Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу



бет26/51
Дата20.07.2016
өлшемі6.47 Mb.
#212764
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   51

Скитський скарб

 

Як створений був порох земний, а водам закреслено межі їхні, вказав Передвічний схованки первням, з яких мало повстати золото. Знав-бо Всемудрийі що з золота виростає недоля людська. Узи таємні золото зі злом в'яжуть. Все-бо, чого бажання несите собі прагне, золото в собі втіляє.



Як затверділи ж гори земні, а ріки потекли річищами своїми, накрив Передвічний одну з тих схованок таємних «Чорним ставком»2[1], що є колискою громів. Другу ж під блакитною гладиною Бористена вкрив. І сторожу поставив: на Чорному ставку — громи-блискавки, на Бористені — Ларту-діву, доньку Бористенову. Могутніша-бо за громи була краса Ларти-діви, скарбом, принаднішим за золото вкрите. Хто побачить стражкиню — по іншому скарбові і не тужитиме.

Тільки ж що рід людський ще не намножився на юній землі, то ж очам смертним ще не загрожувала ця краса непереборна.

І жила Ларта-діва безжурним існуванням стихійної істоти, що природу тваринну, образ людський і іскру Божську в собі має.

З роси намиста Ларта низала, в імлу вранішню, як в шати, одягалась. Тихими заводями з лебедями наввипередки плавала, з мевами-красунями жартувала, рожевих пеліканів3[2], несить бабу-птицю полошила:

— Вара, ненажерливі! Всіх рибок мені виловити! Раді б і річку таткову до дна випити! Сказано: несить-несита! — Та й кличе рибок, мов господиня куряток: — Малі, малі, маленькі! Мої, мої дрібненькі!

І скоком прудким у Дніпро поринає. Тільки круги широкі на поверхні лишивши.

Таж за хвильку знов уже з мевами-подругами на хвилях гойдається. На рівному плесі навзнак пливе, до блакитного неба, до сонечка ясного усміхається.

А в небі — орел Дніпровий ширяє.

Не страшний він ні мевам-красуням, ні лебедям-княжичам водним, ні пеліканам незугарним. Але ж має те птаство діток-потяток!

І плеще в долоні Ларта. Голосним вигуком — мов стрілою — у небо мече.

А орел, немов прикликаний тим вигуком, нижче спускається. В блакиті нерухомо завмер. І раптом з ясного неба світляною кулею-блискавкою на землю паде. Іскрами фіаловими сипнув. Метнув полум'ям сліпучим високо. І золотом-вогнем розлився.

Аж заплющилась Ларта й обличчя долонями затулила. Коли ж розплющилась — мужа величного перед собою узріла.

З чола волосся — як мед темно-золотий — в кучерях на рамена спливає, з бородою кучерявою мішається. Очі — сонцями сяють. У руках — мов жмут гадів вогненних — блискавки тримає. У ніг — орел клекотом попереджає:

— Несмертельний це, що громами володіє!

І вклонилась Громовладному донька Бористенова:

— Перунові ясному — слава!

В серці ж не страх, пошану безмірну відчула. А крізь неї — як вогонь крізь завісу, інше почуття спалахнуло, гаряче, буйне, радісне... Вік би на Громовладного дивилася! Нікуди від нього не відійшла б!..

Не уміє назвати почуття свого Ларта-діва. Не зазнала-бо досі кохання. Дрімало в серці її, у пуп'янок стулене. Як лотос рожевий4[3] у заводях рідних під водою дрімає, доки місяшний промінь його на поверхню не вивабить, поцілунком на квітку не перетворить...

Хвилі Дніпрові шумом-піною закипіли, володаря Бористена пропускаючи. Владика-Бористен тризуб-берло своє перед ясним Біл-богом схиляє, русалки-руслянки весняним вінком берег заквітчали. Лада-богиня, рястом прибрана, землю красою своєю осяяла. Лель-юнак коліна схилив, на жоломії солодкоспівній приграває. Велес-бог козоногий з-поза Хорса, промінням увінчаного, виглядає. Аж очі скошує — дивується... Мати Мелянто, Земля-кормителька, величну свою уроду у поклоні хилить, Яр-бога, Ярилу, за собою поклонитися гостеві кличе.

А гість ясний світлим обличчям всміхається, слово ласкаве мовить:

— Знайшла ласку в очах моїх Ларта-діва красуня. Чув я про неї від фойбоса-сина, що цю Країну лебедів відвідує. І не перебільшив хвали — звичаєм поетів — Фойбос. Гідна стати дружиною Зевсовою Бористеніда!

Гучне весілля святом урочистим землями Бористенськими луною прокотилось.

І розпочався рід людський на берегах Бористенських. Від Таргітаоса, сина Ларти Бористеніди та Зевса Олімпійця почався він. Троє синів — Ліпоксеїса, Арпоксеїса та Колоксеїса скитів-лукострільців мав Таргітаос з дружиною-мавкою, красунею Зариною. Ліпоксеїс же, Арпоксеїс та Колоксеїс від матерів мавок та руслянок-русалок рід людський по землі тій розмножили. Тому до пісні, танку, мистецтва рід цей здібний: від русалок-матерів хист цей перейняли.

Що ж, не доньки, а сини у прапредків бористенського люду народжувалися,— завжди більше в краях тих юнаків, як дівчат. І чужинок дружин приводять вони до оселі своєї. Понеже зістарілась Мати Земля й перевівся на ній рід мавок та русалок — першостворених дітей Землі.

 

Змінилось для Ларти, доньки Бористена, життя, як змінилась і сама стихійна істота, поземською дружиною, матір'ю ставши. Переквітли весняними квітами ігри дівоцькі. Не боронить більш від пеліканів Ларта дрібних рибок... Годі з мевами-подружками сміх перлистий у хвилі Дніпрові сипати... Забуті і лебеді, княжичі водні. День по дню, рік по року табунами степових торпанів летять-тікають. Людським звичаєм — людиною ставши,— зістарилась Ларта...



Виріс Таргітаос її. Сам уже синів-недолітків має. І пестить бабуня Ларта милих внучаток, молоде материнство своє і юність свою згадуючи...

Ще для сина Таргітаоса, щоб його навчати,— перейняла Ларта від фойбоса срібнолукого, лукострільця преславного, як лук тугий напинати, стріли робити. Вміє й торпанів степових об'їздити, кобилиць-торпанок доїти, кіз, овець приручати. Сир з молока згуслого відтискувати вміє. Шкіри звірячі чинбарить. Руно овече пряде. А що матір'ю роду смертельного стала,— вівтарі богам ставити почала, офіри на них — і запальні, і в пахощах,— приносити, дітям-внукам щастя-долі прохаючи. Давно розлучилась з дружиною Зевсом. Не літь-бо мужеві, як жінці, з дітьми коло ватри хатньої перебувати.

Світом керує з Олімпу високого володар Зевс. Його-бо пора прийшла світом володіти. І турботи його — не жіночий, хатній клопіт. Тож і як би в оселі лишився?

Але не почуває себе покинутою Ларта. Вона — жінка! Тож і доля її відмінна від долі мужів...

Глибокою, ясною пошаною — як вода глибока прозорою,— стало палке кохання. І пливуть Лартині дні, як хвилі Бористена, що ще не знає порогів: рівно та тихо, спокійно... Ніжність солодко — трохи сумно,— сповнює вщерть серце Бористеніди. Тож-бо є щастя людське теплий попіл перегорілого кохання.

І не жаліє минулого існування стихійної істоти Ларта, людиною-бо стала та, що природу тваринну, людську й божську мала... Нових друзів-приятелів нині Ларта-бабуня має: до амфор, до глеків, випалених з глини, всміхається. Вони-бо помагають щоденні турботи нести! Гладить поглядом кошики, руками власними виплетені. До жорен ласкаво рукою доторкається, радіє корінню надбаному, м'ясу в'яленому, рибі сушеній.

— Не знатиме родина голоду-спраги! Не терпітиме й холоду! — по шкірах пухнатих, прикривках вовняних оглядається.

Тільки ж кортить Ларті щось ще більше родині дати... Але що?..

А з долини — від річки — спів солов'їний лунає, сміх та пісні русалок, що танки при місяці виводять.

І раптом віджила в Лартиній пам'яті давнина — коли й сама вона річною дівою була, скарб таємний сторожила.

— Золото дам дітям роду свого! — раптом полум'ям з серця вибухло. Що недоля людська, в золоті вкрита? Так то ж ще коли буде! Людства нема ще на землі... є лише дітки-внучатка. Тож і від кого їм кривда може прийти! І знайомими ходами підземними подалась Ларта-бабуня. Як же давно уже забула цей шлях!.. Але знає його: не збочить пітьмою теплою, сріблом підземних струмочків гаптованою... От і кістяки тих звірят незугарних, великих, що в часи давновікі жили, коли Небо й Земля ледве ще з хаосу першоствореного вийшли. Аж у лоно земне, з якого повстали, сховались, коли час їхній прийшов...

— Все-бо_ земне є землею! — притакує Ларта головою посивілою. І раптом знерухоміла: так-бо давно не бачила вкритого скарбу, що зачудувалась на загрозу палаючу світла сяйливого, що лоно земне осяяло.

— Це — вогонь, що у серці земному палає! — думкою Лартиною лише. — І, як серце тепле тварині, дає дихання життя землі... Ой, як добре дати це дітям моїм!..

А золото сяє... червонавими вогниками миготить — немов кров'ю побризкане, по новій крові тужить.

І зненацька не знаний досі голос озвався в Лартиному серці:

— Все — своїм! Тільки своїм! Нікому, нічого: ні крихти! Гладить золото Ларта, відблисками його не натішиться. Дрібний пісок золотий пересипає й сміється до нього...

— Швидше, набрати! Щоб і там — на поверхні земській — при собі його мати, красою-сяйвом його тішитися...

Немов доброго тура впольованого на плечах тягла,— змучилась Ларта. А таки винесла скарба частину. І до вовчої ями глибокої сховала. Добре накрила. Ще й стовбурами, імшеддю вкритими, привалила.

Скінчила працю, коли ранок ясні очі уже розплющив, світові новим днем усміхнувся. А перед Лартою Бористенстарець — як ніч, темний,— стоїть, руки ламле, головою сивою хитає:

— Доню бідна, дитино моя нерозумна, що ж ти наробила! Сама — ох, сама пеню-недолю дітям своїм з-під землі винесла, вовчою ямою на шляху їхньому кинула!.. Вічно скитський скарб жадобу неситу на край цей вбогий.— багатий! — манитиме, кров'ю-сльозами його заливатиме... Доню ж ти, доню моя!..

Кинулась Ларта, щоб на батьківських грудях помочі-ради шукати. Таж забула: більш вона не річна діва-русалка, а поземська істота — жінка і мати.

І розбилась об водяну гладину, праматір Ларти... На бризки розпалась, водяну гладину шумом вкривши...

З хвиль же — скелі вийшли, над водою зіп'ялись, Дніпро стіною кам'яною — порогами — перегородивши, щоб скарбів зловісних путь навіки замкнути, від ока та рук людських скрити.

І плаче Дніпро-Бористен, батько старий, плачем великим ридає, тризну по Ларті-доньці на перехрестях водних порогів правлячи, долю нащадків далеких сльозами скроплюючи, «водою явленою» від лиха-біди надуманого, нагаданого й негаданого, вітром навіяного, долею розвіяного вражого й княжого наговором кріпким боронячи...

Таж не поможеться вже: вийшов скарб заклятий на світло денне. В руки людські потрапив. І так засліпив, що за милість безсмертних його мають. Мовляв:

З неба, на щастя їхнє упав!..



Легенди старокиївські

Аскольдова могила

Як хмара, що несе громовицю, тиха й біла сунула лава Святовидових жерців княжим дідинцем. Водслав, верховний жрець, взяв із собою численний супровід навмисне:

— Най бачить князь Аскольд-Мйколай, що нова віра грецька не зменшила давньоколишньої горливості. Ще стоять на висотах Київських і Перун Срібноголовий, і Святовидова святиняй

пишна під охороною трьох соток, мужів певних, збройних, комонних. Вони і день-денно, і щонічно почесну сторожу при храмі держать.

Таж і дари Водславові, й прохання покірні, й умовляння, що таять в собі натяк-пересторогу. Могутніші Стрибожі внуки, як персть земна, людина ж — марна, хоча б і княжим вінцем увінчана.

Все ні до чого, все — дарма: тільки злоститься князь, ані вислухати не хоче.

.—- Годі мені в очі світити і досить колінкувати! Надаремний загай сказано,— промовив князь і підвівся зі столу.

Був неупростний і твердий, як скелі над морем Варязьким.

Сказано!.. Капище Святовидове знищити. Ані стовпа,'що на межах гаїв посвятних, ані того «слупа» Святовидового трьох ди­кого віднині не стерпить князь на землі Київській. Бо ж і вся та країна, як довга, так і широка, — невзабарі має стати, як став сам князь Мйколай, — християнською! Тож за три дні най ви­мандрують жерці за межі київські, хоч би й до землі Ругіан чи на «стрів Руйану. Там-бо ж найпишніша святиня бога їхнього. А за минуле князь не мстить: можуть взяти з собою все своє доб­ро, всі начиння посвятні і самого Святовида з Деруном.

— Мені-бо,— з усміхом закінчив Аскольд,— не літь є з істу-канами на прю ставати. Не вороги вони, лише — непотріб.

І немов на висміх жерцям, що докуку йому вчинили, кня­жий виїзд на лови затримали,— не зачекав Аскольд, щоб Свя-товидові слуги бодай з двору княжого виступили. В миготінні зброї та барв, мов вихор, тріском вилетів широко відчиненою брамою князь із дружинниками. Куряву збили на гостинці ши­рокім й впрост через Поле Угорське майнули в ліси Звіринець-кі по глушинах понадбережних.

Ледве стримав правицю свою Водслав, щоб стрілою проклят­тя в обидчика-князя не метнула. Таж: чи бог потребує зброї на

смертного?

Жрець щільніше загорнувся своїм білим плащем, нижче на­сунув на скроні дубовий вінок й пошепки дав шлюб:

— Буде гідна тебе, Святовиде, остання офіра наша. Буде! Черком всів на коня-білогрива, що ніколи не стрижено йому довгого волосу ні в хвості, ні в гриві, й також повним чвалом вилетів з своїм супроводом з княжого двору.

В святині ж закипіла праця, заметушились жерці й вірни­ки, мов бджоли в бортні в дообідній липневій порі.

«Буде гідна тебе, Святовиде, остання офіра!»— думав своєї Водслав, даючи накази щодо приправ у мандрівку далеку. Таж дивні були ті приправи жерців. Не складали майна до міхів шкуратяних, не зашивали срібла-золота до широких мандрів­них чересів. А натомість лагодили зброю: на куші тугі нові тя­тиви напинали, мечі гострили, на оштепи брали калені трьох-бокі гроти — «ключі». Зі стаєнь виводили посвятних коней,.що їх Водслав пробризкував наговорною водою.

А за коротку хвилю не тільки триста вершників з варти Свято-видової, але ж і молоді жерці — піші й комонники— розсипались по лісах Звіринецьких. А Водслав, що тільки він один міг до святині, де Святовид перебував, увіходити,—щільно затяг ізсе­редини шкуряну запону. Запинала вона одинокі храмові двері, що виходили на широке дворище храмове, куди сходились всі інші жерці трьох різних гідностей, слуги Святовидові — старші вірники на моління й офірування.

Старий жрець вклав до Святовидової правиці важкий двосіч­ний меч. З лівої руки вийняв ріг з вином, натомість дав «роди­ну стріл наговорених», в крові гадій закалених. Потім високо підніс до неба руки й молився-стогнав:

— Під меч! Під меч поклади його, боже. Під меч! Відійшов на кілька кроків до срібної миси, що стояла на штудернім три­нозі, "налив до неї води «непочатої», тієї, що її до схід сонця сам щодня з «таємної» лісової криниці-джерел а приносив. По тій воді ворожити, мав.

Переніс триніг з мисою перед статую бога, нахилився над водою, простягти вперед руки, й закляк з нерухомим поглядом, зануреним у прозору воду. В храмі нашорошилась тиша, ніби чекаючи пророчих слів. Але з-поза храмової стіни почав пирха­ти Святовидів кінь. Здавалось, питав Святовида, нагадував: «Чи не час вже об'їздити землю? Та й проглянути треба: де небезпе­ка причаїлася, чи нову напасть готує Чорнобог?»

Пирхав і пирхав, неначе з нетерплячки. Стояв завжди за вівтарною стіною, завжди напоготові прийняти золоте сідло, що лежало в самім храмі до розпорядимості бога. Тільки ж бог та найвищий жрець сміли діткнутись посвятного коня. Жрець міг його годувати, напоїти, чистити, але кульбачити золотим сідлом міг тільки сам Святовид, коли в темних ночах робив «огляди­ни світа». Ранком по таких ночах Водслав знаходив посвячено­го коня вкритого милом, в тяжкому диху. Але трьохликий його володар був незмінний, сторожко, але спокійно дивився він всі­ма шістьма очима в минуле, дійсність і майбутнє, й ніщо в світі й поза світом не було вкрите від його зору.

Час минав. Жерцеві руки, мов налиті оловом, тягли до землі. Очі від напруги зайшли сльозою, ноги тремтіли, у вухах гучало. Немов земля починала тріпотати, як на водянім шерху, а над нею гучав розгойданий бурею ліс. Імла застилала воду в мисці, закучерявилась перед очима, креслячи веселкові стежки та про-топти. І ними побігли Водславові очі, немов коліщата, пущені згори. Думка ширяла орлицею поняд всією Київською землею, пильнуючи кроків тих, кого послав сам Святовид розказом уст жерця свого Водслава.

— Не нашою — людською... Своєю власною рукою помети­ся, боже, тобі належить насолода та! — молився Водслав з ос­танніх сил, а серцем відчував кроки підвладних своїх і тупіт їх­ніх коней, що, як і вершники, мов житло власне, знали старез­ні ліси далеко й широко.

А в глушинах тих справді сотки очей стежили за Асколь-дом та його дружиною, що продиралась лісами-хащами. Та князь нічого не прочував, не вчув і не побачив, бо «йшов за звіром». Тільки було йому, ловцеві вправному, неначе дивно: от-ось зовс­ім близько, субіч шусне, і знов — немов у тань пішов — не чути ані диху! То ось немов Мигне у сухолісі, то знову в сутінь пір­не, як ведмідь в свою гавру. Ні пси, ні пардуси-котюги не мо­жуть «піднести» звіра. Омана, чари, злуда?.. Таж ясно чути: ось знову хрустить під звіром! Таж най і чари: князь не відступить! Все прудчіш летить Аскольдів кінь, все глибле в хащу заносить. Давно вже князь — один, з дружини лише четверо в зв'язку, не відстають від князя. То — найпевніші й найліпші ловці-това-риші. Та й про них забув Аскольд, бо ж пориває його цікавість і загара.

А в капищі під звислими вусами жерця Водслава ясніє зло-радісний усміх:

— Добре справляються Святовидові діти... Бог помагає своїм вірникам. Вже ведуть вони гущавинами Аскольда туди, де знай­де його Святовидова мста.

Ось ще хвилина, і раптом, як зела з прілої весняної землі, теплими дощами Яр-Бога змитої, виросли довкола князя бой-овники Святовидові. Так вправно мечами блиски метають, що здається — в кожного не дві руки, а по шість пар з рамен ви­ростає. І кожна кидає блискавки...
Довершено
Цілою своєю вагою впала помста. Смертельний удар засяг князя Аскольда, не минув і його вірних прибічників-друзів. Всі удалі та угарні ловці стали вловом Смерті-Морани: полягли кість­ми на узліжку Поляни Святовидової. Ще на мить одну отямився вбитий Аскольд. Усвідомив уривком вгасаючої думки: «Пробито голову в тімені... ноги зломані, груди проткнуто списом...»

Клекоче не стужавіла ще княжа кров у роззявлених устах, а каламутний погляд крізь серпанок смерті ще бачить лісову про­галину. Он межний стовп на узміжжі, вартує Святовидів «Слуп» над потоком. Он сям-тут лежать всі чотири дружинники княжі, що з ним вірно сябрували, всі — чолом до землі — поганському богові востаннє вклонились, у підніжжя «слупу» лягли. Найб­лижче до князя улюбленець юнак Услад головою русявою аж у потічок занурився, в драгву ув'яз руками... Немає більше нікого — повтікали убий-душі...

Вгасаючий Аскольдів погляд спинивсь ще на світлій смужці зеленавого неба, вритій, мов інкрустація тиркизу в старовинну мідь,— до темно-зеленої стіни лісу. Несподіваним холодом рап­том облилось вже затихаюче серце. І разом зменшилась перед тим нестерпна болість ран: з кров'ю й життям також втікала з тіла. Стало легко й спокійно, як по відкинутім тягарі. І думка ясна, аж гостра, блиснула в мозку, на мить зміцнілім.

«Прийми, Ісусе Христе, душу служебника свого, Миколая. Най богу офірою за... тих, що не відають, що творять...»

Напнувсь і спробував підвести для хреста ще так недавно мо­гутню правицю. Таж від того руху з грудей цівкою линула кров.

Велике тіло роздружилось, вйтяглооь в повну довжину і вгруз­ло, нерухоме, у м'ягкий пухкий мох під великим пірамідаль­ним дубом.

Звіринецький владика Ольма з ватагою хлопів закінчував ру­бати дерево на нові засідки. Вглядівши високого оленя, що гнав напрямом до «Слупу», владика мовчки зробив знак старшому дроворубці, мигнув на двох волоських псів й, перекинувши важку кушу на руці, безшумно рушив назукісь оленеві.

«Пішов пити з потоку біля "Слупу", — міркував Ольма й, намагаючись не поворухнути ані галузинки, прокрадався за звіром, і зненацька немовби сам перетворивсь на слуп: біля потоку зочив п'ятьох багато вдягнених мерців, розкидані тарчі, зламані, ратища, труп великого коня,— пізнав відразу,— княжого коня на зритій в бою землі. Оглянувся обачно, не повертаючи голови, лиш обвів поглядом: чи нема десь у засідці когось із живих? І тримаючи за собою псів, підступив до трупів.


  • Так! Князь Миколай! — не стримав Ольма невільного покрику. Стояв, пустивши на груди голову, й повними суму очима дивився на спокійне Аскольдове обличчя, чисте від крові, І не спотворене ранами. Діткнувся стуленої руки, що не тримала тяжкого келепа, перехрестився, впавши навколюшки, але не затримався довго. Прудко звівсь і підбігцем повернув до дрово­рубів. Бачив, як вони вимахували сокирами, але ж якийсь час майже не усвідомлював собі, що роблять хлопи, бо ж не чув гул­ких ударів сокир по білих тілах могутніх дерев, не чув тяжкого хекання потомлених смердів. Аж по хвилі труснув головою й махнув рукою на дозорця. Кремезний, озброєний чоловік під- 1 біг до пана.

  • Здвигу,— тяжко дихаючи, промовив владика,— ось там... замордовано нашого... князя... Миколая... Постривай!.. Тут, біля «Слупу», ще лежить тіло його й дружинників... Гони по коні, по лучників, підводи. Відвеземо до городища. А смердам вели рубати дерево на будову. Замість того поганського стовпа на межі Святовидових гаїв най стане церква святого Миколая. Най стоятиме там на вічні часи, де була пролита чиста кров християнська...

Сталося по бажанню Ольми-владики: його слуги зрівняли з землею поганський «Слуп», а на його місці невзабарі виросла церківця «На слупі», серед хащ на узміжку Святовидових пос­вятних лісів. Але ж в насидженому місці, мов у гаврі ведмежій, сиділи жерці Святовидові. Не встиг вигостити їх зі своїх земель князь Аскольд. І, може б, живі, що в Києві стольнім гіркими слізьми смерть Аскольдову оплакували, може б, і дали вони ради з Водславом,— таж схвилювало їх чудо дивне. Не схотів мер­твий князь Аскольд-Миколай покинути місце, скроплене влас­ною кров'ю! Немов корінням у землю вросло у мох під майним дубом гостроверхим його велике тіло. І хоч шість пар найкре-мезніших княжих дружинників, ледве здужавши, тіло князеве з землі здвигли й на вкритий килимами повіз поклали,— не ру­шили коні-змії того повозу з місця.

— Хоче князь Аскольд тут лишитись! Хоче стати на сторожі,


щоб з чорних хащ не виходила погань нехрещена й не ширилась,.
пошестю на Русь-Україну.

Так сказали думні мужі, дорадники, дружина. Так вирішив і стольний люд.

І таки була то ясна правда. Бо ж коли зібралось духовенство «погребеніє творити» й відспівало «посліднє цілування»,— лише два дружинники, як дитину до сну, Аскольдове тіло — до труни тисової уложили. Товаришів же його, що з ним й до смерті сяб-рували,— хрестом довкола княжої могили поклали:

— Най християнською кров'ю охрещений буде Святовидів


«Слуп».

А дуб гостроверхий, що, мов свічка рівна, над могилою кня­жою зеленів, назвав люд «княж-дубом». І звичай не знати з чого виріс: коли друзі в побратимстві «на життя і на смерть словом мінялись»,— не вином-медами на учтах пишних слово вірності запивали, а йшли до потоку під «княж-дуб». Там водою, що кров'ю вірних воїв Аскольдових і кров'ю князя чесного була ос­вячена, рукою начерпнувши, один одному напитись давали, щоб вірність тривала — «На цім світі — і далі»!..

Час минав. Виповнилось бажання Аскольдове: вже ціла Русь-У країна ставала християнською. Однак у гущах Радомисльських, в байраках Ржищевських, по танях Гостомельських та Ірпень-ських, і в найближчих Київських — лісах Деміївських та Звіри-нецьких де-не-де курилися ще поганські жертовники. Таки твер­до погань лісова своїх посвятних місць трималася, від людей та сонця праведного по хащах ховаючись.

Одної тихої, безвітряної днини, як свічка, згоріла Ольмою збудована церква. Згоріла так тихо, що навіть ніхто й не помі­тив у Києві пожежі. Гадали в місті стольнім: купи вуглярів ку­рять стовпом свіжого диму. Таж унедовзі на попелищі, саме на місці, де святий престіл стояв, мов з попелу виріс, щоправда, не такий вже й високий, але ж і чималий Святовидів «Слуп», з церковного підмурівку зложений...

Стояв знову. А дні, як за часів прадавніх, все пливли далі. Упливали на хвилях Дніпрових до Понту Евксінського роки і століття. У стольнім Києві княжив гідно отчич Мстислав Во­лодимирович. І одного дня сталось, що князь аж надто втомив­ся духом на довгій нараді з послами черніговськими.

— Ні, годі вже! — мушу повітрям вільним думки провіяти,


та й кості пром'яти!

І видався з чотирма дружинниками ген на гори, понад Дніпром. Проскакали Угорське Доле й уїхали в Звіринецький ліс. Перед прогулянкою мало підкрепився був князь трапезою. Масна була, корінням заморським міцно приперчена верещака з чорносливом грецьким та свининою свійською. І пики були, мов маслом налиті. А день напричуд паркий видався. І вог­нем палила спрага князя Мстислава. Взявся був за фляжку з вином грецьким, що при боці була, а вона — така тепла, як тіло живе. Ех би, води студеної! Так де ж ти її на таких го­рах знайдеш!

— Таж як, княже наш ясний. Ось тут, у «княж-дуба» при
руці «княжа вода» в потоці, мов на кризі настояна! — говорить
старий дружинник.

Повернув князь свого бахмата до «Слупу», де вже давно й пам'яті не було про Ольмову церківцю.

Замість неї міцно стояв чотирьохкутний жертовник — стовп. А на нім дотлівало сарняче м'ясо, поганська офіра, синій димок до неба свердлом вкручуючи.

Здивовано дивився князь на димок. Перевів потім очі на княж-дуб і зачудувався. Ніде-бо в Києві не було такого дивного дуба: як тополя, стрункий темно-зелений чіп!

— А-а! Це ж той, що з крові Аскольдової виріс... кажуть
люде! — пролунало княжою думкою.— Файний же який, та
й листям рясний!

А дуб — високий і міцний, лише верховіттям легесенько над поганським жертовником хитає. Шепотить м'яко й сумно, немов дивуючись, як легко забувається племенем людським ясна ми­нувшина, але ж стара ворожнеча все слід свій лишає.

Замислився князь Мстислав. Згадав про попередника Аскольда-Миколая. А коли знову звів свій зір на дуба кучерявого, блиснуло йому якесь світло у темній листві. Ніби лампада за­світилась. Приглянувся князь: аж при стовбурі «княж-дуба» вся в ясному промінні сяє-виблискує золотими шатами ікона Свя­того Миколая.

Спішився князь, впав навколюшки, як годиться, святій іконі

вклонився.

— Ще від сьогодня приправляти камінь на відбудову церк­ви,— озвався до дружинників.— Най буде нова, міцна, кам'яна тут церква. А щоб слуп поганський вже більш тут не відновлю­вався, бути їй у вигляді стовпа. Ім'я ж їй — Свято-Миколаївська. Скачи, Славе, до замку: приведи почесну варту іконі святій. Поки ж прибудете,— першу варту вартуємо ми...

Сталось це року Божого 1113-го...
Михайлик
Коли Всемогутній поділив створену їм землю на країни, на­селені окремими народами, кожна країна — і кожний народ — дістали свого Ангела Хранителя, як дістає його кожна люди­на при народженні, свойому. Бо ж кожна країна —- як і кожний народ — має власну несмертельну душу вільну волю, що може вести до добра чи до згуби-зла. По вибору свобідної волі.

Все-бо створене Відвічним — є одна родина, в якій всі бра­терством зв'язані.

Схилившись над землею, ангели з дозволу Всемогутнього ви­бирали собі, яка кому сподобалась, країни.

Перш за інші розібрали країни теплі, з небом гарячим, з по­вінню квітів, з лісами пальм струнких, квітучими ліанами, пере­плетених. Ті-бо країни найбільше нагадували ангелам Рай. По­розбирали і землі гір величних, сяйливих вершин снігових, що до неба найближчі. Навіть пустиня німа, бліда від спеки і світ­ла, знайшла свого охоронця — Азраеля. Понад все-бо вів любив тишу і самітність. Тоді ж ще не був він Ангелом смерті. Не народилася-бо ще тоді з життя людського смерть.

Один тільки Михайло — архангел архістратиг Михаель — не вибравше краю, над яким тримав би переможну варту свою. Бо переможцем над князем Пітьми уже був: бо заздрість, пиха, за­розумілість раніш за смерть народились, щоб приправляти їй

шлях.


— Чому ж ти, мій архістратигу, не вибрав ще землі собі? Чи ж не гарний тобі світ, що створив я? — запитав Всемогутній. І голос його покотився могутнім громом над світами. А риза роз­віялась сліпучо-сяйливими хмарами, коли простяг він правицю свою, світ благословляючи.

— Саме тому, Владико світів, й не вибрав, що все,— таке гарне!.. Аж не бачу розділу між Раєм і Землею.

Притакнув головою Відвічний, тихим усміхом обличчя його освітилось. І від того усміху теплий дощ впав на землю крізь ясне, соняшне проміння.

— Коли меж Рая і Землі ти не бачиш,— водитимеш людсь­кі душі в Рай надпоземський, як вони для нього у Раю земному дозріють. І до наймень своїх «архістратига», «князя ангельсько­го» прийми ще назву «Психопомпос» — «Водитель Душ»...

Михайло ж тим часом вказав на розлогу країну, всю золо­ту від листя осінніх лісів. Тоді, як не було ще смерті й зима не існувала на світі. Вона-бо образом смерті є. І весна враз з. золо­та осені розквітала.


  • Цей край я хотів би. Золотий він — як моя зброя соняш-на. Річка ж блакитна, що його перерізує — як моя орифлама — прапор, з гаслом моїм: «Хто — як Бог?»

  • Най же буде країною твоєю,— ствердив вибір Михаеля Всемогутній і додав тихо: — Аз неї чи не найбільш поведеш ти душ людських у Засвіття!..

І тінь перебігла чолом Відвічного. А над бровами сивими за­кучерявились хмари. І на мить заслонили лик Божий.

І став охоронцем України архангел Михайло. Хоч тоді ще Україною земля та не називалася. Таж Що Вождь ангельський взяв під охорону свою країну ту, — розквітла вона красою і ба­гатством. Ніде в світі не було такої чорної, як оксамит ночі, родючої землі, пересиченої життєдайною силою. А що вже тих риб у Бористені-ріці! Що того меду, овочів, квіття?.. І люде у щастю-вдовіллю справді не помічали, як від дочасного жит­тя до Світла Вічного переходили. Були щасливі, незлоблі, ве­селі, привітні. А Михаель-архангел, князь Сил Небесних, жив серед люду свого, навчаючи славу Відвічному співати, красні пісні складати. Ще й по сей час у піснях тієї країни ті відгу­ки Раю чути...

— Хто — як Бог? — гаслом мав вождь-архангел. Люд же свій навчав: — Будь у малому вірним — натхнення ж шукай у великому.

І, бачачи щастя країни Михаелевої, люд сусідній казав:

— У Бористенській країні живе сам бог Світла, Гармонії й Пісні!»

І не смів дуже довго жодний нарід на «люд архангельський» зброю свою піднести.

Таж ворог відвічний, той, кого архангел зверг у Пітьму, але не вбив, бо духи смерті не знають, виборсався з хаосу передвіч­ного, що ще у позасвіттю клубиться. І до сусідньої з Архангель­ською країни дібрався. Там скитський нарід, що прийняв його, як гостя, навчив жорстокості, безжальності, помсти і злоби та жадоби до влади. Коли ж скитський нарід дозрів — шукав стеж­ки, як до народу архангельського дійти.

Як звичайно, найкоротша й найлегша стежка ішла серцем жіночим. Була-бо в землі архангела й дружина дів-бойовниць, що, як і юнацтво, присягу складали; зі всім чорним та злим боювати, Світлу Вічному служити, про вчасне щастя поземсь-ке забуваючи, про родину, кохання не дбаючи. Когортою ан­гельською об'їздили бойовні діви всю землю свою. Де було тре­ба помагати — помагали, де захистити,— захищали. На прапорі мали архангельське гасло: «Хто — як Бог!» А в серці закон не­писаний:

— І служити йому — радість найвища!

Себе ж і інших підсильнювали словом вождя свойого:

— У малому будь вірним. Натхнення шукай у великому.

І сталось, що наймолодша з дівбойовниць в мандрівці своїй притомилась. Днина парка була. Рівноденство літнє наближа­лось. Розморило сном Томірісу. І заснула у пахучому лісі, між сонцем политих кущів, на моху оксамитному, пухкому. Про­кинулась, бо, здалося, хтось на вухо сказав: «Долю свою не проспи!»

Зірвалась на рівні їздкиня. Перед нею — юнак-скит, беззб­ройний та сумний, що аж стиснуло серце Томірісі.

— Чим помогти тобі можу? Чи близьким твоїм? — запитала діва-лицарка.

А юнак:

— Близьких не маю,— зітхає.— Самітній я — як вітер в сте­пу. Помогти ж...



Чим поможе йому бойовна діва, коли від кохання він гине! їй же кохати не вільно...

— Хоч би приязнь твою — як друга однолітка, як рідної сес­три, мав я...

І подарувала Томіріса приязнь свою юнакові. На знак же приятельства вірного — дозволила в уста поцілувати.

— Зла-бо не може бути в поцілунку,— запевняв юний скит. —Інакше не цілували б жерці підніжжя бога, келих посвятний або і вівтар...

І щовечора квапилась у гайок Томіріса. Там солов'їв слуха­ла з милим приятелем своїм, «кітче очко» —г жучків світляних збирала, вінка плела, пісень співала, як звичайно щасливі ко­ханням дівчата те чинять.

—- Тільки тепер,-- говорила,— зрозуміла я значення слів: вірним у малому бути, натхнення шукати у великому!»



  • Тобі — моя вірність... Натхнення ж в коханню,,. Аж кличе Томіріеу світлий вождь,

  • Хто як Бог! ГТ-Г- привітанням свого краю діву вітає.

— Кохання — мій Бог! -~ в серці відповідає діва, хоч уста встановлене гасло вимовляють,

— Чи все гаразд, діво бойовна? Добре з Пітьмою боюєш? У малому вірна? Натхнення в великому шукаєш? Не маєш пот­реби у помочі моїй?

«Коли б швидше у лісі вже бути»,—- думає діва. Сама зброєю гримить, мечем виблискує:

— Озброєна я!

А милий у гайку на все раду має:

— Таж навчає вас вождь, що вільну маєте волю! Кинь же цю зброю свою! Підемо в край мій. Будеш там жінкою мені — як жінці личить.

Спустила голову Томіріса.


  • Боїшся вождя? — всміхається скит,— Чому ж не охоро­нив він тебе? Не попередив, коли він все знає!

  • А знає-бо, знає! Інакше: чому питав би, чому б дро поміч нагадував,,, Іспит був то... Яка ж ціна^бо доброї волі, не випро-бованій іспитом? — сльоза на віях повисла.

А скит з Томіріси глузує:

— То ж твоє приятельство!,, Поспіши ж на вцрави свої! Чи не забагато часу коло мене промарнувала, лицарка бойовна!,.

Образа пече Томіріеу. Образа й нестерпний жаль,


  • Подругу я маю..,— виплутується, лукавить,—- її жалію..,

  • Так забери із собою! — сміється молодий скит. — Юнаків у нас досить!

Таж за рік набридлр Томірісі з подругою двигати мужової волі ярмо. В малому вірною бути?.. Тут це гасло здавалося бути не на місці.

І, забравши доньку-немовлятко,, відійшла Томіріса. Подруга ж її дитинку покинула скитам:

— Хлопець то! Виросте муж 3 нього, щоб жіноцтву волю свою накидати. Не хочу його!

Так почався рід амазонок, що чарів -кохання бажають, волі ж власної — віддати не хочуть. А що влітку кохання впізнали, ухвалили «законом амазонок»:

— Вільно бойовним дівам кохати, доки квітне бузина.

І пішли на край Михайлів скити-сусіди, за жінок своїх пом­стою палаючи. Пішли й амазонки, бо там їх «пригноблювали» — накидаючи їм закон, який не самі вони утворили, Приєднались до них й савромати — діти екитів-батьків, матерів амазонок,

— Розбивають родину-бо нам!

Щоправда, завжди відбивали ворожі наїзди Михайлові вої. І славили вождя свого, що Михайликом звали. Юнаком-бо без­вусим й прапрадіди його знали. Таким залишився й для прав­нуків ангельський вождь. Але: вічно в бою. Майже забули за тихе родинне життя... Сплять — у полі на голій землі... Ані рік не пройде у миру. Від шоломів — волосся облізло. Залізо близ-ни натерло на тілі...

— Чи ж це життя? Що з тієї слави?

А до міста архангелова, що над Бористеном на пагорбках стоїть, міста багатого, красного,— ворог таємно шле послів:

— Пощо нам битись? Чи ж не брати ми? Видайте тільки Михайлика— він-бо корінь війни. Нам не треба ні палат ваших пишних, ні скарбів. Кочовий нарід ми. Куди нам зі скарбами? Сьогодні тут ми — завтра ж тільки курява віє за нашими воза­ми, Михайлика дайте — та й все. Ми ж вам брати!..

І радила рада таємна три,дні і три ночі. Над містом тиша стояла, як над мерцем перед погребальною годиною-

На четвертий же день — у ясний південь— зібрався люд пе­ред Михайликовою оселею: старшина і вояки, духовні, і люди думні, і весь нарід посполитий.


  • Голос народу — голос Божий! Чи ж не так? Вийшов Ми-хайлик без зброї, спокійний та ясний. Сум тільки в очах.

  • Чи ж добре обдумали, людоньки? — обзивається вождь.

  • Добре! -^ гуде хуртовиною,— Миру-спокою ми прагнемо! Ми ж бо брати! Навіщо бійка-війна! Братерської згоди бажаємо!

  • Руки зв'язать! — гукнув голос із натовпу. Віддавати, то віддавати ш слід: беззбройного й нездібного до спротиву. Зойк жіночий серед народу зірвався. Звісно: жіноцтву «вчорашньо­го жаль»,,. У майбутнє не вірять! А на небі — соняшне світло померкло. Вітер зірвався, куряву збив. Завили пси, схарапуди­лись коні. Птаство літає без пуття.., І раптом світлом жовтим, зловісним облило все живе. Обличчя — мов у мерців стали.

Замість сонця ж на небі — чорний круг, вогненним проміння» увінчаний.

Люд — на коліна, голосить. Хто Перуна, хто Хорса, хто Гост| пода Ісуса на поміч-рятунок кличе.

А Михайлик — у жовтавому світлі — ввесь залитий стоїть,,] ніби на статую золоту перетворився. Раптом крила світляні —>:| немов з проміння ясного зіткані — за плечима розгорнулись.? Вгору вождя піднесли. І став Михайлик золотим ангелом наї капличці, що на брамі міській звичаєм давновіким стояла. Меч золотий у правиці, Змій-ворог лукавий — у ніг. А на під-І ніжжі слова:

— Вірним у малому будь. Натхнення шукай у великому! .Таж не тільки архангел золотою, холодною статуєю став.

Стали металом студеним і серця тих міщан, що вождя свого ворогу видали.

І доти на київських вежах стоятиме золотий архангел, доки не оживуть студені серця і не стане гаслом живим:

— Вірним будь у малому. Натхнення шукай у великому! Тоді знов оживе життям живим золота постать архангельська.
Ірина Голубовська

ВИПЛЕКАН МРІЄЮ І ЛЮБОВ'Ю

("Легенди старокиївські" Наталени Королевої — тематична своєрідність)

Легенда у творчості письменниці посідає особливе місце. Цей стародавній жанр, здавалось би, втратив актуальність для української літератури першої половини XX ст., але Н.Королева звернулася до нього й опублікувала дві збірки — "Подорожній" та "Легенди старокиївські" (останній цикл складається із 25 творів). Інтерес письменниці до названого жанру можна пояснити кількома причинами. Писати українською, як відомо, вона почала під впливом свого чоловіка Василя Королева-Старого, письменника, котрий, як завважив Ф.Погребенник, прагнув переосмислити й оживити фольклорних персонажів "невидимого" світу. Він дотримувався оригінальних поглядів на традиційні легендарно-казкові образи; так, у творах, що склали збірку "Нечиста сила", В.Королів-Старий "реабілітує" мавок, потерчат, русалок та інших міфологічних істот, яким традиційно надавалося негативне забарвлення.

Крім того, напевне, авторку надихало бажання, поринувши у прекрасний світ фантазії, уникнути реалій жорстокого сьогодення воєнних років. Ще інший імпульс пояснюють слова І.Кошелівця: "Можливо (та так воно й є), що в нашому замилуванні легендами криється підсвідома оборона проти дегуманізації світу, яка, якби завершилася повною перемогою математично-комп'ютерного бога науки, призвела б до вивершення якогось сірого комунізму у всьому світі".

Цикл "Легенди старокиївські" вперше опубліковано в 1940—1942 рр. На відміну від інших творів Н.Королевої, нова книжка не викликала широкого резонансу. Важкі часи другої світової війни в Україні, як і в усій Європі, не сприяли осмисленню такого самобутнього літературного явища, попри його оригінальність.

У своєрідному пролозі авторка вустами персонажа — сивобородого Фавна — звертається до читача: "...душа пам'ятає багато, чого не вміють назвати вуста. Але ж часто й людська душа забуде, в чім сила зв'язку з минулим. То — зв'язок з доброю Матір'ю Землею, що її всі ми любимо більш, як гадаємо, бо ж вона дає нам не тільки свої плоди, але ж і баї, що в них заховано зернятко правди, як дозріле зерно в лушпині...". Письменниця аж ніяк не претендує на історичність, її легенди — не виклад розшуків, досліджень, студій. Вона називає їх квітками, "виплеканими двома невтомними садівничками. Мрія — наймення одної, друга ж зветься - Любов".

Хоча цикл одержав назву "Легенди старокиївські", авторка не обмежується українською тематикою. Україна-Русь постає в легендах як складова європейського історичного процесу. Герої Н.Королевої не тільки русичі, а й скіфи, варяги, греки, іспанці, угорці та ін. До легенд введені й реальні персонажі — князі Аскольд, Володимир, Ростислав, Святослав, княгині Ольга й Рогніда, князівна Анастасія Ярославна; імператор Костянтин; преподобні Феодосій та Антоній Печерські; граф Сен-Жермен, король Франц-Ракоцій II та ін. Представлені тут і біблійні образи — архангел Михаїл, апостол Андрій, Пречиста Діва, Ангел Доброї Ради, а також Кий, Щек, Хорив, Либідь (під ім'ям Свангільд). Активно використовується міфологія: слов'янська (Перун, Свитовид, Лада, Ларта, Лосна, Бористен, Ясонь, Лель, Білбог), давньогрецька (Зевс, Пан, Геракл, Посейдон, Фойбос, німфи, фавни, кентаври), скандинавська (Тор, Одін, Сніа, Мьоль).

В основу більшості своїх творів у жанрі легенди Н.Королева взяла відстале мотиви з "Повісті врем'яних літ", "Києво-Печерського патерика", українськоіюгоі усного народного епосу, залучила й фольклорні надбання інших європейсьюполс народів, а також легенди, пов'язані з її власним древнім родом. О.Мишаники поділяє цикл на такі тематичні групи: легенди скіфські, легенди княжої Русі ізмо Києво-Печерського монастиря.

Письменниця не лише звертається до традиційних тематичних жанрових різновиді пре — міфологічних, історико-героїчних, а й розробляє власні. Вона продемонструвал потенційні можливості легенди, розширивши її канонічну форму. Пропонуєм ряд текстів кваліфікувати таким чином: легенди житійного типу, або агіографії ("Гостина", "Похорон", "З повісті врем'яних літ", "Біси"), легенди з елементами билини ("Кирило Кожум'яка"), легенди з елементами саги ("Свангільд-князівна" де легенди з елементами еклоги ("Таврійська бай", "Еклога"), легенди з елементами для переказу ("Явлена вода", "Хрещеник Попа Івана", "Шинкарівна"). на

Під агіографічними легендами розуміємо твори, що подають окремі епізоди: о життя канонізованих святих. До сюжету залучено тексти, укладені самими з літописцями (так, Н.Королева скористалася "Повістю врем'яних літ" та "Києво-Печерським патериком"), і саме в цьому відмінність агіографічних легенд апокрифічних. Водночас це і не традиційне житіє, метою якого було уславлення з праведника. Агіограф описує життєвий шлях свого героя від народження до смерті, обов'язково показуючи його численні подвиги во славу Господа, і Агіографічна ж легенда Н.Королевої відтворює лише одну чудесну подію з життя г подвижника: вигнання Теодосієм Печерським нечистої сили з біснуватого ("Гостина"), зцілення лепрозного хворого братом Аліпієм ("З повісті врем'яних літ"), видіння ченцю Григорієві близької загибелі князя Ростислава та його дружини ("Похорон"), боротьба брата Ісакія із демонами ("Біси").

Провідні риси героїв агіографічного циклу — доброта, любов до близьких, душевна злагода, спокій. Так, преподобний Теодосій Печерський — завжди лагідний і ясний. Навіть у найважчій стадії екзорсизму його "білі пальці починають тремтіти, однак очі світяться тим самим незмінним, спокійним і певним вогнем" .

Надприродні явища в житті подвижників агіографічні легенди подають як події, що є звичайними для святих. Але Н.Королева, на відміну від авторів житійних творів, зображає святих як повнокровних, реальних людей. Старець Григорій ("Похорон"), розшукуючи юного канонарха Геронтія, тепло згадує своє дитинство: "Григорій замовк і всміхнувся. Сухе й темне, як візантійська ікона, ченцеве обличчя стало ласкавим і ніжним: з аскета глянув предобрий дідусь" (546).

Отже, Н.Королева в легендах агіографічної групи зуміла без надмірного моралізаторства й повчальності, уникнувши описів релігійного фанатизму, досягти своєї головної мети: епізоди з життя лаврських подвижників схиляють сучасного читача замислитись над сенсом власного буття.

Наступний різновид — легенди з елементами билини. Специфічним для таких творів є використання художніх засобів, притаманних епічним пісням. У циклі Н.Королевої цей жанровий різновид реалізовано в творі "Кирило Кожум'яка". Сюжет легенди добре відомий; Д.Чижевський вважав фольклорну першооснову переказом, аналогічним до сюжету, поширеного в різних народів (наприклад, про Давида й Голіафа). Особливістю цього різновиду є підкреслена фольклоризованість, що проявляється на рівнях змісту й форми вираження. Письменниця, зокрема, використовує повтори, речитатив, притаманні народним билинам: "Припечатана доля князівни Горислави-Людмили, доньки Володимирової; завтра, чим світ, піде офірою — за Київ стольний, за люд хрещений, за край київський, — на поталу стане змієві лютому" . Впадають в око стилізовані заперечні порівняння: "Ой не хмара чорна облягла Київ-стольний громовицею, бурею небо радісне затягаючи! Не печеніжин — ворог лютий, не орда половецька погана зі степів на Володимирове місто насунула... Біда щира на Київ прийшла, ще й на князя на Володимира". Художньої виразності змодельованим картинам надають постійні постпозитивні епітети: кров чорна, люд хрещений, Київ стольний, пітьма чорна тощо; градація: "Тільки Людмила- князівна не плаче, не ридає, не журиться" ; ретардація: "Не на свято-празник провід той ішов... Ох! не на свято, не на радісне..." . Тісно зв'язані з фольклором і персонажі легенди: в ній присутні традиційні персонажі — захисники народу (Кирило Кожум'яка, Ілля Муромець), знедолені (київський люд, Людмила-Горислава), злотворець (змій).

Тему змієборства М.Грушевський вважав прикметною рисою українського )і фольклору: "З одного боку, змій — се втілення Сатани, його улюблений образ; з другого, як ми бачим, — символ всього нечистого, невірного, ворожого в розумінні національнім чи родоплеміннім. Отже, боротьба во славу Божу з диявольською -і силою виливається в сім образі — чи буде то подвижник, замкнений в печері затворник, чи богатир, лицар, вояк. Так само — боротьба за свій нарід, за свій край, за "кров християнську", котру ведуть ті всякі Микити, Кирили, Іллі, Мойсеї, Добрині, відбираючи від них християнський полон, проорюючи переможеними зміями рови, висипаючи вали в оборону Руської землі від степової невіри".

У циклі виокремлюємо й легенди з елементами саги ("Свангільд-князівна"). В цих творах помітні ознаки образів, узятих із скандинавських епічних пісень. Такі, передусім, мужні вікінги Кий (Кнів), Щек, Хорив та їх сестра Свангільд (Либідь), лицар Ерик Гаарфагер. Принагідно згадаємо, що М.Грушевський у фольклорній легенді про князівну Либідь бачив сліди поетичної саги. Письменниця розвиває поширений в сагах мотив — подорожі морем у далекі незнані краї. Дійсність переплітається із мріями красуні Свангільд, яка хоче вирватись із засніженої країни. Постає мальовнича картина вічно холодного краю: снігові феї з кришталево-блискучими очима, срібні, блискучі, мов лід, кайдани, незламні й вічні, холодом віють олив'яні сиві хвилі завжди суворого Балту; чорні круки вишиті на прапорах і чорні круки "зловісно ходять по сніговому полю, немов збираються на чорну, урочисту раду, що на ній мова лише про смерть, про ніч, про студінь...". Далекий заморський світ в уяві Свангільд протиставлений рідній, але безрадісній домівці: тут зловісні круки, снігові поля, туга і вічна ніч, срібнокрилі лебеді, тремтяче повітря, сповнене барв, просякле духом меду й стиглих овочів, радість і краса, день і життя.

Н.Королева залучає й такий традиційний мотив скандинавського епосу, як сватання. У творі "Свангільд-князівна" цей обряд повторюється двічі, посилюючи трагізм розповіді. Спочатку горда Свангільд відмовляє лицарю Гаарфагеру, і той вбиває себе, проклинаючи колишню наречену. Згодом дружинник Путятич бажатиме шлюбу з Либідь-князівною (так прозвали Києву сестру городяни за біле вбрання жрекині). Але Свангільд порушила обітницю й має бути покарана.

А.Гуревич завважує постійну присутність долі у свідомості героїв саги9. Вплив фатуму тяжіє і над героями легенди Н.Королевої. Як прояв долі можна трактувати й той незбагненний потяг до далекого чужого краю, який постійно відчуває сестра вікінгів.

Своєрідний жанровий різновид у спадщині письменниці становлять легенди з елементами еклоги ("Таврійська бай", "Еклога"). Події обох названих творів розвиваються на тлі чудової таврійської природи. Головний персонаж Пан уособлює навколишній ідилічний світ. Бог пастухів разом зі своїми друзями — це безжурні мешканці вигаданої Аркадії. Щастя для них можливе лише в ідилічному єднанні з природою. Гармонію їхнього життя порушують прибульці ззовні, що не дотримуються моральних законів. "Таврійська бай" закінчується оптимістично весіллям скитського царенка Боризеса та амазонки Талестріс. Легенда ж пройнята сумними настроями: людська жорстокість губить ідеальний пасторальні!! світ. Уже не Пан лякає людей, а самі вони викликають у нього страх. Легенів Н.Королевої з елементами еклоги побудовані на конфлікті ідеального й реальної світів, у якому дійсність поборює мрію.

Цікаве поєднання легенди й переказу спостерігаємо в оповіданнях «Шинкарівна» , "Явлена вода", "Хрещеник Попа Івана". їх важко назвати легендами в точном розумінні цього терміна; власне фантастика тут присутня, але не в такій яскраві., формі, як в інших творах. У "Шинкарівні" йдеться про зустріч княгині Ольги і нащадками святої Олени, що нібито визначила вибір хресного імені для повелительки Київської Русі. "Явлена вода" розповідає про джерело, вода , якого врятувала Єроніма Лачерду, далекого предка письменниці, від трагічно роздвоєності душі. У "Хрещенику Попа Івана" висувається версія походженні загадкового графа Сен-Жермена, який, за сюжетом, був позашлюбним сино» угорського короля Франца-Ракоці II й простої українки. Тобто, описано події" що могли би реально відбутися за певних умов, а це наближає названі твори до переказів.

У "Легендах старокиївських" Н.Королева проявляє себе не тільки блискучою белетристкою, а й демонструє добру обізнаність у міфології, фольклорі, етнографії. Так, на початку легенди "Таврійська бай" описано, як жрець лаштує до свята хлібний стовп для виконання певного обряду: "Завтра стане за тим хлібним стовпом Ясонь. Ані не пригнеться — й з-поза нього запитає прихожих: "Позирайте! Люди! Чи бачите мене?". З порога храму загуде у відповідь, гей би вітер у верховіттю посвятного гаю: "Ні, ні, ні! Не бачимо! Не бачимо!". Ясоневе обличчя зачервоніється й засяє радістю: "Най же й на рік прийдешній з-поза гойності хліба мене не побачите!.." . М. Костомаров, знайшовши запис подібного обряду у Саксона Граматика, фіксує аналогічний слов'янський обряд.

Н.Королева художньо відтворила в "Легендах..." пантеон слов'янських, давньогрецьких, скандинавських божеств, своєрідно надавши їм національного забарвлення. Згадується слушне твердження І.Нечуя-Левицького про те, що народ кладе на своїх богів печать своєї національності.

Мова "Легенд старокиївських" емоційна, насичена метафорами. Авторка вміє кількома колоритними штрихами увиразнити образ, наприклад: "Присмерк темними плахтами починав застилати землю" ("Опойний дим", ). Подекуди вона вдається до афористичних виразів: "щастя людське: теплий попіл перегорілого кохання", "як вчинок варварський — зневага старості, так вчинок рабський — зневага жінки...".

Письменниця продовжила стародавні традиції української та європейської легенди, розвинула їх на новому ідейно-тематичному рівні, створила своєрідну систему образів. Цикли "Подорожній", "Легенди старокиївські" посідають важливе місце в історії малої прози XX ст. О.Мишанич слушно твердить, що прозаїк "розкувала жанр літературної легенди, вдало поєднавши язичницький, античний, скіфський і староруські світи з біблійним, християнським" . Н.Королева дала друге життя жанру, що втратив популярність, і довела, що легенда як літературне явище не вичерпала себе і може гармонійно функціонувати в сучасній белетристиці.

Микола Сингаївський


Народився 1936 року, місяця листопада, 12-го дня — в родині хліборобів, у невеличкому селі Шатрище на Поліщині. Вчився і працював, пізніше працював і вчився, — все життя я десь працював. В дитинстві ми були пастухами, нам першим відкривались весни, джерела і простір. Хто не купався в лугових росяних травах, не ходив за плугом, не обкопував дерева, не обсипав картоплі, не прополював грядок, не смакував першим огірком з грядки, той достеменно не знає, як пахне земля. Справжнім щастям для нас було скиртувати солому чи духмяне, з прив'ялою ромашкою, сіно, засинати прямо на скирті під серпневими зорями. Ми звикали до будь-якої роботи, нею росли і гартували юнацькі плечі. Так одразу по війні ми ставали старшими в сім'ї і власними мозолями відчули всі труднощі відбудови зруйнованого фашистами господарства.

Навчаючись у Київському університеті, я позаштатно працював у редакціях різних газет. По закінченні вузу працював завідувачем відділу поезії «Літературної України», заступником директора Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, завідуючим відділу літератури та мистецтва журналу «Ранок». Упродовж багатьох років — головним редактором журналу «Піонерія».

Друкуватись я почав ще навчаючись у школі. Вихід на люди багатьом таким, як і я, початківцям давали районна газета «Радянське Полісся» та обласна «Радянська Житомирщина». Пам'ятаю, як школярем восьмого класу я зі сцени вітав депутата Максима Рильського, який приїздив до Житомира на зустріч із виборцями. Пізніше в газеті з'явилась добірка моїх віршів із напутнім словом сивочолого майстра. Його мудрі поради я чую і нині. Він учив любити слово, як садівник дерево. Сад поета не лише корінь і крона, а й тривожний світ людських почувань і пристрастей.

Низький уклін вам, Максиме Тадейовичу, через літа і відстані.

В 1958 році побачила світ перша моя збірка для дітей «Жива криничка». Схвальним словом про неї відгукнувся незабутній Михайло Панасович Стельмах. За все добре щиро вдячний йому донині.

Відтоді прийшло до читача понад сорок моїх книжок — поетичних і прозових. З них — половина для дітей. І нині мене не полишає терпка надія: написати щось ніжне, цікаве і зворушливе для цього допитливого, вдячного читача — Дитини. Адже діти — наше дзеркало. І завжди хочеться бачити себе в ньому, в них — сонячних чистих дзеркалах майбутнього.

В 1968 році поетичні книги «З березнем по землі», «Архіпелаги» були відзначені премією імені О. Бойченка. За книги «Вогневиця» і «Поступ» я удостоєний звання лауреата Республіканської комсомольської премії імені М. Островського.

Скажу ще про один жанр мистецтва, до якого я небайдужий. Це — пісня. Вона володіє мною з дитинства, з юнацьких років. Я був гармоністом на сільських празникових гуляннях, гармошка для мене і нині дивовижний інструмент у розумінні настрою. Грав на струнних, кохався у народних мелодіях і нині записую народні пісні. Вони — чисте повітря поезії і нашої культури взагалі. Впродовж тридцяти років творчої праці я мріяв і намагався сам створити пісню. Багато мелодій, написаних композиторами на мої вірші, знайшли дорогу до серця людського. Стали «співучими» серед людей «Чорнобривці», «Безсмертник», «Полісяночка», «В краю дитинства», «Сонце в долонях», «Розляглося наше поле» та інші.

Одна з моїх збірок має назву «Я родом із пісні» — свідчення любові автора до цього об'ємного і трудного жанру.

Я вдячний Д. Павличкові, який у передмові до збірки моїх пісень «Безсмертник» писав: «Пісні М. Сингаївського близькі до фольклорних, ясні й прості за образною системою, але головне їхнє достоїнство в тому, що вони відбивають зворушення сучасної людини, яка шукає й знаходить основоположні моральні цінності в своєму зв'язку з рідною землею, бачить свою душу крізь чисті джерела того краю, де минулося її дитинство».

Мені пощастило з дорогами, їх випало на мою долю безліч. Завжди з насолодою згадую слова М. Пржевальського: «Життя цікаве ще й тим, що можна подорожувати».

Я об'їхав увесь Радянський Союз. Від смерекових Карпат до сяючих і туманних Курильських островів, під палючої Кушки до засніженого Мурманська. Найдорожчим у всіх мандрівках були і залишаються зустрічі з людьми — різними і гарними. Їх дивовижні розповіді, неповторні лиця і біографії чекають ще віршів і прози.

Одна з таких зустрічей — із відомим російським поетом Сергієм Наровчатовим на Далекому Сході. Нас поріднила Камчатка, гомін океану і тиша заклечаних, мов застиглих сопок. А ще — його фронтові вогненні дороги Великої Вітчизняної...

Дружба наша не переривалась до останнього дня поета. Сергій Сергійович умів цінувати життя і слово, відкриваючи в ньому глибини історії, був щедрим на віддачу, навчаючи і старших, і нас, молодих.

Подорожуючи, я відкрив для себе цілу країну поетів і революціонерів — чарівну Болгарію. Болгарський народ, його минуле і сучасне, Балкан і легендарна Шипка, трояндові долини і плодоносна Тракія посідають особливе місце в моїй творчості.

Це тема всього мого життя. Вона певною мірою знайшла своє вираження у збірці «Лоза і камінь». Вивчаючи болгарську мову, я охоче перекладаю твори моїх добрих другарів.

Я завжди відчував себе журналістом і публіцистом. Залишаюсь ним і досі. Тому газетна стаття, нарис, дорожні нотатки приводять мене до всюдисущих друзів-газетярів. Газета допомагає глибше проникнути в сутність суспільних явищ, охопити ритм і об'ємність життя. Вона для творчої людини — жива панорама.

В душі я відчуваю безмежну вдячність своєму краю. Там на все життя я відчув смак житнього хліба і джерельної води. Джерела, або живі кринички — так називають їх на Поліссі — б'ють тут з-під кожного пагорка. Звідси витоки моєї творчості.

Поезія — мистецтво, що вірить і вірує у звичайні і прості речі — в правду і любов, в радощі і страждання, в зустрічі і розлуки... Тому автор глибоко впевнений, що вона, Поезія, живе і житиме від роду до роду, з віку до віку.
ЧОРНОБРИВЦІ

Чорнобривців насадила мати

У моїм світанковім краю,

Та й навчила веснянки співати

Про квітучу надію свою.
Як на ті чорнобривці погляну,

Бачу матір стареньку.

Бачу руки твої, моя мамо,

Твою ласку я чую, рідненька.


Я розлуки та зустрічі знаю,

Бачив я у чужій стороні

Чорнобривці із рідного краю,

Що насіяла ти навесні.


Як на ті чорнобривці погляну,

Бачу матір стареньку.

Бачу руки твої, моя мамо,

Твою ласку я чую, рідненька.


Прилітають до нашого поля

Із далеких країв журавлі.

Розквітають і квіти, і доля

На моїй українській землі.


Як на ті чорнобривці погляну,

Бачу матір стареньку.

Бачу руки твої, моя мамо,

Твою ласку я чую, рідненька.

БАТЬКІВСЬКЕ ПОЛЕ

 Тихе батьківське поле

за поліським селом розляглось.

Все чекає когось,

не діждеться когось.

Чує кроки господаря,

чує дотик руки.

І засівом його

наливаються вщерть колоски.

Наливаються

сонцем, вітрами, теплом,

споконвічним,

живим, невмирущим зерном.

 Раннє батьківське поле

змалку нам до роботи прийшлось.

Все чекає когось,

не діждеться когось.

Сіячеве дихання

воно чує щодня.

Той, хто потом зросив його,

той у поля рідня.

Той, хто слухав його

від роси — до зорі —

орачі, сіячі,

а в жнива — всі як є — жниварі.

Всі від поля,

від грудки землі, від зерна,

всіх об'єднує хліб

і турбота одна.
Давнє батьківське поле,

скільки поту за вік напилось.

Все чекає когось,

не діждеться когось.

Хлібороб його потом не раз поливав

сподівання душі,

мов добірне зерно,

у ріллю висівав.

І воно проростало,

бо в ньому, як іскра, жаріла душа,

і живого зернятка

не торкнулась посуха-іржа.

 Хлібне батьківське поле

і мені пізнавать довелось.

Все чекає когось,

не діждеться когось.

Разом з батьком сюди

я хлопчиськом прийшов.

Скільки літ пролетіло,—

я сьогодні тут знов.

Батько якось надвечір,

наче з поля, пішов із життя.

Відчуваю і досі.

його думи-турботи,

його втрати-скорботи,

його зерна-чуття

Щедре батьківське поле,

о, скільки знало ти грому і гроз.

Все чекає когось,

не діждеться когось.

Борозна залишилась —

аж за обрій, за хмари лягла.

Жайвір сіє проміння,

як умілий сіяч, з-під крила.

Тут мені, як і птиці,—

все знайоме у ріднім краю.

В борозні,

у зерні,


у колоссі

я батьківський слід пізнаю.




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   51




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет