Булгаков Анатолій Олексійович Козлов Єгор Андрійович Київ 2012 Зміст: Методи регулювання відносин в міжнародному приватному праві Про міжнародне приватне право: закон
жүктеу/скачать 0.91 Mb.
|
| Київський університет права НАН України
Залікова робота З Міжнародного приватного права (анотації) Виконали: студенти І курсу денної форми навчання факультету міжнародного права Аль-Зубі Салем Бассамович Булгаков Анатолій Олексійович Козлов Єгор Андрійович Київ - 2012 Зміст:
Методи регулювання відносин в міжнародному приватному праві В.П. Жушман, Н.В. Погорецький.- Харків: Арсіс ЛТД, 2005.- 768 с.- ISBN 966-7299-65-1 
Під методом правового регулювання в правознавстві традиційно розуміють сукупність прийомів та способів правового впливу на суспільні відносини, що входять до предмету галузі права [3, c. 262]. Оскільки міжнародне приватне право належить до галузей приватного права, для нього загалом характерний диспозитивний метод регулювання. Однак для міжнародного приватного права характерна наявність специфічних прийомів та способів регулювання правовідносин, що обумовлено наявністю в таких правовідносинах «іноземного елемента». Такі способи поєднуються у два спеціальних методи міжнародного приватного права – колізійний та матеріально-правовий [8, С. 60]. Міжнародне приватне право Термін «колізія» походить від латинського «collisio» – зіткнення. Колізійний метод можна визначити як сукупність прийомів і способів регулювання правових відносин, що застосовуються за необхідності зробити вибір норми для регулювання таких правовідносин. Колізійний метод застосовується майже в усіх галузях права, однак саме в міжнародному приватному праві він набуває особливого значення [9, С. 74]. На думку В. П. Звекова, колізій в міжнародному приватному праві поділяються на три види: інтерперсональні, інтертемпоральні та такі, що виникають із дії законів у просторі. Інтерперсональні колізії виникають у зв’язку із належністю фізичних осіб до певної національності, релігії, тощо. Тобто, це – колізії, що існують між нормами права та нормами моралі, релігійними нормами і звичаями. Такі колізії пов’язані із визначенням статусу осіб в сімейних, спадкових, деліктних та інших приватноправових відносинах. Інтертемпоральні колізії виникають за необхідності визначення дії нормативних актів у часі. Вказані колізії недостатньо вивчені в міжнародному приватному праві і, на думку вчених, потребують подальшого вдосконалення [5, c. 18]. Найбільше значення в міжнародному приватному праві мають колізії, що виникають із дії законів у просторі. Вони виникають за необхідності визначення права, що підлягає застосуванню для регулювання правовідносин. Такі колізії поділяються на два види – внутрішні та міжнародні. Внутрішні колізії характерні для держав з федеративним державним устроєм і виникають між законодавством суб’єктів федерації та федеративним законодавством [5, С. 18]. В таких державах, зазвичай, застосовується різний підхід до внутрішніх та міжнародних колізій. В Російській Федерації цивільне законодавство віднесено до федеративного відання. За тим самим принципом виключена правотворча діяльність суб’єктів Російської Федерації в сфері цивільного законодавства та можливість виникнення внутрішніх колізій в цій галузі. Сімейне та трудове законодавство віднесено до сумісного відання Російської Федерації та її суб’єктів. Однак нормативні акти суб’єктів федерації не можуть суперечити федеральним законам. В США вирішення «міжштатних» та міжнародних колізій загалом характеризуються однотипним підходом, винятки встановлюються в Конституції США [5, C. 19–20]. Застосування колізійного методу відбувається за допомогою колізійних норм, які є його основним інструментом. Про міжнародне приватне право: Закон України: Офіційний текст прийнятий Верховною Радою України 23 червня 2005 р. Із змінами станом на 1 січня 2006 р.- К: Ін Юре, 2006.- 40 с.- ISBN 966-313-267-1 
Структура колізійних норм в міжнародному приватному праві за заг. ред. д.ю.н. , проф. А. Довгерта.- Харків: Одісей, 2008.- 352 с.- ISBN 978-966-633-764-4 
«Колізія» — слово, яке походить від латинського соШзіо, що означає «зіткнення». Колізія права полягає у різниці змісту приватноправових законів країни суду та тієї держави, до якої належить іноземний елемент в даних правовідносинах. Іншими словами, правова колізія зумовлена двома причинами: наявністю іноземного елементу в приватноправових відносинах і різним змістом права різних держав, з якими ці відносини пов'язані. Таким чином, перед судом виникає проблема вибору закону, яка вирішується з допомогою колізійної норми. Однак колізійна норма сама по собі не дає відповіді на запитання про те, які права і обов'язки сторін виникають з даних правовідносин, вона лише вказує правовий закон, який можна застосувати до даних правовідносин. Саме в цьому полягає її особливість. Необхідно враховувати ще й те, що у випадку правовідносин з участю іноземного елементу колізують не окремі норми різних держав, а їхні правові системи. В іншому випадку норма відривається від правопорядку, до якого вона належить; «ця норма «інкорпорується» правовою системою держави, чий суд розглядає справу, і отримує тлумачення в аспекті сторонньої їй системи права. Таким чином, застосовується не «жива» норма права будь-якої держави, а норма, що по суті ніде не діє. Адже норма права, що відокремлена від складу правової системи, до якої вона належить, мертва і в будь-якому випадку значною мірою втрачає свій зміст»1. Правові системи окремих держав можуть колізувати у питаннях, які пов'язанні з колізіями як матеріального права (його вибору, кваліфікації, тлумачення), так і процесуального права (тобто, право якої держави повинно застосовуватися до процесуальних відносин, пов'язаних з розглядом справ з участю іноземного елементу та виконанням судових рішень, у тому числі держави, правозастосовчий орган якої компетентний розглядати справи такого роду). Таким чином, основний зміст міжнародного приватного права зводиться до колізійної проблеми та її вирішення. Тому колізійні норми, з допомогою яких головним чином вирішується ця проблема, є центральним інститутом цієї правової галузі. Колізійна норма — це норма, яка визначає, право якої держави повинно бути застосоване до даних правовідносин, «ускладнених» іноземним елементом. Структура колізійної норми складається з двох елементів: обсягу та прив'язки. Обсягом колізійної норми називається вказівка в ній на ті відносини, які потребують правового врегулювання, а прив'язкою — вказівка на закон (тобто правову систему, правопорядок), з допомогою якого і врегульовуватимуться зазначені відносини. Звернімося до проекту 1 Закону України «Про міжнародне приватне право», а саме до п. 1 ст. 48: «Права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди (обсяг), визначаються за правом країни, в якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди (прив'язка)». В обсязі визначаються відносини, пов'язані із зобов'язаннями, що виникли внаслідок заподіяння шкоди (зобов'язання з делікту). У прив'язці визначається, правом якої країни врегульовуватимуться ці правовідносини, тобто «за правом країни, в якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди». Отже, стаття 48 не встановлює прав та обов'язків учасників вказаних відносин, а відсилає до права держави, в якій мала місце дія. Таким чином, обсяг — це частина колізійної норми, яка вказує на коло приватноправових відносин міжнародного характеру, що підлягає правовій регламентації. Традиційно обсяг відповідає якомусь конкретному приватноправовому інституту, як то: спадкові відносини, договірні зобов'язання, деліктні зобов'язання, взяття шлюбу і т. ін. Обхід закону в міжнародному приватному праві В.В.Васильченко.- К.: Істина, 2007.- 200 с.- ISBN 978-966-8909-07-8 
Обхід закону — це такі дії учасників відносин, за яких сторонами свідомо створюється прив'язка до іноземного права з метою уникнути використання до цих правовідносин примусового закону, якому вони підпорядковані (як правило, закону своєї країни). Щодо наслідків обходу закону, то така штучна колізійна прив'язка до іноземного закону породжує недійсність відповідної угоди. Ця загальна доктрина вперше була опрацьована 1878 року на підставі рішення французького касаційного суду у справі Бофремон: громадянка Франції, для того щоб обійти існуючу тоді у Франції заборону розлучення, натуралізувалася в Німеччині, де домоглася судового розлучення і взяла новий шлюб. Цей шлюб був оголошений французьким судом недійсним; суд знайшов, що розірвання першого шлюбу було здійснено в обхід французької забороняючої норми. З цього рішення суд вивів, що у міжнародному приватному праві необхідно застосовувати принцип ?гаиз отпіа соггитріі (обхід закону породжує недійсність акту в цілому)1. У ст. 9 проекту Закону України «Про міжнародне приватне право» також знайшов своє відбиття вищенаведений принцип (щодо наслідків обходу закону). Але не всі автори поділяють таку точку зору. Деякі вважають, що питання про обхід закону в міжнародному приватному праві є одним з випадків застосування застереження про публічний порядок. На думку відомого німецького колізіоніста Л. Раапе, публічний порядок дає змогу боротися з обходом закону, тобто його можна розглядати як конкретний захід щодо попередження обходу закону в окремих сферах правовідносин. Інші автори зазначають, що наслідки обходу закону (ст. 9 проекту Закону України «Про міжнародне приватне право») суперечать загальним принципам правового регулювання, які склалися в міжнародному приватному праві, оскільки «штучна криміналізація» обходу закону, переведення його у статус протиправного суперечить самому змісту цього поняття — обхід закону являє собою легальне ухилення від його дії (а не його порушення). Визначення і регламентація шлюбу в міжнародному приватному праві / сост. Дмитриева Г.К., Филимонова М.В.- 3-е издю, испр. и доп.- М: Проспект, 2004.- 584 с.- ISBN 5-98032-532-8 
У сфері МПП регулювання шлюбно-сімейних відносин посідає виняткове місце у зв'язку зі значними розбіжностями внутрішнього матеріального права різних країн. Правові настанови внутрішнього сімейного права характеризуються своєю пов'язаністю з моральними й релігійними уявленнями, економічними, побутовими особливостями, історичним розвитком, соціальним рівнем, національною, етнічною та культурною специфікою, пов'язаністю з основними правовими принципами, які прирівнюють до основ публічного порядку тощо. У правовій літературі визнається, що у праві різних країн немає однакового визначення поняття «шлюб». У доктрині шлюби умовно класифікують на три види: шлюб-договір, шлюб-статус, шлюб-партнерство. Перша концепція означає, що за законодавством встановлюються певні вимоги щодо реєстрації шлюбу, умов його дійсності, можливості відшкодування збитків, що виникли внаслідок розірвання шлюбу, встановлення договірного режиму майна. Друга концепція базується на тому, що основною метою шлюбу є створення сім'ї, народження і виховання дітей, тому шлюб — це особливий статус, який набувається суб'єктом на основі закону і включає певні права і обов'язки, які сторони за власною волею не можуть змінити. Третя концепція характеризується рівністю сторін у шлюбі з відсутністю суворої фіксації прав і обов'язків сторін[1]. Усі правові системи встановлюють певні вимоги до шлюбу, з відсутністю яких пов'язують його недійсність або заперечність. Такі умови найчастіше в законодавстві і доктрині розділяють на дві групи: матеріальні та формальні. Перші мають ще назви «умови вступу до шлюбу», «суттєві умови». Ними позначають такі позитивні й негативні умови, з наявністю або відсутністю яких закон пов'язує питання про дійсність шлюбу1. Ними можуть бути: шлюбний вік, відсутність попереднього нерозірваного шлюбу, згода обох сторін на вступ до шлюбу, різностатевість, відповідний стан здоров'я, відсутність між сторонами родинних зв'язків до певного ступеня, відносин свояцтва, усиновлення, закінчення так званого «жалобного строку», згода батьків або інших осіб на шлюб неповнолітніх, відсутність заборони на вступ до шлюбу і т. ін. Неоднаковими є умови вступу до шлюбу в різних країнах. У більшості країн шлюбний вік визначається у 18 років, хоча трапляється встановлення і нижчої межі (для жінок зазвичай нижче від чоловіків). Наприклад, у Франції для чоловіків — 18, для жінок — 15 років; в Англії — 16 років за згодою батьків і 18 без неї; у ФРН — 18 років; в Японії — відповідно 18 і 16 років; в Італії — 16 років для чоловіків і 14 для жінок (у виняткових випадках шлюбний вік може бути додатково знижений на два роки відповідно до постанови державного прокурора при суді); в Іспанії — 14 років для чоловіків і 12 років для жінок; у США в різних штатах шлюбний вік може бути від 15 до 21 року для чоловіків і від 14 до 18 років для жінок; у країнах Латинської Америки — 16—18 років для чоловіків і 14—15 років для жінок; для Колумбії та Еквадору — шлюбний вік чоловіків і жінок — відповідно 14 і 12 років; за законодавством Ємену здатність вступу до шлюбу визначається у кожному конкретному випадку окремо, причому якщо юнак досяг 10 років, а дівчина — 9, і заявили про те, що досягли статевої зрілості, — вони мають право вступити до шлюбу. Найчастіше для шлюбів неповнолітніх необхідно отримати згоду осіб, які здійснюють батьківську владу, опіку тощо. Інша умова — моногамія, що визнається як умова шлюбу в країнах Європи, США, Латинської Америки, Японії і багатьох інших країнах. Мусульманські шлюби залишаються полігамними (найчастіше від двох до чотирьох жінок); у країнах тропічної Африки полігамія не обмежується. Згода обох сторін на вступ до шлюбу фіксується в нормативних актах шлюбно-сімейного права США, Франції, Англії та інших європейських країн. У країнах Азії та Арабського Сходу, Африки вільний союз найчастіше поступається вибору сім'ї нареченого або договору між сім'ями нареченого й нареченої. Так, в Ємені згода нареченого або нареченої не тільки не обов'язкова, а й не вимагається взагалі. Питання згоди на вступ до шлюбу знайшло відображення у Гаазькій конвенції від 10 жовтня 1962 р. «Про згоду на вступ до шлюбу, шлюбний вік і реєстрацію шлюбів», згідно зі ст. 1 якої без повної і вільної згоди двох сторін реєстрація шлюбів не допускається (у Конвенції взяли участь 49 держав). Різностатевість сторін до недавнього часу була традиційною умовою вступу до шлюбу. Винятками були лише випадки фізичних аномалій, при наявності яких суд (в Англії) або прокуратура (в Італії) вирішували питання про вступ до шлюбу на основі даних медичного обстеження. Відповідно до сучасних законодавств, у Швеції, Голландії, Франції та деяких інших країнах одностатеві шлюби є дозволеними. У деяких країнах за законом є неможливими шлюби з особами, що страждають на венеричне захворювання або ВІЛ, імпотентами, душевнохворими, особами, які мають заразні чи успадковані захворювання, фізичні недоліки, глухонімими, сліпоглухими, сліпонімими; іноді для вступу до шлюбу сторони повинні пройти медичне обстеження. Так, відповідно до ст. 56 ЦК Іспанії, якщо особа має психічні відхилення, для її вступу до шлюбу необхідно, щоб у медичній довідці було сказано про те, що дана особа є здатною дати згоду на вступ до шлюбу. Поняття та види правочинів з іноземним елементом в міжнародному приватному праві / отв. ред. Г.К. Дмитриева.- 2-е изд., перераб. и доп.- М.: Проспект, 2004.- 688 с.- ISBN 5-98032-349-Х 
Поняття правочину з іноземним елементом. Чинне законодавство України не дає визначення поняттю «правочин з іноземним елементом» і не містить колізійних норм щодо обрання права, яке має застосовуватися до таких правочинів. Це парадоксальне на перший погляд явище пояснюється досить просто — до 90-х років держава була монополістом у сфері зовнішньоекономічної діяльності, яка носила у той час переважно торговий характер, а кількість та обсяг правочинів, що укладалися приватними особами, був настільки незначний, що з точки зору законодавця не вимагав спеціального регулювання. Тому ст. 569 Цивільного кодексу (ЦК) УРСР містила колізійні норми лише щодо «зовнішньоторговельних угод». Єдиним виключенням була ст. 568 ЦК УРСР, яка містила колізійні норми щодо визначення форми «угоди, що укладається за кордоном», тобто застосовувалась і до правочинів, що укладалися поза рамками зовнішньоекономічної діяльності. І навіть сьогодні, при вибухоподібному зростанні кількості різноманітних правочинів з іноземним елементом, включаючи споживчі (побутові), увага вчених у галузі міжнародно-приватного права традиційно зосереджена на проблемах зовнішньоекономічної діяльності, і більшість підручників не містять взагалі розділу щодо правочинів, а починаються одразу з розгляду зовнішньоекономічних договорів (контрактів)1. Між тим, в судах України поступово зростає кількість справ щодо договорів з іноземним елементом, які не є зовнішньоекономічними, але потребують відповідного регулювання. Предметом судового розгляду стають споживчі договори про придбання товарів в іноземних фірм, договори на туристичне обслуговування, грантові угоди, договори про відкриття фізичними особами банківських рахунків за кордоном, договори страхування, що укладаються з іноземними страховиками, договори на лікування в іноземних клініках, договори про навчання в іноземних освітніх закладах, договори про реєстрацію доменних імен тощо. Враховуючи потреби практики, колізійні норми стосовно правочинів і договорів були включені до проекту ЦК України, а згодом — до проекту Закону «Про міжнародне приватне право» від 9 жовтня 2002 р. № 2274, прийнятому у першому читанні 23 листопада 2003 р. (далі — проект Закону про МПП), у вигляді двох глав: глави IV «Колізійні норми щодо правочинів, довіреності, позовної давності» та глави VII «Колізійні норми зобов'язального права» (§ 1 «Договірні зобов'язання»). Проект Закону про МПП також не містить визначення правочину (договору) з іноземним елементом. Але таке визначення було б зайвим, за правилами юридичної техніки воно має бути сконструйоване поєднанням поняття «право-чин» (ч. 1 ст. 202 ЦК) чи договір (ч. 1 ст. 626 ЦК) з поняттям «іноземний елемент», що міститься у ст. 2 проекту Закону про МПП. Слід зазначити, що проект, який конструювався на підставі сучасних іноземних законів про МПП, відмовляється від пострадянської традиції відокремленого регулювання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) та інших правочинів з іноземним елементом, встановлюючи для них спільні колізійні норми. Втім, категорія «зовнішньоекономічного договору (контракту)» продовжуватиме своє існування внаслідок її закріплення у нормах Господарського кодексу України (далі — ГК) та Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Зовнішньоекономічний договір (контракт). У ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» зовнішньоекономічний договір (контракт) визначається як «матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну чи припинення їх взаємних прав і обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності». Відповідно до ч. 1 ст. 337 ГК України, зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання є господарська діяльність, яка у процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном, зазначеним у частині першій статті 139 ГК1, та/або робочою силою. Таким чином, на сьогодні критеріями для виокремлення зовнішньоекономічного договору з кола інших правочинів є його суб'єктний склад — участь у договорі принаймні одного українського суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності і принаймні одного іноземного контрагента. Законодавством детально визначається коло осіб, які є суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України (ст. 378 ГК, статті 3, 5 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність»), та коло осіб, які можуть розглядатись як іноземні контрагенти (ст. 1 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» визначає іноземних суб'єктів господарської діяльності як суб'єктів господарської діяльності, що мають постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України). Слід зазначити, що договори, укладені виключно між іноземними суб'єктами господарської діяльності не є зовнішньоекономічними, за виключенням випадків, коли іноземний суб'єкт господарювання діє через свій відокремлений підрозділ (філію, відділення тощо), який має постійне місцезнаходження на території України; Договори споживання, незважаючи на наявність іноземного елементу, не відносяться до категорії зовнішньоекономічних договорів (контрактів), оскільки, відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», стороною зовнішньоекономічного договору (контракту) можуть бути лише фізичні особи, зареєстровані в Україні як підприємці, або фізичні особи, що є суб'єктами господарської діяльності за законом держави, в якій вони мають постійне місце проживання чи громадянами якої вони є. Держава як суб'єкт майнових відносин / за заг. ред. проф. В.М. Гайворонського, В.П. Жушмана.- К.: Юрінком Інтер, 2005.- 367 с.- ISBN 966-667-175-1 
Міжнародне співробітництво різноманітне за формами, сферами здійснення, реалізується різними суб'єктами, серед яких важливе місце посідають і держави. Причому останні виступають не тільки як суб'єкт міждержавних відносин публічно-правового характеру, що регулюються міжнародним правом, а й як суб'єкт цивілістичних відносин майнового та немайнового характеру, які підпадають під дію міжнародного приватного права. У зовнішній сфері держава може виступати в різноманітних категоріях відносин. По-перше, її партнерами можуть бути інші держави та міжнародні організації (держава може укладати міжнародні угоди про надання та отримання позик, уступати території, здійснювати співробітництво в конкретних сферах, укладати військові та політичні союзи тощо). По-друге, держава може вступати в різноманітні майнові відносини з іноземними юридичними та фізичними особами (наприклад, придбання земельних ділянок для розміщення посольських і консульських місій, надання в концесію ділянок надр для розробки корисних копалин, передача в оренду будівель і споруд, придбання та продаж майна, надання позик і видача гарантій тощо). Крім того, держава може виступати в цивільному обороті як спадкоємець так званого відумерлого майна1 (ст. 1277 Цивільного кодексу України) або спадкоємець за заповітом (ст. 1235 ЦК України). Різним є становище держави і в міжнародних організаціях (міжнародні міжурядові (міждержавні) організації та міжнародні неурядові організації). Існує кілька поглядів на державу як на суб'єкт міжнародного приватного права. Одні вважають державу особливим суб'єктом права, оскільки немає такого наддержавного органу, який би наділив її правами юридичної особи, і завдяки суверенітету вона виступає у відносинах, що регулюються нормами як міжнародного публічного права, так і міжнародного приватного права. Інші додержуються точки зору, що держава «розпадається» на дві особи. При цьому вважається, що держава діє не як дві особи (як «казна» (фіска) — суб'єкт влади, і як «купець» — суб'єкт цивільних правовідносин), а як суверен. Концепція участі держави в цивільно-правових відносинах знайшла своє відображення і в законодавстві СРСР (ст. 25 Основ цивільного законодавства Союзу РСР і республік 1991 р.2) і в законодавстві незалежної України (статті 167, 168 і 169 ЦК України). Види міжнародного комерційного арбітражу / отв. ред. Н.И. Марышева.- М: Юристъ, 2004.- 604 с.- ISBN 5-7975-0696-3 
Міжнародний комерційний арбітраж (або третейський суд) є різновидом комерційного арбітражу. Законодавство про арбітраж багатьох країн відображає природу арбітражу як альтернативного засобу вирішення спорів, що виникають у сфері економічного обігу, в основі якого лежить договір і який виключає юрисдикцію державних судів по розгляду конкретної справи. Договірна природа арбітражу означає, що його формування є прерогативою сторін. Заснування або обрання арбітражу здійснюється сторонами, між якими існує спір про право. Чинне законодавство різних держав, як правило, закріплює можливість розгляду міжнародними комерційними арбітражами цивільних справ між національними, з однієї сторони, та іноземними суб'єктами права — з іншої, а в ряді випадків — і можливість розгляду арбітражами цивільних справ у спорах між іноземними суб'єктами права. Так, згідно із Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж», у міжнародний комерційний арбітраж можуть передаватися спори, що виникають з договірних та інших цивільно-правових відносин при здійсненні зовнішньоторгових та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство принаймні однієї із сторін розміщене за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвестиціями та міжнародних об'єднань і організацій, створених на території України, між собою, спори їх учасників, а рівно їх спори з іншими суб'єктами права України (ст. 1). У ст. 3 Регламенту міжнародного арбітражного суду при Білоруській Торговельно-промисловій палаті прямо передбачено, що арбітражний суд поряд з іншими спорами розглядає спори між іноземними суб'єктами господарювання, розташованими за межами Білорусі. В умовах все більшого розвитку і спеціалізації міжнародного економічного обміну роль комерційного арбітражу зростає. У ряді публікацій справедливо підкреслюється ефективність арбітражу, його переваги при розгляді міжнародних цивільних справ порівняно з національними судами. Перевага арбітражу полягає, насамперед, у тому, що він забезпечує прийнятну, доступну і більш просту, на відміну від судової, процедуру вирішення спорів. Досить суттєвим є і те, що сторони можуть формувати склад арбітражу, який розглядає і вирішує справи, що сприяє довірі сторін до арбітрів і їхньої компетентності. Провадження в арбітражі передбачає також можливість узгодити взаємоприйнятну мову провадження, провадження в арбітражі має конфіденційний характер на відміну від гласності судового процесу, що також є його перевагою. До переваг арбітражу належить і можливість обирати не тільки прийнятну арбітражну процедуру, а й прийнятне право. Рішення комерційного арбітражу, на відміну від рішень суду, є остаточними, що сприяє завершеності будь-якого арбітражного провадження. Особливо слід підкреслити існування механізму, що забезпечує визнання і виконання рішень комерційного арбітражу в межах конвенційного регулювання цього питання. Міжнародна практика створила різні види комерційного арбітражу: випадковий і інституційний. Випадковий арбітраж створюється для розгляду конкретного спору (австрійський юрист Ламмош назвав його арбітражем ай Ьое). Після вирішення того чи іншого спору арбітраж припиняє існування. Процедура випадкового арбітражу може визначатися сторонами самостійно або шляхом домовленості про використання модельних правил арбітражу (наприклад, Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ)1. У даний час поширення дістали постійно діючі, або інсти-туційні, арбітражі. Вони створюються при торговельних палатах, біржах, різних асоціаціях, організаціях і т. ін. Інституційний арбітраж організується як арбітражна установа, що не входить до державного апарату і є недержавним утворенням. Склад інституційного арбітражу може формуватися різними способами. Як правило, він утворюється з осіб, що внесені до списку арбітрів, органом тієї організації, при якій він перебуває. У деяких арбітражних установах коло осіб, які можуть входити до складу арбітражу, визначається не списком арбітрів, а членством у відповідній організації. Для інституційного арбітражу, на відміну від арбітражу ай пос, характерним також є наявність власних правил процедури, які передбачають порядок утворення складу арбітражу і вирішення комерційних спорів. Інституційний арбітраж зазнав деякої еволюції у своєму розвитку. У цьому відношенні слід сказати про спеціалізацію постійно діючих арбітражів. Так, поряд з арбітражами, так би мовити, загальної юрисдикції, які розглядають будь-які спори з договірних або інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших форм міжнародних економічних зв'язків, створюються арбітражі із спеціальною (обмеженою) юрисдикцією (торговельні, морські і т. ін.). До арбітражів спеціальної юрисдикції належать, наприклад, Міжнародний третейський суд по справах морського і річного пароплавства в Гдині, Арбітражний суд Асоціації з бавовни в Польщі, Морська арбітражна комісія при Торговельно-промисловій палаті України, Морська арбітражна комісія при Торговельно-промисловій палаті Російської Федерації та ін. Регламентація деліктних зобов'язань за міжнародним приватним правом в Україні / под ред. проф. Довгерта А.- Харьков: Одиссей, 2007.- 816 с.- ISBN 966-633-570-0 
В Україні чинним є лише один, причому спеціальний, нормативний акт, який регулює колізійні питання деліктних зобов'язань, — Кодекс Торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 р. Згідно зі ст. 5 цього Кодексу, у разі заподіяння судном шкоди, відшкодування завданих збитків регулюється законодавством держави, де мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди; а якщо шкода заподіяна у відкритому морі — законодавством держави, під прапором якої плаває судно. Для випадків відшкодування збитків у разі зіткнення суден у внутрішніх водах або територіальному морі застосовується законодавство держави, де сталося зіткнення. Якщо судна, що зіткнулися, плавають під одним прапором і не зачіпають інтересів третьої сторони — застосовується право держави прапора цих суден (ст. 296). У разі заподіяння ядерної шкоди судном, обладнаним ядерною установкою на території України, включаючи територіальне море, а також у разі заподіяння ядерним судном, що плаває під державним прапором України, ядерної шкоди у виключній морській економічній зоні — застосовуються норми гл. 5 Кодексу торговельного мореплавства України (ст. 314). Певну регламентацію отримують колізійні питання зобов'язань з відшкодування шкоди у договорах про правову допомогу, що були укладені колишнім СРСР і Україною з деякими державами. Основною є колізійна прив'язка до закону держави, де мала місце дія чи інша обставина, що є підставою для відшкодування шкоди; якщо сторони за цим зобов'язанням є громадянами однієї держави — застосовується право останньої в договорах СРСР з Кубою від 28 грудня 1984 р. і Монголією від 23 вересня 1988 р. Аналогічні прив'язки вказані в договорах, укладених Україною з Литвою від 7 липня 1993 р. (ст. 33), Молдовою від 13 грудня 1993 р. (ст. 35), Грузією від 9 січня 1995 р. (ст. 33), Латвією від 23 травня 1995 р. (ст. 34), Узбекистаном від 19 лютого 1998 р. (ст. 42), В'єтнамом від 6 квітня 2000 р. (ст. 33), Македонією від 10 квітня 2000 р. (ст. 43), Туреччиною від 23 листопада 2000 р. (ст. 29), а також у Конвенції про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах країн СНД від 22 січня 1993 р. (ст. 42). Згідно з договором між Україною і Польщею від 24 травня 1993 р., колізійна прив'язка до місця вчинення делікту доповнюється прив'язкою до місця проживання або юридичної адреси відповідача (ст. 35). Ці договори також містять норми про вибір юрисдикції. Окремо слід сказати про існування Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності для країн СНД від 20 березня 1992 р., ст. 11 якої вказує на застосування прив'язки до законодавства держави, де мала місце дія чи інша обставина, що є підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Проте ця норма не застосовується, якщо за законодавством місця розгляду справи вказана підстава не є протиправною. Крім того, існує низка міжнародних конвенцій, що регулюють в основному матеріальні питання відповідальності за забруднення моря (Брюссельська конвенція про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою 1969 р.; Конвенція про створення міжнародного фонду для компенсації шкоди від забруднення нафтою 1971 р.; Конвенція про запобігання забрудненню моря викидом відходів 1972 р.;), за забруднення повітря (Конвенція про транскордонні забруднення повітря на великі відстані 1979 р.), за ядерну шкоду (Віденська Конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 р.; Конвенція про фізичний захист ядерних матеріалів 1980 р.; Конвенція про оперативне повідомлення про ядерну аварію 1986 р.; Конвенція про допомогу у випадку ядерної аварії 1986 р.; Паризька конвенція про відповідальність операторів атомних суден 1962 р.; Брюссельська конвенція про відповідальність операторів атомних суден); зіткнення суден (Конвенція про уніфікацію деяких правил відносно відповідальності, що випливає із зіткнення суден внутрішнього плавання 1960 р.; Міжнародна конвенція про уніфікацію деяких правил відносно обмеження відповідальності власників морських суден 1924 р., Міжнародна конвенція про втручання у відкритому морі у випадку аварій 1969 р., Конвенція про шкоду, заподіяну іноземними повітряними суднами третім особам на поверхні 1952 р.) і т. ін. Міжнародні документи з питань іноземного спадкування в міжнародному приватному праві / М.М. Бугуславский.- М.: Юристъ, 2002.- 304 с.- ISBN 5-7975-0240-2 
Важливе значення для України мають двосторонні договори про правову допомогу. Колізійні норми в договорах колишнього СРСР і України з іншими країнами містять в основному жорсткі колізійні прив'язки до конкретно визначеного в угоді правопорядку. Характерні риси договорів про правову допомогу у спадкових нормах: майже всі вони надають національний режим громадянам іншої сторони у спадкових відносинах щодо здатності до складання заповіту і здатності отримувати майно і права; договори виходять з розщеплення спадкування згідно з категоріями майна, що спадкується, тобто, сповідується принцип дуалізму, коли до рухомого майна застосовується закон громадянства чи постійного місця проживання, а до нерухомого - закон його місця знаходження; форма заповіту майже завжди визначається за законом громадянства спадкодавця на момент смерті чи місця складання заповіту. На сьогоднішній день в Україні діють близько 30 двосторонніх договорів про правову допомогу (у т. ч. Конвенція з Італією 1979 р. та Угода з Туреччиною 2001 р.), 16 з яких діють з часів колишнього СРСР, а також багатостороння Конвенція про правову допомогу 1993 р. Договір з Іракською Республікою (1973 р.), Конвенція з Італією про правову допомогу (1979 р.), договори з Алжирською Народною Демократичною Республікою (1982 р.), Тунісом (1984 р.), Народною Демократичною Республікою Ємен (1985 р.), КНР (1992 р.), Монголією (1995 р.), Угорською Республікою (2001 р.) не містять норм, присвячених спадкуванню. Відповідно, прив'язку до закону громадянства стосовно рухомого майна та місцезнаходження нерухомого містять договори з Корейською Народною Демократичною Республікою (1957 р.), ст. 36, Румунською Народною Республікою (1958 р.), ст. 37, Народною Республікою Албанія (1958 р.), ст. 36, Угорською Народною Республікою (1958 р.), ст. 37, Народною Республікою Болгарія (1975 р.), ст. 32, Польщею (1993 р.), ст. 37, Молдовою (1993 р.), ст. 37, Соціалістичною Республікою В'єтнам (2000 р.), ст. 34, Македонією (2000 р.), ст. 34, Чеською Республікою (2001 р.), ст. 38. Прив'язку до закону постійного місця проживання для рухомого майна та місцезнаходження для нерухомого використовують договори з Республікою Куба (1984 р.), ст. 31, Литовською Республікою (1993 р.), ст. 35, Республікою Грузія (1995 р.), ст. 34, Естонською Республікою (1995 р.), ст. 34, Латвійською Республікою (1995 р.), ст. 36, Республікою Узбекистан (1998 р.), ст. 45, а також угода з Турецькою Республікою (2000 р.), ст. 30. Відносно заповідальної здатності прив'язку до закону громадянства використовують договори з Румунською Народною Республікою (1958 р.), ст. 39, Народною Республікою Албанія (1958 р.), ст. 36, Угорською Народною Республікою (1958 р.), ст. 39, Корейською Народною Демократичною Республікою (1957 р.), ст. 38, Народною Республікою Болгарія (1975 р.), ст. 34, Республікою Куба (1984 р.), ст. 33, Республікою Молдова (1993 р.), ст. 39, Республікою В'єтнам (2000 р.), ст. 36, Македонією (2000 р.), ст. 36, Чеською Республікою (2001 р.), ст. 40. Договори з Естонською Республікою (1995 р.), ст. 34, з Грузією (1995 р.), ст. 34, підкоряють це питання регулюванню у відповідності з національним режимом. І тільки Договір з Узбекистаном (1998 р.) у ст. 47 підкоряє заповідальну здатність закону місця укладення акта. Відповідно, норма про заповідальну здатність не міститься в договорах з Фінляндською Республікою (1978 р.), Грецькою Республікою (1981 р.), Республікою Кіпр (1984 р.), Литовською Республікою (1993 р.), Латвійською Республікою (1995 р.), а також в Угоді з Турецькою Республікою 2000 р.). Форма заповіту регулюється за законом Договірної Сторони, де було складено заповіт в договорах із Корейською Народною Демократичною Республікою (1957 р.), ст. 38, Румунською Народною Республікою, (1958 р.), ст. 39, Народною Республікою Албанія (1958 р.), ст. 37, Угорською Народною Республікою, (1958 р.) ст. 39, Республікою Куба (1984 р.), ст. 33, Литовською Республікою (1993 р.), ст. 37, Республікою Молдова (1993 р.), ст. 39, Польщею (1993 р.), ст. 39, Республікою Грузія (1995 р.), ст. 36, Естонською Республікою (1995 р.), ст. 36, Латвійською Республікою (1995 р.), ст. 38, Соціалістичною Республікою В'єтнам (2000 р.), ст. 36, Республікою Македонія (2000 р.), ст. 36, Чеською Республікою (2001 р.), ст. 40. Прив'язки до місця укладання заповіту, до громадянства на момент укладання заповіту чи смерті, місця проживання на момент укладання заповіту чи смерті, а також місця знаходження нерухомості — для нерухомого майна фіксують договори з Народною Республікою Болгарія (1975 р.), ст. 34, Фінляндською Республікою (1978 р.), ст. 25, Грецькою Республікою (1981 р.), ст. 22, Республікою Кіпр (1984 р.), ст. 22. І тільки договір з Узбекистаном (1998 р.) у ст. 47 встановлює для форми заповіту колізійну прив'язку до місця проживання на момент укладання заповіту, а угода з Турецькою Республікою (2000 р.) у ст. 32 передбачає кумуляцію прив'язок — закону громадянства та закону місця укладання заповіту, яким є законодавство Договірної Сторони. Висновки: Міжнародне приватне право — це система юридичних норм, спрямованих на регулювання міжнародних невладних відносин з ”іноземним елементом”. Завданням міжнародного приватного права є регламентація вказаних відносин для всебічного захисту прав та інтересів суб’єктів права, створення єдиного правового простору щодо здійснення ними своїх прав та обов’язків, укріплення співпраці держав, які належать до різних економічних, правових, соціальних, культурних систем. Міжнародне приватне право має власну систему. Її можна розглядати як систему навчального курсу та як галузі правничої науки. Навчальний курс прийнято поділяти на дві частини: Загальну та Особливу. Загальна частина охоплює питання, які мають методологічне значення для міжнародного приватного права в цілому. Це в цілому сприяє вирішенню питань кваліфікації, тлумачення норми та правовідношення, визначенню правового статусу рухомого та нерухомого майна, визнанню імунітету тощо. Міжнародне приватне право - правова система, яка об'єднує норми внутрішньодержавного законодавства, міжнародних договорів і звичаїв, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, ускладнені іноземним елементом, за допомогою коллизионно-правового та матеріально-правового методів. Норми міжнародного приватного права регулюють цивільно-правові, трудові, сімейні та інші майнові та особисті немайнові відносини з іноземним елементом. Міжнародне приватне право визначає природу норм міжнародного приватного права, способи подолання колізійних ситуацій, цивільно-правове становище іноземців, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб і держав, зовнішньоекономічні угоди, порядок розгляду спорів з іноземним елементом і ін Міжнародне приватне право на даний момент - єдина галузь права, яка регулює відносини з іноземним елементом, тому вивчення її джерел, суб'єктів, об'єктів регулювання, способів подолання виниклих ситуацій необхідно в наші дні. жүктеу/скачать 0.91 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|