І. К. Карпенка-Карого, професор кафедри режисури
жүктеу/скачать 415 Kb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Науковий консультант
- Офіційні опоненти
- Скуратівський Вадим Леонтійович
- Черкашина-Губаренко Марина Романівна
- ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ Актуальність теми
- Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
- Об’єкт дослідження
- Мета дослідження
- Методологія дослідження
- Теоретичне значення
- ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ У Вступі
|
Національна академія наук України Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т.Рильського ПАНАСЮК Валерій Юрійович УДК 130.2+792.01+792.073 СПЕЦИФІКА ВЗАЄМОДІЇ ХУДОЖНЬОГО ТА НЕХУДОЖНЬОГО В СИСТЕМІ ТЕАТРАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства Київ – 2015 Дисертацією є рукопис. Роботу виконано на кафедрі образотворчого мистецтва, теорії, історії музики та художньої культури Сумського державного педагогічного університету імені А.С. Макаренка.
(академік) НАМ України Корнієнко Неллі Миколаївна, Національний центр театрального мистецтва імені Леся, директор (м. Київ) Офіційні опоненти: доктор мистецтвознавства, професор Кияновська Любов Олександрівна, Львівська національна музична академія імені М. В. Лисенка, завідувач кафедри історії музики (м.Львів) доктор мистецтвознавства, професор, дійсний член (академік) НАМ України Скуратівський
університет театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого, професор кафедри режисури телебачення (м.Київ) доктор мистецтвознавства, професор, член- кореспондент НАМ України Черкашина-Губаренко Марина Романівна, Національна музична академія імені П.І.Чайковського, завідувач кафедри історії зарубіжної музики (м.Київ) Захист відбудеться «15» жовтня 2015 р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.227. 02 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора наук в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Національної академії наук України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4, 4-й поверх, конференц-зал. З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського за адресою: 01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4, 4-й поверх. Автореферат розісланий «__» вересня 2015 р. Учений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат мистецтвознавства Н. В. Студенець ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ Актуальність теми. Враховуючи стан сучасної культури, науковці вважають, що театр як громадсько-мистецька інституція відіграє далеко меншу, ніж колись, роль у житті суспільства й інтелектуальної еліти. Але при тому спостерігається інтенсивний процес театралізації повсякденного життя, а також інших видів художньої діяльності – музики, поезії, виставкової практики актуального мистецтва. “Духом театральності” просякнуті сучасний спорт, політика, економіка, про що, наприклад, свідчить феномен “провокативного маркетингу” (М. Давидова). Дійсно, беззаперечним є факт театралізації всього нехудожнього простору – від публічного життя до побуту. Слід враховувати, що процес “захоплення” театром “суміжних територій” і маркування їх як “своїх” – це симптом пошуку нової, адекватнішої часові мови. У такому випадку театр як громадський інститут є своєрідним сейсмографом, що фіксує тектонічні зрушення у “людському життєустрої”. За таких умов, враховуючи відповідну концепцію Г. Дебора, сучасний соціум досить однозначно можна назвати “суспільством спектаклю”, яке “характеризується загальною видовищністю, де все стає «мізансценою», а саме поняття «мізансцена», знецінившись, втрачає своє первісне значення” (Б. Пікон-Валлєн). Усі ці процеси тотальної театралізації життя пояснюються жорстокою конкуренцією, що нині виникла між різними медіальними засобами й спровокувала радикальні зміни у споконвічній природі сценічного мистецтва. В результаті, опинившись у ситуації спротиву, театр розширює свій власний простір і примножує можливі способи свого існування. Цей стан “запеклої конкуренції” з іншими медіа змушує його розширювати поле власної діяльності, використовуючи інші види мистецтва і “займаючи всі можливі місця, розклади і часові відтинки” (Б. Пікон-Валлєн). Отже, незважаючи на різноманіття пояснень процесу тотальної театралізації, констатується безперечна здатність сценічного мистецтва “до найсміливішої експансії” в сучасні сфери творчості й у життя взагалі. Проте тоді виникає цілком доречне питання про механізми освоєння різними галузями художньої діяльності театральної естетики й про форми театралізації повсякдення. Де, коли і як відбувається це освоєння, а потім і впровадження моделей сценічної поведінки? Наскільки продуктивно вони працюють в інших художніх і нехудожніх сферах? Як в умовах “тотальної театралізації” здійснюються зворотні процеси неминучого “включення” елементів самого життя до структури сценічного тексту? Загалом, у чому ж специфіка взаємодії художнього та нехудожнього у системі театральних комунікацій? Слід зазначити, що ці питання виникають не вперше. Окремим предметом дослідження культурології та семіотики культури стало повсякденне життя людини (С. Бойм, О. Вайнштейн, Ю. Лотман, М. Туровська). Деякі аспекти сприйняття вистави публікою розглядалися в системі координат соціології мистецтва (І. Безгін, Н. Корнієнко, М. Хрєнов). Питання взаємодії театральної сцени та “сцени життя” розкриті в окремих розвідках театрознавців (А. Баканурський, Н. Владимирова, В. Гайдабура). І хоча процеси взаємодії театру та повсякдення не є виключно фактом культури XXI століття, сьогодні спостерігається інтенсифікація і активізація взаємообміну предметами й ідеями, що відбувається між сценою й глядацькою залою. Отже, залишаються не дослідженими, а тому й актуалізуються проблеми універсальних механізмів взаємодії художньої та нехудожньої сфер на підставі аналізу театральних комунікацій, семантики “включення” елементів самого життя до структури сценічного тексту, функціонування елементів театру в просторі повсякдення. Власне, цим і пояснюється актуальність обраної теми дослідження. Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри образотворчого мистецтва, теорії, історії музики та художньої культури Сумського державного педагогічного університету імені А.С. Макаренка за темою “Українське мистецтво в процесі світової інтеграції: від минулого до сьогодення” (2013–2015 роки). Тему затверджено на засіданні Вченої ради Сумського державного педагогічного університету імені А.С. Макаренка (26 грудня 2005 року, протокол № 5). Об’єкт дослідження – система театральних комунікацій як один з різновидів мистецьких комунікацій. Предмет дослідження – особливості взаємодії художнього та нехудожнього в системі театральних комунікацій. Мета дослідження – виявити специфіку взаємодії художньої та нехудожньої сфер у системі театральних комунікацій. Поставлена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань:
Матеріал дослідження – режисерські партитури вистав, рецензії, публіцистичні та мемуарні тексти, твори художньої літератури й образотворчого мистецтва. Використані матеріали дають можливість визначити закономірність процесів взаємодії художньої та нехудожньої сфер у результаті здійснення театральних комунікацій, довести їхню універсальність, незалежну від часових і національних особливостей сценічного тексту. Методологія дослідження визначається його предметом – особливостями взаємодії художнього та нехудожнього в театральних комунікаціях, продуктивне вивчення яких стає можливим у перспективі комплексного підходу, здійснюваного в системі координат двох теорій – комунікативної та семіотичної. Вони визначили відповідні методи дослідження, а саме: “метод аналізу конкретних ситуацій”, що застосовано в дослідженні театральних комунікацій, здійснюваних у місці встановленого контакту; компаративний – у визначенні універсальних механізмів взаємодії художньої та нехудожньої сфер у європейському й східному театрах; типологічний – у диференціації процесів функціонування театрального елементу в повсякденному житті; семіотичний – у дослідженні елементу нехудожньої сфери як структурного компоненту сценічного тексту. Теоретична база, необхідна для комплексного дослідження обраної теми, виявляє тісні міждисциплінарні зв’язки і представлена працями: з філософії (Дж. Агамбен, М. Бахтін, Д. Дідро, В. Подорога, В. Розанов, П. Флоренський), культурології та соціології (О. Аронсон, І. Безгін, С. Бойм, Т. Букіна, О. Вайнштейн, Б. Гусман, Г. Дадамян, М. Загорський, М. Ізвєков, Л. Коган, Н. Корнієнко, В. Лелеко, В. Познанський, М. Туровська, Ю. Фохт-Бабушкін, Й. Хейзінга, М. Хрєнов, М. Ямпольський), семіотики (Р. Барт, К. Богданов, У. Еко, О. Жолковський, Ю. Лотман, Б. Успенський, В. Фещенко), лінгвістики (О. Потебня, Д. Розенталь, Л. Ставицька, Р. Якобсон), літературознавства (Л. Гінзбург, Я. Друскін, Б. Ейхенбаум, Т. Зюзінська, В. Пропп, В. Сажин, Ю. Тинянов, М. Чердинцев, В. Шкловський), теорії та історії образотворчого мистецтва й архітектури (Д. Аркін, М. Бартрам, П. Білецький, К. Богемська, М. Бойчук, В. Власов, К. Вязова, Л. Горбачова, Б. Гройс, Г. Єршов, Р. Кірсанова, Є. Ковтун, О. Лясковська, Б. Соколов, М. Тарабукін, М. Тарановська, М. Тевоз, М. Терехович, А. Фоменко, О. Шатських), музикознавства (М. Бялік, Ю. Векслер, А. Гозенпуд, Є. Дуков, О. Енська, А. Єфіменко, В. Жаркова, Л. Кириліна, Л. Кияновська, Ю. Кремльов, С. Лащенко, О. Лепорк, Ю. Станішевський, П. Столпянський, М. Черкашина-Губаренко), театрознавства (Н. Анаріна, А. Баканурський, К. Бальме, Е. Барба, Т. Бачеліс, В. Березкін, В. Валентіні, Н. Владимирова, В. Гайдабура, Є. Гротовський, Е. Гугушвілі, О. Дейч, В. Дмитрієвський, М. Євреїнов, О. Кисіль, О. Купцова, О. Манноні, О. Мацкін, А. Образцова, А. Овчинникова, П. Паві, І. Петровська, Б. Пікон-Валлєн, Р. Пилипчук, К. Рудницький, П. Рулін, О. Сердюк, Л. Старикова, Л. Танюк, О. Чепуров). Наукова новизна здійсненого дослідження полягає у її концептуальній спрямованості, завдяки чому суттєво розширюється уявлення про особливості взаємодії художньої та нехудожньої сфер у процесі здійснення театральних комунікацій. Результати дослідження дають можливість представити в новому ракурсі нагальні проблеми мистецького життя як минулого, так і сьогодення, розкрити природу окремих явищ людського повсякдення. У зв’язку з цим в українській мистецтвознавчій науці вперше:
Теоретичне значення результатів дослідження полягає у вичерпному розкритті механізмів взаємодії художньої та нехудожньої сфер, що спостерігаються у процесі встановлення та здійснення театральних комунікацій. Досягнуті результати базуються на органічному синтезі наук, що суттєво збагачує тезаурус сучасної культурології та мистецтвознавства. При тому проблемний простір дисертації уможливлює теоретичне пояснення окремих явищ і процесів як у проекції на сценічне мистецтво, так і на повсякденне життя. Отже, базові положення роботи можуть бути продуктивно використані у подальших наукових дослідженнях із галузей: культурології (феномен локальної театралізації життя; театр “персонажа, що ожив”), семіотики (ідея “кодової екстенсивності”), театрознавства (ідея “дерамування” сценічного тексту), соціології мистецтва (ефект перехресних комунікацій і закон комунікативної інерції). Практичне значення результатів дослідження базується на можливості використання її матеріалів у програмах вищих навчальних закладів, а саме при викладанні курсів культурології, історії українського та зарубіжного театру, історії вітчизняної та зарубіжної музики, історії образотворчого мистецтва. Деякі матеріали дисертації актуалізовані в лекційних курсах історії літератури, історії театру, історії кіномистецтва для студентів факультету мистецтв Сумського державного педагогічного університету імені А.С. Макаренка. Апробація роботи. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри образотворчого мистецтва, теорії, історії музики та художньої культури Сумського державного педагогічного університету імені А.С. Макаренка (24 квітня 2015 року, протокол № 9). Основні теоретичні положення та висновки здійсненого дослідження були оприлюднені автором у виступах на 43 наукових і науково-практичних конференціях: міжнародних – “Мистецька освіта сьогодення: діалоги з часом” (Харків, 10–12 жовтня 2006 року), “Музична культура і освіта у викликах сучасного світу” (Польща, Кельце, 16–17 жовтня 2006 року), “Європейське мистецтво на зламі століть: минуле в сучасному” (Суми, 2–4 липня 2007 року), “Мистецтво: «від існуючого до виникаючого». На шляхах подолання кризових явищ” (Харків, 27–29 вересня 2007 року), “Професійна підготовка вчителя музичного мистецтва: від традицій до інновацій” (Полтава, 17–18 квітня 2008 року), “Сучасний оперний театр і проблеми оперознавства” (Київ, 27–30 червня 2008 року), дванадцятій міжнародній науковій конференції “Взаємодія літератур у світовому літературному процесі. Проблеми історичної і теоретичної поетики” (Республіка Білорусь, Гродно, 3–5 жовтня 2008 року), “Перші казанські мистецтвознавчі читання” (Російська Федерація, Казань, 10–12 вересня 2009 року), “Художник у провінції” (Суми, 24–25 вересня 2009 року), “Художня культура і освіта: традиції, сучасність, перспективи” (Мелітополь, 8–9 жовтня 2009 року), другій міжнародній науковій конференції “Теоретичні та методичні засади розвитку мистецької освіти в контексті європейської інтеграції” (Суми, 28–30 вересня 2010 року), “Сучасний музичний театр: проблеми інтерпретації оперної вистави” (Київ, 23–25 лютого 2011 року), другій міжнародній науковій конференції “Нові виміри духовності на початку ХХІ століття” (Суми, 21–22 жовтня 2011 року), “Сучасний музичний театр: проблеми інтерпретації оперної класики” (Київ, 21–23 лютого 2012 року), третій міжнародній науковій конференції “Нові виміри духовності на початку ХХІ століття” (Суми, 30 листопада – 1 грудня 2012 року), “Оперні реформи минулого і сучасності” (Київ, 13–15 лютого 2013 року), “Життя російських театрів за межами Росії” (Латвія, Рига, 1 жовтня 2013 року), четвертій міжнародній науковій конференції “Нові виміри духовності на початку ХХІ століття” (Суми, 29–30 листопада 2013 року), “Театри Першої світової” (Російська Федерація, Санкт-Петербург, 24–25 жовтня 2014 року), “Чайковський і ХХІ століття: діалоги у часі та просторі” (Російська Федерація, Москва, 12–14 листопада 2014 року), п’ятій міжнародній науковій конференції “Нові вимри духовності на початку ХХІ століття” (Суми, 28–29 листопада 2014року), п’ятій міжнародній науково-практичній конференції “Національні оперні та балетні традиції у європейському контексті” (Київ, 27 –29 квітня 2015 року); всеукраїнських – другій всеукраїнській науковій конференції “Художня культура і освіта: традиції, сучасність, перспективи” (Мелітополь, 26–27 жовтня 2006 року), “Образотворче мистецтво у контексті сучасності” (Полтава, 26–27 квітня 2007 року), “Митець і його творчість у просторі сучасної культури” (Суми, 7–8 червня 2012 року), “Творчість П.І. Чайковського в контексті музичної культури України: традиції та сучасність” (Суми-Тростянець, 15–17 травня 2014 року), “Учитель – учень: ідея спадкоємності та новаторства в музичній культурі України” (Суми, 23–24 квітня 2015 року); міжвузівських – “Новітнє візуальне мистецтво: пошуки, мова, ілюзії” (Київ, 25 жовтня 2006 року), шостій науково-практичній конференції Українського товариства аналізу музики “Динаміка музичного смислоутворення” (Київ, 15–19 листопада 2005 року), сьомій науково-практичній конференції Українського товариства аналізу музики “Музична творчість та наука: параметри взаємодії” (Київ, 21–25 листопада 2006 року), “Другі читання пам’яті М.Ф. Біляшівського” (Київ, 24–25 жовтня 2007 року), четвертій міжвузівській науково-практичній конференції “Сучасна картина світу: інтеграція наукового та позанаукового знання” (Суми, 13–14 грудня 2007 року), “Художня культура і політика. Актуальний діалог” (Київ, 5–6 березня 2008 року), восьмій науково-практичній конференції Українського товариства аналізу музики “Жанровий простір музичної творчості: структура та властивості” (Київ, 12–15 березня 2008 року), “Сучасний музичний театр: проблеми режисури” (Київ, 24–26 лютого 2010 року), “Музейні зібрання: комплектування, дослідження, реставрація, популяризація” (Суми, 2 березня 2010 року), “Брати Рубінштейн. Історичні уроки та плоди просвіти” (Харків, 2–3 жовтня 2010 року), “М.П. Старицький як видатний діяч українського театру” (Харків, 15 грудня 2010 року), “Професія «музикант» у часопросторі: історико-культурні метаморфози” (Харків, 2–4 жовтня 2011 року), “Національна культура: проблеми екології в епоху глобалізації” (Київ, 15 грудня 2011 року), “Шлях до майстерності в реаліях мистецької практики та освіти” (Харків, 28–30 вересня 2012 року), “Класика в сучасній культурі” (Харків, 5–6 жовтня 2013 року), “Бетховен – terra incognita” (Харків, 4–5 жовтня 2014 року). Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 41 наукову працю: 1 монографія, 27 статей у фахових виданнях, затверджених МОН України, 4 статті – в зарубіжних фахових виданнях, 9 статей в інших збірниках наукових праць і періодичних виданнях. Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, восьми підрозділів, висновків і списку використаних джерел і літератури (367 найменувань, із них – 15 іншомовних). Загальний обсяг роботи – 397 сторінок, з них основного тексту – 365 сторінок. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ У Вступі обґрунтовується вибір і актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються його об’єкт і предмет, формулюється мета і завдання, визначається методологічна основа, характеризується наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи. У першому розділі “Театральні комунікації в гуманітарній науці: основні напрямки дослідження” на основі аналізу результатів відповідних розвідок, здійснених у системі координат численних теоретичних концепцій, визначаються пріоритетні підходи до продуктивного дослідження особливостей взаємодії художнього та нехудожнього в системі театральних комунікацій. Насамперед звертається увага на розроблену в лінґвістиці теорію комунікативного акту (за Р. Якобсоном). За цією концепцією, здійснення будь-якої мовленнєвої події, в тому числі й мистецької, та будь-якого акту спілкування (зокрема, театрального) уможливлюється наявністю шести обов’язкових компонентів: адресанта, адресата, контексту, повідомлення (або тексту), контакту та коду. Такі компоненти наявні і в системі театральних комунікацій. Але вони, враховуючи особливості сценічного мистецтва як галузі художньої діяльності, дещо специфічні. Так, адресант не є одноосібним, як то зазвичай у літературі. Сценічне повідомлення, на відміну від літературного чи образотворчого, не є стабільним і являє собою результат “колективної творчості” – сукупність зусиль драматурга (або лібретиста), режисера, художника, композитора, працівників різних виробничих цехів, а також актора. Функції останнього – це не лише функції безпосереднього транслятора сценічної інформації, а й своєрідного компоненту художнього тексту. Отримувачем повідомлення – адресатом – є публіка, громада, закони функціонування якої визначають лише “відносно автономне” існування глядача в процесі сприйняття сценічного повідомлення. Контакт між публікою та сценою здійснюється в конвенційно визначеному й обмеженому просторі, що є неодмінною умовою успішності будь-якої мистецької комунікації. Результат ефективного функціонування “фізичного каналу” та встановленого “психологічного зв’язку” між адресатом і адресантом залежить від того, наскільки зрозумілим для них є код і наскільки спільним для них є контекст. При тому слід враховувати, що сценічна мова й контекст як комунікативні чинники зумовлені специфікою сценічного мистецтва. Так, театральна мова є полікодовим утворенням, де використовуються “лексика та синтаксис” інших художніх мов. А спільність контексту визначають особливості функціонування комунікантів як у власне у мистецькому просторі, так і в просторі повсякденного життя. Це все є підставою того, щоб розуміти театр як “особливу форму комунікації face to face” (К. Бальме). А тому комунікативний підхід до процесу транслювання й сприйняття сценічного тексту є обґрунтованим, про що свідчить відповідний масив досліджень у європейській гуманітарній науці ХХ – початку ХХІ століть (А. Баканурський, К. Бальме, А. Овчинникова, І. Осолсобе, П. Паві, А. Пауль). Отже, театральна комунікація – це “процес обміну інформацією між сценою та залою” (П. Паві), здійснюваний у відмежованому просторі. Відправник і отримувач художнього тексту, а також місце контакту утворюють своєрідний трикутник комунікативної презумпції (за К. Бальме, “рівноцінне «трикутне» відношення”). Кожний із цих трьох компонентів є окремим предметом досліджень, виконаних представниками різних галузей гуманітарної науки. Наприклад, соціології, де на особливу увагу як предмет вивчення заслуговує театральна публіка (І. Безгін, Г. Дадамян, В. Дмитрієвський, І. Ігнатов, Г. Кіндерманн, Л. Коган, Н. Корнієнко, І. Петровська, О. Семашко, Ю. Фохт-Бабушкін, М. Хрєнов, І. Щеглов, К. Юдова-Романова). Щоправда, за результатами дослідження виявляється певна обмеженість методологічного потенціалу комунікативної та соціологічної теорії у двох проекціях. По-перше, виникає питання щодо ефективності здійснення такого підходу до театральної практики останньої третини ХХ –початку ХХI століття. Адже з наставанням некласичного й теперішнього – постнекласичного – періоду в історії культури (зокрема, в театральній галузі художньої творчості) попередні – класичні – підходи й методи є недостатніми. Вони адекватні класичним об’єктам і призводять до “шумів”, викривлень, якщо досліджуваний об’єкт перестає задовольняти класичні критерії. По-друге, сучасний театр, котрий слідом за Х.-Т. Леманом називається “постдраматичним”, вирізняється високим рівнем інформативності й одночасною “грою з щільністю знаків”. Це пояснюється процесами освоєння мови інших видів мистецтва, що засвідчується “омузикаленням” сценічного тексту, процесами “візуалізації” драматургії, коли сценографічна партитура розвивається за власною логікою, тобто за законами образотворчого мистецтва. На думку Х.-Т. Лемана, форми постдраматичного театру за таких умов наближаються до перформативних, де художня дистанція між сценою та глядачами скорочується у провокативний спосіб. У результаті виникає принципово новий тип комунікації –“не-авторитарної”, “не-вертикальної”, де закрите й однорідне сприйняття змінюється на відкрите й фрагментоване. Тому в цьому випадку особливої актуальності в науці набуває комунікативний підхід. Але він, забезпечуючи адекватний опис процесу транслювання та сприйняття сценічної інформації, виявляє деяку обмеженість у плані адекватного розуміння процесів обміну значеннями, який інтенсивно відбувається в практиці сучасного театру. Ці процеси обміну мають місце між художньою та нехудожньою сферами, внаслідок чого складники мистецького тексту, подолавши сценічну рампу, вкорінюються в повсякденне існування людини. Для розв’язання подібних проблем необхідно враховувати результати досліджень, присвячених самому повсякденню. До нього з різною продуктивністю застосовувалися семіотичні (Ю. Лотман, Б. Успенський), семіотико-міфологічні (К. Богданов, С. Бойм), марксистсько-філософські (О. Аронсон, В. Беньямін), культурологічні (А. Баканурський, В. Лелеко, Р. Ткаченко), описово-історичні (О. Вайнштейн, Х. Вовк, Л. Гінзбург, Б. Ейхенбаум, І. Забєлін, М. Костомаров, С. Лащенко) підходи. Досліджуючи театр другої половини ХХ століття, що отримав назву “постдраматичного”, Х.-Т. Леман виокремлює актуальну проблему вторгнення до театру “хаосу повсякдення”, що досягається оновленням традиційної знакової системи сценічного мистецтва, використанням “натуралістичних” способів “організації” життя – нестабільних і неієрархізованих. У результаті формується уявлення про художню сферу як простір застосування “вторинної моделювальної системи”, тобто простір художнього тексту, та сферу нехудожню як простір застосування “первинної системи природних мов” і встановлення відповідних контактів. Продуктивне дослідження їхньої взаємодії стає можливим у перспективі комплексного підходу, здійснюваного в системі координат двох теорій – комунікативної й семіотичної. жүктеу/скачать 415 Kb. Достарыңызбен бөлісу:
|