Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу

- Значить, ви хочете боронитись?

- Що сила наша, спробуємо зробити.

- Коли так, то приймiть мене за свого воєводу. Я вас поведу до бою проти монголiв!

- Постiй, боярине, ми ще не дiйшли до вибору воєводи. Ти ще не витолкувався зi своїх поступкiв у нашiй громадi. Твою щиру волю до служби громадi ми приймемо, але батьки нашi казали нам, що до чистого дiла треба й чистих рук. А чи будуть твої руки чистi до такого дiла, боярине?

Тугар Вовк змiшався троха таким наглим зворотом, а далi сказав:

- Старче, громадо,- покиньмо давнi угрози! Ворог зближається, з'єднаймо свої сили проти нього! Доправдуючись своєї урази, ви можете лише пошкодити дiлу, а хiсна нiякого собi не добудете.

- Нi, боярине, не говори сього! Не своєї урази ми доправдуємось, але самої правди. Неправдою прийшов ти до нас, боярине, не по правдi поступав з нами,- i як же ми можемо повiрити тобi начальство над собою в вiйнi з монголами?

- Старче, ти, бачу, завзявся роздратувати мене?

- Боярине, уважай, що тут суд громадський, а не забава! Скажи менi: осiдаючи на тухольськiй землi, чи хотiв ти бути членом громади, чи нi?

- Я присланий сюди князем як воєвода.

- Ми сказали тобi, що не признаємо права твого над нами, а особливо права на нашу землю. Не тикай, боярине, наших земель i наших людей, а тодi, може, ми приймемо тебе до своєї громади як рiвного мiж рiвних.

- От як! - скрикнув гнiвно Тугар Вовк.- Отака ваша справедливiсть! То я мав би нехтувати княжу ласку, а допрошуватися ласки вiд смердiв?

- Що ж, боярине, iнакше ти не можеш бути нашим громадянином, а неналежного до громади громада й терпiти у себе не схоче!

- Не схоче терпiти? - насмiшливо скрикнув Тугар Вовк.

- Батьки нашi казали нам: шкiдного i непотрiбного члена громади, розбiйника, конокрада або постороннього, що без волi громади забирав би громадськi землi, з родиною такого прогнати з границь громадських, а дiм його розвалити i зрiвняти з землею.

- Ха, ха, ха! - зареготався силуваним смiхом боярин.- То ви смiли б мене, княжого боярина, надiленого княжою ласкою за мої заслуги, рiвняти з розбiйниками i конокрадами?

- Що ж, боярине,- а скажи сам по совiсти, чи лiпше ти поступаєш з нами, як розбiйник? Адже ж землю нашу забираєш - наше найбiльше i єдине добро.

Людей наших гониш i вбиваєш на смерть, худобу нашу стрiляєш! Чи так роблять чеснi громадяни?

- Старче, покинь таку мову, я її не можу слухати, вона нарушує мою честь.

- Постiй, боярине, я ще не скiнчив,- сказав спокiйно Захар Беркут.- Отсе ти згадав про свою честь i раз у раз говориш про свої великi заслуги. Будь ласкав, скажи нам, якi се твої заслуги, щоб i ми могли вшанувати їх!

- У двадцятьох битвах я проливав свою кров!

- Кров свою проливати, боярине, се ще не заслуга. I розбiйник не раз проливає свою кров, а його ж за те вiшають. Скажи нам, проти кого i за ким ти воював?

- Проти князя київського, проти князiв волинських i польських, i мазовецьких...

- Досить, боярине! Тi вiйни - се ганьба, не заслуга, i для тебе, i для князiв. Се чисто розбiйницькi вiйни.

- Я воював i проти монголiв над Калкою.

- I як же ти воював проти них?

- Як то як? Так, як повинен був воювати, не вступаючись iз мiсця, поки, ранений, не дiстався до неволi.

- Отсе ти добре сказав,- не знаємо тiлько, чи се правда.

- Як не знаєте, то й не мiшайтеся в те, чого не знаєте.

- Постiй, боярине, не насмiхайся над нашим незнанням. Постараємось переконатися.

I за тим словом Захар устав i, звертаючися до громади, сказав:

- Чесна громадо, ви чули признання боярина Тугар Вовка?

- Чули.

- Я можу! - озвався голос iз народа. Мов стрiлою поражений, стрепенувся боярин на той голос i перший раз уважно, з якоюсь тривогою поглянув на громаду.

- Хто може свiдчити, нехай вийде перед громаду i свiдчить,- сказав Захар.

Перед громаду вийшов нестарий ще чоловiк, калiка, без руки i ноги, навхрест перекалiчений. Лице його було порите глибокими шрамами. Се був Митько Вояк, як звала його громада. Перед кiлькома лiтами зайшов вiн до громади на кулi, розповiдаючи страшнi вiстi про монголiв, про битву над Калкою, про погром руських князiв i про смерть тих, що дiсталися до неволi, а потiм пiд час обiду монгольських полководцiв були удушенi пiд дошками, на яких монголи засiли до учти. Вiн, Митько, також був у тiй битвi в дружинi одного боярина i разом з ним дiстався до неволi, з якої потiм якимсь чудом уйшов. Довго блукав вiн по селах i мiстах святої Русi, поки вкiнцi не зайшов i до Тухлi. Тут йому сподобалося жити, а що своєю одною рукою вмiв плести скуснi кошi i знав багато пiсень та оповiдань про далекi краї, то громада приняла його в свої члени, живила його i зодягала за чергою, загально люблячи i поважаючи його за рани, понесенi в вiйнi з наїзником, i за його чесний, веселий характер. Отой-то Митько тепер вийшов свiдчити проти боярина.

- Скажи нам, Вояче Митьку,- почав питати його Захар,- ти знаєш сього боярина, проти котрого хочеш свiдчити?

- Знаю,вiдповiв твердим голосом Митько.- В його дружинi я служив i був у битвi над Калкою.

- Яке ж свiдоцтво хочеш ти зложити проти нього?

- Мовчи, пiдлий рабе! - скрикнув, поблiднiвши, боярин.- Мовчи, а то тут буде й конець твойому нужденному життю!

- Боярине, я тепер не раб твiй, але вiльний громадянин, i тiлько моя громада може велiти менi мовчати. Я досi мовчав, але тепер менi велять говорити. Чесна громадо! Свiдоцтво моє проти боярина Тугара Вовка велике i страшне: вiн зра...

- Мовчав досi, то мовчи i далi! - ревнув боярин, блиснув топiр, i Митько Вояк з розлупаною головою, окровавлений, упав додолу.

Охнула громада i зiрвалася на ноги. Страшний крик залунав довкола.

- Смерть йому! Смерть! Вiн зганьбив святiсть суду! На радi забив мужа нашого!

- Смерди поганi! - скрикнув до них боярин.- Не боюсь вас! От так буде кождому, хто поважиться торкнути мене чи рукою, чи словом. Гей, мої вiрнi слуги, сюди, до мене!

Лучники i топiрники, хоч самi блiдi й тремтючi, обступили боярина. Грiзний, червоний з лютостi, стояв вiн посеред них з кровавим топором у руцi. На знак Захара громада втихла.

- Боярине,сказав Захар,- ти смертельно провинивсь проти бога i громади.

Ти на судi забив свiдка, нашого громадянина. Що вiн хотiв проти тебе свiдчити, ми не дiзналися i не хочемо знати,- нехай твоя совiсть судить тебе. Але своїм убiйством ти признався до вини i поповнив нову вину.

Громада не може тебе терпiти на своїй землi. Вiддалися з-мiж нас! За три днi вiднинi прийдуть нашi люди, щоб розвалити твiй дiм i загладити навить слiд твого буття у нас.

- Нехай приходять! - крикнув люто боярин.- Побачимо, хто чий слiд загладить. Я плюю на ваш суд! Рад побачити того, хто приступить до мого дому! Ану, мої слуги, ходiмо з сього поганого збору!

Боярин вiддалився зi своїми слугами. Довгий час стояла мовчанка в зборi. Молодцi винесли кроваве тiло Митька Вояка.

- Чесна громадо,- сказав Захар,- чи воля ваша поступити з боярином Тугаром Вовком так, як батьки нашi велiли поступати з такими людьми?

- Так, так! - загула громада.

- Кого ж вибираєте до сповнення громадської волi?

Вибрано десять молодцiв, мiж ними й Максима Беркута. Важко було Максимовi приймати сей вибiр. Хоч i як ненависний був йому боярин, але все-таки вiн був вiтцем тої, котра мов чаром опанувала його серце i його мислi, за котру вiн вiддав би був життя. А тепер, о горе, i вона була засуджена, безвинно, за батькову провину. Але проте Максим не вiдпирався вiд вибору. Хоч i як тяжке для нього було завдання сповнити громадський засуд, усе-таки вiн у глибинi свого серця радувався ним: адже ж при тiй нагодi вiн побачить її! А може, йому удасться як-небудь потiшити її, злагодити хоть своєю щирiстю острий засуд громади!..

А тимчасом рада громадська йшла далi своєю чергою. Прикликано пiсланцiв вiд сторонських громад, щоб i з ними нарадитись над тим, як боронитися проти нападу монголiв.

- Зруйнованi ми,- говорив пiсланець пiдгiрських громад.- Села нашi попаленi, худоби зрабованi, молодiж вигибла. Широкою рiкою розлилися пожежi i знищення по Пiдгiр'ю. Князь не дав нам нiякої оборони, а бояри, що тисли нас в часи спокою, зрадили нас у потребi.

Пiсланцi з Корчина й Тустаня говорили:

- Нам грозить залива. Понижче Синевiдська на рiвнинi бiлiються вже шатри монголiв. Iде їх сила незлiчима, i ми й думати не можемо про боротьбу й опiр, але забираємо все i втiкаємо в лiси та в гори. Бояри нашi зачали були робити засiки на шляху, але якось вагуються. Шепчуть люди, що хотять запродати шляхи нашi монголам.

Пiсланцi з iнших верховинських громад говорили:

- У нас урожаї лихi, а тепер з долiв набiгло до нас богато народа.

Передновинок тяжкий. Рятуйте нас i наших гостей, поможiть перебути чорну годину!

Пiсланцi з угро-руських громад сказали:

- Чули ми, що монгольська залива йде у угорську країну. На бога i богiв батькiв наших взиваємо вас, сусiди i браття, спинiть тоту страшну хмару, не допустiть її звалитися в нашу країну! Вашi села - твердинi; кожда скала, кожда дебра ваша стане за тисячу воякiв. А скоро раз вони переваляться через гори, то вже там нiяка сила не спинить їх, i всi ми погибнемо марно. Ми готовi дати вам помiч, якої зажадаєте, i хлiбом, i людьми, тiлько не опускайте рук, не тратьте надiї, ставайте до бою з поганим наїзником!

Тодi Захар Беркут сказав:

- Чесна громадо i ви, чеснi посли сусiдськi! Всi мя тут чули, яка страшна хмара йде на нашу країну. Воєннi сили виступали проти них i погибли. Сила їх велика, а нещаснi порядки на наших долах дозволили їм зайти аж у серце нашого краю, перед порiг нашої хати. Князi й бояри потратили голови або зраджують край свiй очевидячки. Що нам тут зробити?

Як нам боронитися? Я думав би, що нам поза границi нашої Тухольщини удаватися не можна. Шлях наш при вашiй помочi, чеснi загiрнi громадяни, ми чень оборонимо. Але iнших шляхiв ми оборонити не можемо. Се буде ваше дiло, чеснi тустанськi громадяни, а коли б нам удалося наше дiло, то ми й вам радо пiдемо допомагати.

На те сказали тустанськi пiсланцi:

- Знаємо ми, батьку Захаре, що вам нiяк iти нас боронити i що в тiй тяжкiй годинi треба, щоб кождий поперед усього за себе стояв. Але зважте лише, що нашi громади не такi щасливi, як ваша, що бояри забрали нас у руки i вони держать сторожу над засiками й проходами. А як вони схотять видати їх монголам, то що ж ми порадимо? Лиш одного ми надiємось, i се може ще спасти нас: що монголи не пiдуть на ваш шлях i що в такiм разi ви, забезпечивши свiй шлях вартою, будете могли рушити нам на помiч.

- Ей, громадяни, громадяни,- сумовито, але i з докором сказав Захар,- i сила, бачиться, у вас у руках, i розум у головах, як у мужiв, а бесiда ваша дитиняча! Покладаєте надiю на "може" та на "хто знає". Адже ж сього будьте певнi, що скоро нам не грозитиме небезпека, то ми всею громадою прийдемо вам на помiч. Але поперед усього вам належалось би забезпечити себе проти ваших власних ворогiв - бояр. Доки в їх руках засiки i проходи, доти ви й дихнути безпечно не можете. Кождої хвилi сей прехитрий рiд може продати вас. Пора вам не дрiмати, але вдарити в дзвони i громадами поскидати з себе тi пута, в якi обпутала вас боярська неситiсть i княжа сваволя. Поки сього не буде, поти й ми не зможемо допомогти вам.

Сумно похилили голови тустанськi пiсланцi на тi Захаровi слова.

- Ей, батьку Захаре,- сказали вони,- знаєш ти наших громадян, а говориш, немовби зовсiм не знав їх. Зломана у них давня вiдвага, притоптана їх воля. За твою раду дякуємо тобi i передамо її нашим громадам, але чи пiдуть вони за нею?.. Ей, коби ти був мiж ними i сказав їм своє слово!

- Невже ж таки, чеснi сусiди, моє слово у ваших громадян може мати бiльшу вагу, нiж їх власна потреба, нiж їх власний розум? Нi! Коли б так було, то нiчого вже й моє слово вам не поможе, то вже пропали нашi громади, пропала наша Русь!

Сонце геть-геть уже схилилося з полудня, коли тухольська громада по скiнченiй радi вертала до села. Без радiсних спiвiв i викрикiв, сумно, повагом iшли старi й молодi, повнi важких дум. Що то принесуть їм будущi днi?

Пiсланцi сторонських громад, пiднесенi на дусi й заохоченi, порозходилися. Тiльки копне знамено, знак сили i згоди громадської, повiвало високо i весело в повiтрi, i весняне небо яснiло пречистим блакитом, немов не бачучи земної журби та тривоги.

IV

Широкою рiкою плили по Русi пожежi, руїни та смерть. Страшенна монгольська орда з далекої степової Азiї налетiла на нашу країну, щоб на довгi вiки в самiм коренi пiдтяти її силу, розбити її народне життя.

Вечорiло. Густi сумерки лягали на Пiдгiр'я. Лiсистi тухольськi гори задимилися, мов незлiчимi вулкани, готовлячись вибухати. Стрий шумiв по кам'яних бродах i пiнився по закрутинах. Небо покривалось зорями. Але й на землi, на широкiй надстрийськiй рiвнинi, почали розблискуватись якiсь свiтила, зразу де-де, рiдко, мов несмiло, далi чимраз густiше, сильнiше,- поки врештi цiла рiвнина, як далеко око засягне, не покрилася ними, не розжеврiлася кровавим облиском. Мов море, порушене легким вiтром, так меркотiв той облиск над долиною, то живiше палахкотячи, то мов розпливаючись у темнiючiм просторi. Се палали нiчнi огнища в таборi монголiв.

Але ген-ген у вiддалi, де кiнчилось те меркотяче море, палали iншi свiтила, страшнi, широкi, бухаючи огняною загравою: се горiли околичнi села i слободи, окружаючи широкою огненною пасмугою монгольський табiр.

Там бушували загони монголiв, рабуючи та мордуючи людей, забираючи в неволю та нищачи до основи все, чого не можна було забрати.

Смерком уже їхало вузьким плаєм поверх синевiдських гiр двоє люда на невеличких, та крепких гiрських кониках. Один iз їздцiв, мужчина вже в лiтах, був у рицарськiм строю, в зброї, з мечем i топором, з шоломом на головi i з списом, прип'ятим до кiнського сiдла. З-пiд шолома спливало довге i густе, сивiюче вже волосся на його плечi. Навiть густi сумороки, що хмарою лежали на горах i величезними клубами котилися з ярiв i дебрiв чимраз вище на верхи, не могли на його лицi закрити виразу глубокого невдоволення, гнiву i якоїсь слiпої завзятостi, що щохвиля розливався по ньому то їдким, прикрим смiхом, то понурою хмарою,- немов щось шарпало його сустави несподiваними, судорожними рухами i давалося взнаки його гарному коневi.

Другий їздець - то була молода, гарна дiвчина, одiта в полотняну, шовковими нитками перетикану одежу, з невеличким бобровим ковпаком на головi, що не мiг вмiстити в собi її багатого, буйного, золотисто-жовтого волосся. Через плечi у неї перевiшений був лук з турового рога i сагайдак зо стрiлами, її чорнi, палкi очi ластiвками лiтали довкола, любуючись рiвними, хвилястими контурами верховини i темно-зеленими, ситими барвами лiсiв та полонин.

- Що за гарна країна, таточку! - скрикнула вона дзвiнким, срiбним голосом, коли конi їх на хвильку зупинилися на крутiм пригiрку, через який вони з трудом пробиралися, щоб перед цiлковитим смерком доїхати до цiлi.- Що за чудово гарна країна! - повторила вона вже тихiшим, нiжнiшим голосом, озираючись позад себе i тонучи поглядом у незглибимо темних зворах.

- А що за поганий народ живе в тiй країнi! - гнiвно вiдрiзав їздець.

- Нi, таточку, сього не кажи! - сказала вона смiло, але зараз же якось змiшалась i, значно понизивши голос, додала по хвилi: - Я не знаю, але народ тутешнiй менi сподобався...

- О, я знаю, що вiн тобi сподобався! - скрикнув з докором їздець.- А радше, що сподобався тобi один iз того народа, той проклятий Беркут! О, я знаю, що ти готова батька свого покинути для нього, що ти перестала вже любити батька для нього! Та що дiяти - така вже дiвоча вдача! А тiлько я кажу тобi, дiвчино: не вiр тому поверховому блисковi! Не вiр гадюцi, хоч коралевими барвами мiниться!

- Але ж, таточку, що за думки шибають по твоїй головi! I якими прикрими словами ти докоряєш менi! Я призналася тобi, що люблю Максима, i присягла перед сонцем, що буду його. Але я ще не його, я ще твоя. А хоч i його буду, то не перестану любити тебе, таточку, нiколи, нiколи!

- Але ж, дурна дiвчино, ти не будеш його, про се нiщо й думати! Хiба ти забула, що ти боярська дочка, а вiн смерд, вiвчар?..

- Нi, таточку, не говори сього! Вiн такий рицар, як i iншi рицарi,- нi, вiн лiпший, смiлiший i чеснiший вiд усiх тих боярчукiв, яких я бачила досi. Впрочiм, таточку, дарма вже вiдмовляти - я присягла!

- Що значить присяга дурної, ослiпленої дiвчини?

- Нi, таточку, я не дурна i не ослiплена! Не в поривi дикої пристрасти, не без ваговання i думання я зробила се. Навiть не без вищої волi, таточку!

Остатнi слова сказала вона якимсь приглушеним, таємничим голосом.

Боярин цiкаво обернувся до неї.

- Ну, а се що знов? Яка вища воля спонукала тебе до такого безумства?

- Слухай, таточку,- говорила дiвчина, обертаючись до нього та звiльняючи в їздi.- Вночi перед тим днем, коли ми мали рушати на медведiв, показалась менi в снi моя мати. Така була, якою ти описував менi її: в бiлiй одежi, з розпущеним волоссям, але з лицем рум'яним i ясним, мов сонце, з радiстю на устах i з усмiхом та безмiрною любов'ю в ясних очах.

Вона приступила до мене з розпростертими руками i обняла мене, сильно притискаючи до груди.

"Мамо!" - сказала я i бiльше не могла нiчого сказати з радости та розкошi, що наповняла цiлу мою iстоту.

"Мирославе, дитя моє єдине,- говорила вона лагiдним, м'яким голосом, що й досi тремтить менi в серцi,- слухай, що я тобi скажу. Велика для тебе хвиля зближається, доню! Серце твоє пробудиться i заговорить. Слухай свого серця, доню, i йди за його голосом!"

"Так, мамо!" - сказала я, тремтячи з якоїсь несказанної радостi.

"Благословлю ж твоє серце!" - I, сказавши се, вона розвiялася запахущим леготом, а я прокинулась. I серце моє справдi заговорило, таточку, i я пiшла за його голосом. На менi благословенство мами!

- Але ж, дурна дiвчино, се був сон! Про що ти вдень думала, те вночi й приснилось тобi! А втiм,- додав боярин по недовгiй хвилi,-а втiм, ти вже й не побачиш його нiколи!

- Не побачу? - скрикнула живо Мирослава.- Чому не побачу? Хiба вiн умер?

- Хоч би й сто лiт жив, то таки не побачиш його, бо ми... ми не вернемось уже бiльше в тi проклятi сторони.

- Не вернемось? А се для чого?

- Для того,сказав боярин з силуваним супокоєм,- що тi твої добрi люди, а поперед усiх той старий чорт, батько твого укоханого Максима, ухвалили на своїй радi вигнати нас iз свого села, розвалити наш дiм i зрiвняти його з землею! Але постiйте ви, хамове плем'я, пiзнаєте ви, з ким маєте дiло!

Тугар Вовк - се не тухольський вовк, вiн i тухольським медведям зумiє показати зуби!

Болюче тьохнуло в серцi Мирослави, коли почула тi слова.

- Вигнали нас, таточку? I за що ж нас вигнали? Певно, за того лiсничого, що ти казав так немилосердно бити, хоч я з слiзьми благала тебе пустити його на волю?

- Як ти все те тямиш! - пiдхопив злiсно Тугар, хоч у серцi глибоко вкололо його те скарження з уст доньки.- О, я знаю, що коли б ти була на тiй радi, то й ти була б стала за ними против свого батька! Що ж дiяти,- батько старий, понурий, не вмiє блискати очима, анi зiтхати, а тобi хочеться не такого товариша! I що з того, що батько отсе перед часом посивiв, стараючись забезпечити твою долю, а той новий, милiший, молодший товариш, може, десь тепер зi своїми тухольцями руйнує нашу хату, остатнє й одиноке наше пристановище на свiтi!

Мирослава не витерпiла тих їдких докорiв,- гарячi сльози бризнули з її очей.

- Нi, се ти, ти не любиш мене,- сказала вона, заливаючись слiзьми,- i я не знаю, що вiдвернуло твоє серце вiд мене? Я ж не дала тобi нiякої причини! Сам ти вчив i наказував мене жити по правдi i говорити правду!

Невже ж тепер нараз правда так дуже опротивiла тобi?

Боярин мовчав, похиливши голову. Вони зближалися вже до верха гори i їхали вузькою дорогою помiж високими буками, що зовсiм заслоню вали перед ними небо. Конi, зданi на власну волю, самi шукали собi стежки серед сутiнкiв i, зчаста форкаючи, тюпали звiльна по похилiй каменистiй дорозi пiд гору.

- Куди ж ми їдемо, коли нас вигнано з Тухольщини? - спитала нараз Мирослава, стираючи рукавом сльози i пiдводячи догори голову.

- В свiт за очi,- вiдказав батько.

- Ти ж казав, що їдемо до одного боярина в гостину.

- Правда опротивiла менi: я сказав неправду.

- То куди ж їдемо?

- Куди сама хочеш. Менi все одно. Може, їхати до Галича, до князя, котрому я наприкрився i котрий рад був мене позбутися? О, хитра се штука, той князь! Використати силу чоловiка, виссати його, мов спiлу вишню, а кiстку кинути геть - на те вiн якраз. I який рад був вiн, коли я попросив у нього даровизни землi в Тухольщинi! "Iди,сказав менi,- нехай лишень тут не бачу тебе! Йди i угризайся з тими смердами за нужденну межу, лиш сюди не вертай!" Ну, що, може, їхати нам до нього, жалуватися на тухольцiв, просити напроти них княжої помочi?..

- Нi, таточку!-говорила Мирослава.-Княжа помiч злого не направить, а тiлько ще дужче прогрiшить.

- А видиш,сказав боярин, небагато зважаючи на остатнi слова доньки.- Ну, а може, вертати нам до Тухлi, до тих проклятих хлопiв, до того чорта Беркута, i просити у них ласки, пiддатися їх карi, зректися свого боярства i благати їх, щоб нас приняли до своєї громади, як рiвнi рiвних, i жити з ними так, як вони, з вiвцями вкупi, мiж вiвсом i гноєм?

Постава Мирослави незамiтно, мимоволi простувалася, лице її прояснювалось при тих словах.

- А як гадаєш, таточку, чи вони приймили б нас? - спитала вона живо.

- Хто знає! - сказав гризько боярин.- Се ще якби ласкавi були їх хамськi величества й їх надвеличество Захар Беркут!

- Таточку, а чому ж нам не спробувати сього? Тухольцi не люблять неправди; вони хоч i засудили нас, то, може, по свойому праву. А може... може й ти, таточку, дечим... своїм острим поступуванням причинився до того? А коли б лагiдно, по-людськи з ними...

- Ах, боже, се що таке? - скрикнула нараз Мирослава, перериваючи свої попереднi мiркування. Вони станули саме на вершку гори, i перед ними, мов силою чарiв, розкинулася широка стрийська долина, залита морем пожеж i огнищ. Небо жеврiло кровавим вiдблиском. Немов з пекла, неслися з долини дивнi голоси, iржання коней, брязкiт зброї, переклики вартових, гомiн сидячих при огнищах чорних, косматих людей, а геть-геть далеко роздираючi серце зойки мордованих старцiв, жiнок i дiтей, в'язаних i ведених у неволю мужчин, рик скотини i хрускiт будинкiв, що, перепаленi, валилися додолу, а по тiм величезнi водопади iскор, мов рої золотистих комах, збивалися пiд небо. В кровавiм розблиску огнiв виднiлися тут же в долинi над рiкою довгi, безконечно довгi ряди чотиригранних шатрiв, передiленi вiд себе широкими вiдступами. Люди, мов мурашки, снували помiж шатрами i громадилися коло огнищ. Мирослава стала на той вид, мов остовпiла, не можучи вiдiрвати вiд нього очей. Навiть старий, понурий боярин не мiг рушитися з мiсця, потопаючи очима в тiм лячнiм, кровавiм морi, ловлячи носом запах гiркого диму i кровi, вслухуючись у змiшаний гамiр, у зойки, стогнання та радiснi окрики побiди. Навiть конi пiд нашими їздцями почали тремтiти всiм тiлом, стригти вухами i форкати нiздрями, немов лякалися йти дальше.