1. Релігієзнавство як сфера гуманітарного знання
жүктеу/скачать 1.43 Mb.
|
| Психологічна концепція. Основоположник психоаналізу австрійський психіатр Зігмунд Фрейд (1856—1939) також вважав релігію природним феноменом і одночасно людським продуктом. Він пов'язував походження релігії з безпорадністю перед внутрішніми інстинктивними силами, вбачав у ній арсенал уявлень, які коріняться в індивідуальному несвідомому і породжені потребою полегшити здолання людської безпомічності. Боги, зазначав дослідник, виконують триєдине завдання: нейтралізують жах перед природою, примиряють із грізним фатумом, що передусім виступає в образі смерті; винагороджують за страждання і знегоди, які випадають на долю людини.
Фрейд уподібнював індивідуальну релігійність персональному неврозу, а релігію — універсальному колективному неврозу, що є засобом захисту людини і суспільства від агресивних природних інстинктів. На думку австрійського психіатра, релігія має три функції: 1) задовольняє допитливість людини, пояснює походження і розвиток світу; 2) зменшує страх перед загрозами і мінливістю життя, вселяє впевненість у добрих наслідках, утішає при негараздах; 3) проголошує заборони й обмеження. Якщо у Фрейда базовим релігійним феноменом є індивідуальне несвідоме, то у його послідовника швейцарського психолога Карла-Густава Юнга (1875—1961) — колективне несвідоме. У колективному несвідомому зосереджені архетипи (праобрази, першоознаки) — одвічні образи, які можуть відкриватися свідомості під час сну, у містичному прозрінні, в міфах, у релігійних уявленнях то-що. Тож і релігія, в інтерпретації Юнга — це особлива установка людського розуму, наслідок спостережень за деякими динамічними факторами, що розуміються як «сили», «духи», «демони», «боги», «ідеали» (тобто те, що німецький богослов Рудольф Отто назвав «нумінозним»). Людина поклоняється їм через те, що вони є особливо могутніми і загрозливими; до них можна звернутися по допомогу; вони є такими величними, прекрасними, що їх не можна не любити благоговійно. Традиційні обряди є формами інтерпретації архетипів, переконаний Юнг. Вони відкривають людині шлях до розуміння божественного і водночас запобігають безпосередньому контакту з ним. Завдяки тисячолітнім зусиллям духу праобрази втілилися у всеохоплюючу систему думок, що впорядковують світ. У той же час тлумаченням архетипів опікується такий могутній, здавна шанований інститут, як церква. Основоположник неофрейдизму німецько-американський психолог, філософ Еріх Фромм (1900—1986) не заперечував наявності внутрішніх основ релігії. Водночас він звертав увагу на зв'язок індивіда із зовнішнім світом, суспільством. Сьогодні індивід, на його думку, живе у суспільстві тотального відчуження, яке і обумовлює суперечливість людського існування. Вона знаходить свій вияв у різних опозиціях, що пронизують людське життя. У цьому контексті Фромм переосмислює як поняття несвідомого, так і природу релігії, які, як на нього, мають коріння в умовах існування суспільства. Релігія, на думку вченого, є формою осмислення людиною власних кардинальних смисложиттєвих проблем. Вона виникає одночасно із виділенням людини з тваринного світу. Внаслідок цього з'являється дихотомія, яка виявляється у формі конфлікту душі та тіла, духовної сутності людини та її тваринної природи. Щоб досягти повноти свого буття, людині була необхідна опора. Ось чому з'являється релігія. Цікаво, що поняття «релігія» Фромм вживає не тільки для позначення світогляду, в якому присутній Бог, а і щодо будь-якої системи поглядів, яка служить індивідові схемою орієнтації та є об'єктом поклоніння. Отже, поняття «релігія» у Фромма має надто широке тлумачення, що виходить далеко за межі розуміння релігійного. Об'єктом поклоніння, на його думку, можуть бути не лише певні тварини, рослини, ідоли, Бог, вождь, а й партії, класи, гроші, успіх, влада тощо. Релігія у такому тлумаченні може як нести любов, так і бути деструктивною силою, як сприяти утвердженню гуманізму, так і заперечувати його, врешті-решт, як допомагати подальшому розвитку людини, так і гальмувати його. Звідси й поділ Фроммом релігій на авторитарні й гуманістичні. В основі авторитарних — ідея, згідно з якою вища сила, що існує поза людиною, окрім контролю і влади над нею, має право вимагати від індивіда покори, шани і поклоніння. Найвища чеснота таких релігій — послух, а найстрашніший гріх — непокора. Гуманістичні релігії, навпаки, концентрують свою увагу на людині, її здібностях, їх мета — досягнення найбільшої духовної сили, а не найбільшого безсилля, найцінніша чеснота — самореалізація, а не послух. Домінуючим почуттям постає радість, а не печаль і почуття провини, як це має місце в авторитарних релігіях. Бог є символом власних здібностей людини, які вона прагне реалізувати у своєму житті, а не символом насилля і панування, влади над індивідом. До гуманістичних релігій учений відносить ранній буддизм, даосизм, учення Ісуса Христа, давньогрецького філософа Сократа (469— 399 до н. е.), Б. Спінози тощо. жүктеу/скачать 1.43 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|