Концепція та тематико-структурний план «Історико-меморіального комплексу пам’яті жертв фашизму»

Вінниця-2011

та Братська могила військовополонених, які загинули під час будівництва ставки)

Вінниця-2011

Польова ставка Гітлера «Вервольф» – одне з найзагадковіших місць в Україні з часів Великої Вітчизняної війни. Навколо неї існує безліч міфів і легенд, величезна кількість істориків зосередила свою увагу на дослідженні цього загадкового об’єкту. Проте складність дослідження «Вервольфу» полягає в тому, що не збереглося жодних документів щодо його будівництва, планування бункерів, долі радянських військовополонених, які працювали на важких будівельних роботах. В основу всіх досліджень лягла довідка начальника оперативної групи НКДБ Рогатнева «Про результати оперативного обстеження колишньої ставки Гітлера біля м. Вінниці» – адже саме ця довідка була складена людьми, які безпосередньо у березні 1944 р. обстежили територію ставки. У ній з військовою точністю і лаконічністю викладено географічне розташування ставки, опис бункерів, охорону та знищення об’єкту.

І. Безуглий – автор першої книги про ставку «Тайны Вервольфа», виданої в 1962 р. і перевиданої у 1996 р. Це документальна повість, в якій розповідається про підпільну і партизанську роботу проти фашистів у Вінниці та в районі ставки Гітлера. В основу книги лягли документи як з радянських, так і трофейних архі-вів, а також свідчення учасників і очевидців подій, описаних в книзі. У 1996 р. з’явилася книга Л. Білозерової: «Вервольф» – роковая тайна Гітлера?», яка в своїй основі містить теорію про те, що Гітлер, перебуваючи у «Вервольфі», піддався опроміненню вінницькими гранітами, внаслідок чого у нього почалися проблеми зі здоров’ям, що вплинуло на перебіг подій на фронті.

Іншим дослідником, І. Загороднім у 2002 р. написана книга «Руїни «Вервольфу» свідчать», в якій він поставив перед собою мету «… розставити всі крапки над і», розповісти підтверджену архівними матеріалами правду про Вінницьку ставку «Вервольф». У його книзі містяться фото, на яких на території ставки зафіксовані Гітлер і перші особи рейху, зовнішній вигляд будинків, вогневих позицій. У своїй книзі І. Загородній робить екскурс в історію щодо взаємозв’язків між Німеччиною і Радянським Союзом, детально описує приїзди Гітлера до Вінниці, охорону ставки, подає інформацію про підготовку замахів. Також у книзі подані архівні матеріали: карта розміщення ставок Гітлера в Європі у 1940-1945 рр., схематичний план бункера у «Вервольфі», листи та накази перших осіб Німеччини. У 2008-2009 роках вийшло доповнене видання І.Загороднього: «Вервольф в пространстве и времени». Книга містить нові матеріали, світлини, які більш повно та детальніше розкривають читачу інформацію про таємничу забудову під Вінницею.

Матеріали про «Вервольф» вивчав вінницький краєзнавець Я. Бранько, доказом цього є численні публікації в газетах та проведена наукова робота по дослідженню ставки. Його статті «Украинские тайны «Вервольфа», «Украинские тайны «Вервольфа», разгадка отменяется», «Що ми знаємо про Вервольф» розповідають про загадковий об’єкт Вінниччини.

З появою Інтернету на веб-сайтах можна знайти різні відомості про ставку Гітлера біля м. Вінниці, проте потрібно досить обережно ставитись до сенсацій-них фактів, оскільки інформація повинна бути достовірною і підкріпленою ваго-мою джерельною базою.

Враховуючи особливість території і розміщення об’єктів екскурсійного огляду пропонуємо:

1. При вході на територію ставки розмістити інформаційний стенд з картою «Вервольфу» з позначенням усіх об’єктів та їх призначення.
2. В центральній частині розмістити стенд з інформацією про те, які плани по знищенню СРСР ставив Гітлер і скільки людей постраждало від фашизму, зокрема:

- План «Барбароса» і, обов’язково, його економічний розділ «Олденбург», де формувалися директиви щодо керівництва економікою на окупованих східних територіях. Основна мета цього плану – нещадна і повна експлуатація окупованих областей в інтересах військової економіки Німеччини. Принагідно згадати вказівку Гітлера при підготовці плану «Барбаросса»: «Необхідно напасти на Росію, захопити її ресурси, не рахуючись з можливістю смерті мільйонів людей у цій країні. Нам потрібно взяти в Росії все, що нам треба. Нехай гинуть мільйони».

Будівлю музею слід обладнати пожежно-охоронною сигналізацією, а на території музею встановити цілодобову міліцейську охорону.

Завершується екскурсія на території Братських могил військовополонених, які загинули під час будівництва ставки «Вервольф».

На наш погляд, концептуальне визначення експозиції історико-меморіального комплексу повинно базуватися на декількох фундаментальних обставинах, які найбільше відповідають історичній правді і визначені структурою майбутньої експозиції. Новий історико-меморіальний комплекс повинен володіти необхідними ознаками: системністю і комплексністю, історичною достовірністю, наочністю|наглядний| і доступністю експозиційних матеріалів, бути посередником між минулим, сьогоденням і майбутнім, розвивати жвавий|живий| інтерес до вітчизняної історії та сприяти розвитку патріотичного виховання, залучати до відпові-дальності за долю держави і суспільства. Вирішення цих завдань буде забезпечено пошуком, збором|збиранням|, аналізом і експонуванням музейних предметів та матеріалів, яким знайдеться гідне місце і втілення.

В експозиційних залах доцільно використати аудіовізуальну техніку і технічні засоби, у тому числі мультимедійний і сенсорний екрани. Поєднання аудіовізуальних комплексів та експозиції стане важливим чинником посилення емоційного впливу на відвідувача, його сприйняття трагедії народу в роки окупації, подвигу визволителів, та усвідомлення відчуття подяки до покоління людей, які ціною свого життя відстояли право на життя майбутніх поколінь.
На підставі вивчених джерел і зібраних матеріалів визначено такий тематико–структурний план «Історико – меморіального комплексу пам’яті жертв фашизму»:
розділ I – Історія створення ставки, її значення та вплив на події Великої Вітчизняної війни;

розділ II – Окупаційний режим та його наслідки для мешканців області;

розділ ІІІ – Боротьба народних месників з фашистськими та румун-ськими окупантами;

розділ ІV – Визволення Вінниччини від німецько-фашистських загарб-ників та справедливе покарання нацистських злочинців.

Розділ I. Історія створення ставки, її значення та вплив

на події Великої Вітчизняної війни
Будівництво ставки Гітлера на Східному фронті спершу планувалась під Лубнами, що на Полтавщині. Але поразка німецьких військ під Москвою і дії партизанів змусили шукати більш спокійне місце. Німці вибрали Вінницю – на їхню думку тихе, провінційне містечко, розміщене дуже далеко від лінії фронту.

Ставка була побудована приблизно за 8 км на північ від Вінниці, праворуч від шосе Вінниця-Житомир, на ділянці лісу завдовжки близько 2,5 км і завширшки близько 300 м. Її територія складалася з двох зон. Центральна зона була огороджена дротяною сіткою заввишки 2,5 м, над нею натягнуто 2 ряди колючого дроту. На північній околиці лісу збудовано електростанцію, а на березі Південного Бугу – станцію водогону. Навколо лісу, на високих деревах, через кожні 200 м споруджено стаціонарні спостережні пости. На узліссі було також побудовано велику кількість наземних постів, укріплень, дзотів, кулеметних гнізд, позицій для польових гармат.

Навколишні поля охоронялися численними пересувними патрулями. З півдня, на вигоні, був розміщений невеликий аеродром для літаків зв’язку. З повітря ставку охороняли батареї зенітних гармат, а також винищувачі з Калинівського аеродрому.

Ставка мала телефонний зв'язок з Берліном, Вінницею, ставкою Герінга, аеродромом у Калинівці тощо.

У центральній зоні розміщувались такі споруди: будинок Гітлера з бомбосховищем, будинок Мартіна Бормана, загальний бункер, будинки служби безпеки, генералів, керівників збройних сил, персональних ад’ютантів, секрета-рок, преси, слуг; лазня і перукарня, вузол зв’язку, готель, казино, плавальний басейн.

Спершу будівництво проводилось під кодовою назвою «Eichenhain» – «Дубовий гай». Треба додати, що багато авторів до цього часу – перекладають цю назву як «Дубовий дім», бо німецьке слово «eichenhain» було прочитано як «eichenhaim» і відповідно так перекладено. Після закінчення будівництва ставку спершу називали «Werwolf» (перевертень), а згодом «Wehrwolf» (озброєний вовк або вовк-захисник).

Спорудження ставки під Вінницею було розпочато наприкінці 1941 р., коли сюди прибули з-під Лубен німецькі будівельники та охорона. Воно велося за участю німецьких архітекторів, інженерів, робітників та громадян окупованих німцями країн. Широко застосовувались сили німецької військово-будівельної організації «Тодт» та рабська праця радянських військовополонених і місцевих жителів.

Від багатоденної важкої праці, нещадної експлуатації, голоду, хвороб і сильних морозів багато полонених загинуло. Їхня братська могила – по інший бік шосе. Відносно того, де саме вони працювали, є дві версії. Згідно з однією – на будівництві всіх наземних і підземних споруд. Інша стверджує, що руками цих людей виконувалися тільки тяжкі підготовчі роботи: копання котлованів, видобуток граніту в кар'єрі тощо. А до основних будівельних робіт в центральній зоні вони не допускалися.

Деякі підготовчі роботи виконували і місцеві жителі під наглядом німців. Вони готували будівельні матеріали, рубали ліс, вели земляні роботи, прибирали територію від будівельного сміття. Але все це за межами центральної зони.

Будівництво велося досить швидко. В німецькому донесенні від 10 квітня 1942 р. повідомлялося про майже повне завершення багатьох робіт.

В той час на будівництві були задіяні 4 086 робітників, в тому числі 991 громадянин Німеччини, 1495 іноземців, приблизно 500 солдатів будівельних батальйонів, близько 1100 військовополонених. Що німці вчинили з людьми, які споруджували ставку? Згідно з одними даними всі вони, включаючи військово-полонених, були знищені на місці будівництва і лежать у братській могилі в селі Коло-Михайлівка. Відповідно до довідки спецгрупи НКДБ, за весь час будівництва ставки загинуло близько 2 000 військовополонених. У квітні 1942 р. військовополонені, які залишилися живими, були вивезені в невідомому напрямку і доля їх невідома.

У зв’язку з тим, що при будівництві було знищено багато насаджень, для маскування споруд завезено і висаджено біля 800 дерев, кілька тисяч кущів, покрито дерном біля 12 тисяч квадратних метрів землі. Також побудовано кілька кілометрів шосе і пішохідних доріжок.

Для підсилення безпеки території було протягнуто більше 6 км дротяної сітки і більше 12 км посилених загороджень із колючого дроту (так звана «фландрська огорожа»). Між Берліном і Вінницею встановлено пряме щоденне залізничне і повітряне сполучення.

Безпосередньо охорону ставки здійснювала спеціальна військова час­тина дивізії «Велика Німеччина», що мала назву батальйону супроводження фюрера. Охорона перевіряла документи усіх осіб (включаючи й німців), які проходили чи проїздили повз ставку. Суворій перевірці підля­гали також усі особи (незалежно від звання), які відвідували ставку

У районі Вінниці було зосереджено великі сили поліції та інших спецслужб. Наприкінці грудня до «Вервольфу» з-під Лубен прибула спеціальна група таємної польової поліції «Ост» («Схід»). Ця група була у розпорядженні безпосередньо начальника служби державної безпеки при ставці Г. Раттенхубера, оберфюрера СС і полковника поліції.

Як свідчать німецькі документи та історики, Гітлер перебував у ставці, з перервами, майже чотири місяці.

Вперше він прибув сюди 16 липня 1942 р. для того, щоб бути «ближче» до своїх військ, які 28 червня розпочали великий літній наступ на Сталінград і Кавказ (ця операція в планах німецького командування мала назву спочатку «Блау», а потім «Брауншвейг»).

23 липня Гітлер підписав директиву № 45 про оволодіння Чорноморсь­ким узбережжям Кавказу і Сталінградом та подальший наступ на Баку. Хоча в цих боях вермахту вдалося досягти великих територіальних успіхів і вийти до гір Кавказу й до Волги, у фашистів не знайшлося сил для подальшого наступу. Тому 9 вересня 1942 р. Гітлер звільнив з поста командувача групи армій «А» генерал-фельдмаршала Вільгельма Ліста і тимчасово перебрав на себе його функції (до цього моменту фюрер вже був головнокомандувачем усіх збройних сил і командувачем сухопутних військ Німеччини).

З 27 вересня по 4 жовтня 1942 р. Гітлер перебував у Берліні. І тільки 5 жовтня повернувся у «Вервольф», де він 14 жовтня підписав оперативний наказ № 1 про перехід до стратегічної оборони на Східному фронті. А 31 жовтня він відбув до «Вольфсшанце» (на території сучасної Польщі).

Вдруге Гітлер побував у «Вервольфі» в лютому-березні 1943 р. Тут було прийнято рішення провести велику операцію проти угрупування радянських військ в районі Курська. 13 березня 1943 р. Гітлер підписав оперативний наказ № 5 про ведення бойових дій у найближчі місяці і про оточення й знищення червоних військ на Курському виступі (надалі ця операція одержала кодову назву «Цитадель»).

У серпні 1943 р. радянські війська розпочали визволення Донбасу. Обстановка для ворога з кожним днем ставала дедалі катастрофічнішою. Генерал-фельдмаршал Манштейн, який командував групою армій «Південь»,­ наполегливо вимагав від Гітлера додатково 12 дивізій, щоб утримати цей надзвичайно важливий промисловий район. Для вирішення питання про втримання Донбасу у «Вервольф» 27 серпня 1943 р. прибув Гітлер. 17 вересня 1943 р. «Вервольф» був переданий генерал-фельдмаршалу фон Манштейну, командувачу військами групи «Південь», штаб якого незабаром прибув до Вінниці.

Доля «Вервольфу» була вирішена в ставці «Вольфсшанце» 28 грудня 1943 р., коли Гітлер зі своїм вищим генералітетом обговорював донесення Манштейна з Вінниці. За розпорядженням Гітлера на початку березня 1944 р. всі споруди «Вервольфу» були підірвані та спалені.

Розділ II. Окупаційний режим та його наслідки для мешканців області
Ще до початку війни з СРСР, як тільки було затверджено план «Барбаросса» (грудень 1940 р.), гітлерівці почали розробляти стратегію економічної експлуатації майбутніх окупованих областей Східної Європи. Наприкінці лютого 1941 р. було завершено створення Економічного штабу «Ост», який очолив Г. Герінг. 21 лютого 1941 р. видано наказ про створення Економічного штабу «Ольденбург», який мав розробити детальні механізми господарського керівництва та пограбування окупованих земель. З метою економічної експлуатації захоплених територій на сході нацисти створили розгалужений апарат військово-господарської адміністрації. Максимально стисло і влучно визначив завдання нацистської адміністрації Е. Кох під час виступу перед чиновниками імперського комісаріату: «Наше завдання полягає в тому, щоб, не звертаючи увагу на почуття, на моральний та майновий стан українців, вичавити з України все. Панове, чекаю від вас абсолютної нещадності щодо туземців, які населяють Україну». Впродовж періоду окупації постійним залишався курс на тотальне вивезення всіх основних матеріальних цінностей і ресурсів з території України. А стосовно місцевого населення, то аналіз директив і наказів свідчить про те, що кінцевою метою була організація в Україні масштабного геноциду, який призвів би до максимального винищення міського та сільського населення регіону, а відтак відкрив би необмежені можливості для німецької колонізації українських земель.

У кінці липня 1941 р. німецько-фашистські загарбники окупували Вінницьку область. Територія області була розчленована між двома державами-окупантами (Німеччиною і Румунією). Південні і південно-західні райони області по лінії р. Лядова (від Дністра – с. Примощаниця – східніше м. Бар – і далі по р. Рів і Південний Буг були передані Румунії і включені до так званої «Трансністрії» (Задністров’я). Решта районів були віднесені до «Рейхскомісаріату Україна» з включенням до генеральних округів «Житомир» і «Волинь-Поділля».

Окупаційний режим, встановлений на Вінниччині, як і по всій Україні, був спрямований на колонізацію, нещадне економічне пограбування, ліквідацію національної державності і культури, а значить, і на повне онімечування та румунізацію місцевого населення.

Історія не знає більш звірячих злочинів, ніж ті, які здійснили на нашій землі|грунт| окупанти|. Зловісна мережа|сіть| концтаборів, в'язниць і гетто, масове знищення людей, поїзди|потяги| з|із| невільниками – ось|от| прикмети «нового ладу|порядку|».

За офіційними даними під час окупації більше 200 тис. мирних жителів розстріляно та замучено в концтаборах, тюрмах та гетто. Так 19 вересня 1941 р. гітлерівці провели масову облаву на жителів м. Вінниці. Всіх схоплених (близько 10 тис.) було розстріляно у П’ятничанському лісі. Друга облава, яка закінчилась розстрілом 15 тис. громадян, була здійснена 16 квітня 1942 р. Гітлерівці не зупинялись ні перед чим. Вони розстріляли, заморили голодом і отруїли 1800 психічно хворих людей, що перебували в лікарні ім. Ющенка, а приміщення лікарні перетворили на казино для офіцерів. У м. Вінниця напередодні окупації проживало близько 99 тис., а на 01.04.1944 р. – 36 тис. громадян. Захопивши м. Гайсин фашисти 16 вересня 1941 р. зігнали в урочище Белендівка понад 8 тис. громадян міста: чоловіків, жінок і дітей та розстріляли їх. У грудні 1942 р. окупанти зігнали в один будинок 300 мешканців м. Іллінці і спалили їх. У березні 1943 р. від рук фашистських катів загинуло 1300 громадян м. Хмільника. Населення області зменшилось за період війни майже вдвічі, на 01.01.1941 р. на території області проживало 2 млн. 389 тис. громадян, на 01.04.1946 р. – 1 млн. 984 тис.

Тримаючи курс на масове фізичне винищення людей німецько-фашистські загарбники створили цілу мережу в’язниць і таборів для військовополонених, які являли собою справжні «фабрики смерті». За офіційними даними в 21-му населеному пункті області були створені табори для військовополонених (концтабори). У них було знищено майже 46 тис. військовополонених. Особливо великі табори існували у Вінниці, Жмеринці, Гнівані, Літині. Так у м. Вінниця розміщувалися два табори, один знаходився в східній окраїні міста в районі 2-го військового містечка, стосувався до серії «шталаг» – табір для військово-полонених. Другий концтабір розміщувався на території 1-го військового містечка по вул. Червоноармійській, його серія «офлаг» (офіцерський), філіали цього концтабору були в с. Гнівані Тиврівського району і в м. Немирів. Військо-вополонені цих таборів брали участь у будівництві ставки Гітлера «Вервольф».

На Вінниччині окупанти створили для євреїв 125 гетто, 6 таборів примусової праці, 1 трудовий табір і 1 тюрму. В’язнями гетто були як десятки тисяч місцевих євреїв, так і насильно пригнані з Бессарабії та Буковини. В гетто утримувалися представники й інших національностей, в основному ті, котрі перебували в змішаних шлюбах. Німецькі окупанти, здійснюючи теорію «остаточного вирішення єврейського питання», практично винищили всіх в’язнів гетто і трудових таборів на окупованій території. Впродовж серпня – вересня у Вінниці було розстріляно більше 10 000 євреїв. У квітні 1942 р. німецька влада кардинально «вирішила» єврейську проблему: з 5 779 осіб єврейського походження, які проживали на той час у Вінниці (із них: 1 445 чоловіків, 2 874 — жінок і 1460 — дітей), на 1 травня залишилось лише 800 робітників-спеціалістів. Решта безжально знищені за винятком небагатьох, яких врятували місцеві жителі, або які втекли на румунську територію. Так керівник групи «Ост» кримінальний радник Шмідт у короткому повідомленні про свою діяльність 10 січня 1942 р. писав: «В селі Стрижавка проживало 227 євреїв, вони становили велику небезпеку для «спору­ди», а оскільки вивезти їх з цього району було неможливо, то 10 січня їх усіх було розстріляно». Закінчується це повідомлення такими словами: «11.1.1942 р. ще 12 євреїв в охоронній зоні були арештовані. Вони були вислані в шталаг Вінниця і там 12.1.1942 р. розстріляні. Охоронна зона в результаті цієї акції стала вільною від євреїв».

Окупанти жорстоко мстилися місцевому населенню за непокору новій владі, за співчуття і допомогу партизанам і підпільникам. Трагічну долю білоруської Хатині і українських Кортелісів поділили 18 сіл області. Були стерті з лиця землі села: Бруслинів, Павлівка, Василівка, Шабельня, Пеньківка… Жахлива трагедія не обминула с. Уладівка Хмільницького району. 9 січня 1944 р. німці оточили Уладівку, розстріляли 80 мешканців, а село спалили дотла. «Кати зігнали людей на вигін, облили хати якоюсь рідиною. Оселі запалали, як свічки… Від села залишились обпалені комини…» – за свідченням очевидців. Крім того, ще 150 сіл були знищені частково.

Важливою складовою окупаційного режиму було вивезення мешканців України на примусові роботи до рейху. Їх німці називали «остарбайтерами» (працівниками зі Сходу). 27 травня 1943 р. в інформації про відправлення радянських громадян на каторжні роботи до Німеччини повідомляється: «У зв'язку з наказом пана державного міністра Розенберга (керівника міністер-ства у справах окупованих територій), а також пана державного комісара Заукеля (відав питаннями застосування рабської праці в Німеччині) ведеться лікарняний огляд українців у віці 21, 22 і 23 роки для встановлення працездатності. Працездатні особи наступного дня мусять бути відправлені ешелоном до Німеччини. Перші ешелони з Вінниці вже відправлені. Не дивлячись на те, що деякі зразкові (у ставленні до німців) українці зрозуміли цей наказ, а він був перекладений на українську мову, що вони підлягають відправленню до Німеччини тільки на роботу, все-таки збір української молоді проходить дуже погано…»

Більше 61,3 тис. чоловік було вивезено на примусові роботи за межі області. З боку служб по набору робітників до українців, які не бажали з'являтися до місць збору, були вжиті примусові заходи для виконання цього наказу. Розпочались масові облави на майбутніх «остарбайтерів» із залученням жандармерії, охоронних військ, есесівців. У сільській місцевості оточували заздалегідь визначені села, хутори, містечка і забирали всіх юнаків та дівчат. Практикувалося захоплення заручників, у містах проводили облави в людних місцях. «Я вижену із цієї країни усіх, аж до останньої людини» наголошував Е. Кох, обіцяючи виконати плани «постачання людського контингенту до Німеччини».

Радянські громадяни вели відчайдушну боротьбу з нацистськими понево-лювачами і на території країн Західної Європи. Серед тих, хто брав участь в Європейському русі Опору були і наші земляки. Національним героєм Франції і Героєм Радянського Союзу став уродженець с. Соломірка (нині с. Порик Хмільницького району) В. Порик. Вищою військовою нагородою Італійської Республіки — золотою медаллю «За воїнську доблесть», посмертно був нагороджений партизан М. Буянов із Могилева-Подільського; учасником підпільного комітету у підземному заводі «Дора», який входив до складу німецького табору «Бухенвальд», був С. Яловий із с. Вінниківці Літинського району та інші.

За планами загарбників, на місце громадян України мали переселитись мільйони німців та інших окупантів. Для цього передбачалось створення окремих районів, заселених виключно німцями. Один з таких районів під назвою «Хегевальд» був створений на півдні Житомирщини і півночі Вінниччини. Північніше Вінниці на території Калинівського району, німці планували такий район під назвою «Вервольф». Так передбачалось з території поблизу Вінниці та Калинівки виселити 58 тис. українців і заселити сюди 12-14 тис. осіб німецького походження (так званих «фольксдойч»). Але, у зв'язку з ускладненням обстановки на фронтах, цей захід, на щастя для місцевих жителів, не був здійснений.

Розділ III. Боротьба народних месників

з фашистськими та румунськими окупантами
Жорстокий окупаційний режим викликав активний спротив місцевого населення, який виявлявся в підпільному і партизанському русі.

Одну з перших і найбільш активних підпільних організацій у Вінниці очолив І. Бевз. Штаб-квартирою цієї організації стало приміщення бібліотеки по вул. Депутатській (нині вул. Івана Бевза). Також у жовтні 1941 р. у Вінниці розгорнула роботу підпільна організація під керівництвом Ю. Панченка (Левченка). Підпільники зібрали важливі матеріали про розташування військових об’єктів у Вінниці, про таємне будівництво, що велося біля с. Коло-Михайлівка. До кінця 1941 р. були створені підпільні групи на |м'ясокомбінаті – керівник І. Рибалко, залізничній станції – І. Гречко, на мотороремонтному заводі – О. Побережець, на спиртозаводі – М. Меуха та інші. Підпільна партійна організація на чолі з І. Бевзом керувала не лише|не тільки| підпільними групами у Вінниці, але і підтримувала зв'язок з цілою низкою|низкою| населених пунктів Немирівського, Турбівського, Погребищенського, Козятинського, Гайсинського і Дашівського районів Вінницької області. Для керівництва цими підпільними групами був створений підпільний центр, що об'єднав на початку 1942 р. 17 груп, до складу яких входили|нараховували| більше 300 підпільників. У кінці серпня 1942 р. поліція за допомогою провокаторів натрапила на слід Вінницького підпілля. Зазнали розгрому підпільні організації Бевза, Панченка (Левченка) та інші. Восени 1942 р. і взимку 1943 р. було розстріляно, закатовано близько 100 підпільників. У донесенні від 14 серпня 1942 р. зазначалося, що «з 15 грудня 1941 р. було арештовано і передано для подальшого розпорядження в поліцію безпеки у Вінниці 151 чоловік партійних активістів, в тому числі 6 політичних комісарів».

Після розгрому підпільного центру І. Бевза політичним і організаційним ядром стала підпільна друкарня «Україна». Навколо неї згуртувалась активна група підпільників: Т. Кузьмін (керівник), Д. Кочетов, К. Кузьміна, Л. Ратушна та інші. На боротьбу з окупантами піднімалася молодь. В області діяли молодіжні підпільні групи на чолі з П. Мельником, О. Ткаченко, В. Березовським та інші. Зароджується підпілля у районах області, у Теплицькому районі його очолили А. Микитенко, А. Кондратюк, А. Кучера. В результаті наполегливої праці підпільного комітету на території Теплицького і Гайсинського районів виникає кілька нових підпільних груп. У Немирівському районі підпільна організація під керівництвом О. Євдокименко, А. Буко, Л. Ведибіди. У Бершадському районі підпільна організація, яку очолив О. Пилипчук, у Дашівському районі підпільні організації очолили П. Майданюк, Ф. Демчук, С. Безчеснюк. У Жмеринці діяла велика підпільна організація «Радянські патріоти», на чолі з підпільним комітетом у складі В. Кіняєва, К. Гришина, Г. Навроцького, Р. Ліздіна.

Німці доклали неабияких зусиль, щоб не дати можливості розкрити таємницю ставки. Як свідчать радянські автори, перша інформація про надтаємне будівництво під Вінницею надійшла до Москви від київських підпільників, якими керував І. Кудря (псевдонім «Максим»). Вони дізналися з різних джерел, що під Вінницею закінчується будівництво важливих споруд, доріг та аеродромів і там створено зону з надзвичайно суворим охоронним режимом. До того ж Вінниця переповнена військами СС, жандармами, поліцейськими. Для перевірки цих відомостей І. Кудря послав до Вінниці Раїсу Окіпну, примадонну Київського оперного театру. «Озброєна» справжнім «аусвайсом» (посвідченням), вона приїхала до Вінниці і підтвердила відомості про це таємне будівництво. «Максим», не гаючись, передав ці відомості до Москви.

Створений у Вінниці підпільний центр під керівництвом Ю. Левченка (справжнє прізвище А. Панченко), зумів також розкрити таємницю ставки. У липні 1942 р. підпільники Я. Бялер, Г. Прокудін та І. Бондар були відряджені до білоруських партизанів з усним донесенням для Москви. Долаючи небезпеку в дорозі, вони щасливо дістались до партизанського загону І. Козлова. Звідти їх повідомлення потрапило до Москви. Слідом за цими трьома зв'язківцями підпільний центр направив до Москви І. Драхлера. Він щасливо добрався до столиці.

Подібне повідомлення про гітлерівську ставку приніс до Москви і розвідник О. Боварчук. Перетнувши 17 березня 1942 р. лінію фронту, він пройшов небезпечними дорогами окупованої України до самої Вінниці, зустрівся тут з двома розвідниками, які були залишені в тилу німецьких військ під час відступу Червоної Армії ще 1941 р., зібрав важливі відомості і 9 липня повернувся знову через лінію фронту.

Інформацію про вінницьку ставку було одержано і від німецьких офіцерів, яких захопив у полон відомий розвідник Микола Кузнєцов в районі Рівного. Але ці відомості були здобуті лише на початку лютого 1943 р., коли Гітлера давно не було у «Вервольфі».

На кінець 1941 р. в містах і селах області вже активно діяли 102 підпільні організації і групи, а за весь час окупації було створено 211 груп. Вони виготовляли і розповсюджували листівки, організовували диверсії та чинили опір заходам окупаційної влади.

У кінці 1942 р. розгорнувся партизанський рух — збройна боротьба народу проти фашистських загарбників на окупованій території, в тилу ворога. Найбільшими осередками партизанського руху на Вінниччині були 2-га партизанська бригада ім. Сталіна та партизанське з'єднання ім. В. Леніна. 2-а партизанська бригада ім. Сталіна відлік своєї бойової біографії вела з 26 жовтня 1941 р. Тоді на базі партійної організації Теплицького району був створений партизанський загін під командуванням А. Кондратюка. До бойового складу бригади увійшли декілька партизанських загонів: «За Батьківщину» (командир Г. Рибаченко), загін ім. В. Леніна (командир К. Яцюк), ім. С. Кірова (командир М. Кореневський) та інші. Підрозділи бригади дислокувались у Шабелянському лісі та діяли в Іллінецькому, Дашівському, Немирівському, Гайсинському районах. В лютому 1943 р. Павлівська підпільна організація вийшла в Чорний ліс, де організувала партизанський загін імені В. Леніна. Спершу загін очолював полковник Червоної армії В. Мессарош, згодом – П. Кугай, комісаром став П. Волинець. Він був активним учасником підпілля і партизанської боротьби. У створенні загону допомагала вся сім’я Волинців (батько і мати комісара та троє братів). Загін швидко збільшувався|ріс| і поступово перетворився на партизанське з'єднання|сполуку|.

Зростання руху опору вимагало посилення керівництва діями патріотів. Створюється МРПК (міжрайонний партійний комітет) на чолі з А. Микитенком і В. Зенкіним, пізніше його очолив М. Корнійчук. У листопаді 1943 р. МРПК перетворився на підпільний комітет КП(б)У Вінницької області. Комітет керував бойовою діяльністю бригад й антифашистською боротьбою у 18 районах Вінницької, Київської та Одеської областей. У листопаді 1942 р. ЦК КП(б)У створює у Вінницькій області підпільний обком партії, очолюваний Д. Бурчен-ком. На території області партизанську боротьбу вели: 2-я партизанська бригада (командир А. Кондратюк), партизанське з’єднання (командир Я. Мельник), партизанське з’єднання (командир А. Мичковський), партизанська бригада (командир М. Владимиров), партизанське з’єднання (командир О. Кравченко), партизанське з’єднання (командир В. Слюсаренко). Всього ж за роки війни на Вінниччині діяло 6 партизанських з'єднань, 36 загонів та 8 окремих партизанських груп, до складу яких входило більш ніж 19 тис. бійців.

За видатні заслуги, мужність і героїзм керівнику Вінницького підпілля І. Бевзу, підпільниці Л. Ратушній та першому комісару партизанського загону ім. В. Леніна П. Волинцю посмертно присвоєно звання Героїв Радянського Союзу.

Розділ IV. Визволення Вінниччини від німецько-фашистських загарбників

На початку березня 1944 р. розпочались Проскурівсько-Чернівецька та Умансько-Ботошанська наступальні операції, які стали основним і завершальним етапом визволення Вінницької області від нацистських окупантів. У важких умовах весняного бездоріжжя війська 1-го і 2-го Українських фронтів пройшли з боями сотні кілометрів, визволяючи від ворога подільську землю.

У визволенні області (включаючи Житомирсько-Бердичівську наступальну операцію) безпосередньо брали участь 6 загальновійськових, 5 танкових і 2 повітряні армії, майже півмільйона радянських воїнів. Пліч-о-пліч з ними проливали кров у визвольних боях бійці і командири 1-ї Чехословацької бригади під командуванням майбутнього Героя Радянського Союзу Людвика Свободи. Наступаючі армії розгромили до 20 ворожих дивізій, знищили і взяли в полон 95 тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів.

Особливо значимими були бої за Вінницю, Жмеринку, Ладижин, Джулинку, Хмільник. Німецьке командування покладало великі надії на укріплення, споруджені вздовж Південного Бугу, оголосивши ці та ряд інших населених пунктів «фортецями», що повинні були своїм стійким опором зупинити наступ Червоної армії. Однак і вони не допомогли: Хмільник наступаючі радянські армії визволили 10 березня, Джулинку – 12-го, Ладижин – 14-го, Вінницю – 20 березня. Цього ж дня ворога остаточно було вигнано із Жмеринки.

Не менш запеклими виявилися бої і за інший водний рубіж – р. Дністер, зокрема переправи в районі Могилева-Подільського, сіл Садківці, Серебрія, Кремінне, Яруга Могилів-Подільського району, Михайлівки – Ямпільського, цілого ряду населених пунктів Вінниччини: міста Гайсин, Могилів-Подільський, Калинівка, Немирів, Бар, селища міського типу Дашів, Гнівань, Комсомольське, Іллінці, Уланів, Муровані Курилівці, Погребище, стратегічно важливі Козятинський, Жмеринський, Вапнярський залізничні вузли, залізничні станції Оратів, Губник. Одна з найбільших танкових битв під час визволення області відбулася під Липовцем. Як про особливо запеклі, можна говорити про бої з гітлерівцями під селами Адамівка Барського району, Берізки-Бершадські – Бершадського, Старий Дашів – тодішнього Дашівського, Корделівка – Калинів-ського, Попівка, Журава, Струтинка, хутір Якубовський – Липовецького, Владиславчик, Петрівка, Цибулів – Монастирищенського, який входив у той час до складу Вінницької області, Ступник – тодішнього Уланівського, Березна, Держанівка, Сандраки – Хмільницького, Журавне – Літинського, Вербка – Чечельницького, Хоньківці – тодішнього Яришівського районів та ін.

Вінницька земля стала місцем подвигу десятків кращих синів Вітчизни. Тут повторили героїчний вчинок О. Матросова рядовий О. Полін і єфрейтор Г. Ткаченко; у критичну хвилину бою кинулись із гранатами під ворожі танки і ціною власного життя зупинили їх гвардії єфрейтор С. Тартиков із далекого Алтайського краю і старший сержант І. Жеребцов із Пензенської області, гвардії лейтенант М. Сьомак з Погребища. У кровопролитному поєдинку під Цибулівкою Тростянецького району група розвідників винищувально-протитанкового полку під командуванням українця гвардії майора І. Загрядського знищила 5 ворожих БТРів і захопила бойовий прапор противника. Білорус механік-водій танка гвардії старшина В. Гінтовт був у складі танкової роти, яка прорвалась на залізницю Вінниця – Жмеринка, перерізала її і утримувала зайняту позицію 4 доби. В боях з 24.12.1943 р. по 16.01.1944 р. екіпаж танка знищив 15 танків, 18 гармат, 40 автомашин, 17 кулеметних гнізд, значну кількість живої сили противника. Тут вели своїх підлеглих у бій з ворогом командири-подоляни І. Бойко, Т. Абрамов, А. Касян. Визволяли рідний край Герої Радянського Союзу командири взводів молодші лейтенанти уродженець с. Лучинця Мурованокуриловецького району Г. Бондар, чия ратна доблесть на вінницькій землі відзначена орденом Олександра Невського, та уродженець с. Хрінівка Липовецького району І. Оленич. У небі над Вінниччиною громили ворога майбутній космонавт, двічі Герой Радянського Союзу Г. Береговий, уславлені повітряні аси тричі Герой Радянського Союзу І. Кожедуб, двічі Герой Радянського Союзу А. Ворожейкін, Герої Радянського Союзу уродженці Іллінеччини В. Гелета, Г. Шимко, уродженець с. Демидівка Тростянецького району І. Могильчак. За подвиги, в тому числі здійснені у небі Вінниччини, удостоїлись відзнаки Героя відважні соколи, заступник командира ескадрильї лейтенант І. Першутов, командири ескадрилій О. Виборнов, М. Сачков та ін.

За відвагу, проявлену під час визволення області, 125 воїнів удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 25 Героїв полягли на нашій землі смертю хоробрих. Наказами Верховного Головнокомандуючого 11 військовим частинам було присвоєно почесні звання «Вінницьких», 4 – «Вапнярських», 4 – «Жмеринських», та 7 – «Дністровських».

В кінці 1944 р. радянські війська звільнили територію Правобережної та Західної України, а 28 жовтня 1944 р. українська земля була повністю очищена від німецько-фашистських військ. Почалися бої за визволення країн Центральної та Південно-Східної Європи.

Звільнена від загарбників Вінниччина лежала в руїнах. З 579 підприємств області були зруйновані — 376, більшість цукрових заводів, 433 школи, 22 технікуми, 29 лікарень, музей, муздрамтеатр, центральна та дитяча бібліотека, кінотеатри тощо. Величезних збитків окупанти заподіяли сільській місцевості: спалили і зруйнували 44 230 будівель, вивезли або зіпсували тисячі сільськогосподарських машин, знищили сотні тисяч голів великої рогатої худоби, свиней, овець і кіз. Прямі збитки, заподіяні окупантами народному господарству області, становили 19,6 мільярдів карбованців (в обрахуванні на 1945 р.).

Війна тривала 1418 днів, з них 1225 днів і ночей – на український землі. Важкими дорогами війни пройшли 357 тис. тисяч наших земляків, з війни не повернулися додому майже 176 тис. Тисячі воїнів були нагороджені орденами і медалями, а 123 були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу (в тому числі Бойко І. Н. став двічі Героєм), 34 воїни стали Повними Кавалерами ордена Слави.

Після поразки фашистської Німеччини союзники по Антигітлерівській коаліції домовились про створення Міжнародного військового трибуналу. Його статут був опрацьований СРСР, США, Великобританією і Францією в ході лондонської конференції 26 червня – 8 серпня 1945р. Спільно розроблений документ відобразив позицію всіх 23 країн-учасниць конференції, принципи статуту затверджені Генеральною Асамблеєю ООН. Місцем суду вибрали місто Нюрнберг (Німеччина). Нюрнберзький трибунал був покликаний покарати керівництво країни-агресора, що грубо знехтувала міжнародним правом і прирекла людство на шість років воєнного пекла. Він проходив з 20 листопада 1945 р. по 1 жовтня 1946 р та визнав агресію найважчим і найжорстокішим злочином міжнародного характеру. Засудив як карних злочинців тих державних діячів, які були винні в підготовці й проведенні агресивної війни. Трибунал справедливо покарав організаторів і виконавців злочинних планів, згідно з якими вони намагалися винищити мільйони людей і скорити цілі країни й народи. Нюрнберзький процес увійшов в історію як Суд історії, завдяки якому фашизм був остаточно розгромлений. Для нас це більше аніж просто суд — це ще й символ пов’язаний з такими поняттями, як Справедливість, Законність, Істина, перемога добра над злом, свободи над поневоленням, гуманізму над варварством.
Очікувані результати
Наукова концепція створення філії Вінницького обласного краєзнавчого музею «Історико-меморіальний комплекс пам’яті жертв фашизму» побудована на донесенні в емоційній, правдивій та доступній для розуміння відвідувачів різного віку формі, достовірної інформації про події Великої Вітчизняної війни, пов’язані з Вінниччиною, про загальні історичні процеси, що відбилися на долях багатьох людей. Саме такий підхід має привернути увагу громадськості до проблем толерантного вирішення гострих історичних питань і сприятиме консолідації суспільства.

Хоча від закінчення Другої світової війни минуло вже більше 65 років, проте її відгомін відчувається до сьогоднішнього дня – до цих пір працюють пошукові організації, нащадки шукають могили своїх батьків та дідів, відбуваються перепоховання останків загиблих воїнів і жертв фашистської окупації, не припиняється вивчення подій війни у світлі документів, які стають відомі завдяки розсекреченню, уточнюються вже відомі факти.

Відкриття нового музею, присвяченого подіям Великої Вітчизняної війни приверне пильну увагу суспільства, державних установ, громадських організацій до збереження пам’яті і вшанування захисників Вітчизни, сприятиме патріотичному вихованню підростаючого покоління.

Висновок
Промайне ще не одне десятиліття. Людство напише нові сторінки історії, але спогади про жахіття Великої Вітчизняної війни, карбовані кров’ю мільйонів поборників справедливості, незатьмареними вічно житимуть у серцях.

Не заростуть травою стежки до братських могил і одиноких обелісків серед пшеничних нив, не вичерпається інтерес молоді до музейних експонатів — свідків жорстоких боїв за життя прийдешніх поколінь і Батьківщину. Пам’ятати кожну мить війни, аби не повторити її знову — це девіз кожного, хто усвідомлює важливість миру і стабільності в світі.

Музеї — осередки, які підживлюють полум’я людської пам’яті, оберігаючи минуле заради майбутнього. Створення «Історико-меморіального комплексу пам’яті жертв фашизму» — ще одна цеглина у будівлі вшанування жертв гітлерівського панування. Світ має знати не лише подробиці будівництва і функціонування ставки «Вервольф», але й довідатись про людей, на чиїх кістках вона збудована. Братська могила поруч із ставкою стала вічною домівкою для тисяч жертв фашизму.

Чи варто непокоїти минуле, повертати з небуття те, що нагадує про страхіття найбільшої трагедії ХХ століття? Мабуть, варто! Не зайвим буде відвідати територію колишньої ставки Гітлера і відчути холод смерті та докори загублених душ. Зупинитись і замислитись, оскільки кожен камінчик та кущик відлунює пересторогу і закликає пам’ятати про те, що колись ставка була осередком зла, а сьогодні є своєрідним нагадуванням про злочини нацистського режиму.

які загинули під час будівництва ставки «Вервольф»

ім. Й. Сталіна

в роки окупації на Вінниччині

яка брала участь у визволенні Вінниці, 1944 р.

20 березня 1944 р.

на Нюрнберзькому процесі, 1946 р.

Зараз проживає у Вінниці

Меморіал Слави, м. Вінниця

Пам'ятник загиблим військовополоненим

на території табору “Шталаг №329”,

м. Вінниця

Пам'ятник партизанам,

м. Калинівка

жүктеу/скачать 2.78 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: