Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу

Полісяночка

Дивна лінія брови,

Приспів:
Полісяночко, полісяночко,

Поле дівчині в отвіт

Приспів
Борис Антонечко-Давидович

Борис Антоненко-Давидович (літературні псевдоніми Богдан Вірний і Б.Антонович) народився 5 серпня 1899 року в передмісті міста Ромни - Засуллі (тепер Сумської обл.) в родині машиніста-залізничника Дмитра Олександровича Давидова і Юлії Максимівни Яновської ("Антоненко-Давидович" одночасно є псевдонімом і прізвищем його прадідів - реєстрових козаків Антоненків). Закінчивши 1917 р. Охтирську гімназію, майбутній письменник вступає на природничий відділ Харківського університету, але невдовзі переводиться на історико-філологічний факультет Київського університету. Через матеріальні нестатки та безперервну зміну влади офіційно він так і не здобув вищої освіти, і йому довелося опановувати науку самотужки "в бібліотеках та з великої книги життя". 1920-1921 рр. ще зовсім юному Б.Антоненку-Давидовичу випало завідувати Охтирською повітовою наросвітою. В цей час, як свідчать його спогади, він "майже не бував у своєму "комісарському" кабінеті й більше крутився по школах, дитбудинках і садках, терся між селянами й ходив з рушницею в загоні ЧОНу проти Махна та місцевих повстанських ватаг, збирав продрозкладку й проводив вибори до Рад". Проте поступово стан ейфорії змінювався глибокими роздумами над особистими спостереженнями, пережитим і побаченим.

Не прийнявши НЕПу й не погоджуючись із практикою розв'язання національного питання, восени 1921 р. письменник виходить із КП(б)У і вступає до УКП. Восени 1923 року, переконавшись у марній діяльності цієї партії та не бажаючи "помножувати дяківський хор у московській церкві з філіалом в Україні", виходить з лав УКП й зосереджується на літературній діяльності. Якийсь час він був редактором (на посту секретаря редакції) найбільш популярного тоді ілюстрованого журналу "Глобус". На сторінках цього журналу Б.Антоненко-Давидович друкує перші літературні твори Олекси Влизька, Юрія Яровського, Марка Вороного та ін.

Власні літературні твори починає публікувати з 1923 року. У червневому номері журналу "Нова громада" за 1923 рік з'являється перше оповідання Б.Антоненка-Давидовича "Останні два". В "Червоному шляху" (№ 8) побачила світ його драма "Лицарі абсурду", а 1926 року - збірка оповідань "Запорошені силуети". Своє літературне "хрещення" письменник одержав у літературній організації "Ланка" (згодом - "Марс"), що відокремилось від строкатого "Аспису" (асоціації письменників). Членами групи "Ланка" була невелика, але творчо дуже сильна група молодих "попутників": Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка, В.Підмогильний, Є.Плужник, Б.Тенета, Т.Осьмачка, Д.Фальківський та ін.

1927 року в журналі "Життя й революція" (№№ 10-12) надруковано повість Б.Антоненка-Давидовича "Смерть". Наступного року вийшла в світ окрема книжка із невеличкою, але майстерно зробленою повістю "Тук-тук…" та двома оповіданнями. У "Смерті" письменник прагне дослідити й показати "незбагненну" більшовицьку силу й джерела її утвердження. Ця книжка стала значною подією в літературному процесі 20-х і завдала письменникові багато прикрощів, які значною мірою спричинилися до його двадцятирічних поневірянь. Понад шість десятиліть пролежала повість у спецсховах і лише у 1989 р. знову побачила світ. Своє ставлення до гострих проблем письменник виявляє через скрупульозний психологічний самоаналіз головного персонажу Костя Горбенка, який постійно перебуває в становищі дволикого Януса - думає і почуває одне, але партійний обов'язок та обставини (об'єктивні чи спричинені його ж діяльністю) змушують чинити всупереч його почуванням, переконанням і національним почуттям. Зрештою, дійшовши висновку, що нове життя, "купується кров'ю", "добувається смертю", і що "це новий негласний, суворий закон, якого не обійти", Кость вирішує стати "вольовим більшовиком", відкидає "к чорту всякі нерви й легкодухість". З нелюдською жорстокістю вбиває заручника… і стає йому від того "одразу порожньо всередині, навіть, по-особливому легко…"

Постать Костя Горбенка та його драматична доля допомагає автору дослідити процес витравлення національної свідомості й гідності з людини, показати процес деградації українського інтелігента в безбатченка-яничара, який, в ім'я "світлого майбутнього", змушений зневажити своє минуле, зріктися свого народу і навіть батька й матері. Деякі ортодоксальні критики, ототожнюючи роздуми персонажа з думками й позицією самого автора, докоряли йому в безоглядній симпатії до Горбенка, у "проповіді вбивства", називали "апостолом гітлеризму" тощо. Більшість читачів схвально сприйняли твір, який засвідчив, що в літературу прийшов самобутній і талановитий письменник, суворий реаліст із досить гострим, сатиричним поглядом на життя, а його творам властиві іронічність, скепсис та іскристий гумор у змалюванні дійсності.

Добре слово про повість "Смерть" висловив і нарком освіти республіки М.Скрипник, якому вона припала до вподоби. 1929 року Антоненко-Давидович випускає у світ збірки репортажів "Землею українською", в яких багато місця приділено національному відродженню. Після цього на письменника знову "впали звинувачення за те, нібито він "хворіє" на перебільшений національний бзик, який у нього домінує над усім", буцімто автор "засліплений націонал-шовінізмом", "неприкритим зоологічним націоналізмом" (А.Клоччя) тощо. Інший критик - А.Б.Коваленко - розпікає автора за національну обмеженість, адже він, мовляв, назвав свою книжку "Землею українською…"

Масові арешти творчої інтелігенції, сфальсифікований процес над СВУ, самогубство М.Хвильового та М.Скрипника глибоко вразили Б.Антоненка-Давидовича й були сприйняті ним як свідомий і цілеспрямований наступ на українську літературу й культуру. Гнітило письменника й постійне шельмування, заборона друкувати роман-трилогію "Січ-мати", повернення з видавництва "Література і Мистецтво" роману "Борг" для докорінної переробки. Морально й матеріального його життя поступово стало нестерпним, і він був змушений тимчасово виїхати з України до Алма-Ати, де почав працювати у Держкрайвидаві редактором художнього сектора.

Коли 1 грудня 1934 року в Смольному було вбито С.М. Кірова, у "вождя народів" Й.Сталіна з'явився привід для переходу в рішучий наступ проти інакомислячих та "ідейно ущербних": наступного дня в газетах опубліковано постанову про терористів-контрреволюціонерів, а за кілька днів по тому з наказу Сталіна і Єжова на вулиці міст та сіл країни було виведено наелектризовані юрмища з транспарантами спрямованими проти міфічних "ворогів народу", "шкідників", "терористів" та "агентів міжнародного імперіалізму" з рішучим закликом: "На смерть Кірова вдаримо нещадним ударом по недобитках класового ворога!" Почалися жорстокі репресії. Вже 5 грудня 1934 року заарештовано Є.Плужника. 17 грудня як "ворогів народу" і "терористів" було розстріляно друзів Антоненка-Давидовича - Г.Косинку, Д.Фальківського, К.Буревія, О.Влизька… Цунамі терору докотилося й до Казахстану.

2 січня 1935 року Антоненка-Давидовича заарештовано й під конвоєм відправлено до Києва. На допитах письменник тримався мужньо. На вимогу слідчого НКВС Хаєта зізнатися в приналежності до терористичної організації й видати своїх спільників в обмін на обіцянку зберегти письменникові його "мерзенне" життя, Б. Антоненко-Давидович відповів: "Я не знаю, які у Вас є засоби впливу на в'язнів під слідством. Та навіть коли б, припустимо, якимись невідомими способами вам пощастило зламати мене і я виказав би Вам на себе й на інших оцю фантасмагорію, і коли б ви не тільки дарували мені моє "мерзенне", як ви кажете, життя, а навіть випустили на волю, то я повісився б на першому ж сучку. Тому що таким людям як я, можна жити з переламаним хребтом, але з переламаним моральним хребтом я жити не зміг би. На це ви зважте". Єжовські опричники звинуватили письменника у "приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації" (УВО), яка нібито силою зброї "прагнула повалити Радвладу на Україні і готувала індивідуальний терор проти Компартії і Радянської держави". На підставі цієї фальшивки Б.Антоненка-Давидовича було засуджено на 10 років концтаборів. Письменник пройшов усі кола ГУЛАГівського пекла, а після того був відправлений на довічне заслання в село з промовистою назвою Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.

Після повернення до Києва у 1957 р., окрилений суспільно-політичною відлигою, Б.Антоненко-Давидович активно включається до літературного процесу. Уже наступного року він вирушає в мандри Україною. Враження від подорожей передає у збірках репортажів "Збруч" (1959) та "В сім'ї вольній, новій" (1960). Водночас допрацьовує привезений із заслання в чернетці роман "За ширмою", що публікується спочатку в журналі "Дніпро" (1961, № 12), а за рік після того твір виходить окремою книжкою і стає помітним явищем української прози. Проте одразу після виходу роману письменника знову починають звинувачувати в неблагонадійності, і йому стає надзвичайно важко надрукувати будь-який твір. Невиданими залишаються таборові нотатки з "захалявного зшитку", що склалися у збірку "Сибірських новел" (видані після смерті автора у 1989 р.).

До самої смерті Б.Д.Антоненко-Давидовича, що настала 9 травня 1984 року, тривало принизливе цькування та замовчування письменника, який був змушений животіти на скромну пенсію. В той же час за кордоном, зокрема, в Болгарії, Польщі, Англії, Канаді, США і навіть далекій Австралії його твори видаються окремими книжками, широко відзначаються ювілеї письменника. Нарешті через 5 років після його смерті в Україні виходить його книга художньої прози - "Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки" - за яку йому посмертно в 1992 р. присуджено Державну премію ім. Т.Г. Шевченка.

Іншими мовами: російською - "Крылья Артема Летуна" (1963); польською - "Za parawanem" (1974); англійською - "Behіnd the Curtіan" (1980), "Duel" (1986).

 

КРИЛА АРТЕМА ЛЕТЮЧОГО

Нам розум дав сталеві

руки-крила

І, замість серця,

палкий мотор.

З пісні пілотів

Над громаддям багатоповерхових кам'яниць, над дима­рями заводів, над зеленим масивом задніпрянських бо­рів — високо в блакитне небо злетіла легка біла спіралька. Це реактивний літак. На хвилину приглушивши своїм рокотом гомін київських вулиць, він з страшною швидкістю, випереджаючи свій власний звук, полетів на північ.

Я дивився, як танула в блакиті неба довга біляста спі­ралька, і моя думка сповнювалась гордістю за могутній людський розум, що обернув мрію на дійсність, створив і і казки бувальщину.

Реактивний літак!

Плід давньої мрії, сміливий зліт у височінь проникливої людської думки, витвір довгої напруженої праці вчених, інженерів, техніків, робітників...

1 пригадався мені один мрійник з глухого села на Пол­тавщині, який на початку цього століття, десь на світанку авіації, захотів сам злетіти в загадкове, нездоланне небо.

Його давно вже нема, він заплатив своїм життям за спро­бу літати, та якась маленька частка і його мрії, якийсь дале­кий відгомін його радісного вигуку вчувався мені в по­тужному рокоті реактивного літака...

І я привітно усміхнувся його пам'яті.

В селі Артема вважали за дивака. Горілки не пив, до церк­ви його хіба що на налигачі тільки затягнеш, тяжко працю­вав на маленькому клапті землі, що ледве могла прогоду­вати його сім'ю, а книжки купував. Бувало, на ярмарку люди, спродавшись, і до шинку заглянуть, а він — ні-ні. 1 замість того щоб, як годиться доброму господареві, хиль­нути чарку-другу й заспівати веселої, він купить на витор­гувані гроші книжку з малюнками та так же на неї дивиться, так її рукою гладить, немовби хтозна-яке добро придбав! 1 вдома ввечері потім марно лій переводить, луплячи очі в ту книжку. А для чого то? Не пан же який, не піп, навіть не писар з розправи, а простий собі мужик! Хіба то мужиць­ке діло книжки читати!.. Головне ж, і до школи малим не ходив, а оповідали, що то п'яниця дяк із сусіднього села за шкалик горілки навчив його на біду літери складати. І ото відтоді Артем — як розуму рішився. І громади став ніби цу­ратись, усе, знай, сидить у своїй хаті, пучкою по рядках у книзі водить і губами ворушить. Ні, чисто тобі здитинив­ся дядько!.. Проте, коли його жартома питав хто, що він там у тих книжках знайшов, Артем охоче розповідав. І сміяли­ся ж потім люди, переказуючи один одному, як Артем вичи­тав у книгах, що японці, приміром, збирають по горах пта­шиний послід і тим послідом землю угноюють, а котрий японець багатіший, так той і оселедцями свою землю здобрює.

А найбільше любив про птахів оповідати. І тут же й сам «голос міркував, немовби радився з кимось.

— І то сказати: птах птахові не рівня! Той птах швидкий, моторний, той повільний, важкий, а той, дивись, і — так собі. З вигляду наче й птах, а тільки й слави тієї, що крила в нього є,— курка в дворі, приміром... А от за морями-океанами, у вирії, птах страус водиться. Літати той птах не може, бо хоч у нього і є сила, та ті крила йому ні до чого, бо в нього вся сила — в ногах. Ноги довгі й цибаті. І біта на тих ногах страус дуже швидко. Отак, як кінь. Ну, тільки й кінь не всякий за ним уженеться! Хіба що от огир з графського маєтку, той міг би, а наші мужицькі шкапи його не наздогнали б, бо птах прудкий. І на ньому можна верхи їздити. А для чого тому страусові крила і чому його за птаха мати, коли він не літа,— того в книзі не вичитав... Або ще, приміром, яйця. Страус кладе яйця в пісок, а інші птахи мостять свої гнізда на деревах, у кущах, у траві. Нащо вже курка, а й та висиджує яйця в гнізді. І знову ж таки, взяти таке: птахи несуть яйця, та й гадюка — теж несе яйця, і з тих яєць вилуплюється мале гаддя. І черепаха так само. Тільки птахи літають, а гаддя повзає. Чому воно так?..

І ніхто не міг Артемові пояснити, тільки дивувалися потім поміж себе: не інакше, як Артем з глузду з'їхав.

Дехто тут же й жалів його: — А шкода! Ніде правди ді­ти — хороший був чоловік, роботящий, сумирний...

Спитав якось Артем про птахів, гаддя та яйця й батюшку, коли той, повертаючись із церкви, спинив Артема на вулиці, щоб найняти його луг викосити. Батюшка, почувши дивні Артемові запитання, спочатку засміявся і дивився на нього, як на пришелепкуватого, мовляв, чи ти, Артеме, сповна розуму? Потім прокашлявся і поважно сказав:

— Бог сотворив, Артеме, багато чудес, та не збагнути тайни созданія Всевишнього слабому людському розумові.

Вислухав побожні батющині слова й пішов додому за мислений: «Невже й сам учений піп, що найближче від усіх людей стоїть до бога, не знає? А може, й знає, тільки таїться чогось...».

Артем спинив коня, повернув чепіги й зчистив з чересла істиком землю. Вона спадала додолу гливка, як каша. Він узяв грудку і розтер у долоні. Земля була масна, як олією заправлена. Він схилив голову, густа темна борода увігну ласі, йому і» розхристані груди й зламалась навпіл, а він дивився на розтерту сиру грудку й думав: «І земля, знову ж таки, не однакова: на Полтавщині більш родюча, чорно земля, а по інших губерніях — супіски, солонці, піски. І на тих солонцях мужик бідкається, а де краща земля — там панська або багатирська. Та воно й на солонцях уродить, тільки не в нас, а в німця або француза. Вони угноювати землю вміють. Книга так пише, а и книзі правда. Якби зібрати всі книжки, що є на світі, та прочитати їх — геть би всю Правду вичитав! Та чи ж є такий чоловік, щоб усі книжки Подужав? А може, де й сидить він поміж книжками і в трубку на зорі дивиться, бо він лік усім зорям на небі знає. Тільки мужикові того не звісно: від мужика правду ховають. Л вона десь та є!..».

Артем важко зітхнув і знову взявся за чепіги. Удалині парувала розпанахана рілля. І була вона не рахманна, як стерня восени, а збентежена. Бо навесні все прокидається, все оживає — і рослина, і тварина. Все знає свій час, свою пору — коли цвісти, коли вистигати, а коли й умирати. Через те весну змінить рясне, багате літо, далі надійде осінь, коли пожовкне все, зажуриться хмарними днями, заплаче дощем, її потім усе покриє снігом холодна, мертва зима...

У всьому па світі є свій порядок, тільки в людини воно не так, мовби шкереберть. Той працює тяжко, гірко б'ється над своєю нивкою, а в злиднях і помре, а той нероб леда­чий, чужою кривавицею живиться, а — багатий, у розкоші живе і від усіх йому шана. Чому? Такий чудний цей світ і незбагненний...

Неподалеку коло озерця спустився чорногуз. Розпростер крила і, як по нитці навкоси, він плавко знизився додолу. Ходить на тонких ногах край берега і наче хизується чогось. Л чого б ото птахові німотному та пишатися? Проте він, хоч і птах, а все ж по-своєму щось знає, тільки не скаже. Не дано чорногузові язика такого, щоб слово людське промо­вити. І все воно в світі роз'єднано: птах крила має, та гово­рити не втне, а людині крил бракує. Руки без пір'я, замість крил. А втім, бачив не раз на ярмарку — носив якийсь про­йдисвіт з города — зеленого птаха на катеринці. Скаже він щось птахові, і птах йому по-людському відповідає. Не ві­рив довго, думав, ману катеринщик напускає, фокуси, сказать би. До самої катеринки протовпився між люди, за­глядав птахові в дзьоба, наслухав пильно й пір'я полапав. Пір'я — пташине, тільки що шорстке, а голос — то таки, справді, птах, а не катеринщик балакав. Птах — папуга.

Артем дивився, як цибав бережком чорногуз, довгим дзьобом хапаючи жаби, і червоні чорногузові ноги видались йому зараз чимось прикметними. Пустив чепіги й одійшов од плуга.

Скільки ж разів бачив чорногуза, а тільки тепер воно спа­ло на думку! Як був ще на дійсній військовій службі в 29-му драгунському полку: корнет Штокке в третьому ескадроні — чисто тобі чорногуз. Ноги довгі та тонкі — стукни ломачкою, і поламались би враз, а коли було проз ескадрон схильці йде, задом трусить... І чорногуз ішов схильці й трусив задом.

Зненацька став на одній нозі, а другу під себе манірно пі­дігнув.

— Охвицер! — буркнув Артем у дивному захопленні й по­дався до озера глянути ближче. Чорногуз нашорошився, крутнув головою туди-сюди, тріпнув крилами, змахнув, ро­зігнався на тоненьких офіцерських ногах і важко злетів угору.

Артем спинився зачудований. Очі йому широко розплю­щились і горіли. Дихав уривчасто й неспокійно. Правицею тер розхристані груди, а ліва рука легенько змахувала. Розчепірені шкарубкі пальці — як простягнуті крила. І рап­том йому здалось, що власне тіло стало легке-легке. Геть зовсім без ваги. Його пойняла божевільна думка і, як вітро­вій, поривала з ніг. Летіти! Він, як сновида, широко роз­простер кремезні руки і непевно змахнув перший раз. Потім дужче відштовхнувся від місця і побіг навмання за лелекою, несамовито вимахуючи й підстрибуючи.

Хапав спрагло відкритим ротом повітря і мчав. Ноги ледь-ледь торкались землі, і йому здавалось, що він підій­мається. Треба тільки дужче і швидше! Швидше!..

Він упав, зачепившись об висохлу купину, й перевернувся горілиць. Груди йому бентежно здимались, а розкуйовдже­не чорне волосся — десь загубив шапку — уболотилось; він лежав знеможений і важко відсапував біг. Запалені червоні очі тоскно й допитливо дивились угору. По щоці — чи то віл вітру, чи так від чого — текла сльоза.

Високо в небі буяв чорногуз. Змахне крилами й лине в повітрі, мов пливе, змахне ще раз — і лине далі вдали­ну. Крила широкі, а тулуб — малий. Як цурупалок. Птах!..

У селі говорили всячину. Казали, що над книжками ро­зуму одбіг, казали, що й з чортом злигався, хтось бачив, як Артем у чортячому танку полем крутився. Були й такі, ідо запевняли, ніби Артем — відьмак і то здавна вже в нього, тільки не примічали якось перше. А більше казали: здурів. Був дядько роботящий, землю шанував, і хоч змагали його злидні, та працював чоловік. Знесилювався, надвереджувався, сяк-так вибивався з голоду. Сина Васька посилав до школи, і жінка, Христина, по сусідах позичатись не ходила. Бо гордий був чоловік і не допускав того. Був. чо­ловік, та збувся.

Спричинилось йому таке — чи то око лихе глянуло, на­врочило, пристріт його обпав, чи то переполох дійняв його, чи може, з'їв чого: змарнів, на виду спав, тільки очі горять, як вугілля, замовк і все думає. Думки, як хмари, обсіли: його, а не знати, що то він там собі укладає. Тільки й ска­зав жінці:

— Якщо птах може забалакати, то й чоловік полетить.
І в книзі так написано, що вже літали...

А до чого воно — не добрала Христина. Допитувалась — не сказав.

— Підожди — сама побачиш.

Тільки й того. Вже й обсіялись давно люди, ось незаба­ром і жнива зайдуть, а він занедбав усе. Якби сама з хлоп­цем на посміх людський не вийшла в поле, була б нива й досі, мабуть, несіяна. Мовчить і, знай, щось майструє в клу­ні. І нікого не підпускає туди. Ночує в клуні й возом двері на ніч заставляє, щоб не підгледів, бува, хто. З людей дехто догадувався. Казали сміючись:

— То Артем літати надумав.

Через те й прозвали «Летючий». Дітвора на вулиці драж­нитись почала вже:

• 
  Артем Летючий! Летючий пішов! І на неї перекинулось:
  
• 
  Летюча! Христина Летюча по воду йде...
  

— А в тебе батько — летючий! А в тебе батько —

Не стерпіла Христина. Виказала всю правду в живі очі.

— Люди сміються! По світу з торбами підемо!.. Сха­менись, Артеме!..

Мовчав і не дивився на жінку. І все своє думав.

Як вичитала йому все, глянула на нього, і серце заболіло.

— А може б, Артеме, теє... по попа — хай би молебня...

Нічого не відповів. Тільки підвівся і так страшно глянув,

що аж поточилася назад Христина. Грюкнув дверима й пішов до своєї клуні. У петрівку ночі короткі та темні. Вийдеш з хати, і тьма, як чорна хустка, облягла тобі очі. І в тій тьмі наче щось ворушиться. Волохате й чорне. Аж лячно стає. А в хаті духота. І Десь цвіркун під піччю цвірчить, і об шибку щось цибонить. І Джміль, чи що воно? Спорожніла хата. Спить на полу Васько, руку набік відкинув — малому що! Чути, як дихає він — рівно й глибоко. А все ж порожньо. І жаско якось. З того часу, як перейшов Артем до своєї клуні,— наче вмер хтось у хаті. Чогось не стало в господі. Не так воно в Артемовій І хаті, як у людей. і Не спалось Христині. Ніч у петрівку коротка, а як сон

тебе не бере, тоді наче довга-довга та темна. І неспокій

ссе тобі серце, як гадина там кублиться. І не знаєш, чого І тобі треба. На душі нудить. Хіба води напитись? Злізла з полу, пройшла в сінці до водянки й напилась. І ніби одлягло від серця. Прочинила двері й вийшла надвір.

Село спало. Вже й парубки обляглися, дівчата давно сплять потомлені, тільки на дальньому кутку собаки ва­лують.

Вдихнула на повні груди повітря свіжого й журно повер­нула голову до клуні. «Як підмінив хто чоловіка!..» Хотіла зітхнути, коли це... Христина прикипіла до місця й не вору­шилась. Жах пройняв її наскрізь і пришпилив до одвірка. Широко розплющені очі застигли на стрісі.

Там, на клуні, де ось три тижні вже день і ніч сидів її чоловік, вилізло щось здоровезне й чорне. Воно зіп'ялось на гребінь і порається. Випросталось і застувало зорі. І тоді Христина побачила, що то крила застували їй зорі. Великі й чорні. Начеб кажан здоровенний сів на клуню. Христина хотіла перехреститись, та тремтячі пальці не складались до хреста; вона хотіла прошепотіти молитву, а вуста були німі. Вона затаїла дихання, і серце їй спинилось. Тоді раптом чорне змахнуло крилами й плигнуло на вгород. Христина тільки побачила, як майнули в повітрі босі людські ноги, крикнула й знепритомніла.

І хата стала як пуста.

Того ж ранку, як знайшли її сусіди долі коло дверей — бліду, простоволосу, із зведеними в корчах руками, Христина втекла до батька. Забрала сорочки та кожушину, взяла за руку Васька й мерщій з хати. На дворі товклися чужі люди, заходили до хати, розпитували. Христина нічого не сказала. Мовчки, як причинна, пройшла вона з сином через двір, а на вулиці побігла. Аж як прибігла до старого Гудзія, батька свого, спинилась захекана й зайшлась сльозами.

Артем прокинувся пізно. Вже давно зійшло сонце, вже одспівали вранішні птахи, а він усе ще спав. Як по хворобі. Крізь тонкий серпанок сну почув, як тріщить позад нього щось і ламається. То крила його борються з вітром, а вітри шарпають їх, зривають бляху й ось-ось понівечать геть. Він напружив у останній знемозі м'язи й розплющив очі. Позаду тріщало й ломилось, як уві сні. Він протер очі й прислухався. Знадвору долітало шамотіння й голоси. Кликали його на ймення.

— Артеме! Ге, Артеме!.. Одчини!..

Тоді він збагнув: ідуть! Ломляться в двері. То тремтять під натиском двері; рипить віз коло дверей, а за возом тріщать крила. Його крила! Він скочив на ноги й закричав:

— Не підходь!

За дверима замовкло й стало.

Він крадькома зліз із сіна і, як зацькований, простягнув над своїми крилами скарлючені, тремтячі руки.

- Та одчини ж бо, Артеме! — то гукнув сусіда Іван, і за дверима знову зашамотіло.

Тоді він випростався і спокійно промовив до дверей:

- Не пустю! На Петра сам об'явлюсь народові, а зараз і не просіть.

Нова хвиля знялась за дверима, і віз посунувся на нього. Тоді він скочив на воза й дико заревів: . — Спалю!!! Клуню спалю! Одійдіть!

За дверима одлягло. Хтось проказав:

— Чи не сказився чоловік! — і люди почали боязко роз­ходитись.

І коли пересвідчився, що нікого близько нема вже, захо­дився коло крил. Крила були завалисті й важкі. Стара увіг­нута бляха по обидва боки дерев'яного хомута видавалась при тьмяному світлі в клуні нужденною. Це були його, Артемові, крила. Вони були таки важкі, і соснова планка під спо­дом лівого крила зламалась уночі, але ці крила пронесли його в повітрі аж на край городу. Він відчув на цих крилах лет і таки одірвався від землі. З передостаннім змахом зламалось ліве крило, і, падаючи, він боляче забився колі­ном. Та то тільки на мить. Він болю не чув, і коли б не зламане крило, він подрався б на клуню вдруге й втрете. Та годі було поночі полагодити планку. Він одволік крила назад до клуні і за ту недовгу путь враз збагнув: треба, щоб крила були легші, а планки міцніші. Планки з граба, приміром, а замість бляхи — полотно. Можна полотно вдвоє — тоді видержить. І крила треба — ще ширші. Як у чорногуза. Також, щоб і но­ги не теліпалися. Хвіст такий із планок приладнати, щоб туди ноги можна було встромити, щоб ніби ти лежиш у по­вітрі. І тоді — небезпремінно полетить. Він зараз же схо­пив сокиру, побіг за хату, зліз на старий граб і, як навіжений, заходився обрубувати щонайгрубше гілля. Коли відтягнув гілля до клуні, хотів побігти до жінчиної скрині по полотно, та зненацька почув, як йому нестерпно пече в грудях. Піт у три ручаї струменить йому з лоба, з потилиці, сорочка прилипла до спини, а в грудях — огонь. Гарячково метнувся через городи й леваду до ставка, усилу роздягнувся і -геть год з двадцять не купався в ставку — шубовснув у про­холодну воду.

Замкнув зсередини пильно, як завжди, двері в клуні, за­ставив возом, виліз на сіно й одразу заснув і ні разу за всю ніч не прокинувся.

Тепер йому хотілось їсти, а найголовніше — треба б якось до хати, взяти в скрині сувої полотна, але при світлі боявся покинути свою засідку. Там були його крила, і їх могли знайти люди. Ці крила були вже непотрібні йому. Він планував собі нові, легші, справжні крила, хіба що гвізд­ки з старих повитягати, але ті крила, старі, вже полетіли раз, і він не міг їх показати на посміх людям. Він покаже людям крила, він навчить потім людей самих робити такі крила й літати, як птиці, та перше він мусить об'явитись народові, щоб уся громада, ввесь мир бачили й щоб усі повірили. І для цього треба нових легших крил і хвоста на ноги. Він просидів голодний цілий день і вечір. А коли за­йшла пізня ніч і одспівали другі півні, він, як злодій, про­дерся крадькома попідстінню до своєї хати. Двері були незачинені, і в хаті нікого не було, та він не помітив того. Як у лихоманці, тряслись йому руки, коли витягав із скрині, мов крадене, жінчине полотно й намотував сувої собі на шию. Забрав з столу паляницю під пахву і в сінцях при­хопив відро води. Полохливо озираючись довкола, прийшов до себе в клуню і замкнувся.

Сусіда Іван кілька разів виходив уночі надвір.

— Чи ж довго божевільному справді підпалити клуню!..
Іван навшпиньки підкрався до Артемової клуні й три­вожно наслухав.

Там було тихо, і тільки наче щось стругало в темряві.

Йому не дали діждатись Петра. На третій день, як пішла з його хати Христина, клуню оточили. Серед багатьох голо­сів, що гомоніли навколо, він розпізнав сердитий голос волосного старшини:

— Та ти не придурюйся, бо все'дно підважимо двері.

І він вирішив одчинити. Хотілось — щоб воно на Петра, на свято, коли народ з церкви вийде, та хай! Його нові кри­ла були вже готові, і він знав, що вони полетять. Він обе­режно, як немовля, одсунув далі до сіна білі полотняні кри­ла, прибрав набік стару увігнуту бляху й повагом одчинив двері. Старшина сердито увійшов у клуню, а за ним несмі­ливо ступили, озираючись на всі боки, соцькі. На дворі коло самого входу товпились, як на ярмарку, люди, ставали нав­шпиньки, видирались на чужі спини й тиснули на передніх. Але в клуню ніхто з них не входив. Старшина глянув на чу­дернацьку споруду з дерева й полотна і розгублено спитав:

— Ти ж це, Артеме, як: придурюєшся чи в самом ділі?

Соцькі боязко поглядали на старшину, на Артема й крила. Артем виступив .урочисто наперед і тихо промовив:

— Птиця літає, ну й чоловік може. І саме я того до­певнився. А щоб ніякого обману й по-хорошому воно —хай уся громада бачить...

Він узяв свої полотняні крила, й перед ним відступив спантеличений старшина, поточились назад приголомше­ні соцькі й увесь мир. Він не поспішаючи виніс свої, кри­ла надвір, і тоді всі побачили, як він страшенно одмінився за ці дні. Позеленів на виду, щоки позападали, тільки очі блищать. Перед ним, як перед навіженим, далеко по­ступились, і він легко проніс свої крила. Він приставив до стріхи драбину й поліз. І коли подерся вгору по розгор­нутих у старій соломі своїх приступках, десь заплакала ди­тина й коло драбини почувся голос тестя, старого Гудзія:

— Та чи ти ж, Артеме, бога не боїшся, що на нього по­встав, чи воно тобі запаморочило так?..

Дитина зайшлася ще дужче. Та Артем дерся далі. Коли доліз до гребня й зіп'явся на ноги, востаннє почув, як крикнув на нього, оговтавшись, старшина:

— Та ти що ж — порядок мені? Злазь, кажу!

І більше нічого не чув. Було хмарно й вітряно. Вітер кош­лав йому волосся, хльоскав по штанях і шарпав крила. Було важко стояти і поривало у височінь. Дітвора повидиралась на явір, край стріхи внизу виглядали сполохані обличчя селян, старшина підштовхував коло драбини двох переля­каних соцьких і гримав, десь голосила якась жінка. А він нічого того не чув і не бачив. Обернувся лицем до вітру й хотів щось сказати вниз до громади, та роздумав. Випро­став широко свої полотняні крила, стиснув у кулаках ремені, пригнувся, змахнув крилами й стрімголов стрибнув у вітер. Він не встиг заправити у дерев'яний хвіст свої ноги, як його підхопило й понесло. Стріхи, село, левада замайоріли в очах і закрутились у скаженому танку. Він навіть не махав своїми крилами, лиш чув, як шумить у вухах і якась потужна свавільна сила несе його від землі. В нестямній радості він дико закричав, та вітер доніс до землі лиш глухий відгомін його крику. Вітер повернувся від землі, наздогнав його в небі, схопив благенькі полотняні крила, підкинув їх високо вгору й з силою жбурнув об землю...

Його знайшли за версту від села в глибокій ярузі. Він лежав закривавлений, з вивернутими руками на своїх по­трощених полотняних крилах. Кліпав повіками і мовчки ди­вився на небо. Коли, жахаючись, хрестячись і одвертаючи набік голови, щоб не дивитись на те страхіття, люди пома­лу підняли його й поклали на воза, він тихо застогнав. На возі він знову замовк, а коло перших хат за цариною почав холонути. А скляні очі все ще дивились у небо.