Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу

- Тату, про бога святого, се що таке? - скрикнула Мирослава.

- Нашi союзники,- сказав понуро Тугар Вовк.

- Ах, се мусять бути монголи, про котрих прихiд говорив народ з такою тривогою?

- Так, се вони!

- Нищителi руської землi!

- Нашi союзники проти тих проклятих смердiв i їх громадiвства.

- Тату, се загибель наша! Як не стане хлопiв, то хто буде кормити бояр?

- Не бiйся, не вродилась iще та буря, що здужала б до кореня знищити те пiдле насiння!

- Але ж, таточку, монголи не щадять нi хати, нi двора, нi князiвської палати! Сам же ти не раз оповiдав, як вони подушили князiв пiд дошками.

- I се добре! Нехай їх душать, тих хитрих крукiв! Але боярина не задушили нiякого. Ще раз кажу тобi: се нашi союзники!

- Але ж, таточку, ти хотiв би входити в союз iз тими дикунами, обагреними кров'ю нашого народа?

- Що мене се обходить, хто вони i якi вони? Крiм них ми не маємо виходу. А нехай вони собi будуть i самi злi духи, щоб тiльки помогли менi!

Мирослава, вся блiда, тривожними очима глядiла на свого батька.

Кровавий вiдблиск огнiв, що освiчував околицю, робив його лице страшним i диким i меркотiв на його шоломi, немов обвивав те лице кровавим вiнцем. Вони обоє позлiзали з коней i, стоячи на острiм гребенi гори, глядiли одно на одно.

- Який ти страшний, таточку,- прошептала Мирослава.- Я не пiзнаю тебе!

- Говори смiло, говори, донечко! - сказав з якимсь диким насмiхом батько.- Я знаю, що ти хотiла сказати! Ти хотiла сказати: "Я не можу дальше йти з тобою, я покину тебе, зрадника вiтчини, а вернуся до свого милого, до свого вiрного Беркута!" Скажи, скажи се одверто - i покинь мене. Я пiду, куди веде мене доля, i буду до кiнця життя свого дбати про твоє добро!

Їдовитий голос боярина стався при кiнцi якимсь м'яким, тремтючим, зрушуючим, так що Мирослава вибухла голосним плачем i кинулась батьковi на шию, гiрко ридаючи.

- Ох, таточку,- хлипала вона,- як ти рвеш моє серце! Чим я так тяжко провинилася перед тобою? Я ж знаю, що ти любиш мене! Я... я не покину тебе нiколи! Я буду твоєю служницею, твоєю невiльницею до остатнього вiддиху, лиш не йди туди, не подавай свого чесного iм'я на вiчну ганьбу!

Ридаючи, вона впала батьковi до нiг i обнiмала руками його колiна, обливала слiзьми його руки. Не видержав Тугар Вовк, капнули сльози з його старих очей. Вiн пiдняв Мирославу i мiцно притиснув її до грудей.

- Доню моя,сказав вiн лагiдно,- не жалуйся на мене! Горе наповнило гiркiстю моє серце, гнiвом налило мої думи. Але я знаю, що твоє серце - щире золото, що ти не покинеш мене в днях тривоги й боротьби. Адже ж ми самi тепер на свiтi, нi до кого нам прихилитися, нi вiд кого ждати помочi, а тiлько вiд себе самих. Вибору не маємо. Берiмо помiч, де її знайдемо!

- Таточку, таточку! - говорила з слiзьми Мирослава.- Гнiв проти тухольцiв заслiпив тебе i пхає тебе до загибелi. Нехай i так, що ми нещасливi - а чи для того мусимо бути зрадниками свого краю? Нi, радше згинути нам iз голоду пiд плотом!

- Молода ти ще, доню, горяча, палка, i не знаєш, як смакує голод, як смакує нужда. Я зазнав їх i хочу оберегти тебе вiд них. Не переч же менi!

Ходи, їдьмо до цiлi! Що буде, те буде, долi своєї не об'їдемо!

I вiн скочив на свого коня i шпигнув його острогами. Даремно Мирослава хотiла спинити його - вiн погнав униз горою. Ридаючи, подалась за ним i вона. В своїй непохитнiй, дитячiй вiрi вона все ще думала, що зможе охоронити батька вiд загибелi, вiд вiковистої ганьби - вiд зради свого краю. Вона, бiдна, й не знала, як глибоко її батько був уже застряг у тiм огиднiм багнi, як безповоротно вiн уже впав у безодню, так, що для нього справдi не було iншого виходу, як падати глибше, аж до дна.

Чим дальше з'їздили в долину, тим густiша пiтьма обхапувала їх, тим менше могли що-будь бачити, крiм блимання огнищ i жеврiння вiддалених пожеж. Зате гомiн i рик величезної юрби ставався чимраз голоснiшим, оглушаючим. Дим виїдав їм очi, захапував вiддих у грудях. Боярин простував до першого огнища, що палало серед поля. Се була монгольська сторожа.

Наближаючись, вони бачили п'ять люда в кожухах, обернених волоссям догори, в таких самих пелехатих, острокiнчастих ковпаках, з луками на плечах i з топорами в руках. Аж недалеко варти Мирослава дiгнала батька й сiпнула його за рукав.

- Таточку, богом святим молю тебе, вертаймо вiдси.

- Куди?

- Нi, пропало вже! Пiдемо, але не з униженою просьбою. Пiдемо в гостi - i рад я побачити, чи твої Беркути посмiють тепер виганяти нас!

В тiй хвилi монголи почули прихiд чужих людей i з диким криком похапали за луки та окружили їх.

- Хто їде? - закричали рiзними голосами, то по-нашому, то по-свому.

- Поклонник великого Чiнгiсхана! - сказав по-монгольськи Тугар Вовк.

Монголи стали, витрiщивши очi на нього.

- Ти вiдки, що за один, за чим приходиш? - спитав один, очевидно, начальник сторожi.

- Не твоє дiло,- вiдповiв остро на монгольськiй мовi боярин.- Хто веде вашу силу?

- Внуки великого Чiнгiсхана: Пета-бегадир i Бурунда-бегадир.

- Iди ж i скажи їм, що "Калка-рiка по болотi тече i в Дон упадає". А ми на твiй поворот пождемо коло огнища.

З рабським ушанованням розступилися монголи перед незнайомим приїжджим, що говорив їх мовою та ще й таким певним тоном, до якого вони привикли вiд своїх ханiв та бегадирiв. В однiй хвилi начальник варти здав своє мiсце на другого, а сам, допавши коня, погнав до табору, якої, може, чверть милi вiддаленого вiд вартового огнища.

Тугар Вовк i Мирослава позлазили з коней, яких дехто з вартових зараз узяли, обчистили, напоїли й прип'яли на мужицькiй, житом засiянiй нивi.

Приїжджi гостi приступили до огнища, грiючи над ним руки, в якi щипав їх весняний нiчний холод. Мирослава тремтiла цiлим тiлом, мов у лихорадцi, вона була блiда i не смiла пiднести очей на батька. Аж тепер, почувши з батькових уст монгольську мову i побачивши, з якою пошаною монголи сповняли його волю, вона догадалася, що батько її не вiднинi знається з тими страшними нищителями рiдної землi i що правдивою мусить бути та вiсть, яка глухо шепталась при дворi князя Данила, немов то Тугар Вовк у битвi пiд Калкою зрадив Русь монголам, виявивши їм наперед цiлий план битви, уложений руськими князями. Правда,- говорили вiстi,- доказу на те певного нема, а то б бояриновi прийшлось понести голову на колоду; боярин стояв у битвi в першiм рядi i при першiм замiшанню взятий був до неволi.

Але дивним видавалось декому його швидке увiльнення без окупу, хоч боярин божився, що монголи випустили його, шануючи його хоробрiсть. Дiло було темне, а тiльки те було певне, що при княжiм дворi всi почали якось сторонити вiд Тугара, i сам князь не довiряв йому так, як довiряв давнiше.

Боярин вкiнцi почув тоту змiну i попросив у князя даровизни землi в Тухольщинi. Не допитуючись, для чого задумав боярин покидати Галич i для чого хоче закопатися в такiй лiсистiй пустинi, та й ще з молодою дочкою, князь Данило дав йому даровизну - очевидно, рад був його позбутися. I при вiд'їздi з Галича якось холодно прощалися всi з боярином, довголiтнiм товаришем оружжя. Все те згадала тепер в однiй хвилi Мирослава, i все те, що тодi дивувало й гнiвало її, стало тепер ясне й зрозумiле перед її очима. Так, значиться, вiстi й шепти говорили правду! Так, значиться, батько її вiддавна, вiд десятьох лiт був у порозумiнню з монголами, був зрадником! Мов придавлена, мов пiдкошена тою гадкою, похилила Мирослава свою прегарну голову додолу. Серце її болiло дуже; вона чула, як у ньому одна за другою рвалися найсильнiшi й найсвятiшi нитки - нитки дитячої любовi й поважання. Якою самiтною, якою круглою сиротою чула себе вона тепер на свiтi, хоч тут же коло неї сидiв її батько! Якою нещасною чула вона себе тепер, хоч батько недавно ще запевнював її, що все робить для її щастя!

Але й боярин сидiв тепер якийсь невеселий: його рiшуче серце тисли, очевидно, якiсь важкi думи. Не знати, про що думав вiн, але його очi глядiли не змигаючи в полум'я огнища, слiдили уважно за тим, як догорали червонi, мов розжарене залiзо, полiна, як трiскали в огнi, злизуванi полум'ям. Чи се було спокiйне думання чоловiка, що дiйшов до своєї мети, чи, може, яке тривожне прочуття будущини холодною рукою вхопило його за серце i печать мовчання положило на його устах? Тiльки ж вiн, старий, розважний чоловiк, уникав погляду Мирослави, лиш глядiв i глядiв у огнище, на миготячi iскри та попелiючi полiна.

- Доню! - сказав вiн вкiнцi стиха, не пiдводячи на неї очей.

- Чому ти вчора не вбив мене, тату? - прошептала Мирослава, насилу здержуючи сльози в очах. Голос її, хоч тихий, дунув на боярина ледовим холодом. Вiн не знайшов на те питання вiдповiдi, i мовчав, i вдивлювався в огнище, поки не прибiг вартiвник з табору.

- Внуки великого Чiнгiсхана шлють свiй привiт новому друговi i просять його до свого шатра на воєнну раду.

- Ходiмо! - сказав коротко боярин i пiднявся з мiсця. Мирослава встала також, але ноги її вiдмовляли послуху. Та не час було тепер вертатися. В однiй хвилi монголи привели їх коней, висадили Мирославу i, окруживши їх обоє, повели до табору.

Монгольський табор був розложений у величезнiм чотирокутнику i обкопаний глибоким ровом. В кождiм боцi чотирокутника було по дванадцять входiв, окружених оружною вартою. Хоч неприятель нiякий не грозив таборовi, то все-таки його стережено чуйно - таке вже було воєнне правило монголiв, зовсiм у суперечнiсть iз християнським рицарством, яке не дорiвнювало монголам анi в вiйськовiй карностi, анi в умiлостi тактики та кермовання великими масами.

Вартовi при входi табору дикими голосами перекликалися з вартовими, що вели боярина з донькою, а потiм переняли незвичайних гостей i повели їх до шатра своїх начальникiв. Хоч i як придавлена була Мирослава своїм болем i стидом, що випалював гарячi рум'янцi на її дiвочiм лицi, то все ж вона була надто смiлої вдачi, надто свобiдно i по-рицарськи вихована, щоб не зацiкавитися розкладом табора i всiм новим та невиданим окруженням.

Бистрим оком окинула вона проводжаючих її вартових. Низькi, пiдсадкуватi їх постави, повбиранi в овечi кожухи, через якi перевiшений був у кождого лук i сагайдак зi стрiлами, виглядали мов медведi або якi iншi дикi звiрi.

Лице без заросту, з вистаючими вилицями i пiдочними кiстьми, з маленькими i глибоко впалими очима, що, ледве блищалися з вузьких, скiсно прорiзаних повiк, з невеликими, приплесканими носами, виглядали якось гидко, вiдразливе, а жовтава їх барва, що в вiдблиску огнищ переливалася в якийсь зеленкуватий вiдтiнок, робила їх iще страшнiшими та вiдразливiшими. З похнюпленими додолу головами i з горляною, спiвучою мовою, вони подобали на вовкiв, що шукають, кого б пожерти. Шатри їх, як Мирослава зблизька приглянулася, зробленi були з войлоку, розп'ятого на чотирьох жердках, зв'язаних угорi докупи, i накритi були вверху для забезпеки вiд дощу великими шапками з кiнської шкiри. Перед шатрами стояли на жердках понастромлюванi людськi голови, кровавi, з застиглим виразом болю i розпуки на блiдих, посинiлих, свiтлом огнищ дивовижно освiчених лицях.

Холодний пiт виступив на чоло Мирослави на сей вид; її, геройську, смiлу дiвчину, не мучила думка, що швидко й її голова так само стримiтиме де-будь перед шатром якого монгольського бегадира. Та нi, вона волiла б тепер тлiти в пожежi i стримiти як кровавий трофей перед шатром побiдителя, анiж своїми живими очима оглядати тi трофеї, з яких кождий недавно ще був живим чоловiком, думав, працював i любив,- анiж iти здовж оцього страшного табору на безчесне, зрадницьке дiло!

"Нi, нi,думалось їй,- не буде того. Я не пiду дальше. Я не стану зрадницею свого краю! Я покину батька, коли не зможу вiдвести його вiд його проклятого намiру".

Тимчасом вони станули перед шатром начальника Пети, любимця Батиєвого.

Шатро не вiдзначувалося вiд iнших шатрiв зверха нiчим, окрiм прип'ятої на його вершку жердки з трьома бунчуками: зате всерединi було далеко пишнiше, по-азiатськи уладжене. Тiльки ж анi боярин, анi Мирослава до середини шатра не входили, бо начальникiв монгольських застали перед шатром, коло огнища, на котрiм невiльники пекли двох баранiв. Побачивши гостей, начальники схопилися всi враз на рiвнi ноги i похапали до рук свою зброю, хоч, впрочiм, не поступилися з мiсця, щоби стрiчати їх. Знаючи монгольський звичай, боярин кивнув доньцi, щоб лишилась позаду, а сам, знявши з голови шолом, а з плечей лук, приступив до них з поклоном i став мовчки, з похиленими до землi очима, на три кроки перед головним начальником Петою.

- Вiд якого царя приносиш нам вiсти? - спитав його Пета.

- Я не знаю нiякого царя, крiм великого Чiнгiсхана, пана всього свiта! - сказав боярин. Се була звичайна формула пiддання. Пета тодi поважно, але радо, простяг бояриновi руку.

- Впору приходиш,- сказав Пета,- ми дожидали свойого союзника.

- Я знаю свiй обов'язок,- сказав Тугар Вовк.- В однiм лишень я переступив ваш звичай: я привiв доньку свою до табору.

- Доньку? - сказав зачудований Пета.- Хiба ж ти не знаєш, що звичай наш забороняє женщинам вступати в збiр воякiв?

- Знаю. Але що ж я мав зробити з нею? У мене нема дому, нi родини, нi дружини! Крiм мене i великого Чiнгiсхана, вона не має нiякої опiки! Мiй князь рад був позбутися мене зi свого мiста, а тi проклятi смерди, мої невольники, збунтувалися против мене.

- Але все ж таки тут вона не може лишитися.

- Я прошу внукiв великого Чiнгiсхана позволити їй лишитися нинiшню нiч i завтрашнiй день, поки не винайду для неї безпечного пристановища.

- Для другiв наших ми гостиннi,- сказав Пета i потiм, обертаючись до Мирослави, вiн сказав ломаною руською мовою:

- Зблизись, дивчина!

Мирослава аж затремтiла, почувши тi зверненi до себе слова страшного монгольського начальника. Повними ненавистi й погорди очима глядiла вона на того нищителя Русi, зовсiм не слухаючи його слiв.

- Зблизись, Мирославе! - сказав її батько.- Великий начальник монгольського вiйська ласкавий до нас.

- Не хочу його ласки! - вiдказала Мирослава.

- Зблизись, розказую тобi! - сказав грiзно боярин. Мирослава неохiтно зблизилася.

Пета своїми малими, блискучими очима поглянув на неї.

- Гарни дивчина! Жаль, що не остатись. Гляди, дивчина, на свiй тат. Будь вiрна велики Чiнгiсхан. Велика ласка буде! На тобi, дивчина, отеє коко, з вашого князь Мстислав. Знак безпеки. Покажи монгольськи вояк – усi пропустить, нiчого злого не зробить. А тепер до шатра!

З тими словами Пета подав Мирославi зi свого пальця великий золотий перстiнь, здобутий ним у битвi над Калкою з князя Мстислава. На перстенi був великий золотисто-зелений берил iз вирiзаними на нiм фiгурами.

Мирослава вагувалася, чи приняти дар вiд ворога,- може, навiть, заплату за батькову зраду.

- Вiзьми, доню, сей знак вiд великого внука Чiнгiсхана,- сказав

боярин.- Се знак його великої ласки для тебе, дає тобi безпечний прохiд у монгольськiм таборi. Нам бо прийдеться розстатися, доню. Їх воєнний звичай забороняє женщинам бути в таборi. Але з тим перстенем ти можеш беспечно приходити i виходити, коли тобi запотребиться.

Мирослава ще вагувалась. Але, втiм, нова якась дума шибнула їй у голову - вона взяла перстiнь i, вiдвертаючись, урваним голосом сказала:

- Дякую!

Перший забрав голос Пета, головний начальник сього вiддiлу, чоловiчок лiт коло сорока, тип монгола: невеличкий, повертливий, з хитро мигаючими, малими, мов мишачими, очима.

- Сiдай, гостю,- сказав вiн до боярина.- Коли скажем тобi, що ми дожидали тебе, то нехай се буде найвища похвала твоєї вiрностi для великого Чiнгiсхана. Але все-таки ти троха запiзно прийшов. Вiйсько наше жде вже третiй день, а великий Чiнгiсхан, виправляючи нас на захiд, до краю рабiв своїх Арпадiв, наказував нам довше трьох день без потреби нiде не задержуватись. Брат наш, Кайдан-бегадир, що пiшов через край волохiв, буде перед нами в домi Арпадiв, здобуде їх столичне мiсто, а яку ж славу ми принесемо з того походу?

На те сказав боярин:

- Я порозумiв слова твої, великий бегадире, i ось що вiдповiм на них.

Вiрний слуга великого Чiнгiсхана не мiг швидше прибути до вашого табору, бо аж учора дiзнався про ваш похiд, а дiзнавшися, прибув зараз. Про задержку не журися. Шляхи нашi хоч неширокi, але безпечнi. Брама в царство Арпадiв стане вам отвором, лиш тiлько застукайте.

- Якi шляхи i в чиїх руках? - спитав коротко Пета.

- Один шлях дуклянський, горi Сяном-рiкою, а потiм через низький гiрський провал. Шлях широкий i вигiдний, топтаний уже не раз руськими й угорськими воєнними силами.

- Далеко вiдси?

- Вiдси до Перемишля два днi ходу, а з Перемишля до гiр iще два днi.

- Хто стереже?

- Стережуть його нашого князя бояри, що на нiм поробили засiки. Але бояри нерадо служать князевi Даниловi Романовичу, нерадо стережуть засiкiв. Мала обiцянка склонить їх на сторону великого Чiнгiсхана.

- Але чому ж досi ми нiкого з них не бачили в нашiм таборi? - спитав Пета.

- Годi їм, великий бегадире. Народ, серед якого вони живуть i який мусить поставляти оружних людей для оборони засiкiв, нерадо зносить їх власть над собою. Дух бунту i непокори живе в народi. Серце його тужить за давнiми порядками, де не було нi князiв, нi власти, де кожда громада жила для себе, а против спiльного ворога всi дружилися по добрiй волi i вибирали та скидали свою старшину. В отсих горах живе один дiд, що його прозвали бесiдником, i той роздуває полум'я непокори в iм'я тих старих порядкiв. Народ глядить на бояр, мов пастухи на вовка, i скоро би только побачив, що бояри тягнуть у сторону великого Чiнгiсхана одверто, то побив би їх камiнням. Коли ж за приближенням вашої сили бояри пiддадуться вам i вiддадуть вам засiки, народ пирсне, як полова вiд вiтру.

Пета слухав уважно бесiди боярина. Насмiх i погорда заблискотiли на його тонких губах.

- Дивнi ж у вас порядки! - сказав вiн.- Князь бунтує против своїх слуг, слуги против князя, князь i слуги против народа, а народ против усякої властi! Дивнi порядки! У нас, коли дрiбнi ватажки хотiли бунтувати проти великого Чiнгiсхана, то той згромадив їх до свого аула i, окруживши аул своїми вiрними синами, велiв настановити вiсiмдесят великих кiтлiв на гранi i налити їх водою, а коли вода закипiла, то, не розбираючи нiчиєї вини, велiв у кождий котел вкинути по два бунтiвники i варити їх так довго, поки тiло зовсiм не вiдкипiло вiд кости. Тодi велiв повиймати голi кiстяки з кiтлiв, посадити їх на коней i повiдвозити до пiдвладних їм племен, щоб тi на примiрi своїх ватажкiв училися послуху й покори великому Чiнгiсхановi. От так би й вас її вчити. I ми навчимо вас її. Дякуйте богам, що зiслали нас до сього краю, бо коли б не ми, то ви, певно, мов тi голоднi вовки, пожерли б однi других.

Кров постила бояриновi в тiлi при тiм оповiданню монгола, але вiн нi словечка не вiдказав на се.

- Ну, а який же ваш другий шлях? - спитав дальше Пета.

- Другий шлях тухольський,- вiдповiв боярин,- хоч вужчий i не так рiвний, але зате ближчий i рiвно безпечний. На тiм шляху засiкiв нема, анi княжих бояр нема. Самi хлопи пильнують його.

- Хлопiв ваших ми не боїмося! - сказав з погордою Пета.

- I нiщо їх боятися,- пiдхопив боярин.- Вони ж без оружжя i без умiлости воєнної. Тим шляхом я сам можу вам бути провiдником.

- Але, може, на арпадськiй сторонi тi шляхи сильно замкненi?

- Тухольський не замкнений зовсiм. Дуклянський замкнений, але не дуже сильно.

- А довга дорога тухольським шляхом до краю Арпадiв?

- Для оружних мужiв до Тухлi день ходу. В Тухлi переночувати, а разом зо свiтом у дорогу, i на вечiр будете вже на рiвнинi.

- А дуклянським?

- Вчисляючи, кiлько часу треба на понищення засiкiв, три днi ходу.

- Ну, то веди нас тухольським! - сказав Пета.

- Дозволь менi слово сказати, великий бегадире,- сказав один iз начальникiв монгольських, мужчина величезного росту й геркулесової будови тiла, з лицем темно-оливкової барви, одiтий у шкiру степового тигра, що все разом аж надто свiдчило про його походження з туркоманського племенi.

Се був страшний, безтямно-смiлий i кровожадний войовник, Бурунда-бегадир, супiрник у славi з Кайданом. Монгольськi загони, якi вiн провадив, лишали по собi найстрашнiшу руїну, найбiльше число трупiв, найширшу рiку пожеж.

Вiн безмiрно перевищав Пету своєю вiдвагою; перед його шатром кождого вечора було два рази бiльше свiжих голов, нiж перед шатром усякого iншого вояка. Але Пета не завидiв йому тої смiлостi, чуючи надто добре свою перевагу над Бурундою в штуцi ведення великих мас i кермовання великими битвами та походами. Вiн радо пускав Бурунду на найнебезпечнiшi мiсця, держав його в запасi на найтяжчу, рiшучу хвилю, немов непоборний залiзний таран,- а тодi пускав його з вiддiлом "кровавих туркоманiв" довершувати побiди.

- Говори, брате Бурундо! - сказав Пета.

- Дозволь менi з десятитисячним вiддiлом iти тухольським шляхом, а ти сам простуй на дуклянський. Перейшовши на арпадський бiк, я вдарю зразу на тих, що стережуть дуклянського шляху, i прорiвняю тобi дорогу.

Пета з подивом глянув на Бурунду, немов се перший раз вирвалось тому рубацi з уст таке розумне слово. I справдi, план Бурунди був хоч i смiлий, та зате дуже розумний, i Бурунда був єдиний смiльчак до виконання сього плану.

- Добре,сказав Пета,- нехай буде по-твойому! Вибирай собi воякiв i рушай з ними зараз завтра.

- Позвольте ще й менi слово сказати, великi бегадири,- сказав Тугар Вовк.

- Говори! - сказав Пета.

- Коли воля ваша слати часть своєї сили тухольським шляхом,- а всеї задля тiсноти шляху й я не радив би слати,- то позвольте менi пiти наперед з невеличким вiддiлом i заняти вхiд того шляху, заким iще тухольськi смерди дiзнаються про ваш прихiд i завалять його засiками.

- Добре, йди! - сказав Пета.- Коли хочеш вирушити?

- Зараз, щоб iще завтра на пiвдень сповнити своє дiло.

- Коли так, то нехай буде конець нашiй радi i нехай боги щастять нашiй зброї! - сказав Пета, встаючи з мiсця. Встали й iншi начальники. Тугар Вовк просив Пету, щоб визначив для нього вiддiл смiлих мужiв, а сам пiшов до шатра покрiпитися i попрощатися з донькою.

В темнiм шатрi на лiжку, покритiм м'якими, зра-бованими перинами, сидiла Мирослава i гiрко плакала. По всiх страшних i несподiваних вражiннях сього вечора вона аж тепер мала час зiбрати свої думки, розглянути добре своє теперiшнє положення, в яке втягнув її батько.

Положення те було справдi страшне, бачилось навiть - безвихiдне. Батько її - зрадник, монгольський слуга; вона - в монгольськiм таборi, напiвгiсть, напiвбранка, а на всякий спосiб кругла сирота. Бо навiть остання її пiдпора - непохитна вiра в свiй пророчий сон, у благословенство матерi i в своє любовне щастя з Максимом,- i тота вiра тепер, при холоднiй розвазi, зачала похитуватись, кровавлячи її серце. Бо яким лицем стане вона тепер перед Максимом? Якими словами розповiсть йому про свiй - добровiльний чи недобровiльний? - побут у монгольськiм таборi? Мов гадюки, вертiли її серце тi питання, i вона дала сльозам волю i плакала, мов з життям своїм прощалася.

Батько тихими, тривожними кроками приступив до неї, положив руку на її плече,- вона не пiдводила голови, не рушалась, не переставала плакати.

- Доню Мирославе,- сказав вiн,- не плач! Дасть бог, усе ще добре буде!

Мирослава мов не чула нiчого, сидiла недвижно, холодна, безучасна.

- Забудь того смерда! Гарна будучнiсть чекає тебе, а вiн... Що вiн!

Завтра в полудне вiн упаде трупом вiд мойого меча.

- Хто? - скрикнула Мирослава роздираючим серце голосом.

Боярин злякався того голосу i вiдступився вiд дочки, що зiрвалась на рiвнi ноги.

- Хто впаде трупом? - повторила вона.- Вiн, Максим? Ти ведеш напад на Тухлю?

- Та нi, нi! - вiдпекувався боярин.- Хто се сказав тобi?

- Сам ти сказав! -наставала на нього Мирослава.-Тату, скажи менi правду, що задумуєш? Не бiйся за мене! Я тепер i сама вже добре бачу, що не можу бути Максимова, через тебе не можу бути! О, ти розумний, ти хитрий! Ти допровадив до свого! Не для того я не можу бути Максимова, що вища вiд нього родом,- о, нi! Я нижча вiд нього, я чую себе безмiрно нижчою вiд нього, бо вiн чиста, чесна душа, а я дочка зрадника, може й сама зрадниця! Так, тату! Ти дуже хитрий, такий хитрий, що аж себе самого перехитрив! Ти кажеш, що мого щастя бажаєш, а ти вбив моє щастя. Але нехай i так! Що з мене за хосен? Тiлько скажи менi, що ти задумуєш напротив нього?