Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу

 

АВТОБІОГРАФІЯ

Народився я 5 грудня 1931 року в сім'ї селян — Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни. Вони були вже в колгоспі — батько плотникував, косив, пиляв осокорчики довгою дворучною пилкою, нишком готувався до екзаменів у вчительський вуз. Мати працювала на різних роботах — полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан.

У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Февдулович Тютюнник, помер — ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час — тоді мені було півтора року — перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав… У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилось рівно сорок (він з 1897 року), його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських етапах...

У 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися удвох: мати двадцятичотирьохрічною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я. Мені тоді йшов шостий рік.

Мій батько, кажуть, був гарний собою, розумний, сильний і з лиця моложавий, бо після першого одруження — на Ївзі Федотівні Буденній (1920 — 1921 рік) — він не знайшов кращого заняття, ніж займатись поезією, геометрією, бондарством. Після того, як батька забрали в тюрму в 1937р., взяв мене до себе батьків брат Филимон Васильович Тютюнник, — мати осталися заміжні за іншим, а я пішов до дядька. Сьогодні я знаю, для чого взяв мене дядько. Він і його дружина, Наталя Іванівна Рябовецька, з сусіднього з нами хутора Троянівка, вчили й виховували мене, а кажучи просто, були моїми батьками. Вони обоє працювали в школі. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала українську мову й літературу. З того часу я запам'ятав «Як упав же він з коня», «На майдані». (...) Я любив і знав казки Пушкіна і безліч українських народних казок, з яких я найбільше люблю й зараз «Котигорошко», — прекрасна казка. Перечитував оце недавно — диво, та й годі...

А до Донбасу, ще коли жив я з матір'ю і татом, добре запам'ятались мені Шевченків «Кобзар», «Під тихими вербами» Грінченка, «Хіба ревуть воли...», «Кайдашева сім'я», «Тихий Дон», тоді ще не закінчений, — третю частину читали, мабуть, тато і мама воювалися за неї: обом хотілося читать. Зійшлись на тому, що вечорами читали вголос.

1938 року віддали мене дядя і тьотя до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів. Думаю, що тут другі мої, сказати б, батьки дотримувались і принципових поглядів щодо української мови, освіти, культури взагалі.

Через два тижні цей клас було ліквідовано за малим контингентом, і я опинився в російському першому класі. З того часу і до 1962 року я розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою, окрім років 1942 — 1949-го, коли я знов опинився в селі біля матері. До цього я був старцем в повному розумінні цього слова. Сталося се так. На початку війни тьотя народила мені сестрицю. А дядю забрали на фронт. Уже в сорок другому році почався голод. Я їв тоді картопляну зав'язь, жолуді, пробував конину — коли вона кипить, з неї багато піни. Люди, дивлячись на змучену тьотю і на нас, голодненьких дітей, порадили мені чкурнути до матері на Полтавщину, щоб легше стало всьому сімейству, — голод як-не-як. Я так і зробив. Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти і порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев'ять сухарів, перепічка і банка меду — земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик.

Ішов рівно два тижні. Через Слов'янськ, Краматорськ, Павлоград (чи Конград), Полтаву, Диканьку, Опішню. А слідом за мною, коли трохи полагодилося із залізницею, приїхала і бідня моя тьотя з грудною сестричкою.

Зажили ми в селі. Потім хату спалила бомба, і ми опинилися в чужих людей — те, що було і в Донбасі: міняли квартиру за квартирою, бо ніхто довго не хотів держати постояльців з двома дітьми. Так і в селі було.

Після Перемоги повернулися дядя і поранений, забинтований уже до смерті Григорій — аж тоді ото я його взнав трохи ближче, бо він мене іноді гладив по голівчині і казав щось хороше, лагідне. Видно, взнав, що я теж устиг настраждатися, хоч і не розуміючи того до пуття.

У 1946 році після закінчення п'ятого класу пішов я в Зіньківське РУ № 7, щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів, і врятували нас із мамою у 47-му: я носив «з города» щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому, в кишені, як порожній гаманець.

Восени нам, ремісникам, вручили атестати слюсарів п'ятого розряду і одвезли машинами до Охтирки. А звідси поїздом — до Харкова, на завод ім. Малишева. Там нам дали гуртожиток (одна кімната — загін на 68 душ) і розподілили по цехах. Став я належати до пануючого класу, ходив через оспівану заводську прохідну... їв по талончиках у цеховій їдальні, одержував 900 крб. щомісяця, доки не закашлявся од іржавчаної пилюки поганим, нездоровим кашлем. І вирішив: додому, додому! В колгосп, до матері! Та ще й закохався був нишком у шилівську-таки дівчинку. Туди, туди! Там — краще, хоч і їсти впроголодь.

Пішов у колгосп. Орав, волочив, косив, погоничував біля волів (їх звали «ледачі») — важко було, а тут ще й з «коханням не повезло», бо хто ж дозволить дівчинці-школярці сидіти біля червоноармійської могилки вечорами, як парубок голий, босий, хати не має, та ще й батько в тюрмі.

Коли це якось восени, саме молотили, кличуть мене до зіньківської міліції. «Утік з Харкова?» — «Ні. Сів, та й поїхав». — «А закон про три роки знаєш?» — «Знаю». — «Ну-от». Обрізали на моєму рам'ї ґудзики — і в КПУ. Потім судили. В залі були мама і я з міліціонером. А за столом — народний суддя і народні засідателі. Дали мені чотири місяці. Колонію знаєте в Полтавській області? Ото я там відбував кару — чотири місяці. Коли мене випускали, табірний бібліотекар сказав мені на прощання: «Тебя выпускают? Ах, жаль, хороший читатель был...» В таборі я взнав Тургенєва і Герцена («Кто виноват?», «Отцы и дети», «Записки охотника»).

А повернувшись додому, прочитав «Кавалера Золотой Звезды» і ненавиджу його й по цей день: я знав уже інших кавалерів...

І знову колгосп. Тепер уже коли заставляли робити щось дуже важке, то натякали, що не тільки мій батько ворог народу, а і я тюряжник. А тут мама приймака прийняли...

Пішов я та й завербувався у Донбас — край мого дитинства. Будував Миронгрес (це під Дебальцевим) і зажив, сказать, самостійною житухою. Навіть посилки матері слав: калоші, матерійки на піджачок тощо. Слюсарював, їздив на машинах, майстрував і т. ін.

У 50-му і до осені 51-го знову жив у дяді і тьоті, працюючи тепер уже в гаражі при шахтобуді Краснолуцької автотранспортної контори.

В листопаді 51-го року — армія. Владивосток... Словом, нині орденоносне Примор'я. Радистом був чотири роки. Отут-то я і взявся за самоосвіту. Та так, що по демобілізації пішов після «законних» п'яти класів спочатку у восьмий, потім у десятий клас вечірньої школи. Токарював у Щотовському вагонному депо — обточував колеса — і вчився.

А далі щасливі п'ять років навчання в університеті на філологічному факультеті, те, що я й любив. І російське відділення — те, до чого я звик, до чого мене готували школа, армія, напівросійське донбаське оточення.

В 1961 році написав першу новелу «В сумерки», і «Крестьянка» її надрукувала. Більше нічого потім не писав: сесія, дипломна робота по психологічному аналізу Л. М. Толстого — словом, ніколи було писати. До того ж пора було заходжуватись женитися, що я й зробив цілком успішно і щасливо.

По тому, як умер Григорій, я знову взявся за писанину, але вже українською мовою. Цей злам вам повинен бути зрозумілий...

Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах — так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава богу, і не розлучуся до самої смерті. І все це на четвертому десятку!.. Ця щаслива подія в моєму житті сталася на шахті № 10 під Комунарськом Луганської області, де я викладав у вечірній школі російську мову та літературу, а жінка українську мову та літературу. Там же сталася ще одна щаслива подія — жінка народила мені сина Михайла. Одного Михайла замордували, може, хоч другому поталанить жити по-людському. Об цім тільки й молю Господа Бога.

А далі що? А далі я поїхав до Києва, де, завдяки зусиллям багатьох людей і в першу чергу Анатолія Андрійовича Дімарова, живу й по сьогодні. В Києві була написана «Зав'язь». Зараз працюю над сценарієм за «Виром» Григорія. Обіцяють з осені запустити фільм, та хтозна, як воно там покаже.

Амінь.

Київ, 30 липня 1966 року

Перша зустріч письменника з читачем (за підписом «Григорий Тютюнник-Ташанский») — оповідання «В сутінки» (рос. мовою: Крестьянка.— 1961. — № 5).

Після закінчення Харківського університету (1962) Гр. Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі. В 1963 — 1964 pp. працює в редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито...». Молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» вміщують новели «Місячної ночі», «Зав'язь», «На згарищі», «У сутінки», «Чудасія», «Смерть кавалера».

Зацікавившись кінематографом, Гр. Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, — створює літературний сценарій за романом Г. Тютюнника «Вир», рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить на редакторсько-видавничу роботу, а згодом повністю віддається літературній творчості.

1966p. вийшла перша його книжка «Зав'язь» (вид-во «Молодь»). «Зав'язь» була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім'я Гр. Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді.

Журнал «Дружба народов» відзначив оповідання Гр. Тютюнника як кращі в своїх публікаціях 1967р.

У 1968р. «Литературная газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Гр. Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій». Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість «Облога» та кілька оповідань.

У 70-ті роки з'являються у пресі — республіканській («Вітчизна», «Дніпро», «Ранок») та всесоюзній («Дружба народов», «Сельская молодежь», «Студенческий меридиан») нові твори Гр. Тютюнника. У Талліні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал «Сельская молодежь» у 1979р. (№ 1) повідомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» — за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо» (Київ, 1972, 1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (Київ, 1978).

Тютюнник перекладав українською мовою твори В. Шукшина: 1978р. у видавництві «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіноповістей «Калина червона»; він перекладав і твори М. Горького («Серце Данко»), І. Соколова-Микитова («Рік у лісі») та ін.

На початку 70-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві «Веселка». Серед його продукції — настільна книга-календар для дітей «Дванадцять місяців» (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), які по-новому розкрили талант письменника.

За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980p.

В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного».

Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством.

1989р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.

Сонце, мабуть, тiльки що зiйшло, бо вiд скирти через тiк i ще далi на стернях лежала довга тiнь у сизiй росi, солодко пахло втоптаним у землю набубнявiлим житом, що вже вкинулося у ключечки, та сухими мишачи ми гнiздами. Звечора мишi лоскотали Климка, гасаючи йому по руках i ногах, пищали раденько, що є їм розвага, i Климко проганяв їх усяк: сукав ногами, кишкав на них сердито - аж доки й заснув.

Уночi йому снилася велика зграя жовтих воронiв iз жовтими горобцями вперемiш. А то була не зграя i не химера опiвнiчна - то був вихор з великого кленового та дрiбного вишневого листя, що знявся над висiлком, коли Климко вийшов у степ за станцiю i востаннє оглянувся назад. Та листяна зграя стовпом стала у пiд небесся, вище й вище, а там здрiбнiла, розсипалася i зникла геть з очей.

Де те листя потiм сiло? Чи, може, воно ще й досi кружляє?..

Климко звiвся на лiкоть, щоб краще була видно шлях, яким йому йти далi, i його затрусило так, що аж зуби за цокотiли вiд терпкого застойного холоду в усьому тiлi.

"Нiчого, - подумав. - Пробiжуся з гори - зогрiюся".

У степу було тихо: Блищали од сонця стернi i ковила понад шляхом, срiблилася важка, обвiшана разочками роси павутина. Вдалинi, мiж телеграфними стовпами й некрутими пагорбами, мрiли рожевi, мов спалахи багать, крейдянi гори. Десь там, бiля тих гiр, чув од людей Климко, було велике мiсто Слов'янськ, а помiж горами, просто на землi, лежала брилами сiль, - бери скiльки здужаєш. Iще чув Климко, що за склянку солi можна вимiняти всякого добра: мисочку чи й двi кукурудзи, вiдерце картоплi чи й хлiба справжнього.

Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старiй матросцi, що була колись голубою, а тепер стала сiра, та ще в дядьковiй Кириловiй дiжурцi. Тiй дiжурцi, як казав дядько, було "сто лiт", i не рвалася вона лише тому, що зашкарубла вiд давньої мазути. Не брали її нi дощi, нi снiг, анi сонце.

Пахла дiжурка паровозом. Уночi вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонцi, пахла ще дужче i пекла плечi та спину.

Климко жив удвох з дядьком Кирилом, вiдколи осиротiв. Жили вони в залiзничному барацi при самiсiньких колiях. I коли мимо гуркотiв важкий ешелон, барак теж нiби зривався з мiсця: двигтiли стiни, дрижала пiдлога, бряжчали шиби у вiкнах, а барак мчав i мчав. Потiм, коли ешелон даленiв, гуркочучи тихiше й тихiше, барак знову зупинявся i стояв, як i ранiш, i пiд вiкнами в нього знову цвiрiнчали горобцi.

Дядько Кирило був машинiстом великого паровоза ФД i ходив на роботу коли як: то вранцi, то вдень, то посеред ночi, коли Климко вже спав.

Повертався вiн завжди несподiвано - з залiзною скринькою в руцi, зморений очима i усмiхнений до Климка.

- Як тут мiй помошничок? Не боявся сам уночi? - питався, бувало, знiмаючи шкiряного картуза з бiлими молоточками, вiд якого на лобi лишався червоний тугий пружок, що нiколи не встигав зiйти до чергової змiни.

Потiм дядько вмивався над великою мiдною мискою, довго з хрускотом у пальцях тручи руку об руку, хоч i сам вiн, i Климко знали, що руки все одно не одмиються.

- Ось побiльшаєш, Климе, i гайда до нас на паровоз, - казав дядько. - Вивчимо тебе на помiчника машинiста i заживемо: разом на роботу, разом з роботи... А так не бачу, коли ти в мене й ростеш.

Умившись, дядько надiвав чисту сорочку i сiдав до столу.

- А давай лишень свої граматки, подивимося, що там у тебе з науками. Це була найбiльша радiсть Климкова - покласти перед дядьком чепурно списанi зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти пiдлогу, де набризкано, i тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам i наварив, - гарячої та запашної.

Про зошити вiн нiколи не боявся, бо тiльки з письма iнколи мав "посередньо".

- О! - дивувався дядько, розгинаючись над столом. - А це що? Треба було написати "холодно", а в тебе "хохолодно"...

Климко на те знiчено одказував:

- То в мене, дя, пiсля великої перерви руки дуже померзли, от воно й хохокнуло.

Дядько, вдоволений, що знайшов помилку, вiдкладав зошити i брався до юшки.

- Ай добра ж, - хвалив, ледь вiдсьорбнувши з ложки. - У-у-у, такої не всяка й кухарка зварить. Вiзьми ж отам у скриньцi гостинець.

Климко знав, що дядько неодмiнно скаже цi слова, проте завжди хвилювався: а що як нi? Що як забуде?

У скриньцi, що пахла так само, як i дядькова дiжурка i картуз, i сам дядько, лежали блискучi ключi й ключики. Климко нiколи їх не чiпав, бо то були дядьковi ключики од паровоза, а лише роздивлявся на них. Ще був у скриньцi молоток, жмутик пухкої бiлої нитковини, великий кухоль, щоб набирати на станцiях окропу i чаювати з грудочкою цукру, та складанйй ножик - рiзати хлiб. У кухлi Климко й знаходив гостинець: пригiрщ пряникiв-срiбноголовцiв, або гроно прозорих пiвникiв на паличках, зв'язаних докупи бiлою ниткою, або ще щось таке.

Увечерi дядько Кирило, чистий, виголений i ясний, знову йшов на станцiю зi своєю скринькою в руцi, i Климко проводжав його аж до паровоза. ФД стояв на запаснiй колiї, ще гарячий вiд недавнього рейсу. З труби ледь-ледь курiв дим, тихо сапала пара з патрубкiв i огортала зморенi колеса - ФД спочивав, сяючи масними чорними боками й начищеною мiддю. Бiля нього i взимку було тепло.

- Ти ж там хазяйнуй, Климе. А вночi спи i не бiйся, - казав дядько. - Вночi воно все так, як i вдень, тiльки й того, що поночi.

I коли Климко бiг потiм назад до барака, дядько всмiхався йому вже з паровозної будки i махав рукою - отако, самими пальцями.

Климко й не боявся ночей, тому що барак майже нiколи не спав увесь. У ньому жило багато людей, всi вони працювали на станцiї, ходили на роботу i поверталися з неї хто коли, отож у барацi хтось та не спав. До того ж стояв барак у такому веселому мiсцi, що його з усiх бокiв осяювали вогнi - зi станцiї, з вагоноремонтних майстерень та вiд шахти, - i вiн плив щоночi в тих вогнях, наче корабель у срiблястому морi.

А скiльки звукiв жило на станцiї вночi! Брязкали сталевими тарелями вагоннi буфери, перегукувалися дударi-стрiлочники, сюрчали у свої сюрчки й вимахували лiхтарями зчiплювачi вагонiв, видзвонювали молоточками по колесах обходчики поїздiв, i мовби десь угорi над станцiєю постiйно, одним голосом дзуремiв шахтний вентилятор. У барацi завжди стояв дух шпал, штибу, котельної пари i полину, що рiс попiд вiкнами. А свiтло звiдусiль малювало на стiнi супроти Климкового лiжкц великi рiзнобарвнi квiти: червоне - маки, синє - волошки, жовте - соняхи, вони мiнилися i тремтiли, як од вiтру в степу... То були казковi, найщасливiшi в Климковому життi ночi.

Вiн отак би й вирiс серед уквiтчаних тих ночей, якби не настали ночi iншi, ночi без вогнiв. Зостались лише звуки, тi, що завжди, але в пiтьмi вони спохмурнiли, поглухiшали i долинали наче з глибокого провалля. У цi чорнi ночi поїзди йшли частiше й швидше, нiж ранiш, але вiд них уже не вiяло сосновими дошками чи теплою пшеницею, мокрим, щойно вийнятим iз шахти вугiллям чи цегляною курявичкою з вiдкритих вагонiв. Од них вiяло лiками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонцi уланками лiтакiв i гармат...

I одної з таких ночей не повернувся на станцiю дядькiв Кирилiв ФД, хоч на нього давно вже чекала нова змiна машинiстiв. Климко цiлу нiч проб лукав тодi на станцiї, вслухаючись у далекi зляканi гудки паровозiв, але так i не почув серед них знайомого. Вiн був один на весь свiт - гудок дядькового ФД, - i Климко впiзнав би його серед тисячi...

Удосвiта на станцiю приїхала дрезина-рейковоз i привезла дядька Кирила, його помiчникiв, старого Кiндратовича, що їздив iще на царських паровозах, i кочегара Славка-гармонiста. Дрезину оточили з усiх бокiв- черговi обходчики, змажчики, стрiлочники, i Климко нiяк не мiг пробитися крiзь той натовп. Вiн побачйв тiльки, що всi познiмали картузи й похилили голови, i закричав, i застукав кулачками в погорбленi спини:

- Пустiть мене!

Його впiзнали i розступилися... Климко побачив лише сиву дядькову чуприну з-пiд брезенту, вчепився за борт кузова, щоб злiзти нагору, але хтось придержав його за плечi й сказав:

- Зараз, синок, зараз подивишся зблизька. Знiмемо - i подивишся.

- Пряме влучення... - квапливо розказував хтось. - У тендер, їх вугiллям побило...

Дядька ховали надвечiр при вiдчинених навстiж дверях барака. Надворi було вiтряно. По коридору шарудiло перше осiннє листя з пристанцiйного скверу i забивалося в тихi кутки. Увiходили мовчазнi зморенi залiзничники в промащених мазутою робах, знiмали картузи, прощалися пошепки з дядьком i знову йшли на роботу; зiтхали i потихеньку схлипували жiнки, якi зiйшлися з усього барака, i тiльки одна серед них, тiтка Мотя з висiлка, плакала вголос i припадала щокою до чорних - їх так i не вiдмили - дядькових рук, складених на грудях. Вона частенько приносила дядьковi чистi, випрасуванi сорочки, що пахли простим чорним милом.

У головах у дядька лежали пучечки живих i сухих квiтiв: чорнобривцi з деповської клумби i гайстри з чиєїсь грядки, сухий деревiй i ковила. Квiти дихали м'яко i ладанно, а дядькiв костюм новий пах Климковi вихiдними днями.

- На кладовищi Климко вже не плакав, а лише здригався вiд холоду в грудях i хрипко зiтхав. Червоно, пiдпливаючи рожевим надвечiрнiм мороком, заходило сонце. А вiтер обтiпував з молодих топольок прижовкле листя i розкидав помiж могилами. Воно застрявало в оградках, прилипало до пам'ятникiв або летiло в степ, рвучи на своєму шляху тонку, ще не стужавiлу по-осiнньому павутину.

На могилу дядьковi поклали його шкiряний картуз iз бiлими молоточками.

Пiсля похорону тiтка Мотя довела Климка до барака, заплакала бiля порога й сказала:

- Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобi тепер дiватися? Хто тепер тебе догляне?

Климко похитав головою i пiшов у барак. Доглядати за собою - зварити їсти, прибрати в хатi, випрати одежину - вiн умiв i сам. Давно вже вмiв...

Климко витер холодними брудними пальцями очi й сiв у своєму солом'яному кублi. На шляху в обидва боки не видно було й душi. Тiльки десь далеко за перелотом, звiдки вiн учора прийшов до цiєї скирти, чулося по-вранiшньому лунке гуркотiння пiдвiд. Воно то стихало, коли пiдводи спускалися у вибалок, то знову гучнiшало, коли вони вихоплювалися на пагорб. А невдовзi понад телеграфними стовпами замаячив довгий нiмецький обоз. Гладкi куцохвостi конi-ломовики хекали парою. Кованi хури з гальмами в передках стугонiли важкими колесами по вкоченiй дорозi. На останнiй пiдводi, що трохи вiдстала вiд обозу, скулившись, сидiв у передку солдат i, видно, куняв - пiлотка зсунулася йому на вухо, плечi обвисли, обличчя вткнулося в розстебнуту вгорi, з пiднятим комiром шинелю. Напроти скирти вiн пiдвiв голову, сказав щось до коней, i вони зупинилися. Климко на всяк випадок глибше врився в своє кубло, а солдат незграбно сплигнув з хури, озирнувся на сонце, червоно блиснувши окулярами, i рушив до скирти. Але, ступивши кiлька крокiв, вернувся назад i прихопив карабiн.