Протягом двох днів за досить наближеними підрахунками було знищено близько 5 тисяч чоловік.

Така ж доля чекала євреїв Дунаївців. Їх час од часу невеликими групами розстрілювали в урочищі Солонинчик, недалеко Дунаївців.

У грудні 1941 року, щоб залякати й деморалізувати місцеве населення, фашисти повішали на телефонних стовпах 20 чоловіків, які завчасно повернулися зі ст. Дунаївці, залишивши нерозвантаженим вагон.

У кузні заводу Лейбоха були зроблені спеціальні скоби, у суботу вранці їх прибили на стовпах. Навіть ті, хто їх робив, думали, що це якісь тримачі для підвісного кабелю. Але ввечері, коли поверталися з роботи, побачили, що на них-від ставка аж до Ринку - висіли євреї з гетто.

Винищення велося поетапно, з урахуванням віку й працездатності. Поліцаї вишукували євреїв по всіх усюдах. У віддаленому селі Гута-Блищанівська вони арештували єврейську родину мукомелів Брейманів-Бронів.

Прокіпчук Емілія Іванівна, жителька с. Блищанівка розповіла:

- Я робила щось біля хати і почула, як загуркотіла підвода. Підвела очі - Петро Кулічко з Гути-Блищанівської віз сім’ю Хаїма Бреймана в супроводі поліцая Петра Бойчука. Хаїм до війни був зав. млином, не раз мололи там мливо, знали одні одних. Він попросив дати хоч яблучко. Побігла до хати, вхопила хліба, цибулину і кусочок сала. Догнала підводу і сунула йому в руки. Було їх там чоловік зо п’ять…

Євреї переховувалися, як могли і де могли. Незважаючи на суворі попередження про страту всієї сім’ї за переховування хоча б одного єврея, українці рятували їх.

Зате місцеві запроданці вислужувалися як могли. Дунаєвчанин українець за погодженням Олександр Плакітник ховав свою дружину-єврейку в ямі під припічком. Поліцай Буката на очах у батька, який відмовлявся видати дружину, головою до одвірка умертвив грудну дитину, витягнув з ями за коси збожеволілу матір і поволік у гетто.

А там круглу добу не стихав гавкіт собак, окрики поліцаїв, котрі патрулювали територію як ізнутрі, так і ззовні. Час від часу доносилися постріли. Щодня з кола прибулих і „старожилів” вилучалась група старих, хворих, калік, тих, що чимось провинилися і вони зникали за ворітьми. А за годину з Солонинчика доносилися постріли, автоматні черги – чиїсь душі зринали у пам’ять…

Не раз з’являвся й комендант з вівчаркою. 1 жовтні 1942 року біля ями, на місці розібраного будинка, сталась у нього сутичка з групою євреїв. В одну мить кілька пар рук схопили кровопивцю і потягли у яму. Шуцмани, що були неподалік, вчинили стрілянину і витягнули з ями ледь живого фашиста, обдертого, переляканого.