Ірина Ігнатенко (Колодюк) Народні ембріологічні уявлення українців

В українській етнології багато уваги приділено вивченню етнографії дитинства¹. Вагомим є і науковий доробок зарубіжних колег². Проте висвітлення такого важливого питання, як зачаття дитини, що, за народними віруваннями, впливало на її долю, нормальний фізичний та розумовий розвиток, залишається у вітчизняній етнології на маргінесі наукових досліджень. У сучасній літературі з етнографії дитинства передусім досліджують приписи, рекомендації, заборони під час вагітності жінки, проте уникають теми регламентації запліднення дитини. Та слід зазначити, що збирання інформації з цієї теми було започатковано такими відомими дослідниками, як З. Кузеля, А. Онищук, Ю. Талько-Гринцевич, В. Верхратський та ін. Довгий час на ці теми було накладено табу. І хоча після 90-х років ХХ ст. такі дослідження почали вчені з інших країн пострадянського простору, зокрема росіяни³, в українській етнології ця тема поки що не сформувалася як самостійна проблема. Українські вчені торкалися питання регламентації зачаття, проте досить опосередковано⁴ або ж зосереджуючись лише на міфологічному аспекті «походження» дітей⁵. Однак дослідження цієї сфери є важливим, адже, як слушно зауважує А. Забловський, «розуміння часово-просторових, акціональних, вербальних заборон та обмежень, різного роду прескрипцій під час запліднення і подальшого періоду вагітності мало в уявленнях українців особливе значення для формування повноцінного статусу майбутньої людини, наділення її відповідною долею»⁶. Дотримування існуючих правил, рекомендацій, заборон щодо часу, місця, поз, рухів та інших приписів, за народними уявленнями, гарантувало батькам появу повноцінних, здорових і щасливих дітей. Натомість народження неповноцінних, калік, «виродків» найчастіше якраз і пояснювали недотримуванням заборон на статеві зносини у «небезпечні» періоди. Існували навіть своєрідні рецепти «роблення» здорових, та ще й бажаної статі, дітей. Реконструкція цієї сфери життя має важливе значення не тільки для глибшого дослідження етнографії дитинства, а й тому, що дає змогу відтворити і осягнути особливості українського традиційного світогляду загалом.

Раніше статеве життя в українському соціумі регулювалося досить жорстко. Так, у певні дні категорично заборонялося мати статеві зносини. Насамперед, табу накладали під час чотирьох річних постів – Великого, Петрівського, Успенського, Пилипівського, пісних днів – середи і п’ятниці, православних свят, особливо дванадесятих, поминальних днів⁹. Показово, що заборона на статеве життя у зазначені періоди була відома ще з часів Київської Русі та сформувалася під впливом церкви, після того, як середньовічне християнство було прийняте східними слов’янами¹⁰. Окрім того, важливу роль у формуванні таких заборон відіграла і усна традиція, насамперед духовні вірші¹¹.

За дослідженнями Н.Пушкарьової, суворе дотримування цих заборон залишало подружжю на статеве життя 5–6 днів на місяць¹².

Досить часто в науковій літературі можна зустріти думку, що християнство всіляко утискувало будь-які прояви сексуальності й обмежувало статеве життя. Слушними в цьому контексті є міркування американської дослідниці Еви Левін, яка зазначає, що у православних слов’ян, як і в інших народів, «сексуальні обмежування сприймалися доброзичливо, оскільки будь-яка сексуальна активність приховувала значну небезпеку, особливо для жінок. Йдеться передусім про відсутність техніки запобігання небажаної вагітності й убезпечення виживання жінки після її закінчення. В даному контексті фізична насолода була б надто малою винагородою за завданий сексом ризик. Таким чином, антисексуальний аспект християнства швидше приносив звільнення, ніж обмежування¹³. Такий стан речей здається справедливим і щодо традиційного українського суспільства. Будь-які спроби уникнути вагітності вважалися смертним гріхом і засуджувалися суспільною мораллю, тому заборони на статеве життя у якийсь проміжок часу можна певною мірою вважати контрацептивними засобами¹⁴.

Що ж до народних мотивацій статевих заборон у зазначені періоди, то вони фактично зводилися до ймовірності народження неповноцінних дітей. Детальний аналіз традиційних вірувань засвідчує, що особливо страшним вважали «гріх» під час постів, особливо Великого¹⁵. Вірили, що зачаті у такий період діти, матимуть фізичні і психічні вади або стануть у майбутньому злодіями, крадіями, вбивцями, вовкулаками¹⁶. П. Шекерик-Доників писав про те, що кожний чоловік і жінка (чи парубок і дівчина), котрі кохаються, якщо розумні, особливо піклуються про те, щоб не запліднити дитину калікою, тому не «совокупляются» на великі головні річні свята і неділю, а також перед ними і в ніч зі свята на будні. В цей час не можна бути з жінкою, оскільки, якщо буде запліднено дитину, то вона буде калікою як покарання батькам¹⁷. Народження дитини із фізичними відхиленнями або такою, яка в майбутньому стане злодієм, пов’язували і «п’ятничний гріх» батьків. А. Малинка записав вірування, що хто навіть в усі п’ятниці дотримується посту, але в одну з них, хай і зі своєю законною дружиною, вчинить блуд, то в них народиться дитина – або шахрай, або злодій, або розбійник, або глуха, або сліпа, і всьому поганому наставник¹⁸. Окрім того, статеві зносини «під п’ятницю» могли загрожувати неплідністю в майбутньому народженої дитини¹⁹. Існувала сувора заборона мати статеві зносини і під час календарних свят. Вважали, якщо на Благовіщення чоловік з жінкою кохатимуться, народиться сліпе (дитя)²⁰. Намагалися утримуватися від «гріха» і напередодні поминальних днів. У ніч на бабу (напередодні поминальних днів) не можна мати подружніх зносин, інакше народиться німéць (німий) або каліка, виродок – щось та буде. Саме від цього всі німі пішли²¹.

Табу на святкові дні значною мірою пов’язане з уявленнями про буденний і сакральний час. Слід зазначити, що розрізняють кілька видів часу: біологічний, соціальний, фізичний, астрономічний тощо²². Найважливішим є час сакральний, з яким пов’язані саме статеві заборони, адже, за народними віруваннями, у ці періоди відбувається згущення темряви, стираються межі між «своїм» і «чужим» світами, весь простір наділяється тими ознаками, які до цього були притаманні лише межовим кордонам. Таким чином, світ неначе стає суцільним перехрестям, у якому починають панувати персонажі «іншого», демонічного світу. Щоб не зазнати їхнього згубного впливу, людська спільнота повинна була максимально обмежити прояв своєї життєвої енергії в усьому: їжі, розвагах, статевих стосунках²³. Інакше на зачатій у заборонений час дитині могла позначитися печатка якоїсь демонічної сутності з «іншого» світу²⁴. До речі, вважали, що новонароджена дитина з певними зовнішніми проявами відхилення від норми, стане в майбутньому знахарем або чарівником²⁵. Невпорядкованість «того» світу накладалася і на дітей, зачатих у заборонений період²⁶.

Народна традиція в циклі родильної обрядовості виробила свої конкретні ритуально-санкціонуючі критерії з метою уникнення народження «відміни», «виродка», «каліки» або ж іншої неповноцінної істоти, оскільки це безпосередньо зачіпало інтереси усієї громади. Вони мали на меті забезпечити подальше нормальне генераційне відтворення та репродуктивне здоров’я в межах локального колективу»³⁰.

У народі побутувало тверде переконання, що недотримання таких заборон призведе не лише до родинної трагедії – народження неповноцінної дитини, а й до суспільних, природних катаклізмів. «Адже наслідком порушень (як таких) було зрушення універсуму, порушення рівноваги – взагалі і в різних проявах зокрема»*. Слід зазначити, що такі погляди були притаманні не лише українцям, але й іншим народам, зокрема росіянам. Так, коли спалахнула пошесть холери, один селянин звинуватив у цьому себе, адже досить часто мав статеві зносини із дружиною. Щоб спокутувати свою провину, селянин оскопив себе³¹.

Зазначимо, що табу на статеві зносини накладалося і за необхідності дотримування ритуальної чистоти. Зокрема, чоловікам заборонялося здійснювати статевий акт перед риболовлею, полюванням, оранкою, сівбою, чищенням колодязя, заколюванням свині³², жінкам – перед виготовленням основи тканини, готуванням страв, особливо тих, які потребували ферментації, наприклад замішуванням хліба³³. Крім того, обмежувати себе в статевих стосунках мали особи, які, за народними уявленнями, володіли таємними знаннями і навичками, насамперед пастухи, коновали, пічники, мельники³⁴. Застерігали від цього і перед далекою дорогою³⁵.

Були в народі певні рекомендації щодо формування бажаної статі майбутньої дитини. Дослідники вже давно відзначили уявлення про певну опозицію між чоловічим і жіночим началами, де чоловічому відповідає праве, жіночому – ліве³⁶, у зв’язку з чим хлопчиків зачинали на правому боці, дівчаток на лівому³⁷. Окрім того, за відомостями Ю. Талько-Гринцевича, якщо подружжя бажало мати сина, то при статевих зносинах жінка мала тримати свого чоловіка за правий тестикул³⁸. Сприятливими для зачаття хлопчика вважалися «чоловічі» дні – понеділок, вівторок, четвер³⁹. Запорукою народження хлопчика була і несподіваність для жінки статевого акту⁴⁰.

За народними віруваннями, стать майбутньої дитини залежить і від того, хто з батьків пристрасніший: якщо чоловік, то буде син, якщо жінка – народиться дочка⁴¹. Народні погляди на те, чия пристрасть сильніша – чоловіка чи жінки, досить амбівалентні. У частині літератури наводяться свідчення, що жінки пристрасніші за чоловіків⁴². Якщо діти часто родяться, то це ставлять у провину жінці. Кажуть, що вони дужше «хотять» нїж чоловіки ... ніби стидяться, а їх воно дуже кортить і багато є таких, що і прямо кажуть «нум!», як хотять дуже»⁴³. Проте досить часто багатодітність пов’язували якраз із нестриманістю чоловіка: «ей, де то я..., то хлоп – ни дивуйте – лїзе тай лїзе... Єму не у голові, шо біда ... га, не дай, та лютий»⁴⁴; «... не розбирає нічого: лізе та й усе ... скортїло і годї – він горячий, а про те й горя мало, чи будуть ті дїти, чи нї»⁴⁵.

Бажання мати дитину певної статі могло спричинити звернення до магічних засобів. Зокрема, вважали, що для зачаття сина жінці варто було випити винну настоянку на висушених нутрощах і матці зайчихи, а щоб завагітніти дівчинкою – винну настоянку на печінці та яйцях зайця⁴⁶. Хоча існувала і думка, що «це в божій такій силі криється і чоловік цього ніяк не вгадає»⁴⁷. Магічні дії на забезпечення плідності й народження дитини бажаної статті широко практикували під час весільного і родильного обряду, на що вже звертали увагу науковці⁴⁸.

Важливу роль при зачатті дитини бажаної статі відігравала і наявність предметів, окреслених чоловічою чи жіночою символіками. Наприклад, бажаючи, щоб народився хлопчик, клали під подушку чоловічі інструменти або шапку; якщо хотіли народження дівчинки, тоді клали гребінь або хустку⁴⁹. До речі, серед українців бажанішим було народження хлопчика⁵⁰. Це було пов’язано з думкою, що син своєю працею примножує батьківське майно, а дочка витрачає⁵¹. Така сама думка побутувала і в росіян⁵².

Що стосується народних рекомендацій щодо найсприятливіших для зачаття дитини місця, поз, рухів, то за майже повної відсутності інформації реконструювати цю тілесну поведінку чи не найважче. Деякі відомості є в А. Онищука, який про форми статевих зносин зазначає, що «бувають вони так ріжнородні, як у цїлому світі». Також він згадує, що «із заду найбільш зносяться під час вагітності», або «як десь так прихапцем, на скоро – шо котрого іскортіт»⁵³.

Варто навести народні уявлення про те, як саме утворюється дитина в лоні жінки⁵⁴. Етнографи зафіксували таке: «Люди собі думають, хоч може й не всі, шо як родиться дитина, то через те, що плоть чоловіка якраз збіглася, як їй слід і буть, у місто з жіночою плоттю... дехто думає, що чоловіча плоть іде в жіночу вутробу як у якесь своє місце і там якось уже воно зароджується в дитину. Чого то так, що один раз та плоть іде в дїло, а другий раз ні, цього не скаже нїхто»⁵⁵. Побутували і такі пояснення: «як уже зійдуться чоловіча плоть з жіночою, почина собі разом виростать у чоловічу форму і собі душі живої трохи возьме то з матері, то трохи і батькової, бо мабуть і в батьковій плоті є щось таке живе, що воно і розростається собі разом і за дев’ять місяців ото вже й готове»⁵⁶. Проте досить часто відповідь була вельми обтічною: «Бог так дав!»⁵⁷.

За народними уявленнями, в «утворенні» дитини головну роль відігравали, з боку матері, місячна кров і грудне молоко, а з боку батька – сім’я, яке називали «покладом»⁵⁸. Участь у зачатті жіночої місячної крові та грудного молока російський дослідник Д. Баранов пояснює, що припинення місячних і годування молоком свідчить про зачаття. В такому контексті розвиток вагітності приймає форму накопичення жінкою молока та крові – основи майбутнього життя⁵⁹. Крім того, основою життєвого начала в українців є вода, про що свідчать поширені вислови: «у воді спіймали», «вода принесла»⁶⁰. Ця аналогія є зрозумілою, бо саме вода фігурує як аналог крові та сперми⁶¹.

Цікавими є народні пояснення того, чому вагітність настає не після кожного статевого акту. Для зачаття дитини важливу роль відводили взаємному коханню та пристрасті між подружжям: «Як вона його дуже люби, а він її, та розіграється його кров і її, так ото од того й дитина чіпляється»⁶². Навпаки, якщо чоловік хоче «жити» з жінкою, «а їй немає ніякої притяги до того, або в неї є жага до його, а в його немає, то не будуть нїчого, або і будуть то калікуваті дїти»⁶³. Для того, щоб дитина «зав’язалася», рекомендувалося «не вставати і не ходити зараз з постелі і не братись за важке, як саме ввійде в жінку чоловіча плоть і вона почує, що й її спустилась»⁶⁴. Окрім того, за народними переконаннями, не останню роль у зачатті або незачатті дитини відігравала Божа воля: «Як то вже воно устроєно так, що треба так тоді зародиться, а тоді ні, то це Бог його зна як»⁶⁵. Саме тому, коли подружня пара була бездітною, часто казали: «Не вгодна, не достойна в Бога»⁶⁶.

Окрім народних уявлень про тілесне формування ембріона, заслуговує на увагу спосіб трактування появи у тілі душі. За сталими народними віруваннями, душу в дитину вкладає сам Бог⁶⁷. Саме з цим найчастіше був пов’язаний острах абортів⁶⁸. Що ж до того, коли саме душа з’являється у тілі дитини, то тут у народних поглядах є деякі розбіжності: за одними тлумаченнями, душа «вселяється» у момент зачаття і коли дитина починає вперше рухатися у тілі матері⁶⁹, за іншими – дитина народжується без душі, замість неї є якась пара, як у тварин та іновірців. За народними уявленнями, притаманними всьому слов’янському світові, іновірці взагалі не мають душі, і це зближувало їх із демонічними істотами та давало змогу легко засвоювати «потойбічні» знання⁷⁰. Справжня ж душа з’являється після найменування чи хрещення дитини⁷¹. На Рівненщині було зафіксовано уявлення про те, що дитина до семи років «душі не має, душа – це гріх, вона у дорослих»⁷², проте такі приклади є поодинокими. Цікаво, що у християнській традиції визнавали рівність чоловічої та жіночої душ, однак народна релігійність наділяла душу чоловіка більш високими якостями, ніж душу жінки⁷³.