Життя і страждання нашого Господа Ісуса Христа

Марія Валторта
БОГОЧОЛОВІК
Життя і страждання нашого

Господа Ісуса Христа

Том 4
230. Прибуття в Ездрелон і перебування у Міхея
Сонце вже хилилось до заходу, коли Ісус підійшов до полів Йоханана.

“Друзі, пришвидшімо наші кроки, бо скоро зайде сонце. Ти, Петре, іди із своїм братом вперед і повідом про нас наших друзів, що працюють у Дори”.

“Так я піду, а також подивлюся, чи сина справді нема”. Петро так наголошує слово “син”, що воно заміняє цілу промову, і віддаляється.

Ісус іде тепер дещо повільніше і розглядається, чи не побачить когось із наймитів Йоханана. Але навколо тільки колосяться поля.

Та ось серед виноградного гілля з’являється вкрите потом обличчя і чується голос: “О! Господи, хвала тобі!”

Наймит поспішає із виноградника, щоб кинутись до стіп Ісуса.

“Мир з тобою, Ісайє!”

“О, ти знаєш моє ім’я?”

“Я записав його в серці. Встань, де твої товариші?”

“Там, у фруктових садах. Я зараз сповіщу їх. Ти ж наш гість, чи не так? Господаря тут немає, і тому ми можемо святкувати. А зрештою... трохи із страху, трохи із радості він тепер привітніший до нас. Уяви собі, цього року він дозволив нам взяти ягня і відвідати храм! Він дав нам тільки шість днів... але ми поспішатимемо... Ми будемо в Єрусалимі... Уяви собі!.. Це ми завдячуємо тільки тобі!” - чоловік на сьомому небі з радості, що з ним обходяться як з людиною та ізраїльтянином.

“Я нічого не зробив, наскільки я знаю...”, - каже сміючись Ісус.

“О ні! Ти багато зробив. Дора, і поля Дори... Поглянь, які гарні поля цього року... Йоханан дізнався про твій прихід. Він не дурний. Він боїться, боїться!”

“Чого?”

“Він боїться, що з ним може статися, як з Дорою. І щодо життя і щодо добра. Ти бачив поля Дори?”

“Я іду з Наіму...”

“Тоді ти їх не бачив. Вони всі спустошені. (Чоловік каже це тихо, але з притиском, так, наче хоче таємно повідати жахливу новину). Все спустошене! Ні сіна, ні снопів, ні фруктів. Виноградні лози всохли, фруктові дерева теж... Мертве... все мертве... як у Содомі і Гоморрі... Ходи, ходи, я хочу показати їх тобі”.

“Ні, я хочу піти до наймитів...”

“Але їх тут більше немає! Ти цього не знаєш? Дора, син Дори, одних вислав в інші помістя, інших звільнив. Тих, яких він вислав у інші помістя, зобов’язав не говорити про тебе. Він погрожував побоями. Не говорити про тебе! Це буде важко! Йоханан теж це сказав”.

“Що він сказав?”

“Він сказав: “Я не такий дурний, як Дора, і тому не кажу вам: “Я не хочу, щоб ви говорили про Месію”. Це нічого б не дало, тому що ви все одно говорили б, а я не хочу вас втратити і бачити, як ви помираєте під бичами, як непокірні тварини. Навпаки, я кажу вам: “Будьте добрими, як цього вчить вас Назарянин, і скажіть йому, що я добре поводжуся з вами”. Я не хотів би бути проклятим”. Він же бачить, чим стали ці поля, які ти благословив, і чим ті, які ти прокляв. О, ось прийшли ті що зорали моє поле...” - і чоловік поспішає назустріч Петру і Андрію.

Але Петро тільки коротко вітається, і, наближаючись, кричить: “О Вчителю! Тут більше нічого немає! Все стало пусткою. Тут йому справді робітники більше не потрібні! Це гірше, ніж біля Мертвого моря!..”

“Я знаю це. Мені сказав Ісайя”.

“Але подивись сам! Що за вид!..”

Ісус задовільняє його просьбу, сказавши перед тим Ісайї: “Я прийду до вас. Повідом друзів! Нічого не готуйте. Харчі я маю. Нам вистачить стодоли, щоб переночувати, і вашої любові. Я скоро прийду”.

Вид полів справді був гнітючим. Рілля і луки висохли і опустіли, виноградники загинули, а листя і плоди на деревах обліпили мільйони комах. Фруктовий сад біля будинку був схожий на вмираючий гай. Селяни, блукаючи навколо, виполюють бур’ян, знищують шкідників, обтрушуючи гілки над посудом, наповненим водою, щоб потопити личинки, гусениці і всіх інших паразитів, які нищать листя, що ще залишилося, і об’їдають дерево догола так, що воно мусить загинути. Інші шукають ознак життя у виноградниках. Але віти винограду такі сухі, що ламаються при найменшому дотику, а іноді на землю падають цілі кущі, наче вони підрізані біля кореня пилою. Різниця між полями, садами і виноградниками Йоханана і Дори справді разюча, і спустошення проклятих угіть видається ще жахливішим, коли порівняти їх із родючими полями Йоханана.

“Бог Синаю має важку руку”, - бурмоче Симон Зелот.

Ісус робить порух, наче хоче сказати: “Ще й яку!”, але не каже цього, а тільки питає: “Як це сталося?”

Один наймит відповідає крізь зуби: “Кроти, саранча, черви... Але іди геть! Наглядач відданий Дорі. Не зашкодь нам...”

Ісус відходить зітхаючи.

Інший робітник, що, схилившись, ладнає підпору до яблуні в надії порятувати її, каже: “Ми розшукаємо тебе завтра, коли наглядач піде до Ізраїлю молитися... Ми прийдемо в дім Міхея...”

Ісус благословляє його і йде. Коли він підходить до перехрестя, його оточують всі робітники Йоаханана, щоб відвести до убогих хатин.

“Ти бачив?”

“ Так, я бачив. Завтра прийдуть наймити Дори”.

“Так, тоді, коли гієни будуть молитися... Ми робимо так кожної суботи... і ми говоримо про тебе, про те, що ми дізналися від Йони, що розповів нам Ісаак, який часто нас відвідує, і про твою проповідь у Тімрі. Говоримо так, як уміємо. Тому що ми мусимо про тебе говорити, ми не можемо інакше. І чим більше ми страждаємо, тим більше говоримо про тебе; хоч це заборонено. Бідні... Кожної суботи вони п’ють з джерела життя... Але в цій долині так багато таких, що мали б знати про тебе, але не можуть прийти аж сюди...”

“Я подумаю і про них також. Ви будете благословенні за те, що ви робите”.

Сонце сідає, коли Ісус входить у задимлену кухню. Почався суботній відпочинок.

231. Субота в Ездрелоні; Малий
“Дай Міхеєві стільки грошей, скільки йому потрібно, щоб віддати робітникам, в яких він сьогодні позичав”, - каже Ісус Юді із Керіот, який веде спільну касу.

Потім Ісус кличе Андрія і Йоана і посилає їх туди, звідки можна бачити шляхи, що ведуть в Ізраїль. Петра і Симона він посилає назустріч робітникам Дори із вказівкою зупинити їх на межі між двома помістями. Якову і Юді він каже: “Візьміть продукти і йдіть зі мною”.

За ними ідуть робітники Йоханана, жінки, чоловіки і діти. Чоловіки несуть по два глеки, що, можливо, наповнені вином. Кожен із цих глеків містить десь коло десяти літрів. (Я завжди прошу не сприймати мої виміри на око дослівно). Вони ідуть туди, де покритий густим листям виноградник вказує межу володіння Йоханана. По ту сторону знаходиться широкий рів, наповнений водою. Для його утримання в порядку потрібні неабиякі зусилля.

“Ти бачиш? Йоханан через це посперечався із Дорою. Йоханан сказав: “Це вина твого батька – те, що все спустошено. Як він не хотів ушанувати Месію, то мав би принаймні його боятися, але не повинен був кидати йому виклик”. А Дора ревів, як демон: “Твої поля врятував цей рів. Шкідники не змогли перейти його...” А Йоханан сказав: “Чому зараз у тебе все стоїть пусткою, хоч раніше твої поля були найкращі в Ездрелоні? Це кара Божа, повір мені! Ви перейшли межу. Ця вода?.. Вона завжди тут була і не вона мене вберегла”. “Він праведник”, - вигукнув Йоханан по цьому. І так вони сперечалися, поки мали силу, а потім Йоханан розпорядився, щоб незважаючи на видатки, підвести воду із ріки, докопатися до земних вод і спорудити нові, ще глибші рови на межі між його володіннями і володіннями своїх родичів. Нам Йоханан сказав те, що ми вже повідали тобі вчора... Якщо вдуматись, то він щасливий через те, що сталося. Він завжди так заздрив Дорі... Тепер він сподівається все скупити, тому що Дорі не залишиться нічого іншого, як спустити все за пару драхм”.

Ісус добродушно вислуховує всі ці повідомлення і чекає на бідних робітників Дори, що незабаром приходять і падуть на коліна, побачивши Ісуса в тіні дерева.

“Мир з вами, друзі. Підходьте! Сьогодні синагога тут, а я - начальник синагоги. Але насамперед я хочу бути для вас батьком сімейства. Сідайте колом - я хочу дати вам їжу. Сьогодні з вами наречений, і ми святкуватимемо весілля”.

Ісус відкриває одну корзину, бере з неї хліби і роздає здивованим робітникам Дори. Із іншої корзини він бере сир, овочі, які він заздалегідь розпорядився зварити, і маленьке зварене козеня чи ягня, яке він розподіляє між бідними нещасливцями. Потім він розливає вино і пускає по колу чашу, щоб усі змогли пити.

“Але чому? Чому? А ці?” - питають люди Дори, вказуючи на людей Йоханана.

“Вони вже мали”.

“Але ці видатки! Як ти це робиш?”

“Є ще добрі люди в Ізраїлі”, - каже посміхаючись Ісус.

“Але сьогодні субота...”

“Дякуйте цьому чоловікові, каже Ісус і вказує на чоловіка із Ендору. - Він пожертвував ягня. Все інше було легко дістати”.

Бідні хапаючись їдять страви, яких вони давно вже не коштували. Серед них є старий чоловік, що пригортає до себе хлопчика, якому років із десять; він їсть і плаче.

“Чому ти плачеш, батьку?” – питає Ісус.

“Тому що твоя доброта така велика...”

Чоловік із Ендору каже своїм голосом: “Це правда... слід плакати. Але це не гіркі сльози...”

“Не гіркі, це так. А потім... у мене є бажання. Ці сльози – це подяка, але прохання”.

“Чого ти хотів би, батьку?”

“Ти бачиш цю дитину? Це мій онук. Він один залишився у мене після епідемії цієї зими. Дора і не здогадується, що він при мені, тому що про це довідався, хлопча живе у лісі і я можу бачити його тільки в суботу. Якщо б Дора про це довідався, то або прогнав би його, або примусив до роботи... тоді цій моїй малій кровинці було б гірше, ніж худобі... На Пасху я пошлю його з Міхеєм в Єрусалим, щоб він став сином Закону... а потім?.. Він син моєї дочки...”

“А чому б тобі не віддати його мені? Не плач! Я маю багато друзів, яких всі шанують святі і бездітні. Вони б виховували його у святості, на моїй дорозі...

“О Господи! Відколи я почув про тебе – це і є моїм бажанням. І я мав святого Йону – він знає, що значить мати такого господаря – захорони мого внука від смерті...”

“Дитино, ти хочеш піти зі мною?”

“Так, мій Господи. Я постараюсь не розчарувати тебе!”

“Домовились!”

“Але... кому ти хочеш його віддати? – питає Петро, смикаючи Ісуса за рукав. - “І його Лазареві?”

“Ні, Симоне. Є багато таких, що не мають дітей...”

“Я також без дітей...” Петро благально дивиться на Ісуса.

“Симоне, я вже говорив тобі: ти станеш батьком для всіх дітей, які я залишу тобі як спадщину. Але ти не смієш мати власної дитини. Не сумуй. Ти дуже потрібний Учителеві, і тому Вчитель не може відмовитись від тебе через якусь прив’язаність. Я вимагаю багато, Симоне. Я вимогливіший від найревнивішого нареченого. Я люблю тебе особливою любов’ю і хочу мати тебе всього тільки для себе”.

“Добре, Господи! Добре! Хай станеться по твоїй волі”, - бідний Петро героїчний у самозреченні.

“Він стане сином моєї церкви, що засновується. Чи так буде добре? Він належить усім і нікому. Він буде “нашим” сином. Ми братимемо його з собою, коли дозволятимуть відстані, або він буде час від часу зустрічатися з нами, а його опікуни стануть пастухами, що любитимуть у дітях своє Дитятко Ісуса. Ходи сюди, дитино. Як тебе звати?”

“Ябе Йогана; я із Юдеї”, - сміливо каже хлоп’я.

“Так, ми юдеї, - підтверджує старий. - Я працював на полях Дори у Юдеї і моя дочка одружилася із одним з тамтешніх. Я працював у лісах Ариматеї, а цю зиму...”

“Прийшло нещастя...”

“Хлопчик не загинув, тому що тієї ночі був у далекого родича... Його ім’я може здатися дивним! Я говорив своїй дочці: “Чому? Чи ти забула про традиції?” Але чоловік її так хотів його назвати, і тепер він зветься Ябе”.

“Хлоп’я буде взивати до Господа, а Господь благословить його і розширить його межі і рука Господа лежатиме на його руці і нічого лихого йому більше не станеться. Так розпорядиться Господь, щоб втішити тебе, батьку, і душі померлих і укріпити сироту. А тепер, оскільки ми відмежували потреби тіла і душі актом любові до хлопця, слухайте притчу, яку я придумав для вас. Жив-був колись дуже багатий чоловік. Він мав найкращу одіж і чванився на вулицях і в домі своїми пурпуровими шатами і дамаською зброєю. Громадяни, що користі ради лестили йому, вшановували його як наймогутнішого в країні. Кожен день у його покоях влаштовувались розкішні бенкети, на яких збирався натовп запрошених – виключно багаті люди, не ті, що бідують, – і возвеличував багатого гультяя. Його бенкети були відомі надмірністю розкішних страв і вин.

У тому ж місті жив бідний жебрак Лазар. Він був настільки бідним, наскільки другий – багатим. Але під жалюгідним виглядом жебрака крився скарб, що був більший від його бідності і більший від багатства гультяя: святість Лазаря. Він ніколи не переступив Закон, навіть у найбільшій біді він насамперед дотримувався Заповіді любові до Бога і ближнього. Він ішов до дверей багатих, як це роблять жебраки, і просив милостиню, щоб не померти з голоду. Щовечора він приходив до дверей гультяя, щоб отримати хоча б рештки розкішних бенкетів, що відбувалися у розкішних залах.

Він лягав на дорогу біля дверей і терпляче чекав. Але коли гультяй дізнався про це, то наказав його прогнати, тому що вигляд його виснаженого і вкритого ранами тіла у подертій одежі прикро вражав гостей багача. Так казав гультяй. Але насправді Лазар як втілення убожества і доброти був для нього постійним докором. Співчутливішими від багача були його добре нагодовані собаки, що носили розкішні ошийники, - вони лащилися до Лазаря, лизали його рани і радісно скавуліли, коли Лазар гладив їхню шерсть. Вони приносили йому відходи із багатих столів, так що завдяки тваринам Лазар не помер від голоду, тому що люди залишили б його на голодну смерть, не дозволяючи йому підійти після бенкету і взяти собі рештки їжі, що впали під стіл.

Одного дня Лазар помер. Ніхто в світі не противився цьому, ніхто не плакав за ним. Більше того, гультяй радів, що відтепер не буде бачити цього образу жалюгідності на своєму порозі. Але в небі бідного зустріли ангели. Вони були присутні при його останньому віддиху у холодній пустій хижі, що прийняли у сяйво його душу і понесли її із вигуками осанни на лоно Авраама.

Через деякий час помер і гультяй. О, яким розкішним був похорон! Все місто знало про останні години багача, і люди тіснились на площі перед палацом, щоб їх визнали друзями великого, а ще більше - із цікавості і бажання дізнатися про спадкоємців. Вони йшли за саркофагом, і слова смутку переплітались із фальшивою хвалою “великому благодійникові” і “праведникові”.

Чи може людське слово змінити Божий присуд? Ні, не може. Хто засуджений – засуджений, і що написано – написано. І незважаючи на святкове поховання душа гультяя потрапила у пекло.

У цій жахливій в’язниці, де його їжею і питвом були вогонь і темрява, де він з усіх сторін був оточений ненавистю і мукою, підняв гультяй свій погляд до неба, яке він побачив на мить у всій його несказанній красі і яке назавжди мало залишитись у нього перед очима як найбільша мука.

Він побачив там Авраама - далеко, але в сяйві і блаженстві. А на його лоні – так само сяючого і блаженного Лазаря - бідного Лазаря, що був раніше зневаженим, відразливим і жалюгідним. Тепер він був прекрасним у Божому світлі, у своїй святості, багатим любов’ю Божою, і ним захоплювалися не люди, але ангели в небі.

Гультяй вигукнув плачучи: “Отче Аврааме, змилуйся наді мною! Пошли Лазаря, тому що я не можу сподіватися, що ти це зробиш сам, пошли Лазаря, щоб він зволожив свій палець водою і поклав мені його на язик, щоб його освіжити; тому що я страждаю від полум’я, що безперестанку палає у мені!”

Авраам відповів: “Подумай про те, що ти насолодився усіма добрами в житті, тоді як Лазар на землі мав тільки страждання. Він зумів зробити із поганого добре, тоді як ти всі свої скарби перевів на зло. Тому цілком справедливим є те, що він тепер втішений, а ти мусиш страждати. Тепер вже нічого не можна змінити. Святі розсіяні по землі, щоб люди брали із них користь. Але якщо людина незважаючи на їхню близкість залишається тим, чим є – у твоєму випадку демоном – то нічого не допоможе звертатися до святих, коли вже запізно. Тепер ми розділені. Трави на луках перемішані. Але коли вони скошені, тоді добрі відділяються від поганих. Так є і з нами. Ми були разом у світі. Ти нас проганяв, різним чином мучив нас, забував про нас і согрішив проти любові. Тепер ми розділені. Між тобою і нами така прірва, що ті, котрі хотіли б перейти від нас до вас – не можуть цього, і ви також, що є там, не можете переступити жахливу прірву, щоб прийти до нас”.

Гультяй заплакав і вигукнув: “О святий Отче, пошли, благаю тебе, пошли Лазаря в дім мого батька. Я маю п’ятеро братів. Я ніколи не розумів, що означає любов, навіть всередині сім’ї. Але тепер, тепер я розумію, як це жахливо – бути без любові. І оскільки тут, де я є, панує ненависть, я пізнав у ту мить, коли моя душа побачила Бога (на особистому суді), що є любов. Я не хочу, щоб мої брати терпіли те саме. Я боюся за них, тому що вони живуть так, як я жив. О, пошли Лазаря до них, щоб він сказав їм, де я є і чому я тут, щоб він сказав їм, що є пекло і що воно жахливе, і що всі, що не люблять Бога і ближнього, потраплять у пекельне полум’я. Пошли його, щоб вони могли подбати, поки ще не пізно, щоб вони не потрапили у це місце вічного жаху”.

Але Авраам відповів: “Твої брати мають Мойсея і пророків. Їх вони повинні слухати”.

З голосним плачем душі, що перебуває у муках, відповів гультяй: “О Отче Аврааме! Воскреслий із мертвих справив би на них більше враження... Вислухай мене! Змилосердися!”

Але Авраам сказав: “Якщо вони не слухали Мойсея і пророків, то не будуть слухати і того, хто на годину воскрес із мертвих, щоб сказати їм слова істини. Крім того це було б несправедливо, якщо б блаженний покинув моє лоно, щоб бути зневаженим синами ворога. Час несправедливості для нього минув. Тепер він у мирі і залишиться у мирі за розпорядженням Бога, який бачить, що нічого не дає спроба навернути тих, що не вірять у Слово Боже і не живуть згідно з ним”.

Ось притча, зміст якої настільки ясний, що не потребує ніяких подальших пояснень.

Тут свою святість істинно здобув новий Лазар, мій Йона. Його велич у Бозі виявляється в опіці, яку спізнають ті, що надіються на нього. До вас Йона може прийти як друг і опікун, і він приходить, коли ви добрі. Я б вам усім – і я кажу вам те, що я казав йому останньої весни – я б усім охоче допоміг, також і матеріально, але так не можна, і це мені болить. Я можу тільки вказувати вам на небо; я можу тільки навчати вас великої істини смиренності і обіцяти вам майбутнє Царство. Ніколи не ненавидьте, ні з якої причини! Ненависть має силу у світі. Але ненависть має і свої межі. Любов не знає меж - ні у своїй силі, ні у часі. А тому любіть, щоб мати любов як захист і втіху на землі і як винагороду у небі. Краще бути Лазарем, аніж гультяєм, повірте мені! Повірте в це, і ви станете блаженними.

Бачте у спустошенні цих полів не ненависть, навіть якщо події могли б і виправдати її. Не тлумачте чудо погано. Я є Любов і я б це показав. Але оскільки я бачив, що любов не змогла б зігнути жахливого гультяя, то я віддав його справедливості, а вона помстилася йому за мученика Йону і його братів.

Вчіться цього із чуда: справедливість завжди на чатах, навіть коли здається, що її немає, оскільки Бог є Господом усього сотворіння і може послуговуватися найменшою комашкою чи тваринкою, щоб покарати серце жорстокого і жадібного.

Я благословляю вас. Я молюся за вас. А ти, батьку, не турбуйся про ягня, яке ти мені довіряєш. Я приведу тобі його назад, щоб ти зміг порадіти, бачачи, як воно росте у мудрості, любові і доброті на Божій дорозі. Воно стане твоїм пасхальним ягням цього бідного свята пасхи - найбільш бажаним із жертвуваних на вівтарі Єгови ягнят. Ябе, попрощайся із дідусем, щоб піти із Твоїм Спасителем, твоїм добрим Пастирем! Мир з вами!”

“О, Вчителю! Добрий Учителю! Як важко покидати тебе!..”

“Так, це боляче! Але було б недобре, якби наглядач знайшов вас тут. Я тому і прийшов сюди, щоб уникнути покарань. Із любові слухайтеся любові, що радить вам”.

Нещасні зі сльозами на очах повертаються до свого хреста. Ісус ще раз благословить їх. Потім він іде, ведучи за руку хлопчика, з чоловіком із Ендору тою самою дорогою, якою він прийшов, назад до дому Міхея. До них приєднуються Андрій і Йоан.
232. Від Ездрелону до Енганіму через Магедо
“Господи, чи ота вершина он там – Кармель?” – питає кузен Яків.

“Так, брате. Це пасмо Кармелю, а найвища вершина дала назву цьому гірському масиву”.

“Мабуть, гарним виглядає світ з гори. Ти ще не ходив туди?”

“Один раз, зовсім сам, коли почав проповідувати. Біля його підніжжя я зцілив першого прокаженого. Ми можемо разом піднятися на гору і згадати Іллю...”

“Дякую, Ісусе! Ти, як завжди, зрозумів мене”.

“І, як завжди, я працюю над твоїм удосконаленням, Якове”.

“Чому?”

“Причина записана в небі”.

“Чи не міг би ти сказати мені, брате, що там записано, адже ти можеш читати?” Ісус і Яків ідуть поруч і тільки малий Ябе, що все ще тримається за руку Ісуса, може чути довірливу розмову кузенів, що посміхаються, дивлячись один одному у вічі.

Ісус кладе руку на плечі Якова, притягує його ближче до себе і питає: “Чи ти справді хочеш це знати? Гаразд, я скажу це тобі як загадку, і якщо ти знайдеш до неї ключ, то ти мудрий. Отож слухай! “Фальшиві пророки зібралися на горі Кармель. Тут наблизився Ілля до народу і питає: “Як довго ви ще хитатиметеся в різні боки? Якщо Господь Бог є – тоді слідуйте за ним; якщо це ваал – то ідіть за цим. Народ не відповів. Тоді Ілля продовжував говорити до народу: “Із пророків Господа зплишився тільки я, і єдиною силою одинокою був заклик: “Почуй мене, Господи, почуй мене, щоб цей народ пізнав, що ти є Господь, наш Бог і навернув свої серця”. Після цього впав вогонь Господа з неба і спопелив жертву”. Чи можеш ти відгадати брате”.

Яків думає, похиливши голову, а Ісус, усміхаючись, спостерігає за ним. Так вони ідуть у мовчанні, а згодом Яків каже: “Чи це стосується Іллі, чи мого майбутнього?”

“Твого майбутнього, звичайно...”

Яків далі думає, і нарешті шепоче: “То моє призначення - закликати Ізраїль іти шляхом істини? Отже, я один залишуся в Ізраїлі? Якщо так, тоді це значить, що інших будуть переслідувати і виженуть і що... можливо, як священик... можливо, як жертва... Але якщо це так, тоді запали мене вже тепер, Ісусе...”

“Ти вже таким є. Але тебе охопить полум’я, як Іллю. А тому ми з тобою піднімемось на Кармель, щоб поговорити”.

“Коли? Після Пасхи?”

“Так, після однієї Пасхи. Тоді я скажу тобі дуже багато...”

Їхній шлях перетинає гарна маленька річка, що розлилася під час весняної повені. До них поспішає Петро і каже: “Міст далеко вверх по течії, де іде дорога із Птолемеї у Енганім”.

Ісус повертається і переходить струмок по капітальному мосту із каменю. Незабаром на горизонті з’являються інші гори і невисокі пагорби.

“Чи ми до вечора будемо в Енганімі?” – питає Филип.

“Напевно. Але... з нами хлопчик. Ти втомився, Ябе? – питає любовно Ісус. - Будь відвертим, як ангел”.

“Трохи, Господи; але я ще можу йти”.

“Ця дитина ослаблена”, - каже чоловік із Ендору своїм глибоким голосом.

“Цьому я охоче вірю, - вигукує Петро. - Живучи так, як він, кілька місяців, не можна бути сильним. Ходи, я понесу тебе”.

“О ні, пане. Не втомлюй себе. Я маю силу іти”.

“Ходи, ходи, ти не важкий. Ти схожий на виголодніле пташеня”, - і Петро садить його собі на плечі і міцно тримає за ноги.

Вони пришвидшують кроки, тому що сонце вже припікає і підганяє їх до тінистих пагорбів.

Вони зупиняються у місцевості, яку, як я чую, називають Магедо, і перекушують біля криниці, в якій багато води, що з шумом виливається у темний кам’яний басейн. Але ніхто із села не цікавиться подорожніми, що подібні на інших більш чи менш багатих прочан, які тягнуться пішки або на ослах до Єрусалиму на світо Пасхи. Тут уже панує святковий настрій. Серед подорожніх багато дітей, яких думка про церемонію “Повноліття” налаштовує на бадьорий лад.

Двоє хлопців із забезпечених сімей, які прийшли до криниці погратися, питають хлопчика: “Ти також ідеш у Єрусалим, щоб стати Сином Закону?”