Bakalářská diplomová práce 2009 Barbora Pohlová Masarykova univerzita Filozofická fakulta Ústav slavistiky Ukrajinský jazyk a literatura Barbora Pohlová Проблемні питання українського правопису
жүктеу/скачать 275.5 Kb.
|
| Masarykova univerzita
Filozofická fakulta Ústav slavistiky
2009 Barbora Pohlová Masarykova univerzita Filozofická fakulta Ústav slavistiky Ukrajinský jazyk a literatura Barbora Pohlová
Bakalářská diplomová práce Vedoucí práce: Mgr. Olga Lytvynyuk
2009
Prohlašuji, že jsem diplomovou práci vypracovala samostatně s využitím uvedených pramenů a literatury. V Brně dne: ………………………………………………… Barbora Pohlová Děkuji vedoucí bakalářské práce Mgr. Olze Lytvynyuk a doc. Halyně Myronové, CSc. za pomoc a rady, které mi poskytovaly při psaní této bakalářské práce. Chtěla bych také poděkovat rodičům za trpělivost, Hance za shánění materiálů, Myšákovi za nejen dobré, ale i oku lahodící café latté s čokoládou, Oldovi za čas, který věnoval převádění souborů z formátu Djvu, a Martinovi za zázemí a podporu. Děkuji.
ЗМІСТ
Вступ.....................................................................................................................................6Розділ І: Історія українського правопису 1.1 Історія українського правопису до початку ХХ. Століття........................................7 1.2 Історія українського правопису 1905 — 1990............................................................9 1.3 Доля українського правопису після 1990 року..........................................................11
1.1 Правила написання українських питомих та засвоєних слів...................................16 - Буква ґ - Написання літеру и на початку слів - Закінчення -и в родовому відмінку однини іменників третьої та четвертої відмін - Пів у значені “половина” 1.2 Написання слів іншомовного походження................................................................19
ВСТУП
Спроба створити єдину для українців усього світу правописну норму поєдналася зі спробою вдосконалити, або - ліпше тут сказати - змінити чинні правила. Однак з’ясувалося, що справа складніша, ніж могло б здаватися. Проект нової редакції “Українського правопису” 1999 року викликав чимало протилежних реакцій. Розібратися в цій проблематиці та дискусіях навколо правопису іноді являється складним. Тому дана бакалаврська робота присвячена проблемним питанням українського правопису. Об’єктом даного дослідження виступатимуть правила правопису, які мовознавці пропонували змінити протягом останніх років. Основною метою є проаналізувати на основі різних поглядів мовознавців ці проблемні та суперечливі правила сучасного правопису, беручи до уваги їхній історичний розвиток. Хоча даній темі присвячено багато робіт, переважна більшість авторів знайомить читачів тільки з власним поглядом - тому завданням цієї роботи є показати різні точки зору мовознавців стосовно цієї проблематики. Зазначена робота матиме значення як для студентів, котрі вивчають українську мову, так і для інших людей, котрі цікавляться українською мовою та хотіли б ознайомитися з правописом, його розвитком та сучасним станом. Для досягнення визначеної мети можна визначити основні завдання:
Щоб бути якомога більше нейтральними, беремо до уваги різні точки зору, тому для наочності цитуємо В. В. Німчука, В. М. Русанівського (які переважно опонують один одному), І. Вихованця та О. Кочергу. Матеріалами для даної роботи послужили різні редакції правил “Українського правопису”, низка довідників та словників, різні наукові статті та роботи, а також газетні статті та дискусії на Інтернет-сторінках. Між використаними роботами слід зазначити “Історію українського правопису ХVІ-ХХ століття”, “Історію українського правопису” Івана Огієнка, праці В. В. Німчука “Проблеми українського правопису ХХ-початку ХХІ ст. ст.” та “Долю проекту нової редакції “Українського правопису”, статтю В. М. Русанівського “Стосунок «Проєкту» до реального українського правопису”. Статтю І. Вихованця “Ненаукові пристрасті навколо українського правопису” та працю О. Кочерги “Правопис чужомовного походження”. Дана бакалаврська робота складається зі Вступу, Основної частини, Висновків, Резюме чеською мовою, Списку використаних джерел і Додатків. У вступній частині обґрунтовується вибір теми, об’єкт та предмет дослідження, основна мета а також значення дипломної роботи. Побудова основної частини зумовлена завданнями, спрямованими на досягнення мети, і складається з трьох розділів. Перший розділ присвячений історії української орфографії, другий розділ знайомить читачів з сучасним станом українського правопису, з проблематичними правилами та Проектом 1999 року, у третьому розділі аналізуються окремі правила та погляди мовознавців. У висновках підведені підсумки проведеного аналізу. У резюме представлено основні тези роботи та висновки проведеного аналізу чеською мовою.
РОЗДІЛ І
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ 1.1 Історія українського правопису до початку ХХ століття Найстарший правописний узус ґрунтувався на Кирило-Мефодіївській традиції. Деякі літери кирилиці не відповідали звуковому складу східнослов’янських діалектів. Або їх було з алфавіту усунено, або пристосовано. З ужитку вийшла літера Ѫ ѫ (юс великий); Ѧ ѧ (юс малий) стала виконувати функцію літери я; ѣ виконував функцію літери i; наголос теж пристосовувався домашнім потребам. Незабаром виникла потреба правописної реформи. Правописну реформу зробив митрополит тирновський Євтумія (Євфимій) у Болгарії в половині ХІV ст. Хоча її було прийнято в усіх народах, які вживали кирилицю, реформи було створено за місцевими болгарськими умовами, та українській мові вони підходили ще менше ніж перший правопис. Більше помітно вплив цього правопису на правописи конфесійного письменства. Орфографічні правила тирновської школи частково відбитo у праці Л. Зизанія “Грамматіка словєнска” (Вільно, 1596). Подальший етап українського правопису пов’язаний з іменем М. Смотрицького. Він упорядкував правопис та орфоепію церковнослов’янської мови української редакції. Праця “Граматіки Славенския правильноє Сінтаґма” (1619) стала головним джерелом правописної системи на довгий строк (на деяких територіях аж до ХІХ віку). Ним заведені та зафіксовані норми вживали й інші слов’яни, особливо в церковній сфері. Смотрицький увів в український алфавіт букву ґ у загальних та власних назвах. За Петра І, у 1708 році, замінено накреслення літер – кирилицю замінено гражданським шрифтом, створеного на основі московського скорописного письма. У 1709 році було запроваджено “гражданку” на території України, яка входила до складу Російської імперії. У західній частині України, яка опинилася у складі Австро-Угорщини, “гражданкa” була перше вжита в альманасі “Русалка Днѣстровая” 1837 року. Однак західно-українські письменники “гражданку” не присвоїли й в Галичині, на Буковині та на Закарпатті далі використовувалася кирилиця. В Галичині “гражданка” цілком витіснила кирилицю лише в середині ХІХ століття. Нову правописну норму бачимо в перший новоукраїнській граматиці Олександра Павловського “Граматика Малороссійскаго нарѣчія” (Санкт Ретербург, 1818). Павловський створив орфографію, відповідальну звукової системи української мови, використавши фонетичний принцип. Звук і незалежно від його походження, тобто звук, що розвинувся на місці давніх ѣ та етимологічних о, е, він позначив буквою і. Через літеру і також позначав за традицією звук й перед о (межъ тріома cонцямы1). Український передньо-середній звук и передавав літерою ы, після задньоязикових приголосних вживав и. Звук ґ він передавав через кг. Не всі ставилися до правопису Павловського позитивно. Філолог, педагог та письменник Максимович висловився щодо правопису Павловського у “Письмі к Основьяненку”: “Правда, была уже тогда и граматика Павловскаго; но въ ней предложено такое не Малороссійское правописаніе, что лучше-бъ его и совсѣмъ не было. – та далі - Въ послѣдніе годы довольно много издано прозаическихъ и стихотворныхъ книжекъ и брошюръ на Малороссійскомъ языкѣ, у насъ въ Россіи, и въ Австріи; но къ сожалѣнію всѣ онѣ умышленно и произвольно рознятся въ правописаніи, и потому всѣ онѣ своимъ правописаніемъ одна хуже другой. Но ни одна изъ нихъ этимъ качествомъ не превзошла еще граматики Павловскаго, который началъ употреблять Русскія буквы для Малороссійской рѣчи такъ произвольно, какъ будто до него не было грамоты на нашей православной Украинской Руси.”2 Дальшим визначним твором у формуванні правопису був вище зазначений альманах “Русалка Днѣстровая”. У передмові альманаху написано про головні принципи та специфіка правопису: “Сказати нам дащо о правописи сей книжечки. Хочемо зачинати, проте знати нам конче, яке теперѣшному язикови истинноє лице; за-для-того держалисмо-ся правила: «пиши як чуєшь, а читай як видишь.» Из сего огляда приймилисмо сербскоє џ (виџу wydzu) и волоскоє ў (аў, αυ Erazm. Rotterd., au, еў, ευ: спѣваў, spiwαυ; душеў dušευ) а є завсѣда в силѣ је аб о ье употребляєм (моє, moje землє, zemlĕ, загородє, zahorodĕ, zahorodie.)”.3 З графіки альманаху викинуто букву ъ. Літеру і на місці давнього е в закритому складі автори альманаху позначали буквою ѣ, цю букву теж вживали на позначення йотованого і. І на місці о в закритому складі передавали буквою і. Передньо-середній звук и позначали и. Є введено до “гражданки” на позначення йотованого е та м’якості попереднього приголосного, м’якість приголосного перед о позначена літерою ь, його йотація – літерою й. Визначною теж показалася правописна система П. Куліша. Куліш вживав різні правописні системи, але протягом життя він став прихильником фонетичного принципу, який він зберіг та поширив у своїх творах. Куліш викинув букву ы. Замість ѣ вживав і, так само і вживав для позначення звука і, який походив з давніх о, е та йотованого і. Буквою є передавав м’якість приголосного перед е, нейотований е на початку слова позначав російським э. Літерою ё позначав “ьо” або “йо”. В алфавіті залишив ъ, який писав на кінці слів, а іноді й в середині. Звук ґ позначав латинською літерою g. “Кулішивка”, як називали цей правопис, поширювалася по українських землях й іноді зазначала окремих змін. Треба тут згадати журнал “Записки Юго-Западного отдѣла Географического Общества”, перший том якого вийшов 1873 року. До числа співробітників належали наприклад: В. Антонич, М. Драгоманов, М. Лисенко та інші. В ньому бачимо вживання букви ї в сучасному значенні. Важким ударом для української мови та правопису став так званий Валуєвський - за тодішнім міністром внутрішніх справ Петра Валуєва - циркуляр із 1863 року, який забороняв друкування українською мовою наукових, релігійних та педагогічних публікацій. Коли в 70-х роках слабшала цензура, письменники спробували налагодити стосунки з українцями в Галичині та використовували їхню українську пресу. Але незабаром було заборонено й це - Емським указом Олександра ІІ 1876 року, який дозволяв друкувати художню літературу з використанням лише російської орфографії та забороняв ввіз літератури українською мовою з-за кордону. Український правопис проте далі розвивався на території Австро-Угорщини. Варто згадати про правопис М. Драгоманова. З алфавіту ним було усунено букви ї, я, є, ю, ъ та щ, на місці якого вживав шч. Пом’якшення приголосних він позначав через ь та замість й вживав латинську букву j, якою він користувався на місці йотованих голосних я, ю, є, ї ,тобто писав ja, ju, je, jі: “Проти австро-руськоjі оффіціальноjі правописі, котру звуть не зовсім вірно етімологичноjу, виставлениj був трохи не в першіj лініjі аргумент політичниj, то б то, шчо вона подібна до россіjськоjі...Перш усього це неправда, котру...використуjуть звичаjно в Россіjі галицькі консерватисти власне проти «украjінства».”4 М. Драгоманов був звільнений з Київського університету внаслідок антиyкраїнської політики та 1876 року емігрував за кордон. Його правопису дісталося невеликого користування. Графічне зазначення української мови дуже цікаве у мовознавця та письменника Миколи Гатцука. Він вживав різні надрядкові знаки, щоб відобразити якомога точніше “різноманітність діалектних нюансів” української мови. Він вживав такі знаки: важка зупинка, іка. Наблизити український правопис до живої вимови спробував також М. Максимович, хоча він дотримувався також етимологічного принципу. Цікавим у правописі Максимовича є позначення звука і за допомогою так званих дашків: ô, ŷ, â, ê. Звук і він передавав на письмі, крім зазначених дашків, ще за допомогою графеми Ђ. Запропоновaні ним зміни видно далі: Вотъ для примЂра нЂсколько такихъ словъ — по правописанію выговорному: — по моему: Крій . . . . . . . . . . — Крâй (вскрай). Нисъ . . . . . . . . . — Нêсъ. Нисъ . . . . . . . . . . — Нôсъ. Бривъ . . . . . . . . . — Брêвъ (брелъ). Бривъ . . . . . . . . . . — Брôвъ (бровей). Визъ . . . . . . . . . . — Вêзъ. Визъ . . . . . . . . . . — Вôзъ. Нижъ . . . . . . . . . . — Нôжъ. Нижка . . . . . . . . . . — Нôжка. Нижный . . . . . . . . . . — НЂжный. Миж . . . . . . . . . . — Мêжъ. За-мижъ . . . . . . . . . . — За-мŷжъ. Бигъ . . . . . . . . . . — Бôгъ. Бигъ . . . . . . . . . . — БЂгъ. Бездилье . . . . . . . . . . — Бездôлье. Бездилье . . . . . . …… — БездЂлье. Окрипъ . . . . . . . . . . — Окрôпъ. Окрипъ . . . . . . . . . . — ОкрЂпъ.5
1886 року вийшов “Малорусько-німецкий словар” Євгена Желехівського. Його правописну систему було запроваджено в школах Галичини. Желехівський створив правопис на основі говірок, у яких і, що походило з давнього о, вимовлялося і, та і, котре походило з е, вимовлялося м’яко, тобто ї. Букву ї теж Желехівський вживав на позначення йотації і. М’якість приголосного перед е позначав через є, йотований о передавав на письмі йо, для позначення м’якості приголосного вживав ь або ё, вживав букву ґ, щоб записати цей специфічний український звук. Він має заслугу на поширення апострофа. Визначною на території Галичини стала праця С. Смаль-Стоцького та Ф. Гартнера “Руска граматика”. Ця граматика стала підручником у школах в Галичині та на Буковині (витримала тут до 1922 року). С. Смаль-Стоцький та Гартнер внесли до писемної норми багато з системи Желехівського.
Прийняття цих правил Науковим Товариством імені Т. Шевченка в Львові було важливим кроком для створення єдиного правопису на цілій території України. Перша узагальнююча система українського правопису була наспіх роблена. Обставини це вимагали, проте вона була коротка, містила в собі тільки основні правила та вимагала поповнення. У 1925 році була скликана комісія для розробки правил українського правопису. В ній брали участь видатні мовознавці, літературознавці та педагоги, між якими були А. Кримський, О. Синявський, В. Ганцов, Г. Голоскевич, М. Грунсьский, М. Скрипник, М. Яворивський, М. Хвильовий. Всі взялися розглядати правопис, але перед комісією було дуже велике завдання. Було треба взяти до уваги весь процес творення мови та правопису, діалектні особливості. Щоб унормувати єдиний правопис, потрібно було знайти якийсь компроміс. 1926 року був складений проект нового правопису. Протягом подальших дебатів змінився склад президії та А. Кримського, О. Синявського та П. Солодуба замінили Народний Комісар Освіти М. Скрипник, А. Приходько та С. Пилипенко. У Харкові в травні 1927 року відбулася конференція, у який було понад 50 осіб. Найбільше дискусій стосувалося правил написання іншомовних слів, тому й були знов перероблені. Цей правопис, хоча й компромісний, затвердив М. Скрипник 6 вересня 1928 року. Навесні наступного року його прийняла Українська Академія наук. Цей правопис називається “скрипниківський” або “харківський”. Він не був досконалим, але був добре продуманий та опрацьований, однак велика кількість лінгвістів вважає його найдосконалішим серед українських правописів. Але затвердженням цих правил не закінчилися проблеми, тому що, прийняті правила щодо чужомовних слів були складними. На підставі “Найголовніших правил українського правопису” та як пропонувала Академія наук, слід було вживати в чужих словах л непом’якшене та г. Але у правописі 1928 року l передається л то як м’яке (лі, ля, льо, лю, ль), то як нем’яке (ле, ла, ло, л)6: “Запозичення старіші, особливо до середини 19 сторіччя, більше засвоєні з нем’яким л, запозичення пізніші - з л м’яким... У словах грецького походження, як здавна запозичуваних з нем’яким л, звичайно пишемо ла, ло, ли, л, а також і в старих запозиченнях із інших мов: атланти, Атлантійський океан, атлас, Лакедемон, лаконізм, латинський, облатка... В інших випадках новіші запозичення з західно-европейських мов віддаємо м’яким л: аероплян, балядя, балянс, бациля... бльокада, віольончеля, кольоквіюм...блюза, інфлюенца, Лювр... Зокрема м’яким л віддаємо чуже l послідовно в комплексах - лювати, -люція, -ляндія, -ляр, лярний..., -лярія-, лятор-, ляція-, льний.... -льоз, -льоза, -льозний і в усіх вивідних від них словах: протоколювати, Ґренляндія...”7 Сполучення le послідовно передавалося через ле. Правило здавалося складним та не було прийнято в суспільстві. Це тільки зразок того, що треба було знов переглянути та перепрацювати. У 1933 році видано нові правила Українського правопису. Ці правила підготовлені здебільшого з політичних, ніж наукових причин. “Правопис, ухвалений М.Скрипником 6-го вересня 1928 року, скеровував розвиток української мови на польську, чеську буржуазну культуру. Це ставило бар’єр між українською та російською мовою, гальмувало вивчення грамоти широкими трудящими масами... Основні виправлення стосуються ліквідації усіх правил, що орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазні культури, перекручували сучасну українську мову, живу мову практики трудящих мас України. Правила в граматиці унормовано відповідно до тих форм, що є в сучасній українській мові.”8 Новий український правопис став основним для подальших років і можна сказати, що увів у дійсність те, над чим нині ведуться дискусії, хоча низка правил була виправлена вже в пізніший редакції 1946 року. Треба згадати, що цей правопис не використали всі українці - в західноукраїнських областях (Галичина, Волинь, Буковина) далі діяли правила з 1928 року; така ситуація тривала до 1939 року, коли ці землі приєднано до Радянської України та правила правопису 1933 року стали чинними по всій Україні. Також в українській діаспорі залишився чинним правописний кодекс 1928 року. Найвідомішою різницею від попереднього харківського правопису є усунення букви ґ з алфавіту. Стосовно ліквідації букви ґ А. А. Москаленко написав: “Ця буква була викинута з української азбуки на Радянській Україні під гарячу руку, коли велася боротьба з націонaлістичним шкідництвом на мовознавчому фронті.”9 Значних змін зазначили правила про написання іншомовних слів, наприклад передача іншомовного l. Між дальшими змінами можемо навести правило передачі запозичень із німецьким дифтонгом еі, яке становило нормативним передавати його через ей (Ейнштейн, Гейне, Швейцарія10), а не ай, як тому було у правилах 1928 року (Гайне, Швайцарія11). Дифтонги au, au правопис узаконив передавати через ау, оу, а не ав, ов; грецьке th через ф. Поширилося правило написання префіксу з перед глухими приголосними; між букви к, п, т, х прибула ще буква ф. Ці правила теж становили писати в закінчені родового відмінка однини іменників третьої відміни тільки -і. Pаніше правила дозволяли писати в деяких випадках -и, і те у слів на - ть: “від радости, з вісти, до смерти, без чверти... Також винятково: до осени, без соли, крови, любови, Руси12”. З 1938 року почалася праця над новою редакцією правопису. Тим часом була теж приєднана Галичина, Буковина та Волинь. Вже 1940 року був готовий новий проект правопису, який випрацювала комісія під керівництвом М. К. Грунського, та який більше уточнював правила правопису 1933 року. Війна ускладнила працю над правописом, однак у 1942 році уряд УРСР доручив Академії продовжувати роботу над правописом. До складу комісії належали теж М. П. Бажан, Л. А. Булаховський, П. Г. Тичина. У 1945 році цю редакцію схвалено та затверджено народним комісаром, яким був тоді П. Г. Тичина. Подальша, виправлена редакція правопису вийшла в 1960 році, знов орієнтована на російську мову. У 1956 році були видані правила російського правопису, на основі яких треба було переглянути правопис український. Сумнівів про те, що нововведення були зроблені з ідеологічних причин, передмова до видання не дає: “... Однак від часу попереднього видання «Українського правопису» у ряді правописних моментів, спільних для української та російської мов, виникла певна неузгодженість, яку тепер, після опублікування «Правил русской орфографии и пунктуации», можна усунути13.” Правопис 1960 становить за перше видання правила 1946 року. 1.3 Доля українського правопису після 1990 року У 1990 році повернено в алфавіт букву ґ, а знак ь пересунуто на 31 місце за букву щ, яка раніше займала останнє місце в алфавіту. У 1990 році відбувся І Міжнародний конгрес україністів, який, крім іншого, ухвалив пункт про необхідність вироблення єдиних правописних норм для всіх українців, тобто й тих, які перебувають за межами України та послуговуються іншою нормою, ніж існує на території України (як було вище згадано, діаспора більшістю користувалася правописом із 1928 року). Цю пропозицію підтримала також Національна академія наук України. Однак постанова про підготовку нового правопису з’явилася лише 1994 року. Відповідальність за нею покладено на Інститут української мови. Було створено комісію, котру очолив М. Жулинський, та робочу групу, до складу якої увійшли І. Р. Вихованець, С. І. Головащук, В. В. Жайворонок, С. Єрмоленко та І. Ющук. Фактичним результатом були відредаговані правила старшого правопису. Цей текст не дочекався свого друку, але справа українського правопису лишилася відкритою. На початку 1999 року було скликано на нараду членів ширшої робочої групи Української національної комісії з питань правопису. До робочої групи прийнято нових членів. До неї входили І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська, В. В. Жайворонок, В. В. Німчук, Г. П. Півторак, О. Д. Пономарів, К. І. Тоцька, С. С. Головащук. В серпні 1999 року надруковано новий проект редакції “Українського правопису” та подано на обговорення.14 Додаток до цього проекту, в якому подано детальне обґрунтування пропонованих змін, написав В. В. Німчук. Додаток до проекту вийшов 2002 року окремою книжкою під назвою “Проблеми українського правопису ХХ - початку ХХІ ст.ст.”. Проект взагалі прийнято на ІV Міжнародному конгресу україністів. У 1999 році Наукове товариство ім. Т. Шевченка в Нью-Йорку організувало обговорення проекту, у якому взяли участь Ю. Шевельов, А. Горняткевич, В. В. Німчук. В основних пунктах проект було прийнято. Після подання проекту на обговорення ширшому колу суспільства почали з’являтися опоненти проекту. Почалися дискусії не тільки на науковому рівні, проект обговорювали журналісти, почалися бурхливі суперечки. Опоненти досягли створення комісії, котра мала знову переглянути проект. До справи приєднався й Президент України Л. Кучма. У 2002 році вийшла постанова Кабінету Міністрів України “Про Українську національну комісію з питань правопису”, на основі якої створено нову комісію. З комісії виведено частину мовознавців попереднього складу та всіх науковців діаспори, натомість прийнято немовознавців, однак з інших галузей науки. У 2003 році вийшов новий проект “Українського правопису”, авторами якого були В. М. Русанівський, Б. М. Ажюк, С. Я. Єрмоленко, Н. Ф. Непийвода, О. О. Тараненко, Л. І. Шевченко, Л. Л. Шевченко. Але цей проект показався не дуже вдалим. Фактично, результатом багатьох років, коли над правописом працювала чимала кількість мовознавців, було перевидання старого правопису 1993 року. Він майже не зазначав змін15. Слід зазначити, що у передмові до цих правил є помилки та неточності. Передмова до видання 2004 року є передмовою попереднього видання, у правописі 2007 року є трохи виправлена. Але на початку її написано: “Отже, якщо брати до уваги графіку, то український правопис бере свій початок від кінця минулого тисячоліття16,” - що ж уже у виданні 2004 року означає грубу помилку. Це б не варто було згадувати, якби в передмові була дата її написання. У передмові до перевидання 2007 року написано, що воно “виходить з уточненнями, пов’язаними зі змінами в українській граматиці, що сталися останнім часом.”17 Однак, про які саме зміни йдеться, не позначено. РОЗДІЛ ІІ: СИТУАЦІЯ НАВКОЛО ПРАВОПИСУ ТА ПРОЕКТУ НОВОЇ РЕДАКЦІЇ “УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ” 1999 РОКУ Про історією українського правопису вже повідомляв перший розділ даної роботи. У ньому також було подано загальну інформацію про виникнення “Проекту редакції українського правопису 1999 року” та наукові події навколо правопису останніх десяти років. Зараз звернімо увагу на стан сучасного правопису, його проблематичні правила та запропоновані у проекті зміни. “Правопис — це сукупність загальновизнаних і загальнообов’язкових правил, що встановлюють способи передачі мови на письмі, охоплює орфографію та пунктуацію. Як правило, складається історично, відбиваючи давні традиції або нові тенденції в передачі звуків, слів і форм, що виявляються в кожній писемній мові на різних етапах її розвитку”18 - така є дефініція правопису в енциклопедії “Українська мова”. Іншими словами, правопис є відображенням мови на письмі - він має відображати якомога більше досконалість і гармонійність мови. Якщо подивимося на проблематику з другої сторони, правопис вважається важливою опорою для мови. Від початку 1990 років система правил набувала в Україні неабиякої уваги та виявилося, що будь-яке втручання у правопис приводить до великих емоцій, незгод та суперечок. Проблеми навколо правопису різного характеру. Можемо розрізняти два основні, хоча взаємопов’язані, характери. Один пов’язаний зі суспільно-психологічною функцією мови, другий власне мовознавчий. Поза увагою залишимо політичний аспект, хоча він свою роль напевно також зіграв, та подивимося спершу на проблематику з погляду мовознавчого. Час від часу з’являється потреба привести правопис до відповідності з мовою - це спостерігаємо в кожній мові, але чомусь здається, що на цей головний факт українські мовознавці забувають та увагу звертають на інші аспекти. Крім цього, від правил вимагається максимальна точність, логіка, впорядкованість. Але низка правил українського правопису такими не є, а частина проблем зумовлена тільки неточним формулюванням. Тоді головними завданнями правописної комісії мають бути виправлення правопису і скорочення кількості винятків із правил, уточнення деяких з них та приведення правопису у відповідність із орфографічними правилами української мови (однією з причин є те, що спостерігається посилення впливу орфографії на вимову, у тому числі порушення орфоепічних норм української мови під впливом графіки). Але справа українського правопису складніша. Втручання до правопису з політичних міркувань та історія правопису зумовили інші проблеми. Низка українців, які проживали за межами України, як вже було згадано, вживала правописну систему відмінну від системи на території України, тому виникла потреба ці системи поєднати, чи просто встановити одну загальну, й потреба переглянути деякі правила, введені переважно в 1933 та 1946 роках. Треба пам’ятати, що ці аспекти не вилучають один одного, а навпаки – збігаються. Однак часто спостерігаємо тенденцію підкреслити як причину змін тільки виправлення правил введених у 1933 та 1946 роках за рахунок приведення правопису у відповідність із орфографічними правилами української мови. У дискусіях часто використовується слово традиція. Традицію легше уявити стосовно мови, ніж правопису. Адже після “Енеїди” з’явилися різноспрямовані правописні проекти, які існували часто один біля другого: правопис М. Максимовича, Павловського, Драгоманова та інших. Виникли традиції західної та східної частин України. У 1928 році був затверджений правопис, але вже в 1933 з’явився правопис досить відмінний від попереднього, у 1946 виник новий, поповнений та виправданий правопис. Ще варто взяти до уваги традицію частини діаспори, яка надалі користувалася правописом 1928 року. Можемо поставити питання: Чи існує якась традиція? Яка це традиція? Традиції в правописі є та іноді мовознавці надають перевагу різним, протилежним традиціям. Але питання ще інше: чи можна вважати традиційним правопис, який створений на політичних, а не наукових підставах, але правила якого існують протягом більше ніж шістдесяти років? На цих правилах виросло не одне покоління та дотепер ними користуються. Якщо так, то як потім включити до нового правопису традицію діаспори? Ці питання собі задавав не один мовознавець. Але ці всі питання на другому плані, хоча це так не виглядає. Справа в тому, що треба поставити питання, чи є достатньо опрацьований існуючий правопис, чи правопис відповідає вимогам мови та чи відображає літературну мову та всі її закономірності та орфографічні правила. Це головне питання. Але повернімося зараз до другого характеру правопису та його ролі в суспільстві, тому що вона має велике значення в позиціях лінгвістів щодо правопису та запровадження можливих змін у суспільство так саме, як мовна ситуація як така. Часто звертається більше уваги до евентуальних проблем у запровадженні нових змін і самі вимоги мови посуваються на другий план через те, що могли б ускладнити мовну ситуацію: українській мові – а це на першому плані - треба здобути своє відповідне місце в незалежній державі. Отак думає й низка мовознавців, які вважають зміни в проекті 1999 року обґрунтованими. Вони вказують, наприклад, на те, які труднощі зазначало та, можна сказати, ще зазначає провадження букви ґ. На нашу думку, увагу треба звернутися й до позамовних питань, але правопис має зазначати зміни тоді, коли це вимагає мова. Інакше б він ніколи змін не зазначив. Також мовознавцям слід уникати своїх відчуттів і зосереджуватися тільки на питання мови. Брати до уваги те, скільки грошей коштуватиме перевидання правил та друкування нових книжок і словників чи які труднощі це спричинить “україністам-неукраїнцям” не належить до завдання виправлення правопису. Однак, на думку інших, треба було зміни вносити негайно, щоб школярі могли якомога раніше вивчати ці нововведені правила, за новими підручниками, а інші – звикнути до них. Проте слід підкреслити, що є мовознавці, які не вважають потрібним чинний правопис або його попередні видання виправдати, принаймні не більшість тих правил, про які йде мова в цій бакалаврській роботі та більшість яких включив в собі згаданий проект нової редакції 1999 року. Звернімо тепер увагу на чинний правопис. Переважна більшість правил вважається достатньо опрацьованими й нині не вимагає окремої уваги. Але існують пункти, які на думку значної частини мовознавців слід виправити. Переглянуті ці правила вже були не один раз. До суперечливих правил належить правила про написання і - и на початку слів і в закінченні родового відмінка імен третьої та четвертої відмін, правило про написання слова пів у значенні половина та правила слів іншомовного походження. Низку цих правил включав проект 1999 року, але, щоб набути ліпшого уявлення, наведемо пропоновані зміни з анкети для опитування фахівців (крім наведених пропозицій в анкеті також зазначені можливі варіанти окремих правил.) (З пунктами проекту познайомимося ближче в наступному розділі): - Писати послідовно ґ у питомих, засвоєних загальних назвах та у власних найменуваннях. - Писати літеру и на початку українських питомих та засвоєних слів перед н та р, на початку вигуків, звуконаслідувань і похідних від них утворень. - Писати слово пів у значені половина окремо від сусідніх слів. - У родовому відмінку третьої відміни з кінцевою групою приголосних, а також у словах кров, любов, осінь, сіль, Русь і у слів четвертої відміни, які при відмінюванні приймають -ен-, -ят- писати -и. Далі наведенi запропоновані зміни щодо слів іншомовного походження: - Відмінювати іншомовні запозичення із закінченням на –о або дозволити паралельні відмінювані та невідмінювані форми. - У запозичених загальних назвах писати тільки г (крім слів типу хокей, хобі). Можливими варіантами цього правила комісія запропонувала писати г або ґ залежно від того, як воно звучить у мові-джерелі або дозволити паралельні написання. - В антропонімах та похідних від них лексемах вживати ґ або г відповідно до звукового складу, y власних географічних назвах вживати тільки г. Другий варіант дозволяє розрізняти г і ґ у всіх власних назвах: як антропонімах, так топонімах. - Замість грецького th вживати т паралельно з правописом затвердженими варіантами, тобто писати етер і ефір, катедра і кафедра тощо, або принаймні дозволити варіанти з т у художній та конфесійній літературі. - Не передавати подвоєння приголосних у загальних назвах іншомовного походження (з винятками слів як ванна, булла тощо). - Поширити правило “дев’ятки” на іншомовні власні назви. - У словах іншомовного походження після губних приголосних перед йотованими вживати апостроф: б’юро. - Писати й у словах іншомовного походження, де в мові-джерелі воно звучить: Йоан, йоаніт. Та навпаки не вживати його, коли в мові-джерелі не існує. - Слово проєкт та від нього похідні слова писати з є. - Писати ія на місці іншомовного іа також всередині слів, принаймі вживати ія у словах з конфесійної сфери, або вживати паралельно написання з іа та ія. - Початкове ю писати тільки там, де є у оригінальній мові. - Іншомовний дифтонг аu передавати ав: авкціон, автобіографія. - Писати м’який знак після р в іменах по батькові: Ігорьович, Лазарьович.19
РОЗДІЛ ІІІ: ПРОБЛЕМНІ ПРАВИЛА “УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ” 1.1 Правила написання українських питомих та засвоєних слів Буква ґ Та перейдемо безпосередньо до перегляду й аналізу окремих пунктів, та спершу звернемо увагу на букву ґ. Про цю букву існують окремі, дуже цікаві публікації. Слід згадати працю О. Пономарева “Фонеми г та ґ: Словник і коментар” та публікації В. Німчука, котра достатньо знайомить про її походження та існування, передусім “Про графіку та правопис як елементи етнічної культури”, яка виходила в журналі “Мовознавство ”. Буква ґ, яка була усунена з алфавіту 1933 року, була повернута в алфавіт лише в 1990 році, після 56-ти років відсутності. Українці за межами УРСР не прийняли правила правопису 1933 року, в Західній і Закарпатській Україні залишилися чинними правила правопису 1928 року разом з цією буквою аж до 1939 року. Ліквідація букви на позначення окремої фонеми мала негативні наслідки для звукової системи мови. Словами В. В. Німчука “почав зникати звук [g] не тільки з нових і новітніх запозичень...а й з узвичаєних, давно засвоєних і суто українських лексем”21. Варто тут ще зазначити, що спроби повернути її до алфавіту були й раніше, наприклад вже в 1940 роках. Щодо запровадження букви ґ були аргументи проти її повернення, враховуючи її майже шістдесятирічну відсутність, погане знання у суспільстві про те, в яких словах її вживати, або з інших причин. Так, наприклад, В. М. Русанівський пише, що він сумнівався в тому, чи літеру треба знову запровадити через те, що комусь захочеться поширити її вживання на всі запозичені слова, в яких ґ звучить в мові-джерелі22. Ще сьогодні існують думки, що не варто було відновлювати літеру ґ, передусім через її складне запровадження та засвоєння суспільством. Поширення букви ґ у суспільстві появилося насправді проблематичним. Буква ґ вживається неправильно, на місці, де за правилами має бути літера г, навіть на місці, де в мові-оригіналі звучить [h], наприклад у слів Праґа (Praha), Ґавел (Havel) та інших. Здебільшого це є знаком копіювання їх вимови російською мовою. На деякі ці проблеми показує сам О. Пономарів у вищезазначеній праці. Він говорить і про те, що таке неправильне вживання можна прочитати навіть на сторінках газет23. Головним однак лишається те, що після майже 20-ти років українці ґ так і не засвоїли. Повернімося ще до побоювання, яке висловив В. М. Русанівський. Нагадаємо, що між варіантами поданими для аналізу, було: в антропонімах та похідних від них лексемах вживати ґ або г відповідно до звукового складу, y власних географічних назвах вживати тільки г; чи другий варіант - розрізняти г і ґ у всіх власних назвах: як антропонімах, так топонімах. Проте традиційним вважається чинне правило. Написання літеру и на початку слів Далі розглянемо пропозицію писати букву и на початку українських питомих та засвоєних слів перед н та р, на початку вигуків, звуконаслідувань і похідних від них утворень: ина́кше, и́ноді, и́нколи, и́нший, инакоду́мець, иншомо́вний, переина́кшити, иноро́дець, инопланетя́нин, инди́к, и́ній, иржа́, иржа́віти, иржа́ти, и́рій, и́кати. За чинними правилами пишемо на початку слова лише і. Початкове и В. В. Німчук докладає науковими працями Ю. Шевельова та Н. І. Тоцької. На підставі досліджень вони вважають його наявним у живому мовленні. Опорою для зазначення и на письмі є наявність його у творах українських письменників: І. Котляревського, Т. Шевченка, Квітки-Основ’яненка, M. Старицького, І. Нечуя-Левицького (“...один автор пише по своєму, другий — инакше...”24), Лесі Українки та інших. Теж його бачимо у граматиках різних мовознавців, наприклад С. Смаль-Стоцкого, Ф. Гартнера: “...у иньших прикметників...”25 У “Найголовніших правилах українського правопису” була узагальнена можливість писати и перед н: инший, инколи, иней, иноді26, паралельно з і. Теж I. Огієнко дозволяв писати и, але у правилах 1925 року видання вживання букви и на початку слова означається “безпідставним”27. Вже в правилах 1928 року на початку слова пишеться тільки і. На думку В. В. Німчука початковий и зберігається в народному мовленні по всій території України. Йому суперечить В. М. Русанівський, котрий хоча наявність звука и визначає після протези: гикати (икати), гикавка (икавка), але вважає, що треба ще дослідити, наскільки форми з вимовою и на початку слова збереглися в народному мовленні.28 Лінгвісти попереджують про те, що усунення фонеми и за допомогою правопису призводить до поступової втрати її фонемного статусу, тим чином і до руйнації своєрідності української мови. Навпаки низка мовознавців вважає, що голосний и тут займає лише периферійне місце та повертати його написання на початку слова є безпідставним, так само, як його штучно запровадити у вимову. Закінчення -и в родовому відмінку однини іменників третьої та четвертої відмін Подібні погляди знаходимо стосовно запровадження букви и в закінченні родового відмінка однини частини іменників. Йдеться про іменники III відміни на -ть за другим приголосним кореня (основи): ві́сти, незале́жности, ра́дости, сме́рти, че́сти, про слова кров, любов, осінь, сіль, Русь, Білору́сь: кро́ви, любо́ви, о́сени, со́ли, Ру́си, Білору́си, та про іменники ІV відміни, які при відмінюванні приймають -ят- ( після шиплячого -ат-): галченя́ти, голуб’я́ти, гуся́ти, дитя́ти, козеня́ти, курча́ти, лоша́ти, коліща́ти; чи -ен-: і́мени (ім’я́), пле́мени (пле́м’я), ви́мени (ви́м’я), ті́мени (ті́м’я). У дійсному правописі іменники ІІІ відміни мають у родовому відмінку однини закінчення -і: вісті, галузі, любові. Іменники ІV відміни вживають форми на -ят-и (після шиплячого -ат-и) та -ен-і: галченяти, гусяти, імені, племені. Форми родового відмінка однини імени, вдячности знаходимо в Українському правописному словничку Г. Голоскевича29. У правописі 1928 зазначено, що закінчення -и в родовому відмінку мають: “...іменники жіночого роду ІІІ відм. на -ть за другим приголосним...також винятково: до осени, без соли, крови, любови, Руси...усі іменники ніякого роду з наростками -ят- (після ж, ч, ш, щ -ат-...: до теляти, горщати... і слово імени.”30 Правопис 1933 року становить, що в родовому відмінку однини іменники III відміни мають закінчення -і та іменники ІV відміни мають форму -ят-и, -ат-и (гус-ят-и, курч-ат-и, ім-ен-и31). Правопис 1946 року вживає закінчення -и вже тільки в іменників ІV відміни, які при відмінюванні мають форму -ят, (-ат), тоді гус-ят-и, курч-ат-и, але ім-ен-і, плем-ен-і32, як є тому й нині. Іменники ІІІ відміни належать до слів колишньої -і-основи, яка мала в родовому відмінку однини закінчення -и. За аналогією до них була флексія -е витіснена закінченням -и в родовому відмінку однини іменників колишніх -и- (-ъ-v-)-основ. Аж у другій половині ХVІІ століття з’являється флексія -ѣ (-і) внаслідок впливу іменників колишньої -jа-основи, але панівною лишилася флексія -и. Безліч свідчень про закінчення -и знаходимо у письменників ХІХ і початку ХХ століть. До початку ХХ століття флексія -і настільки витіснила -и в південно-східному та частково північному наріччях іменників, основи котрих не закінчуються на групу приголосних, що дійшло до усування -и також на письмі. Для значної частини мовців, до яких можна також включити українців діаспори, закінчення -и вважається традиційним.
Подивимося ще раз на причини повернення флексії -и. Існує думка, що перевага закінчення -і та витіснення -и в родовому відмінку однини в іменниках жіночого роду III відміни в говірках зумовлене впливом літературної мови. Усунення звука и спостерігається, наприклад, в полтавських говорах з середини ХХ століття. Це підтримує твердження, що вплив графіки на вимову є значний. Однак існують і фахівці, які признають поширення вимови звука и в закінченні родового відмінка однини іменників ІІІ відміни, менше ІV відміни у словах на -ен-и, але не вважають потрібним знов його запровадити в графіку. Але ж це саме те, через що хвилюється низка лінгвістів: усування и на периферійне місце, яке має за наслідок звуження фонологічного контрасту голосних и та і. Стосовно форми імені родового відмінка однини, поширення її за рахунок формі імени в говорах вважається також за наслідок впливу літературної мови та поширення назв заводів, організацій і різних закладів типу кінотеатр імені Т. Шевченка. В. В. Німчук вважає необхідним відновити закінчення -и як нормативне також для збереження традиції чіткішої диференціації флексій іменників третьої відміни та для розширення стильових можливостей мови36. Пів у значені “половина” Між мовознавцями теж дискутується написання слова пів з наступним іменником. У чинному правописі існують три способі приєднання пів (напів-, полу-) до іменників: разом (піваркуша, півгодини, півдюжини, півкарбованця), через дефіс (у власних назв: пів-Європи, пів-Києва) та через апостроф (пів’яблука). Це правило користується починаючи правописом 1933 року. Автори проекту 1999 року запропонували писати слово пів окремо від іменників, якщо воно є у значенні “половина”. Тим було б можливо відрізняти їх від похідних іменників із елементом пів (південь, півколо, півмісяць), прикметників (півгодинний) та присудкових слів (півбіда). Частина лінгвістів, між якими можемо назвати В. В. Німчука та І. Вихованця, попереджує, що дійсний правопис називає префіксальні іменники із префіксом пів- (півколо, півмісяць) помилково складними іменниками так само як сполуки іменників зі словом пів у значені половина (там, де є пів та іменники в формі родового відмінка) і таким чином їх між собою замінює. І. Вихованець вказує на те, що “...написання числівника пів з іменником у родовому відмінку разом, через дефіс і через апостроф є некоректним орфографічним фактом, який потрібно виправити, і не впливає на функціональне розуміння його (числівника пів) як окремого слова... Числівник пів, подібно до інших (починаючи з п’ять) числівників у кількісно-іменникових сполуках, є граматично панівним, опорним словом. Він керує поєднаним з ним іменником, який завжди стоїть у формі родового відмінка. Форма ж родового відмінка в кількісно-іменникових сполуках – типова форма причислівникового залежного іменника. Єдина відмінність полягає в тому, що з числівником пів іменник має форму родового відмінка однини (форма множини тут виступає з іменниками, що вживаються тільки в множині), а недробові числівники (починаючи від числівника п’ять) вимагають форми родового відмінка множини”37. Однак один із опонентів змін дійсного правила В. М. Русанівський вважає, що треба пам’ятати, що “в орфографії, як і в природі, діє закон збереження енергії: десь усунеш суперечність, а вона виявить себе в іншому місці. Якщо у згоді з чинним правописом пишемо півлітра – півлітровий, піввідра – піввідерний, півкілометра – півкілометровий, півлітра – півлітровий (і півлітрівка), то з уведенням нового правила, по-перше, зникає ця гармонія (пів літра, але півлітровий, пів відра, але піввідерний і под.), по-друге, виникає контроверза між іменниками, в яких пів- відіграє роль префіксоїда, і словосполученнями з пів у значенні “половина”: півсотня – пів сотні, півтонна – пів тонни (тони?). Отже, те, що сьогодні підпадає, під правило, стає винятком, і навпаки”.38 Однак проект 1999 року пропонував спростити правило: замість трьох правил написання числівника пів з іменниками (разом, через дефіс, через апостроф), пропозиція авторів проекту 1999 року застосовувала лише один спосіб: написання із залежним іменником окремо. Щодо похідних від цієї сполуки одиниць (складні прикметники і складні іменники), вони утворюються, як і від інших числівників: пів року – піврічний, півріччя і п’ять років – п’ятирічний, п’ятиріччя.
При засвоєнні слів виникають дві протилежні тенденції — натуралізація іншомовних слів з одного боку (Севастопіль, Неапіль) та збереження автентичності слів з другого (Юґославія, Ґгана, Ґете, Геґель, Гонконґ). Український правопис поки що зберігає традицію наближення слів до домашніх вимог (хоча Севастополь). У суспільстві проте часто під впливом поширення інших мов трапляється тенденція висловлювати, здебільшого це стосується власних назв, слова, як вони звучать у іноземних мовах (вплив вимови російською мовою тут теж значний). Форма засвоєних слів зумовлена декілька факторами, одним з яких є фактор історичного характеру. Слова до української мови приходили в різних добах і різними шляхами. Одні посередництвом іншої або навіть декількох мов (латинської, російської, німецької, польської тощо), інші безпосередньо. Одні з них українська мова засвоювала в автентичному вигляді, інші присвоювала до своєї фонологічної системи. Треба пам’ятати, що й вимова слів у мові-джерелі змінювалася та що слова потрапляли різними шляхами на різні території українських земель. В пізніших добах передусім виникає розбіг між традиціями західних та східних земель. В правилах “Українського правопису” 1925 року І. Огієнко зберігає дві традиції – Великої України та Галичини: “Звук g в чужих словах на письмі передають: а. На Великій Україні, зберігаючи власну традицію, через г: газета, гама, генерал...В Галичині через ґ: ґазета, ґама, ґенерал...На великій Україні...звичайно не зазначають м’ягкости л... В Галичині зазначають м’ягкість л...”39 Дифтонг au Одна з пропозицій щодо змін написання іншомовних слів у проекті 1999 року стосувалася правила передачі дифтонга au. У чинному правописі дифтонг au передається то через ау, то через ав: "Дифтонги au, ou передаються переважно через ау, оу: аудиторія, аудієнція, гауптвахта, лауреат, локаут, пауза, фауна (але: мавзолей); джоуль, клоун; Джорджтаун, Каунас; Краузе, Паульсен, Фауст, Штраус; Воуверман, Шоу. Разом із тим у цілому ряді слів au передається через ав: автентичний, автобіографія, автомобіль, автор, авторитет, автохтон; Австралія, Австрія; Август, Аврора.”40 На думку частини мовознавців, написання через ав більше відповідає вимовi дифтонгa. В українській мові звук в після голосних має характер нескладового у та за етимологiчним принципом це нескладове у передається в українській мові через в41. Прихильники змін дійсного правила вказують на те, що писати лавр, але лауреат є те саме, як писати повний, але поунуватий, та на розбіжність у написанні слова фауна, яке походить від імені грецької богині Фавни. Навіть вже в старослов’янській мові в запозиченнях грецького та латинського походження, грецьке та латинське au передавалися на письмі через ав: Август - Привѣсили к сему нашему листу оу Самборѣ мсцѧ авгус оу третий день ЮРГп. (1458)42, Авъгоустъ (з гр. , від лат. Augustus)43, Автоном - Авътономъ (з гр. )44, лавра (з середньогр. )45, Лаврентій - Лавринъ ( XV ст.)- стcл. Леврентии (з гр. )46. Кількість запозичених слів із сполукою aв, відповідній до au в оригінальній мові, збільшується протягом наступних століть. Між ними запозичене: автентичний - автентикъ (1618) (з лат. authenticos)47, автор (з лат. auctor)48, авдиєнція (з лат. audientia)49, авдиторъ (з лат. auditor)50, авреа (з лат. aurea)51 тощо. Дифтонг au передавався через ав у “Найголовніших правилах українського правопису” 1921 року (тільки перед голосним через ау: Ауе, Ауербах, Шопенгауер52), Г. Голоскевич теж вживав ав. Форми написання через ав знаходимо також у правописі І. Огієнка з 1925 року та в правописі 1929 року. Лише в правописі 1933 року узаконено писати дифтонг au через ау, з винятком деяких слів, як наприклад: Август, Австрія, автор...53
Г. Голоскевич передає грецьке θ через т, І. Огієнко в правилах правопису 1925 року пише: “Звук φ,th в чужих словах на письмі передаємо через ф: Афини, Афон, пафос, орфографія і т. п. Часом передаємо через т: Марта, Танаська, Текля...”55 жүктеу/скачать 275.5 Kb. Достарыңызбен бөлісу:
|