Містер Фокс та його друзі

Містер Фокс та його друзі

У затишній долині, неподалік одна від одної, були розташовані три ферми. Їхніх хазяїв звали Боггіс, Банс та Бін. Працювали вони багато, і кожен мав непогані грошенята, але люди вони були препротивні. На жаль, зустрічаються ще такі.

Боггіс розводив курчат. Їх було кілька тисяч, неможливо навіть порахувати скільки. Він був надзвичайно гладкий. Та й як тут не бути товстим, якщо кожного дня з'їдати по три варених курчата з галушками на сніданок, обід та вечерю!

Банс, схожий на маленького череватого карлика, розводив качок та гусей. У нього були тисячі качок та гусей. Банс був такий малий на зріст, що навіть на мілкому місці у будь-якому водоймищі його підборіддя опинялося під водою.

Банс обожнював смажені пиріжки та гусячі тельбухи. Він розтирав гусячі печінки у бридке місиво і начиняв ним пиріжки. Від такої їжі у Банса весь час болів живіт, і він злостився на всіх одразу.

Бін розводив індиків. У нього були тисячі індиків та величезний яблуневий сад. Бін взагалі нічого не їв, проте відрами пив міцний сидр, який сам робив із яблук. Був він худий, як тріска, і найрозумніший з усіх трьох.

МІСТЕР ФОКС

Над долиною здіймався пагорб, укритий густим лісом.

У лісі росло величезне дерево.

А під деревом була нора.

У цій норі жили лиси — містер та місіс Фокс і четверо маленьких лисенят.

Щовечора, як тільки сутеніло, містер Фокс за звичкою питав у місіс Фокс:

— Отже, моя люба жіночко, що б ти хотіла мати цього разу на вечерю? Жирненьке курчатко від Боггіса? Качку або гуску від Банса? Або гарненьку індичку від Біна?

Місіс Фокс казала, що їй більше до вподоби, і містер Фокс вирушав на полювання.

Боггіс, Банс та Бін дуже добре знали, хто спустошує їхні пташники, і страшенно лютували. Вони були не з тих, кому подобалося ділитися своїм добром, і ще менше їм подобалося, що їх так нахабно обкрадають.

Тому кожної ночі з рушницями в

руках вони ховались у темному місці

де-небудь у себе на фермі, сподіваючись спіймати рудого розбійника.

Проте містер Фокс був надто розумний. Він завжди підкрадався до ферми, коли вітер віяв у його бік, і по запаху чув, хто переховується у засідці.

Якщо Боггіс ховався позаду одного зі своїх пташників, містер Фокс уже знав про це на відстані п'ятдесяти ярдів* і одразу змінював напрямок — біг в інший кінець ферми.

— Чорти б узяли цього паршивого лиса! — злостився Боггіс.

— Я б випустив йому всі кишки! — ричав Банс.

— Ми повинні назавжди покінчити з ним! — шипів Бін.

— Але як? — скорботно запитував Боггіс. — Як нам спіймати цього грабіжника?

Бін поколупав у носі довгим пальцем і сказав:

— Я знаю як! У мене є план! От послухайте. Завтра вночі ми сховаємося біля нори, де живе лис. Почекаємо, поки він вийде. А потім... Бац! Бац-бац-бац!

— Дуже розумно! — скривився Банс. — Але спочатку нам треба знайти цю нору!

• 
  Мій любий Бансе, я вже знайшов її, — усміхнувся хитрий Бін. — Вона у лісі на пагорбі, під великим деревом...
  

— Ну, моя люба, — звернувся до дружини містер Фокс, — що сьогодні буде на вечерю?

— Я гадаю, що сьогодні в нас буде качка, — сказала, облизуючись, місіс Фокс. — Принеси нам двох жирненьких качок, будь ласка.

— Будуть тобі качечки, — запевнив її містер Фокс. — Найкращі качечки від Банса!

— Але будь обережним! — попросила місіс Фокс.

— Не хвилюйся, люба, — сказав містер Фокс. — Я відчуваю цих дурнів за милю*. Можу по запаху відрізнити кожного з них. Від Боггіса йде гидкий запах прогнилого курячого пір'я. Від Банса тхне гусячими печінками. Що ж до Біна, то його завжди огортають випари яблучного сидру, немов отруйні гази.

— Усе це так, але не будь легковажним, — сказала місіс Фокс. — Ти ж знаєш, вони чатуватимуть на тебе.

— Не турбуйся за мене! — зневажливо кинув містер Фокс. — Бувай!

Але містер Фокс не був би таким самовпевненим, якби знав, де чекають на нього цієї хвилини троє фермерів. Вони вартували біля входу до нори із зарядженими рушницями, ховаючись за деревами. Більше того, кожний дуже ретельно вибрав свою позицію, попередньо впевнившись у тому, що вітер дме у протилежному від нори напрямку. Ось чому в лиса не було жодного шансу учути їх заздалегідь.

...Тим часом містер Фокс повз темним тунелем до виходу з нори. Він висунув свою симпатичну мордочку назовні й принюхався. Потім проповз дюйм*, два і зупинився. Знову потягнув носом повітря. Містер Фокс завжди пам'ятав, що треба бути дуже обережним, виходячи з нори. Його чорний ніс посіпувався з боку в бік, ловлячи незнайомі запахи. Не почувши нічого підозрілого, він уже намірився рушити до лісу, як раптом йому почулося, немов хтось, обережно ступаючи, скрадається по сухому листю. Містер Фокс розпластався на землі й завмер, нашорошивши вуха.

"Це, мабуть, миша-полівка, — подумав він, — або якесь інше маленьке звірятко".

Містер Фокс ще трохи проповз уперед і востаннє обережно озирнувся навкруги. В лісі все було так само тихо і мирно. Високо в небі світив місяць.

Раптом його очі, звиклі до темряви, побачили, як за деревом щось зблиснуло. Це був лише відблиск місячного сяйва на гладенькій поверхні. Містер Фокс завмер, спостерігаючи за ним. Що б то могло бути? Воно рухалося, воно наближалося...

Не може бути! Це був ствол рушниці! Містер Фокс кинувся назад у нору. І цієї ж миті нічна тиша вибухнула громом.

Бац-бац! Бац-бац! Бац-бац!

Дим від пострілів трьох рушниць піднявся вгору в нічне небо. Боггіс, Банс та Бін вискочили з-за дерев і підбігли до нори.

— Ми вбили його? — запитав Бін.

Один з них освітив нору електричним ліхтариком. Там, у колі світла, біля входу в нору, лежали жалюгідні скривавлені залишки розкішного лисячого хвоста.

— Нам дістався хвіст, але ми проґавили лиса, — пробурмотів Бін і відкинув клапті шерсті ногою.

— Чорт забирай! — простогнав Боггіс. — Ми занадто пізно вистрілили! Треба було стріляти тієї ж миті, як тільки він висунув голову!

— Не скоро він насмілиться знову вилізти з нори! — сказав Банс.

Бін вийняв з кишені флягу з сидром і зробив великий ковток. Потім похмуро промовив:

— Поки голод примусить його вилізти, мине щонайменше три дні. У мене немає бажання чекати. Зробімо підкоп.

— Твоя правда, — зрадів Боггіс. — Діло кажеш. Ми доберемося до нього через кілька годин. Адже нам достеменно відомо, що він там.

— Я гадаю, в норі, крім нього, ще й уся сімейка, — сказав Банс.

• 
  Тоді ми всіх їх і накриємо! — криво посміхнувся Бін. — Беріть лопати!
  

— Це був найкрасивіший хвіст в усій окрузі, — схлипуючи, сказала вона, на хвилину відірвавшись від діла.

— Боляче! — простогнав містер Фокс.

— Я знаю, серденько. Потерпи. Зараз тобі стане краще.

— І дуже швидко в тебе виросте новий хвіст, татусю! — пропищало одне з лисенят.

— Він уже ніколи не виросте! — сумно сказав містер Фокс. — Я до кінця своїх днів лишуся безхвостим!

Вигляд у нього був дуже жалюгідний.

Того вечора їм не було чого їсти, і незабаром голодні лисенята поснули.

Слідом за ними заснула і місіс Фокс. Але містеру Фоксу не спалося через біль.

"Що ж, — думав він, — мені пощастило, що я взагалі лишився живий. Тепер, коли вони знайшли нашу нору, ми повинні перебратися звідси якомога швидше. Ми не знатимемо і хвилини спокою, поки..."

Але що це? Він рвучко повернув голову і прислухався. Звуки, які почув містер Фокс, були найжахливішими звуками для лиса — скрегіт лопат, що вгризалися в землю.

— Прокиньтеся! Прокиньтеся! — вигукнув він. — Вони підкопуються до нас!

Місіс Фокс тієї ж миті схопилася з місця і сіла, тремтячи від жаху.

— Ти впевнений? — прошепотіла вона.

— Так, я певен. Слухай!

— Вони вб'ють наших дітей! — скрикнула місіс Фокс.

— Ніколи! — сказав містер Фокс.

— Але, любий, вони неодмінно зроблять це! — схлипнула місіс Фокс. — Ти сам знаєш!

Рип, рип, рип — ходили над їхніми головами лопати. Зверху в прохід почали сипатися дрібні камінці та грудки землі.

— Невже вони вб'ють нас, маммі? —спитало одне з лисенят. Його чорні оченята округлилися від жаху. — Там будуть собаки?

Місіс Фокс заплакала. Вона притисла до себе чотирьох малюків і прикрила їх своїм тілом.

Раптом почувся особливо гучний скрегіт, і гострий край лопати пройшовся якраз над їхніми головами. Містера Фокса підкинуло, немов електричним струмом. Він схопився на рівні ноги і закричав:

— У мене ідея! Ходімо! Швидше! Не можна гаяти ані хвилини! Чому я не додумався до цього раніше?

— До чого, татусю?

— Лис може копати значно швидше, ніж людина! Ніхто в світі не може копати так швидко, як лиси!

Передніми лапами він несамовито рив землю. Місіс Фокс і четверо лисенят допомагали йому з усіх сил, розуміючи, що від цього залежить їхнє життя.

— Спускайтеся вниз! — наказав містер Фокс. — Ми повинні залізти якомога глибше!

Тунель тим часом усе збільшувався і збільшувався. Він круто спускався вниз

і все глибше йшов під землю. А містер Фокс, місіс Фокс та лисенята продовжували рити. Їхні передні лапи працювали так швидко, що за ними неможливо було встежити. Поступово скрегіт лопат ставав усе слабіший і слабіший.

Приблизно за годину містер Фокс зупинився і перевів подих.

— Досить! — сказав він.

Усі зупинились і подивилися на довгий тунель, який вони щойно вирили. Все було тихо.

— Уф! — сказав містер Фокс. — Молодці! Гадаю, цього разу нам вдалося врятуватися. Вони ніколи не заберуться так глибоко.

Лиси впали на землю, відсапуючись від утоми. І тоді місіс Фокс сказала:

— Знайте, діти, якби не ваш батько, ми б усі загинули. Ваш батько — незвичайний, фантастичний лис!

Містер Фокс подивився на свою жіночку, і вона усміхнулася йому. Він просто обожнював, коли вона говорила подібні приємні речі.

позначених у тексті зірочками:

миля — англійська міра довжини — 1,609 кілометра;

дюйм — англійська міра довжини — 2,54 сантиметра.
СТРАШНІ ТРАКТОРИ

Коли наступного ранку зійшло сонце, Боггіс, Банс та Бін все ще копали. Вони викопали таку глибоку яму, що в ній розмістився б цілий будинок, але так і не змогли дістатися кінця лисячого тунелю. Всі троє дуже втомились і тому злостилися на весь світ.

— Чорт забирай! — вибухнув Боггіс. — Кому це спала на думку така дурниця?

— Це Бін придумав, — єхидно сказав Банс.

Боггіс та Банс виразно подивилися на Біна. Той відпив з фляги трохи сидру і поклав її до кишені, не запропонувавши іншим.

— Послухайте! — сказав він сердито. — Я не заспокоюся, доки не повішу цього чортового лиса на ґанку з випущеними кишками!

— Ми не зможемо його спіймати, скільки б не копали! — сказав товстий Боггіс. — З мене досить.

Пузатий коротун Банс подивився на Біна і крикнув:

— Ну, які ще безглузді ідеї ти можеш запропонувати?

— Що? — перепитав Бін. — Я не чую.

Треба вам сказати, що Бін ніколи не мився. Він навіть ніколи не вмивався. І тому його вуха було забито сіркою, грязюкою, шматочками жувальної гумки, дохлими мухами та іншим подібним мотлохом. Ось чому він недочував.

— Кажи гучніше! — попросив він Банса, і той знову загорлав:

— Чи є в тебе ще які-небудь ідеї?

Бін почухав своїми брудними пальцями шию. У нього там був прищ, який страшенно свербів.

— Тут потрібна техніка. Не просто лопати, а екскаватор, — сказав він. — І за п'ять хвилин ми примусимо лиса вийти на світ.

Це була чудова ідея. Боггіс та Банс з радістю схвалили її.

— От і добре, — сказав Бін і скомандував: — Боггісе, ти лишишся тут стерегти лиса, щоб він не втік. Ми з Бансом підемо по екскаватор. Якщо лис намагатиметься вийти, одразу стріляй.

Довгий худий Бін рушив у путь. За ним дріботів коротун Банс. Гладкий Боггіс стояв на місці з рушницею, націленою в нору.

Незабаром два величезні гусеничні трактори з навішеними на них ковшами з гуркотом в'їхали в ліс. Бін керував першим трактором, а Банс — другим. Трактори були чорного кольору і нагадували зажерливих гидких чудовиськ.

— Кінець лисові! — загорлав Банс.

Трактори стали до роботи, підриваючи ковшами величезні шматки ґрунту. Велике дерево, під яким лис вирив собі нору, впало, як сірник. З усіх боків сипалося каміння, з корінням валилися дерева, навкруги стояв оглушливий гуркіт.

— Що там відбувається, татусю? — закричали маленькі лисенята. — Що вони роблять?

Але містер Фокс не міг зрозуміти, що трапилося.

— Це землетрус! — вигукнула місіс Фокс.

— Подивіться, — сказало одне з лисенят, — наш тунель став коротший. Я бачу світло!

Вони озирнулися. І справді — за кілька кроків від них був вихід з тунелю. Крізь отвір вони побачили два величезні трактори.

• 
  Трактори! — закричав містер Фокс. — І механічні лопати! Копайте, якщо хочете жити! Копайте, копайте, копайте!
  

ЗМАГАННЯ

Іноді, коли лисам вдавалося забратися глибше і гуркіт тракторів віддалявся, містер Фокс казав:

— Ми зробимо це! Я впевнений, ми переможемо!

Але через кілька хвилин трактори знову наздоганяли їх, і скрегіт могутніх механізмів ставав усе гучнішим та гучні-шим. Одного разу лиси навіть побачили гострий металевий край ковша, коли він врізався в землю якраз позаду них.

— Тримайтеся, мої любі! — благав містер Фокс. — Не піддавайтеся!

— Вперед! — підбадьорював товстун Боггіс Банса та Біна. — Ми зараз спій-маємо лиса!

— Ти його бачиш? — загорлав Бін.

— Поки що ні! — крикнув Боггіс. — Але я гадаю, він зовсім близько!

— Я його підчеплю своїм ковшем! —верещав Бін. — Я розрубаю його на шматки!

Настав час обіду, але машини все ще працювали. Бідолашні лиси теж ані на хвилину не переставали рити тунель.

Троє приятелів навіть не обідали, вони хотіли чимскоріш закінчити роботу.

— Гей, де ти там, паршивий лисе? — пронизливо кричав Банс, висовуючись із кабіни трактора. — Зараз ми тебе спій-маємо!

— Це було твоє останнє курча! — горлав Боггіс. — Більше ти ніколи не будеш нишпорити по моїй фермі!

Усі троє немов сказилися.

Високий худючий Бін та пузатий карлик Банс керували тракторами, як наві-жені, увімкнувши мотори на повну потужність і копаючи землю з неймовірною швидкістю.

Товстун Боггіс стрибав поруч і репетував:

— Швидше! Швидше!

На п'яту годину яма, вирита ковшами, нагадувала кратер вулкана.

Хазяї навколишніх ферм зібралися подивитися на таке незвичайне видовище:

— Гей, Боггісе! Що відбувається?

— Ми ловимо лиса.

— Ви, мабуть, з глузду з'їхали!

Люди кепкували з них і сміялися. Проте все це тільки сильніше дратувало і розпалювало нашу трійцю.
“МИ НІЗАЩО

НЕ ВПУСТИМО ЙОГО!”“ О шостій годині вечора Бін вимкнув мотор трактора і виліз із кабіни. Банс зробив те ж саме. З них було досить. Вони страшенно втомилися, зголодніли як вов-ки, а від довгої роботи на тракторі в обох затерпли руки і ноги. Ледве пересуваючись, вони повільно підійшли до маленької лисячої нори на дні величезного кратера. Обличчя Біна було червоним від люті. Банс лаяв лиса останніми словами.

До них перевальцем підійшов Боггіс.

— Чорти б забрали цього мерзенного смердючого лиса! — прохрипів він. — Навіщо ми все це робили?

— Я скажу тобі, навіщо, — огризнувся Бін. — Ми не дамо йому втекти!

— Ніколи, ніколи, ніколи! — загорлав Боггіс, не тямлячи себе від люті.

— Ти чуєш, чортів лисе? — репетував Бін, низько схилившись над норою. — Це ще не кінець, лисе! Ми нікуди звідси не підемо, поки не повісимо тебе!

Після цього приятелі схрестили руки й урочисто заприсяглися, що не повернуться додому, поки не спіймають лиса.

— Ну що будемо робити? — спитав Банс.

— Ми пошлемо тебе вниз, у нору, щоб ти схопив його! — насмішкувато сказав Бін. — Лізь униз, жалюгідний коротуне!

— Тільки не я! — заволав Банс.

Бін криво посміхнувся.

— Тоді лишається одне, — сказав він. — Ми зморимо його голодом. Залишаймося тут, чатуючи на нього день і ніч. Врешті-решт він вийде. Він змушений буде вийти.

На цьому й порішили. Вони відправили сусідського хлопчиська додому з проханням, щоб їм принесли намети, спальні мішки та їжу.

ЛИСИ ПОЧИНАЮТЬ

ГОЛОДУВАТИ

Того ж вечора біля лисячої нори було встановлено намети — один для Боггіса, один для Банса і один для Біна. Вони сіли вечеряти на свіжому повітрі. У Боггіса були відварні курчата з галушками. Бансу прислали шість смажених пиріжків, начинених гусячими печінками. А Бін, як завжди, видудлив два галони сидру. Всі троє тримали біля себе рушниці.

Боггіс вибрав парове курча і підніс його до самої нори.

— Ти чуєш цей запах, лисе? — крикнув він. — Чудове ніжне курча! Чому б тобі не вилізти і не покуштувати його?

Апетитний запах вареного курчати проник через тунель до лисів.

— Ох, таточку, — вигукнуло одне з лисенят, — чи не можемо ми підкрастися і поцупити шматочок курчатка?

— Ні в якому разі! Не смій! — сказала місіс Фокс. — Вони тільки на те й чекають.

— Але ми хочемо їсти! — заплакали лисенята.

Місіс Фокс нічого не відповіла. Промовчав і містер Фокс. Вони просто не знали, що сказати голодним лисенятам.

З настанням темряви Банс та Бін увімкнули сильні фари від двох тракторів і спрямували їх на нору.

— Тепер, — сказав Бін, — ми по черзі вестимемо спостереження. Один чергує, поки двоє сплять. І так усю ніч.

Тут втрутився Боггіс.

— А що, як лис викопає нору крізь пагорб і вийде з протилежного боку? Ви про це не подумали, чи не так?

— Звичайно, я про це подумав, — пихато сказав Бін, напускаючи на себе поважний вигляд, хоча це йому і не спадало на думку.

— Ну й що ти придумав? — недовірливо скривився Боггіс.

Бін виколупав з вуха щось маленьке й чорненьке, викинув геть і спитав:

— Скільки людей працює на твоїй фермі?

— Тридцять п'ять, — відповів Боггіс.

— А у мене — аж тридцять шість, — сказав Банс.

— Ну, а в мене — тридцять сім, — похвалився Бін. — Разом виходить сто вісім чоловік. Ми накажемо їм оточити пагорб. Кожному дамо вила та електричний ліхтарик. Тоді лису нізащо не втекти.

Отже, наказ було дано, і тієї ж ночі сто вісім чоловіків щільним кільцем оточили підніжжя пагорба. Вони були озброєні палицями, рушницями, вилами, сокирами та іншою страхітливою зброєю. Така облога не залишила не тільки лисам, а й будь-якому іншому звіру жодної надії на порятунок.

Наступний день минув у спостереженні за норою та чеканні. Боггіс, Банс та Бін сиділи на маленьких складаних стільцях, не відводячи очей від лисячої нори. Вони майже не розмовляли, а просто сиділи, тримаючи на колінах рушниці.

Час від часу містер Фокс підкрадався ближче до входу в тунель і принюхувався. Потім відповзав і говорив:

— Вони ще там.

— Ти певен? — з тривогою запитувала місіс Фокс.

— На жаль, це так, — відповідав містер Фокс. — Я відчуваю запах цього Біна за милю звідси.

ПЛАН МІСТЕРА ФОКСА

Три дні і три ночі тривало змагання на витримку та терпіння.

— Цікаво, скільки часу лиси можуть обходитися без їжі та води? — спитав Боггіс на третій день.

— Тепер уже недовго залишилось, — відповів Бін. — Незабаром лис вискочить. Він змушений буде це зробити.

Бін мав рацію.

Внизу, в тунелі, лиси і справді помалу вмирали з голоду.

— Якби в нас був хоча б один ковток води! — пропищало одне з лисенят. —

О, татусю, невже ти нічого не можеш придумати?

— Чи не зробити нам ще одну спробу, таточку? — підхопили інші. — Невже у нас немає жодного, навіть маленького шансу?

• 
  У нас зовсім немає шансів, — відрізала місіс Фокс. — Я не дозволю вам висунутися під їхні рушниці. Я вважаю за краще залишитися тут і спокійно померти.
  
• 
  Містер Фокс мовчав. Він сидів нерухомо, заплющивши очі, і, здавалося, навіть не слухав, про що говорило його сімейство. Місіс Фокс знала, що він відчайдушно намагається знайти вихід.
  
• 
  Нарешті, коли вона подивилася на нього, він заворушився, підвівся і глянув на свою жіночку. В його очах мерехтіли вогники.
  
• 
  Що трапилося, любий? — швидко спитала місіс Фокс.
  
• 
  Здається, у мене з'явилася одна ідейка, — обережно сказав він.
  
• 
  Яка? — закричали всі. — О, таточку, невже ти щось придумав?
  
• 
  Продовжуй! — мовила місіс Фокс. — Кажи швидше!
  
• 
  Добре... — сказав містер Фокс, але раптом зупинився, зітхнув і сумно похитав головою. Потім знову сів. — Ні, не годиться, нічого не вийде.
  
• 
  Чому, тату?
  
• 
  Тому що нам знову довелось би багато копати, а це неможливо. У нас просто немає сил після трьох днів і трьох ночей без їжі.
  
• 
  Ми зможемо, татусю! — закричали маленькі лисенята, підбігши до батька. — От побачиш! І ти зможеш!
  
• 
  Містер Фокс подивився на своїх чотирьох малюків і усміхнувся.
  
• 
  "Які чудові у мене діти, — подумав він. — У них три дні і три ночі немає ані крихти їжі, ані краплі води, але вони не здаються! Я не можу дозволити їм загинути!"
  
• 
  Ну що ж... Я... я гадаю, що ми можемо спробувати, — сказав він.
  
• 
  Ходімо, татусю! Ти тільки скажи нам, що треба робити!
  
• 
  Місіс Фокс повільно піднялася з місця. Вона більше ніж усі страждала через відсутність води та їжі і була дуже слабка.
  
• 
  Мені дуже прикро, — простогнала вона, — але вам від мене буде мало користі.
  
• 
  Залишайся тут, моя люба, — ніжно сказав містер Фокс. — Ми все зробимо самі.
  

ПТАШНИК БОГГІСА

Отже, він і четверо маленьких лисенят знову почали рити землю. Тепер робота йшла значно повільніше.

Незважаючи на це, вони вперто просувалися вперед, і тунель ставав дедалі

довшим.

— Май терпець, — сказав містер Фокс. — Те місце, куди я сподіваюся потрапити, таке незвичайне, що якби я назвав його, ви б не тямили себе від радощів. Але якщо ми зазнаємо невдачі — що цілком імовірно, — ви можете вмерти від розчарування. Тому я не хочу, щоб ви

передчасно раділи.

Вони рили дуже довго, втративши лік часові, тому що в темному тунелі не було ані дня, ані ночі. Та ось нарешті містер Фокс наказав зупинитися.

• 
  Я гадаю, — сказав він, — що зараз нам варто поглянути нагору і подивитися, де ми знаходимось. Я знаю, куди б хотів потрапити, але не впевнений, що ми справді наблизились до цього місця.
  
• 
  Повільно і втомлено лиси почали рити хід до поверхні землі. Вони просувалися все вище й вище, аж поки раптом наштовхнулись на якусь перепону. Містер Фокс витягнувся, аби з'ясувати, що це таке.
  
• 
  Дерево! — прошепотів він. — Дошки!
  
• 
  І що це означає, татусю?
  
• 
  Якщо я не помиляюсь, то це означає, що ми знаходимося під якимось будинком, здогадався містер Фокс. — Поводьтеся тихо, поки я не з'ясую, що це таке.
  
• 
  Містер Фокс почав обережно відсувати одну дошку. Раптом вона страшенно зарипіла, і вони з переляку присіли, чекаючи найгіршого.
  

— Я зробив це! — кричав він. — Я зробив це вперше! Я зробив це! Я зробив це!

Він почав стрибати з радості.

— Ідіть сюди! — покликав він дітей. — Ідіть і подивіться, куди ми потрапили! Яке видовище для зголоднілого лиса! Ура! Ура!

Четверо лисенят виповзли слідом за ним з тунелю.

І яка ж фантастична картина постала перед їхніми очима! Вони знаходились у величезному приміщенні, переповненому курками та курчатами. Їх було тисячі — білих, чорних, пістрявих.

— Пташник Боггіса! — вигукнув містер Фокс. — Це якраз те, куди я завжди прагнув потрапити. Я наніс йому удар просто в серце! З першого разу!

Лисенята мало не збожеволіли від захвату. Вони бігали по всьому пташнику, ганяючись за курчатами.

— Почекайте! — наказав містер Фокс. — Зупиніться! Насамперед кожен повинен випити трохи води.

Лисенята підбігли до корита з водою і напилися. Потім містер Фокс вибрав трьох найжирніших курок і за одну мить безжалісно і вправно порішив їх.

• 
  Назад до тунелю! — скомандував він. — Скоріше! Вам нема чого тут марно вештатися. Чим швидше будете ворушитися, тим швидше візьметеся за їжу!
  

Один за одним вони спустилися через дірку в підлозі і незабаром знову опинилися в темному тунелі.

Містер Фокс обережно засунув дошки на місце і задоволено усміхнувся.

• 
  Сину мій! — сказав він, віддаючи здобич найстаршому з лисенят. — Віднеси це матусі. Скажи їй, щоб вона влаштувала бенкет! Передай, що ми миттю повернемося, тільки владнаємо ще одну невеличку справу.
  

СЮРПРИЗ

Лисеня бігло вздовж тунелю так швидко, як могло, тримаючи в зубах трьох курок і не тямлячись від радості.

"Здорово! От здорово! Ну й зрадіє моя матуся, коли побачить, що я приніс!" — думав малюк дорогою.

Йому довелося нелегко, адже курки були досить важкі, але він жодного разу не зупинився, поки не побачив місіс Фокс.

— Мамо! — закричав він, задихаючись від бігу. — Мамо! Подивись, що я тобі приніс!

Місіс Фокс, яка зовсім ослабла від голоду, розплющила одне око і подивилась на курок.

• 
  Це мені сниться... — прошепотіла вона і знову заплющила очі.
  
• 
  
  

Місіс Фокс відкрила обидва ока і прудко сіла.

— Але, моя дорога дитино! — вигукнула вона. — Звідки це?

— З пташника Боггіса! — захлиналося від радості лисеня. — Ми врятовані! Ми прорили хід просто під підлогу пташника! Ти ніколи в житті не бачила стільки жирних, чудових курчат! А тато звелів улаштувати бенкет. Вони ось-ось прийдуть!

Вигляд такої смачної їжі надав місіс Фокс нових сил.

— Буде вам бенкет! — сказала вона, підводячись. — О, який розумний, надзвичайний лис твій батько! Швидше, любий, починай патрати!

А в цей час у глибині тунелю надзвичайний містер Фокс казав:

— Тепер ще одна справа, мої любі! Це буде зовсім легко! Ми повинні викопати ще один маленький хід, цього разу звідси — туди!

— Куди, татку?

• 
  Не питайте зайвого! Починайте копати!
  

БОРСУК
Містер Фокс і трійко лисенят, що лишилися з ним, копали швидко і впевнено. Тепер вони були надто схвильовані, щоб відчувати втому або голод. Усі вони передбачали славний бенкет, а уявляючи, як вони ласуватимуть курчатами Боггіса, усі заходилися від сміху.

Раптом над їхніми головами пролунав низький голос:

— Хто там?

Лиси підскочили від несподіванки і хутко подивилися вгору. Крізь маленьку щілинку в стелі тунелю вони побачили чорну загострену мордочку.

— Борсук! — не вірячи своїм очам, скрикнув містер Фокс.

— Це ти, Рудий? — здивувався Борсук. — Який я радий, що нарешті когось знайшов!

Борсук зробив у стелі трохи більшу дірку і зіскочив до лисів. Маленьке

борсученя, його синок, стрибнуло слідом за ним.

— Хіба ви не чули, що зчинилося на пагорбі? — збуджено запитав Борсук. — Все зруйновано! Півлісу як не було! Скрізь люди з рушницями з усіх околиць! Ніхто з нас не може вибратися звідси навіть уночі! Ми всі помираємо з голоду!

— Хто це "ми"? — запитав містер Фокс.

— Усі ми, землекопи. Я, Кріт, Кролик, наші діти та жінки. Навіть Єнот, який завжди може вислизнути з будь-якої халепи, зараз переховується у моїй норі.

— Мій любий друже, — сказав містер Фокс серйозно. — Те, що відбулося на пагорбі, — моя провина.

— Я так і знав, що все це через тебе! — закричав розлючений Борсук. — Тепер я розумію — фермери не збираються відступати, поки не спіймають тебе!

Борсук сів і поклав лапу на голівку синка.

— Нам тепер кінець, — тихо сказав він. — Моя бідолашна дружина так ослабла, що не прориє навіть ярда.

— І моя теж не зможе, — сказав містер Фокс. — Але, незважаючи на це, зараз, у цю хвилину, вона готує розкішний обід із жирних курчат для мене і моїх лисенят...

— Досить! — закричав Борсук. — Не дражни мене! Я цього не знесу!

— Це правда! — радіс-но запищали лисенята. — В нас повно їжі!

— І оскільки це ціл-ком моя провина, — сказав містер Фокс, — я запрошую тебе розділити з нами трапезу. Я запрошую всіх: і тебе, і Крота, і Кролика, і Єнота, і ваших жінок, і дітей. На всіх вистачить, запевняю вас!

— Ти не жартуєш? — вигукнув Борсук.

Містер Фокс нахилився до Борсука і таємниче прошепотів:

— Ти знаєш, де ми щойно побували? У пташнику Боггіса!

— Не може бути!

— Саме так! Справді! Але це дрібничка порівняно з тим, куди ми збираємося зараз. Ти прибув вчасно, мій любий Борсуче. Допоможеш нам копати. А за цей час твій синок збігає до пані Борсучихи і до всіх інших, щоб сповістити їм чудові новини.

Містер Фокс повернувся до Борсукового малюка і гордо сказав:

— Перекажи усім, що їх запрошено на бенкет до містера Фокса. Спускайся тунелем униз, поки не знайдеш мій дім.

— Так, містере Фокс, — радісно підхопилося з місця борсученя. — Так, сер! Буде зроблено, сер! О, дякую вам, сер!

Малюк швидко проліз у тунель і зник.

ВЕЛИКА

КОМОРА БАНСА

— Будь ласка, не говори про це, — гірко сказав містер Фокс. — Це дуже болюча тема.

Вони копали новий тунель.

Борсук був чудовим землекопом, і тепер, завдяки йому, вони швидко просувалися вперед. Незабаром вони підібралися під ще один дерев'яний настил.

Містер Фокс хитро посміхнувся, показавши гострі білі зуби:

— Якщо я не помиляюся, мій любий Борсуче, ми зараз знаходимося під фермою цього противного пузаня Банса. Ми досягли найчудовішого місця на цій фермі.

— Качки та гуси! — вигукнуло, облизуючись, лисеня. — Соковиті ніжні качечки та великі жирні гуси!

— Достеменно так! — переможно підтвердив містер Фокс.

— Але як, скажи на милість, ти ви-значив, де ми? — спитав Борсук.

Містер Фокс зверхньо посміхнувся, знову показавши рівні міцні білі зуби.

— Ось послухай, — сказав він. — Я добре знаю дорогу до цієї ферми і можу знайти її із заплющеними очима.

Містер Фокс випростався, зсунув одну дерев'яну дошку, потім другу і вліз головою в щілину, що утворилася.

— Так! — закричав він. — Я знову це зробив! Я знову втер Бансу носа! Ідіть і дивіться!

Борсук і троє лисенят швидко вилізли слідом за ним і зупинилися від здивування. Всі були настільки приголомшені, що не могли сказати ані слова. Те, що вони побачили, було мрією всіх лисів і всіх борсуків. Це був рай для голодних звірів!

— Це, друже Борсуче, — проголосив містер Фокс, — і є комора Банса.

Усі чотири стіни — від підлоги до стелі — було тісно заставлено шафами і полицями, які аж вгиналися від тисяч обскубаних чудових жирних качок та гусей! А на самому верху, звисаючи з балок, погойдувалося щонайменше як сотня шматків копченої шинки та, мабуть, штук п'ятдесят окороків.

— Справжнє свято для очей! — закричав, пританцьовуючи, містер Фокс.

І раптом усі вони немов з ланцюга зірвалися: трійко голодних лисенят та ненажерливий Борсук кинулися вперед, облизуючись та випереджаючи одне одного.

— Стійте! — наказав містер Фокс. — Це моє свято, тому вибиратиму я!

Вони відступили, облизуючись. Міс-тер Фокс почав походжати по коморі, оцінюючи її вміст досвідченим оком. Ніде правди діти, у нього теж текла слинка.

— Ми не повинні заходити надто далеко, — сказав він. — Ні в якому разі не можна дозволити їм здогадатися, що ми тут були. Нам слід бути акуратними і обережними. Беремо найкращі тушки. Отже, почнемо спершу з чотирьох жирненьких молоденьких качечок.

Він стягнув їх з полиці.

— О, вони просто чудові! Не дивно, що Банс одержав за них спеціальний приз на ярмарку! А тепер, Борсуче, підтримай мене, щоб я зміг зняти кілька гусей. Ви, діти, теж можете допомогти... Ось так... Трьох, я гадаю, буде досить... Ми виберемо найкращих. Ви ніколи не бачили таких гусей, навіть на королівській кухні... Обережно... Ось так... А як щодо двох-трьох чудових копчених окороків? Я просто обож-нюю копчений окорок, а ти, Борсуче?

Містер Фокс виліз на драбину і подав зверху три апетитні окороки.

— Ти полюбляєш бекон, Борсуче? — запитав він, облизуючись.

— Я люблю його над усе! — вигукнув Борсук, пританцьовуючи від збудження.

— Візьмімо шматок бекону! Он той, найбільший, зверху!

— І моркви, таточку! — попросило одне з лисенят. — Ми повинні взяти трохи моркви.

— Що за дурниці ти кажеш! — здивувався містер Фокс. — Адже ти знаєш, що лиси ніколи не їдять таких речей!

— Це не для нас, тату! Це для Кроликів. Адже вони вживають лише овочі!

— Ти маєш рацію! — вигукнув містер Фокс. — Які ж розумні у мене дітки! Беріть десять пучків моркви!

Незабаром усе це було складено на підлозі. Маленькі лисенята притислися одне до одного. Їхні носики посіпувалися від смачних запахів, а оченята блищали, мов зірочки.

— А зараз, — сказав містер Фокс, — нам доведеться позичити у нашого приятеля Банса два ручних візки.

Разом із Борсуком, крекчучи від напруження, вони опустили важкі візки крізь дірку в підлозі. Потім навантажили на них качок та гусей, окороки, бекон, моркву, і містер Фокс обережно засунув дошки на місце.

— А тепер, мої любі, — промовив він, звертаючись до двох лисенят, — візьміть кожне по одному візку і біжіть щодуху до вашої матусі. Передайте їй моє вітання і скажіть, що ми запрошуємо на обід гостей — Борсуків, Кроликів, Кротів та Єнотів. Скажіть їй, щоб вона все приготувала для великого бенкету. І передайте, що ми повернемося додому, як тільки упораємо ще одну маленьку справу.

• 
  Так, тату! Ми вже рушаємо, тату! — радісно закричали лисенята і, миттю схопивши візки, побігли вниз тунелем.
  

СУМНІВАЄТЬСЯ

— Б'юся об заклад, я знаю куди! —

у захваті пропищало найменше лисеня.

— Куди? — спитав Борсук.

— Ну, — розсудливо відповіло лисеня, — ми були у Боггіса, були у Банса, але ще не були у Біна! Мабуть, ми йдемо до Біна!

— Ти маєш рацію, мій любий, — підтвердив містер Фокс. — Але ти не знаєш, куди саме ми збираємося нанести візит.

— Куди ж? — нетерпляче запитали разом лисеня та Борсук.

— Ага! — тріумфуючи*, вигукнув містер Фокс. — Почекайте трохи — побачите!

Вони знову почали копати. Тунель збільшувався на очах.

Раптом Борсук запитав:

— Тебе не турбує одна річ, Фоксе?

— Турбує? Мене? Що саме? — перепитав містер Фокс.

— Ну, я не знаю... Все це... Адже це звичайна крадіжка...

Містер Фокс від несподіванки перестав копати і вражено втупився у Борсука, ніби той зовсім втратив розум.

— Мій дорогий буркотуне, — зітхнув він. — Чи знаєш ти когось у цілому світі, хто б не зважився на подібне, коли його діти вмирають від голоду?

Настала коротка пауза. Борсук замислився.

— Ти надто порядний! — поблажливо посміхнувся містер Фокс.

— У цьому нема нічого поганого! — образився Борсук.

— Ну, гаразд, давай поміркуємо, — миролюбно почав містер Фокс. — Боггіс, Банс та Бін хочуть нас убити. Сподіваюсь, ти це розумієш?

— Розумію, Фоксе. Справді, це так, — відповів добрий Борсук.

— Але ми не хочемо бути подібними до них. Ми не збираємося їх убивати.

— Сподіваюся, що ні, — сказав Борсук.

— У нас і на думці цього нема! — палко підтвердив містер Фокс. — Просто ми візьмемо трохи їжі тут і там, щоб врятувати наші сім'ї. Правильно?

— Гадаю, ми маємо право так вчинити! — все ще нерішуче сказав розсудливий Борсук.

— Вони злі, кровожерливі негідники! — продовжував містер Фокс. — Ми ж — славний, порядний і миролюбний народець!

Борсук усміхнувся.

— Фоксе! — сказав він. — Я люблю тебе!

— Дякую! — зворушено відповів той. — Я теж люблю тебе. А зараз копаймо далі.

Через п'ять хвилин Борсук вперся передніми лапами у щось плоске і тверде.

— Що це може бути? — запитав він. — Схоже на міцну кам'яну стіну.

Разом з містером Фоксом вони від-скребли землю. Це справді була стіна, але не кам'яна, а цегляна. Вона заступала шлях.

— Кому забагнулося збудувати стіну під землею? — здивувався Борсук.

— Усе дуже просто, — впевнено відповів містер Фокс. — Це стінка підземного погреба.

СЛОВНИЧОК

НЕЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ,

позначених у тексті зірочками:

тріумфувати — радіти з приводу

якогось успіху.

Містер Фокс уважно обстежив стіну. Він виявив, що цемент між цеглинами старий і крихкий. Без зусиль він розхитав одну з цеглин і відсунув її. І раптом у дірці з'явилась гостра хижа морда з довгими вусами, які войовничо стирчали у різні боки.

— Геть! — вищирилася морда. — Геть звідси! Вхід заборонено! Це приватне помешкання!

— Не може бути! — вигукнув Борсук. — Це ж Пацюк!

— Ах ти, нахабо! — обурився містер Фокс. — Я мав здогадатися, що ми тебе тут зустрінемо!

— Геть! Забирайтеся звідси! — заверещав Пацюк. — Це приватна власність!

— Закрий пельку! — сказав містер Фокс.

— І не подумаю! — аж заходився ве-

реском Пацюк. — Це моє місце! Я тут господар!

Містер Фокс усміхнувся однією із сво-їх найчарівніших усмішок, блиснувши білими зубами.

— Мій любий, — ніжно сказав він, — я дуже зголоднів, і якщо ти звідси негайно не заберешся, я з'їм тебе в одну мить!

Це подіяло! Пацюк зник. Містер Фокс засміявся і почав виймати зі стіни цеглини.

Він зробив великий отвір і вліз у нього першим. Борсук і лисеня влізли слідом за ним.

Вони опинилися у величезному вогкому і похмурому підземеллі.

— Так і є! — закричав містер Фокс.

— Що це? — запитав Борсук. — Тут зовсім порожньо!

— А де ж індички? — здивувалося лисеня, вдивляючись у темряву. — Я гадав, у Біна є індички.

— У нього справді є індички, — сказав містер Фокс. — Але зараз ми прийшли не по індичок. У нас вдосталь їжі.

— А що ж нам тут треба, татусю?

— Озирнись навколо, — сказав містер Фокс. — Ти нічого не помічаєш?

Борсук та лисеня роздивлялися навколо себе. Як тільки їхні очі звикли до темряви, вони побачили дещо, що нагадувало великі скляні бутлі, які стояли на

полицях уздовж стін. Вони підійшли ближче. Це справді були бутлі, і на кожному було написано: "Сидр".

Лисеня підскочило мало не до стелі.

— О, тату! Подивись, що ми знайшли! Сидр!

— Правильно! — сказав містер Фокс.

— Надзвичайно! — закричав Борсук.

— Це і є пивниця Біна! — оголосив містер Фокс. — Але будьте обережні. Не галасуйте. Пивниця міститься під самим будинком.

— Сидр, — сказав Борсук, — особливо корисний для борсуків. Ми вживаємо

його як ліки, по одній великій склянці тричі на день під час їди і ще одну — на ніч.

— Це буде не обід, а справжній бенкет! — проголосив містер Фокс.

І раптом... Друзі перезирнулися, знову почувши огидний пронизливий писк.

— Ви вдерлися в чужі володіння! — верещав Пацюк. — Негайно поставте все на місце!

Пацюк сидів на верхній полиці, визираючи з-за величезного бутля, у шийку якого було вставлено тоненьку гумову трубку. Пацюк користувався нею, щоб висмоктувати сидр.

— Забирайтеся звідси! — знову пискнув Пацюк. — Через вас на галас можуть з'явитися люди, і тоді усім не минути лиха.

У цю хвилину почувся жіночий голос, який пролунав якраз над ними:

— Спустись униз і набери сидру, Мейбл! Ти знаєш, містер Бін не любить чекати! Особливо тепер, коли йому довелося ночувати на холоді в наметі!

Звірі завмерли. Їхні вуха нашорошились, тіла напружилися. Вони почули, як нагорі, на кам'яних сходах, які вели з дому до пивниці, відчинилися двері.

Хтось почав спускатися східцями.

СЛУЖНИЦЯ

— Ховайтеся! — закричав містер Фокс. — Швидше!

Він, Борсук та лисеня скочили на полицю і причаїлися за великими бутлями з сидром. Визираючи з-за них, вони побачили товсту служницю, яка спускалася до пивниці. Через кілька сходинок вона роздивилася навколо і знову продовжувала спускатися.

Опинившись унизу, вона попрямувала саме до тієї полиці, де сховалися Борсук, містер Фокс та лисеня.

Служниця зупинилась якраз навпроти них. Їх розділяв лише ряд бутлів із сидром. Жінка була так близько, що містер Фокс чув її дихання. Дивлячись крізь просвіт між двома бутлями, він помітив, що служниця тримає в руці величезну качалку.

— Скільки йому треба, місіс Бін? — голосно запитала служниця.

Голос згори відповів:

— Принеси два чи три.

Служниця простягла руку і зняла з полиці бутель із сидром. Він був поруч із тим, за яким ховався містер Фокс...

— Я буду дуже рада, якщо цього паскудного лиса вб'ють і повісять на паркані! — крикнула служниця. — І, між іншим, ваш чоловік обіцяв мені подарувати його хвіст!

— Куля розірвала той хвіст на шматки, — відповів голос. — Хіба ти про це не знаєш?

— Ви хочете сказати, що він зіпсований?

— Авжеж, зіпсований. Вони відстрелили хвоста, але проґавили лиса.

— От халепа! — розчарувалася служниця. — Мені так хотілося мати цього хвоста!

— Ти одержиш замість нього голову, Мейбл. Наб'єш її тирсою і повісиш у своїй кімнаті на стіні. А зараз поквапся, неси швидше сидр!

— Вже йду, мем! — відповіла служниця і взяла з полиці другий бутель.

"Якщо вона візьме ще один, то побачить нас", — подумав містер Фокс. Він відчув, як лисеня тремтить від страху.

— Два досить, місіс Бін, чи взяти третій?

— Мені однаково, Мейбл, ворушись нарешті!

— Отже, два, — сказала служниця, розмовляючи сама з собою.

Несучи в кожній руці по бутлю, з качалкою під пахвою, вона попрямувала до сходів. Раптом на одній зі сходинок служниця зупинилась і принюхалася.

— Знову тут з'явилися пацюки, місіс Бін! Я їх відчуваю!

— То треба труїти їх, моя люба! Адже ти знаєш, де отрута!

— Так, мем, — відповіла Мейбл і почала повільно підійматися сходинками.

Двері зачинилися.

— Швидше! — скомандував містер Фокс. — Хапайте кожний по бутлю — і ходу!

Пацюк, що причаївся на верхній полиці, заволав:

— Ну, що я вам казав! Нас мало не спіймали! Ви майже виказали себе! І не потрапляйте більше мені на очі! Щоб вас і близько не було! Це мої володіння!

— Тебе, — єхидно сказав містер Фокс, — збираються отруїти.

— Дурниці! — відмахнувся Пацюк.

— Я завжди бачу, куди вона кладе цю гидоту. Даремно старається! Їм ніколи не добратися до мене!

Містер Фокс, Борсук та лисеня, тримаючи в лапах бутлі, побігли через пивницю.

• 
  Злодії! — заверещав Пацюк. —Грабіжники! Бандити! Забирайтеся геть!
  

• 
  Перш ніж спуститися в тунель, вони зупинились, щоб містер Фокс міг закласти отвір у стіні. Ставлячи цеглини на місце, він бурмотів сам до себе:
  
• 
  Ну що за нахаба цей Пацюк!
  
• 
  У нього погані манери, — погодився Борсук. — У всіх пацюків погані манери. Я ще ніколи не зустрічав вихованих пацюків.
  
• 
  Ну от і все! — сказав містер Фокс, ставлячи на місце останню цеглину. — Тепер додому, бенкетувати!
  
• 
  Вони взяли бутлі з сидром і рушили в дорогу. Попереду йшов містер Фокс, за ним лисеня, останнім прямував Борсук.
  
• 
  Пробираючись тунелем, вони прослизнули повз величезну комору Банса, пташники Боггіса, а потім опинились у довгому коридорі, який вів до того місця, де на них мала чекати місіс Фокс з лисенятами.
  
• 
  Вперед! — підбадьорював містер Фокс. — Вже скоро! Подумайте тільки, що нас жде!
  
• 
  Друзі завернули за останній поворот. І перед ними постало захоплююче видовище!
  
• 
  У підземеллі було викопано величезну їдальню, де навколо великого круглого столу сиділа весела компанія!
  
• 
  Це були: місіс Фокс та троє лисенят;
  
• 
  Борсучиха та троє борсученят;
  
• 
  Кріт, Кротиха та четверо кротенят;
  
• 
  Кролик, Кролиця та четверо кроленят;
  
• 
  Єнот, Єнотиха та їхні шестеро діток.
  
• 
  На столі були курчата, качки, гуси, шинка, окороки, бекон, морква, і кожен брав те, що хотів.
  
• 
  Мій любий! — вигукнула місіс Фокс, схопившись з місця і обнімаючи містера Фокса. — Ми не могли вас дочекатися! Вибач, будь ласка!
  
• 
  Потім вона обняла лисенят, Борсучиха обняла Борсука, і почалися загальні обійми і поцілунки. Містер Фокс, Борсук та лисенята зайняли свої місця поряд з іншими.
  
• 
  Ви пам'ятаєте, звичайно, що ніхто з них не їв уже декілька днів, тому якийсь час за столом панувало мовчання. Чулося тільки плямкання та хрумкіт кісток. Усі насолоджувалися смачною їжею.
  
• 
  Потім підвівся містер Фокс.
  
• 
  Ці делікатеси... — почав він у тиші, що настала. І раптом, я вибачаюсь, друзі, але так і було — він голосно... гикнув.
  
• 
  Пролунали регіт та оплески.
  
• 
  Ці делікатеси, друзі мої, — продовжував він, — перепали нам завдяки доб-родіям Боггісу, Бансу та Біну. (Тривалі оплески та сміх.) Я сподіваюся, що ви дістанете таке ж задоволення від усієї цієї розкоші, як і я!
  
• 
  Браво! — сказав Борсук.
  
• 
  Дякую! — відповів містер Фокс, широко усміхаючись. — Але тепер, друзі мої, подумаймо про завтрашній, після-завтрашній та наступні дні. Якщо ми спробуємо вийти звідси, нас уб'ють. Чи не так?
  
• 
  Так! Правильно! — закричали всі.
  
• 
  Нас уб’ють, перш ніж ми пройдемо хоча б один ярд, — сказав Борсук.
  
• 
  Точно! — підтримав його містер Фокс. — Але дозвольте запитати, хто хоче вийти звідси? Ми всі — чудові землекопи. Там, нагорі, сила-силенна ворогів. Ми виходимо нагору тільки тоді, коли нам треба добувати їжу. Але тепер, друзі мої, у нас є надійний тунель, який веде
  
• 
  до трьох найпрекрасніших у світі комор, де повно їжі!
  
• 
  Так, — підтвердив Борсук. — Я бачив це на власні очі.
  
• 
  А чи знаєте ви, що це означає? — запитав містер Фокс. — Це означає, що нікому з нас взагалі не треба нікуди виходити!
  
• 
  Усі збуджено загули.
  
• 
  І тому, — вів далі містер Фокс, — я пропоную вам усім залишитись тут зі мною назавжди!
  
• 
  Назавжди! — радісно вигукнули всі. — Як чудово!
  
• 
  А Кролик сказав пані Кролиці:
  
• 
  Моя люба, тільки подумай! У нас ніколи більше не стрілятимуть!
  
• 
  Ми зробимо, — сказав містер Фокс, — невеличке підземне містечко з вули-цями і будинками. Окремі помешкання для Борсуків, для Кротів, для Кроликів, для Єнотів та для Лисів. І щодня я ходитиму по харчі для всіх. І кожного дня ми з вами будемо бенкетувати, як королі!
  
• 
  Веселощі, які почалися після цієї промови, тривали ще довго...
  

ЩЕ ЧАТУЮТЬ

Біля входу до лисячої нори, поруч зі своїми наметами, сиділи Боггіс, Банс та Бін, тримаючи на колінах рушниці. Почався дощ. Вода стікала їм за коміри і хлюпала у черевиках.

— Йому вже недовго там залишатися, — похмуро сказав Боггіс.

— Він, мабуть, зовсім охляв від голоду, — прохрипів Банс.

— Це точно, — шморгнув носом худючий Бін. — Він може вискочити будь-якої хвилини. Тримайте рушниці напоготові.

Вони продовжували мовчки сидіти біля нори, вперто очікуючи на появу містера Фокса.

І, як мені відомо, чекають його і досі.

Надія ФІЛАТОВА