Місяця липня, після Купала

Три сідмиці збирав київський князь Богдан Гатило й зі своєї землі, й з Дерев, і з Сіврського краю смердське полчення. Й хоч тисяцьких прибуло зо три десятки, та кожен привів по собі не більш як дві сотні комонників і пішців, озброєних абияк й абичим. Комонники прибули майже всі наохляпок, без сідел, про щити теж навіть не йшлося, їх можна було скласти в одній кліті.

Й тепер, укупі з великокняжими чотирма стами, над якими верхував велій болярин витичівський Ждан, під рукою в Гатила була тисяча комонників і три тисячі пішців — не більше. Свою сотню комонних можів на чолі з Вишатою Богдан тримав при собі, окремо, над пішцями ж поставив Борислава, хоч дідо Рогволод наполягав, аби ними верхував його син Єутихій.

— Дав сси меч у мою руку — буде, як речу, — вперто відповів Рогволодові Гатило, й Великий князь мусив зважати, бо за Богданом стояло віче.

По кому ж потягнуть лугарі? Й Гатило, не гаючись, послав туди свого болярина. Борислав зустрівся, за княжим надумом, не з осердженим Годоєм, а з Шумилом, і старий готаман утримав свого кошового князя від раті. Як те сталося, Богдан до пуття й не відав, та коли його рать сполчилася проти лужичан, що засіли в Нежині, лугарів-косаків серед них не було.

— Юнак єси й хитріший за грека! — похвалив Борислава Богдан і першим кинув сулицю свою в бік нежинської засіки.

— Браття! — гукнув до своїх пішців Борислав. — Князь почав уже. Потягнімо й ми за ним! З нами суть і Бог, і Дажбог, і вітри-стрибожичі, й сам Юр усепобідний!

І, спішившися, пішов уперед серед роїська стріл, що сипонули з-поза гостроколу засік. Пішці, кричучи славу, кинулися вслід йому, й Нежинь було вийнято з першого приступу й спалено вщент. Богдан із Вишатою та Жданом переслідували втікачів до самого Чернегового, де вже теж сиділи лужани.

Але городу Гатило виймати не став, лиш обліг його з усіх боків і, як робили греки, почав морити голодом. Лужани стояли за високою засікою, й було їх удесятеро більше, ніж пакілля в гостроколі.

Така рать, коли ніхто навіть стрілою не втішився, дивувала й лужан, і їхніх супротивників, бо так ніхто й ніколи ще не ративсь, але Богдан мовчав, і всі сиділи, одні в городі, інші широким колом докруж нього, куди не літали жалючі стріли обложених.

І по двох сідмицях з городу Чернегового прислали в Богданів стан трьох можів своїх. Були вони худі й виснажені, десь-то погано готувалися до раті й устигли поїсти ввесь харч.

Богдан зустрів їх перед своєю полоткою. Найстаріший з-поміж трьох поспитав:

— Цо хчеш, княже?

Богдан суворо глянув на нього й не відповів, а теж поспитав:

— Хто єсте й хто сле вас до мене?

— Єсмо люд сірбський, лужанський. Я єсмь жупан Сватоплук, а сі суть мунжі мої. Цо хчеш од нас?

— Хочу, аби сте покидали город сей і пішли від-сюду.

— Для чего? Ми смо сірби, й у Чернеговому городі жиють сірби. Ми смо на родичній землі. Ви ж єсте прийди, русичі.

— Ви єсте сірби, тут же сидять споконвіку сіври. Й хоч ви їм трохи й родичі сте, але взяли сте городи їхні мечем і сулицею.

— То цо хцеш?

— Хочу, аби сте покидали город Чернегів і йшли на всхід, куди пускає вас Великий князь витичівський Рогволод.

— А ви потягнете по нас і зачнете рубати? — єхидно посміхнувся жупан Сватоплук.

— Ні, — тихо відказав Богдан. — Дали смо вам землі доста — сідайте на сій землі й оріть її, коли сте втеряли свою племінщину.

Жупан ще дивився на нього з недовірою, та все-таки мовив:

— Не з нашої вини й хоті покидали смо племінщину свою. Готи...

— Відаю, — перебив його князь. — А пощо не боронили сте її так, як осі городи, що не полишені вам ні кумирами вашими, ні дідьми та прадідьми?

Жупан зітхнув і перезирнувся зі своїми супутниками. Тоді сказав їм щось тихо, й вони відповіли йому.

— А коли князь київський потягне по нас, як вийдемо з городу Чернегового?

— Поклянуся на мечі, — відповів Гатило. — Маєте згоду?

— Маємо, — відповів за всіх жупан Сватоплук.

— Але й ви покляніться на кумирах ваших і на оружжі.

— Об цо? — насторожився жупан.

— Об те, що сядете на землі, яку віншує вам Великий князь. Маєте згоду?

Сватоплук знову порадився зі своїми “мунжами” й відповів:

— Повідаємо заутра. Спрошаємо воїв своїх.

— Ідіть, — буркнув Гатило й зайшов до полотки.

Наступного ранку лужицькі сірби потяглися з городу довгою-предовгою валкою, йшли піші й комонні, їхали на возах із жонами, дітьми й старцями, й руська рать, розчепивши коло, беззлобно проводжала їх очима.

Та на тому не скінчилися біди. Котора важка й кривава, що спалахнула між князівствами, роз'їдала землю Руську, й Сіврську, й Дерева, й київському князеві довелося полчитись то супроти одного якогось городу, то супроти іншого, й тільки на Житнє свято повернувся він до городу Києвого.

Вертався в малій раті, бо дорогою тисяцькі лишалися в своїх землях або ж ізбочувались на інші шляхи, що мали привести втомлених смердів до рідних вогнищ. І вже коли поминули Вишгородець і на Старій горі завидніли київські засіки й вежі, дві стріли цівнули в Богдана покрай самого вуха й забриніли на високому стовбурі молодого дубця. Вони так і стриміли поряд, короткі, товсті, випірені білими лебедячими пір'їнами. Богдан підійшов і висмикнув їх, а потім, у нападі запізнілого шалу, потрощив і кинув під ноги. Сонце вже сховалося за Дібровою, й ліс був чорний і таємничий. Кілька можів, що кинулися вслід за напасниками, повернулись о порожніх руках.

Борислав нервово сміявся:

— Встрашилися сте лісового? Жін би вам на печі лапати, а не татів у лісах.

Гатило тільки махнув рукою, й усі потягли до городу Києвого, де вже біля Полудневих воріт чекали побідників кияни. Молоді жони й дівчата заспівали своєму князеві славу й піднесли на взорочному рушникові хліб та сіль, Богдан уклонився їм з коня й попрямував до свого двірця, що височів над усім Києвим городом. Борислав із Вишатою пішли за ним у терем, почоломкалися зі старою княгинею, торкнулись підлоги руками, коли навстріч, із хлопчиком на руках, вийшла бліда й змарніла Русана. Не відповівши на її схиляння, Богдан узяв малого Юрка й стомлено сів на ближній краєчок столу.

— Сукупляй, княже, рать стару й молоду, — промовив Борислав. Він і досі стояв, так само, як і Вишата, коло прочинених дверей, і всі троє думали одне й те ж.

— Супроти діда свого? — поспитав Богдан. — Він є роду мого, брат моєму рідному дідові. То що речеш, боляре? Супроти діда?

— Од діда, княже.

Сей голос пролунав з темного покуття світлиці, й усі троє рвучко зобернулися в той бік.

— Ти хто єси? — спитав цибатий болярин. Там рипнула важко лава й почулися кроки. В сю мить із сіней унесли запалену свічу, й усі побачили високу постать із лискучою головою та довгим чубом оселедця над чолом. То був луганський кошовий князь Годечан.

— Од діда свою дружину сукупляй, Богдане. Ниньки по мені стрілу пускали. Я-м злапав одного й вельми мучив. І він рече: “Прийняв тебе за київського князя Богдана”.

— Де він є? — швидко поспитав Гатило.

— Ніде не є, — сумно відповів Годой. — Відказав зрікатися, хто звелів йому вбити тебе. Й я його...

Богдан раптом настовбурчився проти гостя:

— Пощо єси тут?

— Прийшов до тебе, княже.

— Валчитися?

Годой примирливо посміхнувся. Богдан глянув на своїх товаришів і нічого не второпав, бо Вишата й собі широко всміхався.

— Що смієшся? — гарикнув на нього Богдан.

І Вишата відповів:

— Сорок гривен. Білими й чорними кунами. Й скорою, й воском.

— Віддав єси Годоєві за сестру?

— Віно, — підтвердив старий конюший і почав задкувати до дверей.

— Іди, йди, — підохотив його Борислав. — Має юну жону-князівну, хай іде. Йди...

Наступного дня, взявши з собою Борислава, Годоя та сімох можів комонних, Богдан подався до стольного Витичева. Він аж горів од люті, й ся ніч не вистудила йому чола. Він гнав свого жеребця, й решта комонників ледве встигала вслід йому, й коли їх упустили в ворота, вже смеркало. Богдан збіг стрімкими сходинами на повершя терема, звідки линули голоси, й шарпнув двері до красної світлиці. В обличчя йому вдарило вогнем кількох свіч, хмільним духом настояного меду й тілесними випарами. Дідо Рогволод сидів на покуті за тим самим довгим столом, увесь білий і врочистий, мов справжній вирський старець. Усі заоберталися до дверей, і грянуло недружне, п'янувате вітання:

— Слава!

— Сла-сла-слава-а-а!

— Слава Богданові Гатилові!

Дідо Рогволод усміхнувся до нього й устав назустріч. І Богданові раптом здалися марницею всі його думки й подуми, всі пристрасті та злості, й він до землі вклонився пирувальникам.

— Іди, княже, в праву руч од мене, — лагідним старечим голоском гукнув до нього через увесь довгий стіл Великий князь, і Богдан пішов, на ходу потискуючи простягнені до нього руки, простягнені догори долонями, як і личить війникам, бо долоня або ж порожня, або ж у ній меч.

Сього дні вони були порожні й спітнілі, й Богдан із легким серцем приймав у себе їхнє тепло. Рогволодів син, гладкий Єутихій посунувся, й київський князь сів на звільнене йому праворуч Великого князя місце. Борислав із Годоєм та семеро київських можів повмощалися за старійством, де хто знайшов місце, й пир, улаштований на честь миротворців землі Руської, набрав ще більшого розпалу.

По півночі ж, коли гості взялися розходитись, Богдана знов опосіло те почуття, що пригнало його сюди, й він, притримавши старого князя, сказав:

— Учора зла рука татя пустила по мені стрілу.

— Стрілу? — щиро здивувався Рогволод.

— Дві стріли, — вточнив Богдан, бо йому здалося, що дідо грається.

— То скільки ж стріл: їдна чи дві?

Тепер уже не було ніякого сумніву, що Рогволод знущається з нього. Богдана посіли чорти, він ухопив діда за барки й підняв угору:

— Збиткуєш?!

Великий князь дриґнув у повітрі ногами, тоді спробував дістати з піхов меч, який бив молодого киянина по колінах, але Богдан поставив його додолу й турнув, аж той заточився й упав, грюкнувшись головою об лаву. Старий спробував звестись, ноги не слухались, й він тихенько заверещав:

— Убитий єсмь!.. Держте його!.. Держте татя!..

Гості, які вже встигли були вийти, погуркотіли знову східцями назад. Богдан стояв над Рогволодом, тримаючи в руці меч.

— Ти послав єси вбийників? Ти?

— Зійди з-перед очей! Зійди, вовкулако!.. Зійди!..

— Речи: ти?!

— А-а!.. Я-а-а!.. — несамовито захрипів Рогволод, марно силкуючись устати. Вічі йому лізли на лоб, червоні й засльозені. — Згинь, маро! Я. Я-а, що мені вчиниш? І знову слати-йму! Слати-йму, доки не зведу! Син мій сяде по мені на стіл! Зумів єси? Син мій Єутихій, бо на сьому столі сидів мій отець.

Він нарешті підвівся й, ще важко хекаючи, наблизивсь до Богдана й майже вперся йому лобом у лоб:

— Зійди, маро, бо зведу...

Богдан випростався й кинув, увесь тремтячи:

— Я Великого князя вбив би-м, а діда не зачеплю. Й шугнув у двері, й усі великі та малі боляри, й князі, й можі в сінях розступилися перед ним, і він загуркотів надвір. Було місячно й парко, й київський князь побіг до конов'язу:

— Сідлай!

І вже коли від'їхали на добрих півста гонь од Витичева й пустили повіддя, Борислав обізвався:

— В тверезого слова на умі, в піяного — на язиці.

— То вже ліпше, — погодився луганський князь.

Борислав ствердно кинув:

— Угу.

Тільки Богдан так і не промовив жодного слова, доки приїхали в Київ город. А їхали повільно, всі четверо поряд, лише можі князеві тримали коней на дві чи три сулиці позаду, й сонце їм зійшло перед самою Либідь-рікою.

Цілий вересень стояло на годині, сонце палило, мов улітку, смерди встигли обверектися^10[10], впорати й посіяти зимину, тепер же все небо вкуталось хмарами, було дрижко, й мало не щодень падав дощ. І хоч зимина потребувала вологи, смерди молилися Дажбогові, щоб напустив своїх вітрів-онуків на хмари й порозганяв їх, чинили требу його синові Перунові, щоб ударив з неба громом та молоннею, бо коли грім і молоння, то буває тепло, й жито, й пшениця, й усяка пашниця йдуть у ріст і набувають сили до зими.

Та дощ ішов і йшов, і смерди ховалися під повіті та в гумна й робили те, що споконвіку заведено було робити в місяці костричнику: тіпали вимочені в Яропіні льон і коноплі й микали мичку, готуючи собі зайняття на довгу снігову зиму.

Й чи не єдині в усьому Городищі, кого ні льон, ані коноплі не цікавили й не обходили, бо кожний робить те, що найліпше вміє, були коваль Стоян і його підручний Людота. Під довгою стріхою їхньої кувачниці, прихищені від дощу, лежали купи лемешів, передплужників, усіляких рискалів, і сап, і мотик, і різної іншої кузні, витупленої й розбитої за літо, що дай, Боже, впоратися до весни.

Людота спокійно смикав за важіль міха, в горні сапало й сичало.

— Доста! — сказав Стоян і кинув довгорукі клішні під горнило. — На сього дні доста є. Біжи до жони своєї й до чада свого.

— Ви йдіть, вуйку, я ще мало посидю тут-о, — вхилився Людота.

— Що би-с робив?

— Та-а... — невиразно протяг ковальчук. Стоян подивився на нього, тоді пригладив обітнену під макотер чорну кучму й натяг клобука.

— Щось ворожиш... а мовчиш. Не речеш мені, криєшся.

В голосі його був погано прихований усмішкою докір, сього Людота раніше не помічав, і йому раптом захтілося поділитись із вуйком Стояном.

— Вуйку...

— Речи, Людото.

— Хотів би-м ректи, та не відаю, як би-сте подивилися на тоте...

— Що-с намислив?

Людота, повагавшись мить, шаснув під рясний холодний дощ і витяг з околоту стріхи важкого й довжелезного меча. Меч був ще сирий і кострубатий, не мав ні хрестовини на вруччі, ні хребців обабіч леза, але то вже був меч.

— Де-с узяв його?

— Викував єсмь... — відповів не зразу Людота.

— Дай сюди.

Коваль узяв мечище за вруччя й виважив, тоді підніс вістря до прокаджених дощок стелі.

— Огої Хто се ним орудувати-йме? Ти?

— Ні...

Людота махнув ухильно рукою.

— Не речеш, то й не речи, — примирливо сказав Стоян.

Але Людота мовив:

— Київський князь.

— Гатило?

Старий коваль ще раз виважив меч у правиці;

— Хіба Гатило. — Й тут-таки поцікавився: — Хто ж бив молотом тобі?

— Та-а, ніхто. Сам.

— А далій не вб'єш, — проказав коваль.

— Пощо?

— Бо далі треба вдвох.

Людота зітхнув.

— Скілько ж віншує тобі князь по мечі? Гривну?

— Ні.

— А скілько ж? Дві?!

— Пощо?

— Їв землю-м Гатилові здобути йому Юрів меч.

— Юрів?!

Ковальчук знову зітхнув.

— Де ж би-с узяв?

— Не відаю. Осей хіба, — він кивнув на залізило в ковалевих руках.,

— І землю-с їв...

— Землю...

Стоян поклав мечище додолу й сів коло Людоти на вискіпаному порозі. Се вже було не до сміху, коли смерд їв землю, й тут зопалу не втямиш, що добре й що погано.

— Й кождого дні куєш?

— Кождого... коли воля є.

Вони знову помовчали, тоді Стоян запитав:

— Де чув єси про... Юрів меч?

— Я-м уже вам рік...

— А-а... — Тоді мало не крикнув: — Невіглас єси!

— Пощо?..

— Бо меч усепобідному Юрові кував сам... Соварог! Зумів єси? Той меч един у цілому світі й другому не бувати!

— Висвячу...

— Як висвятиш?

— У крові непорочної діви.

— Збезумів єси! — вигукнув коваль і плюнув тричі поперед себе й тричі за ліве плече. Тоді наклобучив шапку й квапливим кроком подався грязькою вуличкою додому, просто в дощ, навіть не попрощавшись.

Людота ще трохи посидів, далі важко звівся на ноги, підняв з долу важкий меч, брязнув його на кувало й заходився роздмухувати жар у горнилі. Роздмухавши, встромив туди меч і запрацював мотузяним важелем. На душі було тоскно й порожняво, та коли ти їв землю, мусиш виконувати клятву, бо Земля-мати не прощає наруги над своїм іменем.

Вістря мечиська розпеклося, й Людота взяв молот біля самого заліза й почав бити ним по червоному. Воно дуже швидко хололо, твердий шмат погано піддавався, та Людота грів його знову й знову брався за молот, бо іншого виходу не було.

Так він працював темними вечорами цілий костричник і цілий листопад, а в сніжному припинив. На Руську землю сполчилися степовики, й Людота разом із своїм старійшим товаришем мусив кувати навершя для сулиць, випростувати зуб'я вил, перелаштовуючи їх в оружжя, кувати маленьким молоточком площики для стріл.

Усе те йшло в сільську кліть, а там інші смерди єднали залізо й дерево, бо ніхто ще не знав, як далеко зайшли степові орди й чим кінчиться їхнє ополчення.

Воно ж кінчилося дуже дивно, й про се потім гомоніла вся Русь, і Сіврщина, й Дерева, й Луг...

Знову закоторилось на Русі. То той, то інший князь чи велій болярин відмовлявся коритись Рогволодовій руці й оголошував чи сам, чи слами: “Ти єси, княже, сам по собі, ми ж єсмо самі по собі, й не жди од нас можів ратних!”

І коли на стольний город Витичів пішли степовики. Великий князь опинився таки сам зі своїми п'ятьма стами комонних і піших. Рогволод знову вирядив гайдарів до всіх земель, але володарі зустрічали його слів медами й пивом і з тим і проводжали, бо вже було відомо, як повівся Рогволод із київським князем Богданом Гатилом.

Степовики прийшли такою тьмою, що вкрили возами, й вежами, й кіньми та волами всі пагорби навколо Витичева, всі доли й видолки, й чистий нетолочний сніг зачорнів од незчисленних орд. Орди якийсь час вагались, їхні мурзи, й кани, й кавкани ще не знали, як повелося на Русі й скільки воїв стереже засіки городу стольного. Та се невідання не могло тривати до безвіч. Одного дня їм усе стане відомо, й вони полізуть до стольниці через застави й гостроколі дубові стіни.

Й Рогволод вирішив послати в стан обложців двох можів своїх. Можі знайшли в теплій полотці найстарійшого зверхника й спитали:

— Пощо прийшли єсте? ¹ — В дань, — відповів яський кан. . — Дань ми беремо з вас.

— Досі брали сте дань з нас, тепер прийшли смо до вас у дань. Так буде.

Сли повернулися до князя й розповіли йому, що чули. Володець городу стольного думав три дні й на четвертий вирішив одкупитися від степовиків даниною. Він вигріб усе срібло й усе золото зі своєї скітниці, повиганяв з обор воли й корови, зі стаєнь випустив коні, й щойно зазорилося на світ, одчинив городські ворота. Попереду можі несли золотий і срібний скіт, і скору дорогу, й віск, і скору гов'ядну, далі посунули череди корів і волів і табуни коней, а по всіх ішли, скуті ланцюгами попарно, молоді роби й робині.

— Великий князь витичівський Рогволод сле вам сі дари малі й молить о мир, — сказали княжі можі, здивовано зозираючись.

— Так буде, — відповів степовий зверхник. — До літа Прийдемо ще в дань.

Степовики вже сиділи в сідлах, немов тільки й чекали на Рогволодові дарунки, щоб рушити.

Рогволод же зорив у ворожий стан і не вірив своїм старечим очам. Коли розвіялася темрява й зійшло сонце, — й горби, й доли, й видоли навколо були білі й порожні, й тільки супроти, край Соляного шляху, рябіли його череди, й табуни, й вервечки робів, а степовиків лишилася жменька — лише ті, що приймали дань.

Повернулися й сли, теж збентежені й розгублені:

— Степовики знялися, мабути, ще вночі або звечору. Мовби відали, що принесемо дари з миром.

Великий князь дивився вслід своїм табунам та чередам. Підступна думка точила йому старий мізок, але він ще не знав, як підрили його степовики, взявши таку данину без жодної краплини крові.

Сталося ж зовсім несподіване.

Богдан, почувши про облогу Витичева, зібрав усіх можів своїх, метнувся по селах та городищах землі Київської, сукупив чимало піших і комонних смердів, і пішов у спину степовикам. Орди не сподівалися того. Вони добре знали про чвари й незгоди між князями, й сей вивід у спину примусив їх повернути назад. Вони зняли свої вежі ще звечора й подалися в степи, лишивши під стольним городом Витичевом незначне прикриття для відступу. Се прикриття мало теж зніматись на світанку, та тут йому до рук потрапила цілком несподівана добровільна дань.

Князь Рогволод нічого про те не знав, та коли б і довідався, то не зміг би нічого зробити, бо всі коні пішли табуном до ворога й на ввесь княжий дворець і на цілий Витичів город не знайшлося б і два десятки скакунів.

Богдан оповістив його через Борислава тільки на сьомий день після того дивного замир'я, й цибатий київський болярин добре пореготав у вічі Великому князеві.

Серед можів Великого князя почалось перешіптування, вони ходили по вулицях і дворах купками й про щось не-вдоволено сперечалися. Й на ранок шепотіння перейшло в геть одверті розмови. Коли б їх почув Рогволод, хто й зна, як повівся б і чи витримало б ті розмови його серце.

— Недоброго князя маємо, — казав один.

Інший потвердив:

— Сірі смо з таким. Данко, хай не забуде його Дажбог, був не пара сьому.

— А Велімир?

— Я вже про Велімира й не речу...

— Не по Рогволодовій руці вже меч...

— Старий став. Деревній.

— І Данко був старим.

— Так то ж Данко!

— А так, так є... Що робити-ймемо з таким? Ні на коня сісти, ні меча звертіти вже не тямить.

— І не тямив одвіку.

— На що натяк зводиш, отроче?

— На те, що маємо дати меч в инчі руки.

— Які инчі?

— Молодші.

— Єутихій? Він і на коня не злізе, таке гузно роз'їв.

— Так, так є.

— То про кого ж речеш?

— Про Богдана.

— Га-ти-ла?..

— Гатила.

— Під руку князя київського нас турляєш? Хто єси? Зодкуду єси? .

— Смерд єсмь! Ось хто. Зумів єси, може Рогволодів? І ти-с був смердом, та вбрався-с у княжу гуню й мислиш-ся тепер віщим. Так речу, так і є.

— Киянин єси! За свого князя й руку тягнеш.

— Він такий мій, як і твій. Од князя нічого не маю. Речу тільки: треба нам на столі тверду руку, а не тверду голову.

Отрок сів на коня й ударив його в боки поробошнями, кінь рушив ускач, і комонник запідстрибував, бо не мав сідла й їхав навохляп. І коли пристав до невеликого гурту, що процокотів одчиненими ворітьми з городу, один з можів, які допіру сперечалися, сердито сплюнув:

— Богданів послух!

А другий задумливо мовив:

— Оддали смо коні свої степовикам ні за вилущене зерня.

Третій же, кахикнувши, завважив:

— А мабути, істину рече отрок...

Тим отроком був Людота, городиський ковальчук, який пристав до Богданового ополчення, коли степовики облягли стольний город Витичів.

В ЛІТО 429^-Е

Варвари ж рвали зубами плоть імперії Всхідньої, й не було кому вийти на прю з ними, й відкупались од них Пульхерія, й Хрисафій, і Теодосій, котораючись у прях богоприятних.

 

В ЛІТО 430^-Е

Місяця серпня

Повернувшись додому зі сполчення, молодий ковач знову взявся до свого меча. Робота йшла важко — самому тримати довжелезну залізяку й витоншувати її, вхопивши молот однією рукою коло обуха, було дуже незручно, та квапитись отрок не мав куди й працював та працював далі, нахекавшися за день. Коваль Стоян після того більше жодного разу не поцікавився його роботою, чи забув, чи, може, тільки вдавав забудькуватого, й Людота теж не розмовляв із ним про се.

Та одного разу, кінчивши кувати косу, Стоян подивився на червоне призахідне сонце й сів на високому порозі кувачниці. Так він робив щовечора — скидав свою довгу передницю з дубленої конячої скори ворсою наспід і сідав перепочити на поріг, перш ніж іти додому. Але того дня передниці не скинув, і се дуже здивувало ковальчука. Він теж не наважувався діставати зі стріхи свого недоробленого меча й нишком позирав на Стояна. Коваль же, спочивши, підвівся й сказав:

— А де він є?

— Він? — для чогось перепитав Людота, хоч добре знав, про що мовить вуйко Стоян, і поліз у зчорнілу солом'яну стріху, куди на ніч ховав свою кузнь.

Коваль Стоян підкинув у горнило вугілля й сам-таки почав роздмухувати — мовби хотів підкреслити, що тепер не має значення, хто коваль, а хто ковальчук, і Людота зрадів, бо вуйко заразом цінував його роботу.

Се було в місяці серпні, в розпал жнив, коли смерди верталися з поля пізно, майже під опівніч, і ворота в Городищі стояли відчинені або ж сухо рипіли, раз по раз пропускаючи спізнілих жатварів.

І щойно вуйко Стоян витяг мечило з розпеченим до ясноти краєм і поклав його на кувало, як почувся квапливий кінський тупіт і повз кувачницю промайнуло двоє верхи.

То виявились нетутешні можі, які їхали в бік хоромця, де сидів їхній годований між Гліб. Таке траплялося часто, й вуй Стоян не звернув на них особливої уваги. Він трохи зверхньо, як дорослий до меншого, кинув Людоті:

— Не рік єси, пощо хочеш дарувати меча свого Богданові.

Та Людота не відповів, і досі пильно дивлячись услід комонникам, що проминули Глібів дворець і погнали далі, здіймаючи по собі опаси куряви. Стоян повторив запитання, й Людота тільки тепер повернувся до нього видом:

— Пощо, речете? А по то... — й махнув рукою туди, де зникли комонники.

Коваль стояв, і розпечений кінчик меча холов швидко й видимо. Він посунув його знову в горно й підійшов до дверей.

— А хто то були?

— Оті? — перепитав ковальчук. — Не відаю. — Й лише по добрій хвилі додав: — Привиділося, що то Рогволод із княжичем своїм.

— Рогволод?

— Мабути, що так і є. А може, й не з княжичем, а з кимось инчим...

— Що має чинити тут? Уп'ять заративсь із кимося?

— Дажбог відає...

Людота почав смикати за важіль міха. Тяг невважливе й сліпно, й легке деревне вугілля розліталося навсібіч.

В цей час двоє комонників, одного з яких упізнав Людота, бо то й насправді був Великий князь витичівський Рогволод, в'язали потомлених коней на протилежному від кувачниці краї села, під самою засікою, де в невеликій півземляній хижі мешкав дідо Сміл, відьмак, відун, ворожбит і зілляр, який умів шептати від уроків, од страху, проти перестріту, від чорної й морової болячки й од усіх на світі хвороб. Скільки дідові років — того ніхто не знав, бо найбіліші старці Городища пам'ятали його таким, яким був він зараз. Одні накидали йому сто двадцять літ, інші сто сорок, а хто й сто п'ятдесят, усі ж мали його за безсмертника чи навіть перевертня, що блукає з однієї душі в другу, всі боялися Сміла, й кожен біг до нього, коли траплялася біда й непереливки.

Дідо вже майже нічого не бачив, лише зблизька, впритул міг упізнати людину, та не було в світі такого, про що б він не чув і не відав, тому здебільшого Сміла й називали просто відуном.

— Держ коні! — сказав своєму супутникові Рогволод, і той буркнув:

— Іди, княже, не поймуть їх вовки…

То був витичівський велій болярин Ждан. Старий відун зустрів Рогволода в порозі, високий, на диво ставний і ввесь білий: і волоссям, і довгою бородою, й плоскінною сорочкою, навіть ізбляклі дідові очі здалися князеві білими.

— Хто єси й пощо?

Рогволод вагався, що відповісти, його раптом охопив острах, але дідо вже завважив його, й треба було відгукнутись, та й за спиною в Рогволода лишився Ждан, якого ледве вмовив на сю небезпечну подорож.

Великий князь насилу вичавив:

— Болярин єсмь... болярин.

— Що волієш од мене, болярине?

Рогволода відунові слова заспокоїли.

— Життє прикинь моє, діду Сміле. Прикинь і видь у ньому все, й речи мені, кого маю страхатися й чого стерегтись!.. Хто ворог є мій кревний, і хто...

Рогволод, вимовивши все те, завчене й затверджене, несподівано загнувся.

— Речи, речи, пощо замовк єси, болярине, чи хто єси?

В дідовій хижі щось ворухнулося й зашаруділо, й сей шерех і дідів натяк ще дужче спантеличили Рогволода, й він утратив самовладання:

— Коли довідався-с, що не єсмь болярин, то речи й инче, діду Сміле!

— Хто єси — до того діла не маю, отроче, — сказав Сміл. — І видіти всього не можу, бо-м незорий. Усе видить тільки Бог-Соварог.

Все дратувало князя, надто ж оте слово, вимовлене нібито й звично, бо всі проти півторастарічного діда й справді отроки. Рогволод крикнув:

— Хто є недруг мій кревний?

Старець нахилився вперед і майже в вічі князеві захихикав, одверто й зневажливо, кивнувши бородою:

— Зозирнися, княже, й сам увидиш його.

Рогволод нажахано заозирався, та наокруж стояла вже ніч, і поряд нікого не було, тільки далеко біля стобору гупали потомлені коні, відбиваючись од комарів. Хотілося щось крикнути старому відунові, й тут свідомості його сягнуло те слово, яке був пропустив повз вуха:

— Речеш мене князем? Як відаєш про те?

Старий знову засміявся тим сипучим регітцем, що так образив Рогволода допіру, та князь більше не звертав на се уваги.

— Зорий єси, зоріший за мене, лише дуриш усіх. То вже речи, об що-м просив тебе.

Сміл перестав хихикати й одступив:

— Зайдь, княже, до господи.

Рогволод подивився в темряву хижі..

— Засвіти перш горіло...

— Страхаєшся. Вже-м рік тобі, кого ймеш страхатися.

Він роздмухав жар у припічку й засвітив маленьке череп'яне горільце. Рогволод заспокоївся — в помешканні не було нікого.

Невелика піч виходила жовтим пошпарованим комином крізь кулі стріхи, за піччю стояв на козликах піл, укритий рядниною, біля полу довга лава й маленький столик о трьох ногах — та й більш нічого. Тільки з бантин висли китиці й снопики сухого зілля всіх на світі барв, та на виступах стін — великі, маленькі й ще менші горни, горонці й горнята.

— Сідь, княже.

Рогволод недовірливо примостився на краєчку лавиці, Сміл же промовив:

— Відаю, хто єси й пощо-с прийшов.

— І що повідаєш мені?

В чужій хижі Рогволод почувався непевно, й голос його став тихий і хрипкий.

— Коли яблуня старіє, смерд садовить у лунку їй молоде черенце.

— Який смерд? — не зрозумів його казання Рогволод.

— Який? Добрий смерд.

Князь нарешті збагнув притчу й сумно запитав:

— А стару яблуню... під корінь?

— Пощо? В старого дерева немногі листи. Вони молодому черенцеві сонця не заступлять.

— А тоді? — гість раптом перехилився до діда й почав благати: — Поворожи! Кинь на камені! Камінь не золже. Дідо суворо й поважно відповів:

— Уже-м кидав.

— Коли?

— Пощо... вісімнадесять? — неприємний холодок пойняв Великого князя. — Пощо вісімнадесять?..

— Тому вісімнадесять літ перебрав єси меч од брата свого Данка.

Рогволод відсунувся й безнадійним голосом сказав:

— То не поворожиш?

— Буде те саме, Рогволоде.

Князь зітхнув і видався собі таким слабим, і старим, і нікчемним, що йому аж очі защеміли від жалю.

— Й імено моє знаєш...

— Зразу-м упізнав тебе.

— І не кинеш?

— Пойми віру й так.

Рогволод важко підвівся, постояв трохи й вийшов, і вже вслід собі почув Смілові речіння:

— Не застуй!

— Га?

— Кому? — вже й забув Рогволод.

— Черенцеві.

Се мов підстьобнуло князя, й він заквапився до конов'язу, де чекав на нього Ждан. Болярин допоміг сісти на коня — підставив дужу руку під кощаве й нетримке старече коліно, й вони тихим кроком подалися вуличкою до сільських воріт. Але не встигли від'їхати й на двадцять кроків од Смілової хижі, як назустріч їм виринула з темряви довгопола мара. Князів кінь схарапудився, та мара схопила його за гвуздечку й промовила:

— Куди ж то супроти ночі?

— Хто єси? — злякано буркнув князь.

— Гліб, між Гліб тутушній годований.

— Що волієш? — похмуро спитав Ждан.

— А нічого. Речу: куди ж отако супроти ночі?

— Яке твоє діло?

— Їдьте до теремця мого. Й ти, болярине, впізнав єсмь і тебе.

Коні йшли, й між Гліб, тримаючи рукою за обротьку, теж ступав, замітаючи куряву з дороги довгими полами свити. Рогволод зоглянувся по боках — і справді, куди ж проти ночі?

— Позостанься, княже Рогволоде, й ти, болярине Ждане, бо як зазнає Гатило, що-м опустив вас у ніч голодних і холодних, то присле й...

Почувши ймено ненависного онука, навіть не власного, а братнього, Рогволод знестями гаркнув:

— Гати-и-ло?!

Тоді здибив огиря й уп'явсь острогами в живіт. Кінь од болю й несподіванки стрибнув уперед і мало не підім'яв ошелешеного можа Гліба. Болярин Ждан і собі погнав услід за Великим князем.

А з кувачниці все те бачили Стоян із Людотою й усе чули, бо Рогволода взяли біси вже перед самими ворітьми Городища, де тулилася під низькою солом'яною стріхою прокопчена й просмерджена гореним залізом сільська кувачниця.

— Гей, Глібе! — звернувся Стоян до княжого дружинника. — Що се він ради?

— Не відаю! — спересердя відмахнувся між.

— Приходив тобі в гості?

— Відунові, — ще сердитіше буркнув Гліб.

— Віду-но-ові?

Коваль стояв і дивився в досі розчинені ворота, де щойно зникли два комонники. Людота підійшов і став поряд.

— Відунові?

— Таж чув єси, — одказав Стоян, а Людоті раптом спало на думку таке, що боявся й вимовити вголос.

Вони ще якийсь час кували і витягали молотом товсте лезо довгого й важкого меча, й Людота нарешті не втерпів:

— А що, коли дідо Сміл відає про...

— Про кого?

Людота зітхнув, і Стоян теж зітхнув, здогадавшись.

— Що ж ради мав би гуцати Великий князь аж сюди?!

— Що ради! — заперечив Стоян. — Ворожити. Або ж по зілля якесь приїхав.

— По зілля міг би прислати й нарочитого.

— А так...

— А ворожити?.. О що б то? — Раптом його мов осінило: — Чи не по наворот-зілля? Вуйку! Чули сте?

— Таж не глухий.

— То й що стоїте!

Коваль подивився на нього й почав скидати свою дублену скоряну передницю, жовту згори й гніду зісподу.

Тим часом .Рогволод гнав коня, не даючи йому спочину, гнав битим Соляним шляхом повз Київ-город, гнав, мов у нього вселилися чорти й біси з усіх дібров і ярів. Удосвіта був-таки вдома, та ледве здобувся на силі злізти додолу; його вже роби внесли в хором і поклали на м'якому ведмедні. Почалася тіпаниця, він цілісінький день прокалатавсь у постелі, нікого не бачачи й не впізнаючи, й се тривало до вечора, й наступного дня, й ще одну ніч, і ледве третього ранку князь прийшов до пам'яті й упізнав Харю Мурина, який чатував коло ліжка.

— Що тут дієш? — ледве витяг із себе Рогволод.

— Стережу.

— Що стережеш?

— Душу твою, Великий княже.

— Хай тебе чорти стережуть, — якось байдуже висварив його Рогволод, а Харя Мурин відповів:

— Яз чортами маюся, не мисли за мене, княже. Рогволод почав пригадувати все, що з ним трапилося, й не пригадав, і спитав Харю:

— Де є Ждан?

— Певно, вдома.

— Вдома?

— Угу. А кінь твій ноги відкидав.

— Кінь?

— Кінь.

— Хіба-с забув?

Рогволод аж тепер згадав усе, геть усе, й спробував підвестись, та навіть руки поворухнути не міг.

— А Ждан, речеш, удома?

— Мабути...

В князевих очах було стільки суму й стільки безпорадної немочі, що Харі Муринові стало шкода його. Він сказав:

— Пощо нуртуєшся так? Наречи його в себе місто й жий собі красно, доки душа дихає в роті.

— Кого — його? — болісно зморщившись, перепитав Рогволод.

— Сам відаєш, княже, — тихо відповів скоморох.

Рогволод крикнув:

— Послух єси Гатилів!.. Послух!..

Від напруження й схвильованості Рогволод закашлявсь, Харя ледве відбив його душу, щосили гатячи кулаком у спину, й, коли впокоївся й ліг на ведмедно, вбігло двоє можів о мечах.

— Візьміте його... — вказав їм князь на скомороха. — В поруб... У поруб сього послуха!..

Ввійшов і Ждан і почав боронити Харю перед князем, але старий лишався невблаганний:

— У поруб…

Скоморох тільки дивився на князя. Все співчуття, що заполонило було його допіру, тепер геть випарувалося, й він посміхом кривив вуста на один бік і ні відбивавсь од можів, ні намагався просити о милість.

— Не діяв би-с такого, — сказав Ждан, коли можі відвели Харю до порубу. — Не діяв би-с.

У голосі його бриніла похмура неприязнь, і Рогволод одчув се.

— Й ти, болярине, руку спроти мене...

— Якби-м спроти тебе руку тяг, княже, — з докором і серцем проказав літній болярин, — то був би-м давно коло нього.

В старого заворушилися вуса, перш ніж він повторив:

— “Коло нього...” Всі ви сте послухи...

Того вже й Ждан знести не міг. Кинувши на Великого князя гнівний погляд, він вийшов, брязнувши довгим мечем об поріг світлиці. Рогволод почав кволим голосом гукати кого-небудь. Увійшла роба.

— Єутихія!.. — проказав він, і молода жінка мерщій побігла з можеської половини хорому геть. Незабаром, одсапуючись, до світлиці вкотився Єутихій.

— Кликали сте, отче?

— Ходь сюди... Вклякни.

П'ятдесятирічний княжич, гладкий і рожевощокий, був би схожий на розгодованого хлоп'яка, коли б не гнилі зуби, що так і випирали йому з рота. Єутихій став перед батьком навколішки, й старий обхопив йому голову обома руками й заходився гладити довге, до пліч, волосся. Єутихій розчуливсь од такої ласки й почав пхикати. Тоді старий у припадку несподіваної люті відштовхнув його:

— Геть, слинявий! Жону-м я народив, а не можа... Син устав і заглипав на батька ображеними очима:

— Чого-бо ви!.. — вуста його скривилися й оголили дірявий рот. — Молили б ся ліпше богові, а не...

— Геть!.. — закричав старий і знову розкашлявся, тоді, заспокоївшись, поманив сина: — Ходи речи можам, нехай і Ждана... Зумів єси?

— Зумів єсмь, — неохоче відповів беззубий княжич. — У поруб.

І вийшов, а Рогволод принишк, наслухаючи згуки, що долинали в хату знадвору. Там усе було тихо, й князя почала тіпати тіпавка. Нарешті з'явився між Стоїмен.

— Учинили смо, княже.

Князь одвернувся під стіну й провів рукою по тесаних колодах.

— Убили сте його?

— Ні... Ждан сам...

Стоїмен потоптався й вийшов, а старий князь пролежав так до самого вечора, голодний і лихий, бо ніхто навіть не згадав, що князеві, може, їсти, чи пити, чи ще чогось хочеться. Коли ж смеркло, він устав, накинув собі на спідню одіж корзно й заспускався крутими сходинами до підклітей. У порожній підкліті відчинив дубову ляду, спустив туди драбину й почав обережно злазити, мацаючи неслухняними ногами кожний щабель.

— Тут єси? — спитав він, знадвору не міг нічого розгледіти в темному порубі. В ніс ударило застояним важким духом і пліснявою. Ніхто не відгукнувсь, але з кутка зашаруділо.

— Тут єси, речу, Ждане?

— Тут... — знехотя обізвався велій болярин.

— Пощо ж мовчиш?

— Удвох смо, по те й мовчу. Про Харю забув єси.

— Й ти забудь, болярине.

— Що ради? — по хвилі відгукнувся Ждан, бо Рогволодові слова могли означати тільки те, що й означали. — Чого ради кинув єси отрока до сієї ями? Пусть його.

— Про себе речи.

— А я про Харю.

Рогволод закипів:

— А чи відаєш, о що совітував мені твій Харя?!

— Відаю.

— Й речеш пусть?

— Речу пусть.

— То як так?

У темряві знову заворушилося. Ждан устав і підійшов до Рогволода, ледь осяяного тьмяним світлом з дірки в стелі. Тепер і князь побачив його.

Ждан виступив на видноту й сказав, пильно дивлячись у змарніле князеве обличчя:

— Чуй, княже, що ректи-йму тобі, чуй, бо инчий того не мовить, лиш затамує в собі. Наречи стіл Богданові. Наречи київського князя в себе місто.

Рогволод ображено глипнув на свого великого болярина, той же стояв, не зводячи з нього похмурого погляду.

— Й се ти речеш мені?

— Оддавна-м рік тобі. Єутихій до столу негоден. І се-м тобі рік. І старці се мислять. Помисль і ти, княже. Закоторилася Русь. Дужої руки хче. Ти ж єси благ. Помисли про се — й січи мою голову.

Великий князь приречено кивав до кожного його слова, мовби хотів сказати, що як сам на себе не покладешся, то на когось і поготів. Тоді несподівано витяг меча з піхов і підняв над Жданом.

Ждан мовчки взяв меч і всилив його назад у піхва. Се ніби відібрало в князя останні сили, й він зіщулився й змалів. Болярин же, не дивлячись на нього, почав підійматися щаблями до світла. Князь дивився на нього й мовчав, і то був присуд, вирок самому собі, немовби відчув свою власну безсиль.

— Вже й не страхаєшся, що потну тебе ззаді.

— Я міг би-м і сам тебе потяти, княже. Не є вже сили в твоїй руці.

Він виліз у підкліть і казав те вже згори, в чотирикутний проріз порубу. Князь і собі став на щабель і почав підійматися.

— Оддай, княже, меча свого, бо Гатило й сам одбере й тебе на бунище викине.

Се сказав з темряви Харя Мурин, який досі не промовив і слова. Князь оторопіло спинився, тоді зліз додолу й замахав мечем, та скомороха не так легко було потяти, навіть побачити.

— Випинайся, випинайся, княже, нагору, бо й я лютитися вмію.

Князь удруге встромив меча в піхва й сього разу вже й справді-таки виліз, навіть важку драбину сам по собі витяг і грюкнув лядищем — аж курява встала. Ждана в підкліті вже не було, й він лякливо побрався геть.

Ніч виспав погано, ввижалися різні чорти та примари. Кілька разів уставав і засвічував од кресала товсту лойову свічу, та ледве засинав, і свіча гасла, на неї дмухав домовик, або лихий, аби ще якесь хатнє чи й нехатнє чортовиння. Й щойно заблаговістилося на світ, князь накинув собі на зсохлі рамена вилиняле корзно, спустивсь у підкліті й відчинив ляду порубу.

— Вилазь І

— А то що ж ради? — глузував з нього скоморох, бо князь і сього разу прийшов сам, і боятися не було кого. — Мені й тутки добре. Тепло, й комарі не кусаються. Й сміхати нікого не треба: лежи собі, Харю, й рипи в потемках.

— Вилазь, речу.

— Не волію.

— Пощо?

— Не втямлю дострибнути, — сказав Харя Мурин і глузливо зареготав.

Князь тільки тепер уторопав, що забув подати вниз драбину, й заходився спускати її в темний спарений поруб.

Скоморох нарешті піддався вмовлянням і виліз у підкліть.

— Ото слухай, що тобі молодші речуть, — зневажливо кинув він старому князеві.

Рогволод стусонув його межи плечі, аж Харя з несподіванки мало не дав сторчака, й з порога зареготав:

— Ще й б'ється!