Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу



бет41/51
Дата20.07.2016
өлшемі6.47 Mb.
#212764
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   51
ПІД КОЛЮЧИМИ ВІТРАМИ ЧАСУ

Дійшовши свого полудня віку, Михайло Панасович Стельмах написав повість про власне дитинство — «Гу-си-лебеді летять...». Роботу над нею письменник дату­вав 1963—1964 роками. Проте спогади про все, що було відчуто і пережито в ранні літа, які проминули в селі Дяківці (тепер це Літинський район Вінницької обл.), пам'ять про рідних і односельців, про події, що прой­шли колись перед очима, видно, взяли в полон надто сильно. Отож у 1966 році з'явилася ще одна ав­тобіографічна повість — «Щедрий вечір», у якій знову ожили добре знайомі читачам герої попереднього твору.

Можна сказати, що за роботу над оповіддю про ди­тинство Михайло Панасович узявся, досягнувши свого творчого піку. 1961 року Ленінською премією була відзначена його трилогія про долю українського села («Велика рідня», «Кров людська — не водиця» та «Хліб і сіль»). Того ж року вийшов у світ роман «Правда і кривда» — соціально гострий і громадянськи мужній твір, який спричинився до голосних дискусій, оскільки в ньому поставала драма нашого села, затиснутого в лещата жорсткої адміністративної системи з її зневагою до людини, вікових моральних цінностей, будь-якої творчої ініціативи. Але суперечка ішла не лише навко­ло проблематики, пов'язаної, як тоді казали, з наслід­ками культу особи, а й навколо самих творчих прин­ципів письменника. Схильність М. Стельмаха до різкої, зіпертої на .фольклорну традицію поляризації персо­нажів (з одного боку — «боги», з другого — «наволоч»), високий образний лад, зорієнтований на широке вико­ристання метафоричної мови, гіперболи, символіки, крупних планів зображення, — все це не залишалося непоміченим критикою, змушуючи її водночас говори­ти не тільки про сильні сторони роману, а й про «про­довження достоїнств» (тобто, слабини): перенасиченість філософією, інколи — художню невиправданість пате­тичних слів, надуживання «казковими» сценами...

Проте, мабуть, кожен, хто задумувався над сторін­ками «Правди і кривди», відчув на собі силу того, що В. Бєлінський називав пафосом твору (пафос — це «пое­тична ідея», «жива, непереможна пристрасть» худож­ника, це «пристрасть суто духовна, моральна, небес­на»). Пафос «Правди і кривди» цілком суголосний ат­мосфері хрущовської відлиги; в його основі — стверд­ження самоцінності людської особистості, мудрості селянського морального досвіду, в якому чільне місце належить доброті і красі стельмахівських «пророків», «мислителів» і «мадонн», гаряче неприйняття всякого насилля над людиною, уболівання за хлібороба, на яко­го слід би молитися, а не упосліджувати його.

Звичайно, читач повістей «Гуси-лебеді летять...» та «Щедрий вечір» мимоволі впізнавав у дилогії цілий ряд художніх мотивів «Правди і кривди». Мабуть, у кожно­го митця є коло його улюблених ідей, з якими він не розлучається, розвиваючи їх у різних своїх творах. Олександр Блок називав такі наскрізні, найбільш до­рогі автору ідеї його «длинной мьіслью». Була така дума і в Михайла Стельмаха, письменника дуже послідовного у своїх симпатіях і антипатіях, зосередже­ного на болісних перипетіях долі українського села пер­шої половини XX століття. Його устами говорив хлібороб, який протягом віків витворив надзви­чайно колоритний лад життя зі своєю морал­лю, звичаями, якщо хочете — зі своєю естетикою, педа­гогікою, етикою. Поет доброти і краси, він був невід­ступним, коли мова заходила про непроминущі духовні цінності народу, не раз зневажувані, витискувані штуч ними замінниками. Це тепер у школах почали вивчати народознавство, це тепер спалахнув широкий інтерес до традиційної культури, — але ж були й інші часи, коли те ж колядування й щедрування, інщі народні свята і обряди потрапляли в немилість офіціозу, оголошували­ся чимось непотрібним і патріархальним.

У дилогії М. Стельмаха чується полемічний виклик, адресований тим, хто зневажає духовний спадок по­колінь. Звинувачення у «патріархальщині» і «сенти­ментальності» не лякали письменника. Цікаво, що при­страсне слово на захист сентиментальності прозвучало не тільки зі сторінок повісті Михайла Стельмаха «Щед­рий вечір», ай — трохи згодом — зі сторінок роману Олеся Гончара «Твоя зоря». Мабуть, обом доводилося чути, що українці, мовляв, надто мрійливі й сентимен­тальні і що ці риси відчутно позначилися на прозі самих письменників — Стельмаха та Гончара.

Відповіді Михайла Стельмаха і Олеся Гончара дуже схожі. Так, «маленька богиня совісті» Ліда Дударевич («Твоя зоря») запитує дипломата Зоболот'ного:

« — Кириле Петровичу, ми сентиментальний народ? »

І тут же викладає свій погляд:

«По-моєму, хай уже краще бути сентиментальним, аніж черствим та бездушним.



  • Я теж такої думки, — згоджується Заболотний.

  • А мама взагалі вважає, що сентиментальність — це просто ніжність душі, пам'ять, любов...»

Нема сумніву, що з такою позицією солідарний і сам автор «Твоєї зорі», який довіряє найсвітлішим героям свої сокровенні думки.

А Михайло Стельмах своє розуміння сентименталь­ності виклав у ліричному відступі (після розповіді Ми-хайлика про мамину поетичну вдачу): «Цієї уваги до всього доброго, красивого вділила мати й мені. І я теж, як свята, очікую того дня, коли грім розморожує сік у деревах чи коли не зіллям, а хлібом починає пахнути жито. І як досадно буває, що таку любов дехто вважає пережитком чи сентиментами. Я й досі впевнений, що холодноокість збіднює і світ, і душу навіть дуже розум­ним людям».

Звичайно, сентиментальність не зводиться лише до ніжності й антибайдужості. На український націо­нальний характер вона кладе печать тієї перечуленої розслабленості, яку так дошкульно шмагав, скажімо, поет українського зарубіжжя Євген Малюнок. Але зро­зуміла й логіка М. Стельмаха та 0. Гончара, надто у контексті реального наростання серед молоді тенденцій прагматизму, накочування хвиль жорсткості й душев­ної глухоти, примітивізації ідеалів, зведених часом до рівня роботоподібних персонажів відеобойовиків. Мож­ливо, сучасному юному читачеві Стельмахів Михайлик видасться таким собі «інопланетянином», екзотичною людиною з іншої епохи. Але хай не поспішає сьо­годнішній його ровесник дивитися на хлопчика з подільського села зверхньо чи погордливо: у Михайли-ка можна багато чого повчитися: селянської ґрунтов­ності, природної, від батька-матері засвоюваної муд­рості, щирості й відкритості душі, усього того, що про­тистоїть «хворобі віку» — холодноокості.

Лад сільського життя з його естетикою, педагогікою й етикою Михайло Стельмах показував не в якомусь законсервованому стані, а в складній історичній ди­наміці — під колючими вітрами часу.

Колючі вітри часу...

У дилогії йдеться про 1921—1922 роки. «Я мало тоді стрічався з скарбами людського духу, та гріх було б гудити ті часи — вони були по-своєму прекрасні». Ці слова читаємо на перших сторінках повісті «Гуси-лебеді летять...». І хоч вони дещо суперечать об'єктивному змістові повістей, де скарбів людського духу явлено якраз немало, проте з другою частиною авторського зізнання читач дилогії мусить-таки погодитися, навіть якщо якомусь сучасному Михайликові з книжкою Ми­хайла Стельмаха в руках і непросто буде уявити 1921 рік як «по-своєму прекрасний час».

Не забудьмо, що герой М. Стельмаха — хлопчик дев'яти-десяти літ, що дві повісті про нього — це автобіографічна проза. А коли доросла лю­дина згадує своє дитинство, на її вустах з'являється елегійний усміх. Хіба не про вічні чари дитинства, які не вивітрюються з літами, так поетично писав у романі «Жан-Крістоф» Ромен Роллан: «О солодкі спогади, бла­годатні видіння — все життя будуть вони супроводжу­вати нас дзвінким, співучим роєм!.. Подорожі, які здійснюєш дорослим, великі міста, розбурхані океани, небаченої краси пейзажі — ніщо не відіб'ється в душі з такою безпомильною точністю, як ці прогулянки дитя­чих літ чи невибагливий куточок саду, що його ти дитиною, притулившись до вікна, розглядав іноді крізь затуманене твоїм подихом скло...» Та не забудьмо, зрештою, що Стельмахів Михайлик налаштований на казкове сприйняття світу, це поетична душа, яку «видіння казки» не раз бере на свої крила.

-Звичайно, українське село 1921 року жило нелегким Життям. Громадянська війна. Практика воєнного ко­мунізму з її методами примусу. Продрозкладка, якою нова влада, підмінюючи економічні механізми уп­равління адміністративними, реалізувала на селі казар-менну соціалістичну модель. Гостре соціальне розмежу­вання, підсилене недовірою більшовиків до різних верств селянства, з-поміж яких у свої спільники вони брали лише найбіднішу його частину. Все це разом склало основу великої драми українського хліборобства. Ідеї експропріації, встановлення справедливого роз­поділу на основі диктатури пролетаріату визначали дії влади. Лише в березні 1921 року означився перехід до нової економічної політики. Продрозкладку змінив на­туральний податок. Хоча не за горами вже була й сталінська колективізація з її трагічними для села, для всього нашого народу наслідками. Сотні тисяч таких, як Маланка Волик з повісті М. Коцюбинського «Гаіа пгогеапа», мріяли про землю, але змушені були ловити руками марево.

Час надій, класових зіткнень, ілюзій...

Головні розчарування й трагедії ще попереду. Зрозу­міло — для малого Михайлика багато що з тих історич­них реальностей залишилося «за кадром». Та й у сере­дині 60-х років, коли писалася дилогДя, мало кому вдавалося вийти за рамки тодішніх узвичаєних розу­мінь, насаджуваних ідеологічних міфів. Та й подолати існуючі в літературі табу, пробитися до правди, показа­ти масштабніше справжні реалії буття — було дуже й дуже непросто.

Непросто це зрозуміти й сучасному читачеві, адже наприкінці століття він живе у світі інших реалій, йому — на відміну від героя дилогії (та її автора) — відомі гіркі наслідки того «великого соціального експе­рименту», який розпочався у жовтні 1917-го. Цілком можливо, що в нього інша шкала світоглядних цін­ностей. Час нинішніх розчарувань і критицизму стосов­но практики творення «світлого майбутнього» накладає відбиток на сприйняття і художню інтерпретацію М. Стельмахом перших пореволюційних літ, але в нас немає підстав вважати, що насправді все у тому Михай-ликовому подільському селі було не т а к, як пока­зав нам письменник. У нього, письменника, той погляд на речі, який обумовлений його конкретним життєвим досвідом. Він малює людей і обставини так, як він їх побачив, запам'ятав, зрозумів. І було б дивним нама­гання накинути схему сьогоднішніх уявлень і розумінь на ситуацію чвертьстолітньої давності, тим паче — за сумновідомим чорно-білим принципом. Життя завжди багатше за будь-які схеми. І в кожного своє право: у письменника — сказати те, що бажає сказати, у чита­ча — посперечатися чи схвалити.

Отже, яким постає світ Михайликового дитинства у дилогії «Гуси-лебеді летять...» та «Щедрий вечір»?

Тільки-тільки відлютувала громадянська війна. Че­рез село хвилями прокочувалися червоні козаки, геть­манці, січові стрільці, петлюрівці, пройшло, відступаю­чи, військо Пілсудського. У лісах іще блукають ті, кого голова комнезаму дядько Себастіян називає бандитами. З Херсонщини прибивається виснажена жінка з дити­ною, — там голод. Про голод у південних селах гово­рять дядьки в своїх стихійних «політбесідах», згадуючи і про підступну «загряницю», Антанту, розруху. «Ро-щот панам» вони вже дали — поміщицькі маєтки, еко­номії розгромлено, ще «коли настала революція». Неза­можники тепер ведуть суперечки про землю; їм якраз нарізають ділянки з колишнього панського поля.

На сторінках дилогії час від часу звучать репліки, так би мовити, особливостей моменту. «Таке врем'я настало, — каже дядько Себастіян, — одні проклина­ють, а інші живуть ним». По-своєму оцінює зміни, що настали в селі, дід Корній: «...всі дуже нервеними ста­ють та все життя чогось не цінують». Цікаво коментує розвиток подій церковний староста, який до нової влади ставиться недовірливо, причому деякі його критичні репліки влучають у ціль досить точно: «...колись усі були люди, а тепер стали — куркулі, середняки і злидні»; «...що було моїм, то було моїм, а тепер ніхто не добере, де моє, де твоє, а де наше». І всі, здається, сходяться на тому, що живеться погано: про розруху говорять незалежно від того, хто до якої верстви нале­жить, — чи то попадя, яка нарікає, що «тепер не життя настало, а один розор», чи то жінка з голодного краю, яка заламує руки від розпачу: «...коли вже цей розор закінчиться? »

Розор — і разом з тим «по-своєму прекрасний час»...

Читач дилогії М. Стельмаха мусить помітити дві вельми важливі особливості оповіді про життя подільсь­кого села. Воно побачене очима сповненого поетичних візій хлопчика, але в тім-то й річ, що з-за спини Ми-хайлика разпораз визирає... Михайло Панасович. Ба­чення середини 60-х років, коли писалися повісті, на­кладається на бачення 1921—1922 років, коли відбувалася дія. Дитячий погляд коригується дорослим. Звідси — поява ліричних відступів, виголошених ціл­ком «дорослим» голосом. Звідси — і малоприродність деяких сцен, думання і мови Михайлика.

Для психології дитини Михайликового віку загалом характерна схильність говорити «як старий» — наслі­дуючи старших. Але юного героя дилогії заносить інколи на такі патетичні висоти, що в читача починає перехоплювати дух і він запитує себе: і це говорить, так думає дитина 9 — 10 років?! Красива метафора поло­нить автора, заради неї він ладен навіть пожертвувати природністю ситуації.

І не лише заради красивої метафори. Той Михайлик, якого ми бачимо в дилогії, міг би подарувати чимало словесних витворів збирачу мовних скарбів: він так і сипле прислів'ями, рідкісними слівцями. Часом захоп­люєшся ними, але часом і дивуєшся тим, що демонст­рація золотих лексичних розсипів виглядає як са­моціль, як щось не вельми органічне у Михайликових устах.

Дорослий голос відкрито звучить і в ліричних відступах; нерідко це справді поетичні, яскраві моноло­ги, проте можна навести чимало прикладів, коли однозначність, закладена в них, сьогодні ви­кликає внутрішній спротив. Михайло Стельмах, як бу­ло сказано напочатку, тяжіє до різної поляризації пер­сонажів, і це друга особливість оповіді, на яку хотілося б звернути увагу. Дослідники його творчості не без підстав зауважують, що тим самим М. Стельмах про­довжує фольклорну традицію, яка велить гостро розме­жовувати правду і кривду, сили добра і сили зла. Пер­сонажів дилогії «Гуси-лебеді летять...» та «Щедрий вечір» теж легко поділити на «ангелів» і «чортів» (як жартома колись висловився критик І. Світличний сто­совно героїв роману «Правда і кривда»).

Михайлик, його мати та батько, дід і баба, попова наймичка Мар'яна, дівчинка Люба, кобзар Левко, май­стер на всі руки дід Дем'ян, ну і, звичайно, дядько Себастіян — це полюс добра. А полюс зла — улізливий кар'єрист Юхрим Бабенко, «скупий рицар» дядько Во­лодимир, дядько Сергій з його «темною душею»... До внутрішніх драм, суперечливих характерів, до діалектики душі М. Стельмах — принаймні в автобіо­графічній дилогії — якогось глибокого інтересу не вия­вив.

Чи не єдиний виняток — історія з «бандитом» Пор-фирієм, який прийшов до дядька Себастіяна здаватися. Селянин, Георгіївський кавалер, відзначений за хороб­рість самим імператором, роботящий хлібороб, власник тихого хутірця, до якого в 1920 році добралися «недале­коглядні продагенти (!), які мало не на кожного селяни­на дивились як на куркуля чи прихованого ворога», пригрожуючи непокірним «оперативною трійкою», — ось хто такий цей Порфирій, обібраний, принижений, озлоблений, загнаний тяжкою образою в ліс. Сцена його покаяння справляє, може, найсильніше враження в повісті «Гуси-лебеді летять...».

Але зате як плакатно виглядає в цій же сцені дядько СебастіянІ Тонка і людяна душа, тут він приймає каят­тя якось картинно, з волі автора прибравши невластиву йому прокурорську позу.

За цим епізодом вгадується реальна драма, зумовле­на гострими соціальними протиріччями, і саме як дра­му й подає письменник історію з Порфирієм. І все ж мов би якась незрима сила підштовхує автора до однознач­них висновків-присудів: про продагентів, які приклада­ми висадили двері Порфирія і вимели з усіх засіків зерно, сказано майже вибачливо — «недалекоглядні». Зате сам Порфирій — «бандит», «вовкулака».

То, може, і шолоховський Григорій Мелехов «бан­дит»? Сказати так означало б спростити «Тихий Дон», закривши очі на реальні трагічні колізії, які відбито у ньому. Та тільки-но ми наблизились до Порфирія, аби зрозуміти, яка правда рухає його вчинками, як недо­речною стала звична схема, недоладним — слово «бан­дит». Усе виявляється значно складнішим. Можливо, що й дядько Сергій став би зрозумілішим, якби ми про нього дізналися більше... Або: промайнула на якійсь сторінці іронічна згадка про молодого поповича, якого «революція витурила з якогось київського інституту». А чим він, той попович, поганий? Може, вже тим, що — попович?

Концепція «чортів» і «ангелів» неминуче передбачає однозначність, — але ж реальна українська історія 1918—1922 років була далека від неї. Скажете, Михай-ликові все могло являтися і в чорно-білих кольорах. Ну, а що ж досвід Михайла Панасовича, котрий визирає із-за спини свого героя? Час від часу його роздуми про далекі громи громадянської війни з'являються в ліричних відступах, але і в них — однозначність. Скажімо, після епізоду побиття гетьманцями (гайдама­ками «в німецьких залізних черепах») сільського старо­сти Шевка автор у ліричному відступі оглядає минуле з висоти прожитих літ, мовлячи: «Недовго протрималось на чужій зброї оте сузір'я дрібних карликів, яке, до­рвавшись до влади, забуло, що надворі стоїть двадцятий вік. Напхане злобою, затавроване братовбивством і тор­гом землі батьків, це сузір'я дрібних карликів подалось на смітники чужих богів не світити, а гавкати й гарча­ти на землю батьків, по якій уже в ясній задумі ішов ясний ранок...»

Хай так: орієнтацію на «зовнішні сили» у своєму «Заповіті борцям за визволення» осуджував і В. Винни-ченко. Але ж і більшовицький режим на Україні був підпертий чужими — більшовицько-муравйовськи-ми — багнетами. І чому гріх братовбивства покладено лише на одну сторону? Що ж до «гарчання» української еміграції «на землю батьків», то, по-перше, не така вона вже була й однорідна, та дореволюційна еміграція. А по-друге, «гарчання» адресувалося не «землі батьків» (прочитайте хоча б вигнанську поезію Євгена Маланю-ка — і ви переконаєтеся в цьому), а новій владі, що зовсім не одне і те ж. Та й «ясна задума нового ранку» не викликає особливого піднесення...

У середині 60-х все уявлялося однолінійніше, жорст­кішою була межа поділу, — тому й писав М. Стельмах про «безсмертне крило червоного прапора» і «лицарів революції, які шаблями видобували новий світ», з пое­тичним пафосом, захватом. Лише невеличка частина тодішніх українських дисидентів пробивалася до кри­тичніших оцінок. Хоча й вони, як правило, не виходи­ли за рамки концепції соціалізму з людським облич­чям, пов'язуючи реальні біди України зі сталінським спотворенням ленінської моделі соціалізму. М. Стель­мах у дисидентах не ходив, хоча... У повісті «Гуси-ле-беді летять..» є й зізнання про «нечисту силу», яка «розбирала та не прощала мої книги і в кожному рядку вишукувала ворожі прояви, різну апологетику, збочен­ня, селянську обмеженість, селянські дрібновласницькі тенденції і ще якусь погань».

До речі, тоді ж, у середині 60-х, депутат Верховної Ради СРСР Михайло Стельмах разом із Андрієм Ма­лишком та Георгієм Майбородою звернулися із запитом до ЦК КПУ з приводу політичних арештів у середовищі молодої української інтелігенції. Ризикував, отже. Хоч і розумів, що нащадки Юхрима Бабенка можуть не порахуватися з визнаним авторитетом.

Звичайно, революція породила і тип такого ідеаліста, як дядько Себастіян. Із того ж числа романтиків рево­люції, мабуть, і Василь Блакитний, і Микола Хвильо­вий, і багато інших репресованих наших земляків. А якщо брати літературний ряд, то поруч зі Стельмахо-вим героєм могли б стати Чубенко («Вершники» Ю. Яновського), Щорс із однойменної кіноповісті О. До­вженка, Клим Синиця («Лебедина зграя» В. Земляка), Мамай («Древляни» В. Близнеця)...

В етичному кодексі Михайла Стельмаха чільне місце (а може, й головне) відведено чутливості до краси і тому, що кобзар Левко називає душевністю. Легко помітити, що моральні достоїнства героїв дилогії випробовуються саме цими критеріями. Наче узагаль­нюючи цей принцип, хтось із селян формулює дорогу авторові думку так: «Один має душу, як птицю, що під хмарами літає, а другий — мов квочку, що тільки на своїх яйцях сидить». Знову — чіткий «вододіл». Звісно, всі симпатії автора віддано тим, хто ладен зрозуміти красу у всіх її виявах.

Візьміть хоча б того ж дядька Себастіяна. Клопотів ген скільки: нарізає біднякам поміщицьку землю, га­няється за бандитами в лісах Кипорового Яру, воює з підступним Юхримом Бабенком. А все ж цей «рудий одчайдух» не зачерствів, його душа прагне вирватися з буденності. Коли селяни розбирали собі добро з панської економії, дядько Себастіян привіз додому... піаніно. На вершечку його хати — дерев'яний лелека, який скли­кає птахів. І навіть старовинну кам'яну плиту одного разу побачив Михайлик у дворі дядька Себастіяна. Хтось із завзятих сільських господарів поцупив ту пли­ту з кладовища, а голова комнезаму врятував її, відвіз у Вінницю — історикам. І мистецькі вироби діда Демка він захистив від здирницьких податків повітового інс­пектора Юхрима Бабенка, застерігаючи співрозмов­ників (та й нас із вами) від прагматизму: «Горе було б нам, якби душа, пробачте, застрягла десь біля кендю­ха... гріх красу обкладати податками...»

Дядько Себаетіян — захисник краси, як і Михай-ликів тато, котрий служив на крейсері «Жемчуг», а тепер став лісником. Як і Михайлик та дівчинка Люба. Ці діти одного разу рятують безпомічну зранену куріпку, в той час як (знову протистояння!) недобрий дядько Сергій убиває кізочку.

Але найбільша захисниця краси — Михайликова мати. То вона, жінка-берегиня, навчила сина любити роси, калину, ранковий туман, розквітлого соняшни­ка...

За Стельмаховими творами можна вивчати ук­раїнську народну естетику і народну педагогіку. Скільки лайливих слів прозвучало у 60 — 70-ті роки на адресу патріархальщини, якій різко протиставлялася сучасність, а Михайло Стельмах залишився вірним своїй любові до народного обряду, звичаю. Він наче продовжував те, що колись давно розпочав Михайло Максимович (Ї804 — 1873), видатний історик, фолькло­рист, природознавець, письменник. Він написав книгу з народознавства «Дні і місяці українського селянина». Згодом — уже в часи відносно недавні — цю тему підхопив Олекса Воропай (1913 — 1968), автор двотом­ного дослідження «Звичаї нашого народу» (Мюнхен, 1958).

Мальовничою ілюстрацією до теми з народознавства є і Стельмахова дилогія. Перечитайте хоча б ті сторінки повісті «Щедрий вечір», на яких Стельмахові герої, мовби священнодіючи, справляють своєрідні ритуали, продиктовані традицією зустрічання свят-вечора. Убога хатина Михайликових батьків, прикрашена вишитими рушниками й кетягами калини, три хлібини й грудка солі на столі, святешні страви у мальованих полуми­сках — від куті до вареного бобу. Батько поглядом дякує матері за її старання, виносить кожної страви корівчині, а потім, узявши до рук бич од ціпа, стає на порозі, щоб покликати на кутю самого Мороза, Сірого Вовка... Далі — не забарилися й колядники зі звіздоно-шею, «березою» й міхоношею, «козою» й «дідом». Бага то в тих ритуалах призабутого, такого, що непросто відроджувати, повертати до життя.

Є щось язичницьке і в тому, як селяни з книг М. Стельмаха ставляться до землі, оранки, сівби, до насіння й дерев, з якими вони розмовляють, як із живими. Таких сцен є чимало і в дилогії про Михайли-кове дитинство. Письменник не промине нагоди, щоб показати, як жінки тіпають коноплі, прядуть, тчуть, вибілюють полотно; як урочисто проводжають плуга­тарів у поле на оранку; як заклинає й лікує шептуха; як майстровито роблять свою справу гончар чи стель­мах. Призабута тепер естетика праці селянина завжди відтворюється М. Стельмахом з великою любов'ю і по­езією. Він — пристрасний оборонець ладу сільського життя, всього доброго і красивого, що витворено » досвідом українського селянина протягом віків.

Подорослішавши, Михайлик (чия мрія стати пись-СГ) менником таки збулася) мав підстави сказати про пору ^ власного дитинства як про «по-своєму прекрасний час*. Передусім тому, що попри тяжкі нестатки звідав він і Оч радість спілкування з людською добротою і красою, ^4 вбираючи в свою душу отой самий лад хліборобського життя, хай і порушений гострими соціальними катаклізмами. «Гуси-лебеді летять...» та «Щедрий вечір» дають багатий матеріал для засвоєння секретів народної педагогіки, яка у нас як слід не вивчалася. Хоча саме вона, думаю, лягла в основу педагогічних озарінь вели­кого українського вчителя Василя Олександровича Су-хомлинського, який за наріжні камені виховання мав культ матері, праці, рідного слова. Недарма так часто на спадщину В. Сухомлинського посилається автор дослідження «Народна педагогіка» (1985) М. Г. Стель-махович. А могли б у цій праці бути і цілком органічні посилання на автобіографічну дилогію М. Стельмаха, адже письменник цілком солідарний з учителемВасилем Сухомлинським.

Правда, в атмосферу одвічних педагогічних істин, якими, спеціально над тим не задумуючись, живуть дорослі персонажі дилогії, вривається і дещо нове, із «залізним» присмаком. Час жорстоких класових сути чок накладає свій карб на настрої, уявлення людей. Пригадуєте репліки про те, що «всі дуже нервеними стають та все життя чогось не цінують», що «колись усі були люди, а тепер стали — куркулі, середняки та злидні»? Знецінення життя у грізних вихорах грома­дянської війни, культивування нетерпимості — ось пе­ред якими випробуваннями постала народна педагогіка. В історії є моменти, коли класове начало домінує над загальнолюдським, — і наслідки такого домінування трагічні. Бо «кров людська — не водиця, проливати не годиться», — як співав сліпий Андрійко в іншому Стельмаховому романі («Кров людська...»), явно ризи­куючи бути запідозреним в «абстрактному гуманізмі».

Абсолютизація класового приципу веде до роз'єднан­ня людей, ігнорування загальнолюдських цінностей, до намагання виправдати сьогоднішню несправедливість завтрашньою доцільністю, якимись вищими цілями. І ця нова «педагогіка» таки пускає свої паростки в люд­ських душах. Ось дівчинка Люба каже Михайликові про їхню родинну кривду:

« — В нашого діда Революція гарного коня забрала, а взамін поганого дала.

— Бо так треба було, — кажу я словами дядька Себастіяна, і дівчинка погоджується зі мною».

Дуже показова сценка! Так треба задля революції — і все.

Або: «таке врем'я», мовляв, і нічого не поробиш. І Люба, бачите, безмовно погоджується, хоча природно було б замислитися не стільки їй та Михайлику, як тому ж голові комнезаму — а в чому смисл цього «так треба було»? Сьогодні забрали коня, бо «так треба», а завтра? «Ще дуже бідні ми. Та все одно маємо вчитися: так революції треба!» — каже дядько Себастіян, і йому не заперечиш. Учитися слід, тільки чому про революцію мовиться як про якусь самоціль, ніби людина — для неї, а не навпаки?

А іншого разу дядько Себастіян, слухаючи Михайли­кову розповідь про Тараса Бульбу, запитує: «А він, Тарас Бульба, за нас чи проти нас був?» І тут же додає: «.. .Хочу, щоб і ти в такий час знав, хто за кого стоїть: за нас чи проти нас». Справді, у такийчас — час суспільного зламу — історія нерідко ставить питання руба. Але мусимо бачити й те, чим обертається така жорстока історична необхідність. Обертається отим без­апеляційним — він за нас чи проти нас? Дядько Се-бастіян, здається, далекий від логіки наступних років: хто не з нами — той проти нас. Навпаки, він може збагнути того ж Порфирія, він протистоїть демагогічній архіпильності Юхрима Бабенка. Та все ж і в ньому живе небезпечна, все виправдовуюча логіка: «так треба для революції^ І ті уроки «класової» педагогіки падають у дитячу Михайликову душу.

Може, звідси якраз і бере початок відзначена нами раніше схильність до однозначності, деяка пря­молінійність авторських присудів, помножена на фоль­клорну традицію різкого протиставлення персонажів. Так, надто вже карикатурним виглядає інколи Юхрим Бабенко. Прозаїк надмірно шаржує його: «заверещав...висолопивши язика…як побитий пес... квасолисті ніздрі» — ці штрихи лише послаблюють серйозність сутички дядька Себастіяна і Юхрима, якого голова ком­незаму наприкінці дилогії зовсім уже по-казковому пе­рекидає упоперек коня і привозить на громадський суд...

Кожний час, казав Генріх Гейне, дає читачам «нові очі». Можливо, через десяток-другий років автобіо­графічну дилогію М. Стельмаха читатимуть по-іншому, під кутом зору тих питань і розумінь, що їх визначить досвід нових читачів. І це природно.

А нині, коли з часу написання дилогії минуло чверть століття, а її авторові виповнилося б вісімдесят, ми відкриваємо для себе світ дитинства, явлений письмен­ником з могутньою, багатою художньою снагою. «Гуси-лебеді летять...» та «Щедрий вечір» увійшли до великої бібліотеки творів української літератури про дитинство. На полицях цієї уявної бібліотеки — «Історія Уляни Терентіївни» П. Куліша, оповідання І. Франка, новела Ю. Яновського «Дитинство». Це і «Зачарована Десна» О. Довженка, і «Блакитна дитина» А. Дімарова, і «Звук павутинки» В. Близнеця...

Розгорніть цю книжку. Михайлик з подільського села буде вашим співрозмовником. Його широко роз­крита'до добра й краси душа багато промовить допитли­вому розумові і щирому серцю. Промовить передусім про потребу любові до рідної землі, пісні, матері, до коренів роду і народу, до всього доброго, що було витво­рено поколінням і що мусить бути взяте кожним у життєву дорогу.



ВОЛОДИМИР ПАНЧЕНКО, кандидат філологічних наук


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   51




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет