Автобіографічні мотиви у вірші Т. Шевченка "І виріс я на чужині"

Автобіографічні мотиви у вірші Т. Шевченка "І виріс я на чужині"

     Так і з'явився цей вірш. Поет згадує своє дитинство, чужину. Тарас навчався у Петербурзі, а до того малим хлопчиком пан Енгельгардт вивіз його як козачка. Сирота, якому ні до кого було прихилити голови. Коли Тарасикові було 9 років, померла мама. Це вона "на свічку Богу заробляла, поклони тяжкії б'ючи..." А в 11 років Шевченко втратив і батька. Набагато пізніше виявив поет тих, хто винен у смерті батьків, в тому, що "аж страх погано у тім хорошому селі". Деякі "писаки" змальовували Україну в рожевих романтичних фарбах, а поет зміг дати відповідь у своїх рядках:

     І не в однім отім селі,

Багата, розкішна природа України зображується на тлі страшенних злиднів людських, панщини.

     Все могло б бути добре, але панська неволя замучила бідних людей, від неї неможна нікуди втекти, тому поет бачить у людських обличчях безпросвітний смуток. Дуже страшно дивитися:

    
     А як не бачиш того лиха,

(1819—1897)

Пантелеймон Олександрович Куліш народився 8 серпня 1819р. на хуторі біля м. Воронежа теперішньої Сумської області в козацькій родині. Навчався в повітовому училищі Новгород-Сіверська, у 1836р. закінчив п'ять класів Новгород-Сіверської гім­назії.

Протягом 1839—1840 pp. Куліш навчався на філософському та юридичному факультетах Київського університету. Але не за­кінчив його.

У 1841 р. написав прозові твори: «Циган», «Огненный змей. Повесть из народных преданий». У 1841 —1845 pp. Куліш ви­кладав російську словесність у Луцькій, Київській, Рівненській та Петербурзькій гімназіях. Підтримував діяльність Кирило-Мефодіївського братства. У 1846р. письменник опублікував «Повість про український нарід», яка зіграла не останню роль у справі його арешту.

22 січня 1847 р. Куліш одружився з сестрою В. Білозерського — Олександрою Михайлівною (літературний псевдонім — Ганна Барвінок), боярином на цьому весіллі був Т. Шевченко.

У квітні 1847 р. у Варшаві, де за відрядженням Петербузької Академії вивчав слов'янські мови та культури, письменник був заарештований у справі Кирило-Мефодіївського братства і ви­сланий спочатку до Вологди, а потім до Тули із забороною писати й друкуватися. Протягом 1847—1850 рр. Куліш перебував на за­сланні, працював державним службовцем.

У 1851 р. він повернувся до Петербурга, працював урядовцем у Міністерстві державного майна.

У 1856р. письменник отримав дозвіл друкуватися.

Впродовж 1856—1857 pp. вийшли два томи етнографічно-фольклористичної, історіографічної, літературної збірки «Запис­ки о Южной Руси», в якій Куліш запровадив новий правопис — «кулішівку», яка лежить в основі сучасного українського

правопису. У 1857р. було відкрито «Друкарню П.О. Куліша», в якій вийшов альманах «Хата»; для школярів читанка «Грамат­ка» та український буквар. Письменник доопрацював редакції роману «Чорна рада» українською та російською мовами (перша редакція 1846 р. не вийшла друком через арешт автора і заборону його творів). У 1861 — 1862 рр. Куліш брав участь у виданні пер­шого загальноукраїнського часопису «Основа», який на той час став осередком національного руху, надрукував в ній історичні нариси «Хмельниччина», «Виговшина», публіцистичну працю «Листи з хутора». У 1862 р. письменник видав збірку поезій «До­світки».

Протягом 1864—1868 pp. Куліш працював у Варшаві штат­ним чиновником Установчого комітету, який здійснював русифі­каторську політику серед поляків, потім, у 1873—1875 pp., слу­жив у Міністерстві шляхів сполучення. У 1874—1877 pp. Куліш видав тритомне дослідження «История воссоединения Руси», яке викликало обурення української громадськості.

У 1882р. письменник видав збірку «Хуторна поезія». Наступ­ного року Куліш відійшов від громадської діяльності й, усамітнив­шись у маєтку дружини на хуторі Мотронівка (тепер у складі є. Оленівка Чернігівської області), присвятив себе літературній та науковій праці.

У 1893р. письменник видав збірку поезій «Дзвін», а у 1897р. вийшла збірка «Позичена кобза».

14 лютого 1897 р. Пантелеймон Куліш помер на хуторі Мо­тронівка, де й похований.

П.Куліш є автором поетичних збірок «Досвітки», «Хуторна поезія», «Дзвін», «Хуторні недогарки», роману «Чорна рада», оповідань «Орися», «Дівоче серце», «Гордовита пара», драма­тичних творів «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдач­ний», «Цар Наливай»; перекладів та переспівів творів європей­ської та російської літератур, наукових та публіцистичних праць. Перші прозові твори Куліша відносяться до початку 40-х pp.. XIX ст., коли він збирав і досліджував фольклор. Твори цього пе­ріоду являли собою або літературну обробку фольклорного сю­жету («Циган» — про п'яничку, котрий спросоння уявив себе поміщиком, і його пригоди), або поєднання за допомогою не­складного сюжету народних повір'їв, переказів («Огненный змей. Повесть из народных преданий»); іноді це були ідилічні картини з життя заможної козацької верхівки, романтизація українського патріархального побуту («Орися», 1844). У 40-х роках Куліш працював також над романом «Чорна рада», окремі розділи яко­го публікувалися (1845—1846) у російських журналах «Совре­менник» і «Москвитянин». Перший в українській літературі соціально-історичний роман «Чорна рада» (1843—1857) відомий у російському і українському варіантах. Згадки про роботу над твором зустрічаються у листах автора до М. Погодіна, у яких твір фігурує під назвою «Сотник Шрамко і його сини». З російського варіанта роману відомі лише окремі уривки.

Поштовхом до написання твору послужила повість М. Гоголя «Тарас Бульба», український фольклор і, в першу чергу, опис ні­жинської «Чорної ради» 1663 р. в «Літописі Самовидця», де було зазначено: «Року 1663

Зараз по весні заводиться на новее лихо, чого за іних гетьма-нов не бувало, то ест чорної ради. [...]..І скоро тая рада стала, і боярин вийшов з намету і почав читати грамоту і указ його цар­ського величества, не дано того скончити, ані слухаючи письма царського величества, зараз крик стався з обох сторон о гетьман­ство. Одні кричать:

— Брюховецького гетьманом! А другія кричать:

— Сомка гетьманом!

І на столець обоїх сажають. А далі і межи собою узяли битися, і бунчук Сомков зламали, заледво Сомко видрався през намет царський і допав коня. І іная старшина. А інших позабивано до кілька чоловіка. І так сторона Сомкова мусила уступати до табо­ру свойого, а сторона Брюховецького на столець всадили Брюхо­вецького, зопхнувши князя, і гетьманом окрикнули, давши оному булаву і бунчук в руки.

«...много Козаков значних чернь позабивала. Которое забой-ство три дні тривало.»

Тобто П. Куліш звернувся до подій, що відбулися в Україні після смерті Богдана Хмельницького. Від різних соціальних верств на гетьманство були висунуті Павло Тетеря, Яким Сомко, Іван Брюховецький. Останній, заручившись підтримкою «низів», здобув булаву, стративши після цього Сомка та його прибічників. Звертаючись до складної історичної доби, автор свідомо брався до змалювання не окремих епізодів боротьби, а цілісного, майже всеохоплюючого показу української дійсності тих часів (у романі діють гетьмани, старшина, городове козацтво, січовики, низови­ки, міщани, селяни).

У творі яскраво відчутні авторські симпатії і антипатії. Будучи виразником інтересів старшини, городового козацтва, кармазин­ників, Куліш не приховує симпатій до Сомка, ставленика найза-можнішої частини українського суспільства, до попа-полковника Шрама. Але письменник змальовує і «тяжко грошовитого» пана Череваня, і справжнього магната Гвинтовку. Соціально диферен­ційовано показав Куліш ту частину суспільства, що підтримувала

Брюховецького. Тут старі мудрі січовики і молоді недосвідчені за­порожці, селяни й міщани, навіть старшина. Одних Брюховець­кий приваблює простотою і доступністю; інші, як Гвинтовка, ро­блять на нього ставку, використовуючи момент, орієнтуючись в обстановці; треті сподіваються помститися багатіям і,пограбу­вати городову заможну старшину.

Система образів роману відповідає основному завданню тво­ру — показати боротьбу за припинення чвар в Україні, за її єд­ність. Інтимна лінія не відіграє значної ролі: і Сомко, і Петро, і Кирило Тур, передусім, учасники гострої політичної боротьби. У центрі уваги автора Чорна рада і змагання сторін напередодні її, тому вимальовуються групи персонажів — представників цих сторін.

Важливим для розкриття ідеї твору є образ Сомка. Можна на­віть говорити, що Сомко — ідеал гетьмана, з точки зору П. Ку-ліша, носій думок автора. Сомко бореться за міцну державу, за­порукою якої має стати гетьман, він мріє про об'єднання України, в якій інтереси старшини, а не «низів», будуть найголовнішими. Він зображується «щирим і незлобливим» лицарем, відвертим у своїх поглядах і прагненнях. Для Шрама він «щира кюзацька душа», для Петра — «гордий, пишний і розумом високий геть­ман... золота голова». Він мужньо приймає смерть, відмовшвшись від можливого порятунку, бо «погибає Україна». Одноплановість зображення Сомка не порушується навіть тоді, коли йдеться про його заручини з Череванівною: він «козак не до любощів», у ньо­го на думці не сватання, а як би одігнати ляхів до Случі. Для за­можної козацької старшини він взірець лицарства, мужнснсті, від­вертості і благородства. Причину поразки Сомка на ікористь Брюховецького письменник вбачав тільки у політичній корогко-зорості народних мас, їх нездатності зрозуміти, за ким треба йти, хоча одночасно показав, що трудовий люд був ошуканий старши­ною.

Шрам — найвірніший однодумець Сомка, це узагальнений образ старшини запорожців, їхніх звичаїв, патріотизму. Він — людина цільної, мужньої, суворої вдачі, загартований і «пошра­мований» в боях воїн. У тому ж героїчному ключі змальоовуєгься і син Шрама — Петро.

До заможного хуторянського панства належить «і веселий і негнівливий» Черевань. Він — уособлення щасливого хутір­ського життя. Черевань не відзначається таким патріотичним за­палом, як Сомко або Шрам, але щиро ображається, ко»ли його назвали Барабашем. На Чорній раді Черевань підтримував Сом­ка, доки не відчув небезпеку для себе: «Ой, коли б мені діобрати-ся живому і здоровому до Хмарища! Нехай тоді радує особі хто хоче!» У ньому переконливо поєднуються риси людини доброї, щирої і водночас пасивної, безвідповідальної, на яку не можна покластися.

Найяскравішим образом запорожця в романі є, безперечно, Кирило Тур, бо в ньому поєднується і народне уявлення про геро­їчне плем'я запорожців, і авторське ставлення до нього. Він зо­бражений як відважний, одчайдушний воїн, дня якого «над усе — честь і слава, військова справа», як благородний лицар, здатний до самопожертви. За зовнішньою байдужістю, юродством хова­ється людина, яка правильно орієнтується в гострій обстановці, вболіває за долю України, не підтримує авантюрника Брюховець­кого, готова врятувати власним життям Сомка..Образ Тура подіб­ний до образів народних богатирів, козаків із усної народної твор­чості.

Брюховецький — прямий антагоніст Сомка. Він лукавий, під­ступний, хитрий, підлий. Обіцяючи зменшити побори старшини і обмежити захоплення нею маєтностей, втираючись у довір'я простолюду, він намагається справити вигідне враження, бути малопомітним, скромним. А добившись свого, відверто й цинічно розкривається перед тими, хто його підтримував. Після Чорної ради Брюховецький брутально лає голоту («мужва невмивана», «дурне мужицтво»), загрожуючи всіх порівняти батогами, глузує зі старих січовиків.

Прибічником Брюховецького стає новоявлений магнат Гвин-товка. Колишній козак, посівши величезну займанщину, перетво­рився на пана. По-панському свавільний він із слугами, з міща­нами, яких називає «хамовим кодлом», «вразькими личаками» і наказує бити й гнати зі свого двору батогами. Його речі та зви­чаї, на думку Шрама, годились би і звірю Єремі Вишневецькому. А Черевань влучно підмічає: «То були Вишневецькі та Острозь­кії, а тепер пішли князі Гвинтовки...». Не переконання веде Гвинтовку до Брюховецького — доля України його не хвилює. Він спритно орієнтується, на чиєму боці тимчасова перевага, щоб не програти.

Хоч Куліш змалював постаті авантюрника Брюховецького і його прибічників дещо однобоко, свідомо перебільшивши їх не­гативні риси, роман звучить досить реалістично. А змалювання образів у «Чорній раді» являє собою безумовне досягнення укра­їнської прози наданому етапі розвитку великого епічного жанро­вого різновиду.

Здобутком Куліша як першого українського романіста є струк­тура твору. Куліш домігся послідовного, логічного розгортання сюжету. Якщо мають місце такі докладні описи, як зображення Хмарища, хутора Гвинтовки чи прощання запорожців зі світом, то це спосіб введення нових персонажів до твору, а не етногра­фічні екскурси. Письменник визначив ідейний центр твору, на­вколо якого зосереджував основні лінії,— рада 1663 p., де розв'язується основний конфлікт. Це кульмінація. Проте зіткнен­ня двох ворожих сторін готується вже з першого розділу всім роз­витком сюжету. Цілеспрямовано розвивається основна сюжетна лінія — показ чвар в Україні за гетьманську булаву після смерті Б. Хмельницького, збагачення старшини, соціальні суперечності між багатою верхівкою і незаможними шарами українського сус­пільства, що й призводить до драматичного конфлікту.

Твір «Чорна рада» був першим романом в українській літера­турі, став школою для наступних поколінь прозаїків у тому, як будувати захоплюючий сюжет, як створювати яскраві романтичні образи, як майстерно компонувати, як забезпечити живий коло­рит епохи. «Спасибі тобі, Богу, милий друже мій великий, за твої подарунки і особливо — за «Чорну раду»,— писав Кулішеві Та­рас Шевченко,— я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі».

Роман «Чорна рада» засвідчив, що український народ має давню і гідну пошани історію, велику культуру. Щедро викорис­товуючи фольклор, опоетизовуючи народний побут, Куліш тим самим звеличив самобутність духовного життя нашої нації. Своїм романом письменник ставив перед читачем глибоко гуманні та високоморальні ідеали, які й формували естетичні смаки україн­ців.

ОСНОВНІ ТВОРИ:

Роман «Чорна рада», поетичні збірки «Досвітки», «Хуторна поезія», «Дзвін», «Хуторні недогарки», «Позичена кобза», пое­ма «Магомет і Хадиза», оповідання «Орися», «Дівоче серце», «Гордовита пара», драми «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний», «Цар Наливай».

(Ідилія)

І

Співають у пісні, що нема найкращого на вроду, як ясная зоря в погоду. Отже, хто бачив дочку покойного сотника Таволги, той би сказав, може, що вона краща й над ясную зорю в погоду, краща й над повний місяць серед ночі, краща й над саме сонце, що звеселяє й рибу в морі, і звіря в дуброві, і мак у городі.

Гарна, дуже була гарна сотниківна! Знали її по всій Україні; бо в нас на Вкраїні, скоро було в кого виросте дочка хороша, то вже й знають усюди. Було, чи треба кому з молодого козацтва, чи не треба чого у Війтовці, іде за сто верст, аби тілько побачить, що там за дочка в сотника Таволги, що іам за Орися, що всюди про неї мов у труби трублять! Да не багато з того ви­ходило користі. Якось не було козацтву приступу до неї з залицяннєм. Чи батько був дуже гордий, чи дочка дуже пишна, того не знаю, а знаю, що було вернеться інший крутиус із Війтовець да й ходить, мов непри­каяний. Спитає його про Орисю товариш...

— Шкода,— каже,— брате, нашого повабу й залицяння! Не для нас зацвіла ся квітка! Може, хто й застромить її собі за високу шапку, тілько той буде не з нашого десятка.

А товариш похитає мовчки головою да й подумає:

«Отже, занапастила козака!»

ІІ

А Орися була вже не дитина, вирівнялась і викоха­лась, як біла тополя в леваді. Подивиться було на її старий сотник, подивиться на її пишний зріст і хорошу вроду, порадується батьківським серцем, що дождав на старість собі такої дочки, а часом і посумує: «Доспіла єси, моя ясочко, як повний колос на ниві! Да чи зна­тиме женчик, яку благодать бере собі од господа мило­сердного? Єсть багато людей, і статечних, і значних, що залицяються на тебе, да не хотілось би мені од­давать тебе в руки сивому дідові: зв'ялить тебе, рев­нуючи, як вітер билину в полі. Ой, не хотілось би оддавать тебе й за молодого шибайголову, що не по­живе довго без степу да коня, поляже в полі буйною головою, а тебе зоставить горювать з дітоньками!»

А Орися росла собі, як та квітка в городі. Повна да хороша на виду, маяла то сям, то там по господі в старого сотника, походжала, як по меду бджілка, і всю господу зве'селяла.

III

Приснився раз Орисі предивний сон. Здалось, прийшла до неї з того світу покойна паніматка, стала над нею в головах да й каже:

Встала Орися ні смутна, ні весела, іде до панотця в світлицю, зачервонілась, як та квіточка, да й каже:

— Паноченьку! Позолили мої дівчата платте. Нехай запряжуть нам коней; поїдемо ми до Трубайла, під Турову Кручу: там вода чиста, як скло, рине по камінням.

А панотець рече:

— Чого ж тобі, Орисю, так далеко їздити?

— Хіба ж то вже, паноченьку, й далеко?.. На півгодини ходи; да туди ж усе їхати лугом да левадами, що й незчуєшся, як вода заблищить і зашумить під горою. А панотець:

— О, я вже знаю, що аби чого забажала, то вмієш випросить. Поклич же мені старого Гриву!

Поскочила Орися до дверей, недовго шукала Гриви, зараз привела його перед панотця.

А той Грива був старий, дідизний чоловік. Знав він пана сотника ще змалечку; випестив його на руках, вивчив і на коні їздить. Потім виходив з сотником у походах ледві не всю Польщу, був з ним і в Криму, був і на Чорному морі, да вже на старість не схотів би й панства, аби тілько при йому дожити віку. Старий уже був дуже дідуган той Грива; брови на очі йому понасовувались, і борода сива, до пояса.

Увійшов у світлицю, вклонився пану сотнику да й каже:

— Добридень, добродію! А сотник йому:

— Здоров, добродію! — бо вони один одного звикли добродіями величати.

— Запряжи,— каже,— добродію, пару коней, візьми хоч той віз, що було сухарі в поході воаим, да повези наших прачок до Трубайла.

А той йому:

— Добре, добродію, запряжемо. Чому не запрягти? І ото зараз іде, бере двох хлопців, викочує з-під повітки віз, довгий і широкий, добре йому знакомий, що не раз у лихій годині, засівши за його, одбивансь од ляхів або од татарви, не раз прийняв через його й нужди не мало, часом як трапиться було утікать із ним по корчах, по болотах, по багнах, щоб вихопиться мановцем із залоги. Викочує старий Грива той віз тепер на іншую потребу; запрягає пару коней, що вже літа погасили давно в них той огонь, що кипить у серці, паше з очей і з ніздер, і кидає коня сюди й туди, на страх жінкам і дітям, а доброму козакові на втіху. Смирнії тепер тії два білії коники ходили під рукою сивого Гриви, що вже давно одвик од козацького серця.

Отже, дівчата Орисині несуть сорочки, шитії рушники, настілники і всяке добро; наклали повен віз, і самі посідали: усі в с-іьожках да в квітках,— Орися поміж ними,— і як мак у городі всі квітки закрашає, так вона сиділа поміж своїми дівчатами. Сивий Грива сів спереду; хлоп'ята кинулись одчиняти ворота. Виглянув у вікно пан сотник:

— Не барися ж там, Орисю! А вона:

— Ні, паноченьку!

Ляснув погонич пугою; коні заржали, почувши лугову пашу; потюпали і зникли з очей і з возом, і з погоничем, і з дівчатами.

IV

От уже й луг перед ними. І сюди зелено, і туди зелено. Було-бо се саме навесні, як ще трава, свіжа да молода, тілько що вкрив землю. Скілько вгорі синього неба, стілько внизу зеленого лугу. І так, як ясна зоря вночі покотиться, палаючи, по небу, так тая Орися проїжджала широким лугом з своїми дівчатами.

Над річкою Трубайлом стоїть висока круча. Вся обросла кучерявим в'язом, а коріння повисло над самою річкою. Дикий хміль почіплявсь за те коріння і колишеться кудлатими жмутками. А внизу вода рине да рине! Оце ж тая й Турова Круча.

Дивляться на неї дівчата да й питаються в старого Гриви, чого вона прозвалась Туровою.

— Нащо вам знать? — каже Грива.

— Аже ж ти нащось знаєш? Так і нам скажи!

— Ой мої голуб'ята! Сказав би вам, да тілько більш не поїдете сюди на річку.

— Що ж там таке? Скажи-бо таки нам, дідусю! Як узяли просить, не видержав старий, сів на камені над річкою да й почав глаголати:

— Колись-то давно, іще до татарського лихоліття, правив Переяславом якийсь князь. Да й був собі той князь стрілець такий, що аби зуздрів на око, то вже й його; і кохавсь він у польованні. Отож раз поїхав той князь на польованнб да й одбивсь у пущі од своєї челяді. Іде да іде пущею, коли ж дивиться, аж на лощині пасеться стадо турів.

— А що ж то, дідусю, за тури? — спиталася Орися.

— То, моя кришко, були дикі бики з золотими рогами; тепер уже їх нігде не зуздриш. Бачить князь тих турів; тілько не дивується на їх золотії роги, а дивується, що при них стоїть дівчина така, що усю пущу красою освітила. Поскочив він до неї; а од неї так сяє, що й приступить не можна. Забув князь і про свою челядь, і про те, що заблудив у пущі: вхопила його за серце тая чудовная краса.

«Дівчино! — рече,— будь моєю жоною!» А вона рече: «Тоді я буду тобі жоною, як Трубайло назад вернеться». А кііязь їй знову: «Як не згодишся на моє проханнє, то я твої тури постреляю»,— «Як постреляєш мої тури, то вже більш нічого не стрелятимеш». Розсердився князь, взяв лук з плеча і почав стрілять золоторогії тури. Сунулись тії тури в пущу, так і виваляли дерево; а князь за ними знай пускає стрілку за стрілкою. Прибігли над Трубайло... а Трубайло тоді був не такий узенькии, як тепер,— прибігли над високу кручу і всі шубовсть у воду! Да й ні один не переплив, усі каменем лягли по дну, аж річку загатили. Сплеснула тоді дівчина руками: «Потопив єси моїх золоторогих турів, блукай же тепер по пущі по всі вічнії роки!..» От же й блукає, кажуть, той князь до сього часу по пущі і ніяк не знайде свою Переяслава. А Переяслав був уже і в татарських руках, був і в лядських — чого вже не було з тим Переяславом? А він не знайде його та й не знайде. А дівчинині тури лежать і досі каміннями в воді, і от прислухайсь: то не вода реве, а ревуть тури глухо з-під води. Отже, кажуть, буде таке врем'я, що князь приїде на Турову Кручу, повстаюгь тури і підуть шукати собі диких пущ по Вкраїні.

V

Слухають дівчата, да аж сумно їм стало; слухає Орися, да вже боїться й глянуть на каміння, що простяглось купою через річку. Вже їй здається, що то справді не каміння і вода шумить якось не так, як вода...

і пливе тиха да чиста, хоч вигляньсь, як у дзеркало. І, справді, мов у дзеркалі, видно в воді і небо, і кручу з тими кудлатими коріннями, що переплутались із хмелем, і кучерявії в'язи, що повибігали на самий край і попростягали зелені лапи над річкою.

Дивиться Орися в воду, аж у воді на кручі щось зачервоніло; хтось ніби виїхав із пущі на сивому коні і стоїть поміж в'язами. Боїться глянуть угору, щоб справді не було там когось; боїться глянуть і на каміння: вже їй здається, що ось-ось заревуть і сунуться з річки зачаровані тури. Смикнула за рукав одну дівчину і показала в воду: дивляться дівчата, аж на Туровій Кручі князь на сивому коні. Так і обомліли. Бо хто ж би сказав, що то й не князь? Увесь у кармазині, а з пояса золото аж капає.

Немало ж, видно, здивовавсь і козак: стоїть на коні нерухомий. Бо хто ж би й не здивовавсь, опинившись над такою кручею? Унизу рине вода через камінне, а над водою сидить нерухомо сивий дід на камені, а там стоять нерухомі дівчата, з прачами, з мокрими полотнищами в руках. Чи дівчата, чи, може, русалки повиходили прать сорочки підводному цареві, що живе в кришталевому будинку під водою. Оце ж, мабуть, і сам він вийшов з води погріть старії кості на сонці. Ще раз погляне козак на сивого діда, ще раз погляне на дівчат: позасукували по локоть рукава, попідтикали плахти і мережані заполоччю подоли... Золото не сяє так на дорогих перстнях, як сяють у воді й над водою їх білії ноги. Задививсь козак і собі стоїть нерухомо; коли ж гукне на його старий Грива:

— Гей-гей, козаче! Чого се тебе занесло на кручу? Хіба хочеш пополоскать свої кармазини в Трубайлі?

І скоро промовив — зараз наче розбив які чари. Засоромились дівчата і давай бовтать полотнищами.

А козак одвітує дідові:

— Да й за тс слава богу, що хоть на кручу вибрався. Скажи, будь ласкав, дідусю, як мені виїхать ік Війтов-цям?

— А чого тобі треба в Війтовцях?

— Через Війтовці,— каже,— лежить моя дорога,

— А куди ж лежи-іь твоя дорога?

— Моя дорої а — до чийогось порога, моя стежечка — до чийогось сердечка.

— Еге,— каже старий Грива,— нехай же тобі господь у доброму ділі помаїає' Отже, куди тобі виїхать. Берись униз, понад берегом; то там трохи нижче буде тобі доріжка; тією доріжкою виїдеш ти на річку. Єсть через річку й кладочки; возом не проїдеш, а конем добрий козак перехопиться.

Подякував козак за пораду, повернув коня і сховавсь поза деревом.

Як сховавсь, тоді-то вже розгулялись наші дівчата; розписали козака як на папері: які й очі, які й брови, як і говорить, як і всміхається. Та каже:

— Се твій суджений!

А та:

— Се твій.

— Не змагайтесь дурно, дівчата: чи рівня ж таки вам пишний князь! Се нашій панночці суджений! Почервоніла Орися.

— Збожеволіла,— каже,— ти, Параско! Хіба не чула, що він сказав дідові?

І жаль їй було, сама не знає чом, що він їде свататься. М'якше од воску дівоче серце. Тане воно од козацьких очей, як од сонця...

— Що ж,— каже Параска,— що їде свататься! Судженої й конем не об'їдеш!

VI

Попрали дівчата сорочки, зложили на віз, зеленою пахучою травою прикрили, посідали й поїхали додому, свіжі да веселі; щебечуть як ластівки. Іще далеко не доїхав віз до сотницького двора, а в дворі вже чутно було, що вертаються.

Гляне Орися, а в серці наче жаром запекло. Чи вона злякалась, чи вона зраділа, сама того не знала.

Виглянув у вікно із світлиці молодий козак: їде в двір віз старими кіньми, із старим сивим погоничем; зелена трава волочиться по боках і б'ється по колесах; а із-за сивої бороди старого Гриви, із-за білої зими червоніє літо — повен віз дівчат у квітках да в намисті,— Орися, як сонце, поміж ними! Виглянув, да аж руками сплеснув:

— Се ж вона, се ж вона! — і ото вже тоді почав на прямоту викладувать свою мову пану сотникові, і хто він такий, і чого приїхав. Хто ж він такий, то се вже пан сотник знав давно: миргородський осауленко, отаман у своїй, сотні, хорошого й багатого роду дитина. А чого приїхав? Приїхав подивиться, що там за Орися така, що там за дочка в сотника Таволги на всю Гетьманщину; а побачивши та й себе показавши, довідаться, чи вже надбала шитих рушників у скриню... Про що журивсь, чого бажав пан сотник, те йому як із неба впало. Не довго думавши позвав Орисю. Ввійшла в світлицю червона, як калина.

— От, Орисю, тобі жених! Чи люб він тобі, чи, може, підождеш кращого?

Хоть би тобі слово промовила, хоть би тобі очима зглянула. Стоїть, сердешненька, і головку схилила.

Бачить панотець, що не дождеться од неї одвіту,— бо де ж таки, щоб дівчина сказала, що в її на мислі. Очиці хіба скажуть, а сама ні. Пораховав се панотець да й каже:

— Де вже такий козак да люб не буде! Обніміться ж да поцілуйтесь, да й боже вас благослови!

Обняв козак Орисю, поцілував у тії губоньки, що наче з самого меду зліплені і вклонились обоє низько, до самого долу, панотцеві.

Чи багато ж наїхало дружини на весілля, чи бучно одбули гостей, чи довго гуляли — се вже не наше діло розказувати.

Бачив я Орисю саме перед весіллєм; хороша була, як квіточка. Бачив я знов її через рік у Миргороді — ще стала краща замужем, і дитина в неї, як божа зірочка. Вже я не раз думав собі, на неї дивлячись: «Се божа слава, а не молодиця! Що, якби хто дотепний змальовав її так, як вона єсть, із маленькою дитинкою на руках! Що б то- за картина була!»

 Писано 1844, сентября 7, у Ходоркові, в Свідзінського, прочитавши тесту пісню «Одіссеї».