Історія України. Код Арійця. Науково-публіцистичний нарис Частина друга.. Вступ

.

ВСТУП

Приступаючи до написання цієї книги-історії України, ми допускали певну долю художньості, творчого домислу і фантазії. Адже торкалися не просто далеких часів, а давно минулого періоду в житті людства і нашого, українського народу, зрозуміти і “побачити“ який можна лише інтуїтивно. Людська фантазія ніколи не була лише витвором уяви, а лише “пригадуванням“ того, що вже було давно в нашій історії і відкладалося в далекі схованки нашої пам`яті.

Сучасні археологи, історики, всі хто вивчає і цікавиться історією нашої Землі і людства, припускають, що поверхня нашої планети близько 25 мільйонів років тому мала такі самі обриси, як і в наші дні. До цього і після цього місцеположення полюсів та конфігурація материків і океанів періодично змінювались.

Дещо пізніше 5,3 - 2,6 мільйонів років тому в (пліоцені) на місці сучасного Чорного моря знаходилося велике напів прісне озеро, що тяглося смугою від сучасної Румунії на заході до закаспіських степів, таким чином створюючи із сучасним Каспійським і Аральським морями одне ціле. Періодично це велетенське водоймище з’єднувалося із Середземним морем.

Південно-українські степи нагадували тоді африканську савану, яку перетинали широкі річища з півночі на південь, упадаючи в Чорне море. Пізніше ці ріки будуть названі Дніпром, Дністром, Доном та іншими, значно ширшими ніж зараз. Тут серед безмежних степів з’явилися чесленні стада диких тварин. На заході і на південному сході цього простору вивищувалися вершини Карпатських (значно вищих ніж зараз) і Кавказьких гір.

Чи населяли на той час ці простори людські істоти? Якщо дотримуватися теорій вчених К. Ліннея, Ж. Ламарка і Ч. Дарвіна, то вони вважали людину кінцевою ланкою в ланцюзі розвитку живих організмів. Отже перша людинана землі з’явилася внаслідок еволюції від людиноподібних мавп: австралопітека (південна мавпа), Гомо габіліс (людина вправна), Гомо еректус (людина випрямлена). Близько 300 тисяч років тому на Землі з’явився (звідки?) Гомо сапіенс – підвид Гомо сапіенс неандерталус (неандертальська людина). З нею вступив у конкуренцію (130 тисяч років тому) Гомо сапіенс, який емігрував із Африки (район розселення нинішня Кенія) на Близький Схід.

Отже, виходячи з цього ми, нинішні люди планети, повинні всі належати до негроїдної раси. Однак ще жоден негр, який оселився серед представників білої чи жовтої рас не перетворився зовні на, приміром, британця чи китайця. І навпаки. Будь-яка зміна кліматичних і географічних умов на це не впливає, принаймні, дуже.

На генетичному рівні схожість між людиною і, наприклад, шимпанзе складає 98 відсотків. Яким же чином різниця в ДНК в 2 відсотки визначає разючу різницю між людиною і його “родичами“ приматами? У собаки, приміром, 98 відсотків тих же генів, що і в лисиці, і ці тварини дуже схожі один на одного.

Чи можуть прихильники Чарльза Дарвіна, з його теорією природного відбору та еволюції, пояснити, яким чином 2 відсотки різниці в генах народити в людині так багато нових характеристик – мозок, мова, сексуальність та багато іншого. Дивно, що в клітині Гомо сапіенс знаходиться всього 46 хромосом, тоді як у шимпанзе і горили – 48. Теорія природного відбору виявилася безсилою пояснити, яким чином могла статися така значна структурна зміна – злиття двох хромосом.

Єдине чим це можна пояснити – це генетичне втручання богів. Адже можемо ми, “звичайні“ люди, вже від кінця XX століття, оперувати генами і діяти як “боги“, створювати життя на інших планетах.

Виникає запитання, яким чином Гомо сапіенс набув розум і самосвідомість, у той час як його рідня – мавпа протринькала останні 6 мільйонів років у повному застої? Чому жодна істота у тваринному світі не змогла просунутися до високого рівня розумового розвитку?

Зазвичай, дарвіністи і “совєтскіє учьониє“ пояснюють це тим, що коли людина піднялася на ноги, в нього вивільнилися руки і він став користуватися знаряддями. Одним словом, праця створила людину... І це, нібито, стимулювало процес розумового розвитку. Але чи не занадто це проста відповідь?

До 1954 року вважалося, що примати, від яких виникла людина, відділилися од мавп 30 мільйонів років тому. І протягом цього часу людина поступово еволюціонувала до її нинішнього стану. Однак після 1954 року, коли сталися неймовірні відкриття, період еволюції Гомо еректус і його попередників, що завершився приблизно 200 тисяч років тому, виявився надмірно повільним.

Важливо зауважити, що Гомо сапіенс не виник, не походить від неандертальця. Вони існували спільно, але паралельно 100 – 90 тисяч років тому.

Загалом поява Гомо сапіенса – це не просто незбагненна загадка, вона є неймовірною. Протягом мільйонів років відбувався ледь помітний прогрес у обробці кам’яних знарядь; і раптом приблизно 200 тисяч років тому з’явився Гомо сапіенс з обсягом черепної коробки на 50 відсотків більше попереднього, здатний до мовлення і досить близький до сучасної анатомії людського тіла. Однак із незрозумілих причин людина розумна продовжувала існувати примітивним життям, користуватися кам’яними знаряддями праці ще протягом 160 тисяч років. І лише 50 – 40 тисяч років до нової (Христової) ери людина перейшла до сучасних форм поведінки.

Вже 13 тисяч років до нової ери, після всепланетної катастрофи (очевидно, сутички із великим небесним тілом) і великого Потопу, описаного в шумерських і біблійних міфах, дюдина розселяється по всій планеті Земля. За наступну тисячу років людина (переважно гіперборейці-арійці) навчилися вести сільське господарство, а ще через 6 тисяч років створили декілька цивілізацій з передовою астрономічною наукою.

Якби розвиток Гомо сапіенса рухався еволюційним шляхом, то йому було би потрібно ще мільйон років для переходу від кам’яних знарядь праці до інших матеріалів, а ще, можливо, сотня мільйонів років для опанування математикою, інженерно-будівельною справою і астрономією.

Більшість учених вважають, що мова людини була стартовим моментом великого стрибка людства вперед, так як тільки мова дає можливість спілкуватися між собою і передавати досвід від одного покоління до іншого. У 1983 році сталося надзвичайне відкриття – був знайдений скелет неандертальця, котрий жив 60 тисяч років тому, і в нього знайшли під’язикову кісточку – це доказує, що неандерталець міг розмовляти. І досі вчені сушать голови над тим, коли саме протягом останніх шести мільйонів років наші предки набули цю здатність, у якому порядку і чому.

Більшість провідних вчених на сьогодні вважають, що Гомо сапіенс володів мовою від часів своєї появи. Вивчення ДНК мітохондрії людини доказало, що для того, аби досягти сучасного рівня, мова мала би виникнути в результаті генетичної мутації у “мітохондричної Єви“ 200 тисяч років назад. Єдине, чого не можна зрозуміти, яким чином система опанування мовою у людини могла розвинутися шляхом природного відбору.

На сьогодні найвидатнішими вченими світу розглядається варіант виникнення людини – альтернативний еволюційному шляху. Чи могли боги створити людину “по своєму образу і подобію“, а саме: генетичним шляхом? У Біблії мовиться, що людина була створена із “пилу (праху) земного“. З наукової точки зору обурлива заява, але чи дійсно це той матеріал, із якого ми були створені, чи були “пил“ і “глина“? Саме ці матеріали в давній шумерській мові перекладаються як “ті, що володіють життям“. Давньоєврейська Книга Буття, як відомо, опиралася на шумерську науку. Отже випливає висновок, що Адам був створений із вже живої матерії.

Що ж сталося після створення першої людини, Адама? У Біблії мовиться, що Бог створив спочатку “чоловіка і жінку“ і при цьому була здійснена операція:

“Тоді Господь Бог занурив людину в глибокий сон і, поки той спав, вийняв у нього ребро, а потім зростив шкіру людини в тому місці, звідки вийняв ребро. Господь Бог узяв ребро, вийняте в людини, і створив із нього жінку...“

Звичайно, мова йде не про “ребро“ як таке. У шумерській мові слово“ребро“ має значення і “життя“. Отже тепер легко уявити, що у Адама була взята його життєві субстанції, щоби створити першу жінку. У наші дні, ця “субстанція“ чи “ребро“ є ДНК із клітини людського організму.

Ще докладніше описана операція створення людини в одному давньому шумерському джерелі, де замість одного Бога діє багато Богів. Це давнє історичне джерело назване по імені його головного героя – Атрахасіса.

Зараз, на початку другого тисячоліття нашої ери, ми можемо визнати можливість того, що описи створення першої людини в давніх шумерських джерелах – були здійснені шляхом наукового процесу клонування. Приведені слова в згаданих джерелах про взяту із землі “глину“ яку “молоді знаючі боги“ доводять до потрібної кондиції, може означати, що людина була створена як гібрид із Бога і примітивної людиноподібної Гомо еректус.

Але навіщо була створена людина? У Біблії згадується тільки, що до створення людини не було кому обробляти землю. Однак у “Атрахасисі“ подаються детальніші обставини і пояснення: “Коли боги, як люди, тяжко працювали і їхня праця була виснажливою, вони вибивалися із сил“.

Таким чином боги із плоті і крові, як і ми, користувалися генетикою, фізично втручалися в створення людини. Яким же методом вони користувалися: клонуванням, зрощуванням генів і злиття клітин? Очевидно, перевага надавалася клонуванню, коли в результаті запліднення народжується екземпляр із запланованими характеристиками – точна копія вихідного зразка з нерозщепленим набором хромосом.

Отже, цілком можливо, що людину сконструювали генетично, як гібрид, а потім клонований. Саме такими методами міг користуватися біблійний бог Елохім. І такими технологіями користувалися на нашій планеті ще 200 тисяч років тому.

Таким чином, підсумовуючи сказане, можна погодитися з тим, що Гомо сапіенс з’явився несподівано 200 тисяч років тому. Його головний мозок відразу збільшився на 50 відсотків. Він міг говорити і мав будову тіла сучасної людини.

Еволюційні анамалії людини повністю відповідають гіпотезі про цілеспрямоване втручання генетичне богів. Першого Адама боги виростили в пробірці із живої матерії ДНК.

На землі з часом виникло декілька змішаних, перехідних груп народів, як наприклад, індокитайці, корінні жителі півострова Індостан, Австралії, Океанії. Допускають, що корінні жителі Північної, Центральної і Південної Америки переселилися сюди зі Східного Сибіру і Далекого Сходу 30 тисяч років тому. Можливо, якщо це стосується ненців, чукчів і ескімосів Аляски. Однак звідки в індіанців Канади і США взялася “червоношкірість“. Невже від теплішого клімату і тропічної спеки Південної Америки? Але чому тоді вони не почорніли, як корінні жителі Африки?

Як вважають деякі дослідники, перші поселенці Європейського континенту, з’явилися там, прибувши з Африки та Азії. Жили ці істоти 1,9 – 0,9 мільйона років тому. До якої раси вони належали? В Європі Гомо сапіенс дістали назву кроманьйонців (захоронення їх знайшли у гроті Кро-Маньйон на Південному заході Франції). У Європі і Середземноморії проживали гримальдійці (залишки їх знайшли у гроті Гримальді в Італії) – судячи з їхньої фізичної будови, це могли бути предки сучасних негроїдів.

Планета Земля для космічних Вчителів (“Богів“) була і залишається своєрідним “дослідним полем“, “розплідником“ елітних видів рослин, тварин і людей. Поява різних рас, людинподібних та інших живих істот на землі не була наслідком якоїсь “еволюції“, а лише засобом для проведення над ними різного роду “дослідів“ протягом довгого часу і для переселення їх пізніше в певні області Всесвіту, на планети, де виникли (з волі тих же “Вчителів“) сприятливі умови для зародження і розвитку життя.

Звідки взялися на планеті Земля перші людські цивілізації? Невже внаслідок тієї же “еволюції“ від людиноподібної мавпи до людини розумної? Ні. Перші людські цивілізації заснували самі ж космічні пришельці, переселені Вчителями на Землю з інших планет Сонячної системи чи інших систем, сузір’їв, туманностей і галактик.

Наша планета зазнала і пережила чотири льодовикові періоди. На територію України, перші три приходили з північного сходу, а четвертий – з півночі. Це пояснюється тим, що північний полюс довгий час знаходився на території нинішньої північної Якутії.

Чому траплялися ці катастрофи, потрясіння всепланетного рівня на Землі? Причини цього й досі не вивчені. Можна однак припустити, що таким чином космічні Вчителі (“Боги“) в ході своїх експирементів припиняли з відомих тільки їм причин тривалість існування людських цивілізацій різними засобами. Найчастіше це були зіткнення нашої планети з великими космічними об’єктами: кометами, астероїдами чи метеоритами.

Перший льодовик трапився 600 – 500 тисяч років тому із північного сходу. Цей подекуди 1-2 кілометровий шар льоду насувався повільно, але невідворотно, знищуючи все на своєму шляху. Очевидно, похолодання всепланетного характеру відбувалося після запиленості амосфери, що здіймалася внаслідок зіткнення нашої планети з небесним тілом. Сотні років сонячні промені в достатній кількості не пробивалися до поверхні землі, що й призводило до зниження рівня світового океану. Якщо космічне тіло падало в океан, як це трапилося перед останнім (найглибшим) похолоданням на планеті Земля, тоді велетенські цунамі і тайфуни (1,5 – 2 кілометри заввишки) заливали великі простори суші (“всесвітній потоп“), а небо затягували суцільні хмари, звідки безперестанку, місяцями падали зливи.

Щодо першого зледеніння, то він зміг досягти лише півдня сучасної Естонії.

У другому льодовиковому періоді (470 – 430 тисяч років тому) льодові маси досягли широти сучасного Луцька. Згодом почалося потепління, яке тривало 200 тисяч років. Клімат на українських землях нагадував субтропіки. У людській пам’яті цей час зберігся як часи “раю“, того самого, біблейського.

Третій льодовик (230 – 180 тисяч років тому) досяг території нинішніх українських міст Самбора, Кременчука, Бєлгорода. Карпати перегородили шлях льодовій навалі, тому Закарпаття лишилося неушкодженим. Подекуди товща льоду сягала 2-ох кілометрів. Жителі Європи і Кавказу пересилялися на Балкани, Малу Азію, Палестину, Межиріччя і навіть північну Африку, що тоді нагадувала нашу південну Україну. Потепління розпочалося (180 – 110 тисяч років тому), коли швидке танення льоду призвело до ще більшого всепланетного “потопу“ (згадуваного в Біблії) ніж попередній. Бурхливі води затопили нинішній півострів Індостан, його низини в районі рік Інд і Ганг. У суцільне гігантське море перетворилися Чорне, Каспійське, Аральське моря. Великі маси води ринули з Північно-Льодовитого океану в Західно-Сибірську низовину, де ріка Об та її притоки перетворилися на такі повноводні потоки, що нагадували Амазонку (120 – 150 кілометрів завширшки). Нарешті – це море води знайшло собі вихід: пробивши протоку (50 – 60 кілометрів завширшки), Тургайська улоговина між Південним Уралом і центрально-казахськими височинами (Казахський дрібносопочник). Гіганська прісна ріка линула на південь до Каспійського моря. Пізніше цим шляхом сюди дісталися тюлені та інші види живих істот, що мешкали на півночі.

Із Каспійського моря вода пробила собі шлях на південний –захід, затопивши низини західного Ірану і східної Туреччини. Звичайно, за таких умов із води визирала тільки гора Арарат, біля підніжжя якої ладнав свій “ковчег“ біблійний Ной. Залишками цього потопу є солоні озера в західному Ірані, наприклад Ван, Тебріз.

А тим часом ріки Тигр і Євфрат, підхопивши маси води, понесли її в месопотамську низовину, перетворивши цей край у суцільне море.

Тоді ж майже зник Кримський півострів, із води стриміли лише гори. Поліська низовина заповнилася талою водою по вінця, тому південні притоки Прип’яті вже впадали у видовжене з заходу на схід прісне озеро. Всі ріки України, що текли на південь перетворилися на на гігантські мега-ріки. Наприклад, Дніпро мав ширину в межах України від 150 до 180 кілометрів. Можливо, саме це знайшло відгомін у легендах праукраїнців, зокрема, в опивах могутності Дніпра. Саме це потім відтворив у своїх творах український письменник М. Гоголь: “Чудєн Днєпр прі ліхой погоде“ (“Будто вилєт он із стєкла, будто голубая дорога бєз мєри в ширіну і бєз конца в дліну, рєєт і вйотся по зєльоному міру. ... Рєдко какая птіца долєтіт до сєрєдини Днєпра...“).

Четвертий льодовиковий період (110 – 12 тисяч років тому) лише зачепив північні кордони України, а після нього знову почалося підвищення температури.

Виникає логічне запитання: де і як мешкали предки сучасних українців, а, якщо ширше – праарійські (орійські) народи в цей час? Про це піде мова в першому розділі нашої книги, а поки що у вступі ми скажемо таке. Праукраїнці (орійці) того часу не жили там, де нині, від Тиси й до Кубані. Їхня батьківщина – Гіперборея, згадувана в грецьких (доелінських) міфах і переказах, або як самоназва – Аріяна (Оріяна), знаходилася на місці сучасного Північного полюса, який тоді знаходився на півночі нинішньої Якутії. Арійські (орійські) народи жили на великому острові завбільшки з нинішню Гренландію. Заселеними також були нинішні острови Франца-Йосифа, Шпіцберген, Нова Земля і деякі інші.

Описи цієї землі, що дійшли до насіз грецьких міфів і єгипетських писань подають картину квітучого краю: озера повні риби, повноводні ріки, гаї, ліси, оброблені поля, багатолюдні міста і села з дво-триповерховими будинками, з населенням по кількадесятків тисяч. ЇЇ жителі, дуже високі на зріст чоловіки і жінки, світлошкірі і світловолосі, деколи кучеряві, синьоокі, завжди усміхнені. Багатьох вражало те, що вони вміли літати.

Заселення нинішніх українських земель первісними людьми (Гомо сапіенс) відбувалося в середньому палеоліті (100 – 40 тисяч років тому). Клімат на той час був теплим і вологим, із періодичними похолоданнями – провісниками зледеніння. Близько 150 тисяч років тому тут з’явилися неандертальці. Вважається, що між краманьйонцями і неандертальцями рідко траплялися шлюби. Однак, коли до Європи і зокрема на українські землі прийшли арійські народи, вони там уже застали нащадків переважно цих двох видів людей.

Помітної величі в ІІІ столітті до нашої ери досяг кримський Херсонес, захищенний міцними фортифікаційними укріпленнями. Місто вело постійні війни зі скіфами та іншими племенами, внаслідок чого було вимушене визнати римський протекторат. У період зміцнення впливу Візантії на Середньому Сході Херсонес перетворився на центр візантійської адміністрації в Криму та на узбережжі Чорного моря.

Якими мовами розмовляли в цих містах державах? У грецький період (це друга половина VII - середина I століття до нашої ери) переважала грецька (еллінська) та аріянська (праукраїнська) і скіфська мови. Для римського періоду (І століття – середина IV століття нашої ери) на перше місце виходить латинь (її розмовний варіант), потім – грецька, далі – аріянська-праукраїнська і подеколи суміш скіфської і сарматської мов.

Про якиїсь “русскій язик“ у тутешніх місцях не могло бути й мови.

Елінська культура в Південній Україні сполучившись із культурою місцевих племен, а особливо аріян-праукраїнців, витворилася у своєрідний сплав. Тут у містах-державах діти більшості вільних громадян вчилися читати, писати, засвоювали риторику, філософію, займалися музикою і спортом. Жителі колоній були постійними учасниками спортивних змагань. Після розпаду імперії Александра Македонського ситуація відбилася й на причорноморських полісах. Міста-поліси в боротьбі з римськими легіонерами, в умовах дедалі частіших нападів сарматів і готів та поглиблення розпаду рабовласництва почали втрачати економічну могутність, і незалежність.

У ІІІ столітті нашої ери грецько-римські колонії на півдні України і в Криму припинили своє існування, перейшовши під владу Візантії.

Народи, які населяли планету Земля, перебували в постійному русі від часу появи перших цивілізацій. Причини цього різні. Найчастіше до зрушень великих мас людей у пошуку інших місць проживання призводили глобальні зміни кліматичних чи інших умов.

Одним із таких переселень народів названого “великим“ – стало вторгнення їх на територію контрольовану Римською імперією протягом IV – VII століття нашої ери. У значній мірі ці рухи зачепили й територію нинішньої України, яка знаходилася на шляху із Азії до Європи. Одною з причин цього переселення став розпад родоплемінного ладу у варварських племен. Поява у них війська, вождів зумовила прагнення до захоплення нових земель та здобичі. Епоха переселення народів датується з 375 року, коли гунни розбили остготів Германаріха і ті рушили до Мезії (території між нижньою течією Дунаю та Балканами), а потім в 410 році оволоділи Римом.

Як уже мовилося у попередніх розділах, прагерманці, зокрема, готи, мешкали разом із праслов’янами, пракельтами, прабалтами, прадаками, прафракійцями у Гіпербореї. Звідти, після глобального похолодання на планеті, вони переселилися в Європу і далі на Південь. Племена готів згодом, після деякого потепління, знову рушили на північ і оселилися у південній Швеції, острові, що поблизу Стокгольма, який і досі носить назву Готланд, на півночі Балтики, у дельті Вісли.

У ІІІ столітті нашої ери, коли знову наступило похолодання, щоправда, воно не призвело до зледеніння, готи помандрували на південь. Вони рушили на човнах у гору по Віслі, хоч просувалися і пішим ходом. Готи опанували територію між Південним Бугом і Дунаєм, себто, сучасну Одеську, частину Вінницької області та всю нинішню Молдову. Тут осіли вестготи, або тервінги. Далі на схід пішли готські племена візіготи або грейтунги, які осіли від середнього і нижнього Дніпра на заході до Азовського моря, Дону, Кубані і Чорноморського узбережжя на сході.

Готський вождь (Конунг) Германаріх наприкінці ІІІ століття нашої ери створив Готське королівство від Балтики до Чорного та Азовського морів, від Тиси до Дону і Північного Кавказу. Праукраїнцям, а частково і сарматам довелося знову пристосовуватися до нових пришельців. На диво, аріянки швидко порозумілися з готами, бо знаходилися приблизно на однаковому рівні культурного розвитку, далося взнаки й те, що вони колись мешкали на спільній прабатьківщині, а їхні мови ще не так далеко розійшлися, щоб не розуміти один одного.

Ця готсько-праукраїнська держава була своєрідною федерацією племінних об’єднань аріян, прахорватів, прасербів і частково праболгар, даків, які латинізувалися. Готи в цій державі становили меншість ,а тому шукали порозуміння із праслов’янами, котрі швидко заповнили аристократичну верхівку цього державного утворення.

Столицею Готського королівства стало місто Данапроштадт у нижній течії Дніпра. Це місто було багатомовним, але в ньому переважали дві мови – готська і аріянська (праукраїнська).

Готи підтримували консолідацію праукраїнських племен, вожді яких схилялися до створення воєнно-політичних союзів на зразок антського. Конунг Германаріх уже в похилому віці одружився з дочкою антського князя Либіддю, яка мала на нього великий вплив.

Об’єднавшись у своєрідну дуалістичну державу готи і союз антів (протоукраїнців), ходили спільними походами на Римську імперію, завоювавши частину контрольованої нею Дунайської рівнини. Сюди пізніше переселилися слов’яни, названі південними: сербами, болгарами і хорватами.

Прагерманці і праукраїнці прожили разом близько 500 років, збагачуючи один одного надбаннями власної культури. Від готів українцям залишилися у спадок європейський тип сім’ї, передова обробка металів, елементи воєнної демократії. До української мови увійшло від готської багато слів пов’язаних із торгівлею: ваги, крам, комісіонер, компенсація, полк, меч, шолом та інші.

Кримські готи протрималися, як етнос, зберігши свою мову і культуру до XVIII століття, створивши тут князівство Феодоро. У Гірському Криму житла готів дожили до нашого часу, нагадуючи скандинавський тип будинків.

У IV столітті нашої ери до південних степів України наблизилися племена під загальною назвою гуннів. Раніше вони жили у Монголії та північному Китаї. Тут їм довелося понад 100 років протистояти агресії імперії Хань.

Просунувшись на територію нинішнього Казахстану гунни зіткнулися із залишками массагетських племен, між якими осідло жили і оріяни (праукраїнці), займаючи тут панівну верхівку. Саме оріянські воєначальники і очолили подальший рух уже гунно-протоіранських і праукраїнських пелемен на захід. У Приураллі та Поволжі до цієї суміші народів улилися угорські (мадьярські) племена, які рухалися із Середнього Уралу, а точніше із того місця, де на річці Об проживають їх прямі предки ханти і мансі. Хоч, вважають самі нинішні угорці (мадьяри), їхньою прабатьківщиною є північно-східний Алтай, звідки їхні предки на початку І тисячоліття нашої ери спустилися вниз річками Іртиш і Об до місця їхнього злиття. Тут угри швидко загубили основи рідної мови і збагатилися розмовними діалектами місцевих племен – хантів і мансів. Далі їхній шлях проліг на захід.

На берегах східного узбережжя Азовського моря збірне військо гуннів, массагетооріян і угорців розбило аланів (одне із скіфських племен); перейшовши Дон, зіткнулися із армією остготів, вестготів і антів (праукраїнців) і частково сарматів. Гунни, а точніше, союз племен: алтайців, оріян, угрів, аланів потіснили готсько-праслов’янські військові сили. Однак дійшло до згоди, адже військова верхівка східних племен складалася переважно з оріян-праукраїнців і праіранців, котрі швидко знайшли спільну мову (вони навіть розуміли один одного без перекладача) з антами-праукраїнцями і готами.

На такий союз не погодилися лише вестготи, які попросили притулку в Римській імперії і оселилися в північній Франції – це нинішня Болгарія. В той час, як праукраїнці, зазвичай, пристосовувалися до нових племен і умов життя. Тим більше, що гунський цар Аттила, як і всі його найближчі помічники були оріянами, лише частково пошлюблені з жінками праіранського, угорського чи готського коренів.

У 377 році гунська (арійсько-массагетсько-угорсько-остготська держава) простяглася від Волги до пониззя Дунаю, а на початку V століття ставка їхніх царів знаходилася у північному Причорномор’ї. Пізніше цар Аттила (Етцель), перемістив свою столицю до нинішньої Угорщини, залишивши на старому місці свого сина Еллака. У військових походах Аттили брали участь і праслов’яни (аріяни, предки білих хорватів, сербів і болгар, менше тритини угорці, гунни та інші), які діставали до Візантії, Галлії та міст Північної Італії.

На Каталунських полях 451 року зустрілися дві величезні армії – гунська і римська, втративши у кількаденній битві 180 тисяч убитими і пораненими. Похід на Рим Аттила припинив, довідавшись про епідемію малярії, яка там вирувала.

Через два роки після Каталунської битви (північна Франція) Аттила помер, і в 465 – 470 роках держава гуннів (праукраїнців-остготів) розпалася.

Не минуло і сто років, як до Північного Причорномор’я вдерлися уйгурські племена аварів (тих самих, котрі за 10 тисяч років до нашої ери переселилися із затонулого материка Лемурії до Тібету і Китаю), потіснивши тамтешні племена. Вони розбудували свою державу з центром на Середньому Дунаї (Панонії), де не так давно містилася столиця імперії гуннів.

Мирно співіснуючи з прагерманськими праіранцями, прабалтійськими етносами, праукраїнці та прапівденні слов’яни не могли примиритися з аварами. Між ними постійно тривали війни. У результаті частина праслов’ян знову рушили до північної Африки та Близького Сходу, де вони мешкали кілька століть.

До зміни свого постійного місця проживання, переважно на теренах нинішньої України, авари підштовхнули і слов’янські племена, котрі пізніше стали називатися південними і західними. Про них піде мова в наступному нашому розділі.