МІФОЛОГІЧНА ПРИРОДА ПОВІСТІ ІВАНА ФРАНКА "ЗАХАР БЕРКУТ"

Українська література XIX століття має чимало творів, у яких міфологізованість змісту очевидна. В "Енеїді" І.Котляревського і "Марії" Т.Шевченка, в "Лісовій пісні" Лесі Українки і "Тінях забутих предків" М.Коцюбинського розгорнуті авторські версії світобачення, збудовані на певних міфологічних концептах.

Серед названих творів своєрідне місце посідає й повість І.Франка "Захар Беркут". У ній чітко окреслений міфологічний центр, який виступає системо-утворювальним фактором для змістової структури твору. Маємо на увазі розказану Максимом Беркутом легенду про богиню смерті Морану та "животворного царя велетнів". Сама номінація фантастичних персонажів розкриває ідейно-тематичний задум письменника: він змальовує жорстоку боротьбу між життям і смертю за панування над конкретною територією. Простір протистояння значно розши­рюється протягом оповіді. Спочатку це тухольська "кітловина", Карпатські гори, далі - Київська Русь, ще далі - Україна в трансчасовому вимірі. У кожному випадку життя і смерть уособлені в протиставлених силах: тухольцях і загоні Бурунди, народі Київської Русі і поневолювачах, українцях і абстрактно окреслених чужинцях.

Наведеними фактами міфологізм повісті "Захар Беркут" не обмежується. Є підстави вважати, що легенда кардинально впливає на формування змісту всього твору. Уже в першому її реченні ("Давно те, дуже давно діялося, ще коли велетні жили в наших горах"') і.Франко іде за класичним зразком міфотворення, шукаючи в первісних часах витоки пізніших процесів. Він, сказати б, створює міфологічний код, яким запрограмує всю повість, вивершить змальовані події в цілісну картину, в якій прочитується авторське бачення національних перспектив України. Перед нами вимальовується фантастичний терен смерті, поданий у вигляді заклятого озера, що несе всьому живому загибель. Патронат Морани увічнює таке становище. Отож наявна висхідна точка - з неї починає рух сюжет легенди. Виявляється, трагічну дійсність можна змінювати. Цар велетнів, розбивши своїм молотом стіну і випустивши з озера мертву воду, спричиняє дивовижну метаморфозу в природі. "Ціла околиця раптом ожила; дно озера зробилося плодючою долиною і зазеленілося буйними травами і цвітами"². Можливість зміни на краще - один із наріжних каменів у погляді І.Франка на українську історію. І хоча цар велетнів перетворений Мораною на камінь, оптимістичне начало в легенді переважає.

Та суть оповіді, як часто трапляється, розкривається насамкінець: "Кажуть, - говорить Максим, - що колись Морана ще раз ізбере свою силу, щоб нею завоювати нашу Тухольщину, але отсей заклятий Сторож упаде тоді на силу Морани і роздавить її собою"³, Перенесення у майбутнє остаточного розв'язання проблеми дає змогу письменнику, по-перше, розгорнути зміст твору, по-друге, не втратити позитивної рецепції сучасної йому національної . ситуації. Для нього сюжет легенди повинен повторитися, але за інших обставин і з трохи іншою розв'язкою, оскільки планується повне знищення злої сили Морани. І.Франко не хоче ставити крапку в сповненій трагізму українській історії і бачить вихід у майбутньому. Йому потрібен простір, який і дає незакінчена легенда. За такої умови всі подальші події повісті є продовженням міфологічного сюжету з наперед визначеним фіналом - перемогою життя над смертю. Діючою особою цього сюжету стає український народ. Він бере участь у боротьбі двох вищих сил. До перемоги, звичайно, далеко, але шанс не втрачено.

Найбільше до проаналізованої легенди дотич-ні перші події в межах тухольської "кітловини", Письменник підтримує високий ступінь міфологізації зображеного. Життя тухольської громади багато чим скидається на ритуальне дійство (згадаймо збір на копу та її проведення, де все перейняте культом "старих богів"). Звертання до Дажбога-Сонця традиційні, скрізь панує повага до_опікуна Сторожа. Образи-символи липи, посадженої царем велетнів на знак перемоги над "Мораною, беркута та інших "знаків, духів» що оздоблюють ворота_селян, святого каменя-Сторожа створють~загальне мїфологічне тіло, необхідне для того, щоб підпорядкувати реальний світ фантастичному.

Для підтримки зв'язку з царством богів та велетнів усім характеристикам персонажів-людей та їхніх об'єднань потрібно надавати абсолютизованого чи гіперболізованого характеру. Це й робить Іван Франко, змальовуючи тухольську громаду та її членів. У творі постає практично ідеальне суспільне утворення, а час його існування подається як "золота доба" (принаймні її завершення) нашого народу. Змальована спільнота відзначається рівністю і духовною спорідненістю громадян: у них єдині права й обов'язки, міфи та історична пам'ять, господарські угіддя, високий ступінь солідарності й чітко визначена генеалогія (до речі, міфологічна). Етнічно-родова кристалізація при цьому набуває таких вимірів, які дають змогу спостерігати монолітний суспільний організм, здатний вирішувати надзавдання типу військової перемоги над мілітарно переважаючим противником, прокладання дороги в непрохідних горах. На такій основі єдність народу проголошується найбільшою цінністю.

Вказана кристалізація посилюється ще й наявністю етнічно-родового ядра - людей, що уособлюють традицію, користуються авторитетом, наділені мудрістю. Простежується об'єднувальна роль Захара Беркута та інших тухольських старійшин. Герої - речники волі одноплемінників, легітимність їхньої влади заснована на демократизмі, справедливості, відкритому виявленні думок. Невіддільність від решти членів громади робить старійшин носіями морально-етичних норм, прийнятих для більшості. Навколо них – духовна аура, яка цементує суспільні підвалини, визначає загальні правила життєдіяльності.

Закономірно, що ритуальний аспект існування тухольців набуває великого значення. Він по суті є неписаним правовим кодексом - системою законів, яких дотримуються всі. Поруч із суто язичницькими обрядами І.Франко вводить у текст повісті символи (наприклад, копне знамено), що мають ідеологічне спрямування, і акцентує в межах одного селища принципи, вагомі для сильного, процвітаючого суспільства, здатного забезпечити національне буття народу.

Критики неодноразово писали про утопічність політичної позиції автора повісті "Захар Беркут". Здається, потрібно дещо скоригувати. Виводячи генеалогію "руського роду" "з рук добрих, творчих духів", письменник не може послугуватися спрощено реалістичними критеріями в змалюванні суспільної дійсності. Він конструює еталон, образ "національного раю", будуючи автентичний світ Тухлі на принципах узгодження з тією частиною вищих сил, що уособлюють добро і справедливість. Гармонія людини і загалу, демократичність політичного ладу, зміцнення захисних можливостей народу в такий спосіб канонізуються, включаються в розряд абсолютних вартостей.

Носієм усього цього виступає герой з абсолютизованими рисами. Масштабністю свого внутрішнього світу Захар Беркут давно привернув увагу дослідників. Автор планомірно вписує його в параметри . "титана духу". Враховуючи Ще й надприродну властивість героя передбачувати майбутнє, можна стверджувати, що він, сказати б, показує вплив легенди про царя велетнів на зміст повісті. Типологічне зіставлення двох персонажів показує, що обидва вони несуть краю звільнення, наділені незвичайною силою для боротьби з ворогом, відзначаються високою жертовністю. Більше того, з допомогою тухольського ватажка письменник розгортає невизначену в легенді ідею "животворного" впливу на навколишній світ, переводячи її з міфології у сферу реального досвіду народу. У творі існує ряд сюжетних точок (початок громадської ради, пояснення символіки копного знамена, сцена смерті героя), завдання яких - встановити зв'язок між Захаром Беркутом і царем велетнів, показати правонаступність поведінки тухольця. Допомагають тут ритуальні дійства. Захар Беркут не просто молиться "старим Богам", а просить допомогу для виконання політичної програми - протидії княжо-боярському і татаро-монгольському натиску. Цар велетнів також перебуває в пантеоні. Його присутність відчутна у всій тухольській долині, він - "опікун" і "добродій", родовий символ і засіб племінної ідентифікації. Тож природно, що саме до нього звернуті слова старого Беркута в найтяжчу хвилину: "Великий наш Стороже!.. Зломи другий раз погану силу так, як зломив її перший раз, коли могутньою рукою розбив сесю кам'яну стіну і дав водам протоку, і дарував отсю прекрасну долину! Загати її тепер назад, нехай згине горда ворожа сила, що тепер знущається над нами!. Ці слова не тільки потверджують заплановане продовження легенди в умовах людського суспільства. Єдиноспрямованість персонажів висунута в них на перший план зображення: Захар прагне закінчити справу, розпочату царем велетнів у давнину. Персонаж-людина і персонаж-божество мають спільну активно-вольову настанову на утвердження перемоги життя над смертю.

Не меншу абсолютизацію, але зі знаком мінус, бачимо і в змалюванні татаро-монголів. Намічаючи їхній родовід від богині смерті ("діти Морани"), Франко використовує характеристики, які допомагають оформити знак темної сили. Навіть зовнішній вигляд супротивника тухольців змальовано в традиціях народної демонологічної образності: "Лице без заросту, з вистаючими вилицями і підочними кістьми, з маленькими і глибоко впалими очима, що ледве блищали з вузьких, скісно прорізаних повік, з невеликими приплесканими носами, виглядали якось гидко, відразливо, а жовтава їх барва, що в відблиску огнищ переливалася в якийсь зеленкуватий відтінок, робила їх іще страшнішими і відразливішими"⁵. Зовнішній вигляд "дітей Морани" відповідає їхній внутрішній руйнівній суті: "Ціла тухольська долина виглядала тепер мов пекло, залите огнем; з диким вереском гуляли й бігали серед пожежі монголи, вкидаючи в огонь усе, що тільки попадалось їм під руки"⁶. Такі картини сприяють міфологізації татар, доповнюють ті сцени, де письменник прямо виходить на зміст легенди. Найперше маємо на увазі ситуацію біля старої липи, яку посадив цар велетнів. Якщо для тухольців дерево є об'єктом поклоніння, то для монголів це ніщо - вони безжально рубають його. Аналогічне бачимо й у сцені загибелі нападників, коли здійснюється давнє міфічне пророкування. Не випадкове й порівняння ординців із повінню, що руйнує все на своєму шляху. Отже, І.Франко так пише текст, аби постійно викликати в читача відповідні асоціації. І в такий спосіб підводить його до думки про порочність самого існування дикої орди, протиставляючи їй засноване на гуманних засадах життя тухольської громади.

Окрім того, антидемократизм загарбників діє розтлінно на душі людей і спричиняє виникнення об'єднань, які можна вважати попередниками тоталітарних суспільств. Маю на оці загін Бурунди, де окремо взята особа повністю знівельована, "остра дисципліна" підтримується надмірною жорстокістю і страхом бути покараним. На відміну від тухольців, що живуть в атмосфері злагоди й добра, ординці групуються виключно за принципом хазяїн - раб. На думку автора, це показник не сильного, а слабкого державного організму. Щоб потвердити цю думку, досить згадати поведінку монголів у момент затоплення долини. Вийшовши з-під контролю Бурунди і відчуваючи наближення краху, вони нищать один одного.

Зовсім по-іншому поводяться молоді тухольці, опинившись в аналогічній ситуації. У смертну годину вони тримаються з гідністю, згуртовано, не втрачають людського обличчя. Звідси логічний висновок у дусі народних традицій: добро сильніше від зла.

Ця теза стверджується і на рівні окремих персонажів. Бурунда, антипод Захара Беркута- це персоніфіковане зло. Він відзеркалює головні риси вдачі Морани: жорстокість- і втіха від жорстокості. Навіть серед своїх поплічників Бурунда вирізняється кровожерністю: "страшний велетень", чиї загони "лишали по собі найстрашнішу руїну, найбільше число трупів, найширшу ріку пожеж", "перед його шатром кождого вечора було два рази більше свіжих голов, ніж перед шатром усякого іншого вояка". Така гіперболізація художньо виправдана. На тлі добрих справ Захара Беркута і його громади татаро-монгольські загарбники постають ницими й потвор­ними розбійниками, носіями смерті й руїни.

Тому-то поразка Бурунди і його загону цілком закономірна. І.Франко відтворює конкретний випадок з вітчизняної історії, коли українці змогли згуртуватися й дати відсіч ворогові. У цьому, можна сказати, актуальність твору письменника й для нашого сьогодення.

Є в повісті ще й третя сила - руські князі та бояри, що виступають союзниками загарбників. Це одвічна наша проблема - зрадництво певної частини провідної верстви. У межах Тухлі вона представлена Тугаром Вовком. Це тип людини, внутрішній світ якої формувався не на основі народних традицій, а за нормами жорсткої суспільної ієрархічної моделі. Звідси - моральні "цінності" персонажа зумовлені одним: вигодою й самозбереженням. Зраду Батьківщині і князю він якщо й усвідомлює, то, емоційно не переживає. Вигідна васальність - ось що керує поведінкою боярина і дає, на його думку, найбільші переваги: владу й багатство.

Як відступник Тугар Вовк виокремлюється з питомого для себе середовища. Вигнаний із двору князя Данила, зрадник у битві на річці Калці, Тугар Вовк постійно повторює зигзаги своєї поведінки: поки перевага на боці Бурунди, він його підтримує; тільки терези хитнулися в протилежний бік, боярин повертає меч проти ординського начальника. А слова Тугара Вовка про те, що монголи не знищили жодного боярина, теж не випадкові. Бояри, беручи участь у міжусобних війнах Київської Русі, перекидаючись на бік супротивника, сприяли татаро-мрнгольському поневоленню рідного краю. Тому-то Тугар Вовк весь час мовби перебуває в тіні богині смерті. Як і міфологічний персонаж, він прагне повернути втрачене панування, встановити особисту диктатуру над карпатським краєм. Опинившись поруч із Бурундою, Тугар Вовк вдало доповнює загальний план негативу руйнівних дій ординців, поводиться як ненависник усього, що письменник включає в поняття "національне благо".

Крізь призму цього поняття варто простежити й події другого змістового кола. Ідеї, що в умовах тухольської долини І.Франко акцентує за допомогою системи образів-персонажів і конфліктної ситуації між тухольцями, з одного боку, та загоном Бурунди і Тугаром Вовком, - з другого, на терені всієї Київської Русі розкриваються через змалювання глобальної боротьби, говорячи сучасною мовою, різних моделей суспільного розвитку. У творі. їх три: народно-демократична, княжо-ієрархічна та агресивно-мілітарна. Кожна модель визначає свою стратегічну мету розвитку, свій тип людини, свої моральні, культурні та політичні цінності. Щоб глибше розкрити їхню природу, автор здійснює історичні екскурси, де показує широку панораму буття Київської Русі. Протистояння демократичних та авторитарних тенденцій, на думку письменника, призвело до падіння давньоруської держави. Він повністю підтримує й докладно характеризує народно-демократичний лад. Тухольська громада як мікрообраз такого ладу не єдиний його зразок. У повісті коротко розповідається про мандрування Захара Беркута по Русі та побачене ним. Це допомагає вписати Тухлю в ширший контекст, надати загального значення суспільно-політичним принципам, які боронить І.Франко. Звичайно, важко погодитися з письменником, що відсутність центра­лізованої влади зміцнила б державу. Однак "національ­ний рай" уявлявся йому без будь-якого гніту, ототожненого як із зовнішніми загарбниками, так і з князями та боярами. Автор відтворює атмосферу взаємодопомоги й духовної толерантності (кожна громада могла мати своїх богів). Відсутність антаго­нізму в тухольській громаді є запорукою її життєздатності. Закономірно, що морально-демократичний лад перебуває під захистом позитивного міфологічного персонажа. Виникає лінія контакту між легендою й другим змістовим колом.

Демократичному ладові у творі протистоять княжо-ієрархічна й агресивно-мілітарна сили, які мають авторитарну вертикаль влади. Автор розкриває суть поняття "діти Морани" на прикладі верховного монгольського керівництва. Він розповідає про 'і приборкання Чингісханом непокірних татарських.; ватажків. Натуралістичний опис того, як були зварені в казанах бунтівники, а їх кістяки "посаджені" на коней і розвезені до різних племен, є певною міро,ю І символічним: насильство неминуче й закономірне в агресивно-мілітарному суспільстві. Його стратегічна 1 мета - поневолення: спочатку свого народу, а відтак - | усіх інших. Це й уподібнює його з Мораною, робить складовою міфологічного сюжету. Для такого І суспільства потрібні відповідні провідники й виконавці. Тому-то в монгольських завойовників, сказати б, "цінуються" не тільки жорстокість та внутрішня і черствість, а й уміння керувати великими масами, здатність приймати вольові рішення (для володарів), . безвідмовно підпорядковувати себе тим, хто перебуває вище на ієрархічній драбині (для низів). Формується моральний кодекс нападника, носія провідної суспільної ідеї, на який І.Франко накладає знак темної сили. Тоталітарна свідомість детермінується як негативний результат функціонування системи нищення.

Подібний за своєю суттю психологічний тип породжує й княжо-брярський лад, для якого загарбництво є політичним пріоритетом. "Скромніші", порівняно з ординцями, тільки "апетити" руської верхівки. Князі та бояри ставлять простіше завдання - підкорити власний народ. Вони здійснюють заходи, спрямовані на ліквідацію громадського самоуправління та посилення соціального визиску. Говорячи про можливий перехід князів на бік монгольських загарбників, Захар Беркут підкреслює спорідненість людей, сформованих авторитарною владою Київської Русі й орди. Вчинки Тугара Вовка потверджують цю думку. Герой вільно почувається серед загарбників, опинившись у природній для себе ситуації ієрархічної підлеглості, намагається знайти там свою нішу.

Отже, І.Франко класифікує княжо-ієрархічну владу як таку ж агресивно-мілітарну, що й у орди. Тільки, сказати б, з меншим розмахом розбою.

Третє змістове коло представлене в повісті найскупіше. Це, власне, вступна частина до повісті та заповітне слово Захара Беркута.. У ньому І.Франко пов'язує сучасний йому стан України із загальною фабулою твору й надає порушеним проблемам надчасового значення. Як і друге, це змістове коло має деякі відмінності од першого. Якщо в межах Тухлі здійснюється пророцтво міфологічної легенди, то історичні факти, що стосуються падіння давньоруської держави та подальшої долі України, унеможливлюють подібний розвиток подій. Іншими словами, перемога над Мораною в загальноукраїнському масштабі в часи І.Франка ще неможлива. Завершення боротьби між життям і смертю в другому і третьому колах переноситься на майбутнє. Однак автор висловлює віру, що відродження України відбудеться, і бачить перспективу успішного закінчення запрограмбваногй міфологічного сюжету.
Михайло Коцюбинський

Іван Франко
Шановні добродійки і добродії!

Сьогодні я хочу познайомити вас з одним з найкращих українських письменників — з Іваном Франком. Перед вами портрет Франка. Те, що ви бачите, хотів би трохи доповнити. Невеликий, хоч сильний мужчина. Високе чоло, сірі, трохи хо­лодні очі, в лініях бороди щось енергічне, уперте. Рудувате во­лосся непокірливо пнеться, вуси — стирчать.

Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою!

Проте незвичайно здатна дитина научилась в сільській школі читати по-українському, по-польському і по-німецькому. За два роки батько оддає його в город Дрогобич, в нормальну німецьку школу при монастирі. Залякана сільська дитина, нече­сана, погано одягнена стає жертвою школярів і грубих, неосвічених учителів. Його б'ють, з нього сміються. В своїх оповіданнях «Schonschreieben» і «Олівець», що мають автобіог­рафічний характер, Франко описав варварство тодішніх учите­лів. І ще тоді в дитячій душі Франка зродилась вічна вражда проти усякої неволі та тиранства, проти насильства людини над людиною. Минув рік, настав екзамен — і малий Франко здивував усіх: він виявився першим учеником. Минуло три роки — і Франка оддали в гімназію. І тут з мужицьким сином повторюється та ж сама історія, що і в нормальній школі. Та незабаром він знов займає перше місце і вже не кидає його за весь гімназіальний курс. Перші спроби писати — віршем і прозою — відносяться ще до тих часів, коли Франко був у гі­мназії. Тоді ще почав він збирати народні пісні. Коли, скінчив­ши гімназію в 1875 році, молодий Франко їхав до Львівського університету, в його літературному багажі було все: і любовні вірші, і драми, і оповідання, і переклади Софокла.

У Львові 19-літній студент вступає до студентської грома­ди, бере живу участь в редакції студентського журналу «Друг», де ще в р. 874 надруковано перші вірші Франка, підписані псе­вдонімом Джеджалик. Таким робом літературна праця Франка починається для нас 1874 роком.

Якою ж була література в Галичині в той час, коли почав писати Франко? Щоб краще це пояснити, вернемось трохи на­зад та подивимся, чим жила і інтересувалась інтелігенція в 70-ті роки минулого віку. Цей час в Галичині був самим мертвим, як свідчать історики. Ще з кінця 60-х років серед галицької інтелі­генції почались суперечки, чи ми самостійний народ, чи тільки частина російського. Чи наша мова окремий «языкъ»», чи «нар'Ьчіе» великоруського. Ці суперечки ділили людей на два ворожі табори і розкололи вкінці галицьку інтелігенцію на мо­сквофілів і народовців. Були навіть такі, що визнавали галичан за окрему «рутенську націю», окрему од українців і великоро­сів. Москвофіли хотіли писати мовою Пушкіна, звісно, не зна­ли, а виходило у них так зване «язичиє», мішанина українського, російського і церковно-слов'янського. Опріч язикових спорів, галицька інтелігенція займалася високою політикою, а та політика зводилась до того, щоб як-небудь запо­бігти ласки правительства, що-небудь, хоч дрібницю, випроси­ти в нього. Це була політика рабів. Ідея абсолютизму, бюрократичне «чинопочитаніє», затхлість, байдужість до жи­вих народних інтересів, повне безсилля в духовній сфері, схола­стичність, теологічний та догматичний спосіб думання — от чим характеризується тодішня, навіть краща, частина галиць­кої інтелігенції. Коли пізніше, в 1876 році, російський уряд ви­дав указ, що забороняв українську літературу, це викликало цинічну радість серед галицьких священиків. Молодіж, знеохо­чена безплідними суперечками про мову без освітлих традицій старшого покоління, виявляє той самий реакційний дух, ту ж інертність і нічим не цікавиться. В студентських товариствах по цілих ночах іде гра у карти.

Одірваність од народу, од його життя і інтересів — викли­кає у галицьких українців бажання створити вищу, делікатну, немужицьку літературу. Уважається добрим тоном писати тільки про бояр, князів, з життя вищих класів. Що б ви не взяли до рук з тодішньої літератури — скрізь реакційний дух, мерт­вота, засмічена московщиною та церковщиною мова.

Взагалі галичани з тих часів мали на літературу чудні по­гляди. «Одні вважали літературу, — пише Франко у своїх спо­минах, — забавкою і жадали од неї поперед усього легкості і забавності. Для других се мала бути школа панського життя манер і через те [їх] різало по душі всяке хоч крихітку різке змалювання справжнього життя, особливо мужичого. А всі ра­зом вважали літературу за найкращий спосіб моралізувати на­род. Для того література повинна, на їх думку, представляти людей вищих, ідеальних, таких, якими повинні бути всі. І мова повинна бути делікатна, без грубих, мужицьких, вульгарних слів». Отже, не диво, що перша повість, яку пише Франко для журналу «Друг» (ця повість називається «Петрії і Довбущуки»), не дуже далеко одійшла от тодішньої галицької белетристичної продукції. Буйна фантазія молодого письменника, розпалена фантастичними оповіданнями німецького белетриста Гофмана, знаходить широкий простір у тій першій Франковій повісті. Тут повно всякого страхіття, розбійників, заклятих скарбів, привидів, душогубства і оживаючих мерців. Але, невважаючи на те, що цею повістю Франко оддав данину тодішній літера­турній школі, ми бачимо в ній вже й соціальні мотиви, добача­ємо зародок того таланту, що незабаром розвився так пишно у других творах Франка.

В перші роки студентського життя Франка сталась одна важна подія, яка мала велике значення для цілої Галичини і особливо для Франка. Політичні обставини викинули з Росії професора Київського університету Михайла Драгоманова, і він емігрував за границю.

Під вплив Драгоманова, як я вже сказав, попав і Франко. І вже в половині 1876 р. він виступає з першими не фантастич­ними, а реальними оповіданнями: «Лесишина челядь» і «Два приятелі», а ще через рік друкує образки з життя робітників під заголовком «Борислав».

Літературна продуктивність Франка така велика, що ще 9 літ тому назад, коли святкували 25-літній ювілей його літера­турної діяльності, один список його творів займав цілу книжку на 127 сторінок.

«Не люблю Русі-України!» — вирвалось колись із Фран­кових уст, і не дивуєшся цьому, читаючи його одповідь, усім тим, хто підхопив цей крик заболілого серця і кинув його в ли­це України

Я ще раніше сказав, що Франко явився новатором у гали­цькій літературі. Не тільки в формі, в літературній манері, айв своїх відносинах до фактів життя, які він малює. Село цікавить його не з етнографічного боку, як попередніх письменників, він не ідеалізує сільського життя. Його інтересують соціальні і економічні сторони того життя, гніт, страждання і всяка крив­да. Наскрізь гуманний, чоловічний — Франко віддає своє серце і всі свої симпатії тим, хто «в поті чола» добуває хліб не тільки собі, і другим, тим, що самі не роблять. Ще в поемі «Панські жарти», написаній за молодих літ, Франко малює нам картину економічної залежності селян од пана; в оповіданні «Лесишина челядь» і др. — важку, невсипущу працю хлібороба задля шма­тка хліба. Але з часом на очах Франка відбувається важкий со­ціальний процес. Процес росту капіталізму, побіди капіталу над працею. Коли перше, за панщини, експлоатація селянина була в стадії, так сказати, «натурального» хижацтва, то при зрості капіталу вона приймає форми гострої, смертельної бо­ротьби. Капіталізм висовує вже свої пазури, вони ростуть і за­гострюються. На село ідуть походами нові експлоататори, опутують селянина довгами, забирають його хату, землю. Вони захоплюють у свої руки промисли, ставлять фабрики, як павук павутиння, скрізь розстелюють свої сіті. Вчора хлібороб, хазя­їн, а сьогодні пролетарій-селянин неминуче попадає у ті сіті і гине в нерівній боротьбі. Бо чи ж може бути інакше! Скрізь те­мнота, нужда, «села бідні, сірі, з головатими вербами при дорозі, з обламаними садками, болотяними вигонами, обскубаними сірими стріхами, пообвалюваними тут і там плотами». А в хаті не краще. Одно зостається — або в сіті до павука, або еміг­рація до Бразилії.

В цілому ряді оповідань: «Борислав», «Boa constrictor», «Яць Зелепуга», «Полуйка», «Вівчар» і др. Франко змальовує нам широкі і страшні картини життя робітників, картини, що нагадують часом Дантове пекло. Особливо цікаві його бориславські оповідання. Борислав — це село в Галичині, де добува­ють нафту та земляний віск. Там під землею, в шахтах, в глибоких ямах серед задухи і смороду, од яких крутиться голо­ва, працюють у темряві тисячі робітників; ллють піт, стогнуть, гинуть. Весь Борислав — одна смердюча яма. Там важка праця, малий заробіток, бруд, п'янство, розпуста, погана їжа і погана горілка, всякі хвороби; там людина гірше скотини, там брат на брата здіймає ніж, там чад і вічне пекло. А з цього всього пли­вуть золоті річки і спадають в кишені тим, хто сам не робить, всяким хижакам-експлоататорам. Франко виводить перед чи­тачем цілу портретну галерею таких хижаків — залізною во­лею, з звірячим кровожадними інстинктами, сухих, упертих і безсердечних. Ґава, Бовкун, Гершко Гольдмахер, Шміла, Шварі і т. д. — ціла стая хижих птахів, що, як образно каже Франко, «полощуть кров'ю рот». Ніщо не спиняє їх: вони грабують, підпалюють хати і гублять людей, аби їм була од того користь. Всю свою ненависть до хижацтва Франко сконцентрував в об­разі орла-беркута.

Малюючи в цілому циклі бориславських оповідань війну поміж капіталом і працею, Франко не може залишитися тільки холодним, об'єктивним обсерватором. В тих оповіданнях ви бачите більше самого Франка — Франка-борця, який не криє своїх симпатій і антипатій, борця, що часом перемагає в нім артиста¹ (¹ Артист — митець.). Бо «лиш боротись — значить жить!» А разом з тим в тих оповіданнях розсипані, як і в природі, розкішні картини, ясні, повні сонця, повітря і красок пейзажі, проходять живі лю­ди, ярко змальовані в світлі тонкого психологічного аналізу.

У нього нема шовінізму: люди діляться на два табори — на кривдників, проти яких він гострить як меч своє слово, і по­кривджених, яким він оддає своє серце.

Здавалось би, що авторові грізної, понурої картини життя працюючих у «поті чола» недоступні ясні і ніжні образи. А подивіться, з яким теплим, сердечним чуттям, з якою любов'ю малює він дітей. Доволі пригадати оповідання «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Мій злочин» і інші, доволі згадати написані їм для дітей казки і вірші — стане ясним, що борець вміє бути голубом. Франко наче спочиває на дітях од моря сліз і горя, співцем яких вів зробився.

Любима форма, в яку Франко одягає свої прозаїчні твори, — се короткі оповідання, котрі йому найбільше удаються. Але він пише і великі повісті. В історичній повісті «Захар Беркут», з часів нападу монголів на Карпатську Русь в 1241 році, його ці­кавить боротьба двох елементів: гордого, егоїстичного боярст­ва, що живе тільки для себе, для своїх вузький, класових інтересів, з нижчим, біднішим класом народу, який обстоює і боронить громадські інтереси, не спиняючись перед жертвою для загального добра. Тут ми маємо широкі картини в істори­чній перспективі, масу описів тодішньої культури і звичаїв, але побіда альтруїзму над класовим егоїзмом, якою кінчається по­вість, здається нам утопічною і не зовсім натуральною. Більш вдатні повісті Франка з теперішнього життя — «Основи суспі­льності», «Перехресні стежки», «Для домашнього огнища». То­ді, як у дрібних оповіданнях ми найчастіше бачимо селян, робітників, ремісників, цілий ряд людей, що добувають хліб собі та й другим, в сих повістях своїх Франко знайомить нас з тими, на кого працюють ті люди — буржуазними сферами та з інтелігенцією. Польська аристократія з своєю вузькою морал­лю і голим цинізмом в «Основах суспільності» і в повісті «Для домашнього огнища», робота інтелігента серед темної народ­ної маси в «Перехресних стежках» — його психіка, успіхи, сум­ніви та розчарування — от що лежить темою більших Франкових повістей. Гарно задумані, написані з великим роз­махом, з прекрасними деталями, вони часто не задовольняють читача: рядом з високоталановитими сторінками попадаються бліді, нецікаві, наче робота робилась наспіх, аби скінчити.

Реаліст в кращому розумінні сього слова, Франко в своїх прозаїчних творах любить спинятись на двох темах: 1) бороть­ба капіталу з працею і її обстанова; 2) пробудження людського чувства у людей, які здаються і зовсім пропащими.

Інтерес до цієї останньої теми говорить нам, що Франко має велику віру в людей. Бо не люди винні. Вони такі, якими зробили їх історичні і соціальні умови життя.

Разом з вірою в людину в душі Франковій живе віра в сві­тлу будучність для нашої землі. Могутнім акордом лунає та свята віра у Франковому вірші «Каменярі».

Щоб прийшло на землю сподіване щастя, треба великої праці. Щастя не дається дурно. Треба забути свої вигоди свої дрібні інтереси, треба загартувати в собі волю — зробити руки свої сильними, голову світлою, серце гарячим. А се не легко. Навіть такі сильні натури, як Франко, відчувають се...

Але людина, яка б вона сильна не була, не може жити са­мою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного. У Франка є прекрасна річ — лірична драма «Зів'яле листя». Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чув­ства і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, спі­вцеві кохання і настроїв.

Взагалі Франко — лірик високої проби, і його ліричні вірші просяться часто в музику. Деякі з них і справді положено на голос Лисенком і другими.

Я хотів би скінчити свій реферат, а мені трудно розстатися з Франком, бо я так мало сказав про нього. Така колосальна фігура заслуговує на більшу увагу, потребує більшої праці. Але я був би дуже щасливий, коли б отсих кілька моїх слів змогли викликати у вас інтерес до Франка, і ті, хто його не читав ще, самі познайомились з борцем-поетом. Тоді до них заговорив би могучим голосом сам Франко, заговорив би не моїми блідими словами, а своїм дзвінким, як кованим, словом. Тоді він розго­рнув би перед ними все багатство своєї душі, всю красу свого таланту і загрів би їх вогнем свого неспокійного, великого ду­ху!

М. Коцюбинський. Твори в трьох томах. — К.: Дніпро, 1979. — Т. 3. — С 252-268.