«Артемій Ведель»
жүктеу/скачать 50.14 Kb.
|
| «Артемій Ведель».
Духовні твори Артемія Веделя – великого українського композитора кінця XVIII ст. дивують ніжною простотою й витонченістю, яка проникає у душу кожного, долучає до Божественного. Ведель вірив, що талантом людину обдаровує Бог і що талант людині не належить. Це він часто повторював своїм учням. Повторив він це і у листі до протоієрея Петра Турчанинова, котрий з 1794 року співав у хорі для військових дітей і сиріт при Київському піхотному корпусі генерала Ліванідова, яким Артемій Ведель керував: «І, якщо ми задарма від Господа талант свій отримали, то маємо задарма іншим давати, щоб не стати невдячним рабом, що заховав свій талант у землю». І свого принципу Ведель дотримався – віддав до решти свій великий талант іншим. Народився він у квітні 1767, чи 70, чи то 72 у Києві на Подолі, на розі вулиць Братської та Андріївської, де стояла їхня хата з городом і садком. Його батько Лук’ян Власович Ведельський був художником-різьбярем іконостасів і мав власну майстерню, в якій ще малим Артемій допомагав йому. Пізніше духовні концерти Веделя фактурно-тембровими розростаннями та численними мелодичними лініями будуть схожими на піднесення чинів і ярусів іконостаса, поєднуючи голосові маси шепотіння людської юрби і тремтіння божественних сфер в одну хорову стихію. Служіння прекрасному позначилося і на самому Артемієві. Російський історик ХІХ ст. Віктор Аскоченський, який писав про композитора, спираючись на спогадах його учня Василя Зубовського, так змалював юного Веделя: «Ведель був вродливим, з чудовою поставою. Норовом тихий, лагідний, привітливий і найбільше з усіх життєвих втіх віддавав перевагу молитві. Остання обставина спричинила чутки серед його товаришів по Києво-Могилянській Академії, буцім, він духовидець, і усі підходили до нього з певною боязкістю». А й справді, Артемій Ведель вирізнявся від багатьох тим, що в молитві проводив години перед образами. Його покровитель, спочатку генерал Київського корпусу, а потім харківський губернатор Андрій Леванідов бачив на власні очі, як Ведель не просто молився перед іконами, а тихо співав до образів годинами. Коли ж бродив містом чи мандрував, то весь час повторював про себе усі 150-т псалмів із Псалтиря. Тому його і назвали ще за життя «композитором-ісихастом». Дехто ж сприймав це, як меланхолію, депресію, чи навіть, як божевілля. Втім, кожен справжній митець звертається до Бога. У цьому полягає одна з сутностей мистецтва, яке твориться людиною, щоб поєднатися з невідомим. Зрештою й саме слово «релігіо» з латині перекладається, як «зв’язок», зв’язок із Господом, зв’язок із невідомим. І тільки встановивши такий зв’язок, Артемій Ведель і став спроможним творити свою геніальну музику, завжди перебуваючи поміж можновладцями і народом, на піснях і мелодіях якого виріс. А тоді наприкінці XVIII століття разом із Веделем співала уся Україна. Ведель зростав у той час, коли в Україні ще лунав відгомін козацької вольниці та її звичаїв. І хоч Січ і була зруйнована Катериною ІІ у 1775, але Артемій ще застав старих козаків, які у присядку, вигукуючи «Гей гук, мати гук!», зі слізьми на очах долали путь від Подолу до Межигір’я, щоб завершити свій земний шлях у монастирі. Ще бриніло серце народу піснями і мелодіями, що передавали кожному смисл невисловленого сподівання. Ведель неначе чув біль кожного українського селянина, якого після введення кріпацтва у Лівобережній Україні указом цариці Катерини ІІ, прирівняли до стану рабів. Петро Турчанинов згадував: «Російське «крєстьянін», казав Ведель, походить від слів «крєст тянет». А український хормейстер і історик музики кінця ХІХ Василь Петрушевський, розкриваючи чарівливість творів Веделя підкреслював, що у своїх музичних розмовах із Господом Ведель, відчуваючи страждання людей, вимолював їм прощення: «Щирість і безпосередність почуття, які відображені у музиці Веделя, завжди підкуповували слухачів на її користь. І це цілком зрозуміло. Щире живе почуття відгукується в душах інших людей, як вогонь спалахує від вогню». Артемій Ведель мав класичну освіту, скінчив повний курс, з класом філософії включно, у Києво-Могилянській Академії. Там само він отримав і музичну освіту, за успіх у якій спудеї Могилянки прозвали його «Веделем» - так у давнину називався один з видів скрипки. Артемію ще студентом професура Могилянки довірила керівництво академічним хором. А після закінчення академії Київський Митрополит Самуїл Миславський на прохання генерал-губернатора Москви Петра Єропкіна відрядив Веделя керувати Московською капелою. Дуже скоро слава про його талант розлетілася всією імперією. Однак 1 грудня 1792 року, після 5 років роботи в Москві, він раптово все кидає і вертається до Києва, як свого часу Тарас Шевченко. Його тягне додому, до затишного садка на Подолі. Йому важко зносити світські манірності, він шукає опочинку духовного. Ведель на відміну від інших великих композиторів «Золотого віку української музики» Березовського, Бортнянського, Дехтярьова не створив жодної світської композиції. Більше того, він не повторював італійців чи австрійців. Він зумів відчути й передати дух своєї епохи у його характерному національному втіленні, неначе соборну молитву усього українського народу. Духовні концерти у його творчій спадщині посідають особливе місце. Значна частина з них написана на тексти Псалмів Давидових, які були основою більшості духовних концертів українських композиторів XVIII ст. І резолюція імператора Павла І до секретної справи № 12 «Про поміщення в лікарню божевільного – відставного капітана Веделя» подібна до заборони Шевченкові «писати і малювати» у 1847 році: «Височайше повеліваю заточити капітана у відставці Артемія Веделя до київського гамівного дому з суворою забороною складати музику і писати». Причиною ув’язнення була активна позиція Веделя щодо указу Павла І від 1797 року, згідно з яким скорочувалися штати хорів, а самим хорам заборонялося співати у церквах духовні концерти, псалми, канти й колядки, які впродовж віків були окрасою українського православ’я. Павлові І була незрозуміла українська православна традиція. У 1798 його обрали великим магістром католицького ордену св. Іоанна Єрусалимського. Таким чином російський цар, православний й одружений, став магістром чернечого ордену і формально перейшов під юрисдикцію папи. За час свого правління Павло І відновив на українсько-білоруських землях 6 католицьких єпархій. Відомо, що Ведель звертався з цього приводу до Київського митрополита Ієрофея Малицького з листом, у якому опротестовував дії імператора. Один лиш цей лист у той час міг стати причиною арешту Артемія Веделя. Втім історія повернулася по-іншому. Веделеві, попри царські заборони, вдалося влаштувати два духовних концерти у Братському і Софійському соборах. Боячись заворушень, царський уряд довго зволікав з його арештом, готуючи проти Веделя справу, яка б виправдовувала репресії щодо уславленого композитора. Користаючись вимогливим ставленням самого Артемія до власної творчості та його частими меланхолійними станами, на концерти у Братському і Софійському соборах таємна поліція нагнала клакерів, які зірвали виступи хорів. Ведель був у розпачі. Він шукав духовної опори і подався до Києво-Печерської Лаври послушником. Саме там у лаврі в його келії і була віднайдена сторожем Чапським одна з книг Веделя, на полях якої рукою композитора було зроблено запис: «Катерина II убита від сина Павла І. Павло ж зі своєю фамілією до цариці Олени молодої, вбиті його превелебністю Київським митрополитом Ієрофеєм...». Привід для арешту Веделя був не лише беззаперечним, але й провісницьким. У 1801 році Павла І задушили подушками у його спальні у Михайлівському замку. А Артемія Веделя, що просидів у божевільні з 1799 року, випустили з огляду на смертельну недугу за кілька днів до його смерті у 1808. 20 липня він повернувся до батьківської хати, щоб померти 23 липня, стоячи на колінах у садку і співаючи свою останню молитву до Господа, якого чув серцем і любив найбільше. жүктеу/скачать 50.14 Kb. Достарыңызбен бөлісу:
|