1. Предмет релігієзнавство, його місце в системі філософського знання 4


Основні риси філософії середньовіччя



бет11/22
Дата15.07.2016
өлшемі0.79 Mb.
#200866
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   22

13. Основні риси філософії середньовіччя


Слід відзначити, що по рівню розвитку філософії, культури в цілому середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю. Хоча падіння Римської імперії, перехід від рабовладіння до феодальних суспільних відносин, було прогресивним явищем в історії розвитку суспільства. феодальний лад відкривав простір для подальшого прогресу у розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та соціальних відносин.

На межі двох епох – античної і середньовікової – сформувався новий світогляд – виникло християнство, яке мало домінуючий вплив на духовне життя усіх європейських країн. Середньовічна філософія існувала переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоретична проблематика цього періоду концентрувалась навколо поняття Бога, а любов до мудрості реалізувалась як течія богословської .думки. Звідси її функціональне визначення Фомою Аквінськнм; "Філософія – наймичка богослов'я". Середньовічна філософія включає три етапи : – апологетика/ Оріген, Тертулліан та ін-, / 2-4 ст. н-е./.

- патристика/ Августін, Амвросій, Ієронім та ін. / 5-8 ст. н.е./.

- схоластика / 9-15 ст. н.е./. Починається середньовічна філософія з періоду так званої апологетики – захисту права християнства на існування в умовах панування античної філософії.



Які ж риси притаманні філософії Середньовіччя, чим вона відрізняється від античної філософії?

Коротко, ці риси можна звести до наступних:

1. Засилля в усіх сферах життя релігії;( Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому “сидить” диявол.Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя). 2. Схоластика як спосіб філософствування;

3. Теоцентризм;(Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль).



4. Геоцентризм;

5. Переважання ідеалістичних напрямків у філософії;

6. Слабкі паростки матеріалізму.

14. Апологетика: примат віри


Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої “апологетики” (апологія — захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан, який проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.

Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: “Вірую, бо це — абсурдне”. Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації.

Крім того, Тертулліанове “вірую, бо це — абсурдне” — це відкриття і визнання “надрозумової реальності”, яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами, засобами розуму.

Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії. Але наприкінці III на початку IV ст. християнство стає державною релігією у Римській імперії. Тепер треба було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати і роз'яснити віруючим його догми. В першу чергу це торкалося найскладнішої догми про Трійцю, про триєдність божественної сутності. Найвидатніші з цих ідеологів віри були пізніше названі “отцями християнської церкви”. Серед них виділяються Василій Великий, Григорій Нісський, Августин Блаженний. Період, у який вони діяли і творили, названий періодом патристики (від лат. “патер” — батько).


15. Патристика: віра для розуміння


Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику — патристику. Патристика — загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. В теології патристика є частиною догматики чи патрології, з якою вона здебільшого ототожнюється. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень I-VIII ст.ст., коли й представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З III ст. патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обгрунтування християнського віровчення. Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обгрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина патристикою тлумачиться як споганена "першородним гріхом" Божа істота, а її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога.


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   22




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет