§ 4. Особливості аграрно-правового регулювання рийку зерна та заставних закупівель сільськогосподарської продукції

§ 4. Особливості аграрно-правового регулювання рийку зерна та заставних закупівель сільськогосподарської продукції

Кризові явища на ринку зерна в Україні спонукали законодав­ця вишукувати механізм стимулювання сільського товаровиробни­ка до збільшення обсягів виробництва, з одного боку, а з іншого — створити механізм забезпечення стабільності та державної підтрим­ки цієї галузі національної економіки.

Отже, заставні закупівлі сільськогосподарської продукції є но­вим інструментом, який є характерним саме для аграрного зако­нодавства, оскільки найбільш повно враховує та встановлює ба­ланс між індивідуальними інтересами та інтересами суспільства в цілому.

Сутність заставних закупівель полягає ось у чому. Згідно з ч. З ст. 52 Закону України від 4 липня 2002 р. "Про зерно та ринок зер­на в Україні", до 31 березня відповідного поточного року у поряд­ку, визначеному Кабінетом Міністрів України, затверджуються зас­тавні ціни на зерно, тобто на зерно майбутнього врожаю. Заставна ціна зерна (ціна підтримки) — це гарантована державою ціна зерна, яка відшкодовує середньогалузеві нормативні витрати та забезпечує мінімальний прибуток, достатній для відтворення виробництва.

Після затвердження заставних цін на зерно врожаю певного ро­ку відповідно до ст. 61 цього Закону Державний агент із забезпе­чення заставних закупок зерна, яким призначено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 червня 2003 р №374-р. ДАК "Хліб України", та уповноважені із забезпечення заставних закупок зерна до 1 липня поточного року повідомляють у засобах масової інформації чи спеціальних виданнях про обсяги закупівель застав­ного зерна та заставні ціни. Сільськогосподарські товаровиробни­ки, які виявили бажання укласти договір заставних закупок зерна, направляють відповідну заявку Державному агенту із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому із забезпечення зас­тавних закупок зерна. Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних заку­пок зерна протягом 5 днів після отримання заявки повідомляє сіль­ськогосподарського товаровиробника про її прийняття або відхи­лення. У повідомленні про прийняття заявки Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забез­печення заставних закупок зерна вказує також місцезнаходження зернового складу, до якого сільськогосподарський товаровиробник повинен доставити зерно за свій рахунок.

За ст. 47 зазначеного Закону, сільськогосподарські товаровироб­ники, здійснюючи заставні закупки зерна на підставі укладених до­говорів заставних закупок зерна, передають зерно зерновим скла­дам, які приймають його на зберігання згідно з укладеними дого­ворами з Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із забезпечення заставних закупок зерна, а останні протягом 3 банківських днів перераховують сільськогос­подарським товаровиробникам плату за нього в повному обсязі за заставною ціною. Зберігання заставного зерна є строковим. Пере­біг строку зберігання заставного зерна у зернових складах почина­ється з приймання цього зерна на зберігання після 1 липня поточ­ного року, але не може тривати довше, ніж до 1 березня наступно­го року. Протягом цього строку сільськогосподарські товаровироб­ники мають право витребувати заставне зерно у порядку, передба­ченому цим Законом.

Сільськогосподарські товаровиробники, згідно зі ст. 56 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні", мають право роз­поряджатися заставним зерном лише після повернення отриманих за заставною ціною коштів та відшкодування зерновим складам витрат за зберігання зерна за час його фактичного зберігання. Як­що до закінчення терміну дії договору заставних закупок зерна сільськогосподарський товаровиробник не витребував заставне зер­но для подальшого продажу, воно переходить у власність держави, а видані складські документи втрачають чинність. Витрати зерно­вих складів за зберігання такого зерна відшкодовуються за рахунок коштів державного бюджету.

Як бачимо, держава в особі Кабінету Міністрів України, вста­новлюючи мінімально гарантовані ціни на зерно, які є складовою політики ціноутворення в Україні й спрямовується на підтримку виробництва зерна, забезпечує сільськогосподарському товарови­робнику мінімальний дохід від його діяльності задля забезпечення відшкодування ним середньогалузевих витрат на виробництво та забезпечення мінімального прибутку, достатнього для відтворення виробництва.

За обраною концепцією, створений механізм не повинен позба­вити сільськогосподарських товаровиробників свободи у виборі партнерів для реалізації власної продукції, тому що до закінчення терміну дії договору за ними зберігається право витребувати здане у зерновий склад зерно, попередньо повернувши Державному аген­ту із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому із забезпечення заставних закупок зерна отримані ним кошти при заставі зерна та відшкодувавши витрати зерновому складу за збері­гання такого зерна відповідно до умов ст. 58 зазначеного закону.

З моменту введення в дію Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні" Кабінет Міністрів України застосовував різні спо­соби визначення заставних цін. Так, 2002 р. заставні ціни на зерно базисних кондицій визначалися на рівні 50% середньозваженої ці­ни, яка складеться на біржовому аграрному ринку на момент укла­дення угоди про заставну закупівлю зерна ( див.: постанова від 29 квітня 2002 р. № 590 "Про визначення заставних цін та фінансове забезпечення заставних закупівель зерна"). На період з 1 липня 2003 р. до 1 березня 2004 р. рівень заставних цін однієї тонни зер­на базисних кондицій був визначений Кабінетом Міністрів Украї­ни встановленням твердих цін для різних найменувань зернових культур, їх класу або групи ( див.: постанова від 3 липня 2003 р. № 1030 "Про встановлення рівня заставних цін на зерно").

Міністерством аграрної політики України видано наказ від 11 червня 2002 р. № 156 "Про затвердження Примірної форми дого­вору про заставну закупівлю зерна в сільськогосподарських товаро­виробників", яким затверджено відповідну примірну форму дого­вору. Ця форма договору має застосовуватися з урахуванням поло­жень ст. 60 Закону України "Про зерно та ринок зерна в Україні", якою визначено істотні умови договору заставних закупок зерна. Такими є: найменування заставного зерна; термін договору застав­них закупок зерна; ціна на заставне зерно; кількість заставного зер­на; ціна зберігання; відповідальність сторін; страхування ризиків випадкової загибелі та пошкодження заставного зерна. Згідно зі ст. 638 ЦК такий договір вважається укладеним і, відповідно, має пев­ні правові наслідки, якщо сторони в належній формі досягли зго­ди з усіх істотних умов такого договору.

Застосування заставних закупівель сільськогосподарської про­дукції є можливим також щодо інших видів продукції. Слід згада­ти, що вперше заставні закупівлі зерна згадуються в Указі Прези­дента України "Про невідкладні заходи щодо стимулювання вироб­ництва та розвитку ринку зерна", яким передбачено подолання не­гативних наслідків сезонних і кон'юнктурних коливань обсягів продажу і цін на зерно і хлібопродукти шляхом впровадження ме­ханізму заставних закупок зерна, який передбачає закупку зерна у сільськогосподарських товаровиробників в сезон збирання за зас­тавними цінами та гарантування їм права наступного продажу цьо­го зерна за ринковими цінами в разі перевищення заставних цін за умови відшкодування вартості зберігання такого зерна, а також кредитування заставних закупок зерна, а починаючи з 2001 р. — їх бюджетне фінансування.

Надалі законодавець у ст.З Закону України від 18 січня 2001 р. "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" як механізм цінової політики і підтримування до­ходів виробників сільськогосподарської продукції визначає можли­вість спрямовувати на забезпечення відтворення виробництва сіль­ськогосподарської продукції на основі запровадження заставних цін (цін підтримки), регулювання доходів через систему державних дотацій та субсидій. Отже, такий підхід відкриває шлях у майбут­ньому для ширшого і, бажано, гнучкішого застосування такого ме­ханізму забезпечення прав сільськогосподарських виробників, як заставні закупівлі їх продукції.

Розділ 20

Договори на використання науково-технічної продукції у сільському господарстві

§ 1. Науково-технічна продукція як об'єкт правового регулювання та обігу в сільському господарстві
Потреба в рентабельному й конкурентоспроможному вітчиз­няному виробництві продуктів харчування та сировини змушує аграрних підприємців активно використовувати досвід вітчизня­ної та закордонної аграрної науки й новітні енергозберігаючі, екологобезпечні технології. Саме застосування цих досягнень і технологій є одним із важливих факторів збільшення обсягів і здешевлення такого виробництва. Завдяки цьому аграрні підпри­ємці можуть утримуватись на ринку, уникати загрози неплатос­проможності.

В цілому, як зазначає О. А. Підопригора, сучасне суспільне ви­робництво не може бути ефективним без належного науково-тех­нічного забезпечення. Тому в умовах ринкової економіки дедалі більшого значення набувають договори на створення і використан­ня результатів науково-технічної діяльності. Вони мають багато спільного з авторськими договорами, але й істотно відрізняються від них. Якщо предметом авторських договорів є твори науки, лі­тератури й мистецтва, то науково-технічних — результати науково-технічної діяльності, досягнення науки й техніки. Здобутком нау­кових досліджень є наукові положення, тези, встановлені законо­мірності, властивості речей або явища, використання яких складає галузь науково-технічної діяльності, суспільні відносини якої регу­люються окремими видами договорів¹.

Для того, щоб з'ясувати предмет договорів, які розглядаються в цьому підрозділі, треба розмежувати такі категорії, як "науко­во-технічна інформація", "науково-технічна діяльність", "ре­зультати науково-технічної творчості", а також "науково-техніч­на продукція".


¹ Див.: Підопригора О. А., Підопригора О. О. Право інтелектуальної власності в Ук­раїні. Навчальний посібник. — К., 1998. — С. 189.

У Законі України від 25 червня 1993 р. "Про науково-технічну інформацію", яким регулюються ті правові економічні відносини громадян, юридичних осіб, держави, що виникають при створенні, одержанні, використанні та поширенні науково-технічної інформа­ції, а також визначаються правові форми міжнародного співробіт­ництва в цій галузі, науково-технічна інформація є документована або публічно оголошувана відомість про вітчизняні та зарубіжні до­сягнення науки, техніки й виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, ви­робничої та громадської діяльності (ст. 1).

Легальне визначення науково-технічної діяльності міститься у абзаці 3 ст. 1 Закону України від 13 грудня 1991 р. "Про наукову й науково-технічну діяльність" (в редакції Закону від 1 грудня 1998 р.), що розглядається як інтелектуальна творча діяльність, яка спрямована на одержання і використання нових знань у всіх галу­зях техніки й технологій, і має такі форми (види): науково-дослід­ні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, техноло­гічні, пошукові та проектно-пошукові роботи, виготовлення дос­лідних зразків або партій науково-технічної продукції, а також ін­ші роботи, пов'язані з доведенням наукових і науково-технічних знань до стадії їх практичного застосування. Отже, науково-тех­нічна діяльність є не лише науково-дослідною творчістю, а й ро­ботами у сфері дослідно-конструкторської, технологічної та ін., а також перетворенням результатів цієї творчості в безпосередню продуктивну силу. Головною її метою є пізнання навколишнього середовища для подальшого застосування накопичених знань на користь людині. Як зазначає О. А. Підопригора, результати цієї ді­яльності становлять предмет договорів на їх створення і викорис­тання, при чому коло цих результатів є необмеженим і з розвит­ком науки й техніки розширюватиметься. Тому вважаємо за пот­рібне дати лише,загальне визначення результатів такої діяльності й класифікувати їх за певними спільними ознаками в узгоджену систему.

Найвищими досягненнями наукових досліджень є відкриття, а також так звані результати технічної творчості — винаходи, раціо­налізаторські пропозиції, промислові зразки, ноу-хау, непатентова-ні технічні рішення, селекційні досягнення, науково-технічна ін­формація та інші об'єктивні результати науково-технічної творчос­ті людини.

Через свою складність більшість наукових і науково-технічних досліджень та розробок провадяться спеціалізованими установами, які займаються виключно або переважно науково-дослідними, по­шуковими, дослідно-конструкторськими та іншими роботами. (Щодо науково-технічної діяльності треба враховувати, що вона охоплює не тільки суто науково-технічні, а й біологічні та інші ви­ди досліджень).

Саме діяльність названих організацій, мета якої є задоволення відповідного попиту з боку виробників сільськогосподарської про­дукції та інших учасників сільськогосподарського галузі економі­ки, має формувати ринок науково-технічної продукції та визнача­ти його структуру. Наявність ринку результатів науково-технічної творчості сприяє визнанню як товару, хоча й наділеного специфіч­ними особливостями. Тому результати науково-технічної творчос­ті, що виступають як товари, називають науково-технічною про­дукцією.

Велика увага приділяється дослідженням у сфері рослинництва та тваринництва, використанням сучасних методик ведення сіль­ського господарства. З розвитком аграрного виробництва має зрос­ти значення договорів про використання ноу-хау, непатентованих технічних рішень та ін.

Причому договори на використання науково-технічної інфор­мації охоплюють не лише ті, які мають на меті забезпечити вико­ристання вже готової науково-технічної продукції, наприклад пев­ного сорту культурної рослини, а й ті, що опосередковують вико­нання певних науково-дослідних, пошукових, дослідно-конструк­торських робіт виконавцем на замовлення аграрних підприємців. Такі роботи мають здійснюватись відповідно до завдання науково­го дослідження, з метою створення певного зразка нового виробу, конструкторської документації на нього. Аграрний підприємець може так сформувати своє замовлення на здійснення певної нау­ково-технічної діяльності, що її результатом буде створення вико­навцем нової технології виробництва, іншого нововведення. При­міром, таке завдання може полягати у виведенні, відповідно до потреб замовника, нового сорту рослини з такими новими власти­востями, як стійкість проти певного виду хвороб, шкідників, по­сухостійкість тощо. Так само предметом договору можуть бути адаптовані до місцевих умов інтенсивні технології вирощування певних культур.

Підвищення ролі замовника результатів науково-технічної ді­яльності, в тому числі в аграрному секторі, у визначенні напрямів наукових досліджень, їх тематики та рівня, встановлення строків їх провадження сприяють підвищенню ролі договірного регулюван­ня відносин у сільському господарстві.

Згідно із сказаним, відносини, що складаються між аграрними підприємцями усіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання і виконавцями — власниками науково-технічної продукції, регулюються договорами на створення (передачу) науко­во-технічної продукції.

Засади правового регулювання обігу науково-технічної продукції. Крім наведених нормативних актів, принципові аспекти правового режиму науково-технічної продукції визначають:

• 
  Конституція України, в ст. 41 якої зазначається, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю влас­ністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;
  
• 
  Закон України від 7 лютого 1991 р. "Про власність", в ст. 13 якого об'єктами права власності громадян визнаються твори нау­ки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для това­рів і послуг та інші результати інтелектуальної праці;
  

— визнати таку людину творцем (автором) сорту рослин;

• 
  перешкоджати іншим особам привласнювати та спотворюва­ти його авторство;
  
• 
  запобігати будь-якому посяганню на право на сорт рослин, намаганням завдати шкоди честі чи репутації творця (автора) сорту;
  
• 
  вимагати не розголошувати його ім'я як автора сорту і не заз­начати його в публікаціях;
  

вимагати зазначення свого імені під час використання сорту, якщо це практично можливо.

Наведений перелік особистих немайнових прав автора не є ви­черпним.

На виникнення особистого немайнового права авторства не впливають такі обставини, як факт створення сорту на виконання трудового договору чи за замовленням. Щоправда в законі може бути зазначено, що в певних випадках окремі особисті немайнові права на сорт рослини можуть належати замовникові в разі ство­рення сорту за замовленням (тобто за окремим цивільно-правовим договором) (ст. 430 ЦК).

Ці немайнові права селекціонера (автора сорту) є невідчужува-ними та безстроковими правами, які можуть належати, за загаль­ним правилом, людині — творцеві сорту, котрий безпосередньо створив (виявив і/або вивів і/або поліпшив) сорт.

Ці права не залежать від майнових прав на сорт. На реалізацію їх не може впливати юридична доля майнових прав, оскільки не­майнові права пов'язані, передусім, з визнанням та непорушенням прав авторства особи на сорт рослин.

Особисті немайнові права авторства на сорт засвідчує свідоцтво про авторство на сорт, воно є охоронним документом. Авторство може бути засвідчено також за допомогою патенту на сорт рослин.

Майнові права інтелектуальної власності на сорт рослини вини­кають у власника сорту і засвідчуються патентом на сорт рослин, а також відомостями з Реєстру патентів.

Виникнення майнових прав на сорт рослин у особи пов'язуєть­ся з правом на подання заявки на сорт рослин до урядового орга­ну державного управління, що діє у складі центрального органу ви­конавчої влади з питань сільського господарства і продовольства. Ним є Державна служба з охорони прав на сорти рослин, що нині діє у складі Міністерства аграрної політики України і йому підпо­рядковується.

Право на подання заявки на сорт рослин належить, згідно із за­гальним правилом ст. 16 Закону "Про охорону прав на сорти рос­лин", авторові сорту (селекціонеру). Законодавством встановлена можливість такого права іншій особі, оскільки право на одержан­ня патенту може мати будь-яка особа, якій автор передав таке пра­во. Відомості про заявника мають міститися в заявці на сорт.

З огляду на складність процесу виведення нового сорту рослин, одним із найважливіших суб'єктів права на сорт виступає робото­давець безпосереднього автору сорту.

Право на подання заявки на сорт рослин, за загальним прави­лом, належить роботодавцю селекціонера. Відповідно, в останньо­го виникають майнові права інтелектуальної власності на сорт рос­лин, якщо сорт створено селекціонером у зв'язку з виконанням службових обов'язків або за дорученням роботодавця, з викорис­танням досвіду, виробничих знань, секретів виробництва, облад­нання, матеріальних і фінансових засобів роботодавця. Але трудо­вий договір (контракт) між роботодавцем і селекціонером може пе­редбачати інший порядок набуття майнових прав у зв'язку зі ство­ренням нового сорту рослин. Право на подання заявки на сорт мо­же не належати роботодавцю.

У разі створення нового сорту за умов, перелічених нами, селек­ціонер подає роботодавцю письмове повідомлення про одержаний ним сорт з достатньо повним описом. Роботодавець, відповідно до правила ч. З ст. 17 Закону "Про охорону прав на сорти рослин", повинен протягом 60 днів з дати отримання повідомлення автора сорту подати до Державної служби з охорони прав на сорти рослин заявку на одержання патенту чи передати право на його одержан­ня іншій особі, або прийняти рішення про збереження відомостей про сорт як конфіденційну інформацію. Одночасно роботодавець повинен укласти з автором сорту письмовий договір щодо розміру та умов виплати йому справедливої винагороди відповідно до еко-, номічної цінності сорту та іншої вигоди роботодавця. Кабінет Мі­ністрів України в п. 2 постанови від 19 серпня 2002 р. № 1183 "Про заходи щодо реалізації Закону України "Про охорону прав на сор­ти рослин" встановив мінімальні ставки зазначеної винагороди. Так, мінімальна ставка винагороди автору за створення сорту виз­начається в розмірі не менше ніж 5% загальної суми коштів, отри­маних роботодавцем (власником сорту) за використання сорту (на час його використання), а щодо сортів деревних і чагарникових рослин та винограду — не менше ніж 8%. Якщо авторів сорту де­кілька, винагорода розподіляється відповідно до укладеного між ними правочину. Виплата винагороди автору (авторам) сортів рос­лин бюджетними установами здійснюється у межах коштів, отри­маних ними за використання сорту, від власних надходжень за ре­алізацію садивного матеріалу цього сорту.

Якщо роботодавець (правонаступник роботодавця) не виконає зазначених у ч. З ст. 17 Закону "Про охорону прав на сорти рос­лин" вимог щодо подання заявки на сорт до відповідної Державної служби у встановлений строк або не використовуватиме сорт, збе­рігаючи відомості про нього як конфіденційну інформацію понад 4 роки з дати одержання повідомлення автора сорту, то право на по­дання заявки й одержання патенту переходить до автора сорту, а за роботодавцем лишається переважне право на придбання невик-лючної ліцензії на використання сорту.

Отже, в разі створення селекціонером нового сорту у зв'язку з виконанням службових обов'язків або за дорученням роботодавця майнові права на сорт рослин (якщо подано заявку до Державної служби з охорони прав на сорти рослин і прийнято рішення про державну реєстрацію прав на сорт) набуває саме роботодавець. Ос­таннє не впливає на визнання за автором сорту (селекціонером) комплексу особистих немайнових прав на сорт рослин.

Як вже зазначалось, роботодавець має право не подавати заяв­ку до Державної служби і використовувати сорт, зберігаючи відо­мості про нього як конфіденційну інформацію. А в разі неподання заявки й зазначеного невикористання сорту протягом 4 років пра­во у роботодавця на подання заявки і, відповідно, визнання за ним майнових прав на сорт припиняється та переходить до автора сор­ту, незалежно від того, було створено сорт рослин на виконання службових обов'язків за дорученням чи ні.

Порядок набуття прав на сорт рослин

Процедура набуття прав на сорт рослин визначається Законом України від 21 квітня 1993 р. "Про охорону прав на сорти рослин" (у редакції Закону від 17 січня 2002 p.), Положенням про Держав­ну службу з охорони прав на сорти рослин, затвердженим постано­вою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 1182, Пра­вилами складання та подання заявки на сорт, затвердженими нака­зом Міністерства аграрної політики України від 3 вересня 2002 р. № 249.

Органом, уповноваженим на приймання заявок, здійснення експертизи, приймання рішень щодо них, на ведення Реєстру зая­вок, Реєстру патентів, Реєстру сортів, на забезпечення державної реєстрації заявок, патентів і сортів та виконання інших завдань за чинним законодавством, є Державна служба з охорони прав на сорти рослин (далі — Держсортслужба), яка діє в складі Міністерс­тва аграрної політики України.

Зазначені повноваження було передано Держсортслужбі у зв'яз­ку з набранням чинності нової редакції Закону "Про охорону прав на сорти рослин" та затвердженням Положення про Державну службу з охорони прав на сорти рослин постановою Кабінету Мі­ністрів України від 19 серпня 2002 р. № 1182.

Протягом періоду, що минув з моменту проголошення незалеж­ності в Українській державі, відбувався пошук ефективної націо­нальної системи захисту прав селекціонерів. Повноваження щодо ведення державного реєстру сортів рослин було передано різним органам. Це призвело до того, що нині в Україні є чинними всі ті охоронні документи, які засвідчують авторство на сорт рослини й майнові права на нього, та видавалися відповідно до чинного рані­ше законодавства. Спочатку ці питання регулювалися постановою Ради Міністрів України від 22 лютого 1991 р. № 34 "Про заснуван­ня державного Реєстру і національного Списку сортів рослин Ук­раїнської PCP", яку було скасовано постановою Кабінету Міністрів України від 22 листопада 1993 р. № 935 "Про Реєстр бортів рослин України". Згідно з цією постановою Кабінету Міністрів, повнова­ження щодо ведення Реєстру сортів рослин України було покладе­но на Державну комісію по випробуванню та охороні сортів рос­лин Міністерства сільського господарства і продовольства. Держав­на комісія по випробуванню та охороні сортів Мінсільгосппроду реалізовувала ці функції, впроваджуючи такі права:

• 
  видавати від імені держави авторські свідоцтва, що підтвер­джують авторство на нові сорти, на які не видаються патенти, і зас­відчують право автора на отримання винагороди;
  
• 
  використовувати для занесення сортів до Реєстру сортів рос­лин України окремі результати випробувань, надані іншими ком­петентними органами України або зарубіжних держав (відповідно до укладених з ними договорів), у разі неможливості одержання та­ких результатів — безпосередньо Державною комісією.
  

Постанову Кабінет Міністрів України від 22 листопада 1993 р. № 935 було прийнято у зв'язку зі схваленням 21 квітня 1993 р. За­кону України "Про охорону прав на сорти рослин". У редакції йо­го від 22 листопада 1993 р. передбачалося, що основним органом, уповноваженим щодо реалізації його положень, має бути Держав­не патентне відомство України (надалі — Держпатент).

Розмежування повноважень Держпатенту та Державної комісії по випробуванню та охороні сортів рослин у галузі охорони прав на сорти рослин відбувалося на підставі постанови Кабінету Мініс­трів України від 22 листопада 1993 р. № 935 та від 28 жовтня 1993 р. № 884 "Про перелік послуг Держпатенту й Державної комісії по випробуванню та охороні сортів рослин Міністерства сільського господарства і продовольства, пов'язаних із забезпеченням прав на сорти рослин, та розміри їх оплати". Постанова від 28 жовтня 1993 р. № 884 втратила чинність згідно з постановою Кабінету Мі­ністрів України від 19 серпня 2002 р. № 1183.

З початку 1999 р. порядок подання заявки на сорт рослин, ве­дення Державного реєстру сортів рослин, видачі патентів та інші питання регулювалися Положенням про Державний реєстр сортів рослин України та порядок видачі патентів, затверджений наказом Держпатенту України від 13 січня 1999 р. № 10. Відповідно до цьо­го Положення, повноваження щодо ведення реєстрів покладено на Держпатент.

Наказом Міністерства освіти і науки України-від 16 серпня 2000 р. № 391 до зазначеного положення було внесено зміни, від­повідно до яких повноваження щодо ведення реєстрів та інші пов­новаження в галузі охорони прав на сорти рослин надано Держав­ному департаменту інтелектуальної власності (далі — Департамент) у складі Міністерства освіти і науки України. Отже, з моменту наб­рання чинності наказу Міністерства освіти і науки України від 16 серпня 2000 р. № 391 всі охоронні документи видає зазначений Де­партамент.

Такою фактично була ситуація до вступу в силу нової редакції Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" 1 липня 2002 р., на виконання положень якого постановою Кабінету Мініс-

трів України від 19 серпня 2002 р. № 1182 було затверджено Поло­ження про Державну службу з охорони прав на сорти рослин нака­зом Міністерства аграрної політики України від 3 вересня 2002 р. № 249 — Правила складання та подання заявки на сорт.

Принциповим аспектом при оцінюванні реформ органів у сфе­рі захисту прав на сорт рослин є те, що всі ті охоронні документи, що їх було видано відповідно до вимог раніше чинного законодавс­тва, зберігають свою силу і після набрання чинності новими акта­ми законодавства. При цьому, згідно з п. 4 Прикінцевих положень Закон України "Про охорону прав на сорти рослин" до приведен­ня законодавства України у відповідність із цим Законом, закони та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Договори на передачу (відчуження) прав на сорт

Предметом договору про передачу прав на сорт може бути як такий сорт рослин, що внесений до Державного реєстру прав влас­ників сортів рослин, так і до набуття прав на сорт.

Слід підкреслити, що під час передавання прав на сорт йдеться виключно про передачу майнових прав на сорт. Особисті права ав­торства є невідчужуваними та ні за яких умов відчуженню не під­лягають. У разі вчинення таких правочинів останні мають визнава­тися недійсними.

Відповідно до ст. 17 Закону "Про охорону прав на сорти рос­лин" роботодавець селекціонера має право подати заявку на одер­жання патенту та дістати майнові права на сорт. Але в ч. З цієї стат­ті зауважується про право особи — роботодавця передавати право на одержання патенту іншій особі.

Це означає, що особа, яка має право на подання заявки на одержання патенту на сорт рослин, має право передати своє право іншій особі. Однією з підстав такої передачі може бути договір.

Особливість цього договору полягає в його предметі, оскільки жодна зі сторін не може достеменно знати, чи буде визнано цей клон, лінію, гібрид першого покоління чи популяцію такими, що відповідають критеріям охороноздатності сорту відповідно до поло­жень ст. 11 Закону "Про охорону прав на сорти рослин". Тому, по суті, предметом договору є певна нерозкрита інформація, вираже­на в певному селекційному досягненні, яке не є об'єктом інтелек­туальної власності в строгому розумінні. Але така особа, якій пере­дано право на одержання патенту, є правонаступником особи, від якої цей селекційних результат отримано, в частині вимог, перед­бачених ч. З ст. 17 Закону "Про охорону прав на сорти рослин".

Зазначений правонаступник повинен, по-перше, протягом 60 днів з дати отримання роботодавцем від селекціонера повідомлен­ня про створення сорту подати до Держсортслужби заявку на одер­жання патенту, по-друге, в цей самий строк укласти з автором сор­ту письмовий договір щодо розміру та умови виплати йому спра­ведливої винагороди відповідно до економічної цінності сорту та іншої його вигоди.

Виключні права правонаступника припиняються, якщо він не виконає зобов'язань щодо подання заявки до Держсортслужби та не укладе договору з автором сорту або не використовуватиме сорт, зберігаючи відомості про нього як конфіденційну інформацію біль­ше 4 років з дати одержання повідомлення автора сорту.

Якщо правонаступник використовуватиме сорт, зберігаючи ві­домості про нього як конфіденційну інформацію, він все ж зо­бов'язаний укласти договір з автором сорту щодо розміру та умов виплати йому винагороди. Неукладення зазначеного договору з ав­тором сорту надає останньому право подати заявку і одержати па­тент.

Договори на передачу (відчуження) майнового права на сорт і передачу права на використання сорту

Особа, яка отримала патент на сорт рослин, стає власником сорту і має щодо нього всі майнові права, передбачені законодавс­твом. Майнові права на сорт є строковими, але відчужуваними. У таких відносинах сорт постає особливим видом товару (продукції), який може бути предметом багатьох угод.

У цій ситуації власник сорту може передати іншим особам як саме право на сорт, так і права, що з нього випливають.

Отже, першим видом таких угод є договори, спрямовані на пе­редавання (відчуження) майнового права на сорт іншій особі. По суті, ці угоди є угодами про передачу права на патент.

Особа, якій власник сорту передає майнові права на сорт, стає власником сорту та правонаступником попереднього власника сорту.

Цією угодою передається не лише право використання сорту, а всі майнові права, які передбачаються законодавством та виплива­ють зі статусу особи — власника сорту впродовж визначеного зако­нодавством строку існування майнового права на сорт рослин.

Така угода може мати як оплатний, так і безоплатний характер.

Договори на передачу права на використання сорту є ліцензій­ними договорами. Згідно з таким договором власник сорту передає будь-якій особі (як юридичній, так і фізичній особі) дозвіл (ліцен­зію) на використання сорту. Відповідно до ст. 40 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" за ліцензійним договором власник сорту (ліцензіар) передає право на використання сорту ін­шій особі (ліцензіату), яка бере на себе зобов'язання вносити лі-цензіару зумовлені договором платежі та здійснювати інші дії, пе­редбачені договором про виключну або невиключну ліцензію.

Отже, законодавством передбачено два види ліцензійних дого­ворів — на умовах виключної та невиключної ліцензії.

За договором про виключну ліцензію ліцензіар передає право на використання сорту ліцензіату в певному обсязі, на визначеній те­риторії і в обумовлений строк, лишаючи за собою право викорис­товувати сорт в частині, що не передається ліцензіату. При цьому ліцензіар не має права видавати ліцензії на використання сорту ін­шій особі на цій самій території в обсязі наданих ліцензіату прав.

За договором про невиключну ліцензію ліцензіар передає право на використання сорту ліцензіату, лишаючи за собою право на ви­користання сорту і надання ліцензій іншим особам.

У ЦК передбачається також можливість укладення ліцензійного договору на умовах одиничної ліцензії. Згідно зі ст. 1108 ЦК, оди­нична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає мож­ливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використан­ня об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцен­зіаром цього об'єкта в зазначеній сфері.

Отже, суттєвими умовами ліцензійного договору є вид ліцензії, сфера використання сорту (конкретні права, що надаються за до­говором, способи його використання, територія та строк, на які на­даються права тощо), розмір, порядок і строки виплати винагоро­ди за використання сорту, а також інші умови, які сторони вважа­ють за доцільне включити в договір.

Ліцензійний договір є консенсуальним, взаємним та оплатним: він вважається укладеним з моменту досягнення сторонами домов­леності за всіма його істотними умовами; передбачає виникнення прав та обов'язків у обох сторін; ліцензіат бере на себе зобов'язан­ня вносити ліцензіару зумовлені договором платежі. Форма ліцен­зійного договору — проста письмова. Законодавство не вимагає державної реєстрації ліцензійних договорів, але для третіх осіб ви­дача ліцензії на використання сорту вважається дійсною з дати публікації відомостей про це в офіційному виданні на підставі за­несення відповідних відомостей до Реєстру патентів.

Відповідно до чинного законодавства ліцензії можна класифіку­вати на такі, що видаються певній особі на загальних підставах, на умовах оголошення відкритої ліцензії та умовах видачі особі при­мусової ліцензії.

Відкрита ліцензія. Суть її полягає в тому, що впродовж строку чинності патенту власник сорту має право в установленому поряд­ку подати до Держсортслужби для офіційної публікації заяву про готовність надати дозвіл будь-якій фізичній або юридичній особі на використання сорту. За відкритою ліцензією особа набуває право використовувати сорт рослин на тих умовах, що передбачені дого­вором із власником сорту чи його правонаступником, і які, зазви­чай, мають бути попередньо оголошені в публікації про відкриту ліцензію.

Власник сорту спонукається законодавцем до оголошення від­критої ліцензії на сорт рослин, що сприяє, по-перше, більшій по­пуляризації винайденого сорту, по-друге, в цьому разі збір за під­тримання чинності виключного права власника сорту зменшується на 50%, починаючи з року, наступного за роком опублікування та­кої заяви.

Примусова ліцензія полягає в тому, що Кабінет Міністрів Укра­їни і суд надає на строк до 4 років право визначеній ними особі, яка її отримує, використовувати сорт без дозволу власника сорту з мотивів надзвичайної суспільної потреби з виплатою відповідної компенсації власнику сорту.

Повноваження щодо видачі примусових ліцензій на викорис­тання сортів згідно зі ст. 43 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" надано також Державній службі з охорони прав на сорти рослин згідно з п. З постанови Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. №1183 "Про заходи щодо реалізації Закону України "Про охорону прав на сорти рослин".

2.2. Права на селекційні досягнення у тваринництві як окремий предмет договору на використання науково-технічної продукції

Визначення поняття селекційні досягнення у тваринництві. Відпо­відно до Закон України від 15 грудня 1993 р. "Про племінну спра­ву в тваринництві" (в редакції Закону від 21 грудня 1999 р.) селек­ційним досягненням у галузі тваринництва є створена внаслідок ці­леспрямованої творчої діяльності група племінних тварин (порода, порідний тип, лінія, родина тощо), яка має нові високі генетичні ознаки та стійко передає їх нащадкам.

Племінна тварина — це чистопородна або одержана за затвер­дженою програмою породного вдосконалення тварина, що має племінну (генетичну) цінність і може використовуватися в селек­ційному процесі відповідно до діючих загальнодержавних програм селекції.

Об'єктами племінної справи у тваринництві є велика рогата ху­доба, свині, вівці, кози, коні, птиця, риба, бджоли, шовкопряди, хутрові звірі (далі — тварини), яких розводять з метою одержання від них певної продукції.

Відповідно до ст. 485 ЦК порода тварин визнається об'єктом права інтелектуальної власності. Отже, основним селекційним до­сягненням у галузі тваринництва є створена людиною порода тва­рин, (цілісна численна група тварин спільного походження), яка має певну генеалогічну структуру й властивості, що дають змогу відрізняти її від інших тварин даного виду, і є кількісно достатньою для розмноження як однієї породи.

Зміст права інтелектуальної власності на породу тварин станов­лять:

1. 
   особисті немайнові права інтелектуальної власності на поро­ду тварин, засвідчені державною реєстрацією;
   
2. 
   майнові права інтелектуальної власності на породу тварин, засвідчені патентом;
   
3. 
   майнове право інтелектуальної власності на поширення по­роди тварин, засвідчене державною реєстрацією.
   

Суб'єктами права інтелектуальної власності на породу тварин є:

1) автор породи тварин;

2) інші особи, які набули майнових прав інтелектуальної влас-
ності на породу тварин за договором чи законом.

За загальним правилом, суб'єктами цієї діяльності є підприємс­тва з племінної справи, селекційно-гібридні центри, іподроми, ла­бораторії імуно-генетичного контролю, контрольно-випробувальні станції, центри трансплантації ембріонів, інші підприємства, уста­нови і організації незалежно від форм власності, а також фермер­ські господарства.

Суб'єктами особистих немайнових права інтелектуальної влас­ності на породу тварин є селекціонери, творчою працею яких ви­ведено нову породу тварин, та їхні наступники.

Незважаючи на те, що порода тварин та сорт рослин розгляда­ються в ЦК в одній главі як однорідні об'єкти права інтелектуаль­ної власності, правова охорона селекційних досягнень у галузі пле­мінної справи має свої особливості. Це пояснюється особливостя­ми племінної справи, які полягають у тому, що вона охоплює такі актуальні проблемі, як охорона генофондових тварин, управління племінною справою, регулювання використання її досягнень тощо.

Сучасна селекція тварин, яка застосовує провідні методи дослід­жень, ґрунтується на різноманітному первинному матеріалі — існу­ючих породах, типах, лініях тварин, що значною мірою є успадкова­ними від минулих поколінь. Ці тварини, які різняться за генотипом (набором генів), становлять так званий генофонд домашніх тварин, який був та лишається неминущою цінністю людської цивілізації.

В Україні цей генофонд досить різноманітний, що пояснюється розмірами території країни та наявністю різних фунтово-кліматичних зон, у межах яких склалися ареали існування домашніх тварин. На них треба зважати проводячи селекційно-племінну роботу. Зокрема, за да­ними Мінагрополітики та Української Академії аграрних наук всього в господарствах України розводять 34 породи великої рогатої худоби, 10 порід свиней, 10 порід овець, 9 порід коней, понад 51 породу пти­ці, 5 порід кролів. Тварини кожної породи характеризуються специфіч­ними біологічно-господарськими особливостями і можуть розмножу­ватись у певних геокліматичних та екологічних умовах України (Прог­рама збереження та раціонального використання генетичних ресурсів сільськогосподарських тварин України на 2001-2005 роки, затверджена наказом Мінафополітики України і УААН від 24 жовтня 2001 р.).

¹ Див.: В. И. Левченко. Правовая охрана селекционных достижений. — М., 1983. — С. бо.

Як зазначає В. І. Левченко, успіх селекційної діяльності в тва­ринництві визначається наявністю відповідних порід та типів, на­бір яких є надзвичайно обмеженим. Ці тварини, які різняться за спадковістю, є біологічною основою будь-якої галузі тваринництва, її генофонду. Від його стану багато в чому залежить успіх роботи селекціонерів¹. Тому охорона селекційних досягнень у галузі тва­ринництва, порід тварин має ґрунтуватися на створенні та належ­ній реалізації правової охорони генофонду домашніх тварин.

Із врахуванням сказаного Закон України "Про племінну спра­ву", передбачає передусім державну реєстрацію племінних тварин та племінних стад, ведення державних книг племінних тварин та Державного племінного реєстру. За цим Законом, державна реєс­трація племінних тварин і племінних стад потребує внесення даних про племінних тварин і племінні стада, що мають відповідні гене­тичну якість та рівень продуктивності, згідно з до державними кни­гами племінних тварин і Державного племінного реєстру з метою формування відповідної бази даних про племінні ресурси. Держав­ні книги племінних тварин — це інформаційні бази даних про пле­мінних тварин, що відповідають установленим для реєсфації вимо­гам. Державний племінний реєсф — це інформаційна база даних про племінні стада, що відповідають установленим для реєстрації вимогам.

Повноваження щодо ведення Державного племінного реєстру покладено на Головну державну племінну інспекцію у складі Мі­нафополітики, правила та порядок проведення державної реєстрам ції племінних стад у Державному племінному реєсфі містяться у Положенні про Державний племінний реєстр, затверджений нака­зом Міністерства афарної політики України, Української академії афарних наук від 20 фавня 2002 р.

Відповідно, виникнення прав інтелектуальної власності на по­роду тварини пов'язується з державною реєсфацією. ЦК вимагає посвідчувати майнові права на породу тварини патентом. Заявка на нову породу подається до Мінафополітики України, де вона підлягає обов'язковій експертизі. Департамент ринків продукції тваринництва з Головною державною племінною інспекцією (на­далі — Департамент) у складі Міністерства афарної політики Ук­раїни провадить апробацію селекційних досягнень у тваринництві, згідно з Тимчасовим положенням про Департамент ринків продук­ції тваринництва, з Головною державною племінною інспекцією Міністерства афарної політики України, затвердженою Міністром афарної політики України 29 вересня 2000 р. Після завершення експертизи приймається рішення про визнання пропозиції селек­ційним досягненням або про відмову в такому визнанні. Якщо пропозиція відповідає умовам патентоспроможності, в Державно­му реєсфі робиться відповідний запис і видається правоохорон­ний документ (за ЦК, таким документом є патент). Ним засвідчу­ються авторство селекціонера і право власності на селекційне до­сягнення.

Зазначений Департамент з Головною державною племінною інспекцією у складі Міністерства афарної політики України забез­печують, відповідно до законодавства, державне управління пле­мінною справою у тваринництві, здійснюють контроль за дофи-манням законодавства про племінну справу в цій галузі, за станом і використанням племінних (генетичних) ресурсів, нагляд за вве­